Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Решетуха Соломія Андріївна

УДК 821.161.2-3 Стороженко

Проза Олекси Стороженка: жанрово-стильові особливості

10.01.01 - українська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор філологічних наук, доцент Корнійчук Валерій Семенович Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Кіраль Сидір Степанович Національний авіаційний університет, декан факультету лінгвістики Гуманітарного інституту, професор кафедри українознавства.

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Легкий Микола Зіновійович Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, завідувач відділу франкознавства.

Захист відбудеться 8 червня 2007 р. о 15.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79001 м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005 м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 7 травня 2007року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук, доцент Гарасим Я. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Література як живий організм змінювалася, розвивалася і удосконалювалася впродовж століть. Цей процес вічний, бо немає нічого незмінного у нашому житті. Так, на зламі XVIII - XIX століть як напрям, протилежний класицизму, виникає романтизм, в основу якого ліг “принцип індивідуальності”, тобто право митця на самобутність та оригінальність. Наукове визначення романтизму, на думку Дм. Чижевського, дати важко, бо “романтична література протягом кількох десятиліть та у різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтики де в чому дуже різнилися один від одного” Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. - Тернопіль: Феміна, 1994. - С. 355.. Та попри все можна чітко сказати, що “романтичний світогляд - протилежність світогляду просвіченості” Там само. - С. 356., що людина - “дуже складна істота, в якій є й нижчі, й вищі різноманітні елементи” Там само. - С. 357., отже, вона водночас належить до двох різних світів, які на неї впливають і коригують її дії.

На теренах України романтизм з'явився лише на початку XIX століття. Розвиток української романтики виявився складним, тісно пов'язаним як і з політичними умовами тієї доби, так і з долями окремих митців. Основними темами цього напряму стали теми народу й історії, головними проблемами - проблеми національного руху. Саме у той час ідея національного визволення захопила багатьох українських письменників. Однак суспільно-політичні реалії виявилися непереборними, царський режим знищив перші паростки свободи, розгромивши Кирило-Мефодіївське братство, зупинивши поступ національної літератури. Напевне, тому романтизм в Україні розвивався поетапно, епізодично, іноді із запізненням. Так, “запізнілим романтиком” в українській поезії був Я. Щоголев, а в українській прозі - О. Стороженко, який черпав свої сюжети із щедрої скарбниці усної народної творчості. Своє покликання як письменника він розглядав, на думку М. Зерова, крізь призму “збирача й оформлювача народних оповідань” Зеров М. Твори: У двох томах. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 219.. Можливо, саме таке вузьке розуміння власної місії стало причиною, що цей самобутній і талановитий прозаїк був малопомітним серед різнобарвної творчості XIX століття.

О. Стороженко належить до когорти “непривітаних співців”, невизнаних своїм часом українських письменників. У період беззастережного культу Марка Вовчка його твори залишилися на маргінесі літературної критики. Згодом цикл оповідань “З народних уст” та роман “Марко Проклятий” розглядалися здебільшого в контексті розважальної фольклорної чи пригодницької прози. Таким чином, художня спадщина одного із найоригінальніших представників національного письменства XIX століття виявилася маловивченою. Відсутність монографічних досліджень, серйозних наукових розвідок не дозволяє чітко визначити роль і місце О. Стороженка в історії українського літератури. Сьогодні необхідне сучасне прочитання його творів, зважаючи ще й на те, що певною мірою автор “Марка Проклятого” був родоначальником “химерної прози” в українській літературі. Звідси випливає актуальність дисертаційної роботи. Цілісне дослідження творчої спадщини О. Стороженка дає змогу з'ясувати своєрідність колоритної прози письменника, розкрити її ідейно-естетичні основи, простежити вплив на розвиток “химерної прози” XX століття.

Зв'язок з науковими програми, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка, у планах якої передбачається дослідження маловивчених письменників XIX століття, визначення їхнього місця в українському і світовому літературних процесах.

Мета дисертаційної роботи - цілісний аналіз ідейно-естетичних основ прози О. Стороженка, особливостей її поетики, типологічних зв'язків із європейською готичною традицією (Ч. Метьюрін, М. Льюїс) та “химерною прозою” XX століття.

Реалізація цієї мети передбачає виконання конкретних завдань:

Ш виявити жанрову своєрідність оповідань О. Стороженка;

Ш розкрити сюжетно-композиційні, наративні, ситуативні, образні особливості прозових творів;

Ш простежити витоки “химерної прози”, визначити структуру “химерності”, впливи готичної літератури;

Ш порівняти перший роман-хроніку “Братья-близнецы” з іншими типологічно близькими творами у контексті літератури XIX століття;

Ш розшифрувати міфологічний, релігійний і національно-історичний коди у романі “Марко Проклятий”.

Об'єктом студії є україномовна і російськомовна проза О. Стороженка: оповідання, романи “Братья-близнецы” та “Марко Проклятий”.

Предмет дослідження - жанрово-стильова своєрідність, наративні особливості, образна система, сюжетно-композиційні структури прози О. Стороженка.

Методологія дослідження зумовлена його характером і задекларованими у роботі завданнями, що передбачали цілісно-системний, естетичний, культурно-історичний методи. Зіставлення мотивів, сюжетно-композиційних структур, виділення жанрових особливостей творів вимагало застосування компаративістичного методу, а виокремлення окремих автобіографічних деталей із сюжетів твору - біографічного. Також використані герменевтичний (детально-текстовий) і типологічний методи при аналізі казкових мотивів, стильових особливостей. При дослідженні архетипів та прототипів деяких персонажів та їхнього “життєвого циклу” застосовано метод психоаналізу, що допоміг пояснити розвиток подій через сферу несвідомого. І, безумовно, використано метод рецептивної естетики, тобто розкрито особисте бачення тексту дослідником.

Ступінь вивченості проблеми.

Українські літературознавці лише частково дослідили спадщину О. Стороженка, тому й монографічних праць про його життя і творчість немає. Проза письменника побіжно проаналізована тільки в “Історіях української літератури”, у кількох передмовах до видань творів та в окремих статтях.

Перші твори О. Стороженка друкуються в журналі “Основа” (1861 - 1862), тобто припадають саме на той період, коли на зміну романтизму поступово приходить реалізм. Думки тогочасної критики з приводу дебюту прозаїка виявилися досить розбіжними. Якщо М. Гулак вітав це “запізнене явище”, то Г. Житецький, навпаки, охарактеризував творчість О. Стороженка як звичайне епігонство. На відміну од них, М. Петров справедливо визначив місце О. Стороженка у тогочасному літературному процесі, поставивши його в один ряд із письменниками “національної школи” - М. Гоголем, Є. Гребінкою, А. Свидницьким, П. Раєвським. Учений зазначив, зокрема, що ця творчість - продовження комічної традиції І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського. О. Огоновський в “Історії літератури руської” підкреслював, що “оповідання і приказки Стороженка мають все ще велику стійність в русько-українській літературі. Найкращою їх прикметою є природний гумор…” Огоновській О. Исторія литературы рускои. - Львoв, 1891. - Ч. ІІІ. - І вoд. - С. 365.. Він зупинився на спорідненості стилю О. Стороженка і Г. Квітки-Основ'яненка, однак досить невиразно порівняв гумор цих двох письменників.

Тогочасні дослідники (П. Куліш, Г. Житецький, О. Огоновський) наголошували на тому, що О. Стороженко передусім - майстерний оповідач, який розширив амплітуду усної розповіді. Цю прикметну рису зауважив також І. Франко, який у “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року” вказував і на слабші сторони таланту прозаїка: “Стороженко, без сумніву, талановитий оповідач і добре володіє українською мовою, але брак вищої освіти і життєві обставини не позволили йому виробити собі настільки ідейного способу думання і настільки глибокого розуміння людського життя, щоб з талановитого анекдотиста він міг би зробитися дійсним художником” Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. - К.: Наукова думка, 1984. - Т. 41. - С. 338..

Більшість дослідників, зокрема, І. Франко, В. Чубинський, Б. Лепкий, С. Єфремов вважали О. Стороженка письменником-побутовістом і розглядали його творчість під цим кутом зору. Вони звернули увагу на пафосне зображення картин, любов прозаїка до минулого, акцентували на майстерності олітературнення народних мотивів. Так, В. Чубинський уважав, що оповідання О. Стороженка - це твори для щоденного вжитку, в яких нема жодних політичних чи національно-визвольних ідей, а Б. Лепкий зосередив увагу на великій любові письменника “до минувшини і до старовини”, підкреслюючи, що “весь матеріял опрацьовував Стороженко літературним способом” Лепкий Б. Олекса Стороженко // Стороженко Олекса. Твори. - Берлін, 1922. - С. 5..

Отже, оцінивши творчість О. Стороженка як суто романтичну, дехто з дослідників спробував її систематизувати. Так, Д. Чижевський поділив оповідання письменника на 2 групи: фантастичні або історичні. Крім того, виокремив ще й підгрупу “спогади”. Детальнішу класифікацію подав свого часу М. Зеров, який вирізнив 3 групи:

Гумористичні оповідання, засновані на історичних анекдотах (“Голка”, “Вуси”);

Ілюстрації до народних приповідок (“Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав”; серед них - оповідання зі складним набором сюжетів “Не в добрий час”);

Історичні оповідання (у тому числі оповідання-портрет “Кіндрат Бубенко-Швидкий”).

І. Денисюк у монографії “Розвиток малої прози XIX - початку XX століття” розглядає фольклорно-етнографічні оповідання, оповідання-приказки, історичні оповідання (серед них теж присутні оповідання-портрети), новели. Дещо звужує цей поділ Є. Нахлік, який у монографії “Українська романтична проза 20-60 років XIX століття” писав про історичні оповідання, оповідання-нариси, оповідання-ідилію (“Сужена”). Але водночас жоден із дослідників не охопив своїми класифікаціями усієї творчої спадщини письменника.

Якщо брати до уваги походження мотивів, сюжетно-композиційні особливості, образну систему, то малу прозу О.Стороженка можна поділити на соціально-побутові оповідання-прислів'я й оповідання-приказки, власне соціально-побутові, фольклорно-етнографічні, фольклорно-історичні з елементами ідилії, автобіографічні, “химерні” оповідання та новели.

Не менше питань виникає при визначенні жанру більших прозових полотен. Зокрема, твори “Братья-близнецы” і “Марко Проклятий” в академічній двотомній “Історії української літератури” (К., 1987) О. Гончар розглядає як повісті. П. Хропко вважає “Братья-близнецы” романом, а “Марка Проклятого” - повістю. На відміну од цих дослідників, Є. Нахлік називає твір “Марко Проклятий” романом. Таким чином, постає завдання обґрунтувати власне жанрове визначення цих творів.

У сучасному літературознавстві й досі немає чіткого розмежування жанрів повісті і роману. Якщо для жанрового розрізнення використовувати такі ознаки, як “роман охоплює все життя героя, а повість лише частину”, “автор повісті прагне не стільки до широти охоплення дійсності, скільки до глибини розкриття конфлікту” Теорія літератури / За ред. проф. Воробйова В.Ф. та проф. В'язовського Г.А. - К.: Вища школа, - 1975. - С. 207. і т.п., то такі дефініції лише призведуть до ще більшої плутанини і непорозумінь. І тому варто звернути увагу на три основні особливості роману, які виділяв свого часу М. Бахтін: 1) “стилістична трьохвимірність роману з багатомовною свідомістю, реалізованою в ньому; 2) докорінна зміна часових координат літературного образу в романі; 3) нова зона побудови літературного образу в романі, саме зона максимального контакту з теперішнім (сучасністю) у його незавершеності” Бахтин М. М. Литературно-критические статьи. - М.: Художественная литература, 1986. - С. 399.. Саме такі риси характерні для роману “Марко Проклятий” О. Стороженка, зокрема, - літературна незавершеність, продовженням якої можна вважати “химерну прозу” XX століття (творчість О. Ільченка). До того ж, визначальними особливостями романів “Братья-близнецы” і “Марко Проклятий” стали, безумовно, багатоплановість і хронотопне переміщення.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у ній: 1) вперше досліджено всю прозу О. Стороженка; 2) здійснено комплексний аналіз змісту і форми творів; 3) проаналізовано образну систему, специфіку творення характерів, сюжетно-композиційні та жанрові особливості; 4) показано впливи готичної літератури на творчість письменника; 5) визначено місце і роль О.Стороженка у розвитку “химерної прози”,.

Дисертаційна робота має безпосереднє теоретичне та практичне значення. Результати дослідженнь проблем генології, зокрема жанрової специфіки української готичної прози та “химерної прози” XIX століття, можуть бути використані у працях із теорії жанру; аналіз художніх творів - в історико-літературних студіях, при написанні підручників та посібників, магістерських, дипломних, курсових робіт, при викладанні університетських лекційних курсів, при розробці спецкурсів та спецсемінарів.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на щорічних звітних конференціях на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка (Львів, 2003, 2004, 2005), Міжнародній науковій конференції, присвяченій теоретичній та компаративістичній проблематиці сучасного літературознавства (Львів, 2003), Міжнародній науково-практичній конференції “Олекса Стороженко і українсько-білорусько-польські культурні відносини XIX століття” (Брест, 2006), VIII Міжнародній науково-практичній конференції “Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, 2007). За матеріалами дисертації опубліковано 5 статей.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів (перший розділ містить 5 підрозділів; другий - 2 підрозділи; третій - 4 підрозділи), висновків, бібліографії, що нараховує 215 позицій. Загальний обсяг дисертації 188 сторінок, з яких основного тексту 171.

поетика жанровий проза готичний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розглянуто історичні події та літературний процес другої половини XIX століття, ступінь вивченості проблеми, обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і завдання дослідження, його предмет і об'єкт, методологію, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Жанрово-композиційна своєрідність малої прози” розглядається мала проза О. Стороженка, зокрема, його оповідання згруповані за жанровими різновидами. Проаналізовано сюжетно-композиційну структуру, ситуативні та наративні особливості, образну систему кожного твору. У першому підрозділі порівнюються фольклорно-етнографічні оповідання “Два брати”, “Дурень”, “Три сестри” О. Стороженка з подібними за сюжетом народними казками. Звернено увагу на авторську інтерпретацію народного мотиву, що дає змогу довести оригінальність кожного оповідання письменника. Крім того, в окремі групи виділено оповідання-прислів'я (“Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав”, “Вчи лінивого не молотом, а голодом”, “Лучче нехай буде злий, ніж дурний”, “Розумний бреше, щоб правди добути”, “Скарб”, “Жонатий чорт”) та оповідання-приказки (“Не пусти рака з рота”, “Вивів дядька на сухеньке”), в яких письменник узяв за основу власного сюжету паремійні жанри. Відповідно різниться й сюжетно-композиційна структура у цих творах. Деякі з оповідань порівнюються з аналогічними народними казками та байками. При створенні багатьох типів О. Стороженко сповна використав народний світогляд. Наприклад, образ лихої баби в оповіданні “Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав” нагадує образ відьми з української демонології. Щоб переконливіше розкрити внутрішні переживання персонажів, письменник створював специфічні портрети своїх героїв, що посилювали враження від тих подій, які відбувалися в оповіданні.

Оригінальне місце у тогочасній українській прозі займає фольклорно-побутове оповідання “Межигорський дід”, яке має особливу сюжетно-композиційну структуру. Події, викладені головною героїнею, нагадують потік свідомості, тому сюжетну нитку вловити в тексті досить складно. Такий новаторський спосіб нарації, який використав О. Стороженко, суттєво розширив амплітуду усної й писемної оповіді в українській літературі XIX століття.

У другому підрозділі проаналізовано соціально-побутові оповідання, написані українською та російською мовами. Зрозуміло, що такі твори мають свої характерні особливості. Так, в україномовному оповіданні “Не в добрий час” розкрито як звичайні побутові ситуації, так і важливі суспільні проблеми, зокрема, недоліки муніципальної системи. А от у російськомовних оповіданнях прозаїк ближчий до тих письменників-реалістів, які гостро обвинувачували антидемократичний суспільний устрій. В оповіданнях “Подкидыш”, “Изворотливый малоросс”, “Соседи”, “Колбаса”, “Убийца”, “Голова себе на уме”, “Парижские тайны” він розкрив такі суспільні проблеми, як сирітство, абсурдний механізм судочинства, жебрацтво, відірваність чиновників роботи від реального життя, байдужість поміщиків до простого люду. Однак усе-таки, незважаючи на зображення серйозних реальних подій, у цих творах помітніші ознаки, властиві саме Стороженковому стилю: розважальний характер, стилізація мови, гумористичні елементи тощо. Не менш цікавою за сюжетно-композиційною структурою, ситуативними та наративними особливостями є соціально-побутова повість “Тетушкина молитва”, в якій письменник, наратор і персонаж твору - одна і та ж особа. Тут О. Стороженко вміло використав свої професійні здібності і показав механізм ведення слідства у Російській імперії. У цьому творі він також звернувся до теми “маленької людини”, яка, не маючи належних статків, стає незахищеною в суспільстві. Допомогти їй вижити і зберегти свою честь може, на думку автора, лише вищий сановник, який виступить у ролі ангела-охоронця. Саме ним і виявився оповідач.

До цього ж підрозділу також включене оповідання з автобіографічними елементами “Воспоминание”. У ньому О. Стороженко, розповідаючи про своє знайомство з М. Гоголем, створив цікаве оповідання-портрет, описавши зовнішній та внутрішній світ письменника, показавши еволюцію його таланту. У цьому творі перед нами постає молодий Гоголь, який уже досягнув значного рівня у розумінні психології людей та вмінні спостерігати й майстерно писати про побачене чи почуте. В оповіданні “Воспоминание” відчувається захоплення О. Стороженка М. Гоголем як письменником і людиною.

У третьому підрозділі проаналізовано фольклорно-історичні оповідання. О. Стороженко був насправді закоханий у старовину, його притягувала козацька доба, адже ті часи, на його переконання, були розквітом для України. Він у своїх творах, за словами І. Денисюка, перебуває “весь задивлений і заслуханий у минуле, не має ні уха, ні ока до теперішности…” Денисюк І. О. Розвиток малої української прози XIX - поч.XX ст. - Львів: Каменяр, 1999. - С. 7. В історичних оповіданнях письменника “дідівська епіка про ідеалізовану минувшину підміняє документ” Там само. - С.55, тому для більшості з них притаманні риси ідилічного жанру. Саме таким оповіданням є “Сотник Петро Серп”. В образі головного героя зібрано усі чесноти козацького старшини, який, навіть ставши хліборобом, не забуває військового вишколу, не втрачає козацького духу. Для історичних оповідань О. Стороженка (“Прокіп Іванович”, “Кіндрат Бубненко-Швидкий”, “Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа”) характерне змалювання минулого України у формі ідилії. Центральна постать таких творів - колишній козак, гайдамака, який бореться або боровся за рідну землю, відстоював справедливість, був охоронцем віри. У них - обов'язкове використання фольклорних та етнографічних елементів з метою правдивого відтворення національного колориту, змалювання козацько-селянського побуту. Тому ці оповідання краще вважати фольклорно-історичними з елементами ідилії.

До цього ж підрозділу ввійшли новели, які створені на основі народних історичних анекдотів. Від оповідань вони відрізняються сюжетно-композиційною структурою. І. Денисюк зазначає, що “новела - це найменша за розміром прозова форма, яка освітлює досить моментально один якийсь об'єкт, подію, картину” Денисюк І. Новела чи оповідання? // Жовтень. - 1966. - № 4. - С. 95.. На його думку, твори О. Стороженка “Вуси” і “Голка” - це новели. Адже вони побудовані так, що всі їхні епізоди тяжіють до однієї центральної події. У новелі “Вуси” - це вимога губернатора до військового у відставці зголити вуса, а у новелі “Голка” - це наслідування збіднілим шляхтичем Кондратовичем дій графа Потоцького, пов'язаних із голкою. Ще однією особливістю цих творів є наявність “новелістичного повороту”, який базується на ситуаційному переломі зовнішніх подій. Так, у творі “Вуси” головний герой дізнався про наказ, завдяки якому він може носити вуса, а в новелі “Голка” Потоцький із Кондратовичем ситуативно помінялися місцями, тобто жертвою власного жарту став сам ясновельможний гетьман. Для обох творів характерне застосування наскрізної сюжетотворчої деталі, яка власне й служить каталізатором і лейтмотивом головної ідеї. У цих новелах - це вуса і голка. Речі, що спершу були причинами негараздів головних героїв, потім стали їхніми рятівниками.

У новелах “Голка” і “Вуси” розкривається лише одна сторона життя героїв, їхні характери вже сформовані і втягнені в анекдотичний, достатньо цікавий конфлікт. Також відчутні стислість розповіді, бажання вибрати і зупинитися на найголовнішому, хоч традиційна композиційна структура тут не порушена. Крім того, новели “Вуси” і “Голка” містять не лише розважальний, але й дидактичний зміст. О.Стороженко виховує читача, зацікавлюючи його, адже тоді урок засвоюється найкраще.

У четвертому підрозділі розглянуто “химерні” оповідання. Вони ніби стоять на межі між романтичними творами XIX століття та “химерною” прозою XX століття, для якої певною мірою стали джерелом виникнення. До них належить також низка російськомовних оповідань, сюжети яких базуються на основі української демонології, повір'їв, легенд та переказів.

“Химерна проза” В українській літературі готичний роман як жанр сформувався у формі “химерного” роману. Елементи “химерного” роману притаманні творам О. Стороженка, М. Йогансена, І. Сенченка, О. Ільченка, В. Міняйла, В. Дрозда, В. Яворівського, П. Загребельного. Прикладом “хи-мерно-го” роману є дилогія В. Земляка “Лебедина зграя” і “Зелені млини”. як літературне поняття виникло наприкінці 60-х років XX століття, коли деякі критики починають вважати “жанром” так званий “химерний роман”. Першим зразком був роман О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця”(1958). На думку М. Павлишина, “химерний роман” є ”своєрідним анохроністським відродженням котляревщини” Павлишин М. “Дім на горі” Валерія Шевчука // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття: У 3 кн. - К.: Рось, 1994. - Т. 3 - С. 504., яка підірвала авторитет першотвору. Недарма П. Куліш уважав, що І. Котляревський ставився з погордою і насміхався з української стихії, яку вправно використовував, обробляючи матеріал літературним способом. Але на розвитку “химерної прози” позначився не лише вплив зачинателя нової української літератури. А. Погрібний вбачає у химерному романі й дух М. Гоголя. Вчений уважає, що І. Котляревський в “Енеїді” зосередився на “життєздатності і легітимності автономної української культури”, а М. Гоголь у повістях “Вечори на хуторі біля Диканьки” і “Миргород” на “ототожнені українськости з провінційністю”. Таким чином, сміхова традиція І. Котляревського і М. Гоголя, на думку дослідника, суттєво відрізняється. М. Павлишин також переконаний, що “химерний роман аргументує, в більшості випадків, мабуть, і несвідомо, відсталість, несуттєвість, маргінальність і смішність українського” Павлишин М. Канон та іконостас. - К., 1997. - С. 110.. Отже, на перший погляд, цей український “національний” жанр став ніби доказом проти української літератури як самобутнього явища. Проте насправді “котляревщина” - це спосіб і форма маркування самобутнього, національного. І.Котляревський використовував бурлескно-травестійний “жанростиль” (Г. Грабович), бо він виявився в опозиції до високого, сакрального слова, носієм якого була імперія Див.: Михед П. Пізній Гоголь і бароко: українсько-російський контекст. - Ніжин, 2002. - С. 43.. Аналогічний шлях пройшов і М. Гоголь, який творив лише “у двох напрямах: напруженої і безпредметної лірики, спрямованої вгору, і іронії, зверненої до всього, що лежить внизу” Там само.. Крім того, дослідники творчості М. Гоголя вважають, що сміх у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” і “ Миргороді” виник внаслідок трагічного світосприйняття самого письменника. М. Гоголь підкреслював у своїх творах, що сучасна йому дійсність може виглядати пародією на минуле. Отже, сміх І. Котляревського та М. Гоголя - це співвідношення креативного та руйнівного первнів, тому така традиція водночас прив'язала українську літературу на довгий час до комічної сфери і забезпечила етнічну самоідентифікацію України. Саме така форма викладу давала українським письменникам можливість творити у радянський період, розкриваючи заборонені теми.

Сучасні дослідники часто звертаються до проблем міфологічного простору, химерного моделювання світу, розвитку міфологеми конкретного героя (наприклад, Марка Проклятого з однойменного роману О. Стороженка) у світовій літературі. Вони аналізують творчість письменників XX століття, шукаючи витоків у художній літературі попередніх періодів. Так, Н. Кирюшко зосередила увагу на міфологічно-фантастичній літературі, в якій виділила основні ознаки моделі віртуального світу й об'єкт досліджуваного. До подібних проблем звернувся Я. Поліщук у монографії “Міфологічний горизонт українського модернізму”. Він сформував схему створення модерного героя, який став “людиною пошуку і запитання”, розшифрував культурний код і пояснив слово-образ, розкрив особливості міфу родинної спільності та показав сліди романтичного міфотворення у сучасній українській літературі. М. Павлишин, Р. Онишко, А. Горнятко-Шумилович досліджували “химерні твори” В. Шевчука. Проте жоден із них не згадав малу прозу О. Стороженка. Лише Н. Поліщук у статті “Міфологема вічного мандрівника в українській літературі XIX - XX століття (Марко Проклятий і Петро Утеклий-4)”, простежуючи розвиток архетипу вічного мандрівка, звернулася до творчості О. Стороженка, зокрема його роману “Марко Проклятий”.

На нашу думку, саме оповідання О. Стороженка (“Закоханий чорт”, “Чортова корчма”, “Сужена”, “Стехин Ріг”, “Дорош”, “Мірошник”) потрібно вважати початком “химерної” традиції в українській літературі. Звичайно, ці твори відрізняються від “химерної прози” XX ст., адже у них відсутнє висміювання села як відсталого середовища, немає філософських проблем, що становлять тематичне підґрунтя “химерного роману”. О.Стороженко ж насамперед використовував сміх і народну фантастику, щоб розважити читача. Його оповідання нагадують романтичні твори, але водночас певні особливості наближають їх до “химерних”.

Як відомо, визначальними рисами “химерного роману” вважають фантастичність і сміх; вільну, але цілеспрямовану деформацію часово-просторових зв'язків та відносин; сільський ландшафт; наявність фольклорних елементів та мотивів з історії (період козаччини). Для таких творів характерною є умовність з її різновидами - концептуальною (двопланова розповідь, двосвіття), характерологічною (надприродні здатності героїв), ситуаційною (герої живуть у реальному світі, а потрапляють в ірреальні ситуації) тощо.

Більшість цих ознак властива оповіданням “Закоханий чорт”, “Чортова корчма”, “Сужена”, “Стехин Ріг”, “Дорош”, “Мірошник”. Але варто виокремити й ті ознаки, що притаманні саме Стороженковим “химерним” оповіданням:

Ш наявність двох світів (фантастичного і реального, які настільки тісно переплетені, що утворюють одну хронотопну систему);

Ш метаморфози, що відбуваються з героями;

Ш незвичайні переміщення в часі і просторі;

Ш місце дії - село;

Ш історичний колорит - часи козаччини;

Ш наявність фольклорних елементів;

Ш присутні засоби “химерності” - сміх, народна фантастика;

Ш застосовані всі види умовності.

Класичним прикладом “gothic story” є російськомовне оповідання “Видение в Несвижском замке”, в якому письменник використав готику як принцип організації тексту. Спираючись на подвійну інтерпретацію фабули, письменник він змалював правдиву політичну ситуацію у Російській імперії XIX століття.

О. Стороженко використовував засоби “химерності” не лише у малій прозі, а й при створенні особливих персонажів-характерників, зокрема Гаркуші та Мельхиседока (“Братья-близнецы”) та Марка Проклятого (“Марко Проклятий”).

У п'ятому підрозділі проаналізовано такий сюжетотворчий елемент як топос дороги, що присутній у більшості творів О.Стороженка. На нього письменник поклав різне смислове навантаження, і тому топос дороги уособлює шлях очищення душі, мандрівку у минуле, пошук долі, життєву стежину.

У другому розділі “Роман-хроніка “Братья-близнецы” твір О. Стороженка розглянуто у порівнянні з романами А. Свидницького “Люборацькі”, “Пан Халявський” Г. Квітки-Основ'яненка та повістю М. Гоголя “Тарас Бульба”. У першому й другому підрозділах відповідно проаналізовано сюжетно-композиційні особливості та систему персонажів.

Роман О. Стороженка “Братья-близнецы” був виданий окремою книжкою у серії “Библиотека для чтения” у 1857 році. Сам автор зазначив, що це “очерки Малоросии прошлого столетия”, тобто об'єктом художнього моделювання була Україна XVIII століття.

У цьому творі письменник змалював життя двох поколінь родини будищанського поміщика Бульбашки на тлі тогочасних суспільних подій. П. Хропко підкреслював, що О. Строженко невипадково звернувся до цієї теми, адже “в середині XIX століття, коли так яскраво виявлялися суперечності кріпосницького суспільства, зокрема паразитизм дворянства, злободенними були художні пошуки причин виродження панівних класів” Хропко П. Олекса Стороженко і його літературна спадщина // Стороженко О. Марко Прок-лятий: Повість, оповідання. - К.: Дніпро, 1989. - С. 9-10.. Він звернув увагу на те, що О.Стороженко змальовує козацьку старшину, яка переродилася у “малоросійське” дворянство, а отже, нащадки відважних предків, яких опоетизовував М. Гоголь у героїчному образі Тараса Бульби, перетворилися в нікчемних Бульбашок. За жанровими ознаками “Братья-близнецы” - це роман-хроніка, тобто літературний твір, у якому послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій упродовж тривалого проміжку часу. У ньому О. Стороженко намагався показати, що козацький дух і благородство не перевелися ні в “малоросійського” дворянства, ні в “запорозьких” розбишак.

“Братья-близнецы” - перший український роман-хроніка, написаний російською мовою. Його сюжетно-композиційна структура подібна до пізнішого роману-хроніки “Люборацькі” А. Свидницького. Обидва твори поділені на дві частини: у першій зображено дитинство та юність молодшого покоління, формування особистостей, взаємини з батьками; у другій йдеться про їхні зрілі роки, злети і падіння головних персонажів. Спільною особливістю також став епілог, у якому письменники коротко розповідають про фінал родинної трагедії. Для романів “Братья-близнецы” О. Стороженка і “Люборацькі” А. Свидницького характерне послідовне розгортання сюжетної лінії. Кожен із письменників намагався заглибитися у внутрішній світ персонажів, пояснити ті чи інші їхні вчинки. А. Свидницький у “дусі часу” використав “реалістичну модель зображуваного” (П. Хропко). Завдяки психологічному портрету Антося Люборацького можливо збагнути думки і почуття персонажа, зрозуміти причини тих чи інших його дій. На відміну од А. Свидницького, О. Стороженко попри все був письменником-романтиком, тому, наприклад, залишилися втаємниченими мотиви вчинків Гаркуші - одного із персонажів роману “Братья-близнецы”. Автор залишив у творі місце для фантазії та інтерпретації читача, який змушений був самостійно шукати відповіді на ці та інші запитання.

Наскрізна проблема обох романів - проблема “батьків і дітей”. Але у кожному творі вона розкрита по-своєму. Різними передусім виявилися об'єкти моделювання головних персонажів: О.Стороженко змалював родину поміщиків XVIII століття, а А. Свидницький - духівництво XIX століття. Однак не тільки соціальна приналежність персонажів і часові рамки зумовили неоднакове трактування проблеми “батьків і дітей”. О. Стороженко прагнув довести, що ідеали минулого ще живуть у душах сучасників, що добра набагато більше, ніж зла. А. Свидницький же показав, що формування характеру особистості повністю залежить від реального соціально-історичного ґрунту. При цьому він розкрив жахливі і непривабливі сторони життя своїх героїв. Отже, перед нами дві українські родини: відносини в одній ідеальні, в іншій - реальні.

У романі “Братья-близнецы” письменник створив своєрідну образну систему, де поруч із звичайними, “буденними” персонажами виведені “химерні”, “характерні” герої. Так, образи братів Семена та Івана Бульбашок прямо протилежні за рисами характеру і здібностями. О. Стороженко частково використав двійникові міфи, в яких зустрічаються два брати-близнюки, наділені протилежними рисами. Один із них добрий, а інший - злий. Справді, у романі автор більше симпатизував Семенові, який був і поміркованішим, і терплячішим, і розумнішим, ніж Іван. Спершу письменник настільки захопився чеснотами Семена, що образ Івана залишився на марґінесі твору як другорядний персонаж. Лише у другій частині роману О. Стороженко повніше розкрив характери братів, їхні добрі та злі сторони. Після смерті матері Семен та Іван віддалилися один від одного. Під впливом зовнішніх обставин Іван змінився, озлобився і замкнувся в собі. Семен же, навпаки, намагався безкорисливо допомагати іншим, прагнув підтримати брата у скрутну хвилину. Так виникла тимчасова антонімічна пара “добро - зло”, притаманна двійниковому міфу. Це протистояння стало особливо помітним в останніх розділах твору.

Правда, близнюковий міф у цьому романі використано частково. О. Стороженко задумав створити незвичайних персонажів, але це завдання виявилося для нього непосильним через невизначеність власної позиції: з одного боку, він хотів зобразити героїчні постаті на тлі “малоросійського дворянства”, а з іншого - показати занепад колишньої козацької слави.

У цьому розділі також порівнюються життєві долі Бульбашок і синів Тараса Бульби. Недаремно прізвище головного героя - Бульбашка. О. Стороженко свідомо використав таку пестливу форму “грізного” колись прізвища Бульба, бо вона тепер уособлює занепад всього українського лицарства, козацького духу. Адже міф України звучить у “Тарасі Бульбі” як реквієм її славному минулому, а в “Братьях-близнецах” - руїна України стала сумною дійсністю. Якщо Тарас Бульба і його син Остап втілюють розквіт і могутність козацької сили, то Семен та Іван Бульбашки - її деградацію. За своїм характером Семен дещо подібний до гоголівського Остапа, а Іван - до Андрія. Усі вони однаково важко сприйняли розлуку з рідними, проте почуття обов'язку перемогло хвилеву слабкість. На полі бою кожен із них проявив себе мужнім воїном, хоча як для Івана, так і Андрія усе-таки головнішими були власні життя і почуття. Кожен із них свого часу зрадив: Андрій - батьківщину, а Іван - рідного брата. На відміну од Андрія та Івана, Остап і Семен завжди дотримувалися кодексу лицарської честі.

І М. Гоголь, і О. Стороженко також аналогічно розкрили тему патріотизму, протиставивши подвиги Остапа - вчинкам Андрія, а дії Семена - діям Івана. Звичайно, у романі “Братья-близнецы” не так гостро стоїть проблема зради, адже й України як самостійної держави вже не було, тому Семен й Іван завзято б'ються у рядах царської армії проти турків. Зовсім по-іншому зображено любов до рідної землі у повісті “Тарас Бульба” М. Гоголя. Андрій зраджує Україну, допомагає полякам, перейшовши на їх сторону, бо “любов одкриє і залізні двері без ключа!” Цей образ викликає більшу антипатію, ніж образ Івана. Сини Тараса Бульби - козаки, “велетні”, які здатні і на великі подвиги, і на приголомшливі зради. Діти будищанського поміщика Бульбашки поруч із ними нагадують мізерні створіння. І лише прагнення автора довести, що не перевелися справжні запорожці, дає змогу оцінити чесноти Семена, визнати його носієм добра. Недаремно один із персонажів подарував хлопцеві Богданову шаблю, промовляючи сакраментальні слова: “Родичі мої такі мізерні, що зношеної шапки доброго козака не варті”.

Таким чином, О. Стороженко показав, що українці як нація знівелювалися, перетворилися на піщинки у великій пустелі Російської імперії. Семенко, хоч і виріс чесною, благородною людина, проте не дорівнявся Остапові Бульбі - справжньому лицареві, в якому поєдналися найкращі риси українського патріота. Остап усвідомлював, що боровся за свободу своєї Батьківщини, і після смерті став героєм. Семенко ж, попри всю військову доблесть, героїзм у боях із турками, залишився дрібним поміщиком, малоросійським дворянином.

О. Стороженко створив у романі цілу галерею другорядних персонажів, які нагадують нам гоголівських героїв. Прикметно, що головну рису характеру визначають їхні прізвища, які мовби “програмують” специфічні стосунки з близнюками. Осібно від інших перебувають “химерні” герої-характерники, які мають виняткові здібності. Так, глибокий слід у житті Семена та Івана Бульбашок залишають зустрічі з Мельхиседоком і Гаркушею. У цих образах можемо виокремити одну з ознак “химерності” - характерологічну умовність (“химерність” героїв привноситься у тканину творів найчастіше через їх незвичайні, надприродні здатності”). Звичайно, умовність характерів відрізняється тим, що ці образи вкраплені у тканину роману-хроніки, а не повноцінного “химерного” твору.

Епізодичний образ Мельхиседока у романі втілює, за задумом автора, релігійну ідею в творі, підкреслюючи, що війна з турками означає для братів-близнюків не лише політичну місію, а й захист християнської віри. Архетип цього образу - вічний священик, прообраз Христа як первосвященика і посередника. Мельхиседек прийняв священство “не за законом тілесної заповіді, а за силою життя нетлінного”. Він не каявся, що вибрав нелегкий шлях і прагнув до досконалості, чим наблизив себе до Бога. І тому Господь вирішив, що кожен із священиків має прийняти таке свідоцтво: “Ти - священик навіки за чином Мельхиседека” Святе Письмо. - Ukrainian Bible. - United Bible Societies. - 1991. - С.275. . Тому образ Мельхиседока у “Братьях-близнецах” - символічний, у ньому закладений глибокий релігійний зміст, адже на священнослужителів покладена складна місія - поєднання Божого царства із земним світом.

Ближчим до “химерних” образів можна вважати образ Гаркуші. Це фольклорно-міфологічний персонаж, адже в Україні збереглося багато легенд і переказів про його надприродну силу. Гаркушу вважали “благородним” розбишакою, який грабував панські маєтки, вбивав людей, викрадав чужих жінок. Він входить до галереї опоетизованих народом месників (Довбуша, Кармелюка, Засорина), котрі забирали гроші в багатих і допомагали бідним. О. Стороженко не прагнув ні пояснити, ні виправдати “лихих” вчинків Гаркуші, який живе для здійснення “вищої”, однак незрозумілої і невмотивованої мети. Саме невизначеністю власної місії розбійник відрізняється від священика, який став втіленням дороги до Бога, посередником між Господом і людьми.

У третьому розділі “Готичний роман “Марко Проклятий” проаналізовано сюжетно-композиційні особливості твору, з'ясовано міфологічний, релігійний та національно-історичний коди, пояснена символіка, розкрито архетип образу Марка Проклятого. При цьому роман О. Стороженка розглянуто в контексті європейських готичних романів “Замок Оранто” Г. Уолпола, “Метьмот-блукач” Ч. Метьюріна, “Монах” М. Льюїса.

Роман “Марко Проклятий” дослідники оцінювали по-різному. Зокрема, Б. Лепкий вважав, що для цього твору характерні “оригінальність теми, сміливість літературного наміру, широкість малюнку, його пластичність, його психологічне багатство, а врешті гарна, дуже гарна мова”. Стильові особливості роблять, за його словами, “тую поему одним з архитворів українського письменства” Лепкий Б. Олекса Стороженко // Стороженко О.П. Твори. - Берлін, 1922. - Т.1. - С. 9.. Протилежної думки дотримувався Д. Чижевський, який зазначав, що для історичного образу в О. Стороженка не вистачило знань, тому “це велике торсо має менше інтересу, аніж дрібні оповідання...” Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. - Тернопіль: Феміна, 1994. - С. 444.. Самобутність і неповторність Стороженкового творіння визнав Є. Нахлік: “Марко Проклятий” - оригінальний експеримент фольклорно-міфологічного, “химерного”, історичного роману” Нахлік Є. Українська романтична проза 20-60 років XIX століття. - К., 1988. - С. 142..

Більшість учених справедливо наголошує на тісному зв'язку українського твору з європейською готичною прозою. У ньому письменник зобразив незвичайні події, показав пекельні жахи, моторошну жорстокість, кровозмішування, переслідування, катування. Крім того, образ Марка Проклятого створений за традиціями готичного роману як образ людини з сильним, імпульсивним характером, з некерованими амбіціями і пристрастями. Однак роман О. Стороженка має й свої особливості, бо написаний у руслі національної традиції. Мабуть, тому створена готикою цілісна картина світу ввібрала у себе нотки сміхової культури. Таким чином, “Марко Проклятий” - це не класичний чорний роман, що повинен викликати страх. На відміну од творів Ч. Метьюріна, М. Льюїса, в романі О. Стороженка змальовано лише декілька моторошних епізодів. Але, порівнюючи його, наприклад, із відомим романом “Замок Оранто” Г. Уолпла, переконуємося, що в “Маркові Проклятому” закладений глибокий дидактичний зміст. Адже в романі Г. Уолпла персонажі - маріонетки, які бояться, коли цього хоче автор. Вони нічому не вчать і не навіюють страх. На противагу їм, персонажі у творі “Марко Проклятий” викликають страх, повагу, огиду, нерозуміння. Вони думають, приймають рішення та діють самостійно, хоча іноді їх переслідує фатум - неможливість змінити визначеного Вищою Силою. У Стороженковому творі відсутній також основний готичний символ - собор як утілення не лише духу лицарських часів, а й важливої системи цінностей, підсвідомих пристрастей, некерованих бажань та інстинктів. Воднораз там присутня “філософія зла”, що розглядається як метафізичний первень. Адже без неї не могла існувати рівновага, гармонія всесвіту. Таким чином, людина всього лише пішак у вічній боротьбі добра і зла. Разом із тим тема “жахів” у цьому творі переосмислюється у бурлескно-травестійній тональності (Марко у пеклі). І хоча картини страху, на перший погляд, мають зворотний, комічний ефект, більшість із них найчастіше несе у собі виховне дидактичне призначення. Напевне, тому готичний роман в українській літературі розвинувся у формі “химерного” роману, з різними химерами, чортівнею, козацькими пригодами.

Дуже важливе місце у романі “Марко Проклятий” займає міф, який виступає “абсолютною реальністю, у якій нема місця сумнівам” Зварич І. Міф у генезі художнього мислення. - Чернівці, 2002. - С. 13.. Недаремно цей твір - одне із джерел розвитку “химерної” прози XX століття. Для українського “химерного” роману характерна “орієнтація на фольклорну основу, що оживає в давньому українському бурлескові, в деяких оповіданнях О. Стороженка, небилицях С. Руданського, в нестримній фантазії народних казок…” Горнятко-Шумилович А. Український химерний роман у контексті латиноамериканського ма-гічного реалізму // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Львів, 2004. - Вип. 33. - Част. 2. - С. 230.. Крім того, головний персонаж роману “Марко Проклятий” відтворений згідно з традиціями готичного роману. Марко - людина, яка має сильний характер, проте не вміє керувати своїми бажаннями. Цей образ можна порівняти з іншими, досить подібними між собою, персонажами світової літератури, зокрема, з головними героями романів “Мельмот-блукач” Ч. Метьюріна та “Монах” М. Льюїса. Архетипом Мельмота і Марка Проклятого став Агасфер, який вдарив Ісуса Христа, коли Той ішов на Голгофу. Саме через це він був покараний безсмертям і вічним мандруванням. Агасфер - образ Вічного Жида, який виступає ворогом і свідком Христа, грішником, покараним таємничим прокляттям. Поява Агасфера у готичних романах вважається поганим знаком. Прокляття Марка Проклятого також має приносити нещастя людині, яка спілкувалася з ним. Водночас він виступає носієм надії, уособленням важкого шляху спокути. Образ Марка Проклятого ніби підкреслює, що злом, силою не можна досягнути земного блага, благословенного Богом. Саме через прокляття образ Агасфера співвіднесений із Ісусом Христом. Вони повинні обов'язково зустрітися ще раз. І лише після навернення Агасфер зможе перетворитися на добрий знак для всього світу. Так само і Марко Проклятий бере участь у національно-визвольній боротьбі, щоб спокутувати свої гріхи. Адже тільки коли у його “кам'яне” серце потрапить, хоч на макове зернятко, жаль до ближнього, тоді й відбудеться зустріч із Богом. Любов, а не “жорстока справедливість” повинна здобути перемогу у важкій боротьбі за волю. Марко усвідомлює цього відразу, тому його безсмертний земний шлях дуже виявився довгим і складним. У романі немає справжнього християнина, який не тільки на словах чи окремими справами дотримувався би Божих законів, а й здатен був віддати себе повністю Богові, стати прикладом для інших. Дорога покути Марка Проклятого вчить кожного, як потрібно жити.

Крім міфологічного коду, О. Стороженко розкрив релігійний та національно-історичний, зосередивши більше уваги на елементах готичних чи романтичних. Письменник створив низку образів-символів, заклавши в їхній зміст фольклорні ознаки. Він відійшов від реальності, намагаючись розкрити морально-етичний пласт, що базується на християнських догмах.

У „Висновках” узагальнено результати дослідження. Художня спадщина О. Стороженка є не менш цікавою і багатогранною, ніж творчість інших прозаїків XIX століття. Письменник не став популярним за життя, бо у той період панував культ письменників-реалістів, зокрема Марка Вовчка. Літературознавці вважали маловартісними його оповідання й романи, наголошуючи на їхній асоціальності. Насправді ж романтичне, іноді сентиментальне забарвлення творів О. Стороженка було продовженням традицій Г. Квітки-Основ'яненка і М. Гоголя. Письменник також творчо використав кращі елементи сміхової культури І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського. Водночас яскравим проявом його індивідуальності стало багатство мови і розширення амплітуди оповідача. Недаремно, оцінюючи творчість прозаїка, дослідники звертали увагу на майстерність оповіді.

О. Стороженкові вдалося вміло поєднати традицію й новаторство у сюжетно-композиційних структурах, образній та наративній системах і створити розважально-повчальну літературу з глибоким морально-етичним змістом, в якому переплетені народний (міфологічно-фольклорний) та християнський світогляди. Безперечно, джерелами творення сюжетів були уснопоетичні жанри: прислів'я та приказки, легенди та перекази, казки та анекдоти. О. Стороженко не просто копіював чи олітературнював народні сюжети, він їх переосмислював, комбінував, розвивав, створюючи самобутні персонажі. Характери його героїв переважно індивідуальні, хоча окремі риси єднають їх із народними прототипами.

Самобутній стиль письменника визначає не лише образна система малої прози, а й оригінальні жанрові різновиди. Враховуючи тематичні та сюжетно-композиційні особливості, жанрове походження, можна виокремити соціально-побутові оповідання-прислів'я й оповідання-приказки, власне соціально-побутові, фольклорно-етнографічні й фольклорно-історичні, автобіографічні, “химерні” оповідання та новели. Кожна з цих груп має свої жанрові ознаки, що впливають на композиційну структуру твору, розвиток сюжетної лінії, концепцію образів.

В українській прозі О. Стороженко розвинув також сферу нарації, однією з прикмет якої була постійна уявна присутність слухача або читача. Серед його малої прози більшість оповідань - це твори з уснооповідною манерою оповіді, що притаманна, як правило, фольклорним жанрам. За наративними особливостями вирізняються: я-оповідання і оповідання в оповіданні, де присутні два наратори (в обох різновидах розповідь ведеться від першої особи).

Отже, мала проза О. Стороженка поліжанрова. У кожній групі творів письменник використовував різні за походженнями мотиви, що впливало на своєрідність творення сюжетно-композиційних структур та образних систем, і, безумовно, наративних особливостей.

Важливе місце в літературному процесі ХІХ століття займає російськомовний твір “Братья-близнецы”. Цей роман-хроніка суттєво відрізняється від аналогів як в українській, так і у світовій літературах. Зокрема, попри реальне зображення історичних та побутових подій XVIII століття, автор увів у композицію роману вставні елементи: легенди, листи, сни, що властиві романтичним творам. На відміну од А. Свидницького, О. Стороженко створив картину ідеальних взаємин між батьками й дітьми, показав, що ідеали минулого стали основою сучасного життя. Роман “Братья-близнецы” передусім цікавий трактуванням близнюкового міфу, архетипу вічного священика, галереєю добре виписаних соціальних типів.