Ономастика творів Ліни Костенко

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І. І. МЕЧНИКОВА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ОНОМАСТИКА ТВОРІВ ЛІНИ КОСТЕНКО

МЕЛЬНИК Мирослава Романівна

Одеса -- 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського

Науковий керівник -- доктор філологічних наук, професор Карпенко Юрій

Олександрович, Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, завідувач кафедри української мови

Офіційні опоненти -- доктор філологічних наук, професор Лучик Василь Вікторович, Кіровоградський державний педагогічний університет, завідувач кафедри української мови -- кандидат філологічних наук, доцент Зубов Микола Іванович, Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, завідувач кафедри загального та слов'янського мовознавства

Провідна установа --Донецький державний університет, кафедра загального мовознавства

Захист відбудеться 29 вересня 1999 р. о 13.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради, шифр К 41.051.02 в Одеському державному університеті (270058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд. 91).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Одеського державного університету (270057, м. Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розіслано “27” серпня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої радиЧерноіваненко Є. М.

Мельник М.Р. Ономастика творів Ліни Костенко. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 -- українська мова. -- Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова. Одеса, 1999.

У дисертації виконано комплексний аналіз літературної ономастики всіх поетичних творів Ліни Костенко до збірки “Вибране” (1989 р.) включно, з'ясовано специфічні особливості їх ономастичного простору. Ужиток онімів різниться залежно від етапів творчості поетеси та жанру і тематики твору. З часом кількості уживаних власних назв збільшуються, а їх художні функції урізноманітнюються, зростає онімічна глобальність, посилюється конотативне, експресивне наповнення онімів -- аж до переростання їх у конотоніми, змінюється співвідношення онімічних розрядів. Уживаність антропонімії дещо знижується за рахунок підвищення впливовості топонімії та теонімії, а також астронімії. Вимогливий добір онімів та включення їх у належні контексти робить власні назви одним з найважливіших компонентів твору й дійовим художнім засобом.

Ключові слова: літературна ономастика, ономастичний простір, художні функції власних назв, онім, конотонім, онімічні розряди, антропонімія, топонімія, теонімія, астронімія.

Мельник М.Р. Ономастика произведений Лины Костенко. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 -- украинский язык. -- Одесский государственный университет

им. И. И. Мечникова. Одесса, 1999.

В диссертации выполнен комплексный анализ литературной ономастики всех поэтических произведений Лины Костенко до сборника “Вибране” (1989 г.) включительно, выяснены специфические особенности их ономастического пространства. Употребление онимов различается в зависимости от этапов творчества поэтессы, также жанра и тематики произведения. Со временем количества употребляемых собственных имен увеличиваются, а их художественные функции разнообразятся, возрастает онимическая глобальность, усиливается коннотативное, экспрессивное наполнение онимов -- вплоть до перерастания их в коннотонимы, изменяется соотношение онимических разрядов. Если в стихах первых сборников Лины Костенко онимов мало -- 15 в сборнике “Проміння землі” и 10 в сборнике “Вітрила”, то в последних из опубликованных книг поэтессы их количество заметно возрастает: “Неповторність” -- 323 разных онима, “Сад нетанучих скульптур” -- 53 онима, “Вибране” (стихи, не входившие в предыдущие сборники) -- 169 онимов. В сборниках увеличивается количество стихотворений, содержащих собственные имена, и среднее количество собственных имен, приходящихся на каждое из таких стихотворений. При этом употребительность антропонимии несколько снижается за счет повышения влиятельности топонимии и теонимии, а также астронимии.

Еще заметнее сдвиги качественные, а не количественные. Практически в каждом последующем сборнике онимы выражают все больше художественной информации, возрастает их полифункциональность. Четко регламентированное сюжетом, ономастическое пространство поэм и романа “Маруся Чурай” никогда не ограничивается только названием, номинацией. Собственные имена становятся выразителями и необходимой экспрессивной тональности, и художественного замысла. Требовательный отбор онимов и включение их в надлежащие контексты делает собственные имена одним из важнейших компонентов произведения и действенным художественным средством.

Ключевые слова: литературная ономастика, ономастическое пространство, художественные функции собственных имен, оним, коннотоним, онимические разряды, антропонимия, топонимия, теонимия, астронимия.

Melnik M.R. Onomastics of Lina Kostenko's works. -- Manuscript.

The thesis for the academic degree of the candidate of philology, speciality 10.02.01 -- the Ukrainian language. -- Mechnikov State University of Odessa, 1999.

In the present thesis complex analysis of literary onomastics of all the works by Lina Kostenko including her collection “Vybrane” (“Selected”) (up to 1989) was accomplished; specific peculiarities of their onomastic space were elucidated. The usage of onyms differentiates according to the stages of Lina Kostenko's creative activity, the genre and theme of a separate work of literature. Being compared to her earlier works the number of proper names increases in the mature poems of the writer; the artistic functions of proper names become diverse; their onomastic globality expands; the connotative and expressive contents of onyms strengthen until they develop into connotonyms; the proportion of onomastic classes changes. The frequency of use of anthroponymy decreases slightly due to the increase of influence of toponymy and theonymy as well as astronymy. Careful choice of names and their introduction into proper contexts makes proper names one of the most important components of the text as well as a powerful artistic means.

Key words: literary onomastics, onomastic space, artistic functions of proper names, onym, connotonym, onomastic classes, anthroponymy, toponymy, theonymy, astronymy.

Загальна характеристика роботи

ономастика стилістичний поетичний

Ономастичні студії мають в Україні міцні традиції, а від часів К. К. Цілуйка і досить чітку організацію. Відповідно маємо й визначні здобутки, реалізовані у вигляді словників, монографій, дисертацій, статей, конференцій тощо, які дозволили значною мірою з'ясувати склад власних назв української мови, їх генезу, історичний розвиток та особливості функціонування. Однак у цих галузях незробленого, нерозв'язаного ще значно більше, ніж одержаних осягнень.

А у вивченні життя власних назв у актах мовлення, у текстах і особливо -- у текстах художньої літератури фактично зроблено ще вкрай мало. Цим і визначається актуальність дослідження. Останніми роками розробка української літературної ономастики помітно активізувалась. Проте ця активізація стосується, власне, тільки прозових творів і майже виключно одного (з дев'яти!) розряду власних назв -- антропонімів. Такий стан можна зрозуміти, бо в класичній та особливо новітній літературі панує проза, а серед власних назв найвпливовішими і найуживанішими є антропоніми. Та зрозуміти не означає виправдати й прийняти. Сфера розробки української літературної ономастики настійно потребує і розширення, і поглиблення, потребує якісних змін.

Поезія має свої істотні ономастичні особливості, і їх треба з'ясувати, оскільки власні назви є і завжди були істотним, функціонально значущим складником поетичних творів, як і творів інших родів літератури. Одною з таких особливостей є опертя поезії на ширше коло власних назв, яке просто неможливо звести до антропонімії. Ономастика поетичних текстів досить гостро ставить питання про методику, про способи дослідження власних назв у художній літературі. Річ у тім, що віршований текст становить відчутний спротив вилученню з нього для дослідження самих тільки онімів, вимагаючи не просто врахування контексту, а розгляду в усьому дискурсі, у межах художнього цілого.

Поезія Ліни Костенко, видатного сучасного українського поета, в ономастичному плані практично не вивчалася, а вона того потребує, бо оніми авторки є одним з найгостріших видів її словесної зброї. Глибока продуманість у підборі, філігранна обробка при використанні власних назв насичує їх у творах Ліни Костенко значною поетичною інформацією та багатоманітними художніми функціями. Розкриття цієї інформації та функцій становить значний інтерес як для розбудови теорії літературної ономастики, так і для глибшого пізнання творчості Ліни Костенко.

Дисертаційне дослідження виконане в межах наукової теми “Образ світу в художньому слові та способи його інтерпретації”, що розробляється кафедрою української мови та літератури Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д.Ушинського.

Метою дисертації є аналіз ономастичного простору, його наповнення та функціонування в усіх поетичних творах Ліни Костенко, його видозміни залежно від часу та жанру, від тематики та шляхів реалізації цієї тематики.

Для досягнення цієї мети потрібно вирішити наступні завдання:

-- виявити всі власні назви всіх ономастичних розрядів, ужиті в творах Ліни Костенко;

-- встановити співвідношення різних ономастичних розрядів у творах поетеси та динаміку цього співвідношення;

-- з'ясувати енциклопедичне смислове навантаження власних назв, встановити ті їх семантичні варіації, що з'являються в даному вжиткові і зумовлені контекстом твору;

-- визначити ту чи ту експресивність (у тім числі й нульову) і по можливості ступінь та характер експресивності власних назв у поетичних текстах Ліни Костенко;

-- висвітлити стилістичне, функціональне навантаження ужитих поетесою онімів, розглядаючи кожен ужиток власної назви зокрема і зіставляючи ужитки того ж оніма в різних творах і ужитки різних онімів у одному творі;

-- тим самим визначити, як і в якій мірі власні назви в художніх творах Ліни Костенко працюють на ці твори, беруть участь у побудові художнього цілого.

Матеріалом роботи стали всі збірки поетичних творів Ліни Костенко, видані в Україні -- від першої “Проміння землі” (1957 р.) і до останньої з опублікованих “Вибране” (1989 р. ). Вивчено, таким чином, усього вісім поетичних книг авторки -- все, що є, окрім збірки віршів для дітей “Бузиновий цар” (1987 р.).

Головним методом дослідження став контекстуальний аналіз. Обравши генеральним робочим прийомом вивчення поетичної ономастики Ліни Костенко у тексті, а не вилучення її з тексту (що нині в роботах з літературної ономастики переважає), ми намагаємося послідовно описувати оніми у складі тих творів, у яких вони вжиті. Тим самим знайшов своє застосування і традиційний для лінгвістичних робіт такого роду описовий метод. Досить широко використовується також метод внутрішнього зіставлення (як правило -- у межах творчості Ліни Костенко) та кількісний метод.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації уперше здійснено монографічний опис ономастичного простору поезій Ліни Костенко. Та й взагалі ономастичного аналізу усього творчого доробку жодного поета в українському мовознавстві ще не було. Ономастика поезії, як виявляється, помітно відрізняється від ономастики прози тим, що вона значно більше насичена переносними, конотативними значеннями і вживається як засіб образності, має вищу експресивну напругу. У ній уже не можна говорити про панівний статус антропонімів, з якими змагаються (або й виходять на перше місце) топоніми. У сукупному ономастичному просторі творів Ліни Костенко антропоніми займають менше 40%. Окрім цих двох ономастичних розрядів, у поезії ваговитими є теоніми й астроніми, а нерідко також ідеоніми. Індивідуально-авторськими ознаками роботи Ліни Костенко з власними назвами є, серед іншого, те, що вона: 1) тонко відчуває і адекватно відтворює, плекає (але при потребі сміливо й свідомо трансформує) національно-культурну семантику онімів, вироблену віками функціонування в українській мові; 2) широко вживає найрізноманітніші власні назви з усього світу, тяжіючи до онімічної глобальності.

Теоретичне й практичне значення дослідження визначається тим, що розроблена методика невідривного від контексту, цільного аналізу поезійної онімії є придатною для застосування при ономастичному вивченні будь-яких поетичних творів. Розкриття функціонального навантаження і механізмів дії власних назв у поезії сприятиме уточненню та поглибленню теоретичних засад літературної ономастики і -- ширше -- стилістики (мовознавство) та поетики (літературознавство) у аспектах, причетних до ономастичного компоненту художнього твору. Дослідження може допомогти у студіях поетичної мови, специфіки поетичної образності, у пізнанні тонкощів роботи майстра із словом.

У вищій школі робота може бути використана у курсах сучасної мови, стилістики, історії літературної мови, в ономастичних спецкурсах та в написанні курсових і дипломних робіт. Вона містить матеріали для ономастичного словника української літератури, який колись буде обов'язково створений.

Апробація роботи. Матеріали дисертації доповідались на міжнародній науково-практичній конференції “Рідна мова -- запорука безсмертя нації” (Одеса, 1998), міжвузівській науковій конференції “Національна ментальність і культура” (Одеса, 1999), а також на засіданнях кафедри української мови та літератури Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського (1998, 1999).

З досліджуваної проблеми опубліковано 9 наукових статей.

Структура дисертації. Жанровий підхід до розгляду ономастики творів Ліни Костенко зумовив виділення трьох розділів дисертації, у яких вивчається, відповідно, функціонування власних назв у: 1) віршах, 2) поемах, 3) романі “Маруся Чурай”. У першому та другому розділах матеріал вишикуваний хронологічно -- за часом публікації збірок поезій та за часом написання поем. Дисертація завершується висновками і списком використаних джерел та літератури, що налічує 215 позицій. Повний обсяг дисертації -- 195 с., обсяг без списку джерел -- 178 с.

Основний зміст

У “Вступі” обґрунтовується актуальність дослідження, формулюється його мета та завдання, визначається наукова новизна і практична користь.

Перший розділ дисертації “Ономастика поезій Ліни Костенко” у трьох своїх початкових підрозділах присвячений загальнотеоретичним проблемам літературної ономастики, що висвітлюються в аспекті розроблюваної теми. Йдеться про сутність літературної ономастики як окремого напрямку лінгвістичної науки про власні назви -- ономастики, про особливості літературної ономастики поезії порівняно з функціонуванням власних назв у прозі та драматургії, про специфіку літературної ономастики Ліни Костенко в межах загальних особливостей поезійного вжитку власних назв.

Вивчення онімії української художньої літератури, маючи вже певні осягнення (Л. О. Белей, Ю. О. Карпенко, Г. П. Лукаш, Л. Т. Масенко, Т. В. Немировська та ін.), фактично лише розпочинається. Перші праці в цій царині з'явилися лише в 1963-1965 рр. Повноцінне вивчення літературної онімії можливе лише за умови її аналізу в межах цілого тексту і в усій сукупності (а не розгляду окремих, на вибір, власних назв). Особливою мірою ця теза стосується поезії, де оніми, на відміну від прози й драматургії, переважно позасюжетні, чим зумовлений більший ступінь свободи щодо вжитку (чи уникнення) власних назв, значно нижчі показники переваги антропонімів, з якими змагаються топоніми й теоніми, більша наснаженість власних назв конотаціями, метафоричним та символічним наповненням. Вчені виділяють від п'яти (Ю. О. Карпенко) до восьми (О. І. Фонякова) особливостей, що відрізняють ужиток власних назв у поезії від інших родів літератури.

Усі ці особливості виявляються і в поезіях Л. В. Костенко, у яких власні назви стають могутнім текстоутворюючим чинником, зосереджуючи навколо себе чи не всі образи поезії, стають підкресленими мовними знаками неповторності -- характерної прикмети творів поетеси. За своїм складом ономастикон творів Ліни Костенко характеризується всеосяжністю, глобальністю, за стилістичним забарвленням -- високою експресивністю, вираженою адгерентно, за способом використання -- національним осмисленням, баченням над берегами вічної ріки -- Дніпра.

Основну ж частину першого розділу дисертації складає докладний аналіз динаміки вжитку власних назв у віршах, уміщених у всіх опублікованих збірках Ліни Костенко. Розгляд ведеться послідовно, в хронологічному порядку, збірка за збіркою.

У першій збірці “Проміння землі” (1957 р.) онімів мало -- лише 15 у 23 ужитках. Серед них за кількістю (8) переважають антропоніми, а за вжитками (12) -- топоніми. Усі власні назви виступають у прямому, нетропеїчному сенсі, але водночас усі мають вагомий конотативний компонент і експресивну наснагу.

У другій збірці “Вітрила” (1958 р.) онімів ще менше -- на 46 віршів припадає лише 10 власних назв у 13 вжитках, причому переважають тут топоніми -- їх 7 у 10 вжитках. 60% онімів сягають за межі України, тоді як у першій збірці таких онімів тільки 40%. З'являється й ужиток оніма в оригінальному звучанні (Еесті, а не Естонія) -- прийом, який Ліна Костенко використовує й пізніше. Поетеса починає виходити на позиції своєї онімічної глобальності. Оніми активно включаються у звукогру, на яку так щедрі твори поетеси.

Збірка “Мандрівки серця” (1961 р.), хоч віршів тут менше, ніж у попередніх збірках, включає вже більше власних назв -- 27 у 36 вжитках, причому зростає їх розмаїття. Окрім антропонімів, топонімів та теонімів, уперше з'являються астроніми (Чумацький Шлях, Стожари) й ідеоніми (“і співає “Котка” українка”). У збірці продовжує зростати ступінь онімічної глобальності і, що найістотніше, ступінь майстерності поетичного використання онімів. Розширюється амплітуда конотативного наповнення власних назв -- іноді несподіваного, але завжди поетично узасадненого; єдність оніма й художнього цілого стає буквально нерозривною; онімічна експресивність урізноманітнюється, набуває інтимності й довірливості, наближається до читача.

Четверта збірка Ліни Костенко “Над берегами вічної ріки” вийшла лише в 1977 р., після 16 років вимушеного мовчання, зумовленого радянською цензурою. Поетеса в цій збірці осягла вершин своєї майстерності, в тім числі й ономастичної, і тих вершин у подальшій творчості не облишила. Оніми вжито більше ніж у половині (65%) віршів збірки. Таке ономастичне насичення характерне і для всіх наступних збірок, тоді як у попередніх власні назви з'являлися щонайбільше у чверті віршів. У 128 віршах збірки використано 207 власне онімів (тобто без урахунку лексем сонце, місяць, які теоретично є власними назвами, але застосовуються поетесою як назви загальні), що вжиті в 305 випадках. Застосовано всі існуючі в мові дев'ять онімічних розрядів, з яких антропоніми займають половину ономастичного простору збірки (50,5%), а далі йдуть топоніми (26,7%), теоніми (15%), астроніми (2,9%), хрематоніми, ідеоніми -- і лише по одному хрононіму, ергоніму й зооніму.

У збірці істотно зростає онімічна глобальність. Усе людство в усі віки свого існування -- ось ономастичний хронотоп збірки, сфера лету думки й переживань поетеси. Змінюється якість реалізації ономастичного простору віршів. Нечувані новаторські метафори (“Ще кожен пальчик сам собі Бетховен”, “я -- Полінезія”), разюча онімічна символіка (“Вітрів свавілля, музика -- Севілья!”), уміння заступити онімом розлогий обсягом своєї емоційної інформації текст (“сплю, прочитавши собі Оріон”), вишукана онімічна звукогра, оригінальне застосування ономастичних перифраз -- усі ці видатні осягнення збірки знайшли своє розгортання й поглиблення в наступному творчому доробку поетеси. Збірка взагалі знаменує продовжене пізнішими творами помітне зростання симпатій Ліни Костенко до власних назв та їх виразових спроможностей. Онімія від цієї збірки стає ще більш вагомим складником костенківської поезії.

Ономастичний простір збірки “Неповторність” (1980 р.) має схожі кількісні параметри і теж включає всі існуючі онімічні розряди, нараховуючи 323 власні назви в 467 ужитках. Але загальна онімічна насиченість тут зростає -- на кожен вірш припадає в середньому 4,6 ономавжитки (у попередній збірці -- 3,6 ономавжитки), причому співвідношення розрядів дещо змінюється -- питома вага антропонімів знижується (41,2%), а вживаність топонімів (28,2%), теонімів (17%) та астронімів (5,6%) -- підвищується. Оскільки напрямок поетичної зацікавленості в збірці йде переважно не вшир -- на увесь світ, а вглиб, до “іксів історії”, то українська приналежність онімії тут помітно зростає, що, зрештою, змінює, але не применшує онімічної глобальності поезії Ліни Костенко. У збірці осягнуто стовідсоткову релевантність частини й цілого, оніма й тексту. Виразова потужність, дійовість кожної назви зросла, набула сенсу духовного скарбу. Помітно зміцнюється алюзійність, інтертекстовість ужитих онімів, серед яких чималу долю складають жіночі імена, що зумовлено посиленою увагою поетеси до місця жінки в історії людства. Оніми стають концентрованими втіленнями епохи і засобом езопової мови. Пор.: “І голосом дивним, похмурим, | як давній надтріснутий дзвін: | -- Батурин, Батурин, Батурин! -- | лунає мені навздогін”. Завдяки безмежжю енциклопедичної інформації, що її несуть у собі власні назви, поетеса наведеними рядками засудила (в 1980 році!) руйнацію 1708 р. російськими військами гетьманської столиці. У збірці помітно зростають біблійні зацікавлення поетеси -- біблійних теонімів та міфонімів тут лише на одну назву менше, ніж античних, активно вживаних нею й раніше.

У збірці “Сад нетанучих скульптур” (1987 р.) кількісні та якісні параметри ономастичного простору дещо змінюються, однак залишаються типово костенківськими. Збірка включає лише 36 віршів, з яких оніми вжито в 20. Їх тут 53 у 89 вжитках, причому відзначені в попередніх збірках тенденції динаміки антропонімів і топонімів призвели до того, що перших ужито менше (28,2% усіх онімів), ніж других (41,5%). Зросла також уживаність теонімів (18,9%) та астронімів (5,7%). На кожен вірш з власними назвами припадає 4,5 ономавжитки. Помітно збільшується кількість онімів, що стосуються України: про що не пиши, а тягне до рідного. Проте ономастичний простір залишається глобальним: за межі України сягає не менше 50% онімів. Поетеса сприймає світ серцем українки і оком землянина. При цьому серед власне українських онімів переважає денотативне значення (завжди з конотативним додатком), а серед онімів зарубіжних -- конотативне значення. Денотат тут відходить на другий план, оскільки ця онімічна група слугує переважно засобом зображення, а не позначенням об'єкта зображення. Ліна Костенко у збірці знайшла “міру речей”, знайшла свої прийоми роботи з власними назвами і свої улюблені джерела поповнення барв онімічної палітри.

Збірка “Вибране” (1989 р.) вміщує 146 віршів, що не публікувалися раніше. Серед них оніми вжито в 75. Усього їх тут 169 у 274 вжитках. Зростання продовжили тільки теоніми (23,7% усіх онімів). Антропоніми ж знову стали найуживанішим онімічним розрядом (34,9%), хоч топоніми відстали від них не дуже істотно (24,3%). Є в збірці і всі інші розряди власних назв. Глобальність поетичного мислення поетеси знову виводить на передній план всесвітню онімію. Українські реалії тут іменуються тільки 17,3% антропонімів і 22% топонімів, тоді як реалії далекого зарубіжжя -- 60,3% антропонімів і 58,5% топонімів. Втім, ці останні оніми знову ж таки слугують переважно засобом зображення: “Душа, зруйнована, як Троя”, “Немає Моцарта -- ніхто не Сальєрі”. Тобто оніми ці демонструють європейське мислення й інтелектуальність поезії Ліни Костенко, а не зображають усю Європу чи увесь світ. Найуживаніший топонім у збірці -- Україна. Як і в усіх інших збірках віршів Ліни Костенко, у “Вибраному” лексема сонце переважає лексему місяць, причому переважає істотно (15 ужитків проти 6).

Поетичну обробку онімів у віршах Ліни Костенко найліпше характеризують рядки самої поетеси: “Оголеними нервами | угадуєш словам | нестачу мікровольта | і зайвий міліграм”. Ця обробка полягає у витворенні адекватного художньому цілому вольтажу експресії і ваговитості, виваженості у формулюваннях думки. Для більшості вжитків власних назв у віршах характерним є метафоричний синкретизм, коли на пряме значення оніма накладається (не усуваючи цього прямого значення) значення переносне, що створює чи бере участь у створенні художнього образу. Початковий етап розвитку ономастичної роботи поетеси можна загалом визначити як екстенсивний: іде накопичення уживаності онімів і урізноманітнення способів їх обробки. Після періоду великого мовчання розпочинається етап інтенсивний: осягнута ономастична майстерність і віднайдені оптимальні ономастичні параметри дозволяють Ліні Костенко з максимальною гармонійністю використовувати онімічні матеріали для побудови своїх поетичних споруд.

У другому розділі “Ономастика поем Ліни Костенко” спочатку з'ясовуються загальні ономастичні закономірності великого поетичного твору порівняно з малим, тобто поеми порівняно з віршем. Поема, як правило, має розгорнений сюжет, низку взаємопов'язаних подій і їх учасників -- персонажів. Персонажів треба іменувати, причому з багаторазовим повторенням. А поезія не терпить повторень без спеціального стилістичного узасаднення. Тому проблема онімічних повторень (і способів їх уникнення) є вагомим чинником побудови ономастичного простору поеми. Оніми мають працювати на цілий художній текст, а він у поемі обсяжніший, ніж у вірші. Тому тут на власні назви лягає більш вагоме функціональне навантаження. При цьому ономастика поеми залишається ономастикою поезійною, будуючись за законами віршованого тексту з його конотативним -- тропеїчним та експресивним наповненням.

У наступних підрозділах пропонується, у хронологічній послідовності, аналіз ономастичного простору всіх опублікованих поем Ліни Костенко.

Перший великий епічний твір поетеси “Казка про Мару” убраний у фольклорні шати. Відповідно будується і його ономастика. З персонажів лише четверо мають імена -- Марися (так 27 разів), вона ж Мара (“Охрестили дитину -- Марія. А прозвали її -- Мара”) та її протилежність Галя і двоє чаклунів з описовими оказіональними іменами -- Мудра Баба і Дурний Чоловік. Онімічна партія цієї поеми-казки побудована цікаво й узасаднено, з “екологічною” топонімією (Перехрестя Блискавиць) й оживленням рослин. Особливо вдалою й тонкою є гра співзвучними іменами Марися -- Мара. Інтуїція поетеси ототожнює розмежовувані етимологами лексеми мара “замазура” і мара “злий дух”, а глибока узасадненість цієї позиції ставить проблему “поезія і наука”, яка неодноразово виринає у зв'язку з дуже цікавими ономастичними інтерпретаціями Ліни Костенко.

Другий великий твір, казка (поема) “Мандрівки серця”, містить тільки два оніми узвичаєного типу -- баба Хівря та сусідський Іван, що називають епізодичних, не включених до сюжету осіб. Проте ономастичний простір поеми багатющий, але -- фольклорно налаштований, казковий, побудований з контекстуальних, оказіональних власних назв. Головний герой тут Мандрівник, його батьки -- злидні (мала літера не заважає цьому позначенню бути контекстуальною власною назвою), уособлення людського життя і людського горя, з якими стрічається Мандрівник, заповнюючи своє велике серце, -- ТІНЬ ПОЛІВ, ВІЧНА МАТИ, САМОТА (з написанням великими літерами усього наймення), головний супротивник -- Василіск. Усе це -- апелятиви, що зазнали в творі онімізації, причому -- в різній мірі. Разом вони створюють казково-алегоричний ономастичний простір, що гармонійно поєднує древню українську фольклорну традицію з відважним новаторством і відіграє дуже істотну текстотвірну роль.

Онімія невеликої обсягом поеми “Чайка на крижині” складається виключно з географічних назв. Шість ужитих тут топонімів слугують передусім для адресації, локалізації зображуваного (Польща, м. Щецін). Але й тут головна колізія твору виражається не без участі власних назв: “О Польщо! | Я з Придніпров'я. | Я гість у твоєму краю”, пор.: “І, нарешті, по Одрі -- | темній, широкій -- | на останній крижині | самотня чайка пливе”.

Поеми Ліни Костенко, опубліковані після тривалого вимушеного мовчання, відзначаються особливо досконалими, адекватними творові ономастичними побудовами. Поема-балада “Скіфська одіссея” має дуже широкий ономастичний простір, хоч її безпосередні дійові особи безіменні. Ця безіменність на фоні значного онімічного насичення твору стає вагомим художнім прийомом. Головний герой -- просто грек, гречин. Авторка не стала вигадувати його ім'я, щоб не піти проти історичної істини, і цим піднялася до узагальнення образу героя. Максимум, на який іде поетеса, -- прийом антономазії, опертої на античний ономастикон: грек-мандрівник іменується Одіссеєм, його дружина -- Пенелопою, як імовірні скіфські діячі -- “степовий Пракситель”, “скіфський Діоген”, “ніжна Навсікая, струнка донька Супойського царя”.

У поемі взагалі немає жодного оніма, вигаданого поетесою. Є потужний шар антропонімів -- назв історичних осіб (передує “батько історії” Геродот, названий 10 разів), топонімів і теонімів, що вишиковуються в дві лінії -- грецьку та українську, значною мірою поєднану із скіфською. Це -- засіб сягнути витоків слов'янства, пізнати “хмільне старе вино старовини”, поєднати минуле з сучасним: “А по Дніпру, де нині Дніпрогес, жили вже царські скіфи -- паралати”, “На північ -- неври, де тепер Полісся”. Героєві-грекові, звісно, ближча грецька онімія, а зображуваним подіям (подорож по Дніпру від Ольвії до Супою), як і самій авторці -- українська. Поєднання, переплетіння цих ліній і створює ономастичну чарівність “Скіфської одіссеї”.

Чимало ономастичних знахідок у драматичній поемі “Сніг у Флоренції”. Проблема поеми -- наскрізна у творчості Ліни Костенко -- про вічне й тлінне: “Як тісно в пам'яті сторіч! | Як рідко зводяться титани! | Створити річ, | створити річ, | котра ніколи не розтане!” І тому твір насичений протиставленнями, перетвореннями, роздвоєннями. Скульптури оживають або -- тануть. Мармур стає снігом, а сніг -- мармуром. І все це знаходить онімічне втілення й онімічне увиразнення.

Головний герой поеми італійський скульптор Джованфранческо Рустичі (1474-1554) фігурує в тексті в двох іпостасях -- як Старий, що доживає віку в монастирі м. Тур у Франції і свій творчий талант утратив, і Флорентієць, що веде бурхливе життя у Флоренції й творить нетануче. Саме тут ужито формулу, що стала назвою всієї збірки, де вперше була опублікована поема: “якби на світі десь лишився | мій Сад Нетанучих Скульптур”. Розмови Старого з Флорентійцем у монастирському саду, тобто фактично гіркі роздуми Рустичі, складають основний обсяг тексту поеми. При цьому не дуже придатне для поетичної обробки ймення скульптора набуває і поетичності, і варіативності, і навіть етимологічної розшифровки: “я, скульптор навіть іменем своїм, я -- Рустичі, я -- рустика, я -- камінь”.

Перетворюється і Маріелла -- любов і скульптурний витвір Флорентійця. Вона померла, скульптура зникла. Але то -- нетануче. І тому скульптура оживає й приходить у монастирський сад. Тут мармур і плоть мають єдине милозвучне позначення -- Маріелла, що є онімічним вираженням єдності, нерозривності живого життя і живого мистецтва.

Ці трагічні образи роздвоєння єдиного і єдності роздвоєного фарсово віддзеркалюються у фігурах двох ченців, позначених лише контекстуальними онімами: Перший монах, Другий монах, а також у ще одній парі дійових осіб, онімічно позначених як Сублімований чортик і брат Домінік, з яких чортячого більше в останньому.

Усього в поемі фігурують 72 різні власні назви, ужиті 282 рази. З них 25 -- згадувані історичні особи. Найчастіше, 9 разів, виринає геніальний учитель і колега Рустичі, який іменується тільки Мікеланджело або тільки Буонарроті. Тут теж вбачаємо головний ономастичний прийом поеми -- роздвоєння. Але трагедійному роздвоєнню Рустичі на Флорентійця і Старого протистоїть роздвоєння форми, іменування Мікеланджело Буонарроті -- при повній єдності, цілісності змісту, носія цього іменування, як сам Мікеланджело протиставляється Рустичі: “Ти -- Рустичі, а він -- Буонарроті”. Онімічно виражена концепція роздвоєння так чи інакше відбита й ужитком деяких інших антропонімів (Леонардо да Вінчі, Савонарола).

Хоч дія відбувається у Франції, поема -- про Італію. Цікаво, що і згадуваних осіб, і топонімів, що представляють Італію, в поемі у чотири рази більше, ніж тих, що стосуються Франції. Серед топонімів (їх у поемі 21) передує, зрозуміло, Флоренція, наявна і в заголовку:

25 ужитків. Почуття до Флоренції, наповненої контекстуальним змістом “Батьківщина”, пронизують усю поему. Разом з Флоренцією та флорентійцями в поемі часто згадуються назви її храмів -- безцінних скарбниць мистецьких осягнень. Важливий компонент ономастичного простору поеми становлять також ідеоніми -- виключно назви скульптур, що зрозуміло для твору про скульптора. При цьому ідеоніми певною мірою розчиняються в тексті, так чи так зливаючися з антропонімами. Теоніми поеми, що не належать дійовим особам (серед останніх виступають і дев'ять муз, з якими теж відбуваються перетворення -- навіть не роздвоєння, а розтроєння), слугують засобами образності, що осягається в притаманній поетесі афористичній манері: “Усі володарі -- Прокрусти”.

Оперуючи виключно історичним, заданим темою матеріалом, Ліна Костенко вибудувала ономастичний простір поеми напрочуд майстерно. Від основної опозиції-роздвоєння як від онімічного центру ніби розходяться онімічні ж хвилі -- від трагедійних і болісних до комічно-бурлескних.

Принципово відмінним є ономастичне розв'язання драматичної поеми “Дума про братів неазовських”, що творилася одночасно із “Снігом у Флоренції”. Тут -- ніяких роздвоєнь і переливів. Монолітним, відлитим з металу характерам трьох “братів неазовських” відповідає безваріантне їх онімічне позначення -- тільки Павлюк, Томиленко, Сахно Черняк. Лише в одному випадку, у включеному в поему уривку з Львівського літопису, авторка змушена була навести вжиту там форму Василь Томашик, проте для свого твору обрала (а не витворила, як гадає дехто з дослідників) оптимальний для задуму історичний варіант Томиленко, як обрала його, з кількох засвідчених джерелами, і для гетьмана Павлюка. Текстова безваріантність іменувань “братів неазовських” демонструє і їх незламність, і фольклорні засади побудови ономастичного простору поеми.

Ці засади регламентували й дуже обмежену кількість ужитих в поемі власних назв -- і антропонімів (згадуються ще попередники Павлюка -- керівники збройних повстань Іван Сулима та Наливайко), і топонімів (називаються переважно об'єкти, пов'язані з Павлюковим повстанням: “через усю Вкраїну”, “Шість тисяч під Кумейками лягло”, “Оце такі і Наливайка видали. | І вас під Боровицею вони ж”). Особливу увагу привертає відтопонімний заперечний прикметник неазовські (брати), ужитий тільки в заголовку твору. Він онімічно концентрує в собі задум твору, що є антитезою до дій “братів азовських”, персонажів відомої фольклорної думи. Обидва ці антонімічні прикметники, бездоганно вмотивовані текстом, мають не географічну, а фольклорну, джерельну адресацію, набуваючи яскраво оцінного сенсу.

Вагоме місце в поемі займає ще тільки один розряд власних назв -- астроніми. Відповідником Муравського шляху фольклорної думи стає небесний Чумацький Шлях, названий перифрастично (“Он срібний шлях чумацької гризоти”), а відповідником воза, на якому везуть бранців на страту -- небесний Великий Віз. Таким способом чітко, але тонко, ненав'язливо відтворюється могуть події без апофеозної патетики.

Ономастичний простір поем Ліни Костенко дуже розмаїтий. І йдеться не просто про різне його онімічне наповнення, а про різне ономастичне розв'язання, різні принципи побудови. Поетеса вміє досконало й міцно вибудовувати з власних назв саму несучу конструкцію своїх творів. Із шести розглянутих поем у трьох онімія так чи так включає до свого складу фольклорні елементи, що поєднуються в один ансамбль з авторськими побудовами. При цьому в кожному творі опертя на фольклор дає дуже різні ономастичні результати. В інших трьох поетесу хвилює зустріч часів (“Скіфська одіссея”), просторів (“Чайка на крижині”), того й того разом (“Сніг у Флоренції”). І в досконалому поетичному вираженні цих проблем надзвичайно важливу роль відіграє онімія.

Третій розділ дисертації -- “Ономастика роману “Маруся Чурай”. Романний ономастичний простір має свої особливості, які коригуються тим, що йдеться про “історичний роман у віршах”. Велика кількість персонажів, що перебувають у взаємодії, зростання вагомості сюжету в жанрі роману помітно підвищують відсоток прямого, номінативного вжитку власних назв. Ознака твору “історичний” вимагає побудови автентичного онімічного хронотопу, а ознака “у віршах” вимагає поезії. І це проявляє себе у кожному вжитку кожного оніма роману “Маруся Чурай”. Конотативні й експресивні семи завжди присутні тут і в прямій онімічній номінації. З'являються й власне конотоніми, широко використовується (і створюється) культурна семантика онімів.

Антропонімія роману ніби творить три кола, що взаємно перетинаються, -- полтавське, загальноукраїнське й вороже, причому підкреслена польськість останнього вичерпно мотивується ситуацією XVII ст. Перше з них об'єднує майже всіх персонажів роману. Для заголовного образу поетеса мала вже усталену традицією форму Маруся, яка стала незмінюваною і використовується в усіх ситуаціях (30 ужитків). Два випадки варіювання -- Марусенька і мн. Маруськи -- відбивають різнопланове узагальнення. Додаткове наймення Чурай (що сприймається нині як прізвище, але в XVII ст. ним не було) є усталеною народною переробкою форми Шкурай, як вона відбита, стосовно батька Марусі Гордія, в “Історії русів”. Для персонажа-антипода Марусі поетеса з двох пропонованих легендою імен Галя і Ганна обрала перше, тим самим ще раз втіливши, уже з зовсім іншим (але в обох випадках опертим на культурну семантику) навантаженням, виразисту онімічну опозицію, використану в “Казці про Мару”.

Імення Галі Вишняківни, як і Грицька Бобренка, в романі активно варіюється. Останній з цих антропонімів свідчиться у складі Полтавського полку “Реєстрами Війська Запорозького” 1649 р., укладеними майже одночасно з імовірною датою суду над Марусею, хоч і свідчиться неадекватно: Кузма Бобренко, Грицько Бобровникъ. Ще один з головних героїв роману Іван Іскра історично ототожнюється з сотником Полтавського полку, що називається в тих же “Реєстрах” як Иван Искренко. Зазначена пам'ятка називає й полтавського полковника Мартина Пушкаря (у “Реєстрах” -- Пушкаренко). Цю пам'ятку можна вважати головним джерелом полтавської антропонімії роману. З персонажів твору у Полтавському полку віднаходяться імення Горбань (але не Семен) і, з незначними словотвірними чи фонетичними варіаціями (і теж з іншими особовими іменами), Процик Кулевара, Семен Капканчик, Ромашко Струк, Лесько Черкес.

У романі активно використовуються типові для української народної антропосистеми імення жінок за чоловіком (Чураїха, Бобренчиха, Ящиха, Вишнячка) та доньок за батьком (Чураївна, Вишняківна). Взагалі полтавська антропонімія роману -- то жива народна стихія, майстерно й точно відбита поетесою і використана нею як потужний засіб художнього мовлення, пор. у афористичних опозиціях: “і чураївські голови на палях, | і вишняківські голови на плечах”; “А він Бобренко. Він же не Чурай”.

Загальноукраїнське антропонімічне коло втілюється передусім в іменні гетьман Богдан Хмельницький, усі три компоненти якого, завжди -- відповідно до народної традиції -- одночленно, уживаються в романі, причому перший з них -- як контекстуальний онім: “Гетьман підписував ще один лист до Потоцького. | Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи”. Іменування інших історичних осіб одержують переважно хронотопічну функцію: “оце отут скрутили Наливайка”. Особливих поетичних висот сягає антропонімія в роздумах-зіставленнях імен святих з іменами, що уособлюють боротьбу і муки України: “Сисой, Мардарій -- мученики віри. | А Байда що, од віри одступивсь?”; “Григорівка. Семенівка. Панфили. | Святий Григорій... і святий Семен...”

Топоніми роману різняться тією роллю, яку виконують у творі. Є назви, безпосередньо пов'язані з головною сюжетною лінією: Полтава (найуживаніший топонім, використаний 69 разів), Біла Церква, Переяслав, Лубни та ін.; є віддалені в часі або просторі, переважно об'єднані навколо теми визвольної боротьби українського народу, історії України взагалі: Зборів, Збараж, Дубно, Варшава; Волинь, Брацлавщина, Литва; є пов'язані з життєвим шляхом окремих персонажів; є топоніми-символи, передусім Україна, Київ, Дніпро; є топоніми-порівняння та пісенні образи: Аппіїв шлях, Азов, Кодима. Ця розмаїтість географічних назв та їх стилістичних функцій зумовлюється як історичним жанром роману, так і загальними принципами використання власних назв у різних поетичних контекстах, особливостями індивідуально-авторського стилю Ліни Костенко.

З інших онімічних розрядів у романі “Маруся Чурай”, як і в драматичній поемі “Сніг у Флоренції”, значної вагомості набувають ідеоніми, оскільки в обох випадках ідеться про митців, про творців. Але в романі про піснетворку Марусю, зрозуміло, серед ідеонімів панують назви українських народних пісень, ужиті в прямій чи “розчиненій” формі. З двадцяти пісень, приписуваних Марусі Чурай, у романі так чи так згадано дев'ять (і ще кілька інших). Серед них найвпливовіша, текстотвірна -- назва “Засвіт встали козаченьки”, також “Ой не ходи, Грицю”, що виринає в сильній позиції, у самому кінці твору.

У сфері теонімії та міфонімії (передусім агіонімії) цілковито панують християнські власні назви, а антична теонімія повністю відсутня. Це нетипово для Ліни Костенко, але характерно для світосприйняття українського народу зображуваного XVII ст. Ужиток кожної власної назви в романі стає маленьким шедевром -- у творі немає жодного зайвого оніма, а всі наявні є доречними, всі сприяють глибшому розкриттю художнього цілого. Поетеса добирає такі оніми, що відповідають реаліям XVII ст. і водночас вписуються в ономастичний досвід людини ХХ ст. При всій тематичній детермінованості онімічного наповнення твору воно становить гармонійну єдність і потужну силу, що активно діє на реципієнта, створюючи сповідальну достовірність зображення.

У “Висновках” дисертації відзначається, що у жодному випадку використання власної назви Ліна Костенко не обмежується тільки її енциклопедичною інформацією, хоч, з іншого боку, ця енциклопедична інформація завжди (у більшій чи меншій мірі) присутня у вжитих поетесою онімах. Але вона доповнюється розмаїтими конотаціями і супроводжується експресивним забарвленням, часто досить інтенсивним. Ступінь конотативного доповнення денотативного сенсу власних назв може бути дуже різним -- від незначного, обертонного додатку до істотної перебудови семантичної структури оніма. Це конотативне доповнення, трапляється, займає чверть семантичного обсягу власної назви, половину, а то й більшу його частину, витісняючи денотативний компонент семантики на периферію. В останньому випадку онім стає конотонімом, значення якого лише асоціативно пов'язане з вихідним денотативним сенсом власної назви. Загалом метафоричний синкретизм, тобто накладання переносного значення оніма на його пряме значення (без його усунення), -- одна з найхарактерніших специфічних ознак літературної ономастики Ліни Костенко.

Другою такою ознакою є велика і протягом розвитку творчості зростаюча вагомість власних назв у мистецькій палітрі поетеси. При цьому прикметною особливістю індивідуально-авторського стилю Ліни Костенко є всеплановий підхід, глобальність і панхронічність ономастичного простору її творів. В ономастиці поетеси немає типової для багатьох письменників опозиції “своє -- чуже”. Залюбки звертаючись до імен Гомер і Есхіл, Пушкін і Блок, Бетховен і Гете, Шекспір і Уеллс, Вольтер і Роден, Данте і Мікеланджело, вона всіх їх носіїв сприймає як своїх, рідних. Але якщо добирати з поетичної онімії Ліни Костенко найуживаніше й найрідніше, то воно виявляється тільки українським. Трійця назв-символів, що пронизують усю творчість поетеси, -- Дніпро, Шевченко, Україна.

Головні наслідки вивчення ономастичних аспектів поезії Ліни Костенко можна синтезувати у вигляді опису функціонального навантаження власних назв у творах поетеси. Чітко виявляють себе шість функцій.

1. Номінативна, суто називна функція онімів стає провідною там, де панує чи бодай переважає денотативний компонент семантики власної назви, де вона слугує насамперед для того, щоб ідентифікувати об'єкт, що узуально позначається цією власною назвою. Ця функція є панівною менше ніж у половині ономавжитків у костенківських творах, але зберігається, бодай рудиментарно, і в усіх інших випадках.

2. Хронотопічна функція стає провідною там, де онім спеціально вказує на певний час і місце або лише на одну з цих двох координат. Хронотопічна функція відходить на задній план (але, як правило, не зникає цілковито) там, де власна назва не має спеціального скерування на часопростір, але його відображає. Зокрема, це стосується майже всієї антропонімії (вказує на етномовну приналежність носія) та топонімії (вказує на певну територію). Натомість соціальна функція власних назв, підкреслювана в багатьох ономастичних дослідженнях і широко відбита в українській літературі ХІХ-ХХ ст., у творах Ліни Костенко проявляє себе досить рідко.

3. Характеризуюча функція, за якою онім кваліфікує саме свого носія, а не визначає його хронотопічний, соціальний чи віковий статус, представлена в онімії Ліни Костенко досить розлого. Суто “промовистих” онімів, передусім антропонімів, у поетеси мало, пор. Таця Кисломедка чи Тадеуш Пика у “Марусі Чурай”. Але поетеса широко використовує промовисті потенції тих онімів, що здобули цю ознаку завдяки діяльності чи сутності своїх носіїв. Леся Українка, Моцарт, Дон Кіхот; Батурин, Флоренція, Варшава; Перун, Антей, Атлант у контекстах поетеси стають дуже промовистими найменнями. Для посилення цієї функції використовуються й перифрази: “країна, більша за Монако” (=Україна), “місто, премісто, прамісто моє” (=Київ).

4. Функція виразовості, образності, тропеїчності охоплює значну частину онімів, ужитих Ліною Костенко. Провідною вона є десь у третині ономавжитків, а в інших випадках теж у якійсь мірі присутня як конотативний додаток. Деякі групи власних назв, передусім античні міфоніми, майже суціль метафоризовані.

5. Експресивна функція так чи так зачіпає всю онімію Ліни Костенко.

У творах поетеси немає холодних, не зігрітих почуттями власних назв. Поетеса адгерентно наснажує власні назви експресією, а вони її випромінюють у тексті.

6. Текстотвірна функція власних назв проявляється в творах Ліни Костенко і як наслідок дії всіх попередніх, і шляхом активного використання власних назв як засобів когезії, пов'язування структурних елементів тексту, і тим, що власні назви в костенківських поезіях стають -- і це швидше правило, аніж виняток -- ключовими словами, які й організують текст.

Отже, можемо висновувати, що власним назвам у творах Ліни Костенко органічно притаманна поліфункціональність. Вони, як правило, виконують, всупереч класифікаторській логіці, мало не всі можливі функції одразу. Це, може, становить певну трудність для дослідників, але робить онімію поетеси необхідним, насиченим і повноцінним складником її лаконічного, афористичного мовлення.

Основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях автора

1. Ономастичний простір поеми-балади “Скіфська одіссея” Ліни Костенко // Щорічні записки з українського мовознавства: Зб. наук. праць / Одеський державний університет. -- Одеса, 1996. -- Вип. 3. -- С. 69-77.

2. Конотонімія в романі “Маруся Чурай” Л. Костенко // Щорічні записки з українського мовознавства: Зб. наук. праць / Одеський державний університет. -- Одеса, 1996. -- Вип. 4.

-- С. 35-41.

3. Оціночний заряд власних імен у романі “Маруся Чурай” Ліни Костенко // Питання сучасної ономастики. VІІ Всеукраїнська ономастична конференція. Статті та тези. -- Дніпропетровськ, 1997. -- С. 121-122. У співавторстві з Е.В. Боєвою.

4. Вивчення власних назв в українській художній літературі // Наша школа. -- 1998. -- №3. -- С. 50-52.

5. Топонімічне поле роману “Маруся Чурай” Л. Костенко // Щорічні записки з українського мовознавства: Зб. наук. праць / Одеський державний університет. -- Одеса, 1998. -- Вип. 5. -- С. 63-71.

6. Ономастика першої поетичної збірки “Проміння землі” Ліни Костенко // Щорічні записки з українського мовознавства: Зб. наук. праць / Одеський державний університет. -- Одеса, 1999. -- Вип. 6. -- С. 88-92.

7. Полтавське антропонімічне коло в романі Ліни Костенко “Маруся Чурай” // Записки з ономастики: Зб. наук. праць / Одеський державний університет. -- Одеса: Астропринт, 1999. -- Вип. 1. -- С. 85-91.

8. Роль поета в розвитку національної культури та збереженні національної пам'яті: Ліна Костенко // Рідна мова -- запорука безсмертя нації. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. -- К.: Кн. палата України, 1999. -- С. 150-155.

9. Ономастика поезій Ліни Костенко: збірка “Вітрила” // Восточноукраинский лингвистический сборник: Выпуск пятый. Сборник научных трудов / Донецкий государственный университет. -- Донецк: Донеччина, 1999. -- С. 115-120.

Размещено на Allbest.ru