Проблеми рецептивної естетики і поетики у творчій спадщині І.Я. Франка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім.Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК 800/808.03

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПТИВНОЇ ЕСТЕТИКИ І ПОЕТИКИ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ І.Я.ФРАНКА

10.01.06 -- теорія літератури

БОДНАР Віра Томашівна

Київ-1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Науковий керівник -- доктор філологічних наук, професор ГРОМ'ЯК Роман Теодорович, Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства.

Офіційні опоненти -- доктор філологічних наук СМІЛЯНСЬКА Валерія Леонідівна, Інститут літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник;

кандидат філологічних наук, доцент,ПІХМАНЕЦЬ Роман Володимирович, Прикарпатський державний педагогічний університет імені Василя Стефаника, кафедра української літератури, доцент.

Провідна установа -- Одеський державний університет ім. І.І.Мечникова, кафедра теорії і методики викладання літератури, Міністерство освіти України, м.Одеса.

Захист дисертації відбудеться 28 квітня 1999 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (252601, м.Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий 26 березня 1999 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради М.М.СУЛИМА

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблеми рецептивної естетики постали в центрі уваги філологів у 60-70-х роках ХХ століття, особливо у Німеччині, Швейцарії, Польщі. В Україні їх тоді торкалися Г.Сивокінь, Р.Гром'як, М.Ігнатенко, Г.Клочек, але систематичної і системної розробки ці питання не набули й досі, бо ще не увійшли в методологічний арсенал філологічного загалу. Насамперед виникає питання про можливість існування рецептивної поетики на відміну від рецептивної естетики. Останній термін після праць Г.-Р.Яусса й В.Ізера вже прижився. Відома на Заході і теорія читацького відгуку (англ. Reader-response criticism). Традиційним є розмежування поетики і риторики. Розвивається зараз риторична критика, неориторика. В усіх цих наукових школах і філологічних напрямах важливу роль відіграє проблема адресата, орієнтації на нього, його ролі не тільки в естетичній комунікації, а й конституюванні тексту.

Отож, подібні питання потребують спеціального аналізу. На перший погляд здається, що вони вже достатньо розроблені в Європі, а для нашої науки є абсолютно новими, хоча і в українській філології наявні власні передумови для їх сучасного осмислення. Одним із можливих шляхів опрацювання проблеми рецептивної поетики може бути історичний підхід до становлення поглядів на поетику літературної творчості крізь призму особливостей сприймання творів художньої літератури, її рецепції взагалі.

У колишньому СРСР ідеї представників рецептивної естетики подавалися нібито в “критичному переосмисленні” (Ю.Борєв, М.Ігнатенко та ін.), але більше спопуляризувалися російським перекладом колективної монографії “Общество. Литература. Чтение. Восприятие литературы в теоретическом аспекте” групи берлінських учених під керівництвом М.Наумана (М.: Прогресс, 1978) та збірником праць цього ж автора “Литературное произведение и история литературы” (М.: Радуга, 1984). Берлінська школа М.Наумана начебто протистояла константській школі Г.-Р.Яусса, прагнучи інтерпретувати основні положення рецептивної естетики з позицій марксизму.

Нарешті головніші праці зарубіжних учених, які активно, починаючи з 60-х рр. ХХ ст., почали розробляти проблеми герменевтики, інтерпретації літературних текстів, металінгвістики, поетики, рецептивної естетики тощо стали доступними в українському перекладі та інформативних викладах (Див.: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. -- Львів: Літопис, 1996). Якщо тепер в Україні стоїть питання про освоєння і доцільне коректне застосування в літературознавчих студіях новітніх зарубіжних концепцій, то постає необхідність осмислити шляхи реалізації цього завдання взагалі і кожним молодим дослідником зокрема.

Осмислення розвитку літературознавчої думки (загально-естетичного та літературно-критичного її аспектів) дозволить не стільки відповісти на питання про вторинність чи пріоритетність національної філологічної думки щодо певних мистецьких явищ, скільки збагнути тяглість традиції і знайти підґрунтя для природнього використання чужих теоретичних набутків. Досвід і творча спадщина І.Франка (літературознавча і художня) дають для цього дуже багатий і повчальний матеріал. Тому дослідження проблем рецептивної естетики і (відповідно) рецептивної поетики на матеріалі його наукового, літературно-критичного і художнього доробку видається нам і доцільним, і цілком актуальним.

Стан наукової розробки проблеми.

У творчій спадщині І.Я.Франка (в його критичних статтях, листах, наукових трактатах і художніх творах) є чимало спостережень над тим, як основні компоненти структури літературного твору зумовлюються не тільки його змістом, а й орієнтацією письменника на публіку. Деякі узагальнення Франкових спостережень зробив у своїх працях 60-70-х років Р.Т.Гром'як. Тому у даній дисертації продовжується і конкретизується розпочата ним робота. Нове повернення до творчої спадщини І.Франка під кутом зору рецептивної естетики зумовлюється і тим, що в працях сучасних українських літературознавців обраний нами аспект або не розглядається, або заторкується дуже побіжно. Так, у монографії М.Ігнатенка “Читач як учасник літературного процесу” (К.,1980), в якій цілісно осмислено проблему в системі суспільство -- письменник -- твір -- читач і щедро цитуються російські і західноєвропейські мислителі, в тім числі праці Г.-Р.Яусса і В.Ізера, спостереження і висновки І.Франка до уваги не беруться. Аналізуються тільки окремі його художні твори. Те ж стосується і кандидатської дисертації О.Б.Луцишин “Категорія “літературний розвиток” у науковому трактуванні І.Франка” (К., 1997). У ґрунтовному дослідженні Г.М.Сивоконя “Одвічний діалог (Українська література і її читач від давнини до сьогодні)” (К., 1984) проблема взаємовпливу письменника і читачів розглядається в історико-літературному аспекті, в ньому по суті реалізуються настанови давньої статті О.І.Білецького “Про одну з чергових задач історико-літературної науки (вивчення історії читача)” (1922). Безпосередній стосунок до нашої теми має праця Г.Д. Клочека “Поетика і психологія” (К., 1990), в якій є розділи “На шляху до рецептивної поетики” і “Контури рецептивної поетики”, однак у ній використано з творів І.Франка тільки його трактат “Із секретів поетичної творчості” і не враховано посутньо дослідження німецьких, французьких і польських авторів.

Відзначене вище мотивує не тільки актуальність, а й мету та новизну нашого дослідження.

Мета дисертації -- розкрити процес становлення ідей рецептивної естетики і поетики в творчості І.Франка, типологічну суголосність його естетично-поетикальної концепції з науковими пропозиціями тодішніх вчених з інших країн, окреслити міру її об'єктивної присутності в сучасній філологічній науці. При цьому дисертантка має намір виконати і вирішити такі конкретні завдання:

-- виявити в літературно-критичних статтях І.Франка ті думки, ідеї, формулювання, які стосуються ролі читача (публіки) в творчості письменників і в історико-літературному процесі;

-- зіставити погляди Франка на естетику і поетику літературної творчості з концепціями його сучасників і наступників;

-- відзначити свідомо запозичені і пропаговані Франком ідеї, тези, підходи до аналізу літературних творів та до їх функціонування в суспільстві;

-- окреслити міру оригінальності Франка в розумінні і тлумаченні естетичної функціональності художніх засобів (поетики ліричних віршових, епічних прозових і драматичних творів);

-- проаналізувати з позиції рецептивної естетики і поетики деякі малодосліджені художні твори І.Франка;

-- встановити співвідношення рецептивної поетики та неориторики.

Матеріалом (об'єктом) дослідження є передусім літературно-критичні статті та теоретичні праці І.Франка, його поезія (збірка “Semper tiro”), проза (оповідання “Місія”, “Чума”), повість “Великий шум”, драма “Украдене щастя”, а також теорія рецептивної естетики, викладена в основних працях Г.-Р.Яусса, В.Ізера, Г.Маркевича “Wymiary dziela literackiego” (1984), М.Гловінського “Powiesc mladopolska. Studium z poetyki historycznej” (1969); Е.Бальцежана “Perspektywy “poetyki odbioru” (1971, 1987);Р.Гандке “Utwor fabularny w perspektywie odbiorcy” (1982).

Предмет дослідження -- внесок І.Франка в становлення рецептивної естетики і поетики.

Теоретико-методологічна основа. Теоретичну базу дослідження складають концепції О.Потебні, І.Франка, праці їх українських послідовників (О.Білецького, Л.Білецького, М.Гнатишака, Г.Грабовича, Р.Гром'яка, В.Домбровського, І.Денисюка, М.Зубрицької, М.Ігнатенка, Г.Клочека, М.Павлишина, О.Преснякова, Г.Сивоконя, І.Фізера), російських (М.Бахтіна, Ю.Борєва, М.Виготського, М.Гея, Б.Мейлаха, П.Палієвського), польських (Р.Інгардена, С.Скварчинської, Г.Маркевича, Я.Славінського, М.Гловінського) літературознавців та чільних західноєвропейських теоретиків рецептивної естетики, тексту, дискурсу, інтерпретації (Г.Г.Гадамера, Р.Барта, У.Еко, Р.Рікера, В.Ізера, Г.-Р.Яусса).

У роботі над дисертацією застосовувався в основному історико-порівняльний метод з використанням елементів системного та герменевтичного.

Наукова новизна дисертації виявляється в постановці проблеми (Франко як попередник рецептивної естетики і поетики) і в основному забезпечується способом її розгляду: праці І.Франка ставляться в європейський контекст, системно аналізуються з погляду проблематики рецептивної естетики, здобуті результати застосовуються до реінтерпретації малодосліджених під кутом поетики художніх творів І.Франка. Така робота в українському літературознавстві виконується вперше.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що в ній на українському матеріалі конкретизуються поняття рецептивної естетики і поетики, обґрунтовується погляд на конкретно-історичне, функціональне співвідношення традиційних поетики, риторики, естетики з новітніми неориторикою та рецептивною естетикою.

Практичне значення визначається тим, що матеріали дисертації можуть бути використані в курсах історії української літератури (в темі “Творчість Івана Франка”), теорії літератури (у темах “Нові підходи до вивчення художньої літератури”, “Поетика”), а також можуть лягти в основу відповідного спецкурсу і сприяти поглибленню методологічної і методичної підготовки студентів-філологів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною комплексної колективної проблеми “Історія і поетика української емігрантської літератури: проблеми рецепції і компаративістики”, яку розробляють члени кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Тема і план-проспект дослідження, крім того, схвалені бюро Науково-координаційної ради “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім.Т.Шевченка НАН України.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були викладені на Міжнародній науковій конференції “Іван Франко -- письменник, мислитель, громадянин” (до 140-річчя від дня народження) (Львів, 1996), тринадцятій щорічній науковій франківській конференції “Іван Франко у 1898 р.: погляд через століття” (Львів, 1998), щорічних конференціях Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

За матеріалами дисертації є 5 публікацій.

Дисертація обговорена на спільному засіданні кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства та кафедри історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, перший з яких теоретико-аналітичний (“Проблема рецепції творів художньої літератури в літературно-критичних статтях і теоретичних працях І.Франка”), другий -- конкретно-інтерпретаційний (“Рецептивна функціональність поетики художніх творів Івана Франка”), висновків та списку використаних джерел, який містить 184 позиції. Повний обсяг дисертації 158 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми і стан її наукової розробки, сформульовано мету та завдання дисертаційного дослідження, окреслено його теоретико-методологічну основу, новизну і практичне значення.

У першому підрозділі першого розділу “Підходи до проблеми. Поняття і терміни. Традиційні естетика і поетика” дисертантка відзначає дискусійність думок про залежну від рецептивної естетики рецептивну поетику (“поетику сприймання”), наукові пропозиції щодо можливості її розробки (Е.Бальцежан у Польщі, Г.Клочек в Україні) і приймає ці пропозиції для осмислення на їх основі творчого досвіду Франка-критика і Франка-митця.

У процесі читання й осмислення під обраним кутом зору літературно-критичних статей і науково-теоретичних праць І.Франка було знайдено в них цитації, алюзії з праць численних культурних діячів різних країн світу, власні його спостереження, висновки з аналізованих ним літературних явищ, теоретичні узагальнення, полемічні застереження щодо багатоаспектної тепер проблеми естетичної рецепції. Їх систематизація дала підставу для висновку: корпус статей Франка становить єдиний метатекст, в якому діє внутрішня логіка, що по-різному виявляється в окремих статтях, кожен раз інакше аргументується залежно від аналізованого художнього явища. Смисловим ядром цієї логіки є теза Франка: “Поетична техніка оперта на законах психологічної перцепції і асоціації” (1898 р.). В іншому варіанті вона виявляється і формулюється так: “В артистичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить їй основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження”. З цієї позиції, на думку Франка, можна “добачити всі зерна вірної думки в попередніх естетичних теоріях”.

У другому підрозділі першого розділу “Естопсихологія і рецептивна естетика: імпульси, типологія, віддалений відгомін”, зіставивши спостереження та узагальнення Франка з естопсихологією Е.Еннекена на тлі тодішнього (остання чверть XIX століття) естетичного контексту, дисертантка доводить, що український мислитель значно конкретніший від французького колеги, бо в трактаті “Із секретів поетичної творчості” послідовно з різних боків аргументує ідею конструктивної ролі взаємин автора і читача у структуруванні твору в усіх його вимірах: від сенсорно-чуттєвої пластики через діалектику підсвідомого та свідомого в поетичній уяві до “обдуманих, розважених і розмірених змісту й композиції, з метрико-ритмічною організацією включно. Саме ці аспекти Франкових роздумів виявилися перспективними в ХХ сторіччі.

Завершує перший розділ третій підрозділ “Рецептивна поетика і неориторика”, де відзначається нове зацікавлення риторикою у багатьох працях сучасних філологів. Не обминав її свого часу і Франко, розрізняючи “риторичні прикраси”, що втратили органічний зв'язок із живим, пристрасним мисленням, і розвинутий “риторичний стиль” публічних виступів. Міркування Франка про різні питання риторики і риторичності, як правило, висловлені не з приводу ораторського мистецтва як “красномовства”, а з приводу художніх творів, їх впливу на слухачів і читачів, який здійснюється тими ж засобами (тропами, фігурами), “укладом” (побудовою) твору, що їх опрацювали і випробували знамениті оратори і відомі автори риторик.

Історичний екскурс в духовну культуру минулого виявляє тенденцію, яка є підставою для розробки і риторичної критики і навіть риторики читання. Йдеться про внутрішню єдність (за походженням) риторики, поетики, логіки, діалектики, основою якої є людське спілкування, діалоговість мовлення. Однак різна предметна спрямованість суб'єкта на компоненти комунікативного процесу згодом формує відносно самостійні науки (сфери знання і практичної діяльності). Оратор впливає на публіку словом, своїм виглядом, суспільною позицією, авторитетом; способи впливу оратора на слухачів вивчає, обґрунтовує риторика. Письменник своїм твором викликає в публіки катарсис, духовно-моральне очищення. Те, як твір художньої літератури має будуватися і які засоби використовуються для здійснення катарсичної функції, вивчає поетика.

Зіставивши виявлені в статтях Франка ідеї, положення, тези, дотичні до художньої рецепції, з контекстом європейської естетичної думки, ми переконалися в тому, що український автор з одними вченими погоджувався, цитуючи їхні праці, на інших покликався, згадуючи прізвища, переповідаючи деякі праці з пам'яті, він доповнював чужі висновки, враховуючи нові художні здобутки, полемізував, висував нові гіпотези, формулював власні погляди, в різний спосіб їх аргументуючи.

Ембріоном, з якого виростала теорія естетичного впливу мистецтва на людину і конкретизувалася врешті в концепцію рецептивної естетики, було вчення древніх еллінів про мімезис і катарсис. Це вчення переходило в новітні часи насамперед через “Поетику” Арістотеля, в якій також охарактеризовано, як і в його “Риториці”, суть і функції поетичних тропів і риторичних фігур. Важливу роль в розрізі естетично-функціонального аспекту мистецтва відіграли “Діалоги” Платона, особливо “Іон”, на аналізі проблематики якого сучасні вчені (напр., у Франції М.Шарль, у Польщі Є.Чаплієвич) розробляють проблематику неориторики читання і прагматичної поетики. І.Франко на праці Арістотеля і Платона посилався часто, вважаючи Арістотеля зачинателем “індуктивної естетики”, першим літературним критиком, а Платона -- предтечею інтуїтивної теорії генія, поетичного натхнення. З посиланням на Арістотеля Франко сформулював (1881) своє визначення естетики на основі ідеї впливу різних видів мистецтва на людину різними матеріальними засобами.

У концепції Франка-теоретика поєднувалися генетичний і функціональний підходи до розуміння художнього твору, його поетики. Кожен компонент композиції, кожен поетикальний прийом (художній засіб), в трактуванні Франка, виконує подвійну функцію: виражає задум письменника і доносить його до читача. Однак це донесення він розумів не як передачу, перенесення готової інформації, що міститься в творі, а як збудження у свідомості читача інформації, подібної за змістом та естетичним характером. У Франковій термінології це позначалося словами “суґерує”, “піддає”.

Якщо “перекласти” Франкову термінологію на сучасну мову науки про літературу, то можна сконструювати такі відповідники: “поетична техніка” (=іманентна поетика твору) породжена законами “перцепції” (=сприймання) та асоціації, які лежать в основі “комбінації” (=зіставлень і протиставлень, опозицій) “конкретних образів”; ті ж “упорядковуються” (=вводяться в композицію твору відповідно до авторського задуму та орієнтацій на потенційного адресата (реципієнта), і в “душі” (=духовному світі (уяві) фізичного читача збуджують підсвідомо/свідомо “найтайніші струни” (=архетипи, індивідуально набутий чуттєвораціональний досвід); “відкривають нам” (=читачам, які певним чином ідентифікуються з автором) “широкі горизонти чуття і життєвих відносин” (=на сформований в час писання твору горизонт очікування автора накладається горизонт очікування читача, а далі все відбувається майже за Яуссом). Так виглядала би “сформульована поетика” (сформульована словами І.Франка і сучасних теоретиків рецептивної естетики), яка не дуже розходиться з “іманентною” поетикою його художніх творів.

Результати теоретичного аналізу, проведеного в першому розділі, застосовано в другому розділі “Рецептивна функціональність поетики художніх творів Івана Франка”, де докладно розглядаються такі художні твори І.Франка: поетична збірка “Semper tiro”, оповідання “Місія”, “Чума”, повість “Великий шум”, драма “Украдене щастя”.

У першому підрозділі другого розділу “Суґестивність ліричної поезії (збірка “Semper tiro”)”, дисертантка показує, що цілісність і динаміка художнього світу збірки “Semper tiro” як єдиного тексту (власне метатексту) зреалізовані не в саморозвитку її змісту (мотивів, лейтмотивів, образів, настрою ліричного героя), а в безперервному діалозі автора з адресатом (фізичного автора-Франка з українською суспільністю і різнотипними фізичними читачами; автора як текстуального ліричного суб'єкта з узагальненим реципієнтом), про що свідчать посвяти реальним особам, подані відкритим текстом або криптонімами. Виразно представлена в тексті зверненість, націленість мовлення ліричного героя на віртуального адресата (розмова з самим собою, уявна бесіда поета з лісом, звернення до іншого -- узагальненого -- поета). Франко-автор знає, що він має певного типу реального читача і творить його виразний образ. Про націленість віршів на адресата свідчить також система заголовків або перших рядків окремих творів. У поетичній рефлексії Франка, далекій від холодного версифікаторства, відлунювала “філософія серця”, яка постійно спрямовувала його літературно-критичний дискурс.

Ідейно-філософським підґрунтям поетичного світу збірки “Semper tiro” стала гнучка діалектика, гуманістична терпимість, а емоційним пафосом -- філософський спокій, навіть з деякими нотками резиґнації. Тепер Франко-автор, як і його ліричний герой, начебто справді не Каменяр, не трибун, а всезнаючий пророк (тому і спокійний), парадигмою його мислення стає не стільки антитеза, скільки порівняльні, з'ясувальні і допустові конструкції. Виражально-вражальну (суґестивну) функцію виконують не комбінації елементів поетики як естетично значимі знаки, а подані в тих комбінаціях смисли, розгортання думки-почуття, яка збуджується, оживає в свідомості тих читачів, що знають “Псалми”, “Біблію”, “Слово про похід Ігоря”, звідки беруться епіграфи для розширення інтертекстуального поля поодиноких віршів, циклів. Франко розгортає ці поля за законами діалектики, риторики, перипетії, внаслідок чого вихідна теза, відомий чи його власний самоочевидний афоризм перетворюються до кінця твору (циклу) в антитезу, повертаються в несподіваний бік, ставляться в нові зв'язки і так активізують мислення й уяву читача. Читацькі асоціації, напрямок роздумів читача збірки задаються Франковою поетикою, яка націлена на зацікавленого адресата, передбачає вдумливого реального читача і подає йому допомогу для входження в текст, для бажаних авторові висновків.

У другому підрозділі другого розділу “Рецептивна стратегія поетики малої епічної прози (оповідання Івана Франка “Місія”, “Чума”), дисертантка відзначила, що названі оповідання задумувалися як складові трилогії “Чорна хмара”, що за змістом і за поетикальною структурою вони мають діалогово-полемічний характер. Це своєрідна “репліка” в історичному українсько-польському діалозі на тему цивілізаторської ролі польської культури в Україні взагалі, ролі віри (церкви, православ'я, католицизму, унії) зокрема. Ці твори тяжіють до традиційної розповідної прози з аукторіальним наратором. Тому “універсальним ключем”, яким читач може “відімкнути” замкнутий засобами поетики авторський задум, збагнути художню семантику авторського вислову є нарація, особливості її розгортання відповідно до авторської стратегії.

Рецептивна стратегія поетики оповідання “Місія” визначається співвідношенням нарації всезнаючого розповідача (аукторіальна нарація), одного з учасників події, про яку йдеться, -- Франковського (персональна нарація) і діалогів центрального персонажа -- патера Гаудентія з візниками, старостою села, до якого потайки прибув патер з місією, і присяжним. У тексті абсолютно домінує аукторіальний наратор, який вдається до ретроспекції в дитинство Шимона Цюри і в його роки навчання (перші чотири розділи оповідання), невідлучно переміщається з місіонером Гаудентієм аж до кінця першої місії (друга буде предметом розповіді в “Чумі”). Місцями його розповідь, особливо в затяжній експозиції, об'єктивно відсторонена і постає перед читачем у формі історичного викладу. Тут функція нарації інформативна. Подекуди нарація настільки наближається до свідомості персонажа (патера Гаудентія), що переходить у невласне пряму мову (в тексті “Місії” зустрічаються тільки її елементи розміром фрази чи кількох фраз). Тут наратор коментує, пояснює, подеколи іронізує. Щоб уникнути надмірної умовності в розповіді всюдисущого розповідача і дотриматися міри і психологічної достовірності, І.Франко подає інформацію про перебування селянської делегації у Ватікані устами її учасника Франковського з приміткою “Оповідання Франковського списане мною з його власних уст 1884 р.”.

Будуючи хронотоп оповідання, розгортаючи фабулу й сюжет, автор “доручає” нараторові підтримувати зацікавлення читача. Наратор постійно перемикає увагу читача з того, що відбувається ззовні, у внутрішній світ персонажів, часто договорює, домальовує те, про що міг би здогадуватися читач, не надуживаючи, проте, недовірою наратора до читача. Важливу функцію в розширенні художньої семантики, яка не може зводитися тільки до “викриття аґентів Ватікану”, бо в нарацію включено розповідь про “обрусительну” політику Росії, виконує прикінцевий пейзаж. Побачений, сприйнятий перестрашеним місіонером, якому не вдалася місія, пейзаж починає символізуватися і через марення-галюцинації персонажа підводить його до концепту: “Не твоя побіда! Ratio vincit” (тобто розум перемагає).

Рецептивна стратегія поетики оповідання “Чума” проявляється в тексті твору аналогічно, функції наратора й особливості нарації також. “Чуму” з “Місією” пов'язує в концептуально-смислову цілість постать патера Гаудентія, місце його перебування, згадане в кінці “Місії” і на початку “Чуми” (місто Тернопіль). Ідейний смисл художньої семантики оповідання “Чума” нюансується передусім опозицією патер Гаудентій/отець Чимчикевич, а також колізіями між Гаудентієм і пріором єзуїтського монастиря, з одного боку, і між о.Чимчикевичем та шкільним інспектором, з другого. Читацьку увагу стимулює і підтримує фабульно-сюжетна структура, вибудована за законами перипетії. Виражально-семантичні можливості фабульно-сюжетної основи художнього світу, як і стосунків між персонажами, вимагають від читача інтерпретаційної кмітливості. Її також активізує відомими вже прийомами всезнаючий наратор. З оповідання “Місія” переходить в оповідання “Чума” мотив перемоги/поразки. Через внутрішній монолог о.Чимчикевича прояснюється двозначність заголовка “Чуми”, акцентується його логічний та асоціативний зв'язок з лейтмотивом боротьби/перемоги/поразки представників двох християнських конфесій. Франко -- раціоналіст і скептик -- роздумував і над перспективою образу патера Гаудентія. В одному з варіантів третьої частини “Чорної хмари” (в “Тріумфі”) старий вже Гаудентій мав розчаровуватися і каятися. Історія написання, публікації двох частин трилогії “Чорна хмара” -- дуже повчальна як для розуміння ролі авторської стратегії в складанні рецептивної поетики, так і в осягненні багатовимірності художньої семантики, ідейного змісту цих маловивчених творів, особливо у зв'язку з повістю “Великий шум”.

Третій підрозділ другого розділу “Естетика впливу поетики Франкової повісті “Великий шум” на читачів” складається з чотирьох пунктів.

У першому пункті третього підрозділу другого розділу “Повість “Великий шум” у відношенні до історичного часу і реального читача” дисертант висловлює думку, що повість І.Франка “Великий шум” дає матеріал не тільки для конкретизації того, як проявляється рецептивна стратегія нарації в епічному творі зі складною фабульно-сюжетною будовою і розгалуженою системою персонажів, а й для обговорення таких питань: про характер мімезису та про його вплив на рецептивну поетику, про модифікацію орієнтації автора на різнотипного адресата, про значення читацького досвіду для реінтерпретації класичних творів. Відповідаючи на перше з них, можна сказати, що Франко “наслідував” реальну дійсність частково: він, як митець, компонував в уяві такий художній світ, який за образами людських постатей, за їх взаєминами і за вимірами їх середовища є правдоподібним, але не ізоморфним. Франків уявний світ репрезентує читачам реальний світ по-різному: а) правдивими (до ілюзійної точності) описами; б) достовірними розповідями; в) відтворенням привидів-галюцинацій. Цей добір компонентів уявного художнього світу регулюється основним рецептивним законом -- зацікавити можливих різнотипних реципієнтів. Досвідчений автор, працюючи в екстремальних умовах, створив раціонально-впорядкований художній світ з високим ступенем антиципації, вмотивованості і непередбачуваності. У цьому світі поєдналися соціально-гострий конфлікт, морально-психологічні колізії, логіко-гносеологічні узагальнення і віддалені аналогії-паралелі, що апелюють до читача, “провокуючи” його інтерпретаційну винахідливість.

У другому пункті третього підрозділу другого розділу “Система персонажів повісті та авторська рецептивна стратегія” дисертант зосереджує увагу на тому, що сваволю читачів в їх спілкуванні з текстом Франко обмежив системою своїх персонажів та особливостями нарації. Кожен персонаж у цій системі має не тільки статус індивідуалізованого соціального типу з певними рисами, він виконує виражально-спонукальну (щодо читача) функцію своїми ролями в фабулі-сюжеті, навіть черговістю (послідовністю), способом появи в полі зору читача. Потенційний читач, віртуальний адресат вписаний Франком у текст твору за допомогою поетикальних засобів, доступних і зрозумілих тим фізичним читачам, які здатні розшифрувати не тільки художній прийом, збагнути його функціональне навантаження, а й осягнути семантику образу-персонажа в цілому.

У третьому пункті третього підрозділу другого розділу “Ритм у повісті “Великий шум” як сугестивний засіб її поетики” дисертант акцентує увагу на зрослій питомій вазі і функції ритму. Багаторівнева ритмічність повісті твориться звукописом, лексичними, фраземними, синтаксичними повторами, чергуванням розділів зі зміною місця дії, описів пір року, фіксацією часоплину за основними християнськими святами, чергуванням мовленнєвої активності наратора і персонажів. Ритм тринадцяти розділів повісті відповідає зовні повільному плинові життя панщизняного села, який вже збурюється конфліктами нового правопорядку. Спокійна епічна нарація пришвидшується вибірковістю розповіді і вторгненням наратора в духовний світ того чи іншого персонажа, ретроспекцією в минуле. Високий ступінь ритмічної організації поетики повісті “Великий шум” суґерує реальному читачеві мінливий настрій на рівні підсвідомості, сприяє стійкому естетичному задоволенню.

У четвертому пункті третього підрозділу другого розділу “Повість “Великий шум” і деякі питання інтерпретації її тексту і смислу” дисертантка, розглянувши деякі зразки спрощеної, вульгаризованої інтерпретації змісту повісті “Великий шум”, констатує, що серед причин такого явища є неувага до поетики як системи, що виражає нараційну стратегію автора. Тому нова інтерпретація цього твору, як і багатьох інших творів Франка, мусить бути реінтерпретацією. Принципом такої реінтерпретації може бути Франкова концепція вільного пошуку істини на засадах критицизму і навіть скептицизму.

У четвертому підрозділі другого розділу “Текст п'єси Франка “Украдене щастя” крізь призму рецептивної естетики і поетики” дисертантка обґрунтовує тезу, що якщо взяти до уваги основні моменти входження реципієнта в текст словесного твору, системно викладені в праці В.Ізера “Процес читання” (1972), то можна зауважити, що вони в основному збігаються з тими, які виведені з праць І.Франка. Вони виявляють свою придатність для цілісного аналізу і тексту п'єси як літературної основи театральної вистави. Аналіз тексту “Украденого щастя” за цією методикою показав, що повільне, філологічне читання з акцентованою увагою до поетикальних засобів, націлених на сприймача, дозволяє тонше відтворити багатство художнього світу драматичного твору і на основі літературно-словесного тексту-дискурсу, а не лише театральної вистави.

У висновках підсумовано і узагальнено основні положення дисертації. У кінці 70-х років нашого століття Б.Храпченко в Росії, Г.Маркевич у Польщі, висловлюючи різні застереження проти некритичного захоплення рецептивною естетикою, не заперечували ні цього наукового напряму, ні дальших пошуків на цьому шляху. Г.Маркевич, розглядаючи пропозицію Е.Бальцежана створити “поетику сприймання”, зауважував, що такі спроби зводяться до відомого вже функціонального аналізу художніх текстів. Справді, рецептивна поетика ґрунтується на функціональному аналізі художнього твору в системі автор -- твір -- текст -- реципієнт (читач, критик). Спроба актуалізувати рецептивну функціональність поетики художніх творів І.Франка якщо й не переконує опонентів рецептивної поетики, то може вважатися принаймні науково-методичною пропозицією, яка, на думку дисертантки, не огрублює аналізу художнього твору як естетичного феномена в єдності змісту й форми.

рецептивний естетика поетика франко

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

1. Рецептивна поетика і неориторика: сучасні проблеми і концепція

І.Франка в ретроспективі//Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство.-Тернопіль,1997.-Вип. 1-С. 4-11 (0,5 др. арк.).

2. Проблеми рецептивної естетики і поетики в літературознавчій спадщині Івана Франка // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє.--Тернопіль.--1998.-- С. 100-106 (0,5 др. арк.).

3. Естопсихологія і рецептивна естетика: імпульси, типологія, віддалений відгомін // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. -- Тернопіль, 1998. -- Вип. 2. -- С. 4-11 (0,5 др. арк.).

4. Рецептивна стратегія поетики малої епічної прози (оповідання І.Франка “Місія”, “Чума”) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. -- Тернопіль, 1998. -- Вип. 3. -- С. 4-24 (0,5 др. арк.).

5. Естетика впливу поетики Франкової повісті “Великий шум” на читачів // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Літературознавство. -- Тернопіль, 1998. -- Вип. 3. -- С. 25-34 (0,5 др. арк.).

АНОТАЦІЇ

Боднар В.Т. Проблеми рецептивної естетики і поетики у творчій спадщині І.Я.Франка. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 -- теорія літератури. -- Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Тернопіль, 1998.

Дисертацію присвячено розкриттю процесу становлення ідей рецептивної естетики і поетики в творчості Івана Франка, типологічної суголосності його естетично-поетикальної концепції з науковими пропозиціями тодішніх вчених з інших країн, окреслено міру її об'єктивної присутності в сучасній філологічній науці. Аналізується рецептивна поетика малодосліджених художніх творів І.Франка, зокрема, сугестивність ліричної поезії (збірка “Semper tiro”), рецептивна стратегія поетики малої епічної прози (оповідання “Місія”, Чума”), естетика впливу поетики Франкової повісті “Великий шум” на читачів та текст п'єси “Украдене щастя” крізь призму рецептивної естетики і поетики.

Ключові слова: естетика, рецептивна естетика, рецептивна поетика, риторика, текст, дискурс, наратор, реципієнт.

Боднар В.Т. Проблемы рецептивной эстетики и поэтики в творческом наследии И.Я.Франко. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 -- теория литературы. -- Тернопольский государственный педагогический университет имени Владимира Гнатюка, Тернополь, 1998.

Диссертация посвящена раскрытию процесса становления идей рецептивной эстетики и поэтики в творчестве Ивана Франко, типологическому сходству его эстетико-поэтикальной концепции с научными предложениями современных И.Франко ученых других стран, определению меры ее объективного присутствия в современной филологической науке. При этом выполнены и решены конкретные задачи: найдены в литературно-критических статьях И.Франко те мысли, идеи, формулировки, которые касаются роли читателя (публики) в творчестве писателей и в историко-литературном процессе; сопоставлены взгляды И.Франко на эстетику и поэтику литературного творчества с концепциями его современников и преемников; отмечены сознательно заимствованные и пропагандированные И.Франко идеи, тезисы, подходы к анализу литературных произведений и их функционированию в обществе; очерчена мера оригинальности И.Франко в понимании и толковании эстетической функциональности художественных приемов. Установлено соотношение рецептивной поэтики и неориторики.

Анализ с точки зрения рецептивной эстетики литературно-критических и научно-теоретических трудов И.Франко стал основанием для вывода: корпус статей И.Франко составляет единый метатекст, в котором действует внутренняя логика, которая по-разному проявляется в отдельных статьях, каждый раз иначе аргументируется в зависимости от анализируемого художественного явления. Смысловое ядро этой логики составляет тезис И.Франко: “Поэтическая техника базируется на законах психологической перцепции и ассоциации”. В другом варианте она обнаруживается и формулируется так: “В арти-стическом творчестве красота лежит не в материале, который служит ей основой, не в моделях, а в том, какое впечатление оказывает на нас данное произведение и какими способами артист сумел постичь это впечатление”. С этой позиции, по мнению И.Франко, можно “увидеть все зерна верной мысли в предыдущих эстетических теориях”.

Анализируется рецептивная функциональность поэтики малоисследованных художественных произведений И.Франко, в частности, суґестивность лирической поэзии (сборник “Semper tiro”), рецептивная стратегия поэтики малой эпической прозы (рассказы “Миссия”, “Чума”), эстетика воздействия поэтики повести Франко “Великий шум” на читателей и текст пьесы “Украденое счастье” сквозь призму рецептивной эстетики и поэтики. Таким образом, имея сегодня достаточно разработанную рецептивную эстетику, очерченную в общих контурах рецептивную поэтику, можно утверждать, что в украинской филологико-эстетической мысли, прежде всего в наследии И.Франко, постепенно накапливались наблюдения, идеи, догадки, обобщения и итоги, которые составляют теперь надежный фундамент рецептивной теории в двух ее проявлениях -- общеэстетическом и конкретнопоэтикальном.

Основные результаты диссертационного исследования могут быть использованы в курсах истории украинской литературы (при изучении темы “Творчество И.Франко”), теории литературы (при изучении темы “Новые подходы к изучению художественной литературы”, “Поэтика”), а также могут быть положены в основу соответствующего спецкурса и содействовать углублению методологической и методической подготовки студентов-филологов.

Ключевые слова: эстетика, рецептивная эстетика, рецептивная поэтика, риторика, текст, дискурс, наратор, реципиент.

Bodnar V.T. The problems of receptive aesthetics and poetics in the creative legacy of Franko. - Manuscript.

Dissertation for awarding candidate degree of philological sciences on speciality 10.01.06 - Theory of literature. Ternopil State Pedagogical University. - Ternopil, 1998.

The dissertation is devoted to the problem of development of ideas of receptive aesthetics and poetics in the Ivan Franko's creativity, as well as typological resemblance of his aesthetic and poetic concepts with scientific investigation of foreign scientists from abroad; measure of it sodjective presence in modern phylologycal science is overlined. Receptive functionality of poetics of uninvestigated writings, such as suggestion of lyric poetry (“Semper tiro” collection), receptive strategy of poetics of small epic prose (stories “Mission”, “Plague”); aesthetics of influence of poetics of Franko's tale “Great noise” upon readers and text of play, “Stolen fortune” from the point of view of receptive aesthetics and poetics are inverstigated.

Key words: aesthetic, receptive aesthetic, receptive poetic, rhetoric, text, recipientis, discurs, narrator.

Размещено на Allbest.ru