Зарубіжна література XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Духовні вожді, основні світоглядно-естетичні категорії, ідейна спрямованість західноєвропейського Просвітництва

XVIII століття - блискуча епоха в історії людської культури. Цей період європейської історії, що хронологічно умовно охоплював період між двома революціями - в Англії (1688-1689) та Великою французькою революцією.1689-1795 рр. - епоха Просвітництва. Дійсно, центральним явищем культурного та ідеологічного життя XVIII століття був рух Просвітництва. Він включав в себе політичні, суспільні ідеї - прогресу, волі, справедливого й мудрого соціального устрою, розвитку наукового знання, релігійної поміркованості. Проте, він не був виключно вузькоідеологічним рухом представників середнього класу, спрямованим проти феодалізму. Знаменитий німецький філософ XVIII століття, той, хто першим підводив підсумки цієї епохи. І. Кант, у 1784 р. присвятив Просвітництву спеціальну статтю "Що таке Просвітництво?" і назвав його "виходом людини зі стану неповноліття ". Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка популяризація власних ідей. Недаремно найважливішим актом їх інтелектуальної та громадянської діяльності був випуск у 1750-х рр. "Енциклопедії", яка переглянула колишню систему людських знань, відкинула переконання, засновані на забобонах. Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому. Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Остання третина доби позначена розвитком "руссоїстських" ідей, що протиставляли "природу" та "цивілізацію", "серце" та "розум", "природну" людину та людину "культурну", тобто - нещиру, "штучну. Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Епоха Просвітництва була часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника И.В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: "Сейчас мы вступаєм в эпоху мировой литературы".

2. "Робінзон Крузо" Дефо як просвітницька апологія буржуазної свідомості

просвітництво література роман сентименталізм

Даніель Дефо був одним з основоположників побутово - реалістичного роману в Англії. Автор багатьох романів, Дефо створивши самого лише "Робінзона Крузо" посів місце в світовій літературі поруч з Рабле, Сервантесом, Свіфтом. Дефо в "Робінзоні Крузо" виступив за прогресивні ідеї. Він оптимістично розглядає життя людини. Джерело цього оптимізму він бачить перш за все в трудовій активній діяльності людини. Історія Робінзона Крузо з усіма її перипетіями - це розгорнута, обросла багатьма подробицями розповідь про Людину, про її зіткнення з Природою, про її боротьбу за життя, про фізичну, інтелектуальну й моральну стійкість. Історія ця не позбавлена філософського змісту. Робінзон Крузо був першою "природною людиною" у великій європейській літературі доби Просвітництва, тобто людиною, вирваною із звичного соціального оточення і поставленою в цілком природні, не обмежені дією будь - яких соціальних інститутів умов. Робінзон втілює просвітницькі уявлення про "природу людини" у його взаємодіях з природою. Однак Робінзон - це не тільки людина "взагалі", яка діє відповідно через свою "природу" і розум; Робінзон - це цілком типовий представник буржуазії, який сформувався під впливом певних суспільних відносин. Уся будова мислення Робінзона характерна для британського буржуа початку 18 ст. Жага до збагачення спонукає його займатись і плантаторством і работоргівлею. Він практичний і ощадливий, старанно накопичує матеріальні цінності. До природи Робінзон також відноситься як власник: екзотичний куточок землі, на який він, за збігом обставин, потрапив, герой Д. Дефо описує як дбайливий хазяїн, котрий складає реєстр свого майна. Навіть свої стосунки з Богом Робінзон будує за принципами ділової домовленості. Як це і личить буржуа-пуританину, він охоче звертається до Біблії, а в скрутні хвилини апелює до Бога. Але потім, зваживши всі за і проти все ж таки покладається на досвід і здоровий глузд. Практичне ставлення до життя увесь час домінує над містицизмом. Зображуючи стосунки Робінзона і Пятниці Д. Дефо намагається підкреслити благородну цивілізаторську місію англійської буржуазії. Володіння розумом, вважає Робінзон, дає йому право на певне місіонерство, і він намагається прищепити дитині природи свою релігійність. Він переконаний, що сама природа надає йому право зробити Пятницю своїм слугою, хоча обидва вони опиняються на острові в однаково відчайдушному становищі. Але свою місію Робінзон виконує вкрай гуманно, на відміну від європейських колонізаторів і работоргівців які в ті часи діяли прямо протилежними, варварськими методами. Спосіб життя і мислення Робінзона характеризує його як типового буржуа, хоча він і живе далеко від цивілізації. Автор обґрунтовує самою природою певні важливі складові буржуазного життя. Це природний розум, який допомагає герою приймати бездоганно правильні рішення. Це природна релігійність, яка допомагає йому без посередництва церкви виконувати свій важкий обовязок щоденної праці. Це природне право, за яким Робінзонові належить весь острів на тій підставі, що він вклав у нього свою працю. І якщо кращі риси характеру Робінзона - людини змогли виявити себе далеко від суспільства на безлюдному острові, проте вони не змогли поглинути в ньому справжнього буржуа. В цьому ми бачимо його ділову винахідливість, практичність комерсанта. Дефо показує рядового "справжнього англійця", типового "героя" свого класу. Але насправді автор "Робінзона Крузо" віддав належне розуму, волі й працьовитості Людини, яка перемагає в нелегкій боротьбі з відчаєм і зневірою. Робінзон Крузо - це просвітительський ідеал "природної людини". Роман Дефо "Робінзон Крузо" витримав найважче для творів мистецтва випробування - випробування часом. І в цьому, безперечно, заслуга автора.

3. Вольтер як духовний вождь французьких просвітників (основні напрями діяльності)

Творчість Франсуа-Марі Аруе 1694-1778, який уславився під прізвищем Вольтера, належить до першого етапу просвітницького руху у Франції. Філософ, учений, політик, історик, письменник, він став символом просвітницького світобачення та світорозуміння. Політичним ідеалом Вольтера стала освічена монархія, він визнавав наявність Бога як вищої надприродної сили, що створила світ, і наголошував на відмінності своїх поглядів від позиції інших просвітників-матеріалістів. Уже перший драматичний твір Вольтера - трагедія Едіп, що була поставлена в одному з театрів Парижа 1718 року, викликала неабиякий резонанс у суспільстві своїм свободолюбством, розвінчанням монархічної влади і духовенства, утвердженням права сучасників на критичну оцінку дійсності.В історико-художньому плані Вольтеру належила визначна роль у розробці основних принципів просвітницького класицизму, який суттєво відрізнявся від класицизму XVII століття. Представники просвітницького класицизму вже не підносили переваг абсолютистських форм державного правління, а своє призначення вбачали у служінні всьому суспільству, колективу громадян незалежно від їх станового походження. Провідні риси вольтерівського класицизму якнайповніше відбилися в його драматичних творах і характеризувалися зосередженістю дії навколо однієї теми, динамізмом, швидкою зміною напружених сцен, жвавими діалогами. Як теоретик мистецтва, Вольтер схилявся до ідей класичної співмірності, симетрії, раціоналістичної упорядкованості. Не дивно, що він високо підносив традиції національного французького театру, зокрема творчість Корнеля і Расіна, а також критикував Шекспіра, якого звинувачував у відсутності гарного смаку та недостатньому знанні правил. У своїх подальших творах письменник у класицистичному ключі розробляв етичну проблематику, звертався до середньовічних, античних і східних сюжетів, активно вводив у дію простонародних. Однак, на відміну від інших драматургів-просвітників, зокрема Д. Дідро і Е.Г. Лессінга, Вольтер не був прихильником активно розроблюваного на той час жанру міщанської драми.

4. "Фауст" Гете. Шляхи пошуків Фауста. Розкриття суті, існування, призначення людини. Проблема відповідальності людини перед собою та іншою людиною

Великий німецький письменник Йоганн Вольфганг Гете працював над написанням трагедії "Фауст" більше шести десяти років. Пошук істини і сенсу буття - ось ті питання, які хвилювали Гете все життя. І лише через шістдесят років роздуми Гете склалися у цілісний твір. У трагедії письменник показав боротьбу добра і зла як рушійну силу, динаміку життя. У пролозі автор ставить питання: чим є людина в цьому гармонійному і досконалому Всесвіті. Людина нещасна, вічно страждає, їй жилося б краще, коли б не її розум - іскра Божа. Герой трагедії, скептичний і глумливий Мефістофель, говорить, що світ людей недосконалий, у ньому панує темнота і зло. І чим більше людина розмірковує, тим сильніше страждає, усвідомлюючи недосконалість світу. Людина в результаті тривалих переживань приходить до висновку - винний не всесвіт, а сама людина. На думку Гете, істина - у боротьбі суперечностей. Саме завдяки цій боротьбі створюється гармонія світу, в зіткненні думок - істина. Письменник постійно нагадує про це. Два герої трагедії - Фауст і Мефістофель - постійно сперечаються, але їх суперечливі точки зору в той же час доповнюють одна одну. Фауст - незадоволений, "діяльний геній", готовий сильно любити і ненавидіти, він здатен робити трагічні помилки. Він особа гаряча й енергійна. Фауст дуже чуйний, ранимий, іноді він егоїстичний і завжди безкорисливий, людяний. Фауст знаходиться у постійному пошуку, а його розум - у постійних сумнівах і тривогах. Його роздирають суперечності. цілеспрямований, готовий долати барєри, він рветься дізнатися про те, що за межею. В основі трагедії, написаної Й.В. Гете, лежить одвічне протистояння творчого духу, прагнення до прекрасного які втілені в образі Фауста і духу заперечення, сумнівів які втілені в образі Мефістофеля. Підчас фінальної сцени Фауст усвідомив, що вільна праця вільного народу на вільній землі і є кінцевою метою пошуку істини. Навіть уже сліпий, у стукоті лопат, що копають йому могилу, вчуває герой звуки праці будівельників і вірить, що тільки мирна праця для досягнення спільної мети прагнення добра й гуманізму має майбутнє. Нарешті душа Фауста пізнала вічну істину. На мою думку, таким чином митець наголошує - навіть сліпий зможе побачити, що створення досконалого суспільства можливе, і ніяким силам зла не завадити цьому вічному покликанню людства. Здавалося б, Мефістофель виграв? Та ж ні, ангелам вдалося забрати душу Фауста на небеса, врятувати її, вони зауважують: "Чиє життя у прагненнях пройшло, того спасти ми можем". І душа Фауста залишається вільною й вічною. Кожна людина впродовж усього життя йде до істини, у кожного свій шлях, свої успіхи й помилки на цьому шляху. Та треба завжди пам'ятати, як би ми не торували цей шлях, тільки через любов і добрі вчинки можна прийти до істини правильним шляхом.

5. Штюрмерська драматургія Шиллера

Фрідріх Шіллер увійшов в історію німецької літератури як спадкоємець руху Буря і натиск, проте його творчість не можна вважати відлунням творчості штюрмерів: він чимало засвоїв, але чимало і відкинув з того, що було накопичено поколінням 1770-х років. Таким чином, у його творчості у концентрованому вигляді виразився протест бюргерської молоді проти духовного гніту та поличної тиранії.Творчість Шиллера, подібно до творчості Гете, ділиться на два періоди - штюрмерський 1776-1786 та веймарський 1787-1805. Палким прибічником штюрмерства, яке було складовою часткою загальноєвропейського просвітницького руху, Шиллер став ще в роки навчання в академії. На відміну від Гете, який у своїй штюрмерській програмі дотримувався доволі поміркованих поглядів, штюрмерство Шиллера мало яскраво виражений соціально-бунтарський характер. Своє головне завдання він вбачав у рішучій та безкомпромісній боротьбі з будь-якими проявами тиранії, соціального, морального, духовного гноблення людської особистості. Уже в перший, штюрмерський період своєї творчості Шиллер цілком визначився із жанром художньої словесності, який домінуватиме у всій його подальшій творчості. Він обирає драматургію. Шиллера називають "німецьким Шекспіром", адже саме йому можна поставити в заслугу створення справжнього німецького національного театру. Театру Шиллер надавав виняткового значення, вбачаючи в ньому основний і найбільш дієвий інструмент просвітницького впливу на маси. Упродовж свого творчого шляху Шиллер написав одинадцять драм. Шиллер-драматург зображував життя як боротьбу сильної особистості з ворожими життєвими обставинами. Герой драми міг належати до будь-яких соціальних верств - бути бюргером, аристократом, селянином, полководцем, принцом, королевою, ченцем, але незмінним залишалося одне: це - духовно сильний, пристрасний характер, що веде трагічну боротьбу з ворожим світом і з самим собою. Драми Шиллера, написані в штюрмерський період творчості, - "Розбійники" 1781, "Змова Фієско в Генуї" 1783, "Підступність і кохання" 1784, "Дон Карлос" 1785 - стали своєрідним підведенням підсумків розвитку німецької драматургії другої половини XVIII ст. Провідні мотиви цих творів: неприйняття цивілізації, сумнів у доцільності прогресу, критика офіційної церкви, дидактична форма висловлення основної художньої ідеї, симпатії до третього соціального стану. Драматургія Шиллера не лише гідно завершувала попередні здобутки німецької сцени, але й виявила яскраві риси ідейних та художніх новаторських пошуків. Так, уже перша драма Шиллера "Розбійники" виносила на німецьку сцену мотиви тираноборства, розроблені на матеріалі сучасності, а не далекого історичного минулого, як було до Шиллера, а його пєса "Підступність і кохання" вперше в німецькій драматургії порушувала тему кохання представників різних суспільних прошарків і увійшла в історію літератури як перша "міщанська трагедія", яка доводила, що трагічні колізії можливі не лише в житті вельмож та аристократів, але й у долі звичайної просто ї людини - міщанина за походженням.

6. "Мандри Гулівера" Свіфта як підсумковий твір в творчості Свіфта. Філософська, соціально-політична проблематика роману

З творчістю Джонатана Свіфта повязана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву - від нищівного сарказму до ущипливої іронії - сатирик посів чільне місце у світовій літературі.Творчість Свіфта - важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос. Розмірковуючи над життям, над долею людини, мріючи про зміни її "обличчя", Свіфт вирішив написати роман, в якому б віддзеркалилися його роздуми і сподівання. Так виник задум "Мандрів Лемюеля Гуллівера", а згодом цей твір побачив світ. Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше - про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, - це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів - тремексенів і слемексенів; перші з них - прихильники високих підборів, другі низьких. Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними - царський двір порівнюється з помийницею, сенат з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гулівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія - це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта - не герой, а й Англія - не просвітницький ідеал держави. Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії 18 століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів.

7. Характеристика англійського просвітництва

В силу історичних причин, переживши в XVII в. два буржуазні революції, Англія виявилася біля витоків європейського Просвітництва. Умовно початок англійського Просвітництва прийнято датувати роком звершення "Славної революції"(1689). Просвітництво в Англії носило помірний характер, бо його завданням виявилася не підготовка нової революції, а перерозподіл політичної влади на користь буржуазії. Встановлена після "Славної революції" обмежена монархія шанувалася в країні передовим державним устроєм, приватні недоліки якого нібито можна викорінити за допомогою розумних реформ. "Славна революція" прискорила розвиток капіталізму, створила передумови великого промислового перевороту середини XVIII ст. Ідейні течії англійського Просвітництва відрізнялися неоднорідністю. Деякі письменники виступили з різкою критикою пережитків феодалізму і пороків буржуазної дійсності (Свіфт, Філдінг, Смоллет, Шерідан), інші автори дотримувалися апологетичної (Аддісон, Стіл, Дефо) або помірної (Річардсон) позиції, сподіваючись за допомогою добродушної сатири і морально-релігійних настанов виховати в людях громадянські почуття і тим самим поліпшити моральний клімат у суспільстві. У літературі англійського Просвітництва виділяються періоди: ранній (по 1730-ті роки), зрілий, що охоплює 1740 - 1750-і роки, і пізній, що розтягнувся від 1760-х до 1790-х років. Провідними жанрами англійської ранньопросвітницької літератури були поема, трагедія, комедія, есе. У цей період просвітницький реалізм досягає свого розквіту, поступово витісняючи просвітницький класицизм з його провідних позицій. Зрілий просвітницький реалізм представлений епістолярними романами Річардсона, що поклали початок жанру сімейно-побутового психологічного роману, "комічними епопеями" Філдінга, соціально-побутовими романами Смоллетта. Література пізнього Просвітництва характеризується інтенсивним розвитком сентиментального напряму, витоки якої йдуть в пейзажну лірику 1730-х років. Назву запропонував Лоуренс Стерн, назвавши свою мандрівку Францією "сентиментальною", відтворивши перед читачем у повісті "Сентиментальна подорож" своєрідне "блукання серця". Проте, культ почуття, афектацію духовного страждання, поезію сліз узаконив ще до нього у літературі та мистецтві С. Річардсон. Класицисти не помічали природи; у творах сентименталістів, навпаки, природа посіла гідне місце. Споглядання її краси, мирне спілкування з нею простих людей - ось ідеал сентименталістів.

8. Характеристика французького Просвітництва

Історія французької просвітницької літератури XVIII століття - це одночасно історія її політичних, філософських та соціальних ідей, оскільки письменники-просвітителі і були водночас і філософами, і політичними діячами. Жахливу картину народної убогості являла собою Франція XVIII століття. Події, що відбувалися у країні, так чи інакше були провісниками революції. Усі суспільні стани були незадоволені існуючим порядком, навіть панівний клас, дворянство, яке на власні очі бачило, як ставали убогими колись багаті знатні роди, як занепадали феодальні маєтки, а золоті запаси зосереджувалися в руках фінансистів з "третього стану". Революція у Франції відбулася у 1789 році. Але революційному вибухові передувала довга та напружена боротьба у сфері ідеології. Оплотом феодалізму була церква. Вона була жорстокою з усіма, хто становив для неї небезпеку. Нею усіляко придушувався народний протест. Революційний рух, що пропагував ідею прогресу, очолили у Франції просвітники (Монтеск'є, Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій та ін.) Практично всі просвітники зазнали гонінь з боку духівництва і королівської влади, а їхні твори неодноразово переслідувалися. Просвітителі доводили ту думку, що моральні принципи необов'язково пов'язані з релігією і можуть розглядатися з позицій природного розуму. Вони були людьми всебічно розвиненими і проявили свої непересічні здібності у найрізноманітніших сферах. Без сумніву, усі галузі людських знань були охоплені їхнім допитливим розумом, в усіх сферах вони зуміли сказати своє нове слово.

Характерні риси французького Просвітництва:

¦ в центрі уваги французьких просвітників була наука;

¦ вони проголосили людину творцем історії, відкидаючи теорію церковників про божественне провидіння;

¦ утверджували необхідність перебудови людського суспільства. З цією метою потрібно озброїти людей розумом, просвітити їх тощо;

¦ віра в ідею просвітницької монархії- поставити на чолі держави монарха-філософа;

¦ теорія "природної людини". На їхню думку, існувало дві категорії людської особистості: 1) особистість, створена природою, яка живе за її законами у постійному безпосередньому спілкуванні з нею; 2) особистість, сформована у суспільстві, сповненому найстрашніших пороків.

¦ звідси завдання - повернути людину до природи, до її природних законів;

¦ мистецтво повинно мати просвітницькі цілі, викривати неправду церкви, казки священиків, викорінюючи забобони, релігійний фанатизм, нетерпимість, виховувати гуманістичні ідеали тощо;

¦ трибуною просвітників був театр;

¦ "дитиною" просвітників був жанр філософського роману. Мета останнього полягала не в тому, щоб всебічно висвітлити характер людини або історичну обстановку, як це ми бачимо у реалістичному романі XIX століття, а у підкреслено повчальній формі донести до читача філософські ідеї автора, зробити ці ідеї зрозумілими, загальнодоступними;

¦ художні образи використовуються письменниками як носії певних філософських ідей;

¦ просвітники залюбки використовували у своїх творах фантастичні елементи, вимисел тощо;

¦ головна перевага прози-точність і зрозумілість мови письменника.

9. Етапи розвитку німецької літератури у 18 столітті

На початку 18 ст. Німеччина була політично й економічно роздроблена. Тому література отримала особливе значення - вона виступала за національне об'єднання і ставила нагальні соціальні питання. Література стала центром національного життя. Просвітництво в Німеччині розвивалося пізніше, ніж в інших країнах, повільніше і важче. Всю першу половину століття Просв. не ставило серйозних політичних і соціальних проблем. Для роздробленої Німеччини характерне утворення різних культурних центрів, що змінювали один одного або співіснували. Вони виникали в княжих резиденціях, в університетських та вільних імперських містах - базах духовної культури (Лейпциг, Гамбург, Геттінген, Веймар) Німецька Освіта розробляло більше філософські і теоретичні проблеми (естетика, історія, філософія культури і мови). У першу половину століття Просв. розвивалося уповільнено, потім навпаки прискореному темпі.

1 період Просвітництва: 1-а половина XVIII в. (до 1750-их рр..). Представник - І.К. Готшед (1700-1766) - теоретик літератури, драматургії, дидактик. Провідний напрямок в цей період - класицизм.2 період - середина XVIII в. (1750 - 60-і рр..) - Розквіт Просвітництва. Представники - Лессінг, Віланд, Клопшток, Винкельманн. Г.Е. Лессінг (1729-1781) - найбільш значний теоретик літератури і драматург, "батько нової німецької літератури". Внесок його в німецьку культуру настільки значний, що про його часу говорять як про "епоху Лессінга". З ім'ям Лессінга пов'язаний розвиток просвітницького реалізму. Лесcінг звернувся до жанру "міщанської драми" 3 період: 1770-80-і рр.. - Пізнє Просв. В останню третину століття в німецькій літературі відбувається бурхливий розвиток, в ній співіснують і змінюють один одного самі суперечливі тенденції. Все більшу увагу привертають ідеї сентименталізму, який почав розвиватися ще з 1740-х рр.. У цей період творили два великих класика німецької літератури - Фрідріх Шіллер (1759-1805) та Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832)Два найбільших явища німецької літератури цього періоду - це рух "Буря і натиск" і "Веймарський класицизм". Рух "Буря і натиск" - німецький варіант пізнього європейського сентименталізму. Теоретиком був Гердер. Він розвивався в 2 періоди: 1) 1770-і рр.. (Гердер; Гете); 2) кінець 1770-х-1 пол. 1780-х рр.. (Шиллер). Утворилось декілька літературних груп:

* гетінгенська (Л. Гелті, Г. Бюргер, С. Геснер. І. Форс. И. Мюллер);

* страсбурзька (Гете, Я. Лепц, Ф. Клінгер, Г.Вангер);

* швабська (Ф.Шіллер.,Д. X. ІІІубарт).

Всі учасники цих літературних груп висловлювали протест проти руїни, якою було охоплено соціальне життя у Німеччині, і. звичайно, проти феодальною режиму останньої. У п'єсі Клінгера "Буря і натиск" (1776). що дала назву усьому рухові, була проголошена ідея бунту заради самою бунту, ніж заради певної усвідомленої мети. Отже, головний ефект літератури "Бурі і натиску" в той історичний період, коли вона створювалась, полягала у її антифеодальному протесті. "Веймарський класицизм" - період пізнього творчості Гете і Шіллера (2-а половина 1880-х рр.. - Рубіж ст). Термін походить від назви міста Веймар, де жили Гете і Шиллер.

1) "Класичний період" пов'язаний з поверненням до принципів античного мистецтва, але в новій якості. Античність сприймалася великими поетами не як предмет для копіювання, а як джерело натхнення. Гете і Шиллер вважали головною метою і сучасного, і античного мистецтва гуманізм. Важливо не копіювати античне мистецтво, а шукати, прагнути вперед, до майбутнього.

2) Прагнення відобразити в мистецтві "вічні" питання, до узагальнень, всесвітньо-історичним, філософським проблемам. "Великі образи", високі ідеї.

3) Новий тип героя: узагальнений образ, більш ідеалізований і естетизовано. Творчістю Гете і Шіллера завершується ціла епоха в мистецтві XVII-XVIII століть. Вона розвивалася пізніше і "переступила" кордон нового XIX століття.

10. Розвиток роману у англійській л-ра 18 століття

Як головний жанр у 18 ст. роман виступає насамперед в англійській літературі. Якщо наприкінці XVII ст. роман вважався теоретиками мистецтва жанром другорядним, зажив репутації цікавого, але невибагливого чтива, то у ХVІІІ столітті цей жанр поступово пересувається до центру літературного життя. Звичайно, це зумовлено цілим комплексом причин, але слід звернути увагу на одну: саме той жанр, однією з суттєвих ознак якого є значний обсяг літературних творів, був придатним для чи не найоптимальнішого виконання програмового завдання просвітників - виховувати читачів, адже в романах було місце для розгорнутого повчання, сентенцій, дидактизму. Особливо велику роль у літературному житті тієї доби відіграв англійський просвітницький роман. Його батьком вважається Даніель Дефо, і передовсім завдяки своєму Робінзонові Крузо. Хоч ця книга не була першим європейськім романом XVIII століття, але це був перший роман, в якому з величезною силою заявив про себе пафос нової доби - доби Просвітництва. Не випадково багато дослідників починають відлік історії роману XVIII століття саме від дати появи Робінзона Крузо, що дав могутній поштовх розвиткові жанру роману. Одним із яскравих свідчень впливу англійського просвітницького роману на перебіг світового літературного процесу є поява всесвітньої робінзонади за імям головного героя згаданого роману Дефо ~ сукупності творів, де зображено ізоляцію частіше за все вимушену, обумовлену катастрофою корабля, літака тощо цивілізованих людей від суспільства і їхнє самовдосконалення в таких умовах, а також анти робінзонади - творів, у яких описано не вдосконалення, а деградацію людей у схожих умовах наприклад, роман В.Холдінга "Володар мух", де співвітчизники Робінзона, англійські хлопчаки, як і він потрапивши на безлюдний острів, дичавіють, перетворюються на племя дикунів. Крім того, саме англійці у XVIII столітті вперше розробили теорію роману як жанру. Зокрема це стосується роману Г.Філдінга "Історія Тома Джонса, знайди" 1749. Цей твір неначе складається з двох самодостатніх, хоча й взаємоповязаних, частин: теоретичних авторських передмов до книг, а також власне розвитку сюжету про Тома Джонса які є своєрідною ілюстрацією художнього втілення згаданих теоретичних положень.

11. "Історія Тома Джонса, знайди" як комічна епопея

Філдінґ вважається засновником англійського сучасного роману. Сам він позначав цей жанр як "комічний епос у прозі". Відмовившись від епістолярної прози Річардсона, Філдінґ проторував свій оригінальний шлях, створивши дивовижно яскраві життєві характери. Називаючи свої романи наслідуванням М. де Сервантеса, він розкриває багатий внутрішній світ своїх персонажів, зображає динаміку розвитку характеру, змальовуючи звичаї та колорит епохи. Філдінґ називав свої романи історіями. Вже в самому визначенні підкреслювалися еволюція, розвиток, зміна, процес становлення характерів героїв, різних за своїми природними схильностями, проте здебільшого не надто прямодушних, відвертих та щирих. У цих творах немає вдаваності і надуманості, лицемірства і показної красивості. Для Філдінга дійсно велике значення мала романна традиція, закладена Сервантесом. Він намагався одночасно створити новий, особливий тип роману, названий письменником "комічним епосом". У такому жанрі головне, за письменником, - зображення природного характеру людини. Для цього комічна оповідь не повинна бути карикатурною; іронічна інтонація автора, його гострий погляд на людські слабкості та недоліки мали поєднуватися з оптимістичною вірою в добрі паростки в людині, із переконанням, що в природі не існувала не тільки абсолютно ідеальних, а й абсолютно поганих людей. У своєму найкращому романі- "Історії Тома Джонса, знайди" (1749) - Філдінг розповів читачам саме про таких людей. Обравши форму роману "великого шляху", він змальовував широку життєву панораму. Проводячи свого головного героя крізь різноманітні верстви англійського суспільства XVIII ст., насичуючи його життя смішними та гіркими пригодами, легковажними вчинками та добрими поривами, романіст врешті-решт закінчив історію щасливою розв'язкою, тому що впевнений: його Том Джонс, хоча й помилявся, однак за свої прямолінійність, доброту та природність заслуговує на кращу життєву долю. Своїм романом Філдінг не лише досяг популярності, а й заслужив честі бути названим В. Скоттом "батьком роману в Англії".

12. Сентименталізм. Ідейна спрямованість та художня система

Сентименталізм - Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII - початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Виник як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили, як героїв, простих людей. Початки сентиметналізму повязані з творчістю англійських письменників першої половини 18 ст. С. Річардсона, Д. Томпсона, Т. Ґрея й ін. Сентименталізм вплинув на виникнення нових жанрів прози, а також на посилення уваги до елегії, ідилії, байки в поезії. У сентиментальною літературі знайшло відображення настрій широких верств європейського суспільства. За ідейної спрямованості сентименталізм - одне з явищ Просвітництва. Антифеодальний пафос його творів особливо чітко виявляється у проповіді всесословной цінності людської особистості. Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо Франція, С. Річардсон Англія, Й.-В. Гете Німеччина. Сентименталізм змінює жанрову систему сучасної йому літератури. Він відкидає класицистичну ієрархію жанрів: у сентименталістів уже немає жанрів "високих" і "низьких", усі вони є рівноправними. Відкидає сентименталізм і класицистичні канони композиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності і пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширюються ліричні відступи. Нерідко відсутні в них класичні пять елементів сюжету. Посилюється в сентименталізмі й роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.

13. Тематика та художня своєрідність поезії Р. Бернса

Бернса справедливо називають народним поетом: не лише тематика його віршів, але й їх поетична форма пов'язані з народною традицією. Бернс прекрасно знав фольклорну поезію Шотландії та Англії, збирав, записував та обробляв народні пісні. Основою поетичної творчості Роберта Бернса була гаряча віра у щасливе майбутнє. Художній метод Бернса тісно пов'язаний із традиціями народної творчості. Багато його віршів "Джон Ячмінь", "Макферсон перед стратою" та ін. є переробленими шотландськими піснями, Бернс посилив у них мотиви боротьби і життєрадісного сприйняття світу. В деяких віршах, створених на мотив відомих народних пісень, поет деколи зберігав приспів наприклад, "Чесна бідність". Бернс взагалі надавав виключного значення музичному мотивові. У нього було тверде переконання, що кожен вірш повинен стати піснею. Це ріднило його твори з народними піснями, а тому вони швидко ставали популярними. Особливо характерною для Бернса є тема "чесної бідності", у якій знаходить відображення оптимізм поета, його віра в народ. Головні теми його поезій - кохання та дружба, людина і природа тощо. Разом з тим у віршах Бернса рано усвідомлені зіткнення особистості та народу із суспільним насиллям та злом. Щоправда, протиставлення інтимної та соціальної лірики у поета були досить-таки умовним. Кохання - почуття природне, що закладене в основі самої природи людини, - неодноразово поставала у віршах поета глибоко ворожим устроєм відносин, які панували у дворянському світі. Навіть рання лірика - це вірші про права молодості на щастя, про її зіткнення із деспотизмом релігії та родини. Кохання у Бернса - це завжди сила, що допомагала людині відстояти кохане створіння, захистити його і себе від лицемірних ворогів. У віршах поета дуже часто звучало відкидання релігійного розуміння сенсу людського життя. Художня своєрідність. Для віршів Бернса характерне повторення приспіву чи просто окремих строф. їм притаманний паралелізм людських переживань з образами і явищами природи. Цей прийом поет почерпнув із народної поезії. Пісням і баладам Бернса властиві елементи драми. Він полюбляє діалоги і монологи, вміло вживає пряму мову. В роки творчої зрілості Бернс мріяв створити національний шотландський театр, національну драматургію. Бернс ввів у літературу Шотландії, а пізніше Англії нового героя, невідомого до нього. Він зображував людей праці як кращих представників нації, носіїв її розуму і честі.

14. Аналіз одного із віршів Бернса "Чесна бідність"

Бернс пише про простих людей, поетизує важку працю селянина, його побут, його страждання і маленькі радощі, його життєві цінності - це тема твору. Поет переконаний, що немає у світі кращого ремесла, аніж різати землю плугом. Настрій вірша жартівливий, але у ньому йдеться про серйозні речі: не варто стидатися бідності, головне - бути чесним і розумним, навіть якщо навколо - несправедливий світ. Вірш оптимістичний: у ньому звучить віра в те, що "Торжествуватиме весь світ Братерства перемогу". Вірш стилізований під народну пісню. В ньому є рефрен - повтори рядка, афоризми. В основі побудови твору лежить антитеза: бідність і злидні протиставлені бундючності вельможного лорда. "Чесною бідністю" треба пишатися - такий висновок робить поет. В вірші "Чесна бідність" автор шукає відповіді на хвилюючі його питання - чому людина бідна, як йому вирватися з бідності, не розгубивши при цьому чистоту душі. Глибокому змістом вірші супроводжує задерикувата шотландська веселість. Автор закликає не соромитися бідності. Він вважає, що краще бути бідним, але шанованою людиною, ніж здобувати собі багатство нечесним шляхом. Найголовніше гідність людини полягає в розумі і працьовитість, а цього не купити за гроші. Мені здається, вірш "Чесна бідність", яке відкриває збірку його віршів, може слугувати своєрідним епіграфом до всієї творчості цього оригінального поета.

15. Жанр філософського роману, філософської повісті, філософського діалогу в літературі французького просвітництва

Роман філософський - великий епічний твір, в якому безпосередньо викладається світоглядна або етична позиція автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвітництва (Вольтер - "Кандід, або Оптимізм", "Простодушний", "Мікромегас"; Дені Дідро - "Жак-фаталіст та його господар"), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, сатиричного зображення суспільних норм, законів і політичних подій. У 20 ст. великого поширення набуває роман соціально-філософський, де у концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, його історична концепція, глобально осмислюється історична епоха. Класичними у такому жанрі є твори Анатоля Франса "Боги жадають", "Сучасна історія", "Таїс", "Острів пінгвінів", "На білому камені", або ж роман Томаса Манна "Зачарована гора".Філософська повість - це жанр, у якому змальовувана картина життя служить для доведення чи спростування істинності певної філософської концепції або громадсько-політичного гасла. Відповідно філософська повість поєднує, з одного боку, ознаки художнього твору, а з іншого - елементи філософської або публіцистичної праці, реалізуючи один з ключових принципів просвітників: "повчати, розважаючи".Діалог як філософський і літературний жанр має давню традицію. У філософії запроваджений Сократом як найкраща форма "дослідження своєї або чужої душі, дійшов до нас у філософсько-публіцистичних працях Платона знамениті "Діалоги, Лукіана, Дідро".

16. Творчість Дідро. Естетичні погляди

Ім'я Дені Дідро назавжди злилося із самою суттю XVIII століття, яке залишилось в історії людства як доба Просвітництва. Голова та ідейний ватажок енциклопедистів, белетрист, драматург, теоретик мистецтва, просвітник та філософ-матеріаліст - ось далеко не повний перелік високих титулів, які по праву належать Дені Дідро. Він заклав підвалини нових суспільних ідеалів та нового світовідчуття напередодні буржуазної революції, чим і заслужив прихильність не лише сучасників, а й наступних поколінь. Дідро вважав себе в першу чергу філософом, а не письменником. Саме цим пояснюється той факт, що з усіх написаних ним літературних творів він опублікував за своє життя лише роман в стилі рококо "Нескромні скарби" і кілька новел (найві-доміша - "Два приятелі з Бурбони", 1773). Славу видатного письменника йому принесли твори: "Черниця" (1760), "Жак Фаталіст та його Пан" (1773), що вийшли друком 1776 року, і "Небіж Рамо" (1762-1779), що вперше з'явився друком у німецькому перекладі Й.В. Гете 1805 року. Дені Дідро був відомий і як драматург. Теорія театру і драматургії була предметом пильної уваги просвітника. Теорії драматургії присвячені такі драми Дідро: "Бесіда", "Роздуми про драматичну поезію". Ці твори були написані у зв'язку із власними драматургічними спробами письменника. Дідро запропонував театру "Комеді Франсез" свою першу п'єсу "Побічний син", яка була поставлена на сцені лише 14 років потому (у 1771 році), зазнала провалу і була знята з репертуару. Друга п'єса "Батько родини" (1758) у 1761 році з успіхом йшла у театрі. Понад два десятиліття Дідро присвятив головній справі свого життя - виданню "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", що виходила друком з 1751 по 1780 pp. "Енциклопедія" являє собою систематичне зведення досягнень тодішньої науки, техніки та виробництва, усіх галузей соціальних знань. Участь у ній брали найвидатніші інтелектуальні сили тодішньої Франції: Вольтер, Монтеск'є, Гольбах, Гельвецій, Руссо. Значення "Енциклопедії" виходило за межі суто довідкового видання. У ній було здійснено перегляд основ людського буття з позицій просвітницького розуму. Тому "Енциклопедію" справедливо називають "біблією нового часу". Не забарилися репресії та заборони, але томи "Енциклопедії" виходили напівлегально, збираючи усе нових передплатників; повністю або частково вони були перекладені деякими з європейських мов. Естетичні погляди: Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та обєднанням різноякісних елементів. Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття "прекрасне", він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво "наслідуванням природі", включаючи до поняття "природи" і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію "серйозного жанру", яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.

17. "Черниця" Д. Дідро. Втілення в творі просвітницької проблематики

Роман "Черниця" був написаний 1760 року, а опублікований значно пізніше, а саме - після смерті автора, у 1796 році, у період найбільшого загострення антиклерикальної пропаганди. Сюжет твору нескладний. Це сумні пригоди молодої дівчини, яку насильно, проти її волі було відправлено батьками до монастиря. Там вона стало жертвою знущань жорстоких та розбещених черниць, відчула задуху, аморальність монастирського укладу життя, що призводять до душевного каліцтва, - і врешті-решт втікала звідти на волю в надії розпочати нове життя. Основне в романі - гостра публіцистична спрямованість, що досягалася змалюванням переконливої картини переживань героїні. Реалістично відтворено, як у серці тихої та покірної спочатку дівчини з'явилися перші паростки сумнівів, що незабаром переросли у почуття протесту та гніву, і завершилися відкритим бунтом проти насилля над потягом до життя, проти монастирського лицемірства та релігійного обману, проти забобонів, тиранії та наругою над правом жінки на вільне, самостійне та радісне життя. Особисту долю героїні Дідро зображує з високих позицій мислителя-просвітителя, показуючи невідповідність цієї долі ідеалам розуму ігуманістичної моралі. Глибока прозорливість мислителя і художняправда письменника привели Дідро до висновку, що в абсолюстской Франціїнездійсненний просвітницький ідеал свободи. Змальовуючи різні типи затхлого монастирського світу (монастир Святої Марії, Лоншанський та Арпажонський монастирі,), Дідро майстерно висловив антиклерикальний та викривальний протест. Його героїня відчули під своїми ногами прах монастирського склепу, що вже розкладався. Роман мав подвійне ідейне завдання - викриття релігійного фанатизму та утвердження суспільних прав жінки, на захист яких письменникові доводилось неодноразово виступати.

18. Драматична трилогія Бомарше. Головні теми та образи

Життя і творчість Бомарше можна вважати громадським подвигом: його діяльність була протестом проти соціальних підвалин так званого "старого ладу". Ще в шістдесяті роки Бомарше писав для театру. В ході боротьби з феодальним свавіллям його літературний талант виріс, і він створив свої знамениті комедії "Севільський цирульник" (1775) і "Одруження Фігаро" (1781). Але в останні роки свого життя (Бомарше помер в 1799 році) письменник почав відставати від століття; виявилася обмеженість його поглядів, і творча активність письменника спала: він не міг зрозуміти і висловити сувору героїку революції."Севільський цирульник" (1775) спочатку мав форму "параду", потім - опери, і лише потім комедія набула форми, в якій стала відомою багатьом поколінням глядачів. Головним для Бомарше було висловити свою відданість інтересам третього стану. Недарма граф Альмавіва не без допомоги свого слуги Фігаро одружується на дівчині з буржуазної сім'ї Розіні, яка, люблячи його, не бажає стати його утриманкою. Глядача вражають динамічність дії, блискуча словесна гра, бездоганний механізм інтриги. Персонажі традиційної комедії зажили в Бомарше новим життям. Опікун Розіни доктор Бартоло, ретроград і мракобіс, не намагається приховати своє неприйняття нового століття. Але Бартоло зовсім не безглуздий; як людина хитра і підозріла, він - небезпечний супротивник, до того ж він проникливий психолог: він розкриває усі хитрощі і Фігаро, і Альмавіви, і Розіни. Це гранично достовірний персонаж: будучи кмітливим, Бартоло не втрачає гідності, навіть потерпівши невдачу. Багато нового привніс Бомарше і в характер спритного слуги - Фігаро. У його монологах, що не мають прямого відношення до інтриги комедії, звучить авторське "я". Це слуга, який протестує свідомо і серйозно, він відкрито засуджує свого пана."Божевільний день, або одруження Фігаро"(1784), яке сміливо можна вважати шедевром сценічного мистецтва і громадським, політичним актом, було справжньою сповіддю Бомарше. Недаремно Людовик XVI, прочитавши рукопис комедії в 1782 р., заборонив ставити її на сцені. У "Весіллі Фігаро" герой стає довіреною особою графа Альмавіви. Він збирається одружитися на служниці графині Розіни - Сюзанні. Але граф, захопившись Сюзанною, хоче зробити її своєю коханою, скориставшись старовинним феодальним правом першої ночі. По ходу п'єси Фігаро веде з графом наполегливу боротьбу за своє право закоханого та людську гідність. У конфлікті "хазяїн - слуга" програє граф. Своєрідним завершенням "Одруження Фигаро" стала остання частина трилогії про Фігаро - "Злочинна мати" (1792), поява якої була пов'язана з прагненням до естетичного оновлення жанрів на французькій сцені в роки революції. Бомарше робить спробу створити щось на кшталт мелодрами, відгукуючись, як завжди, на вимогу часу. "Другий Тартюф", як він названий в передмові, підлий Бежарс вносить замішання і горе в сімейство Альмавивы, але за допомогою Фигаро усі конфлікти до загального благополуччя улагоджуються. Проте справжніх протиріч в цій п'єсі немає, тобто відсутні і живі характери, і динамічна дія. Персонажі, знайомі нам по "Одруженню Фигаро", з'являються тут умиротвореними, навченими життям, готовими піти на компроміс, визнати свої помилки і пробачити їх"Севільський цирульник" і "Одруження Фігаро" стали кульмінацією в еволюції французького театру XVIII століття. Ці комедії завжди живі й актуальні, вони і в даний час не сходять з підмостків театрів.

19. "Весілля Фігаро" - комедія нового типу у французькій драматургії

До одного з найзначніших явищ французької літератури другої половини століття належить театр Бомарше, і перш за все комедія "Одруження Фігаро", створена в 1784 р., тобто за п'ять років до революції. "Одруження Фигаро" - вершина творчості Бомарше. Життєрадісність і розсудливість французького народу з'єдналися в п'єсі з історичним оптимізмом і нещадною дотепністю просвітителей. Постановка цієї комедії, здійснена після трьох років запеклої боротьби, показала, що королівській владі більше не під силу контролювати становище країни. Нехай дія "Одруження Фигаро" нібито відбувалася в Іспанії, усім було ясно, що комедія показувала безглуздість і гнилість усього феодального устрою Франції і з нешанобливим веселим сміхом проводжала його на звалище. У "Весіллі Фігаро" герой стає довіреною особою графа Альмавіви. Він збирається одружитися на служниці графині Розіни - Сюзанні. Але граф, захопившись Сюзанною, хоче зробити її своєю коханою, скориставшись старовинним феодальним правом першої ночі. По ходу п'єси Фігаро веде з графом наполегливу боротьбу за своє право закоханого та людську гідність. У конфлікті "хазяїн - слуга" програє граф. Комедія Бомарше стала свідомим політичним актом: у ній заперечувалися свавілля, закони, прийняті в несправедливо організованому суспільстві. Завдяки великому політичному досвіду, Бомарше зумів правильно оцінити силу, але головне - слабкість абсолютної монархії. Фігаро служив графові, коли вважав, що його справа справедлива (допомагаючи шлюбу з Розіною), але він активно і наполегливо бореться з ним, коли той проявляє жорстокість. Фігаро з тих, хто руйнує встановлений, але нерозумний порядок, змінює усталені несправедливі відносини. Він - молода людина, шо прагне задоволень, заради шматка хліба не гидує ніяким ремеслом, сьогодні - пан, завтра - слуга, залежно від примхи долі, оратор в хвилину небезпеки, поет в хвилину відпочинку, при нагоді - музикант, іноді - шалено закоханий; він все бачив, усім займався, все випробував. Таким був і сам Бомарше. "Одруження Фігаро" - блискуча комедія інтриги; це музична п'єса (згадаємо вокальні номери в сцені суду в третьому акті): в ній відтворена точна і детальна картина вдач Франції (те, що дія відбувається в Іспанії, не обдурило глядача); історія кохання, зображена в п'єсі, майже трагічна; соціальна сатира не знає собі рівних на французькій сцені.