"Розстріляне відродження" в українській літературі 20–30-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

13

Реферат

на тему:

"Розстріляне відродження" в українській літературі 20-30-х років

Содержание

Вступ

1. Українізація та духовне піднесення в Україні у 20-х роках ХХ століття

2. Наслідки українізації та її згортання

3. Творчі пошуки літературно-мистецької генерації 20-х -- початку 30-х років

4. Із забуття -- в безсмертя: творчість письменників «розстріляного відродження»

4.1 Микола Хвильовий -- натхненник духовного відродження

4.2 Життєвий і творчий шлях Миколи Зерова

4.3 Григорій Косинка -- найвидатніший новеліст «розстріляного відродження»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

«Розстріляне відродження» -- це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру, і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні триста років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно представити перед світом свою культуру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засоби. Результати відомі -- з 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін «розстріляне відродження»), у 30-х рр. було винищено 80 відсотків творчої інтелігенції [5].

Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатоманіттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

1. Українізація та духовне піднесення в Україні у 20-х роках ХХ століття

Тоталітарний режим у СРСР, незважаючи на утворення національних радянських республік і показовий федералістський устрій держави, відчував брак підтримки неросійських народів. Комуністична партія лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трималася над селянськими і неросійськими масами, що сумнівалися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радянської влади», як відверто визнав сам Сталін [7]. Тому партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності.

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо в партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською, в уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р. вже 70 % [6].

Водночас зросло число українців в урядових установах. Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %.

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму, Ради приділяли велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така зацікавленість пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, освічене населення збільшувало виробничий потенціал та міць держави; і нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час революції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років - уже 70 % [6]. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %. Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник -- голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30% вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. Загалом, 97 % українських дітей навчалися рідною мовою [1]. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 років їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви, тому що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Однак навіть в університетах українські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження» [3, 251].

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятливішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні книжок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною мовою [1].

Своєрідне ядро «відродження», лідером якого був М. Хвильовий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш. Серед видантих представників -- М. Зеров, Г. Косинка, С. Єфремов, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Є. Пужник, О. Влизько, В. Підмогильний та інші.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед тому, що була пов'язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Але завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.

2. Наслідки українізації та її згортання

україна письменник творчість українізація відродження

Період національного піднесення був нетривалим. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою [7]. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим" [1]. Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей [6]. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

3. Творчі пошуки літературно-мистецької генерації 20-х -- початку 30-х років

Головними складниками свiтогляду новiтньої елiти й тематику її творчостi складали бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. Вийшовши в масi своїй з нижчих верств населення (службовцi, рiзночинцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння української елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти на хлiб насущний. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони наснажувались найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.

У бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити. Розглянемо деякi найцiкавiшi тексти.

Проза подiлялася на двi течiї: сюжетна i безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але пiдтекст, дух, "запах слова", як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттiв та проникнення в сутнiсть явищ називається неоромантизмом чи експресiонiзмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрiй Яновський, Андрiй Головко, Юлiан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Кулiш та багато iнших [8].

Головна iдея новели "Я (Романтика)" Хвильового -- розчарування в революцiї, кричущi суперечностi i роздвоєння людини того часу. Головний персонаж -- людина без iменi, а значить, без iндивiдуальностi, без душi. Заради революцiї вiн вбиває свою матiр i карає себе думкою: чи варта була революцiя такої жертви.

Головний герой повiстi "Смерть" Бориса Антоненка-Давидовича - Кость Горобенко. Серед насильства громадянської вiйни i втрати людиною всiх матерiальних здобуткiв та елементарної гiдностi вiн сприймає бiльшовикiв як надлюдей, здатний подолати смерть, яким приступна найвища iстина. Вони здатнi вбивати iнших, не переймаючись цим. Вбивство Костем куркуля - його перехiд до вищої касти, перетворення у людинобога.

У романi Валер'яна Пiдмогильного "Мiсто" вперше в українськiй лiтературi проявилися елементи фiлософiї екзистенцiалiзму Головний герой в прагненнi насолоди йде вiд задоволення фiзичного до найвищих релiгiйних потреб. Проте навiть в такiй складнiй тематицi письменник не перетворює роман на просту оповiдь "людної" фiлософiї, а творчо осмислює її у застосуваннi до нашого, нацiонального свiтовiдчуття [9].

У поезiї найцiкавiшими є шукання символiстiв Олександра Олеся i Павла Тичини. В своїй збiрцi "Сонячнi кларнети" Тичина вiдбив всю широту освiченого i тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.

Коли 1947 року Iван Багряний видав за кордоном свою поетичну збiрку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". Твори здавалися до спецсховiв, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втраченi. Хоча й функцiонували у самвидавi (Iван Багряний), рукописних копiях, виходили за кордоном.

Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.

4. Із забуття - в безсмертя: творчість письменників "розстріляного відродження"

Термiн "Розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiї та прози 20-30 - х рр. [5]. За це десятилiття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Українi нараховувалося 5000 письменникiв [1]).

Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те, що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису [3]. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму [9].

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші [3]. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.

Загалом, репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Розглянемо детальніше творчіть цих письменників -- безпосередніх жертв терору.

4.1 Микола Хвильовий -- натхненник духовного відродження

Головними лiтературними об'єднаннями 20-30-х років були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики, "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдної України", ЛОЧАФ (об'єднання армiї та флоту). Але найвпливовiшим був "Гарт", який пiзнiше був перейменований на "ВАПЛIТЕ" ("Вiльну Академiю Пролетарської Лiтератури").

Саме ВАПЛIТе, зокрема Микола Хвильовий, розпочав славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр., довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональної, специфiчної української лiтератури.

Центральною для Хвильового -- полеміста та публіциста -- була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва [8].

Перші поетичні збірки М. Хвильового -- "Молодість" (1921), "Досвітні симфонії" (1922), поема "В електричний вік" (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Ефремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів "Сині етюди" (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю.

Упродовж багатьох років - понад півстоліття - ім'я Миколи Хвильового якщо й згадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу» [2]. Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Ці статті, спрямовані проти товарищів по перу, дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.

Самогубство письменника 13 травня 1933 року було трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури.

У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фальківський, К. Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України, створеної у 1934 році [9]. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших. Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін. Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

4.2 Життєвий і творчий шлях Миколи Зерова

Микола Зеров знанай в українській літературі як очільник гурту неокласиків. Головне, що об'єднувало неокласиків (до них належали, крім М. Зерова, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт), -- це глибока повага до мистецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального та чуттєвого.

Визначний перекладач, лiтературознавець, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню украпнського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейськоп культури.

Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоч будучи людиною сором'язливою, зауважував, що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. Але в поезiп М. Зерова «довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму» [3, 259]. Вона вiдточена, як дiамант найвищоп проби. Його iм'я з повним правом можна поставити поряд з великими майстрами сонету: Гете, Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе. Нещадно таврував неуцтво, примiтивiзм, був лицарем справжньоп культури, пiдтримував прогресивнi, цiкавi творчi пошуки талановитоп молодi.

За життя М. Зерова вийшла одна збірка віршів - "Камена" (Камена у давньоримській міфології - богиня, покровителька наук, мистецтва). Неповторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з кожної епохи все найкраще. Творив М. Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті "Обри" немов воскрешаються часи VI століття, коли овари (обри) силою і жорстокістю збирали величезну данину з слов'янських поселень. М. Зеров переосмислює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. На початку сонета -- картина веселої української весни, їй протиставлена, "немов казковий змій", безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри [8].

До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір. Світ і образи, які творить поет, гармонійні, вивершені, елегантні. М. Зеров творить особливу поезію - інтелектуальну, елітарну, яка "ніби конденсує історичний досвід культури" [3, 246]. Перекладацька діяльність М. Зерова продовжувалась буквально до остаїшіх днів його життя. На Соловках в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом "Енеїди" Вергілія стала опертям для його духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Боллера зазвучали по-українськи завдяки його невсипущій праці.

Літературна творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930р. його допитували на суді як свідка у так званому "процесі СВУ". А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційної терористичної націоналістичної організацією.

Після нових "тасувань" "групу Зерова" остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу №0019-1936. М. Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.

На початку червня 1936р. етап із засудженими у справі цієї "банди" прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддався улюбленій справі - перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією "Енеїди" Вергілія.

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень "справа Зерова та ін." була нагально переглянута "особливою трійкою" УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року [1]. Як наслідок - Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання - розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.

4.3 Григорій Косинка -- найвидатніший новеліст «розстріляного відродження»

У його творчій спадщині спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоністичного стилю (імпресіоністична манера літературного письма - це витончене відтворення суб'єктивних, тобто особистих вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мо-заїстичпих частинок). М. Рильський писав: "Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися" [3, 380]. Тематично творчість Косинки тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. В. Стефаник називав письменника "своїм сином".

Уже перша збірка новел письменника «На золотих богів» засвідчила, що він не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник «від бога», він виступає водночас і «за всіх», і «проти всіх»; йому болять і рани бідності найбільш обкраденого селянина («На буряки»), і месницькі дії заблуканого «бандита-дезертира», і кров переконаного партійця («Десять», «Темна ніч»), і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів та «вічних» міщан («Місячний сміх-», «Троєкутний бій»). Власний стиль і «своя» стилістика сформувались у Косинки дуже швидко [8].

«Віддавши» на початку творчості данину імпресіоністичним, символістським і романтичним барвам, він уже в другій новелі «В житах» поставав перед читачем як прихильник реалістичного письма стефаниківського типу, в якому поєднались найрізноманітніші форми художнього мислення [4]. Косинка як художник досяг «своєї сили» в середині 20-х років. Форма його творів набувала реалістичної «чистоти», а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохоплюючим, поліфонічним. Це особливо помітно в новелах, де на перший план виступала третя драма українського народу -- драма тих, хто віддав себе на вівтар комуністичної ідеї.

Заглиблюючись у характери сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна -- покінчити з бідністю й експлуатацією, але способи досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій. Погляд новеліста охоплює не просто проблеми злиднів та горя, експлуатації чи формування політичних орієнтацій, а всю складність стосунків між людьми будь-яких прошарків і будь-яких ідейних переконань. Косинка розмірковує над волею й рабством, над джерелами добра і зла, над життям, ідеологічно детермінованим і незаангажованим, над проблемою особистості й народу. Тому-то «провладна критика» 20--30-х pp. звинувачувала письменника в аполітичності, нечіткості ідейної позиції, бо вимагала чорними фарбами змальовувати так званих ворогів народу -- заможних селян (куркулів), повстанців-петлюрівців і подібних їм, а світлими -- бідняків, пролетаріїв, комуністів. Оскільки ж Григорій Косинка цього не робив, то його назвали апологетом куркульства, поетизатором отаманщини й бандитизму.

Своєрідним синтезом художніх роздумів Косинки про драматичні випробування людини й народу в пореволюційну добу можна вважати два його твори -- «Фавст» (1923) і «Гармонія» (1933). В обох оповіданнях головні герої проведені крізь горнило тюремних випробувань: муравйовських застінків і білогвардійської катівні.

Дуже важливою в творчому доробку Григорія Косинки є новела «Мати», яку М. Рильський називав однією з найглибших речей письменника. Написана в 1925 р., вона невдовзі з'являється окремою книжкою. Відтоді новела входила майже до всіх збірок письменника. Невідомо, що безпосередньо спонукало митця до її створення, як довго виношувався задум. Можливо, якийсь подібний епізод із життя, а чи просто тривога за свою згорьовану маму, боязнь втратити її. Образ матері зустрічається в багатьох творах Косинки («На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»), але новела «Мати» в цьому плані особлива. У ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. Тут цей образ сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства -- основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла [4]. Косинка сміливо і впевнено перекреслив домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним.

Г. Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти керівників партії та Радянської влади. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця «розстріляти».

Вирок було виконано 15 грудня 1934 року.

Тридцять років твори письменника не перевидавалися, а ім'я замовчувалося або згадувалося в негативному контексті. Реабілітація художніх і публіцистичних творів письменника відбувалася в кілька етапів. У часи хрущовської «відлиги» в 1962р. М. Стельмах і М. Рильський підготували збірку «Новели», куди ввійшло чотирнадцять новел, які нібито своїм змістом не суперечили радянській кон'юнктурі і мали, як писав у передмові до збірника М. Рильський, «велике пізнавальне значення і безперечну ідейно-естетичну цінність» [3, 402].

Доробок Косинки свідчить, яку величезну еволюцію духовного становлення він пережив од часу своєї журналістської практики до власне художньої творчості. Разом зі смертю письменника практично урвався в українській прозі художній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя. Його відродження почалось через три десятиліття в творчості окремих прозаїків-шістдесятників (насамперед -- Григора Тютюнника). Тоді ж був започаткований і процес поступового повернення в літературу гідного й чесного імені Григорія Косинки.

Висновки

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам усю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур. Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х -- на початку 30--х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Молоді митці, виховані в період національного пробудження початку ХХ ст. та національної революції 1917 року, перейняті енергією «вітаїстичних» осяянь, проголошуваних М. Хвильовим, спромоглися на небувалий розквіт жанрово-стильових структур літератури, розкривали кращі риси національної ментальності, надаючи їм нових якісних ознак. Подібні тенденції спостерігалися і в музиці, театрі, малярстві.

Своєрідне ядро «відродження», лідером якого був М. Хвильовий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О. Довженко, композитор М. Леонтович та ін.

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історчної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування «інакомислячих». Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах та концтаборах. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12--13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового.

«Розстріляне відродження» -- умовна назва літературно-мистецької генерації 20-х -- початку 30-х ХХ ст.., репресованої більшовицьким режимом (С. Єфремов, Л. Старицькі-Черняхівська, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Є. Пужник, Д. Фальківський, О. Влизько, В. Підмогильний, Г. Косинка, М. Івченко, В. Світзинський, М. Йогансен, М. Семенко, В. Поліщук, К. Буревій, Лесь Курбас, М. Куліш та багато інших). У ті часи було знищено більшість українського письменства -- перспективний пласт ренесансної інтелігенції, яка розбудовувала національну культуру, дарма що суспільна атмосфера спотворювалась комуністичними ілюзіями та більшовицькою термінологією класової ненависті.

«Розстріляне відродження» було однією з найяскравіших, нагло обірваних ланок перманентних відроджень, притаманних як українській літературі, так і національній історії в цілому.

Список використаних джерел

1. Архів Розстріляного Відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років / упоряд., передм., прим. О. й Л. Ушкалових. -- К.: Смолоскип, 2010. - 456 с.

2. Історія української літератури ХХ століття: у 2 кн. / за ред. В.Г. Дончика. -- К.: Либідь, 1998. -- Кн.1: Перша половина ХХ ст. -- 464с.

3. Кавун Л. Психологізм як елемент поетики новел Григорія Косинки / Л. Кавун // Дивослово. - 1993. - № 2. - С. 22 - 27.

4. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія - проза - драма - есей / упоряд., передм., Ю. Лавріненка; післямова Є. Сверстюка. - К.: Смолоскип, 2004. - 992 с.

5. Сторінки історії України ХХ століття: посібник для вчителя / за ред. С.В. Кульницького. - К.: Освіта, 1992. - 266 с.

6. Субтельний О. Україна: Історія / О.Субтельний. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.

7. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: в 4 кн. - К., 2003. - Кн. 2. - 447 с.

Размещено на Allbest.ru