Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 342.1: 821.161 - 94 Кос "18" (043.3)

Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Козачок Ярослав Вікторович

КИЇВ 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться " 19 " листопада 2004 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано " 14 " жовтня 2004 року

Вчений секретар спеціалізованої ради Л.М. Копаниця

творчість костомаров літературний

АНОТАЦІЯ

Козачок Я.В. Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - Українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2004.

Дисертацію присвячено творчості Миколи Костомарова - видатного письменника, вченого, громадського діяча, ідеолога наукових основ національної історіософської думки. Вперше його спадщина досліджується у єдності світогляду та практичного літературного дискурсу, в парадигмі націєтворення як наскрізного контексту його художньо-публіцистичної, наукової та громадської й освітньо-просвітницької діяльності. Висвітлено світоглядно-естетичну генезу його художньої творчості в контексті західноєвропейських впливів, зокрема німецької ідеалістичноі філософії, поглядів на народну словесність як філософський код націєтворчого духу епохи, в контексті нового етапу активізації національної самосвідомості української інтелігенції ХІХ століття.

Встановлен, що Костомаров як митець і історіософ сформував і художньо увиразнив принципово нове розуміння духовної спадщини українського народу в синкретичному поєднанні його матеріальної культури, народної словесності, моральних засад та етичних норм, усталив цей підхід як науковий лейтмотив і квінтесенцію художньої творчості. У ній знайшов свій естетичний вираз новий погляд на націю як духовну спільноту. В обсяг поняття національна спільнота Костомаров увів народ як найрепрезентативнішого виразника духовної єдності нації, основного чинника етноментальності.

Індивідуальний мистецько-естетичний феномен Костомарова визначено на тлі синхронно-діахронного розвою українського письменства, утвердження в ньому антиімперського дискурсу, естетично свіжої парадигми інтелектуальної літератури. Об'єднуючим началом цієї естетичної конструкції є концепція духовності оживаючої нації з перспективою посісти (християнською духовністю, національною окремішністю) достойне місце в світовій спільноті. Піднесення категорії нації як духовної спільноти стало наскрізним ідейним ферментом художньої та публіцистичної творчості письменника. Досліджено особливості її естетичного функціонування в індивідуальній художній системі Костомарова - його поезії, драматургії, прозі, публіцистиці, для якої характерна ідейно-естетична синкретичність жанрів. Широкий тематичний, сюжетний і композиційно-жанровий спектр художніх і публіцистичних форм Костомарова зумовлений тим, що він творив основи нової української поезії, прози, драматургії, наукової публіцистики. Письменник виступив новатором у історичній прозі (хроніки, “сцени”), підпорядкував серйозним морально-етичним проблемам конструкції кримінально-детективного жанру, задовго до європейської художньої практики сформував жанр антиутопії.

На основі аналізу російськомовних творів стверджено їх органічну належність до української літератури ХІХ ст. Публіцистичний доробок ученого, значною мірою актуальний дотепер, прикметний зарядом полемічної пристрасності, морально-етичним ядром християнської етики, культивуванням белетристичних засобів виразу ідеї національної самодостатності українського народу. В результаті дослідження встановлено: багатоаспектна спадщина Костомарова становить собою цілісну ідейно-естетичну єдність, невід'ємну складову суспільного, культурного та естетичного простору української літератури ХІХ ст., підгрунтям якої стали Костомаровські ідеї творення з етносу гідної політичної нації.

Ключові слова: націєтворення, політична нація, етнокультура, національна ідея, релігійна духовність, національна ідентичність, український менталітет, теоцентризм, духовна спільнота.

АННОТАЦИЯ

Козачок Я.В. Концепция нации как духовного единства в художественном и публицистическом творчестве Николая Костомарова. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01. - Украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев. - 2004.

Диссертация посвящена творчеству Николая Ивановича Костомарова - выдающегося писателя, ученого, общественного деятеля, создателя научных основ украинской и русской философской мысли. Интерпретация его наследия претерпела серьезные искривления в контексте традиционной политизации наук, социальной зависимости литературоведения советского времени с его региональным подходом к национальным явлениям культуры, смещением акцентов и фальсификацией исследований, особенно национального и националистического аспектов, на которые налагались жестокие запретные рамки.

Наследие Костомарова предстает выдающейся страницей в истории становления национальной духовной культуры украинского народа в ХІХ веке. Он разрабатывал ее основы и способствовал ее развитию во многих проявлениях и широком временном пространстве: от эпохи нового украинского ренессанса (30-40-е годы) до последней четверти столетия, когда украинская культура вышла на европейский интеллектуальный и жанрово-тематический уровень и вошла в мировой общественный контекст социальных идей. Впервые его творчество исследуется в мировоззренческом и жанрово-эстетическом единстве, в контексте утверждения национальной идентичности как определяющего начала художественно-публицистической, научной, общественной, образовательной и просветительской деятельности писателя. Исследованы мировоззренческие и эстетические истоки художественного творчества Николая Костомарова в связи с западноевропейскими влияниями (в частности, немецкой идеалистической философии), определением народной словесности как философского кода национального характера и творческого духа эпохи периода активизации национального самосознания украинской интеллигенции. Установлено, что Костомаров как художник, ученый, философ сформировал и отразил в художественной форме принципиально новое понимание духовного наследия украинского народа в синкретическом единстве его материальной культуры, народной словесности, нравственных основ и этических норм, придав этому подходу характер методологической основы, главной парадигмы художественного творчества.

В литературном наследии Николая Костомарова нашел свое эстетическое выражение новый взгляд на нацию как духовное единство, а не конгломерат общественных сословий. В сферу понятия национальная общность он ввел народ как наиболее репрезентативного представителя духовного единства нации, основной фактор формирования этноменталитета. Индивидуальный художественно-эстетический феномен Костомарова исследован на фоне синхронно-диахронного развития украинской литературы, утверждения в ней антиимперского дискурса, эстетически новаторской парадигмы интеллектуальной литературы. Объединяющим началом и главным фактором этой эстетической конструкции явилась концепция духовности воскресающей нации с перспективой занятия ею достойного места в мировом сообществе. Глорификация этой духовности - определяющий идейный фермент всего художественного и публицистического наследия Костомарова.

Исследованы особенности ее эстетического выражения в широком жанровом спектре индивидуальной художественной системы писателя (поэзия, драматургия, проза, публицистика), для которой свойственна идейно-художественная синкретичность жанров. Широкий тематический, сюжетный и композиционно-жанровый спектр художественных и публицистических сочинений Костомарова обусловлен тем, что он заложил основы новой украинской поэзии, прозы, драматургии, публицистики. Писатель выступил инициатором создания исторической художественной прозы (жанров “хроник” и “сцен”), наполнил серьезным содержанием фактуру криминального детектива, создал антиутопию задолго до ее появления в европейской литературе.

Исследование русскоязычных текстов Костомарова позволило установить их органическую принадлежность к украинской литературе ХІХ века, их национальную сущность и направленность. Характерной чертой публицистических сочинений Костомарова, в значительной мере актуальных и в наше время, является ощутимый заряд полемического пристрастия, нравственно-этическое ядро христианской морали, культивирование беллетристических форм национальной идентификации украинского народа. В результате исследования установлено, что многоаспектное творчество Николая Костомарова представляет собой идейно-эстетическую целостность, неотъемлемую часть общественного, культурологического и эстетического пространства украинской литературы ХІХ века, основано на идее превращения этноса в политическую нацию.

Ключевые слова: нациосозидание, политическая нация, этнокультура, национальная идея, религиозная духовность, национальная идентичность, украинский менталитет, теоцентризм, духовная общность.

SUMMARY

Kozachok Y.V. Concept of Nation as Spiritual Entity in Artistic and Publicistic works by Mykola Kostomarov. - Manuscript.

Thesis for a Doctor of Philological Sciences Degree on specialty 10.01.01 - Ukrainian literature. - The Kyiv National University named after Taras Shevchenko. - Kyiv, 2004.

The thesis is devoted to the creative activity of Mykola Kostomarov who is one of the greatest writers, scientific and public figure, creator of fundamentals of national historiosophical thought. Firstly his works were analyzed at the level of world view and practical literary application, in the paradigm of creation of nation as a through context of his artistic and publicistic, scientific, public and educational-elucidative activities. Aesthetical world-view genesis of his artistic creative activity was researched in the context of the West European influences, in particular German idealistic philosophy, views on folk literature as the philosophical code of `creation of nation' spirit of epoch, in the context of a new stage of activization of national consciousness of Ukrainian intelligentsia of XIX century.

It has been established that Kostomarov as an artist and historiosophist formed and artistically gave fundamentally new understanding of spiritual inheritance of the Ukrainian people in syncretistic combination of his material culture, folk literature, moral basis and ethics norms. He introduced this approach as a scientific main motive and a heart of artistic creativity. It was stated an aesthetical reflection of a new outlook on nation as spiritual association and entity but not class conglomerate.

In the notion of national association' entity Kostomarov introduced people as the best presentative expresser of spiritual unity of nation, the basic factor of ethnomentality.

The individual aesthetical and artistic phenomenon of Kostomarov has been defined on a background of synchro-diachronic development of Ukrainian creative works by assertion in it anti-totalitarian discourse, aesthetically fresh paradigm of intellectual literature. The key-stone of this aesthetical construction is a concept of spirituality which come back to nation life with a prospect to accept by Christian spirituality and national difference deserving place in world association. The idea of consideration of a nation category as spiritual association became transparent ideological enzyme of artistic and publicistic creation of the writer.

The features of its aesthetical functioning in the individual artistic system of Kostomarov (in a poetry, dramaturgy, prose, publicism), which are characterized by ideologic and aesthetical unity of genres, have been analyzed. Wide thematic, plot, compositional and genre spectrum of artistic and publicistic forms of Kostomarov's works can be explained by the fact, that he created basis for the Ukrainian poetry, prose, dramaturgy, scientific publicism. The writer came forward as an innovator in historical prose (chronicles, "stages"), subordinated to serious moral and ethic problems the construction of criminal-detective genre, formed the genre of anti-utopia long before to European artistic practice.

On the basis of analysis of Russian-language works their organic belonging to Ukrainian literature of the XIX century has been proved. Publicistic contribution of the scientist is, to a great extent, actual up to now. It is charged by polemic passion, moral and ethic core of Christian ethics, by cultivation of expression of national all-sufficientness idea of the Ukrainian people with fiction facilities. As a result of research it was established, that the multidimensional inheritance of Kostomarov is an integral ideological and aesthetical unity, inalienable constituent of public, cultural and aesthetical space of Ukrainian literature of the XIX century, for which the Kostomarov's ideas of creation of deserving political nation from ethnos became the basis.

Keywords: creation of nation, political nation, ethnoculture, national idea, religious spirituality, national identity, Ukrainian mentality, spiritual association.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Творчість Миколи Костомарова - етапне явище в історії відродження та утвердження національної духовної культури українського народу. Письменник і публіцист розробляв її науково-теоретичні основи, спричинився до багатоаспектного розвитку словесності упродовж десятиліть - від доби романтизму 30 - 40-х рр. і до періоду панування позитивізму 70-80-х рр. Костомаров заклав, обґрунтував і розробив основоположні позиції української суспільно-історичної та естетичної думки, розкрився як визначний учений-поліґістор, залишив непроминальний слід у соціології, історіософії, культурології, національній історії, художній літературі, літературній критиці, публіцистиці, журналістиці, педагогіці.

Костомаров-соціолог уформував новий погляд на націю як духовну спільноту, а не становий конгломерат. В обсяг поняття національної спільноти він увів концепт “народ”, маючи на увазі найрепрезентативнішого виразника етнічної духовної сутності, його ідентичності, обґрунтував значення духовної єдності як основного чинника етноментальності.

Митець і мислитель-історіософ, Костомаров увів і "олітературнив" принципово нове наукове розуміння народу як головного суб'єкта історії, присутність котрого в тих чи інших історичних подіях робить їх знаковими, створив нову наукову теорію народності історії. Костомаров-історик започаткував дослідження духовної спадщини українського народу в синкретичному поєднанні його матеріальної культури, народної словесності, моральних засад та етичних норм, інших важливих аспектів життя української суспільності.

Публіцистичний доробок ученого, значною мірою актуальний дотепер, прикметний зарядом полемічної пристрасності, морально-етичним ядром християнської етики, наскрізною присутністю авторського "я" та культивуванням белетристичних способів його увиразнення. Самореалізація Костомарова-літератора, невіддільна від науково-творчого клімату харківських романтичних Пропілеїв та "київської романтики" (Дмитро Чижевський), впливу німецької ідеалістичної філософії, прикметна увагою до "живих літописів" (Ієремія Айзеншток) народної словесності як своєрідного коду самого духу епохи.

Інноваційний світ ідей Миколи Костомарова докладно репрезентувала його вагома художня творчість. Вже з ранніх художніх виявів української ідеї молодий адепт став її протектором-оборонцем у мертвотних обставинах імперської опресії. Новаторська розробка тем, мотивів, сюжетів, жанрів у перших поетичних збірках визначається антидеспотичною ідейністю, політичним радикалізмом (мотив збройної помсти за українську недолю як стрижень життєдіяльності Максима Перебийноса в однойменному творі).

Для літературної творчості Миколи Костомарова характерне збагачення “рухомої естетики” романтизму теоцентричними й іншими позараціональними факторами, перспективна взаємодія історичного факту і художнього вимислу-домислу, опертя на набутки внутрішньолітературної традиції від українського бароко до просвітницького реалізму й преромантизму.

Наскрізним ідейним ферментом усього письменницького здобутку Миколи Костомарова стала “ґлорифікація” духовності українського народу, ідеологічний характер опрацювання сюжетів із історії, традиційного побуту українського народу, концептуальне волелюбне культивування інонаціональних мотивів ("Грецька пісня"), піднесення ідеї толерантності в співжитті народів ("Кудеяр"), новаторське збагачення жанрово-композиційних, стильових моделей української романтичної поезії, прози та драматургії, піднесення культури літературного фольклоризму. Костомаров творив нову модель духовного єднання нації і в цей спосіб взаємного зближення літературної і фольклорної художніх систем, інкорпорування традицій народнопісенної творчості в естетику й поетику літературних творів.

Індивідуальний мистецько-естетичний феномен Костомарова визначається на тлі синхронно-діахронного розвою українського письменства утвердженням антитоталітарного дискурсу (у слов'янофільських векторах раннього федеративного республіканізму, в цілому антитетичних до російського слов'янофільства Хом'якова й братів Аксакових, - у віршах "Спить Вкраїна...", "Діти слави, діти слави!"), естетично свіжої парадигми інтелектуальної літератури.

Об'єднуючим началом цієї художньої конструкції є концепція духовності українського народу, “оживаючої нації” з перспективами сягнути ширших світових просторів, постати у власній національній ідентичності наріжним каменем у духовній будові європейської спільноти народів. При цьому ще в збірці "Вітка" Костомаров розкрився як один із найперших речників власне соборницького відчуття "єдності" рідної землі й усеукраїнської родини від "Сосни до Сяну", від Карпат до Чорномор'я ("Пісня моя").

У розбудові ідейно-естетичної концепції літературної і науково-публіцистичної діяльності Микола Костомаров спирався на розуміння духовної культури українства як головного вияву його самодостатності, розширював функціональні межі цієї культури, обмежувані "згори", розгортав творчу і громадську діяльність як націєтворчу.

Костомаров сформував громадсько-політичні та історіософські параметри націєтворення на основі духовної єдності всіх станів українського соціуму, дбаючи про “оформлення” народу в націю. Він виступив однодумцем Тараса Шевченка, який художнім словом теж ці ідеї поширював, пропагував серед українства і слов'янського світу, наповнював ідейною пристрастю, моральною силою правди як духовним джерелом становлення нації.

В цьому плані творча спадщина Костомарова становить органічну єдність із творчістю Шевченка, доповнює і організовує означені ідейні первні у філософську систему, виражає наукове підґрунтя її світоглядно-естетичної парадигми. Після поезії Шевченка художній набуток автора "Переяславської ночі" становить найвище досягнення української націєтворчої думки в художніх шатах.

Ідеал правди і критерій істини становлять лейтмотив наукової діяльності Костомарова, визначають характер висвітлення ним як літератором історичних подій, дошукування у їх трактуванні народної правди. Шевченко здійснив духовний подвиг, Костомаров - подвиг колосальної наукової праці. Костомаров був своєрідним предтечею Шевченкового слова, готував ґрунт для його сприймання, адекватно осмислював поезію національного пророка, ставився до неї з пієтетом.

Широкий тематичний, сюжетний і жанровий спектр художніх і публіцистичних творів Костомарова зумовлений тим, що він був одним із чільних творців нової української поезії, прози, драматургії, фундатором наукової публіцистики. Справжнім ідеологічним підгрунтям його творчості стали ідеї творення з “сирої етнографічної маси” гідної політичної нації, утвердження права українського народу на самобутність, осягнення демократизму і державності в єдиному суспільному потенціалі українства, піднесення духовності та моральності народу як гарантії його поступу, здобуття ним гідного місця в слов'янській і світовій спільноті.

У попередні десятиліття адекватне осягнення феномену Костомарова внеможливлювалося тривалим побутуванням в українському літературознавстві вульгарно-соціологічної традиції, в прокрустове ложе якої не вкладалася багатогранна творчість митця.

Відсутність методології, об'єктивнішої за вузько класову, брак належного теоретичного інструментарію осмислення літератури і науки про неї в площині історії ідей не дозволяли на належному теоретичному рівні розкрити творчість Костомарова в єдності її ідейно-тематичних, соціально-політичних та культурно-естетичних аспектів. Досі бракує концептуальних інтегративних досліджень спадщини митця і вченого. На часі аналіз спадщини Костомарова крізь призму наскрізної та лейтмотивної ідеї націєтворення, введення його творчості в ширший ідейний простір задля декодування історичної та художньої правди про українську націю.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Шляхи розвитку української літератури ХVІІ-ХХ століття“, над якою працює колектив кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Тема дисертації скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література".

Метою роботи є осмислення ідейно-естетичних особливостей творчої спадщини Миколи Костомарова, синхронно-діахронний її аналіз як цілісного світоглядно-творчого й етноконсолідуючого феномену, дослідження її україноцентричних векторів, ієрархії жанрів і стильового діапазону, співвідношення традицій та ідейно-художнього новаторства творчості письменника.

Складовою цієї мети є дослідження й неупереджений аналіз оцінок письменницького набутку, що мали місце за тоталітарних часів, концептуалізація української національної ідеї в доробку Миколи Костомарова на тлі українського письменства середини - другої половини ХІХ ст.

Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

Розкриття історико-політичних, суспільних та культурно-естетичних зв'язків творчості Миколи Костомарова (30-і - 80-і роки ХІХ ст.), у тому числі на основі опрацювання раритетних публікацій.

Дослідження історико-культурної генези творчості, універсальної значущості Костомарова в культурологічному континуумі ХІХ століття, етнозахисної ролі його літературного і публіцистичного дискурсу.

Здійснення різноаспектного аналізу літературної спадщини Костомарова в парадигмі націєтворення та ствердження ним універсальної національної ідентичності.

Вивчення концепції нації як духовної спільноти, динаміки "традиція-новаторство" етнопедагогічних та інших здобутків Миколи Костомарова-лірика й епіка, його композиційно-жанрових структур, специфіки нарації й образотворення.

З'ясування "ідеологічності" драматургії письменника, універсальності відтворених ним колізій, конфліктів і характерів як складників українського світу, природи алюзійності його п'єс із давніх часів.

Осмислення публіцистики в контексті громадянської думки українства, розвитку його самосвідомості, розбудови знань про минуле і перспективи змін у долі українства на краще.

Висвітлення контекстуальних та інтертекстуальних зв'язків мистецької спадщини Костомарова з письменством ХІХ століття як коду національної ідентичності.

Об'єктом дослідження є творчість Миколи Костомарова, зокрема її квінтесенція - ідея духовної цілісності України, зв'язок із суспільно-історичним та мистецько-літературним процесом і становленням нової української літератури, результативність внеску речника ідеалів волі та правди у літературу, а також системна цілісність літературознавчих, фольклористичних, науково-публіцистичних, етноісторичних праць Костомарова.

Матеріал дослідження - комплекс художньої (проза, поезія, драматургія) та науково-публіцистичної діяльності як знакове явище не тільки своєї доби, документальна база (архівні матеріали, раритетні публікації в періодиці). При дослідженні літературної та публіцистичної спадщини Костомарова вивчено і введено до наукового обігу матеріали архівів Інституту літератури НАН України ім. Т.Г. Шевченка, Інституту історії України НАН України, рукописного відділу Національної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського, Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, а також Центрального державного Архіву давніх актів (Москва), Російського державного історичного архіву та Національної Російської бібліотеки (Санкт-Петербург).

Теоретико-методологічною основою дисертації є теоретико-літературні та історико-літературні праці вітчизняних і зарубіжних філософів, істориків, літературознавців, зосібна О. Шпенглера, К. Юнга, Н. Фрая, Р. Барта, Д. Чижевського, Д. Донцова, Є. Маланюка та ін., а також спеціальні студії Костомарівської спадщини М. Грушевського, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка, Г. Вашкевича, О. Барвінського, О. Огоновського, С. Єфремова, М. Возняка, О. Грушевського, М. Бернштейна, Л. Полухіна, Ю. Пінчука, М. Яценка, В. Смілянської, Ю. Луцького, Т. Комаринця, П. Волинського, П. Хропка, В. Дончика, О. Гнідан, В. Погребенника, В. Шевчука, Л. Задорожної, Є. Нахліка, А. Гуляка, Б. Бунчука та ін.

Масштабність і неоднорідність матеріалу зумовили застосування генетичного, порівняльно-історичного, історико-функціонального, системно-естетичного і типологічного методів дослідження, поєднання принципів об'єктивного історизму та біографізму в осмисленні матеріалу, а також контекстуального й синтетично-аналітичного підходів до художніх, науково-публіцистичних текстів Костомарова.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше масив творчості Миколи Костомарова досліджується системно, крізь призму націєтворчо-культурницької ідеї митця.

У зв'язку з суспільно-політичними реаліями доби другої половини ХІХ століття й особливостями національної концепції Костомарова розкрито параметри і духовний зміст діяльності вченого й митця, котрий формував українську національну спільноту. Під цим кутом зору вивчено параболічні історіософські мотиви, героїчні характери Костомарова. Відтак новому прочитанню підлягли повість "Чернігівка", моральний універсалізм повісті "Сорок років", прогностичність антиутопії "Скотской бунт”, антитоталітарний пафос прозових ("Кудеяр", "Син", "Холоп"), драматичних (“Кремуций Корд”) і інших творів.

Ще в 1928 році М.С. Грушевський, укладаючи збірник під назвою "Науково-публіцистичні та полемічні писання М.Костомарова", високо оцінив роль публіцистики М.Костомарова і висловив жаль із приводу того, що, величезна за обсягом, цікава і оригінальна як документ змагань за утвердження національної ідеї, вона не зібрана і не вивчена. Тож у цьому плані власне й проаналізовано публіцистику Костомарова як естетичне явище, системно потлумачено її в контексті всієї творчої спадщини митця. Обгрунтовано також необхідність уведення в український літературний контекст ХІХ століття російськомовних творів Костомарова.

В результаті багатогранна творчість Миколи Костомарова постала як фундаментальна в українській літературі, історіософії, фольклористиці, літературознавстві, вирізнившись провідним чинником націєтворення, продовженням діяльності Тараса Шевченка щодо розбудови чуття, “моральної одності” (М. Грушевський) українців і їх самодостатності.

Новим у дисертації є й те, що вперше художня творчість та науковий і публіцистичний набуток Миколи Костомарова як система стали об'єктом комплексного аналізу в ключовому етноконсолідуючому і націєтворчому аспекті. В результаті визначальною у творчості М. Костомарова, дослідженій системно, постає національна ідея, невід'ємна від ідейно-тематичного та жанрово-стилістичного комплексу спадщини митця та значущості його внеску в становлення української літератури ХІХ століття.

Теоретичне значення дисертації. Проаналізований матеріал, одержані результати та висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні теорії та історії літератури, зокрема проблеми націєгенеруючих складових літератури, історіософії й історизму, наративних структур і белетризації публіцистики, художніх міжлітературних та літературно-фольклорних зв'язків. Матеріали й висновки роботи сприяють розробці цілісної концепції функціонування жанрів українського письменства, запровадженню свіжих об'єктивних підходів до розуміння історіософії, дифузії жанрів літератури і публіцистики, есеїстики, усвідомленню тяглості внутрішньолітературних традицій в українському художньому процесі.

Практичне значення роботи. Здобуті результати придатні для комплексного дослідження розвитку національної ідеї в українській літературі ХІХ століття, масиві всієї спадщини Костомарова. Матеріали дисертації можуть використовуватись у процесі подальших історико-літературних досліджень української драматургії, поезії, прози, у вивченні публіцистики, при читанні нормативних літературознавчих та історичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів у вищих навчальних закладах. Отримані результати можуть стати відправним моментом при створенні монографічних праць відповідної проблематики та підручників з історії української літератури.

Апробація роботи. Дисертація є самостійним дослідженням, наукова концепція якого відображена в монографії, підручнику, посібнику, статтях та тезах. Матеріали дисертації апробовано в лекційних курсах з історії української літератури ХІХ століття, спецкурсах “Творчість Миколи Костомарова в контексті розвитку української літератури ХІХ століття” у Національному авіаційному університеті, “Костомаров і журналістика” у Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, "Публіцистика ХІХ століття і становлення національної ідеї" у Рівненському державному гуманітарному університеті. Загальна концепція та результати дослідження апробувалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 130-річчю з дня народження В.Гнатюка (Тернопіль, вересень 2001), V Всеукраїнській науково-практичній конференції "Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: проблеми та перспективи" (Київ, березень 2004), Міжнародних Драгоманівських читаннях (Київ, вересень 2003), Міжнародній конференції з проблем наратології (Тернопіль, листопад 2003), Міжнародній конференції "Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя" (Тернопіль, грудень 2003), Міжнародна наукова конференція "Філософія космізму і сучасна авіація" (Київ, березень, 2004).

Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії (523 позиції). Загальний обсяг дисертації - 449 сторінок, із яких 408 - основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її наукову новизну, з'ясовано стан наукового опрацювання проблеми, визначено мету і завдання роботи, теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження та його практичне значення.

В першому розділі дисертації "Світоглядні засади Миколи Костомарова і формування ідеї національної ідентичності" головну увагу приділено ролі й місцю націєтворення в процесі становлення світоглядних і естетичних засад Миколи Костомарова. Доведено, що грунтом художніх, публіцистичних і науково-полемічних писань Костомарова є глибоке осмислення проблематики історії українського народу, доленосних для нього періодів, подій і постатей.

Від початків науково-творчої діяльності письменник-учений, аналізуючи причино-наслідкові зв'язки й дихотомію “минуле - сучасне”, зосередився навколо проблематики національно-визвольної війни під проводом Хмельницького, історичної діяльності народу та найвизначніших українських діячів, міждержавних взаємин України та міжетнічних стосунків її мешканців, починаючи від автохтонів, - й усе це в ретроспективі, зв'язках із сучасністю, в наслідках і перспективах.

Характеризуючи добу Костомарова в ретрофактах і ретрочинниках, причинах і результатах, зокрема тих факторах, які впливали на світогляд Миколи Костомарова, виходимо з того, що культурно-політична місія України в історичному процесі Європейського Сходу полягала в посередництві між Сходом і Заходом. Думки та ідеї, що поставали в культурних традиціях Європи, прищеплювалися на грунті України, щоб потім живити Росію, її північного сусіда, і Білу Русь. Водночас Україна була не тільки ретранслятором ідей, але й генерувала власні, як от ідея Києва як другого Єрусалиму, контроверсійна щодо ідеологеми Москви як третього Риму, збагачувала людство філософськими системами Г.Сковороди, його ж ідеєю вільної, духовної особистості тощо.

У різножанрових художніх творах, “україноцентричній” полемічній публіцистиці, історичних белетризованих працях Костомаров заперечував офіційні усталені міфи і концепції “месіанської обраності” російського народу і його “канонізованих” героїв, імперського права Росії на єднання народів у рамках "единой и неделимой" держави, спростував ці тоталітарні чи й слов'янофільські та панросійські ідеологеми і великодержавну практику, ними освячену, з українських етноконсолідуючих позицій.

Наукове оцінювання історії українського народу супроводжувалося в Костомарова підкресленням його історичного вільнолюбства, браку територіального експансіонізму, міжетнічної толерантності, традицій суспільного демократизму, прагнення до державності як іманентної властивості українців. У спадщині Костомарова раннього періоду, зокрема драматичній ("Сава Чалий", "Переяславська ніч"), центральними є ідея патріотичного служіння рідній Україні, обстоювання "дідівської віри", гідності й вірності ідеалам волі та єднання.

В науково-публіцистичному доробку особливе місце займає становлення і відстоювання перед опонентами особливого погляду на козацтво як унікальне явище, породжене особливостями геополітичного статусу українського народу, його етнопсихології. Костомаров заперечив однобоке тлумачення козацтва як збірного конгломерату шукачів лише свободи, здобичі чи пригод, акцентував духовну єдність козаків із українським народом, їх значну роль у формуванні його кращих духовних і моральних ознак.

У спадщину поколінь, на думку історика (статті “Замечание на статью г. Соловьева “Малороссийское козачество до Богдана Хмельницького”, “Князь Владимир Мономах и козак Богдан Хмельницкий”, “Куликовская битва”, “Мазепенцы”), увійшли такі духовні параметри козаччини, успадковані нею ще від традиції князівських часів як усвідомлення державності України, імпліцитної інкорпорованості в європейський простір, почуття ментальної окремішності, демократизм державного устрою, культ волі, повага до громадського авторитету, лицарська відвага, глибока етична культура, визнання індивідуальних векторів розвитку особистості тощо.

Історіософську ідею українського відродження Микола Костомаров почерпнув із генетичної пам'яті народу й провіденціалізму романтичної школи. Його ранній період творчості ознаменований органічною тяглістю всього, що пов'язане з історією і творчістю народу, морально-етичними традиціями, особливостями християнського світогляду та мистецьким їх “олітературненням”. Саме такі настанови посприяли тому, що він став ідеологом українського відродження початку ХІХ століття, науково обґрунтував і художньо висловив національну ідею як підгрунтя діяльності українських патріотів, квінтесенцію їх поглядів.

"Однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали ХІХ століття, була концепція нації (національної свідомості), - визнав О.Субтельний. - Вона являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні виникнення цієї концепції свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами”. Тогочасна інтелігенція прагнула віднайти загублений зв'язок з народною масою і знаходила його в “дослідах народного побуту” (І.Крип'якевич), розвивала в художній літературі рідною мовою.

Сублімацією праці цього середовища, цієї плеяди ренесансних постатей виступила "Історія Русів" з її іманентною емоційною патріотичною потугою глибокого чуття любові до Вітчизни. У цьому творі, предтечі національного пробудження, національна ідея переведена з платформи пошуків у пристрасно-ідеологічну систему думання, яка іманентно визначала напрям діяльності. "Історія Русів" надихнула політичну думку національним чуттям, надала їй хай і суперечливого, але яскраво етнічного забарвлення, поставила національну ідею наріжним каменем діяльності для прийдешніх поколінь. Проте національна ідея потребувала не тільки наукової постановки, а й формування в органічну систему, теоретичного обгрунтування переходу в якісно новий етап.

Микола Костомаров консолідував духовні сили українства задля ствердження права на самодостатність, самовизначення, надав їм історіософських, науково-історичних, громадянсько-суспільних обертонів, створив новітній ідеал націєтворення, спрямував діяльність сучасників у русло національної ідеї, працював одночасно в науковій та естетичній площинах, поєднав теорію з практикою, перспективу ідеї з розробкою тактики її впровадження.

На початку своєї діяльності Костомаров розпочав вивчення України через її історію та народну творчість, дослідження історичного значення українського мелосу як позачасового свідчення тривкості основ буття й обдарованості українського народу. Цим спричинився до розвою наукових основ фольклористики.

Костомаров першим розглянув історію українського народу не тільки як результат діяльності видатних осіб, але й у морально-етичному перекрої духовної культури українців, вираженому багатою словесною творчістю, розкрив оригінальність, тяглість кращих гуманістичних традицій фольклору як запоруку життєздатності народу, його майбутньої державної незалежності. Формотворчий фермент народної епічної й ліричної творчості українства надав національно-народного колориту його власній художній творчості, посприяв єдності наукової діяльності та художньої практики Костомарова, її націєтворчій спрямованості та дав імпульс формуванню свідомості самодостатності українського народу.

Дослідження виявило значущість здобутків українського автономізму ХVІІІ століття, національно-патріотичного модусу діяльності письменників-сучасників на чолі з Тарасом Шевченком, істориків, фольклористів; впливу європейських прогресивних суспільно-політичних та культурно-естетичних ідей (зокрема німецької ідеалістичної філософії) та духовно-моральних, релігійних засад українського народу в процесі становлення світогляду письменника.

У харківський період творчості митця-вченого сформувалася ранньопозитивістська ідея народу як рушійної сили історії, носія духовного досвіду, національних традицій, моралі і культури, хранителя мови як основи духовного життя нації. Наприкінці 30 - 40-х рр. у світогляді Костомарова викристалізувалося поняття самодостатності українського народу, усвідомлення потреби формування національної спільноти на засадах дієвої духовності, утривалилися наукові основи ідеї єдності національних інтересів усіх станів як запоруки існування народу й громадянськості суспільства, вагомого внеску українства в європейську спільноту, непересічних його ролі та місця в ній (“Дві руські народності”, “Книги буття українського народу”, “Українофільство”, “Завдання українофільства”).

Традиції минулого, пізнання етноментальних особливостей світогляду українців послужили для Костомарова чинником новаторського осмислення націєтворчої ідеї, шляхів її розбудови в принципово новому ракурсі. Йдеться про його ідею нації як духовної спільноти з відмінними, тільки їй властивими рисами, власними основами громадянського і політичного співжиття, демократичним за своїм характером, високоморальними в духовному вимірі (тож український історик - предтеча Едмунда Берка з його філософемою “commonweath”).

Наскрізна парадигма художньої й публіцистичної спадщини М. Костомарова, його наукових та літературно-критичних праць - міф "воскресаючої" України. Його експоновано у дисертаціях "Про причини і характер унії в Західній Русі" та "Про історичне значення руської народної поезії"; в поезіях збірок "Українські балади" і "Вітка"; в драмах "Сава Чалий" і "Переяславська ніч", у історичних статтях "Русько-польські вельможі. 1. Князі Острозькі", "Перші війни малоруських козаків", "Думки про історію Малої Русі" та літературознавчій студії "Огляд творів, писаних малоруською мовою". В цій статті він акцентував літературну перспективність української мови та привітав відродження української літератури.

У дисертації "Про історичне значення руської народної поезії" Костомаров дослідив народні пісні як явище філософсько-естетичне, започаткував студіювання особливостей етнопсихології українського народу в порівнянні з російською та на основі зразків народнопісенної творчості, де, як він вважав, виявлені фундаментальні життєтворчі національні особливості.

Застосовуючи порівняльний аналіз, він першим серед українських вчених успішно синтезував філософсько-образне мислення народу з багатими етноментальними традиціями, опираючись на фольклорну символіку, етнічні традиції, способи організації побуту, міжетнічні стосунки українців тощо.

Студії Костомарова над міфофольклорними образами виконали декілька важливих функцій: означили міфотворення українського народу як іманентну філософську систему сприймання світу і збереження в ньому своєї національної ідентичності; презентували в тогочасному соціумі оригінальність, національну своєрідність, неповторність естетичного виразу цієї системи, її духовне багатство, моральну досконалість, естетичну витонченість; сформували основи і засади світогляду Костомарова, що детермінував усю його діяльність, оформили її вектор.

Розглядаючи народну творчість і літературні писання як ланки єдиної системи художньої словесності, Костомаров підкреслив: вона є естетичною моделлю істинної сутності найголовнішого в екзистенції народу. Література, вважав він, здатна відтворювати лиш ідеали певного суспільного стану, переважно інтелектуального, а отже дає звужене поняття про народ. Справжня ж сутність народу як етноідентичної цілісності проступає в народній поезії, атрибутивно властивій людині. Це література, за словами Костомарова, - "своя, свіжа і невдавана".

Тому народній поезії Костомаров віддавав перевагу над "штучними художніми творіннями". Він науково атрибутував пісню як важливий елемент вивчення життя народу: як літопис подій; як відображення народного побуту; як предмет філологічних досліджень, що для вдумливого філолога розкриває справжні скарби; нарешті - "Як пам'ятник поглядів народу на самого себе і на оточення. Це найважливіше і непроминальне достоїнство пісень. Тут не треба навіть ніякої критики, тільки б пісня була народного походження. Життя з усіма його явищами витікає з внутрішнього світогляду людської істоти. На цьому базується те, що ми називаємо характером: особливий погляд на речі, який властивий як кожній людині, так і цілому народові".

В цій праці Костомарову властива не тільки глибина і ясність мислення, але й виразна позиція патріота. Вона актуалізована белетризованим компонентом викладу, прикметним для стилю науковця. Костомаров продовжив традицію полемічної публіцистики ХVІ-ХVІІ століть, наповнивши її не схоластичним, а новочасним, націєтворчим сенсом.

Таким чином, “ранній” Костомаров уформував універсальність наукового модусу етнокультурного буття, окреслив фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності (“Про причини і наслідки унії в Західній Русі”, “Про історичне значення руської народної поезії”, “Огляд творів, писаних українською мовою”), власне розуміння художньої правди, базованої на історичних фактах та фольклорних творах (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Вітка”, “Українські балади”), тут відчутна наскрізна присутність у текстах автора як “інспіратора” подій, що бачить їх крізь призму ідеї націєтворення.

Костомаров започаткував у літературознавстві введення елементів соціоніки (“Про причини і наслідки унії в Західній Русі”, “Огляд творів, писаних українською мовою”), зокрема таких її аспектів, як вплив мелосу, релігії на історію ідей. У цьому відчутні дія традицій і навіянь на його світогляд мислення Г.Сковороди, націєтворче значення ідей якого одним із перших розкрив також М.Костомаров.

Заслугою вченого є обгрунтування засадничо-світоглядних аспектів тих складників національної ідентичності й ментальності українців, що відбиті у мотивах, образах, символах, моральних постулатах, у цілому спектрі фольклорних жанрів, - насамперед у народних піснях, а також переказах, легендах, повір'ях, приказках тощо.

Костомаров апробував комплексний підхід до осмислення фольклору, трактуючи його поряд із релігійністю народу як важливу теоретичну складову його національної ідентичності. В його працях (“Дві руські народності”, “Правда москвичам про Русь”, “Правда полякам про Русь”) ці ознаки народу складають органічну основу цементуючої національної ідентичності. Від першої літературно-критичної статті "Огляд творів, написаних малоруською мовою" в художніх писаннях, публіцистичних і наукових працях Костомарова знайшла наскрізний вираз конструктивна думка про народнопоетичне слово, літературу як засіб обстоювання народних інтересів в умовах імперського режиму, як найкращий спосіб вираження духовного багатства народу. Аналітичним здобутком етнолога є виокремлення ознак ментальності українців, серед яких Костомаров відзначив релігійність, органічне відчуття вищого розуму та потреби душевної з ним гармонії, перевагу духовного й естетичного в осягненні сутності божественного, а також багату творчу уяву, здатність народу до узагальнено-філософського сприймання і розуміння світу.

"Розглядаючи прояви релігійності в творах народної поезії, ми можемо визначити головну ідею, що пронизує духовну сутність українця. Ця ідея є безоглядна відданість Божій волі. Віра для українця - предмет недоторканний. Він не сміє перевіряти її розумом, боїться відхилитися від неї й на крок. Причина всього, що бачить він, що з ним стається, - Бог".

Костомаров розробив власну теорію символів у мистецтві, наголосивши в ній присутність ірраціонального начала ("... усвідомлення духовного в тілесному і складає основу всього прекрасного в мистецтві. Воно є ознака гармонії і любові, що існує між творцем і його витворами. Людина здатна любити тільки дух; тілесне само по собі недосяжне її серцю») Багатопланове тлумачення символів Костомаровим знайшло продовження у науковій теорії символів О.Потебні. Символи, на думку Костомарова, служать важливим джерелом для розуміння духовного життя народу. Любов до природи в українців утворює єдність з любов'ю до Творця, а через нього і до людини.

Фольклористичні студії Костомарова вперше означили міфотворення українського народу як іманентну філософську систему сприймання світу і збереження в ньому своєї національної ідентичності; висвітлили оригінальність, національну неповторність українського “міфологічного Олімпу”, його естетичне багатство.

У своїх статтях Костомаров виробив, науково обґрунтував і увиразнив новаторський об'єктивний погляд на історію як духовний літопис етносу, витворив власну наукову історичну концепцію, в якій народ, його духовна і громадсько-суспільна діяльність постали центральною субстанцією дійсності, її рушійною силою, а отже - предметом наукового вивчення.

Історія тільки тоді стає історією, писав із “народницьких” позицій Костомаров, відколи в той чи інший рух вступають маси, бо він починає зачіпати їх інтереси, бажання, погляди, устремління. Без цього історія - тільки низка подій, логічний зв'язок між якими важко і не потрібно встановлювати. Цей історичний аспект яскраво простежується і в художній творчості Миколи Костомарова (“Переяславська ніч”, “Сава Чалий”, “Кудеяр”, “Син”).

У світогляді Костомарова важливе місце належить новаторській концепції козацтва та посутньому його значенню в духовній історії народу. Вчений обороняв козацтво від звинувачень його російськими та польськими шовіністами в розбійництві, встановив у згоді з принципом історизму в минулому України причини її підневільного стану в ХІХ ст. Погляд Костомарова на роль козаків у зміцненні православ'я не має нічого спільного з офіційною апологією урядом сучасного йому православ'я як однієї з форм зміцнення режиму, поскільки автор займався засадами вірування українського народу. Важливим було те, що Костомаров уже в ранньому періоді заакцентував перед історичною наукою питання ранньої історії козацтва як явища в духовній історії народу, обгрунтував власну концепцію його не як розбишацької ватаги, утікачів від життєвих обов'язків, а як лицарів свободи, воїнів, захисників України, що явили найкращі риси власного народу і надовго означили духовні вільнолюбні параметри його ідеалу.

На матеріалі народної творчості (в тому числі тієї, яку збирав сам), Костомаров акцентував патріотичне начало козацьких змагань за віру і Україну, моральність звичаїв та етики: товариськість, родинність, вірність, культ доброї слави, відвагу і мужність, нехтування особистими вигодами. Саме такі чесноти і визначили прихильність оцінки народом ролі козаків в історичних подіях, означили ставлення до них як до лицарського ядра українського народу. У художній творчості та наукових дослідженнях Костомарова (“Історичні монографії та дослідження”, “Мазепа”, “Думки про історію Малоросії”, “Початок Русі”) підкреслено іманентність національно-визвольних козацьких змагань за суверенність України, демократизм взаємин козацького поспільства, зв'язок із давньоруськими традиціями, з вічевим укладом середньовіччя як способом громадського функціонування. Це стало центральним у потоці інсинуацій на письменника, звинувачень у підриві суспільного устрою, усталило про нього думку як про інспіратора українофільства і сепаратизму, викликало перманентну гостро-публіцистичну полеміку.