Культурологічно-естетичні функції малої прози Григора Тютюнника (семантика та динаміка проекцій)

Размещено на http://www.allbest.ru

Київський університет імені Тараса Шевченка

10.01.01 - Українська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Культурологічно-естетичні функції

малої прози Григора Тютюнника

(семантика та динаміка проекцій)

Захарчук Ірина Василівна

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Рівненського державного педагогічного інституту.

Науковий керівник -

доктор філологічних наук, професор ГАЛИЧ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ, завідувач кафедри української літератури Луганського державного педагогічного університету ім.Т.Г.Шевченка.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор СЕМЕНЮК ГРИГОРІЙ ФОКОВИЧ, завідувач кафедри української літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук ДАНИЛЕНКО ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ, заступник головного редактора журналу “Слово і час”, Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України

Провідна установа :

Кіровоградський педагогічний університет ім. В.Винниченка, кафедра історії української літератури філологічного факультету

Захист відбудеться “25” січня 1999 р. об 11 год. годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 252017 Київ, бульвар Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 23 грудня 1998 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Дунаєвська Л.Ф.

Размещено на http://www.allbest.ru

Актуальність дослідження творчої спадщини Григора Тютюнника обумовлена кількома факторами. Серед них вирішальними, на нашу думку, є:

соціологічний. Розкріпачення світоглядних засад буття, входження вимірів поліфонічності, звільнення від примусової ідентичності відкрило перспективу осмислення набутого досвіду. У його контексті особливої значущості набуває духовна практика драматичного протистояння зовнішнім обставинам. Уроки “вглядання” у прожите з психологічної дистанції іншого часового наповнення стають все більш необхідними на тлі соціально-історичного самоусвідомлення українського суспільства;

естетичний. Вказує на потребу витворення альтернативних систем ціннісних орієнтацій, поява яких стає можливою за умови глибокого аналізу вартостей набутих, збережених, викристалізованих у силовому полі опозицій;

філософський. Акцентує на екзистенційній спрямованості людської суб'єктивності як прикметній ознаці онтологічних осягань ХХ ст.. Посилення уваги до пізнання людської природи як цілісності спонукає до побудови багатошарових моделей буття.

Всі вищезазначені чинники створюють підрунтя для постановки проблем, у мистецькому річищі яких творчість Григора Тютюнника віддзеркалює такі явища: (1) еволюцію української прозової традиції з погляду перехрестя уніфікацій і розмаїтості, (2) специфіку української культурної моделі тоталітарної доби, (3) вплив непересічної творчої особистості на художню свідомість певної епохи.

Множинність шляхів розв'язання окреслених проблем є необхідною для розуміння сучасної літературної ситуації на межі тисячоліть, символічній межі духовного поступу людства. Отже, вивчення творчої спадщини Григора Тютюнника викликане потребами стратегічних буттєвих самоокреслень перехідної доби.

Метою дисертаційного дослідження є аналіз культурологічних та естетичних функцій малої прози Григора Тютюнника, що дає можливість скласти уявлення про його творчу особистість на тлі загального літературного процесу. Реалізація поставленої мети передбачає такі завдання

дослідити структуру авторської культурологічної моделі;

окреслити психологічний тип митця 1960-1970-х рр.;

сконструювати рецептивні моделі постколоніальної художньої свідомості;

виявити трансформацію феномену пограниччя у полівалентних вимірах творчості Григора Тютюнника.

Предметом дослідження обрано прозу письменника (переважно новели та оповідання), щоденникові записи, листи, спогади сучасників.

Теоретичною базою дисертації слугували психоаналітичний, міфологічний, рецептивний та інші методи. Оcобливості їх поєднання у роботі обумовлені доцільністю щодо предмету дослідження новелістики Григора Тютюнника. пограниччя авторська проза тютюнник

Наукова новизна роботи визначається спробою прочитати творчість Григора Тютюнника як явища, що окреслило мистецьке пограниччя української культурної свідомості. В цьому контексті досліджується феномен “розгубленості” у творчості письменника в епоху постшістдесятництва. Особливості поетики малої прози митця осмислюється у поліфункціональних виявах від протидії примусовій ідентичності до рецептивних моделей текстів.

Практичне значення дисертації полягає у спробі осмислити творчу спадщину Григора Тютюнника в контексті філософських, ідеологічних, морально-етичних вимірів на зламі культурних епох. Матеріали роботи можуть бути використані у дослідженнях, присвячених розвитку української прози, у лекційних курсах з історії української літератури та спецсемінарах у вищій школі, при написанні курсових та дипломних робіт студентами-філологами, а також у шкільній практиці для проведення уроків, літературних гуртків, тощо.

Апробація дослідження здійснювалась у формі виступів на міжнародних (Луцьк, 1991; Одеса, 1993), всеукраїнських (Луганськ, 1991; Умань, 1991), міжвузівських (Рівне, 1991-1997) конференціях та публікаціях.

Об'єм і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів та списку використаних джерел; викладена на 156 сторінках. Список використаних джерел нараховує 170 позицій.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі констатується проблема розгерметизації буття української культури на зламі епох. Цей процес обумовлює необхідність засвоєння досвіду митців, для яких перехідна доба стала предметом художнього дослідження з відкриттям якісно нової онтологічної спрямованості. У цих буттєвих координатах обрунтовується актуальність, мета і завдання, наукова новизна та практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ роботи - присвячений огляду літератури за темою. У хронологічному порядку визначаються рівні рецепції шістдесятих, сімдесятих, вісімдесятих та дев'яностих років. Аналізуються статті дослідників творчості Григора Тютюнника А.Шевченка, Г.Гримич, М.Малиновської, В.Іванишина, Л.Остроушко та ін. Зазначено, що перші три десятиліття в осмисленні творчого доробку Григора Тютюнника прикметні нагромадженням фактично-описового матеріалу, який став підрунтям для побудови різного роду системних досліджень, узагальнень кінця вісімдесятих, початку дев'яностих. Саме з огляду на цей чинник у дисертації здійснено докладний аналіз монографії Л.Мороз, статей та досліджень В.Даниленка, Т.Аврахова, Г.Штоня як робіт, що обумовили концептуальні засади вивчення творчості письменника.

Крім того, контекстуальна наповненість художньої практики Григора Тютюнника обумовила вихід на епоху шістдесятництва, у мистецькому колі якої формувався прозаїк. Аналізуючи це явище, трактуємо його як чергову спробу долання екзистенційної розіп'ятості, віднайдення “загубленої української людини” (за М.Шлемкевичем) з усім спадком невільництва.

Художня свідомість постшістдесятництва (яскравим репрезентантом якої є Григір Тютюнник) виростає на рунті мистецького дослідження ситуації пограниччя. Постшістдесятництво української прози оприявлює постійно присутню загрозу посягання на екзистенцію людського буття. Творчість Тютюнника з художньо відкритим феноменом пограниччя надається до множинних інтерпретацій у контексті тяглості й перерваності комунікативного процесу.

Другий розділ - “Основні напрями і методи досліджень” - обрунтовує загальну методику й основні напрями роботи. При цьому провідними є дві ключові засади: виокремлення авторського міфу і простеження специфіки його функціонування. Творчість Григора Тютюнника прочитується в алегорично-притчевих вимірах. За основу взяті моделі, розроблені К.Юнгом і К.Леві-Строссом. Звернення до прочитання прози митця через інтерпретацію авторського міфу обумовлене потребою реконструкції тютюнниківської культурологічної моделі. Така настанова зорієнтована на врахування змін, привнесених читацьким досвідом кожного наступного покоління. Множинність текстового потенціалу визначила нашу інтерпретацію авторських проекції, які, своєю чергою, програмують і множинні проекції читача. Отже, структурування теоретичної частини через проекції автора і читача дозволяє простежити розвиток прози Тютюнника у статичному і динамічному аспектах. У розділі подано коментар до термінів, які використовуються в роботі.

Архетип підсвідомий зміст, закладений в поняттях, який реалізується в літературних мотивах, темах, образах.

Міф рухома змінна культурологічна модель, що відображає і проектує найуніверсальніші закономірності людського буття.

Міфологема інтерпретація підсвідомих буттєвих наповнень у силовому полі певної культури.

Філософема система втілення світоглядних засад митця у різних онтологічних вимірах.

Авторська культурологічна модель система ціннісних орієнтацій, що базуються на подоланні опозицій антиколоніального міфу (“свого” і “чужого”). В її основі пережиття вповні конфлікту онтологій і пошук виходу з глухих кутів одновимірності.

Феномен пограниччя ситуація межі, яку окреслив своєю творчістю Григір Тютюнник. Вона постає як конфлікт між профанацією обрядово-ритуального наповнення буття і відкиданням будь-якої духовної практики модерним суспільством. Контекстуально накладається на перехідну добу між українським класичним реалістичним письмом і міфологізацією художньої свідомості, сакральним та ігровим чинником в літературі.

Рівні самототожності:

1. Тілесний тотожність і позитивність у здоровому, гарному, молодому тілі;

2. Психічний прагнення до самореалізації;

3. Онтологічний рух від структури “я” актуальне (ким я є зараз) до “я” ідеальне (в чому моє покликання);

4. Метапсихічний виникнення нової ієрархії цінностей;

5. Метакорпоральний повнота віддавання екзистенційного дару аж до повного приносу в смерті.

У третьому розділі - “Проекції авторського “я” - виокремлюється і структурується авторський міф. Його розбудова опирається на складові, які іменуємо міфологемами. Міфологеми ми тлумачимо як поняття, ідентичні з архетипами у їх культурологічній функції. У структуруванні міфологем враховуються специфічні і етносоціальні чинники. Таким чином, специфічні міфологеми постають у вимірах жіночої і чоловічої ідентичності, а етносоціальні фактори обумовлюють виділення авторських проекцій дивака, чужого й ідеальної спільноти.

У міфологемах жіночої ідентичності виокремлюються і описуються постаті Матері, Коханої, Дружини. Амбівалентність жіночого світу є першоосновою тютюнниківського міфу. Художня практика прозаїка виявляє варіативність двох його найприкметніших моделей: знедоленої та скривдженої і жінки-блудниці, які постали на рунті колоніальної мистецької свідомості. Тютюнниківський варіант жіночого міфу виростає на перетині двох вищезазначених традицій і є їх своєрідним симбіозом, не здобуваючись на якісно нову міфологему жіночої ідентичності. Однак боротьба між силовим полем чоловічої літературної традиції й мистецькою гіпотезою самого автора окреслила міфологему роздоріжжя. Найбільшим осяганням у цій боротьбі з самим собою є відкриття жіночої несвободи у вимірі екзистенційному (як страху самореалізації). Художнє відкриття жіночого страху в онтологічних вимірах, певною мірою, дає і самому автору звільнення від стереотипів чоловічої літературної традиції.

У світі чоловічого права дисертанткою виділено опозиції юнака одруженого чоловіка, батька псевдобатька, сина псевдосина. За Тютюнником родинний рівень символічно окреслює прообраз суспільної структури.

Відсутність у часі теперішньому Батька і Сина відображає викривленість (неповноту) чоловічої тожсамості і смерть чоловічого права. Смерть чоловічого права у часі теперішньому багатовимірна від рівня фізичного (війна, голод, концентраційні табори) до символічного (мистецька криза, стан пограниччя). Багаторівневість включає в себе сімейну, суспільну і національну структуру.

Водночас вирівнювання деформацій у світі чоловічого права переноситься Тютюнником у сферу трансцендентну через відсутність шляхів для подолання конфлікту у світі існуючих конкретних реалій. Входження трансцендентного для самого письменника є швидше процесом підсвідомим, що залишається на марінесі його мистецької програми. За відсутності батьківського права прогалина національної буттєвої ніші заповнюється чужинством.

Проекція чужого і чужинства постає як наслідок хронічної кризи ідентичності в індивідуальному, соціальному і національному дискурсі. Агресія чужинства водночас є своєрідним випробуванням свободою. У Тютюнника чужинство виступає як перерваність процесів, які означуються так: зупинка перед напругою самоосмислення, відмова від самості. Спадок чужинства породжує еклектичний тип дивака.

Проекція диваків виявляє неспроможність подолати тиск чужих і фіксує звуження простору індивідуальної свідомості до внутрішньої неволі. Дивак у творах письменника еволюціонує крізь буттєві цикли дитинства, зрілості, старості і смерті. Циклічний характер буття диваків можна трактувати як розвиток національного світовідчуття, яке обертається між екстремами народження і смерті. Дивацтво як явище духовного досвіду в художній версії Тютюнника постає як соціально-шизофренічна розчахнутість, між якою незаповнена буттєва ніша.

Ідеальна спільнота в системі авторських проекцій виростає як протидія смерті, що її таїть сила чужинства і феномен дивацтва. Розширення простору свободи індивіда через віднайдення волі у спільноті такими окреслюються художні пошуки письменника. Проекція ідеальної спільноти більш тяжіє до мистецьких самоокреслень письменника, на відміну від інших проекцій, в яких домінує соціальний чинник.

Символічна постать Митця як духовного ядра ідеальної спільноти постає в часі минулому і майбутньому, свідомо утворюючи прогалини в теперішньому. Відсутність сучасності засвідчує неможливість появи Митця в існуючому буттєвому наповненні. Повернення до досвіду минулого через опір профанному теперішньому, в гіпотезі автора, є шляхом до виповнення мистецької ніші в майбутньому.

Таким чином, окреслюючи динаміку проекцій авторського “я” можемо вибудувати схему руху: жіноча ідентичність чоловіче право чужий дивак ідеальна спільнота.

Рух авторських проекцій є символічною дорогою до самоусвідомлення ролі митця реалістичної літератури, яка вже вичерпує свої естетичні можливості. Тому кожна проекція вразлива на неповноту і не знаходить остаточного вивершення саме як художня модель. Але сам факт неповноти породжує і зворотну реакцію: волю до буття навіть у герметичному часо-просторі, який спонукає до інтровертного наповнення. Парадигму особистого і колективного самопізнання за будь-яких умов Тютюнник ставить наріжним каменем у витвореній ним художній системі.

У четвертому розділі - “Проблеми комунікації автора і читача: основні моделі” - порушується проблема взаємообумовленості типів культури і рівнів комунікації. У творчій ситуації Гр.Тютюнника цей момент важливий для виявлення глухих кутів тоталітарної свідомості.

Українська культура в часі творчої присутності у ній письменника перебувала в силовому полі примусової ідентичності. Ідентифікуючий примус загального відкидав диференціацію людського “я”, утворюючи неповноту комунікативного процесу. Це знайшло свою реалізацію у явищі, яке означуємо як випадання з контексту. Під контекстом розуміємо множинність культурних досвідів, що осягають буття за межами дії примату Розуму. У широкому розумінні випадання з контексту це існування у світі утопічних ідей, за допомогою яких плекається надія на подолання людського страждання, болю, розпачу як тимчасових “плинних” буттєвих станів. Ці ознаки дають підстави трактувати весь конгломерат радянської культури як своєрідний інваріант проекту модерну.

У його межах перекодування історичної картини буття з точки зору домінанти Розуму на одній частині планети здійснювалось за рахунок винищення індивідуальності на іншій, культивуванням державних цінностей.

Проблема відкидання особистої вини у нігілістичних тенденціях соцреалістичної літератури у своїй генеалогії опиралася на досвід епохи модерну, проголошуючи принцип достатності зовнішнього світу для людської душі.

Григір Тютюнник своєю творчістю намагався подолати дію розпачу і нігілістичних тенденцій як наслідків довготривалого культурного спустошення. Його спадщина як цілісне мистецьке явище не поміщається в площину конкретної культурної епохи. Водночас проекти модерну і постмодерну присутні в онтологічних вимірах його прози, витворюючи унікальний художній простір спів-буття.

Відсутність чітко окресленої межі відкриває нам особу митця, у творчості якого проект модерну, виявивши себе вповні, плавно відкриває обрії іншого буттєвого наповнення. У Тютюнника модерн і постмодерн постають не як альтернативи розв'язання тих самих проблем, а як і онтологічні відмінні точки відліку. В авторському художньому просторі спів-буття модерн виявляється як потреба звільнення від ритуально-обрядового наповнення життя, що є першопричиною найбільшого відчуження (“Три плачі над Степаном”, “Поминали Маркіяна”).

Постмодерні ознаки присутні в письменницькому дослідженні суб'єктивного світу людини як самодостатності (“Дивак”, “Три зозулі з поклоном” ).

Культурне поле мистецького досвіду у спів-бутті обох проектів залишає вільне місце для ще не сказаного, не здійсненого, тому і комунікативні моделі, які можна виявити у текстових структурах, постають відкритими до розбудови і мають перехідний характер.

Моделюючи текстові зрізи, дисертантка виділяє типи читача-чоловіка, читача-жінки і читача-спільноту. Називання таких читацьких категорій є свого роду збірною постаттю уявного читача, на відміну від читача реального. Це образ імпліцитного (ідеального) читача, який існує у свідомості автора.

Проекції авторського “я” у площинах жіночої ідентичності, чоловічого права, ідеальної спільноти дають можливість вести мову про імпліцитно присутнього в текстах адресата. Категорія читача-спільноти розрахована на такий спосіб сприйняття літератури, що перебуває в сфері дії дидактичної функції. Тютюнник уявляє свого адресата як корелятора історичної свідомості і легітимізації досвіду людських переживань. Використовуючи зовнішню структуру виховної заанажованості літератури, письменник наповнює її якісно новим змістом через введеня читача-спільноти, який не лише трансформує соціальні відносини у внутрішній світ літературного твору, а й здійснює зворотний акт через літературу усвідомлює себе. Таке розрізнення, на наш погляд, виявляє множинні контексти.

Читач, спроможний побачити художні схеми перерваної культурної традиції, відкривав для себе тютюнниківське перекодування українського жіночого міфу, який звільнявся від тиску чоловічих вимірів. Галерея тютюнниківських жіночих портретів постала як дозаповнення мистецького досвіду української літератури в цілому і жіночого читацького зокрема. Трагічна самотність жіночої старості є символічним відображенням самотності авторських художніх пошуків у безмовному (практично безжіночому) просторі української прози 70-х років. Безжіночий простір української прози обумовив і амплітуду ідентифікації читача з літературними героями: від іронічного модусу антигероя до витворення збірного ідеального жіночого образу. Поліфонічність ідентифікації несла великий потенціал розкріпачення читацького досвіду, який здобував широкий вибір пропонованих автором ніш.

Водночас акцентація на жіночому і чоловічому типах читацької аудиторії відображає порушену рівновагу духовного простору української літератури у напрямку до примусової ідентичності. Ми трактуємо їх як полівалентні вияви суб'єктивного світу індивіда через рецепцію чоловічого і жіночого. (Чоловіча рецептивна модель постає на основі досліджень В.Даниленка, а жіноча представлена монографією Л.Мороз.)

Читача-спільноту виділено як адресата синтезуючого і експериментального, який включив твори письменника у горизонт сподівань. Він сформувався як відповідь на історично назрілу потребу в оборонно консервуючому мистецькому монотипі.

У п'ятому розділі - “Рецепція текстів: функціональні аспекти” - здійснено інтерпретацію текстових кодів через їх теоретичний опис. Беручи за основу функціональні відношення вирізняємо етичну, культурологічну функції, рецептор правди (гносеологічну) та ігровий чинник.

Етична рецептивна модель виявляє авторську тенденцію творити власними текстами альтернативні до існуючих у суспільстві орієнтири поведінки. Митець обирає шлях реконструкції здорового народного етосу. Філософія втрати стає першовитоком письменницької рефлексії.

Зображуючи соціальне розшарування українського суспільства післявоєнних десятиліть, Тютюнник відкриває художні типи “домбасівців” (“Оддавали Катрю”), “м'яких” (“М'який”), “грамотних” (“Грамотний”).

Художня версія автора модерної суспільної структурованості представлена, вищеназваними типами, є відтворенням онтологічних вакуумів, у які заганяє українську людину тоталітарне суспільство.

Письменницькі зусилля у витворенні етичної моделі виявляють співіснування двох тенденцій: повернення до здорового народного етосу і освоєння міста як морального імперативу (“День мій суботній”). Форми накладання обох тенденцій витворюють художній простір детермінованості.

Культурологічна функція відображає трансформацію міфу виживання, який письменник переосмислює у філософемах село передмістя місто. Модель прозаїка віддзеркалює болісний процес ритуального наповнення буття (“Поминали Маркіяна”, “Три зозулі з поклоном”, “Три плачі над Степаном”). Символи народження одруження смерті постають як етапи традиційної культури.

Відмирання ритуалу виявляє ознаки модерного суспільства, в основі якого відкидання позірної порожнечі культу. Але, зруйнувавши ритуал, модерне суспільство позбавляє себе будь-якої духовної практики як центрального життєносного принципу кожної культури. За Тютюнником, руйнація ритуального наповнення буття не приносить катарсису, а посилює хаос і невизначеність.

У цьому контексті саме Місто постає символом впорядкованості та стабільності. Проте, шлях до міста героям письменника заступає передмістя, як символ чергової форми модерної відчуженості. (За визначенням П.Козловського, психологічні паралелі такого явища окреслюються як повернення ритуалу у викривленій та духовно збідненій формі.)

Творення міфологеми міської присутності у творах прозаїка розгортається у соціологічному, психологічному та морально-етичному аспектах. Кожен з них означений лише пунктирно, і вони взаємонакладаються. Взагалі місто постає не саме по собі, а через певну дистанційованість: вплив на долі героїв, проекція повноти самототожності і т.д.. Картина міста створює своєрідну мозаїку у вигляді настроїв, вражень, саморефлексій, яка є негативним відбитком реально існуючого, але не освоєного великого світу. Мозаїчність створює ефект кривих дзеркал, що відображають лише найнепривабливіші реалії.

Передмістя як відчуття смерті трансформує множинні контексти. Трансцендентно воно окреслює рух від життя до смерті і від смерті до життя. У мистецькому плані смерть у творах Тютюнника є виразніша (глибинніша) за життя як таке: і в долі конкретного персонажа (“Поминали Маркіяна”, “Три зозулі з поклоном”), і у прикметних виявах буття ментальності.

У культурологічній моделі, освоюваній письменником, стан передмістя як смерті символізує всю українську художню свідомість тоталітарної доби. У Тютюнника вся Україна, її духовний стан постає в кризі марінесу. Зміщення акцентів з Україна і світ до Україна і марінеси надає такому зіткненню екзистенційної спрямованості. Марінеси українського світу в онтологічному вимірі окреслюють парадигму обміну, в якій відбувається втрата самоцінності етнокультурних світів. Імперський варіант “підмінює” взаємозбагачення культурних світів статусом передмістя або політикою “плавильного казана”. Тому феномен культурної смерті українського світу постає крізь мотиви окраденості, які породжують стан неприкаяності.

Передмістя поглиблює конфлікт між патріархальною і модерною свідомістю. Доживання, вичерпаність традиційної культурної моделі породили у Тютюнника болісну спробу її реанімації. Звідси, світ села, попри очевидну амбівалентність, виконує функцію консервації усталених культурних стереотипів як захисту від нових, нівелюючих впливів.

Таким чином, через культурологічну модель передмістя письменник зображає українське суспільство як суспільство, позбавлене хребта, точки опори. Авторська установка на оживлення патріархальної (ритуальної) форми художньої свідомості виявилась утопією, що так чи інакше привела до особистої драми.

Особливий драматизм онтологічної неспівмірності у творах Григора Тютюнника окреслює ту художню межу, за якою логіка саморозвитку передбачає нові культурні моделі з установкою плюралізму і відкритістю до остаточної відповіді.

Рецептор правди виявляє художнє пограниччя між колоніальною і постколоніальною свідомістю, яке окреслив своєю творчістю Григір Тютюнник. Сучасники митця у тютюнниківській міфологемі правди вбачали визволення з неволі колоніального канону; в їх очах письменик став живим уособленням національного міфу.

Гр. Тютюнник змістив вісь мистецьких координат з площини письменник цензор у систему зв'язків автор читач. Така поляризація спонукала до пошуку вже не у сфері ідеології, а в царині реальних читацьких запитів. А читач потребував правди як способу звільнення від ідеологічних містифікацій, і письменник, реалізуючи себе, водночас задовольнив і читацькі сподівання.

Позалітературна “запряженість” митця обумовила, певним чином, і вибір новели (оповідання) як жанру найбільш мобільного для задоволення літературних запитів суспільства. Цей жанр дав можливість письменнику поєднати правду з естетичною значимістю.

Кореляція жанрової свідомості як специфічна функція рецептора правди виявила горизонт сподівань літератури кінця сімдесятих. Він окреслився як потреба у власному літературному міфі, альтернативному до колоніального (імперського). В той же час дія рецептора правда розчистила шляхи до багатошарової культурної структурованості.

Ігровий чинник творчого процесу Григора Тютюнника виявляє психологічний тип митця епохи аонії культурного колоніалізму.

Оборона і консервація українськості стала єдиним способом нагадування про себе світові. В часі Котляревського вона мала характер життєстверджуючого сміху, а в епоху Тютюнника символ Енея обростає розпачливо-гомеричною маскою або ж втечею у сповідальні інтонації. Герметичність українського художнього простору здеформувала як карнавально-катарсисне, так і догідливо-самопринижуюче начало котляревщини. Його вияви знаходимо у зникненні сміхової культури як цілісного неперервного явища української літератури. З іншого боку, штучно підтримуваний державними інституціями героїчний дух перероджується у “поетизацію самотніх вимираючих людей у вимираючих українських селах” (В.Даниленко). Звідси, реанімований в соцреалістичній естетиці народницький міф створює маску щирості, що “прикриває гібридність літературного процесу (його колоніальність) і постулює чи претендує на безперервність, цілісність українського дискурсу” (Г.Грабович).

Випадок Григора Тютюнника демонструє живучість і видозміну ігрової культурної моделі. Вимушено змінивши екстравертну (життєствердну, грайливу) експансію у світ на інтровертну (охоронно-консервуючу), Еней завершує процес ідентифікації автора і його літературної проекції. Під пером Григора Тютюника Еней перетворюється на дивака тип особистості, яка “випадає” зі свого часу. Диваки це впокорені Енеї, які, втративши кореневі начала, обирають втечу в себе. Амбівалентність художнього типу диваків обумовила і відродження травестійно-карнавального начала, що вибухло в кінці 80-х початку 90-х рр. ХХ століття.

Буття у грі як архетипній культурній моделі котляревщини у постаті Григора Тютюнника відображає трансформацію української антиканонічності у протистоянні з сакралізованим, помпезним імперським каноном. Викривленість художнього простору в літературі Тютюнник, певною мірою, компенсував через розігрування власних творів. Енеївська маска-щит виступала в антифункціональному для соцреалізму вияві як охорона мистецької тяглості. Усний варіант побутування творів у авторському виконанні зрівноважував сакральний елемент, виявляючи автентичність ігрового фактора. Гра митця як свобода протистояла неволі й самоприниженню юродствуючого офіційного мистецтва.

Це був шлях метаморфоз, що здійснювались за межами можливого. За ним поставало витворення органічної культурної моделі, очищеної від імперських структур: центр периферія. Парадокси внутрішньої динаміки окреслили героїчні письменницькі зусилля, спрямовані на відновлення неперервності контексту через поєднання ігрового архетипного начала з екзистенцією власних творчих осягань.

У висновках мова йде про те, що мистецьке амплуа, утверджене Григором Тютюнником у книжково-духовному просторі свого часу, виявилося вдалим як для реалізації його творчої природи, так і для підвищення конкурентноспроможності української літератури в цілому.

Водночас художня практика автора стала наочним підтвердженням долання рольових алгоритмів опозицій антиколоніального міфу. Роздоріжжя між ритуально-обрядовим і раціональним мистецьким досвідом письменник заповнює радикальним сумнівом стосовно існуючої рівної і спрощеної формули буття.

Суттєвим аспектом поетики Тютюнника є семантика катарсису, який звільняє від страху перед вибором власної буттєвої ніші. Зцілення від силового поля опозицій і входження у світосприйняття плюральності мало реалізувати, за Тютюнником, зміст антиколоніального міфу. У версії письменника лише засвоєння досвіду конфлікту онтологій може вивести з роздоріжжя і відкрити нові альтернативи у глухих кутах одновимірності. Цей фактор є вирішальним для множинних онтологічних моделей рецепції творчості майстра.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Й ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Підводні рифи рецептора правди у творчості Григора Тютюнника // Вітчизна. 1997. № 9-10. С. 140141.

2. “Передмістя” як культурологічна модель творчості Григора Тютюнника // Слово і час. - 1988. - № 8. - С. 79-82.

3. Проекція дивака у творчості Григора Тютюнника // Дивослово. - 1998. - № 10. - С. 9-11.

4. Проекції авторського “я” у новелістиці Григора Тютюнника // Сучасна філологія: Проблеми, пошуки, знахідки. Випуск третій: Зб. наук. праць. Рівне, 1995. С. 32-39.

5. Перехрестя культурних моделей у чоловічій і жіночій свідомості // “Камінний господар” Лесі Українки та феномен середньовіччя: Зб. наук. праць. -- Рівне, 1998. -- С.81 - 83.

6. Від драми любові до драми свободи: мистецький конфлікт онтологій // Леся Українка і національна ідея: Зб. наук. праць. К., 1997. С. 69-74.

АНОТАЦІЇ

Захарчук І.В. Культурологічно-естетичні функції малої прози Григора Тютюнника(семантика та динаміка проекцій).- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література.- Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1998.

Дисертація присвячена дослідженню функціональних аспектів прози Григора Тютюнника. Аналізується культурологічна модель митця у контексті естетичних, філософських, ідеологічних і морально-етичних чинників; досліджуються характерні проекції авторського “я” у малій прозі письменника. З'ясовуються основні моделі комунікації на рівні автор-читач (жінка, чоловік, спільнота); функціональні аспекти рецепції-етичний, культурологічний, ігровий, рецептор“правди” (гносеологічний). Осмислюється спроба письменника подолати рольові алоритми примусової ідентичності та освоїти виміри плюралізму.

Ключові слова: авторська культурологічна модель, проекції авторського “я”, міфологема, рівні самоідентичності, рецепція, моделі естетичної комунікації, архетип, стереотип, антиколоніальний міф.

Захарчук И.В. Культурологическо-эстетические функции малых эпических жанров прозы Григора Тютюнника (семантика и динамика проекций).- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература.- Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1998.

Диссертация посвящена исследованию функциональных аспектов прозы Григора Тютюнника. Осуществлен анализ культурологической модели художника в контексте эстетических, философских, идеологических и морально-этических факторов. В работе исследуются характерные проекции авторского "я" в малых эпических жанрах. Определяются основные модели коммуникации на уровне автор - читатель (женщина, мужчина, социальная группа); осуществляется анализ функциональных аспектов рецепции - этического, культурологического, игрового рецептора "правды" (гносеологического). Предпринята попытка анализа преодолеваемых писателем ролевых алгоритмов принудительной идентичности и вхождением в плюролистические измерения.

Ключевые слова: авторская культурологическая модель, проекции авторского "я", мифологема, уровни самоидентичности, рецепция, модели эстетической коммуникации, архетип, стереотип, антиколониальный миф.

Zacharchuk I.V. Cultural and aesthetic functions of Hryhir Tiutiunnyk short stories (meaning and movement of the author self-projections).- Manuscript.

A dissertation for a candidate degree of philological sciences on speciality 10.01.01. - Ukrainian Literature, the Kyiv Universitity named after Taras Shevchenko.- Kyiv, 1998.

Functional aspects of prose works of Hryhir Tiutiunnyk are researched in the dissertation. The candidate for a degree determines cultural model of writer in the aesthetic, philosophical, ideological and ethical context of the literary epoch, the peculiar author self-projections and the main communicative modes (female, male, communitas) in text structure on the axis of author-reader. Such functional aspects as ethical, cultural, play, gnosiological (“quest of truth”) are investigated. The conclusions about attempts of Hryhir Tiutiunnyk to overcome the role algorithm of norm-governed identity and to assimilate of multi-cultural system.

Key-words: author cultural model, author self-projections, mythologeme, auto-identity levels, reception, aesthetic communicational modes, archetype, stereotype, anti-colonial myth.

Размещено на Allbest.ru