Метафора і літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження (на матеріалі російської літератури)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

10.01.02 - Російська література

10.01.06 - Теорія літератури

Метафора і літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження (на матеріалі російської літератури)

Іванюк Борис Павлович

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Соловей (Гончарик) Елеонора Степанівна.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького державного університету Гіршман Михайло Мойсейович;

доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової культур і літератури Міжнародного інституту лінгвістики і права (м. Київ) Звиняцьковський Володимир Янович;

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри історії культури Ніжинського державного педагогічного університету ім. М.В. Гоголя Самойленко Григорій Васильович.

Провідна установа - кафедра російської літератури Дніпропетровського державного університету.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

Анотація

Іванюк Б.П. Метафора і літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження (на матеріалі російської літератури). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальностями 10.01.02 - Російська література, 10.01.06 - Теорія літератури. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 1999.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми співвідносності метафори і літературного твору у трьох визначальних аспектах: структурно-типологічному, історико-типологічному та прагматичному. Розкриваються генетичний та функціональний зв'язки методу, жанру, стилю, сюжету та інших чинників і носіїв цілісності художнього твору з метафорою як універсальною фігурою постміфологічного художнього мислення. Визначається роль метафори в становленні та сприйнятті літературного твору як художнього цілого, а також у формуванні різних типів цілісності художнього твору в їх конкретно-історичних варіаціях - літературних напрямах та течіях. Особлива увага приділяється віршу-метафорі, в якому досліджувана проблема набуває свого найбільш репрезентативного втілення. Теоретичний та практичний аналіз цього маловивченого явища світової лірики проводиться на матеріалі російської поезії першої половини ХІХ століття.

Ключові слова: метафора, цілісність, міф, твір, вірш-метафора.

Summary

Ivaniuk B.P. Metaphor and Work of Literature: structural-typological, historico-typological and pragmatic aspects of research (based on the material of Russian literature). - Manuscript.

Dissertation for the degree of Doctor of Philology in speciality 10.01.02 - Russian Literature, 10.01.06 - Theory of Literature. - Institute of Literature named after T.H.Shevchenko of the National Academy of Science (NAS) of Ukraine, Kyiv, 1999.

The objective of the dissertation is to study the problems of correlation of the metaphor and the work of literature, which is effectuated in three basic aspects: structural-typological, historico-typological and pragmatic. The work reveals the genetic and functional connections of the method, style, plot, and other factors and markers that indicate the unity of the work of literature with the metaphor, which is viewed as a universal figure of postmythological belles-lettres thinking. The paper defines the role of the metaphor in formation and perception of the work of literature as a unity, and in formation of different types of unity of the work of literature in their specific historic variation - literary trends and tendencies. Special attention is paid to the metaphor-poem in which the studied problem is embodied with the highest degree of representation. Theoretical and practical analysis of this insufficiently researched phenomenon is carried out on the material of Russian poetry of the first half of the XIX century.

Key words: metaphor, unity, myth, work of literature, metaphor-poem.

Аннотация

Иванюк Б.П. Метафора и литературное произведение: структурно-типологический, историко-типологический и прагматический аспекты исследования (на материале русской литературы). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальностям: 10.01.02 - Русская литература, 10.01.06 - Теория литературы. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 1999.

Диссертация посвящена исследованию проблемы соотносимости метафоры и художественного произведения в трех основных аспектах: структурно-типологическом, историко-типологическом и прагматическом. Раскрываются генетическая и функциональная связь метода, жанра, стиля, сюжета и других факторов и носителей художественной целостности произведения с метафорой как универсальной фигурой постмифологического художественного мышления. Определяется роль метафоры в становлении и восприятии литературного произведения как художественного целого, а также в формировании разных типов целостности художественного произведения в их конкретно-исторических вариациях - литературных направлениях и течениях. Содержательное развертывание теоретических вопросов основывается на аналитическом прочтении и интерпретации многочисленных фактов мировой, и прежде всего, русской литературы. Особенное внимание в диссертации уделяется стихотворению-метафоре, в котором исследуемая проблема обретает свое наиболее репрезентативное воплощение. Теоретический и практический анализ этого малоизученного явления мировой лирики проводится на материале русской поэзии первой половины ХIХ века (Н.Языков, Е.Баратынский, А.Пушкин, М.Лермонтов, Ф.Тютчев и др.). Выявленные в ходе структурно-семантического анализа стихотворений-сравнений, стихотворений-аллегорий и стихотворений-символов поэтологические особенности метафорического типа целостности лирического произведения осмысливаются в контексте художественной проблематики русского литературного процесса прошлого столетия. В работе устанавливается содержательная связь метафоры с авторским мирообразом, с одной стороны, и с выразительными возможностями слова, - с другой; освещается функциональное значение метафоры в осуществлении целостности лирического произведения, и прежде всего, романтической ориентации; определяется ее роль в структуре художественного мышления многих классических русских поэтов; дается сопоставительная характеристика стихотворения-метафоры с такими жанрово-композиционными формами русского романтизма, как фрагмент, лирический цикл, поэтический сюжет и "стихотворение на случай".

Ключевые слова: метафора, целостность, миф, произведение, стихотворение-метафора.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Метафору ніколи не обминала гносеологічна увага: її теоретична історія нараховує не одне тисячоліття і увібрала в себе багатонаціональний та різноманітний досвід її вивчення. Серед персоніфікованих творців цієї історії Арістотель та Квінтіліан, Анандавардхана і Бхамахі, ал-Джурджані і Шабістарі, Гервасій Мельклейський та Еберхард, У. Оккам і П. Рамус, Дж. Віко та Г.В.Ф. Гегель, О. Потебня і Ол-р Веселовський, Ортега-і-Гассет і Цв. Тодоров, Е. Кассірер і М. Блек. Однак навіть стислий огляд найбільш значних вчень про метафору може відволікти від проблеми, що цікавить автора дисертації. Крім того, в цьому немає потреби, оскільки конспективний виклад історії метафори як поетологічної та риторичної категорії міститься у ряді книг Див.,напр.: Жоль К. Мысль. Слово. Метафора: Проблемы семантики в философском освещении. - К., 1984; Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. - М., 1986; Гринцер П. Основные категории классической индийской поэтики. - М., 1987 та ін.. І все ж, незважаючи на величезний діахронічний досвід дослідження метафори, вона постійно пропонує колективному розумові все нові й нові проблеми, підтримуючи в ньому постійну гносеологічну напругу. І справа не тільки у звичному поясненні, підказаному ускладненням уяви про її функціональні можливості, які виявляються, по суті, у всіх сферах людського існування, як перцептивних, так і агентивних, що мимоволі сприяє визріванню ідеї панметафоризму. Справа в іншому. Вивчення метафори завжди пов'язувалося більш чи менш опосередковано з осягненням структури та змісту свідомості як такої, в чому ніяк не можна вбачати рефлекторну примху мислення, позаяк метафоричність належить до основних атрибуцій постміфологічної свідомості, вона надає останній онтологічної стійкості, що підтверджується всією практичною діяльністю свідомості, насамперед, породженням образів.

На погляд дисертанта, у ХХ столітті метафора дедалі наполегливіше пов'язується з проблемою самоідентифікації свідомості, що призводить до пояснення її глобального значення, рівновеликого хіба що тому, яке мав міф для свідомості архаічної. Непрямим свідченням визнання ролі метафори в різних життєпроявах свідомості можуть слугувати такі її визначення, як "базисна" (Е. МакКормак), "орієнтаційна", "онтологічна" (Дж. Лакофф та М. Джонсон), "терапевтична" (Д. Гордон) і т. ін. Інакше кажучи, метафора вже давно реалізує право бути об'єктом не лише філологічних інтересів, і її комплексне вивчення зумовило близьку ймовірність формування самостійної наукової дисципліни - метафорології, що цілком відповідає у своїй цільовій настанові інтегративним імпульсам сучасного наукового мислення. Симптоматичним підтвердженням актуальності створення "інтертеорії" (С.Кримський) метафори є стійкий інтерес до неї таких міждисциплінарних наукових напрямків, як структуралізм, семіотика, когітологія, символологія та неориторика Див., напр.: Теория метафоры. - М., 1990; Дюбуа Ж. та ін. Общая риторика. - М., 1986.. У цьому плані надзвичайно важливою видається активізація дослідницьких зусиль у кожній галузі метафорології - лінгвістичній, філософській, психологічній, логічній і, звичайно ж, літературознавчій.

Щодо останньої, то вона має свою власну тривалу та плідну історію розвитку. Але її нинішній стан можна не без деякої полемічності діагностувати як незадовільний. Це тим більше справедливо стосовно вітчизняної літературознавчої метафорології. Основну причину цього, на погляд дисертанта, слід вбачати в тому, що змістовний потенціал її об'єкта дослідження все ще обмежується компетенцією дескриптивної поетики та стилістики, які, будучи позитивістськими за своїм характером, зобов'язані відігравати підготовчу, а отже - допоміжну роль у процесі формування концептуалізованого розуміння метафори. Тому завдання сучасних досліджень у цій галузі полягає не стільки в нарощуванні знань, що узагальнюють виявлені елокутивні можливості тропаічних фігур, скільки у виробленні єдиної поетологічної концепції метафори як універсальної форми художнього мислення для того, щоб у співдружності із суміжними з літературознавством науками взяти участь у створенні загальної теорії метафори.

Опорною в цьому проекті виявляється проблема, винесена у назву дисертаційного дослідження. Співвідносність метафори з літературним твором як таким, в якому літературознавча рефлексія, що регламентується системою спеціальних дефініцій, знаходить своє первісне та остаточне виправдання, сприяє змістовному збагаченню як поняття метафори, так і інших понять та категорій поетики твору, а також усвідомленню конструктивної ролі метафори у реалізації твору як художнього цілого. Таке якісно інше осмислення метафори надає їй оптимального статусу в структурі літературознавчого знання, внаслідок чого виникають реальні передумови для системного узагальнення нагромадженого досвіду її вивчення, а отже, й для ініціативної участі в комплексному вирішенні проблеми метафори.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Робота виконувалася згідно з міжвідомчим науковим планом Міністерства освіти України (номер держреєстрації 01910034116).

Мета і завдання дослідження. Аналітичне зіставлення метафори і літературного твору має стратегічну мету виявлення різноманітних моментів їхнього теоретичного та практичного збігу. Своєї змістовної конкретності ця мета набуває у наскрізній для всього дослідження настанові на висвітлення функціональної ролі метафори у становленні літературного твору як художнього цілого.

Реалізація цієї настанови передбачає вирішення трьох взаємопов'язаних завдань, кожне з яких відповідає предметному аспектові поставленої проблеми. Перше завдання - структурно-типологічне зіставлення метафори і літературного твору як такого. Друге завдання - розкриття функціонального змісту метафори в контексті історичної зміни типів художньої цілісності твору. Третє завдання - визначення ролі метафори в конструюванні художньої цілісності ліричного твору. Вибір вірша-метафори як основного об'єкту дослідження пояснюється тим, що він є найбільш репрезентативним підтвердженням практичної участі метафори в становленні структурно-смислової єдності літературного твору. З одного боку, кожне із зазначених завдань характеризується достатньою цільовою самостійністю і тому претендує на окреме, композиційно розгорнуте розв'язання, з іншого, - запропонована послідовність їх вирішення відповідає градаційній конкретизації цільової настанови дослідження. І нарешті, комплексна єдність завдань збігається із змістом загальної теми дисертації.

Наукова новизна роботи полягає, по-перше, у самій постановці проблеми дослідження метафори і літературного твору в їх різноаспектній співвідносності; по-друге, у встановленні типологічної подібності структури метафори із структурою художнього твору, зокрема, у виявленні різнобічних зв'язків метафори з основними носіями цілісності художнього твору (методом, жанром, стилем, сюжетом і т.д.), які осмислюються (на матеріалі світової, насамперед, російської літератури) у генетичному, світоглядному, гносеологічному, рецептивному планах, що сприяє змістовному збагаченню цих понять; по-третє, у внесенні суттєвих коректив у розуміння функціональної участі метафори у втіленні художньої цілісності твору, зокрема, ліричного (теоретичні висновки щодо значення метафори у створенні структурно-семантичної єдності ліричного твору базуються на аналізі віршів Є. Баратинського, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Тютчева та інших російських поетів, тексти яких уперше інтерпретуються саме як вірші-метафори); по-четверте, в усвідомленні змістовної різноманітності взаємин між метафорою та літературними напрямами (течіями).

При цьому слід підкреслити оригінальний характер описаної моделі метафороутворення, змісту поняття віртуального, який дозволяє переосмислити традиційне уявлення про художній образ, зокрема, метафорічний, про твір як художнє ціле, про стиль та композицію; а також змісту поняття "рефлективного персоналізму" як парадигми художності посткласицистичного періоду літературного процесу; розкриття зв'язку метафори з історичними типами художньої цілісності літературного твору - жанровим та стильовим.

Назагал, концептуальна новизна дисертації полягає в спробі інтеграції історії та теорії літератури в контексті метафорології.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання в ході подальшої розробки проблеми "метафора і літературний твір", а також вчення про цілісність художнього твору, в жанрології та стилістиці, при створенні історичної поетики метафори та поетологічної історії російської лірики, при вирішенні багатьох питань, що належать до компетенції художньої гносеології та комунікації, при висвітленні проблеми стадіалізації літературного процесу Росії та Європи. Крім власне наукового значення, досвід дослідження дисертаційної проблеми може принести практичну користь у вузівському викладанні загальних та спеціальних лекційних курсів (Історія російської поезії, Теорія літератури, Аналіз ліричного твору та ін.).

Апробація роботи відбувалася у відділі теорії літератури та відділі світової літератури і компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, на кафедрі румунської та класичної філології (секція теорії та історії світової літератури) Чернівецького держуніверситету. Різні тематичні аспекти дисертаційного дослідження висвітлювалися і обговорювалися на міжнародних (Перм, 1991, Донецьк, 1992, 1996, 1998; Львів, 1993; Харків, 1996), всеукраїнських (Кіровоград, 1989; Чернівці, 1992) та інших наукових конференціях.

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 12 публікаціях загальним обсягом 18,7 друкованих аркушів. З них: 1 монографія, 9 статей у наукових виданнях та 2 тез.

Структура дисертації. Матеріали дослідження викладені на 345 сторінках машинописного тексту. Робота складається зі вступу, трьох розділів (в останньому виділено три підрозділи), загальних висновків та списку використаної літератури (187 позицій) і приміток.

2. Зміст роботи

У "Вступі" обгрунтовуються актуальність теми, мета і завдання дослідження, визначаються наукова новизна та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі "Твір як художнє ціле в контексті метафори", який починається з методологічного обгрунтування гносеологічної можливості вирішення загальної проблеми дисертації, проводиться теоретичний аналіз основних об'єктів дослідження - метафори і літературного твору, що дозволяє встановити опосередковану атрибутивними властивостями художньої свідомості типологічну подібність обох об'єктів. Безумовною підставою цієї подібності є те, що метафора і твір являють собою художнє ціле, яке репрезентує ідею світової єдності.

У ролі генетичного чинника подібності виступає міф: він підтримував в людині віру у всезагальний зв'язок явищ, яка зумовлювала можливість її орієнтації у світі. При цьому всезагальний зв'язок явищ, або ідеологічний зміст міфу втілювався в конкретно-чуттєвій формі, мав, як це довів О.Лосєв в "Історії античної естетики", художній характер. Пізніше, з початком історії, яка зумовила встановлення суб'єктно-об'єктних відносин між людиною та дійсністю, свідомість відчужується від буття (стає спрямованою на нього). Тому цілісність міфу розподібнюється: чуттєва форма, в якій втілювався ідеологічний зміст міфу, стає надбанням давноминулого часу, "абсолютного минулого" (Й.-В.Гете), набуваючи значення міфології, а ідеологічний зміст екстрагується в онтологічну ідею міметичної свідомості, тим самим обгрунтовуючи цілісність останньої.

Уявлення про розподібнення міфу мало б виключно гіпотетичний характер, якби не метафора. Саме вона як рудимент міфологічного мислення, як "уламок міфу" (О. Фрейденберг) забезпечує можливість реконструкції еволюції цього розподібнення. У ній, як в застиглій лаві, відбивається те суттєве зрушення, що відбулося в архаічній свідомості, - розпад її первісної цілісності, в результаті чого властиве їй ототожнення внутрішнього і зовнішнього, змісту і форми, умовного і безумовного втрачає свою органічну силу і ослаблюється до їх співвідносного розрізнення.

Основним аргументом подібності метафори і твору є співставленість метафори з поняттями, які позначають різні іпостасі художньої цілісності твору, - формою і змістом, методом, жанром, стилем, сюжетом. В роботі визначаються деякі моменти цієї подібності в їхній генетичній зумовленості та функціональних виявах.

1. Характер зв'язку між формою і змістом в метафорі та творі, а саме ігрове балансування між умовним та безумовним у них, надає ім статус відносно самодостатнього художнього цілого.

Аналітичне сприймання метафори розподібнює її на дві іпостасі - форму і зміст. Під формою дисертант розуміє систему функціональних відносин, які існують між структурними складниками метафори: "предметом" (об'єкт образної рефлексії), "предикатом" (об'єкт, з яким співвідноситься "предмет") та "аргументом", який мотивує "подібність неподібного" між ними. Зміст можна визначити як резонанс смислових відносин між структурними складниками метафори. Форма і зміст, з одного боку, являють собою органічну єдність, яка забезпечує метафорі самодостатню цілісність, а з другого, прагнуть до відцентрової автономізації. Реципієнт усвідомлює зближення двох явищ в метафорі і як щось сконструйоване (артефакт), і як щось субстанційне, і ця внутрішньометафорична напруга створює ігровий ефект, генетично пов'язаний з ігровою природою мистецтва, ефект, що забезпечує метафорі нарівні з іншими мовними іграми входження в "семіосферу" (Ю.Лотман) світової культури. Таке бінокулярне сприйняття метафори, що є обов'язковою умовою здійснення її як художнього цілого, дозволяє використовувати її в ролі інструментальної моделі, за допомогою якої можна описати характерні для твору класичного типу відносини між змістом і формою, які не втратили звичної для нього діалектичної напруги умовного та безумовного і які заломлюються в різних аспектах художнього цілого - сюжетному, жанровому та інших. Ігровий характер метафори виявляє перш за все роль форми як правил гри, без дотримування яких зміст художнього цілого залишиться нереалізованим. Форма, що належить до "об'єктивованої системи очікувань" (Г. Яусс) Див.: Архипов Ю.А. Анализ и восприятие (Проблемы рецептивной эстетики). // Теории, школы, концепции (Критические анализы): Художественная рецепция и герменевтика. - М.: Наука, 1985. - С.206., є неодмінною умовою рецептивної реалізації художнього цілого.

Ігрова суть метафори найбільш репрезентативно виявляється в загадці, яка належить до "сфери свідомої символіки" Гегель Г.В.Ф. Лекции по эстетике: В 4т. - Т. 2. - М.: Искусство, 1969. - С. 107. і яка представлена в художній практиці давньогрецькими зразками ("утіс", "псевдоменос", "апофаскон" та ін.), віршованими загадками середньовіччя (Альдхейм, Алкуїн, Страбон) та Новітнього часу (Ю. Неледінський-Мелецький, В. Жуковський, Л. Глібов, С. Маршак, Арс. Тарковський), а також скандинавським кеннінгом, малайським та індонезійським пантумом, японською хокку, байкою, притчею та іншими жанрами та стилістичними фігурами алегоричної типології.

2. Часткова подібність явищ у метафорі структурується в "аргументі співвідносності", який надає їй еліптичного характеру. Ця еліптичність, що виражає структурну властивість художнього цілого - безперервність змісту та дискретність форми, яка його організовує, дозволяє розглядати метафору, перш за все, як композиційну фігуру, а саме - сюжет, еліптичність якого має структурне значення для становлення художньої цілісності твору нарративного типу. У роботі розглядаються різні варіанти виявленої еліптичності сюжету та метафори на прикладах творів І.Гончарова, А.Чехова, Саші Соколова та ін.

Як і метафора, сюжет генетично обумовлений міфом і виражає всезагальний зв'язок явищ. Сюжет успадкував від міфа ідею повторюваності, забезпечив тим самим єдиний комунікативний простір для всіх суб'єктів, що беруть в ньому участь. Підтвердженням цього є використання традиційних сюжетів, з їх надзавданням мнемонічної організації історичного досвіду загальнолюдської свідомості. У межах художнього світу окремого твору відносна повторюваність подій є одним із принципів сюжетотворення. Сюжетний повтор типологічно близький до метафорічного, позаяк обидва вони демонструють відносну подібність явищ: сюжет - у часовій, а метафора - у просторовій формі його вираження, підтверджуючи тим самим онтологічну єдність світу. Ідея цієї єдності матеріалізується, насамперед, в еліптичності сюжета та метафори. Структурна подібність між сюжетом та метафорою виявляється у численних фактах їхнього функціонального, в тому числі і композиційного, співробітництва (сатиричні метафори Дж. Свіфта та М. Салтикова-Щедріна, які грають сюжетотворну роль, метафоризація сюжету в романі Т. Манна "Чарівна гора", метафора "дощу" в "Гидких лебедях" А. та Б. Стругацьких, яка зумовлює сюжетну поведінку героїв, сюжетна реалізація прислів'їв у романі-епопеї М. Сервантеса "Дон Кіхот", у п'єсах О. Островського і творах М. Гоголя або реалізація фразеологізмів в "Алісі в країні чудес" Л.Керрола і т.д.).

3. Генетична залежність жанру від метафори, яка виникла внаслідок історично закономірного розподібнення єдності міфу та ритуалу, стає фактором їхньої світоглядної та комунікативної подібності.

Генеза жанру пов'язана з архаічним ритуалом як мовою "міфопоетичної моделі світу" (В. Топоров) з її стрижневою ідеєю єдності та доцільності. Не маючи власного значення, ритуал був, по суті, глобальною фігурою архаічного мислення, метафорою, у якій міфологічна ідея світової єдності діставала своє семіотичне заломлення. Пізніше у зв'язку з історизацією людської долі змістовна, актуальна єдність міфу і ритуалу послаблюється. Міф, утрачаючи свою мовну матеріалізованість в ритуалі, набуває значення ідеологічної парадигми минулого, а ритуал, позбувшись свого змістовного мотивування в міфі, формалізується, стає рудиментарним знаком цього минулого. Але досвід їхніх функціональних взаємин не пропадає. Зокрема, призначення ритуалу бути системою "правил поведінки", що відповідають змістові міфологічної події, переходить до жанру, який первісно визначався "позалітературною ситуацією" Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература // Поэтика древнегреческой литературы. - М.: Наука, 1981. - С. 4. і тому відпрацьовувався як "мовний" рефлекс на календарну (типову) життєву ситуацію. Потім у процесі культивації художніх форм відбувається трансформація словесно-ритуальної поведінки у власне жанр, а самої життєвої ситуації - в тему, що тривалий час і залишалася основною ознакою його, жанру, комунікативної змістовності. У конкретній ситуації спілкування автора та читача жанр як "форма цілого висловлювання" Медведев П.Н. Проблема жанра // Из истории советской эстетической мысли 1917-1932: Сб. материалов. - М.: Искусство, 1980. - С. 418. виступає в ролі посередника між ними.

4. До складу метафоричної рефлексії входить як початковий компонент очуднення її об'єкта. Воно є атрибутивною властивістю художнього мислення і при практичній настанові на об'єкт набуває характеру обов'язкової умови вживання в нього. Очуднення звільняє об'єкт від свого понятійного змісту, завдяки чому він постає перед свідомістю, зокрема, метафоризуючою, у всій своїй, так би мовити, феноменальній оголеності. Тим самим об'єкт набуває тієї якості вихідного матеріалу, без якої "обробка" його метафоричною формою виявляється неможливою. Що ж до самої метафоричної форми, то для того, щоб вона була спроможною перетворити матеріал на новий об'єкт, їй необхідно придбати ініціативну інтенцію методу, який, за твердженням А.Артюха, "фіксує форму рухливого змісту" Артюх А.Т. Категориальный синтез теории. - К.: Наукова думка, 1967. - С. 48.. Такі початкові передумови гносеологічної ситуації, що зумовлює імовірність здійснення метафори як художнього цілого, - очуднений об'єкт і свідомість, що містить в собі настанову на метафоричну рефлексію цього об'єкта. Сама ж метафорична рефлексія включає дві обов'язкові процедури. Перша з них - вживання в очуднений об'єкт - імагінативне насичення його атрибуцій (ознак, властивостей та ін.), тобто здійснення його нового змісту, а друга - об'єктивація цього змісту.

Наявність цих обов'язкових процедур верифікується актом сприйняття метафори, внаслідок якого, по-перше, виявляється суб'єктивна присутність автора як у самому виборі понятійної ознаки, так і в метафоричному обміркуванні останньої. Звичайно, процедура розтину об'єктного та суб'єктного має абстрактний, а тому й насильницький характер і потребує звичного застереження щодо їх органічної єдності, властивої метафорі на всіх фазах її сукцесивного розгортання - від ембріональної до архітектонічно завершальної в метафоричному образі. Проте цей розтин дозволяє зрозуміти структуру авторського способу метафоризування, а в цілому - і зміст авторського світообразу. По-друге, внаслідок сприйняття метафори створюється проективний образ очудненого об'єкта, віртуальний зміст якого є очевидно надмірним не тільки у порівнянні з його понятійним, але й з метафоричним змістом.

Реципієнт за допомогою "предиката" усвідомлює, що в "аргументі" структуруються не лише понятійні ознаки "предмета", а й конотативні і навіть акцидентні, які піддаються імагінативній легалізації як його нові безумовні атрибуції. Наприклад, у пушкінській метафорі "на поле бджілка золота Збирати подать виліта" (пер.М.Рильського) імовірними ознаками "нектара" є ті, які можна назвати "насолодою бджіл", "бджолиним напоєм", "сировиною для меду", "внутрішньою росинкою квітки" і т.д. І кожна з цих ознак, як і реалізована в метафорі, виявляється лише однією з можливих поряд з іншими варіантами остаточного формотворення, а всі разом складають сукупний обсяг віртуального змісту "предмета". У цьому сенсі будь-яка ознака "предмета" є асоціативним знаком його віртуального змісту, сольним виявом німого хору можливостей.

Звичайно, понятійний та віртуальний зміст не тільки не виключають один одного, але й неодмінним чином пов'язані між собою, без чого імовірність метафоричної рефлексії об'єкта залишиться проблематичною. З одного боку, поняття об'єкта визначає горизонт його віртуального змісту, а з іншого, - віртуальний переконує не тільки в тому, що понятійний зміст об'єкта не дорівнює йому, але й у тому, що в самому об'єкті міститься зумовлена усвідомленням світової єдності настанова на реінкарнацію, на безмежний діахронічний ряд метафоричних перетворень. Це підтверджується художньою практикою: достатньо згадати такі традиційні для світової поезії об'єкти художньої рефлексії, як місяць, троянда, водоспад, дзвін, лебідь та інші. Кожен новий метафоричний образ будь-якого з них, беручи участь в художній історії об'єкта, не тільки позначає всю її ретроспективу, вступаючи зі своїми попередниками в діалогічну гру, яка аж ніяк не дисциплінується звичною схемою традиції-новаторства, але, що важливіше, збагачує уяву про віртуальний потенціал об'єкта. У міру здійснення метафоричної історії об'єкта, у міру задіювання його віртуального потенціалу, останній, хоч як це не видається парадоксальним, збільшується, переконуючи у власній невичерпності. Інакше кажучи, кожна наступна метафора накопичує не тільки позитивну, але й мінус-історію об'єкта, яка не має свого завершення і не здатна на остаточний катарсис формотворення.

Як писав Ж.Марітен, "річ тоді досягає повноти буття, коли вона утворена згідно з формою, яку вимагає її природа" Маритен Ж. Ответственность художника // Самосознание европейской культуры ХХ века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. - М.: Изд-во политической литературы, 1991. - С. 174.. У контексті породжуючої (проективної) свідомості "природа" об'єкта ототожнюється із всім його віртуальним буттям, яке, однак, не піддається адекватному і безпосередньому формотворенню. І тому перед свідомістю виникає альтернативний вибір: або взагалі відмовитися від вирішення проблеми формотворення і зробити зворотну редукцію віртуального образа об'єкта в його поняття, або погодитися на відносне вирішення даної проблеми. У цій ситуації метафора виявляється тією компромісною і водночас оптимальною формою, яка дозволяє здійснити віртуальний зміст опосередковано, через його метонімічне звуження, через його часткове оприсутнення. Тому віртуальний зміст об'єкта можна вважати величиною постійною, а його метафоричний зміст - змінною, і в цьому сенсі віртуальне буття об'єкта уподібнюється до його "абсолютної ідеі" (Г.В.Ф. Гегель), яка періодично реалізується в його метафоричних модифікаціях.

В цілому, пов'язуючи воєдино "подвійне буття" (Ф.Тютчев) об'єкта - наявне (понятійне) і віртуальне, метафора тим самим визначає межі міметичної діяльності художньої свідомості - від вживання в предмет рефлексії до "вживлення" останнього в контекст світової єдності, що створює загалом достатні передумови для опосередкованого співвіднесення метафори з художнім твором. Зокрема, в контексті усвідомлення наявності віртуальної іпостасі метафори збагачується наукове уявлення про художній твір. Він мислиться розімкнутим щодо віртуальної дійсності, яка відтворюється в ньому як нереалізована можливість його нескінченого внутрішнього варіювання. Безпосереднім підтвердженням цього є випадки часткової реалізації такої можливості, що досягається, наприклад, використанням у літературній практиці для створення стереометричного ефекту композиційного прийому опису об'єкта з різних (просторових, особистісних тощо) точок зору. Цей прийом може розповсюджуватися як на локальні оповідні відрізки(опис Бородинської битви у "Війні і мирі" Л. Толстого), так і на весь твір (Євангеліє, "Шум і лють" У. Фолкнера, "Ворота Расьомон" Р. Акутагави, "Груповий портрет з дамою" Г. Бьолля, "Колекціонер" Дж. Фаулза і т.д.), бути фактором циклоутворення та віршованих варіацій (наприклад, "Теми та варіації" Б. Пастернака). Типологічно подібним до цього композиційного прийому є так зване "нанизування метафор", яке зустрічається у всій світовій літературі, від давньоєгипетської лірики та "Упанішад" до поетів нинішнього часу. До кола подібних творів входять і такі, що побудовані також за принципом доповнюваності, наприклад, внутрішньо діалогічний за характером поліфонічний роман, досліджений М. Бахтіним у творчості Ф. Достоєвського, але, крім того, широко представлений у світовій літературі (наприклад, "Герой нашого часу" М.Лермонтова), а також "театр обговорювання" (Б. Шоу, П. Вайс та ін.). При вільному розумінні художньої віртуальності закономірним видається інтерес до творів, що вступають один з другим у стосунки "великого діалогу" (М. Бахтін), серед синхронічних зразків якого можна назвати антинігілістичний роман середини минулого століття ("Нікуди" М. Лєскова, "Збаламучене море" О. Писемського, "Біси" Ф. Достоєвського, а опосередковано - і "Обломов" І. Гончарова, "Війна і мир" Л. Толстого, "Ідіот" Ф. Достоєвського та ін.), серед діахронічних - наприклад, роман А. Бєлого "Петербург", що містить у собі апеляцію до "Мідного вершника" О. Пушкіна, "Нотаток божевільного" М. Гоголя та "Бісів" Ф. Достоєвського). Крім того, поняття віртуального дозволяє уявити такий умовний твір, в якому б здійснився весь його віртуальний потенціал, а він тим самим набув би статусу імовірного міфу, що дорівнює світовому цілому. Функціональне призначення цього поняття полягає в тому, що воно, ослаблюючи міметичну залежність твору від дійсності, тим самим акцентує увагу на притаманній йому (творові) настанові на саморефлексію. Нарешті, віртуальний твір дозволяє розглядати будь-яке реальне художнє ціле як його відносно автономний фрагмент, структурно-смислова єдність якого метонімічно відтворює його тотальну цілісність через свою композицію як системний зв'язок висловленого і невисловленого в ньому.

5. Цілісність як атрибутивна властивість твору надає йому онтологічної сталості у всіх часових планах його існування - народженні, становленні та завершеності. Але цілісність є ідеальним субстратом твору, і тому категорія цілісності, що не здатна ідентифікувати твір у всій виразній грі його реального контуру, потребує уточнюючого поняття, яке М. Гіршман називає цільністю тексту. Саме в тексті застигає вся енергія цілісності, про що свідчить тотальна співвідносність елементів здійсненого художнього цілого. Процес породження тексту потребує від авторської свідомості подвійної поведінки: з одного боку, вона повинна форсувати цілісність зсередини до оптимальної самореалізації через свого вербального носія, а з іншого, - свідомість повинна ззовні, так би мовити, "редакторським оком" корегувати хід становлення цілісності з метою верифікувати її можливості бути сприйнятою реципієнтом. Перший процедурний акт свідомості - визначальний, він забезпечує органічну єдність "внутрішнього" слова та енергії цілісності, яка є ядром тексту, що зумовлює його мовленнєву периферію - розгорнутий на аудиторію формовираз - та надає текстові характеру феноменальної самодостатності. Призначення ж другого акту полягає в "перекладі" цього "формозмісту" мовою аудиторії, у "зовнішнє" слово, або, інакше кажучи, надання текстові характеру відкритої завершеності. У результаті взаємодії цих процедур і відбувається екстеріоризація цілісності через її вербалізацію, а отже й, остаточна об'єктивізація сукцесивного змісту у формі.

У межах текстопородження процес метафоротворення, який також базується на двох протилежних за настановою, але таких, які доповнюють одна одну, процедурах творчої свідомості, відповідальних за здійснення художнього цілого, сприймається як його метонімічний прояв. У цьому плані навіть локальна метафора, яка є мікроелементом художнього цілого, не говорячи вже про вірш-метафору, виявляється співмірною всьому творові, що дістало визнання в літературознавстві (О. Потебня, С. Русаков та ін.). Але цим можливість зближення метафори і твору не вичерпується, перш за все тому, що співвідношення внутрішньої та зовнішньої іпостасей "слова", під яким узагальнено розуміють мову, зокрема, поетичну, ставить проблему стилю художнього цілого.

6. Для того, щоб переконатися в атрибутивній метафоричності стилю, необхідно позначити основні ознаки стилю як такого в його заломленні до суб'єктно-об'єктних відносин, оскільки саме в контексті цих відносин і відбувається здійснення стильової закономірності художнього цілого, яка надає останньому субстанціальної характерності на всіх рівнях його структурно-смислової єдності.

У суб'єктно-об'єктних відносинах вимальовуються дві взаємнодоповнюючі, а тому й відносно розрізнювані тенденції - суб'єктивізація об'єкта та об'єктивізація суб'єкта. Суть першої полягає в тому особливому баченні автором об'єкта своєї поетичної рефлексії, яке передбачає перш за все його концептуалізовану ідеалізацію (метод), що саме по собі вже є стильовим актом художнього мислення, заснованим на відборі, а тому і співвідносному (точніше - метонімічному) зв'язку реалізованих і тих, що залишилися потенціальними, атрибуцій об'єкта. Крім того, суб'єктивне бачення об'єкта передбачає його символізацію, тобто насичення його вибіркових і актуалізованих атрибуцій змістом авторської свідомості, в результаті чого відбувається образна феноменалізація об'єкта, яка виявляє ступінь його стильового маркування, що матеріалізується в композиційно-мовленнєвому ладі твору. Перевідтворення об'єкта має орієнтований характер, що зумовлено семантизацією його образного змісту, яка визначається телеологізованим контекстом художнього цілого. Семантизація, яка так чи інакше є виразом змісту авторського світообразу, надає вищеозначеній процедурі смислової обгрунтованості і цим завершує процес суб'єктивізації об'єкта. Крім цього, виявляється триактна об'єктивованість авторської свідомості - в методі здійснення художнього об'єкта, в його композиційно-мовленнєвому вираженні та в ідеї, що інтегрує його зміст, які також об'єднуються в стильову градацію, що репрезентує художню свідомість в трьох аспектах її діяльності - гносеологічному, конструюючому та аксіологічному. Стиль, таким чином, забезпечує втілення змісту кожного з компонентів художнього цілого - суб'єкта та об'єкта - через свою протилежність і тим самим сприяє їх взаємонасиченню, в результаті чого і виникає самодостатнє художнє ціле. У цьому сенсі стиль набуває значення принципу, який його породжує.

7. Сенс метафоричної рефлексії виявляє свою продуктивність в акті сприйняття та інтерпретації твору, вона полягає, перш за все, в оптимізації діалогічних стосунків між автором та читачем.

З одного боку, рецепція твору вимагає від читача обов'язкового занурення в незвичний, створений "чужою" свідомістю, "внутрішній світ" твору (Д. Лихачов), з іншого боку, читач грає роль персоніфікованого співучастника твору, який має свій світообраз і тому так чи інакше згідно з принципом доповнюваності впливає на об'єкт свого пізнання. Таке бінокулярне бачення об'єкта властиве метафоризуючій свідомості, що дозволяє позначити та вирішити комплекс проблем, пов'язаних із сприйняттям твору, в контексті процесу метафоротворення.

Це, перш за все, проблема "потенціалу сприйняття" (Д. Шленштедт), яка зумовлює правомірність різних, але типологічно подібних тлумачень художнього об'єкта. Таким потенціалом виступає його структурно-смислова єдність, яка надає йому онтологічної самодостатності, спроможної утримати читача від свавілля в прочитанні твору і тим самим гарантувати його збалансовану співучасть у здійсненні останнього. Аналогічну роль міри метафоричної маніпуляції з об'єктом відіграє його понятійний зміст. Очевидною є і функціональна паралель між "аргументом співвідносності" в метафорі і мотивацією тлумачення твору, яка зумовлена цілим набором факторів, котрі розподіляються між об'єктом та суб'єктом сприйняття. До перших належать атрибуції твору, які з вибірковою зацікавленістю пролонгуються свідомістю, що сприймає, надаючи їм тим самим значення, з одного боку, метонімічного представника всього художнього цілого, а з іншого, - внутрішньої опори для розгортання свого змісту (в цьому відношенні атрибуції твору можна уподібнити метонімічно виділеним ознакам об'єкта, що метафоризується). До других належить перш за все зміст рецептивної свідомості, організований та концептуалізований читацьким світообразом. Він виявляється як у самому відборі об'єкта рефлексії, його властивостей, аспектів, елементів тощо, так і в способі рефлектування і розуміння та оцінки останніх. Інтерпретація твору в контексті рецептивної свідомості відповідає осмисленню явища свідомістю, яка метафоризує.

Щодо власне літературознавчої рефлексії, то її складають дві діалектично пов'язані процедури. Перша з них - рецептивне засвоєння об'єкта, яке передбачає перетворення тексту (словесно-знакової системи) в художню реальність твору. В процесі засвоєння твору як вторинної реальності літературознавець виявляє себе як професійний читач, основне призначення якого полягає у верифікації тотальної деміургічності автора, того "усвідомлення власної правоти" (О. Мандельштам), яке отримує своє оптимальне вираження у стилі, що пояснює його (стилю) призначення бути мірою сприйняття, яка регламентує телеологію рецептивної ініціативи літературознавця. Тому останній виступає у ролі двійника автора, його внутрішнього майстра, який усвідомлює всю структурно-смислову фактуру створеної автором речі. Синтетичним підсумком аналітичного сприйняття тексту є здійснення твору як авторського світообразу, що характеризується структурно-семантичною єдністю та автономною концептуальністю. Але співтворче виконання твору літературознавцем не вичерпує рефлективної діяльності останнього. Вона містить у собі і другу процедуру, що діалектично доповнює першу. На відміну від аналітичного занурення в авторський твір, вона являє собою узагальнене для-себе-розуміння його в контексті персоніфікованої свідомості літературознавця. Мова, звичайно, йде не про інтелектуальне екстрактування так званої ідеї твору, а про його образ, в якому умовно-об'єктивною, знаковою іпостассю є сам твір як самодостатнє художнє ціле, суб'єктивною, значущою - зміст викликаного ним ефекту, а виражальною - літературознавче слово. За своїм характером образ твору є метафоричним, адже він виникає в результаті сполученого роздвоєння літературознавчої свідомості на виконавче занурення в твір та на його дистанційне розуміння, яке потребує вербальної об'єктивації.

У кінці розділу містяться висновки.

У другому розділі дисертації "Метафора в контексті історичної поетики твору як художнього цілого", який починається з розгорнутого обговорення сучасних проблем історичної поетики, ставиться і вирішується проблема багатостороннього зв'язку метафори з історично відносними типами цілісності художнього твору, які інтегрують часову множину артефактів на основі їх типологічної подібності і які набувають варіативної конкретності у різноманітності літературних напрямів та течій. У розділі визначається зміст поняття типу художньої цілісності твору в його зіставленні з іншими параметрами літературного процесу, а також розглядаються основні типи художньої цілісності твору в історичній послідовності.

Історично, а точніше позаісторично, першим типом художньої цілісності був міф. Метафора виступає в ролі його внутрішньої форми, його методу, змістовність якого виявляється у тотальному метаморфізмі міфологічних реалій. Пізніше у зв'язку з історизацією архаічної свідомості вона, звільнившись від міфологічного матеріалу, а отже, набувши власної змістовності - здатності до виявлення відносної подібності явищ, стає формою міметичного художнього мислення. Саме розподібнення міфа свідчило про процес трансформації міфологічної свідомості у міметичну, або, за висловом С. Аверинцева, про перехід від "дорефлективного традиціоналізму" до "рефлективного традиціоналізму" Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература // Поэтика древнегреческой литературы. - М.: Наука, 1981. - С.3., який викликав глобальні зміни в структурі художнього мислення, що на довгий час визначили інший тип художньої цілісності твору, а саме - жанровий.

Історичне призначення жанру пов'язане з тією колізією, в якій опинилася постміфологічна свідомість і, перш за все, з необхідністю, з одного боку, мнемонічного збереження міфу, його синтетичного досвіду і ціннісних орієнтирів, а з іншого, - насичення його діахронічною актуальністю. Незважаючи на власні міметичні обов'язки, що сфокусовані на сучасній їй історії, література орієнтувалася на міф як на її, цієї історії, не тільки вихідну, але й актуальну детермінанту. Художнє бачення дійсності було пов'язане з її подвоєнням: вона уявлялася і в своєму наявному бутті, і, спроектована на міфологічному екрані, у своїй семантично незмінній суті. Крізь життя просвічував міф, забезпечуючи його осмислене пізнання, подібно до того, як крізь явище - слово, що його позначає. Виявляючи та акцентуючи в житті, у фактурі його мінливих реалій повторюване, закономірне і ціннісне, те, що генетично походить від вічного міфа, література тим самим упорядковувала дійсність, надавала їй структурної організованості, необхідної для орієнтації людини в навколишньому світі.

Проте не лише історія була "прочитана" рефлективною художньою свідомістю в контексті міфологічного досвіду, а й навпаки, міф - у контексті історії, в чому, власне, і полягала його модернізація, необхідна для подальшого функціонування в культурі. Таке "прочитання" надавало міфові сучасного (ширше - часового) значення і тим самим збуджувало в людині відчуття родового повтору, відчуття зумовленої минулою вічністю правоти своєї історичної долі.

Такий спосіб рефлективного зближення дійсності і міфу можна назвати алегоричним, позаяк він грунтується на стійкій, хоча й дистантній (за часом) відповідності між ними. У ролі "аргумента співвідносності" при цьому, тобто мотивованого посередника, що зумовлює можливість їх актуального та продуктивного взаємовідображення, виступає тема, той семантичний екстракт із змісту міфологеми і типової життєвої події, який, бувши закріпленим за кожним з них як за знаковим носієм, все ж визначає їх опосередковану подібність у структурі алегорії. Інакше кажучи, тема несла на собі подвійне навантаження, вона була семантичним еквівалентом і життєвої події, і міфологічної фабули, що і дозволило їй бути достатньою основою для їх алегоричного співвіднесення, у якому перша виступає як "предмет", а друга - як "предикат" глобальної фігури постміфологічного художнього мислення. У цій ситуації цільове призначення жанру полягало в тому, щоб відпрацювати тематичний зв'язок дійсності і міфу до культурного рефлексу, що створює єдиний комунікативний простір для всіх суб'єктів літературного знання. Це і зумовило функціональну - саме виконавчу - змістовність жанру в структурі художнього цілого, в якому ролі між його основними компонентами розподілялися таким чином: тема - зміст, алегорія - архітектонічна, жанр - композиційно-мовленнєва форма.

Назагал, у структурі постміфологічного, жанрового твору роль архітектонічної форми, що визначається М.Бахтіним як форма "естетичного буття" людини, яка характеризується ціннісною настановою і є генетичною атрибуцією художньої цілісності твору, відігравала алегорія; її основне значення як мнемонічної алюзії полягало у збереженні актуального зв'язку між архаічним міфом та історизованим життям як об'єктом пізнання.

Період "рефлективного традиціоналізму" охоплює літературний процес аж до романтизму, і його практична історія визначається характером відносин між жанром і власними, в тому числі семантичними можливостями слова. У теоретичному плані проблему цих відносин можна розглядати як проблему між - відповідно - доцентровою та відцентровою тенденціями всередині будь-якого типу художньої цілісності міметичної орієнтації, відносин, які в історичній перспективі характеризуються очевидною нерівновагою: у залежності від зміни художніх парадигм на тлі домінування жанру як такого мовна гра з достатньо врегульованою періодичністю визволяється з-під його диктату і демонструє власні фігуративні можливості, беручи участь тим самим у створенні ритмічної закономірності діахронічного розвитку жанрового типу художньої цілісності твору.

Наприклад, для християнізованої літератури середньовіччя аксіоматичне значення жанру було звичайним і не підлягало сумніву, що пояснюється настановою естетичної парадигми на "красу цілого", "вертикальне", "готичне" розуміння якої зумовлювалося етичною орієнтацією людини на "град Божий" (Августин Блаженний). Практичне ж відтворення "краси цілого" ставало можливим за умови дистанційованого ставлення до предмету рефлексії, що імітувало всеохопність "Божественого ока", для якого частковості і деталі були намагнічені стратегією загального панорамного огляду світового життя. Це справедливо і стосовно мовних деталей, зокрема, метафоричних, які з повним правом можна назвати метонімічним вираженням жанрової цілісності твору, а стосовно метаідеї твору - її символічними репліками, якими і можуть бути за характером конкретні елементи у їх співпричетності до всезагального. Особливості середньовічного твору розглядаються в розділі на матеріалі віршованої молитви.

І навпаки, на противагу богоцентричному символізму середньовічної літератури, література бароко виношувалася в лоні антропоцентричного натуралізму Відродження, і її семантична серцевина визрівала в процесі культивування емансипованої природності ренесансної людини, що досягла маньєристської надмірності і перетворилася по суті на свою інерційну протилежність - штучність. Життєвий порив Відродження застигає в грі з її типовими ознаками стилізації, декоративності, маскарадності і т.ін., що об'єднуються поняттям "умовність" (вторинне наслідування міметично орієнтованої на природу ренесансної культури). У зв'язку із загальною настановою на гру барокова свідомість спричинила ексцентризацію художнього цілого, суть якої полягає у зміщенні цільового інтересу до "мовної" периферії, що, звичайно, призвело до гіперболізації деталей, до посилення їх семантичної афектації і до послаблення їх структурного зв'язку із смисловим ядром твору, який, втрачаючи ідеологічну ясність та одновимірність, набуває характеру катахрези, що відповідає змістові барокового світообразу. Поетологічна концепція бароко розглядається в розділі на матеріалі європейської, російської пасторалі та української пісні-скарги.