Естетичні функції ліричного героя (на матеріалі української поезії початку ХХ сторіччя)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

«Естетичні функції ліричного героя

(на матеріалі української поезії початку ХХ сторіччя)»

Спеціальність 10.01.06 - теорія літератури

УДК 82.0 (043.3)

Ікомасова

Ольга Геннадіївна

Донецьк - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: Федоров Володимир Вікторович, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри російської літератури Донецького національного університету

Офіційні опоненти:

Галич Олександр Андрійович, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури Луганського педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка Луцак Світлана Миколаївна,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Захист відбудеться 6 липня 2007 року о 16__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.11 із захисту дисертацій у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 4 червня 2007 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Тараненко

Загальна характеристика роботи

У ХХ столітті проблема розмежування автора та героя в ліриці постала з особливою гостротою. У багатоаспектних працях відомих дослідників лірики Ю.М. Тинянова, Л.Я. Гінзбург, Л.І. Тимофєєва, Т.І. Сільман, В.В. Кожинова, Б.О. Кормана, С.Н. Бройтмана, М.М. Гіршмана, В.Л. Смілянської, Л.Г. Голомб категорія “ліричний герой” визнана фундаментальною.

На сучасному етапі розвитку теорії літератури помітні дві тенденції щодо аналізу проблеми автора у ліриці: онтологічна та структурна. Вони, так би мовити, прагнуть до виокремлення, а, у деяких випадках, навіть і до заперечення одна одної. Кожна з названих тенденцій, певна річ, має власне підґрунтя. Окремо ж застосовувати їх некоректно, тому що природа людини двоєдина: вона охоплює, з одного боку, сферу особистого, що є джерелом індивідуального існування, а з іншого, - аспект подолання цього особистого.

Особливості естетичних функцій усіх суб'єктів естетичної події мають бути розглянуті “з середини” родової специфіки твору, тобто відповідно до літературних родів як архітектонічних (а не чисто композиційних) форм завершення естетичного об'єкта. “У зв'язку з цим у структурі родового цілого головну роль відіграє суб'єктна сфера (стосунки автора та героя) і форми висловлювання та способи зображення, що її реалізують” Бройтман С.Н. Историческая поэтика. Учебное пособие. - М.: РГГУ, 2001. - С. 84-85..

Ми зосередили нашу увагу на двох взаємопов'язаних та взаємоскоординованих аспектах художньої реальності. Наш підхід до розуміння буття митця враховує два рівні об'єкта творення - безпосередньо сам твір (у завершеній формі - як естетичний об'єкт) і буттєвий рівень автора-творця, у якому творче самовираження досягає максимально можливої повноти. Така методологічна настанова дозволяє розглядати онтологічний статус творчого “Я” як загальнолюдську проблему.

Свідомість ліричного суб'єкта принципово відмінна від свідомості персонажа зображеної дійсності; ці дві інстанції по-різному ставляться до автора і виконують різні естетичні функції. Фабульний герой виступає суб'єктом життєвої дійсності, виконуючи свою життєву функцію, він є учасником події життя, а суб'єкт висловлювання виконує естетичну функцію, зображуючи цю життєву подію і тим самим завершуючи її. Ставлячи питання про естетичні функції, ми говоримо про співвідношення ліричного суб'єкта з автором-творцем і персонажами ліричного висловлювання.

У дисертаційній роботі ми окреслили естетичні функції ліричного суб'єкта та ліричного персонажа, оскільки активність персонажів дозволена і спрямована такою специфічною інстанцією у ліриці, як ліричний суб'єкт.

Ми вважаємо, що закріплена в науці категорія “ліричного героя” необхідна і сьогодні, хоча, можливо, з певними уточненнями. Термін, який запропонував Ю. Тинянов, уживався без критичної оцінки в найрізноманітніших тлумаченнях. Він “обріс” численними значеннями і трактуваннями, змінивши свою первісну суть. Інтерес до художнього твору як такого (поза біографічною інтерпретацією природи автора), структура і специфіка естетичного об'єкта зумовили необхідність пристосування терміна “ліричний герой” до змін у науковій думці. Водночас поруч із новими підходами зберігався первинний потенціал терміна (співвіднесеність із емпіричним автором). Така еклектика, з огляду на онтологічну зорієнтованість нашої роботи, потребує виділення в межах досліджуваного поняття “ліричний герой” більш чітких позначень (“ліричний суб'єкт” і “ліричний персонаж”) та звернення до відповідних категорій. Додавання до термінів “суб'єкт” і “персонаж” епітета “ліричний” здається нам цілком виправданим, тому що ліричний рід літератури передбачає більш чітку специфікацію активності, ніж епос та драма.

Актуальність обраної теми зумовлена її недостатнім опрацюванням, у першу чергу, на матеріалі української поезії початку ХХ століття. У самій ліриці, зокрема - в українській, на початку ХХ століття відбувається якісна зміна суб'єктної ситуації. Були зроблені дуже важливі теоретичні відкриття, завдяки яким змінився сам характер художнього бачення. Сьогодні зрозуміло, що розмаїття суб'єктних структур “ліричної системи” (термін Б.О. Кормана) формується особливостями авторського буття поета.

В аналізі структури авторського буття XX століття принцип діалогічної свідомості автора-творця став пріоритетним (зокрема міжособистісна інтенція, що набрала форми суб'єктно-суб'єктних взаємин). Загальновідомо, що у макроструктурі художніх творів найбільшого значення набувають виражені за допомогою засобів прямої та непрямої номінації полюси “автор” та “герой”, завдяки динамічному розвиткові яких у тексті, будь-який літературний твір стає “живою художньою подією”. Тільки ці “центри” можуть надати художньому творові подієвої цілісності та істотно долучити його до всеохопної та неповторної події буття. Внаслідок актуалізації цієї “останньої значеннєвої позиції особистості” (М.М. Бахтін) було виявлено, що реальною ситуацією буття людини є двоєдиність “Я - Інший”. Ці ж стосунки, втілюючись передусім в особливостях еволюції образів та характеристиках персонажів, є основними актуалізаторами суб'єктно-суб'єктних взаємин у творчій діяльності автора під час створення естетичного об'єкта.

Некласичний автор уже безпосередньо виходить із такої двоєдиності. У зв'язку з цим і в поезії межі століть існують такі суб'єктні форми, основою яких стає споконвічно нероздільна інтерсуб'єктна цілісність “Я” й “Іншого” та їхнє аналітичне розрізнення.

Розвиток категорії, яка знаходиться у центрі нашої уваги, ґрунтовно було розглянуто в межах такого складного, глибоко новаторського за своїми результатами періоду, який характеризується наявністю яскравих індивідуальностей письменників та їхніх ліричних персонажів. Такими є відомі українські поети М. Вороний, Х. Алчевська та М. Семенко. Вибір авторів для розв'язання поставленої проблеми не випадковий. Визнаний метр української поезії М. Вороний, епатажний поет М. Семенко та майже невідома сьогодні Х. Алчевська є яскравими індивідуальностями, з характерною авторською манерою. Окремий тип суб'єкт-суб'єктного вирішення може виступати як домінуючий у системі творів кожного автора. На творчості цих поетів цікаво простежити індивідуальні форми реалізації авторської свідомості.

Методологічна основа дослідження. Теоретико-методичною базою дисертаційного дослідження є роботи М.М. Бахтіна, а також учених, що належать до Донецької філологічної школи. Принципову методологічну підтримку ми знайшли у працях В.В. Федорова, розвиток ідей якого зумовив спрямованість нашої роботи.

Наукова новизна роботи полягає в послідовній актуалізації онтологічного аспекту дослідження проблеми автора в ліриці. Встановлення зв'язку між типом поетичного буття автора-творця та структурою поетичного висловлювання дозволило виявити в одному з основних родів літератури “суб'єктно-суб'єктні” взаємини різного типу.

Докладний опис понять “ліричний суб'єкт” і “ліричний персонаж”, що здійснюється у дисертації, на нашу думку, виявиться значною методологічною та методичною базою для дослідників лірики.

Дисертація також є першою спробою дослідження суб'єктних структур української поезії початку століття, що сприяє подоланню тенденційних підходів до аналізу їх творчості. Новизна полягає також у спробі пов'язати вибір типів суб'єктної структури з індивідуальними особливостями авторської свідомості.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення місця і функцій ліричного суб'єкта і ліричного персонажа в суб'єктній структурі поетичного цілого на матеріалі української поезії початку ХХ століття. Відповідно до зазначеної мети в роботі поставлено такі завдання:

- розглянути історію появи і теоретичний розвиток поняття “ліричний герой”;

- дати визначення понять “ліричний суб'єкт” і “ліричний персонаж”, описати архітектонічний принцип їх взаємозумовленості та взаємовизначеності;

- узагальнити можливі естетичні моделі співвідношення ліричного суб'єкта з ліричними персонажами, їх найбільш характерні модифікації на прикладі творчості відомих українських поетів;

- окреслити естетичні функції ліричного суб'єкта і ліричного персонажа;

- вивчити моделі взаємин автора-творця, ліричного суб'єкта та персонажів у ліричних творах М. Вороного, Х. Алчевської та М. Семенка, виявити розмаїтість і специфіку форм авторського буття.

Теоретико-літературні проблеми цього дослідження актуалізовані на базі поетичної спадщини українських поетів початку століття Х. Алчевської, М. Вороного та М. Семенка, що дозволяє по-новому осмислити й оцінити їхню творчість. Суб'єкт-суб'єктна структура творів названих поетів і є об'єктом нашої уваги.

Головним предметом дослідження є ліричний суб'єкт як суб'єкт спротиву будь-якій тілесно-фактичній визначеності в ліриці та ліричний персонаж як суб'єкт світосприйняття, зумовлений актуалізацією такого спротиву.

Матеріалом дослідження є близько 2000 творів українських поетів початку ХХ сторіччя М. Вороного, Х. Алчевської та М. Семенка. Було також ураховано їх естетичний досвід: проаналізовано листування і критичні дослідження, залучено неопубліковані архівні матеріали.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження здійснювалося у межах наукової теми кафедри теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов “Аналітика літературного твору: теоретичний, історичний та діалогічний аспекти”. Проблематика дослідження погоджена з Науковою радою НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (протокол № 2 від 17 травня 2005 року).

Практична значущість дослідження полягає у можливості використання його результатів у вузівському навчальному процесі, під час вивчення таких дисциплін, як “Вступ до літературознавства”, “Теорія літератури”, “Історія української літератури”, “Етика та естетика”. Також матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці спецсемінарів, написанні навчальних посібників та методичних рекомендацій із проблеми автора в ліриці.

Методика дослідження є комплексною і припускає використання прийомів спостереження, зіставлення, моделювання (контекстний аналіз). Застосовується методичний прийом виділення й аналізу окремих суб'єктних рівнів у межах цілого твору, оскільки в тексті вони подаються для сприймання одночасно.

На останньому етапі дослідження використано структурно-семантичний і класифікаційний методи. Зіставлення просторово-часових і мовних критеріїв розрізнення суб'єктів поетичного буття постає тут основним прийомом опису конкретних форм реалізації авторської свідомості. У залежності від характеру тієї ситуації, яку описуємо, ми виділяємо той або інший критерій розмежування як найбільш вагомий.

Апробація. Положення дисертації обговорювалися на наукових семінарах кафедри теорії та історії літератури ГДПІІМ, а також на 11 міжнародних науково-практичних конференціях: “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ 2003, 2005), “Творчість Ф.І. Тютчева: філологічні та культурологічні проблеми вивчення” (Донецьк 2003), “Основні проблеми сучасної антропології” (Горлівка 2003, 2006), “Мова і культура” (Київ 2004), “Наука і освіта 2004” (Дніпропетровськ 2004), “Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства та мистецтвознавства” (Севастополь 2004), “Проблеми загальної, германської, романської та слов'янської стилістики” (Горлівка 2005), “Актуальні проблеми функціональної лінгвістики” (Харків 2005), “Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка 2006); 3 міжрегіональних наукових конференціях у Горлівці, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові: Міжрегіональна конференція молодих учених “Дослідження молодих науковців в галузі гуманітарних наук” (Горлівка 2003, 2005); II Міжвузівська конференція молодих учених “Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур” (Донецьк 2004). За темою дослідження опубліковано 14 статей (у тому числі у фахових виданнях - 8, у неспеціалізованих виданнях - 6). Повний текст дисертації обговорено та схвалено на засіданні кафедри теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов (протокол № 2 від 11 вересня 2006 року).

Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків. Загальний обсяг роботи 188 сторінок, список літератури включає 222 позиції.

Основний зміст роботи

ліричний герой українська поезія

У Вступі обґрунтовується тема і проблематика дисертаційного дослідження, його актуальність, методологічні принципи, наукова новизна і практична значущість, визначено мету і завдання, з'ясовано структуру роботи.

У першому розділі (“Поняття про ліричного героя в системі літературознавчих категорій”) розглядається генеза терміна “ліричний герой”, зумовлена істотною зміною в естетичній свідомості поетів початку ХХ сторіччя.

У підрозділі 1.1. (“Ліричний об'єкт чи ліричний суб'єкт? Історико-літературний огляд становлення категорії”) розглянуто основні уявлення про суб'єктну структуру лірики в естетико-теоретичних працях різних епох. Суб'єкт висловлювання завжди був невід'ємною частиною художнього тексту. Він пройшов довгий шлях становлення: від усного розповідача казок, фольклорних текстів до сучасних складних форм реалізації авторської свідомості. С.Н. Бройтман довів “факт існування трьох принципово різних теоретичних концепцій лірики - античної, новоєвропейської і новітньої, що відбивають із тією чи іншою мірою адекватності художні реалії відповідних стадій розвитку цього роду літератури” Бройтман С.Н. Три концепции лирики // Известия РАН. - Серия литературы и языка. - 1995. - Т.54. - № 1. - С. 18-29..

На першій стадії, коли література тільки стає предметом рефлексії, форми зближення автора та героя уявлялись як тотожність цих суб'єктів. Ця архаїчна суб'єктна структура була єдино можливою (з позицій античної риторики) формою реалізації авторської свідомості. Античне уявлення про одноособового носія висловлювання в ліриці не було критично осмислено й у наступних теоретичних дослідженнях, вкорінилося і залишилося в мало видозміненому вигляді навіть у деяких працях ХХ століття.

Історичним надбанням новоєвропейської думки було істотне переосмислення й інтеріоризація ліричного суб'єкта, відкриття його автономності та рівності самому собі, орієнтація на внутрішній світ творця. У розуміння лірики було привнесено поняття “суб'єктивного” як особистого, індивідуального, особливого. Було визнано, що зміст творчості тісно пов'язаний із внутрішньою сферою індивідуальної свідомості.

Виходячи з концепцій німецької класичної філософії, літературознавці дійшли висновку, що лірика є потенцією суб'єктивної свідомості (Ф.В. Шеллінг); подолання суб'єктивності ліричного духу досягається шляхом його об'єктивного тлумачення, при цьому “роль зовнішнього об'єктивного елемента” відіграє “саме внутрішнє уявлення і споглядання” (Г.В.Ф. Гегель). Тут “поет сам по собі повинен виразити й об'єктивувати саме власну суб'єктивність і її обсяг” Гегель. Сочинения в четырнадцати томах. - М.: Из-во социально-экономической литературы, 1958. - Т. ХIV. Лекции по эстетике. - С. 316..

Запропонований Г.В.Ф. Гегелем суб'єктно-об'єктний критерій опису літературного твору вважався базовим під час опису літературних родів (епос - об'єктивний, лірика - суб'єктивна, драма - синтетична) та стосунків автора і героя, своєрідності їхніх позицій-ролей - активно-суб'єктної і пасивно-об'єктної.

Праці М.М. Бахтіна відкрили принципово інший підхід до структури авторського буття. Теоретична поетика ХХ століття засвідчила, що естетичний об'єкт є подієвим, його архітектоніка визначається відносинами суб'єктів естетичної події - автора, героя, слухача (читача). Саме зі структури цих взаємин виростають архітектонічні, відтак і композиційні форми.

Суб'єктна структура ліричного твору постає як ієрархічно організована єдність, де предметом авторського охоплення є ліричний суб'єкт, що формує, у свою чергу, буття діючого героя. Наявність у суб'єктів естетичної події неідентичних “внутрішніх світів” визначає діалог між ними як “вагомий”: він забезпечує здійснення “діалогу значеннєвих позицій”, що займає вищий ступінь у “ціннісній” ієрархії.

У підрозділі 1.2. (“Загальне уявлення про ліричного героя. Ліричний герой у системі термінів”) ми звернулися до теоретичного контексту вживання терміна “ліричний герой”, його місця в сучасній термінологічній системі.

Ю. Тинянов, маючи на меті за допомогою терміна “ліричний герой” лише з'ясувати чи зафіксувати специфічні прийоми й особливості творчості О. Блока, насправді віднайшов у ньому загальні властивості поетичного слова та лірики зокрема. У сучасному літературознавстві існують різні наукові підходи щодо використання терміна “ліричний герой”. Незважаючи на їх розмаїття та суперечливість, можемо всеж помітити спільний критерій: визнання особливого становища суб'єкта переживання і висловлювання в системі лірики.

Ю.Тинянов, застосовуючи термін “ліричний герой”, перш за все, мав на увазі принципову відмінність ліричного героя як естетичної інстанції від біографічного образу О. Блока. З логікою міркувань дослідника названої проблеми суголосне прагнення сучасних вчених розкрити онтологічну природу ліричного суб'єкта та його основні характеристики: єдність (неподільність-незлиття з автором-творцем) і новий, неемпіричний зміст.

У нашому дослідженні зроблено спробу осмислення та теоретичного обґрунтування категорії “ліричний суб'єкт” та “ліричний персонаж” з позицій сучасного літературознавства.

Ліричний суб'єкт - це стійка позиція автора щодо предмета опису, єдність точки зору, з якої формується вся фабульна дійсність. Ліричний суб'єкт - це суб'єкт існування, тобто форма буття поета в стані “ліричної концентрації” (Т.Сільман), а не просто суб'єкт свідомості, тобто такий, що має певну свідомість. Ліричний суб'єкт не є суб'єктом цілетвірної діяльності: він не ставить мету і не є носієм переживань (цю функцію виконує персонаж). Але втілення автора в персонажа відбувається тільки завдяки ліричному суб'єктові, який є своєрідним онтологічним посередником між ними. Таким чином, ліричний суб'єкт - це особливий стан, сфера зустрічі автора та героя. Такого суб'єкта, без плоті та свідомості, було би важко уявити, якщо б авторська активність не набувала конкретного персонажного “наповнення”. Ліричний суб'єкт як тип активності присутній у кожному фрагменті твору та кожному персонажі.

Акцентуючи увагу на буттєвій сутності естетичного явища, вважаємо можливим виділити в межах категорії “ліричний герой” специфічну онтологічну інстанцію, що має окремі естетичні функції, суб'єкта онтологічного існування, тобто “ліричного суб'єкта”. Справа, однак, не зводиться лише до термінологічної заміни. Пропонована заміна пов'язана з доконечною, з нашого погляду, потребою втримати сутність “інтуїції” Ю. Тинянова і, в той же час, актуалізувати онтологічний потенціал бахтінсько-федорівської теорії автора. Тому паралельно до ліричного суб'єкта ми вводимо термін “ліричний персонаж” - для означення специфічної активності, яка пов'язана з онтологічною активністю ліричного суб'єкта. Таке термінологічне співвідношення дозволяє уникнути численних розгалужень термінологічного апарату лірики.

У другому розділі (“Форми авторської активності у ліриці”) розглянуто характер взаємин ліричного персонажа з автором як емпіричною істотою, оскільки сьогоднішнє розмаїття існуючих версій щодо форм втілення авторської свідомості в ліриці зумовлене різним розумінням сутності та структури автора, а саме суперечками про біографічну та онтологічну природу існування поетичної свідомості. Ліричне висловлювання розглянуто нами у перспективі розвитку індивідуальної свідомості в напрямі якісно нової структури на новому онтологічному рівні.

У підрозділі 2.1. (“„Я”, яке творить, та „я” створене”) описано концепції, які характеризують співвідношення свідомостей “Я” та “Іншого” в ліриці.

Останнім часом під час аналізу лірики часто розглядають автора з погляду психології творчості, проблеми біографічного і соціального впливу. Якщо ж розглядати автора лірики як біографічну величину, то з цієї концепції не випливає проблема ліричного суб'єкта як суб'єкта поетичного буття. Ліричний суб'єкт у згаданому підході стає недоцільним, бо виявляється формою самовираження власного “Я” поета.

У підрозділі 2.1.1. (“Проблема біографічного автора”) характеризується проблема зв'язку між життєвим досвідом автора і фактом написання ним вірша (такого ж значеннєвого наповнення).

Стосунки між біографічним автором і автором-творцем необхідно розуміти як взаємини емпіричної людини та її внутрішнього світу, що у сукупності становлять собою динамічне ціле людини, яка перебуває у стані становлення. Автор постає як ймовірно-множинний суб'єкт, що не передує своєму героєві, а здійснює своє буття, формуючи його (буття) у процесі естетичного акта. Автор-творець є суб'єктом онтологічного простору, у якому відбувається зустріч, спів-буття “Я” та “Іншого”. Буття автора “не готове”, воно може завершитись лише при завершенні автором свого героя.

У підрозділі 2.1.2. (“Ліричний персонаж у події ліричного висловлювання”) досліджуються проблеми спів- і протиставлення ліричного персонажа твору та біографічного автора.

Специфічною властивістю лірики як літературного роду науковці одностайно визнають відображення особливого стану “ліричної концентрації” або “концентрації духовної настроєності” автора Сильман Т.И. Заметки о лирике. - Л.: Советский писатель, 1977. - 224 с., при якому індивідуальне життя стає системою відліку, початком буття, шкалою цінностей, точкою відміру, починаючи з якої свідомість налаштовується на буття - як предмет волі й пізнання. Пріоритет людини як такої у поетичному бутті автора зумовлює також першорядність суб'єктивності світосприймання, що і стає головним принципом існування ліричного суб'єкта. Відхід у глибини своєї свідомості загострює авторефлексію, поступово нівелюючи подієвість. Дійсність, усе, що відбувається, відтворюються не самі по собі - з позицій “надособистісних цінностей”, а тільки за допомогою загострених особистих вражень ліричного персонажа. У тексті обов'язковою є більш або менш експлікована присутність носія цього стану - певного “Я”, що постійно перебуває “у безконечних взаєминах зі світом, з речами й іншими Я” Гачев Г.Д. Содержательность художественных форм. (Эпос. Лирика. Театр). - М.: Просвещение, 1968. - С. 152..

Неможливість рефлектувати щодо себе зі сторони зумовлює актуалізацію іншого, втілюючись у якого, поет прагне відшукати ціннісну позицію стосовно себе самого. Самооб'єктивація (у ліриці, в сповіді й т.п.) проявляється через самовідчуження і становить собою певне подолання. І навіть тоді, коли герой є глибоко автобіографічним, автор спочатку формує його етично (морально, психологічно, по-філософськи), а потім завершує образ виключно як художнє явище.

Онтологічною передумовою появи суб'єкта висловлювання стають стосунки в системі поет-світ - як розв'язання протиріч між “Я” і “не-Я”. Ця суперечність як протистояння власне-людського та природного і типи її вирішення визначають усю повноту архітектонічної та композиційної своєрідності ліричного висловлювання як такого.

У підрозділі 2.2. (“Ліричний персонаж у творчості українських поетів початку століття”) теоретичний інструментарій, що був сформульований у першому параграфі другого розділу, ми апробували на матеріалі художніх творів трьох українських поетів: М. Вороного, М. Семенка та Х. Алчевської.

З метою увиразнення здійсненого нами в дисертації аналізу естетичних функцій ліричного суб'єкта та ліричного персонажа, ми вважали за доречне подати перед аналізом ще окрему довідку щодо особливостей естетичних поглядів кожного з названих авторів, а також про розуміння ними власного місця та призначення у творчості. Спроба генетико-психологічного аналізу авторської свідомості в сучасному літературознавстві дозволяє збагнути принципи суб'єктного структурування творів, що розкривають художньо-ідеологічну концепцію творчості письменника і його світогляд.

У межах дисертаційного дослідження розглянуто особливості естетичної свідомості М. Вороного, М. Семенка та Х. Алчевської, своєрідність яких природним чином вплинула і на способи побудови поетами суб'єктних структур. Дослідження впливу типу автора-творця на особливості суб'єктної структури проводилося за таким планом: 1) з'ясовувались діапазон і своєрідність естетичних впливів на становлення художньої свідомості поета; 2) загалом характеризувався світогляд поетів; 3) окреслювались форми (само)свідомості авторів та їхній вплив на становлення індивідуальних поетик.

У підрозділі 2.2.1. (“Художні пошуки М. Вороного”) розглянуто авторську свідомість поета у зв'язку з її складною психосимволістською орієнтацією. Символістів і українського поета початку ХХ століття поєднує, насамперед, особливе світорозуміння, відчуття глобального, космічного простору, ірреальної площини, завдяки чому з'являються символічні образи в їхніх творах. Взагалі М. Вороному властива увага до власне естетичних вартостей, а не до суспільних потреб, утвердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

У підрозділі 2.2.2. (“Естетичні погляди М. Семенка”) аналізується вплив футуристичних настанов М. Семенка на формування його естетичної свідомості та розуміння “Я” у ліриці поета. Майже всі літературні критики відзначають індивідуалізм, егоцентризм і, навіть, певний сентименталізм поета. Розуміння “Я” у творчості М. Семенка цілком відповідає всім ознакам футуристичної школи. Цікавим є той гіпертрофований самоаналіз, що його проводить поет від однієї поезії до іншої протягом всієї творчості.

М. Семенко гіпертрофував поняття маргінальності та антитрадиційності. У поезії Семенка гіперболізується і образ “Я”, яке намагається зосереджено пізнати самого себе. Замість замріяної особистої лірики, М. Семенко показав “голосну маніфестацію нервової душі, що демонструє себе голосно і публічно в шумі кав'ярень і вулиць, зводячи в царину поетичного всю прозу щоденності” Лавріненко Ю. Михайль Семенко // Розстріляне Відродження. Антологія 1917-1933. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 114..

У підрозділі 2.2.3. (“Творчість Х. Алчевської у контексті української лірики початку ХХ століття”) розглянуто особливості авторської свідомості поетеси та засоби її реалізації. Х. Алчевська інтегрувала й розвинула філософсько-естетичні традиції романтизму, поєднавши їх із наймодернішими філософськими поглядами на буття та мистецтво. Її оригінальні твори “тяжіють до української класичної традиції” Мироненко І. “Приємлю світ таким, як він зробився...” // Березіль. - 1991. - № 8. - С. 184.. На формування світогляду поетеси насамперед вплинули ліберально-народницький, а згодом і революційно-демократичний та пролетарський рухи в Україні кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя.

Загалом авторка прагнула відобразити ту тематику, що не обмежується вузькістю свого “ego”. Багатьом її поезіям суб'єктивного плану властивий інтимний, сповідальний тон, вони є своєрідною сповіддю жіночої душі, яка не може знайти в житті тепла і взаєморозуміння.

У третьому розділі (“Архітектоніка ліричного висловлювання”) розглядаються суб'єктні структури лірики М. Вороного, М. Семенка та Х. Алчевської, які репрезентують особливий тип стосунків ліричного суб'єкта та суб'єктів зображеного буття (або фабульного світу лірики). Тут враховано коло проблем, що стосуються архітектоніки поетичного цілого і поетичного світу загалом. З'ясовано зміст, який ми вкладаємо в категорію “поетичний світ” - у стосунку до лірики.

Найважливішим завданням категоріального аналізу є визначення і опис “принципової схеми”, яка б задовольняла (у найзагальнішому сенсі) всі вимоги, що ставляться вченими до практичних конкретизацій відповідного феномену. У нашому випадку мова йде про принципову схему ліричного висловлювання.

Виключивши позаестетичні моменти, ми в цьому розділі акцентуємо увагу на внутрішніх закономірностях художнього світу ліричного твору. Цей предметний світ, зображений у поезії, не може існувати у невизначеному “десь”, він наявний у ліричному творі як зміст душі героя. Усі просторові та часові взаємини співвідносяться тільки з ліричним персонажем і в стосунку до нього, тобто говорячи словами М.М. Бахтіна, у ліричному персонажеві знаходять ціннісний зміст.

Усі спроби літературознавців структурувати різноманітні суб'єктно-об'єктні ситуації в ліриці є більш або менш вдалими інтерпретаціями часових взаємин між учасниками ліричного висловлювання. Всі вони зводяться до одного знаменника, незважаючи на термінологічні відмінності.

Будь-яка психофізична інтерпретація часу, як одного з фундаментальних модусів існування людини є похідною в стосунку до здатності суб'єкта розуміти зміну внутрішніх станів, а також розрізняти себе-зараз від себе-тоді (і себе-потім). Власне кажучи, “зараз” і “тоді” стають зрозумілі суб'єктові настільки, наскільки вони прив'язані до конкретних, зафіксованих у пам'яті станів. Абстраговану в такий спосіб суб'єктність ми і називаємо часом.

Простір, що знаходиться в такій самій перспективі розгляду, тобто в перспективі суджень суб'єкта щодо процесу зміни власних станів, теж стає “доступним” суб'єктові лише “завдяки” його здатності розрізняти себе та іншого. Нормальний плин життя втримує нашу здатність судження в збалансованому вигляді. У стані ліричної концентрації (Т.Сільман) людина зосереджена переважно на іншому: найкращі зразки лірики безпосередньо свідчать про це.

Під час дослідження події ліричного висловлювання, розглядаючи художній образ, ми залишаємо чинною тріаду, що характеризує основні літературні роди:

Автор - онтологічний посередник - фабульний герой

і визнаємо таку її модифікацію в ліриці:

Автор - ліричний суб'єкт - ліричний персонаж

Ми виходимо з тієї методологічної настанови, що поетичний твір як буття автора вміщує в собі дві ієрархічно співвіднесених реальності. Для кожної з них існує тільки її рівень, її онтологічний контекст і цінності цього онтологічного контексту. Автор-творець існує у своїх героях і через них, і вони виявляються моментом та змістом його буття. Вочевидь, і ліричний суб'єкт, і герой фабульної дійсності бачать ситуацію (оповідальну і життєву) не зсередини, не з позиції “Я-для-себе”, а з позиції “Іншого”, до якого вони однаково апелюють. Герой одержує атрибути свого існування через автора, з центрального місця його (автора) розташування. Авторська енергія спрямована на творення і завершення свого героя, автор перебуває в певній привілейованій точці відліку, за якою відкривається “абсолютна перспектива бачення реальності” (М.К. Мамардашвілі).

Ліричний персонаж, крім того, є похідним у стосунку до ліричного суб'єкта. Ліричний персонаж “переживає”, оцінюючи при цьому не конкретний “життєвий досвід”, а життєвий досвід, так би мовити, пропущений крізь себе ліричним суб'єктом. Ліричного суб'єкта можна описати і як своєрідне середовище рішень, яке модифікує, інтерпретує повсякденний досвід існування. Ліричний суб'єкт - не пасивний “приймач” і “переробник” інформації. Він - саме суб'єкт, тобто - носій та джерело певної активності. Характер цієї активності найпростіше збагнути, відштовхуючись від уже описаної фундаментальної, власне ліричної ситуації - дисбалансу просторово-часового гомеостазу на користь простору, який ми розуміємо як процес розрізнення “Я” та “Іншого”. Залучений до цього процесу суб'єкт життєвого існування (автор біографічний) втілюється у дві суб'єктивні інстанції: одна з них - ліричний суб'єкт, а інша - ліричний персонаж. Ліричний суб'єкт характеризується послабленою здатністю переживати час як процес внутрішнього саморозрізнення: він зібраний, сконцентрований на “Іншому”. Натомість ліричному персонажеві важко оцінити простір: він сконцентрований якраз на саморозрізненні як потоці змінних станів = інтерпретацій “Я”. Ліричному суб'єкту важливо відстояти свою позицію, оскільки, якщо він буде злитий з автором, ліричний твір перетвориться на особистий документ (автор втратить власну позицію позазнаходження).

Ліричний суб'єкт - це суб'єкт архітектонічної типізації висловлювання, ліричний персонаж - суб'єкт композиційного завершення цього висловлювання.

Ми пропонуємо визначити ліричного суб'єкта як суб'єкта атемпоральної активності. Вводячи поняття атемпоральної активності, ми претендуємо на встановлення та опис стійкої кореляції між своєрідністю ставлення до часу ліричного суб'єкта і тематико-композиційним характером висловлювань, атрибутованих ліричному персонажеві.

З цією метою ми інакше, ніж інші дослідники, концептуально визначаємо ліричного персонажа. Якщо ми вбачаємо в ліричному суб'єктові як архітектонічному субстратові ліричного висловлювання характеристику атемпоральності, то ліричному персонажеві властива якість атопічності як своєрідної реакції на конфліктність існування, що спостерігається у події “ліричної концентрації”.

Атопічність ліричного персонажа - ефект, наслідок атемпоральної активності ліричного суб'єкта. Набуття стану атопічності (нечутливості до простору як процесу розрізнення “Я” та “Іншого”) здійснюється як компенсаційна реакція на активну атемпоральність (нечутливість до часу як процесу внутрішнього саморозрізнення) ліричного суб'єкта. Наслідком цього компенсаційного руху стає подія ліричного висловлювання.

У підрозділі 3.1. (“Феноменологія одухотворення”) аналізуються конкретні реалізації взаємодії архітектонічного та композиційного рівнів ліричного висловлювання: ліричного суб'єкта та ліричного персонажа.

Найпростішим типом композиційного завершення є одухотворення як створення “Іншого” там, де “до цього” існувала лише природна об'єктивність, позбавлена суб'єктивності від самого початку. На підставі аналізу творів М.Вороного ми дійшли до висновку, що акт одухотворення (елементарний троп) є майже рефлективною реакцією ліричного суб'єкта на загрозу існуванню ліричного персонажа. Атемпоральність, яка є, насамперед, характеристикою специфічної суб'єктивності, охоплює також і феноменологію зовнішніх, “об'єктивних” змін: за відсутності часу і “нежива” природа виявляється позбавленою ресурсу до зміни: тільки суб'єктивна активність стає підставою для будь-якої природної події. Одухотворення є не примхою поетичної уяви, а необхідним ефектом ліричної атемпоральності. “Нежива природа” не зливається з загальним “пейзажним” тлом, а набуває можливості якоїсь визначеної суб'єктної і часо-просторової співвіднесеності, якоїсь персоніфікованості.

У підрозділі 3.2. (“Типи ліричної інотілесності”) розглядається інотілесність як другий тип композиційного завершення ліричного висловлювання.

Творчість Х. Алчевської підтверджує, що гіперчутливість до “Іншого” може проінтерпретуватися ліричним персонажем як:

1) власна позатілесність, і як наслідок, -

2) здатність будь-якої тілесної оболонки для притулку “Я”. Будь-який акт одухотворення може тлумачитися і як акт перевтілення.

Другим композиційним вирішенням архітектонічного конфлікту, викликаного дисбалансом часо-просторового гомеостазу, стає акт одухотворення інакшого - тобто нелюдського і, таким чином, акт власного перевтілення в інше тіло як таке.

У підрозділі 3.3. (“Лірична роль як композиційний ефект”) при розгляді поезій М. Семенка, ми визначилися зі своїм ставленням до такого загальновідомого феномену лірики, як “рольова лірика”. На наш погляд, традиційне виділення цього, так би мовити, підроду в окрему “статтю” родо-жанрового реєстру не зовсім виправдане. У перспективі з'ясування розмаїття ефектів атемпоральної активності рольова лірика видається нам логічним завершенням серед інших типів композиційного вирішення ліричного висловлювання.

Тотальна суб'єктивізація предметності, яка протистоїть “Я”, не може вичерпати проблематику межового конфлікту між людським і природним: ця межа “лише” зміщується всередину ліричного персонажа, де розмежовує “Я” і “Я-Іншого”. Ліричний персонаж виявляє у собі самому ресурс інотілесного існування. Принципова безкінечність одухотворення відкриває перспективу для безконечного перевтілення цього “Я”. Залучення до споглядання “іншого”, яке вивільняє з “Я”, “захоплення Іншим” одержує підтримку в подальшому їх розрізненні, що веде вже вглиб “Іншого”.

“Рольове Я” у творах М. Семенка є похідним не у стосунку до ліричного суб'єкта, а щодо ліричного персонажа. Використання рольового “Я” - вторинний ефект спротиву часовій обмеженості; він постає перед свідомістю, яка лірично напружилася, через інерцію “самозбереження” власне людського “Я”.

Якщо одухотворення дозволене у просторі, якому властива іншість у кожному “фрагменті”, то перевтілення здебільшого “пропонується” ліричному персонажеві, котрий відчуває іншість всередині самого себе і тому він є здатним та налаштованим на випробування інотілесності. Тоді виникає загроза для самого існування “Я”, оскільки воно опиняється у ситуації можливого знищення простору як гаранта самовиявлення. Ця колізія вирішується формуванням “надрольового Я” - “Іншого” всередині “Я”.

У висновках підбито підсумки проведеного дослідження відповідно до поставлених мети і завдань, відображено основні результати роботи та визначено перспективи подальшого дослідження.

Історіографічна частина нашого дисертаційного дослідження дала підстави визначити кілька основних етапів становлення термінів та опису проблеми взаємин автора із суб'єктом висловлювання в ліричному творі.

Поряд з іншими літературними родами, лірика є предметом рефлексії з часів античності. Від нерозділеності суб'єкта висловлювання й емпіричної людини в поетиці Аристотеля, розуміння суб'єкта висловлювання як сфери об'єктивації змісту внутрішнього світу в новоєвропейській концепції теоретична думка прийшла до сучасного розуміння лірики як специфічної форми стосунків між суб'єктами.

Новоєвропейське літературознавство змістило епіцентр досліджень у напрямі до внутрішнього світу людини. Після праць Г.В.Ф. Гегеля утвердилося розуміння ліричного образу, що ґрунтується на суб'єктно-об'єктних стосунках та теорії типового, яка була властива поетиці ХІХ століття. Категорія “ліричний герой” виявилася теоретично суміжною з поняттями “особистість поета”, “Я поета” як об'єктивованих образів біографічного автора.

Надбанням теоретичної думки кінця ХХ століття було усвідомлення діалогізму мислення автора і ламання традиційного уявлення про суб'єктну структуру ліричного твору. Узагальнивши ідеї вчених ХХ століття, можна стверджувати, що ліричний твір є не суб'єктною, а інтерсуб'єктною цілісністю. Розуміння автора і героя не як готових і постійних ролей, а як перемежованих, нестаціонарних станів дозволило нам аналізувати не тільки міжсуб'єктність, але і потенційну багатосуб'єктність авторського буття.

Найбільш актуальним “спрощенням” цієї багатосуб'єктності є її редукція до двох інстанцій ліричної активності: ліричного суб'єкта і ліричного персонажа. Ця теза знаходить підґрунтя в архітектоніці ліричної реакції на обмеження людського - природним. Самовиявлення людського невіддільне від внутрішнього саморозрізнення “Я”, що триває у часі, та формування природного - від розрізнення “Я” та “Іншого”, що відбувається у просторі.

Естетичну функцію ліричного суб'єкта ми визначили як атемпоральну активність, яка характеризується передусім послабленням сприйнятливості до часу - як одного з фундаментальних параметрів людського самовияву в світі.

Естетичну функцію ліричного персонажа ми визначили як атопічну активність, яка потрібна настільки, наскільки безпосереднім ефектом атемпоральної активності ліричного суб'єкта є трансгресія “Іншого” і, відповідно, зростання онтологічної загрози існуванню “Я” як унікальної індивідуальності.

Архітектонічна конфліктність в умовах такої трансгресії набирає трьох принципових форм:

1) “Я” - “не-Я”;

2) “Я” - “Інший”;

3) “Я” - “Я-Інший”.

Кожна з трьох архітектонічних схем відповідає типові композиційного вирішення:

1) одухотворення;

2) перевтілення;

3) опанування ліричної ролі.

В системі творів поетів, яка була матеріалом нашого дослідження, простежується схильність до одного з трьох типів композиційного завершення.

Історичні обставини і перипетії особистої біографії, на нашу думку, не можуть не вплинути на становлення індивідуальних поетик. Враховуючи всю обґрунтованість відсторонено-онтологічного трактування поняття ліричного суб'єкта, ми вважаємо, що, якщо архітектоніка ліричного висловлювання більш-менш індиферентна щодо конкретних обставин ліричної події - створення вірша, то типи композиційного завершення творів, якщо не безпосередньо, то, в усякому разі, з відчутною значимістю пов'язані з інтимним історизмом, який притаманний кожному поетові. Опора на життєвий досвід, “квінтесенція” якого служить імпульсом для розвитку сюжету поезії, не завжди здійснюється поетом усвідомлено, хоча самопізнання автора та перетворення ним власного духовно-біографічного досвіду і рис своєї індивідуальності є невід'ємною ознакою лірики. В інших випадках авторське прочитання віршованого тексту - процес, що допускає рухливу шкалу оцінок і принципів інтерпретації, відображенням чого є робота автора над текстом свого твору (наприклад, стилізація, усвідомлене включення біографічних фактів у твір).

Сьогодні зрозуміло, що творчість М. Вороного, яка цілком справедливо розглядається у контексті її символічного забарвлення, тяжіє до такої форми композиційного завершення як одухотворення (прикладом цієї форми реалізації авторської свідомості можна назвати більшість творів циклів “Ad astra”, “Сонячні хвилини”, “Гротески”). Цікаво, що така форма композиційного завершення, як одухотворення притаманна (в якості первинного феномену ліричної реакції) саме символізмові, в якому процес осмислення “всесвітнього буття” невіддільний від особистих реакцій.

Для лірики Х. Алчевської більш характерна інтуїція інотілесності. Ліричне “Я” Алчевської майже не говорить безпосередньо про себе, а переводить інтимну подію в більш загальний план, розчиняється у філософських роздумах чи в колективному “Ми”. Поетеса була переконана, “що кожна квітка в природі, кожна хвиля в морі містить в собі щось, а то має своє значення й характер” Алчевська Х.О. Твори. - К.: Дніпро, 1990. - С. 444.. В алегоричних образах зів'ялих квітів, обпалених бурею, в творах Х. Алчевської відтворюються почуття людини, яка розчарувалася в ідеалах, згубила свою життєву стежку, опинилася на роздоріжжі сумнівів. Смутно-ліричні настрої, що дихають образами “білої і чистої лілеї”, “мовчазної мімози”, “гордовитої хризантеми”, відобразилися в тяжінні до другого типу композиційного завершення.

“Я” ліричного персонажа М.Семенка схильне до рольової лірики (у традиційному розумінні терміна) як свого роду межі ліричного інобуття. Основний конфлікт ліричного персонажа і ранньої, і пізньої лірики М. Семенка - протистояння “Я” і світу. Виявляється, що в прозі (життя) він самотній і не знаходить місця в “суцільній лихоманці будень”, тому поет і декларує інотілесність як засіб пошуку та стабілізації власного місця

Творчість кожного з досліджуваних поетів сигналізувала про новітні тенденції в ліриці початку ХХ сторіччя, які були реакцією на банальні постулати народницької літератури, і виражали об'єктивну потребу розширення меж українського художнього слова. На жаль, прикріплення ярликів “слуги чистого мистецтва”, “епатажного поета”, “поетеси другого плану” заважали адекватному розумінню творчості М. Вороного, М. Семенка та Х. Алчевської. Дослідження різноманітних питань їх поетики (у тому числі й суб'єктної структури їх творів) допоможе незабаром збагнути позицію авторів та зрозуміти художнє слово цих поетів, яке органічно вписується в естетичні досягнення загальноєвропейської літератури ХІХ - початку ХХ сторіччя.

Основні положення дисертації було викладено в наступих публікаціях

1. Икомасова О.Г. Поэт как субъект культурно-исторической деятельности // Література в контексті культури: Зб. наук. пр. - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2003. - С. 97-105.

2. Икомасова О.Г. Лирический герой любовной лирики Ф.И. Тютчева (на примере “Денисьевского цикла”) // Литературоведческий сборник. - Вып. 15-16. - Донецк: ДонНУ, 2003. - С. 73-84.

3. Икомасова О.Г. Теория лирического героя в ее историческом освещении // Филологические исследования: Сб. научн. раб. - Вып. 6. - Донецк: ООО “Юго-Восток, Лтд”, 2004. - С. 119-135.

4. Икомасова О.Г. Поэтический мир лирического произведения и его субъектная организация // Мова і культура. - Вип. 7. - Т. VII. - Ч. 2.: Художня література в контексті культури. - К.: Видав. Дім Дмитра Бураго, 2004. - С. 209-215.

5. Икомасова О.Г. “Я” данное и “Я” созданное в поэзии Анны Ахматовой // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. - Серія: Літературознавство. - Вип. 3 (39). - Ч.2. - Харків: Нове слово, 2004. - С. 99-105.

6. Икомасова О.Г. Лирический герой в произведениях М. Вороного // Литературоведческий сборник. - Вып. 20. - Донецк: ДонНУ, 2004. - С. 84-92.

7. Ікомасова О.Г. Вплив літературно-естетичних поглядів Христі Алчевської на формування суб'єктної структури її лірики // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. - Серія: Літературознавство. - Вип. 1 (41). - Ч.2. - Харків: Нове слово, 2005. - С. 46-53.

8. Ікомасова О.Г. Ідіостиль М.Семенка як ознака ультрамодерністичних поглядів автора // Література в контексті культури: Зб. наук. пр. - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005. - С. 155-161.

9. Икомасова О.Г. К истории изучения теории лирического героя // Матеріали міжрегіональної конференції молодих учених. - Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2003. - С. 136-137.

10. Икомасова О.Г. К вопросу о художественном методе Анны Ахматовой // Матеріали II Міжвузівської конференції молодих учених “Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур”. - Донецьк, 2004. - С. 135-136.

11. Икомасова О.Г. Категория идиостиля в творчестве Анны Ахматовой // Матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта 2004”. - Т. 21: Риторика і стилістика. - Донецьк: Наука і освіта, 2004. - С. 9-11.

12. Ікомасова О.Г. Егоцентризм поезій Михайля Семенка // Матеріали ІІІ міжрегіональної конференції молодих учених. - Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2005. - С. 183-188.

13. Ікомасова О.Г. Особливості творів з ліричним героєм у поетичному доробку Христі Алчевської // Проблеми загальної, германської та слов'янської стилістики: Матеріали ІІ міжнародної науково-практичної конференції: В 2 т. - Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2005. - С. 145-148.

14. Икомасова О.Г Зарождение субъекта высказывания на грани жизненно-прозаического и поэтического бытия //www.forlan.ghost.dn.ua/conference/ antropolog. htm.

Анотація

Ікомасова О.Г. Естетичні функції ліричного героя (на матеріалі української поезії початку ХХ сторіччя). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.06 - теорія літератури. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2007.

Дисертація присвячена одному з актуальних питань сучасного теоретичного літературознавства - проблемі суб'єктної атрибуції ліричного висловлювання. За основу взято поняття ліричного героя, введене свого часу в науковий обіг Ю.М. Тиняновим. З метою подолання розмежування між прихильниками психолого-біографічного й абстрактно-структурного підходів до опису природи лірики, у роботі здійснено спробу створити принципову схему ліричного висловлювання. До аналітичної апробації запропоновано архітектонічну тріаду: автор-творець - ліричний суб'єкт - ліричний персонаж. Спрямованість дисертанта на онтологічну інтерпретацію події ліричного висловлювання ставить проблему чіткого розмежування архітектонічної схеми висловлювання від його, по суті, випадкового психологічного наповнення і, як наслідок, композиційної форми. Психофізична інтерпретація часу і простору як фундаментальних модусів існування людини розглянуті дисертантом як своєрідне середовище, що конституює емпіричний досвід у ліричній події. Естетичну функцію ліричного суб'єкта визначено як атемпоральну активність: як тип спротиву тілесно-фактичній втіленості. Цією активністю зумовлена специфічна архітектоніка лірики. Естетичну функцію ліричного персонажа пов'язано з композиційним завершенням висловлювання. Аналіз ліричних творів трьох українських поетів початку ХХ-го сторіччя - М. Вороного, М. Семенка та Х. Алчевської - дозволив описати основні типи завершення ліричного висловлювання і розглянути конкретні реалізації взаємодії архітектонічного та композиційного рівнів ліричного висловлювання.

...