Південнослов'янська народна поезія (сербська, хорватська, болгарська) в українській літературній інтерпретації середини ХІХ-ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 398 (= 861/=867): 883

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Південнослов'янська народна поезія (сербська, хорватська, болгарська) в українській літературній інтерпретації середини ХІХ-ХХ століття

10. 01.03 - літератури слов'янських народів

Карацуба Мирослава Юріївна

Київ 2000

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Південнослов'янська народна поезія (сербська, хорватська, болгарська) розглядається у даному дисертаційному дослідженні не тільки у своїй жанровій природі і неповторній національній специфіці, а, головним чином, як вихідне джерело для його сприйняття і засвоєння в українській оригінальній художній творчості цілого ряду видатних українських письменників: Т. Шевченка, Ю. Федьковича, М. Старицького, І. Франка, Лесі Українки, а також у вигляді численних перекладів і переспівів (І. Франка, М. Старицького, П. Грабовського, М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського). Оскільки тема дослідження є складною й багатогранною, висвітлення якої вимагає залучення значного матеріалу, дисертацію побудовано загалом на матеріалі сербської народної поезії, яка викликала особливий інтерес в українському літературному середовищі, із подальшим залученням народної поезії хорватів і болгар.

Різні аспекти і підходи до вивчення народнопоетичної спадщини південних слов'ян присутні у численних літературознавчих, фольклористичних та мовознавчих працях відомих філологів: М. Халанського, М. Максимовича, Л. Булаховського, М. Кравцова, М. Драй-Хмари, М. Рильського, І. Айзенштока, Ф. Прийми, М. Гольберга, Б. Галащука, І. Ющука, М. Яценка, М. Гуця, О. Шпильової, В. Захаржевської, Н. Шумади, Я. Пилинського та деяких закордонних дослідників (В. Недича, П. Поповича, І. Ковачека тощо). Однак, питання і в наш час залишається багато в чому відкритим та дискусійним.

Отже, нового висвітлення вимагає ідея слов'янської взаємності - традицій, сучасного звучання, перспектив на майбутнє: у безпосередньому поєднанні вивчення південнослов'янської народної поезії, художніх творів, що побудовані на фольклорній основі, з проблематикою їх художнього сприйняття й засвоєння в українській літературі ХІХ-ХХ століття.

При цьому треба врахувати принципове значення фольклорної основи для розвитку українського літературного процесу ХІХ-ХХ століть як такого, що є дуже важливим і показовим взагалі для художньої творчості найвидатніших представників слов'янського літературного світу.

Мета дисертаційної роботи полягає у дослідженні південнослов'янської народної поезії і творів літературних, свідомо побудованих на південнослов'янському фольклорі в своїй тематиці і в художній структурі як в розрізі історико-літературному по лінії зв'язків контактних і типологічних зіставлень, так і в розрізі теоретичних узагальнень в межах даної проблематики - головним чином по лінії перекладацької майстерності і тематичних взаємозвернень в художній творчості. Для реалізації поставленої мети передбачається вирішення таких завдань: 1) визначити ключові особливості жанрової специфіки, стилю викладу, образної системи і поетичних засобів південнослов'янської народної поезії; 2) продемонструвати на конкретних прикладах, в який спосіб здійснювалося образно-тематичне входження південнослов'янської народної поезії до української літератури середини ХІХ-ХХ ст.; 3) вдатися до певних типологічних зіставлень південнослов'янської народної поезії, а також деяких художніх творів південних слов'ян, побудованих на фольклорній основі, з українськими літературними творами (залучаючи для цього іноді матеріал із інших слов'янських літератур - польської й російської), а також з українськими думами й історичними піснями на рівні художньої структури з її образно-лексичними і стильовими особливостями; 4) вдатися до аналізу художніх українських перекладів, стилізацій і переробок з народної поезії південних слов'ян відповідного історичного періоду.

Дослідження передбачає комплексне використання двох методів: порівняльного, який є провідним, і історико-літературного.

Об'єктом дослідження є: оригінальні фольклорні твори (сербською, хорватською, болгарською мовами); українські художні переклади з південнослов'янської народної поезії, українські літературні твори ХІХ-ХХ століття.

Матеріал дослідження. Фактичний матеріал було дібрано із збірок оригінальних народнопоетичних ліричних і епічних творів південних слов'ян (“Народне епске песме”, “Народне лирске песме”); збірок українських перекладів з народної поезії сербів, хорватів, болгар, а також з літературних творів провідних українських, сербських, болгарських, російських, польських майстрів слова: Т. Шевченка (“Подражаніє сербському”, балада “Тополя”); Ю. Федьковича (цикл “З окрушків”, “Празник у Такові”, “Сербські ваї”, поема “Лук'ян Кобилиця”); І. Франка (балади “Мати святого Петра”, “Невдячні сини”, “Найбільші гріхи”, “Зрада жінки Груя Новаченка”, “Поема про білу сорочку” тощо); М. Старицького (“Сербські народні думи і пісні”, “Маруся Богуславка”); П. Грабовського (збірки віршів і перекладів: “Пролісок”, “З чужого поля”, “3 Півночі”, “Доля”, “Кобза”); Лесі Українки (поема “Віла-посестра”); М. Вороного (“Легенда”); М. Рильського (переклади із збірника “Сербська народна поезія” - з “юнацьких” пісень - “Докосовські пісні”, “Пісні про Марка Королевича”, “Пісні про гайдуків”); П. Тичини (вірш “Вазов в Одесі. 1888 рік”, поема “Подорож до Іхтімана”); Л. Первомайського (книжка “З глибин. Балади народів світу”, збірка “Слов'янські балади”, переклади із збірника “Сербська народна поезія” - з “юнацьких” пісень - “Докосовські пісні”, “Косовські пісні”, “Пісні про Якшичів”, “Пісні про ускоків”, “Балади та ліричні пісні” (балади “Чура у темниці”, “Мисливець”, “Кара”, “Олень та віла”, “Сонце”); П. Нєгоша (“Гірський вінець”); Х. Ботева (вірші “Моя молитва”, “Боротьба”, балада “Хаджі Димитр”); О. Пушкіна (“Песни западных славян”, “Узник”, “Дочери Карагеоргия”) А. Міцкевича (збірник “Балади і романси” : балади “Світязь”, “Рибка”).

Наукова новизна дисертації. Дослідження такого широкого профілю, де розглядається жанрово-стилістична природа самої народної поезії південних слов'ян в її зіставленнях з українською народною поезією, головне ж, українська літературна інтерпретація південнослов'янських фольклорних джерел в українській літературі здійснено вперше.

Теоретичне значення. Історико-літературне дослідження південнослов'янської народної поезії в її українській літературній інтерпретації дає можливість і для певних теоретичних узагальнень в плані розв'язання складної проблеми фольклорно-літературних взаємин. Зроблені у даній дисертаційній роботі типологічні зіставлення можуть служити основою для вироблення порівняльної моделі в галузі сюжетної структури й образно-лексичного перегуку південнослов'янської народної поезії і українських художніх творів згаданого періоду.

Практичне значення роботи полягає у можливості її використання при читанні загальних курсів південнослов'янського фольклору й літератур, вузівських спецкурсів, а також у процесі вивчення самої української літератури ХІХ-ХХ століття в середній школі та вищих учбових закладах з метою усвідомлення всеслов'янського контексту української літератури.

Апробація дисертації. Основні положення роботи викладено на науково-професорсько-викладацькій конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1996); наукових славістичних читаннях пам'яті академіка Л.А. Булаховського в Київському національному університету імені Тараса Шевченка (1997, 1998); славістичній конференції пам'яті О.О.Потебні і Л.А. Булаховського у Київському інституті “Слов'янський університет” (1998); V-й, VІ-й, VІІ-й Міжнародних конференціях “Мова і культура” Фонду гуманітарного розвитку “Соllеgіum” в Києві (1996, 1997, 1998); на всеукраїнській міжвузівській науковій конференції, присвяченій 85-річчю від дня народження Андрія Самійловича Малишка в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (1997); на науковій конференції “Гоголь і сучасність” у Ніжинському педагогічному інституті ім. М. Гоголя (1997); на Міжнародній науковій конференції “Актуальні історико-культурологічні та філологічні проблеми слов'янознавства: процеси інтеграції та дезінтеграції у слов'янському світі” у Тернопільському державному педагогічному університеті ім. Володимира Гнатюка (1997); на Міжнародній славістичній конференції пам'яті професора Костянтина Трофимовича у Львівському державному університеті ім. І.Франка (1998).

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри слов'янської філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення дисертації висвітлено у дев'яти публікаціях, у тому числі у дев'яти статтях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації - 200 сторінок. У списку використаної літератури 129 джерел.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено мету, завдання та методи дослідження, вказано наукову новизну дисертації; теоретичне і практичне її значення (рекомендації щодо результатів дослідження, які виносяться на захист, а також вказано конкретно, на яких саме наукових конференціях і нарадах було апробовано її результати; наведено кількість публікацій по темі дисертації).

У першому розділі “Південнослов'янська народна поезія як естетичний феномен” йдеться про історію вивчення вітчизняними і закордонними вченими південнослов'янської, зокрема, сербської й хорватської народної поезії протягом тривалого періоду від поетів-“дубровчан” до XX століття. В центрі уваги вчених були різні аспекти вивчення південнослов'янської народної поезії: необхідність збирання пісень “юнацьких” і ліричних; загальна характеристика народної поезії південних слов'ян; доречність порівняльного аналізу південнослов'янської народної поезії, а також зіставного аналізу її з епосом східнослов'янським; питання виникнення циклів у народній поезії південних слов'ян та ритмомелодика поетичного вірша.

Вивчення народного епосу південних слов'ян на Заході і в Росії у другій половині XIX ст. характеризувався появою певних методів і навіть шкіл, що тими методами користувалися. Так в основі міфологічної школи, сформованої під впливом робіт Я.Грімма (епос - поетична обробка міфів, а міфи - спадщина праіндоєвропейських предків, тому сюжети в різних народів близькі і подібні) лежав міфологічний метод, що пізніше і поклав початок порівняльному методові (починаючи з праць Т.Бенфея). На порівняльний метод спиралася міграційна теорія (теорія запозичення), представники - Ф.Буслаєв (в останніх працях, зокрема “Мандрівні повісті та оповідання”, 1874 р.), О.Веселовський (в ранніх працях, зокрема, “З історії літературного спілкування Сходу і Заходу. Слов'янські оповіді про Соломона і Китовраса та західні легенди про Морольфа і Мерліна”, 1872 р.), М.Халанський (“Південнослов'янські пісні про смерть Марка Королевича”, 1904 р.), провідним постулатом якої було твердження, що взаємозв'язок сюжетів епічних пісень різних народів пояснюється їхніми культурно-історичними зв'язками, але з урахуванням того факту, що спільність сюжетів можна простежити і у народів, які одне з одним безпосередньо пов'язані не були. В зв'язку з цим з'явилася антропологічна теорія, або теорія самозародження (представник - О.Веселовський), суть якої можна сформулювати таким чином: народи проходять загалом однаковий шлях розвитку, а, отже, і їхня поетична творчість близька сюжетами і закономірностями розвитку. Історична школа (представники - С.Новакович, О.Гаврилович, М.Гальковський, І.Радонич, І.Томич) намагалася встановити зв'язки епосу з історією цих народів, пояснювала походження епічного твору, зосереджуючи увагу на дійсних подіях, що лежали в його основі. Історико-культурна школа (представники - Франц Міклошич і Ватрослав Ягич) розвивала традиції історичної школи, але матеріал використовувала ширший в етнографічному плані. Вона пояснювала зміст пісень, виходячи з історико-культурного їх бачення.

Розгляд жанрової природи та стильових особливостей сербської народної поезії посідає у дослідженні важливе місце.

В усно-поетичній спадщині кожного із слов'янських народів певну групу становлять твори епічні або ліро-епічні, за якими закріпилась назва “історичні пісні”. До цієї групи належать і літературні поетичні твори з історичною чи легендарно-історичною тематикою. Під час дослідження сербського епосу вчені колишньої Югославії довго користувалися терміном “юнацькі пісні”, введеним ще Вуком Караджичем. Під цим терміном розумілися епічні, історичні і, деякою мірою, баладні народнопісенні твори. І лише на початку XX століття фольклористи виділили окремо історичні пісні, а ще пізніше - балади. Так, П. Поповичем був запропонований поділ юнацьких пісень на “історичні” і “неісторичні”, хоча існує й інший поділ, наприклад, у І.Ковачека зустрічаємо дві великі групи: 1) неісторичні пісні (в їхній основі присутній міфологічний, легендарний мотив); 2) юнацькі пісні (сюди зараховано докосовський та косовський цикли, пісні про Марка Королевича, про гайдуків та ускоків, взагалі про визволення Сербії та Чорногорії). Отже, тут термін “історична пісня” не фігурує. У вітчизняній фольклористиці також остаточно не вирішене питання: чи слід вважати історичні пісні окремим жанром (тобто своєрідною сукупністю різних, але внутрішньо взаємопов'язаних видів), “чи вона є групою, що поєднує твори різних жанрів, які мають специфічний зв'язок з історією народу”[Я. Пилинський]. Щодо ліричної народної пісні, то її сербський дослідник Воїслав Джурич характеризує як “жіночі пісні”, на відміну від пісень епічних, які серби називають “чоловічими”. Цим вченим був запропонований умовний поділ народних ліричних пісень ще на дві підгрупи: 1) пісні про реальне життя, де мало щастя і багато страждань; 2) пісні, де змальовано життя, про яке мріють і яке існує, головним чином, в народній уяві, а не в реальній дійсності. Перехідним, міжжанровим видом між ліричними і епічними піснями є балади. До жанрових особливостей балади слід віднести такі: 1) балада оповідає про незвичні події; 2) балада органічно поєднує ліричний елемент з епічним; 3) наявність чарівного, фантастичного; 4) поруч з елементами незвичайного, фігурують і картини побуту та особистого життя; 5) дійовими особами балад найчастіше виступають прості люди; 6) для балад характерний швидкий і напружений розвиток дії (тобто тут неможливі детальні описи й повтори, характерні для героїчного епосу). Говорячи про жанрову природу та походження балад, зауважимо, що більшість найдавніших з них текстуально збігається з колядками, веснянками, купальськими, побутовими й хороводними піснями. Це свідчить про органічний зв'язок балади з обрядовою поезією.

Жанрова природа сербської народної поезії якнайтісніше пов'язана і з самим стилем викладу в ній. Так, майже всі дослідники, говорячи про сербський героїчний епос, відзначали в ньому дещо гомерівське. Знаменитий німецький філолог Яків Грімм (XIX століття) звергав увагу на незрівнянну метафоричну розкіш і афористичну безпосередність цієї творчості. Російський вчений - професор М. Кравцов зазначав, що значна частина художніх засобів скерована в сербських юнацьких піснях на піднесеність, на феодальну за походженням свідому одичність. Український славіст - академік Л. Булаховський звертає увагу на найулюбленіший засіб - повторення з тими або іншими варіаціями, які надають оповіданню типової повільності. Мова епічної пісні, на його думку, справляє враження архаїчної, але при всьому тому, - це виразно жанрова мова. Сербська балада ж, на думку Л. Булаховського, відбиває в основному ту саму школу словесного мистецтва, з якої вийшла сербська епічна поезія взагалі. Її власне національне значення менше, ніж поезії юнацької з її гострим відчуттям історичних подій і гніву проти поневолювачів. Сербська народна балада черпає свої сюжети, головним чином, з уявлень про страшне, - надлюдське, містичне.

У дисертації розглянуто й образно-тематичні особливості сербських ліричних й епічних пісень. Народна лірика містить поряд з великою кількістю фактів і подій з життя реального і цілу низку фантастичних елементів. У ліричній народній поезії сили природи і суспільства перехрещуються таким чином, що починає рушитися бар'єр між дійсністю і уявою. Одним з головних мотивів сербської народної любовної лірики є розставання (нерідко мали місце нерівні шлюби або коханий йшов на війну, тому розставання було сповнене глибокої туги). У багатьох піснях говориться про нещасливе життя молодої. В одній, наприклад, молода відверто нарікає на злу свекруху, а в іншій пісні молода, яку, очевидно, видали заміж проти її волі, згадує хлопця, якого вона кохала за дівоцтва. Усі види пісень служать високій меті - покращенню людського життя. Поряд з піснями про кохання та шлюб, існує багато пісень, присвячених різним святам, в тому числі й релігійним. Краса пісень і в їхній емоційності, і в звучності мови, і в різноманітному мистецькому вираженні.

Основна тема сербської епічної поезії - стосунки сербського народу із завойовниками, і через це вона завжди розвивається в одному напрямку - протистояння і боротьба за звільнення. З основною темою органічно пов'язані й образи та вчинки героїв. Різні постаті по-різному знайшли своє відображення у “юнацькій” поезії сербів: Мілош Воїнович, воєвода Момчило, Мілош Обілич, Марко Королевич, Приізда, Дойчин, Вукадин, Іво Сенкович, - все це особистості з різною вдачею, але всі вони здатні на героїчні вчинки. Героям епічних пісень притаманні мрії та прагнення народу, які були втілені іноді у дещо фантастичних образах і дещо фантастичними засобами. Деякі з цих героїв прибирали фантасмагоричний вигляд - скажімо, мали крила; деякі відзначалися винятковою хитрістю, деякі могли витримати нелюдські муки; мали понадлюдську силу і витривалість тощо. Багато героїв, які згадуються в цій роботі, історії невідомі. Можливо, вони і справді існували, а, можливо, їх вигадав народ з бажанням прославити якомога більше борців за волю.

У другому розділі “Творче освоєння південнослов'янської народної поезії в Україні” подано картину масштабного входження народної поезії південних слов'ян до художньої творчості видатних східнослов'янських письменників. Мається на увазі поезія О. Пушкіна, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, Лесі Українки, драматургія М. Старицького. У роботі розглядається цілий тематичний цикл О.Пушкіна “Песни западных славян”, де присутні переробки-стилізації під сербську народну поезію конкретного сюжетно-героїчного змісту (“Марко Якубович”,“Воевода Милош”,“Песни о Георгии Черном”; фольклорно-гайдуцького циклу - “Соловей мой, соловейко, птица малая лесная...”; героїко-ліричного - вірш “Конь”). Аналізується вірш Т.Шевченка “Подражаніє сербському”. Найбільша увага приділяється проблемі джерел “Подражанія” у світлі праць В. Недича; І. Айзенштока, І. Ющука. Зроблено висновок, що “Подражаніє сербському” - літературний твір, в якому Шевченкові пощастило майстерно передати “дух” сербських народних пісень, адже твір Шевченка єднають із сербськими та українськими піснями засоби типізації. Констатується також факт, що вірш Шевченка увібрав в себе поширені й типові мотиви сербського фольклору, і це виразно відбито в назві вірша, отже, “Подражаніє сербському” - свідома літературна стилізація. При зверненні до постаті Ю.Федьковича, на увагу заслуговує той факт, що усе його поетичне слово, а також і проза просякнуті “волелюбним фольклором”. Цикл “З окрушків” сповнений гніву і протесту, він нагадує сербські народні балади з їх похмурим і гірким протестом. У деяких його поетичних творах, наприклад, “Сербські ваї”, “Празник у Такові” Федькович прославляє боротьбу волелюбних слов'янських народів проти турецьких і німецьких загарбників. Другий твір присвячений важливій події з історії сербського народу - скупщині сербських повстанців на чолі з Мілошем Обреновичем у селі Таково 1815 року, коли було проголошено початок Другого сербського повстання [П. Рудяков]. Для згаданих вище поетичних творів, а також для поеми “Лук'ян Кобилиця”, де звеличуються народні герої-месники, характерними є художні особливості, притаманні “збойницько-опришківському фольклору”: сербському, болгарському, українському.

Здійснено подальший аналіз проблеми хорватського походження “Поеми про білу сорочку” Івана Франка, якій було присвячено розвідку М.Я. Гольберга стосовно хорватських пісенних джерел у процесі виникнення цього поетичного твору І. Франка. Сам І. Франко посилався при цьому на пісню про Олександра із збірки Ф. Курельця “Народні пісні хорватські” (Загреб, 1871). Запис Курельця послужив лише відправним пунктом для самостійного пошуку І. Франка, який дав глибоко оригінальне осмислення сюжету.

З творчості Лесі Українки розглянуто оригінальний твір - поему “Віла-посестра”, яку тематично побудовано на основі сербського героїчного епосу і сербської міфології. В основі поеми - поетичні перекази сербів про віл - міфологічних істот, близьких до українських русалок і німецьких валкірій. Поема Лесі Українки неодноразово була об'єктом дослідження українських вчених (М. Драй-Хмари, Б. Галащука, І. Журавської), але її літературознавче трактування і досі неоднозначне. На нашу думку, поема “Віла-посестра” носить епічний характер, що взагалі не є характерним для авторської манери Лесі Українки і пояснюється, насамперед, впливом сербської героїчної народної поезії. З іншого боку, “Віла-посестра” - один з найкращих алегоричних творів Лесі Українки, в самому стилі якого органічно використано не тільки сербський фольклор, близький за своїм духом до героїчних українських дум, а і глибокий ліризм поетичного слова Лесі Українки. Отже, “Віла-посестра” - блискуча літературна варіація численних південнослов'янських творів народнопісенного походження.

Увагу приділено також питанню впливу сербської народної поезії на драматургію М.Старицького. Мається на увазі його п'єса “Маруся Богуславка”. Вихідними міркуваннями є наступні: п'єса М.Старицького написана на історичний сюжет і створена за мотивом української народної думи про Марусю Богуславку. Переробивши її на реалістично-побутову драму, М. Старицький змалював ряд правдивих картин з історичного минулого українського народу, його боротьби проти турецьких загарбників і нападників-татар. У списку творів-перекладів М. Старицького із сербської народної поезії, навіть не аналізуючи докладно змісту й поетики кожного з них окремо, можна помітити, що тою чи іншою мірою тут фігурує подібна до “Марусі Богуславки” проблема: жорстокі володарі-турки і поневолені слов'яни, що мріють про волю, про життя за своїми власними моральними, релігійними й політичними законами.

У другому розділі також здійснено спробу типологічного зіставлення українського фольклору (дум та історичних пісень) з сербським народним епосом. Тут, спираючись, на наукові розвідки І. Франка “Студії над українськими піснями”, Л. Булаховського (передмова до видання “Сербський народний епос” (К., 1955 р.), М.Рильського “Українські думи та історичні пісні”, Я.І. Шуста “Зв'язки українського народного епосу з східнослов'янським та південнослов'янським народним епосом”, на наукові розвідки М. Гуця, В. Лірниченка, М. Грицая, Г. Нудьги, акцент зроблено на деяких нових аспектах даної проблеми.

Безпосереднім завданням не є суто мовностилістичний аналіз (зіставний) тих чи інших текстів, де йдеться лише про загальні ідейно-тематично-художні особливості (спільне й відмінне) обох епосів: 1) характер показу головного героя (дослідники - М. Гоголь, М.М. Плісецький - про думу “Маруся Богуславка”; Л. Булаховський - з приводу особи Марка Королевича та Бранковичів) звертали увагу на те, що історичні герої і в українському, і в сербському народному епосі часто бувають віддаленими від реальних прототипів, бо в творах фольклорного походження певне ім'я надається або героєві “ідеальному”, або стає постаттю “узагальненою”; 2) ступінь ліризму і психологізму в показі дійових осіб, а також навколишнього пейзажу (у розвідках О. Брюкнера, Д. Ліхачова наголошується, що ліричний і психологічний струмінь присутній як в українському, так і в сербському народному епосі, тільки в українському це виступає відвертіше, наочніше; більше значення в українських піснях, ніж в сербських, відіграють прямі характеристики, які, на відміну від авторських сербських, дають головним особам інші дійові особи); 3) у дослідницьких працях Лесі Українки, М. Лисенка, М. Рильського, Я. Шуста, Г. Нудьги фігурує думка про надзвичайну музичність українського і сербського епосу й аналізується специфіка конкретного музичного виконання; 4) У працях М. Рильського, М. Грицая, Г. Нудьги звертається особлива увага на спільне й відмінне в композиційній структурі, наприклад, в українських думах присутні загальновідомі розгорнуті зачини - стихія в природі і стихія ворожого наступу, і цей образ постійно фігурує і у фольклорному епосі сербів; 5) Про найпоширеніші художні засоби (анафори, негативні порівняння, синонімічна тавтологія, постійні епітети, епітети складені) і міру відходу в них від усталеного фольклорного стереотипу у південнослов'янській і українській народній поезії йдеться в розвідках Д. Ліхачова, Л. Булаховського, М. Рильського, М. Грицая, Г. Нудьги, М. Плісецького, наприклад: біжить-підбігає, хвилешня хвиля, орли-чорнокрильці, буйний вітер, домодержець, злосупротивна (хвиля) тощо.

Особливе місце посідають типологічні зіставлення на рівні використання: південнослов'янська поезія українська інтерпретація

* спільного сюжету: невдячний син - в хорватській народній баладі і у вірші Миколи Вороного “Легенда”. Хорватська народна балада є дидактично-релігійною, в основі - мотив спокутування гріха - син, що вбив матір, 10 років стояв на колінах перед олтарем з материнським серцем, опікувався убогими, і, нарешті, - із серця матері виросла біла лілея -ознака,що він-таки спокутував свій гріх; а у Вороного присутня стилізація під народну пісню: “...І серденько ненчине кров'ю стекло, і ніжно від жалю воно прорекло: Ой леле! - воно прорекло”: ..Востаннє озвалось до сина в ту мить: “Мій любий, ти впав... Чи тобі не болить?”;

* образному: образ в'язня (юнака, гайдука), що спілкується з соколом (сербська й болгарська народна балада) - вірш О.Пушкіна “Узник” та поема Лесі Українки “Віла-посестра”; образ в'язниці з залізними ґратами, образ волелюбного бранця - турецького невільника; сокола-птаха, що народився у неволі, - сербські народні балади “Чура у темниці” та “Розділ Якшичів” - вірш О.Пушкіна “Узник” - поема “Віла-посестра” Лесі Українки. У вірші О.Пушкіна “Узник” переважають волелюбні акценти щодо образу в'язня, а у Лесі Українки в поемі “Віла-посестра” - такою ж волелюбною є й Віла, а от її “побратим”, якраз зламаний в'язницею і втрачає надію, як і Чура в сербській баладі. Подібними є образи сонця, місяця у південнослов'янському фольклорі і у східнослов'янських літературах - українській і російській (в жанрах поетичних). Образи сонця, місяця постають в метафоричній образності південнослов'янського фольклору найчастіше саме у персоніфікованій функції. Образ місяця фігурує у багатьох перекладах-переспівах Пушкіна з сербського народного епосу у тому ж спокійному, “пейзажному” обрамленні, лише у вірші-присвяті “Дочери Карагеоргия” його вжито у специфічному, переносному значенні - як символ мусульманства. Леся Українка у поемі “Віла-посестра” обігрує іншу “небесну образність” сербського героїчного фольклору: грізну, волелюбну. Горе Віли, коли вона шукає побратима, сприймається на землі як буря, грім, дощова злива.

Особливе місце в плані типологічних зіставлень посідають перетворення-метаморфози в сербській народній баладі і в польській та українській літературній баладах, побудованих на фольклорній основі. Балади найчастіше повчальні в етичному розрізі; як правило, із сумними кінцівками; зрідка лише - стихійно оптимістичні. Так, у сербській народній баладі “Невдячні сини” жорстоко покарано синів та лихих невісток, що покинули на старість матір без жодної допомоги - синів перетворено на камені, а невісток - на гадюк. А у сербській народній баладі “Чура у темниці” - Чура-в'язень у турецькій неволі “веде розмову” з соколом, питається про свою родину, а родина - три зозулі, перша - “остаріла ненька”, друга - “мила сестра рідна”, третя - “вірна жінка”. Метаморфози в сербській народній поезії баладного жанру представлені іноді в алегоричному плані - не обов'язково у конкретно зоровій формі. У баладі “Кара” у такий спосіб покарано самовпевнену дівчину-красуню, що вирішила “сперечатись” із сонцем, із зірницею, із місяцем - Сонце обіцяє й “тяжку” кару: “будуть в неї лихії зовиці, зла свекруха та ще гірший свекор”. А в польських поетичних творах метаморфози-перетворення яскраво простежуються в баладах “Світязь” і “Рибка”. Балада “Світязь” - твір алегоричний, у ній у казковій формі розповідається про те, як у далекому минулому на заклик дівчини-красуні, дочки Воєводи, оточене ворогами місто Світязь воліло радше загинути під хвилями новоутвореного озера, а його жінки й діти перетворитися на квіти й трави, ніж позбавлені захисту рідного війська, стати жертвами ворожих знущань і наруги. У баладі А.Міцкевича “Рибка” метаморфози підкорені розв'язанню теми соціальної: жорстокої помсти зрадникові-пану, який звів селянську дівчину-красуню, і та покинула свого сина і, утопившись у річці, перетворилася на рибку. Але зрадника суворо покарано: біля озера знайдено два камені, що нагадують фігури пана та його дружини. Надзвичайно показово, що саме в цій баладі подано авторську примітку-підзаголовок - “З народної пісні”. Сумні метаморфози винятково виразно представлені у знаменитій баладі Т.Шевченка “Тополя”. Тут немає жодної авторської примітки, але органічне фольклорне наповнення твору Великого Кобзаря- безперечне. Засіб персоніфікації чи перетворення щодо сил природи в їх порівнянні з життям, думками й почуттями людини є одним з характерних образних засобів у творах фольклорного походження.

Важливе місце у дослідженні посідає виявлення подібності між сербською й українською народною піснею на рівні образно-лексичному. Йдеться про виразні спільні закономірності загального плану, котрі простежуються і на рівні сюжетної образності в певному тематико-жанровому розрізі, і в плані метафорики (постійні епітети), і морфології (рід іменників).

У центрі першої тематико-лексичної групи - характерні вирази, що оспівують велич героя: “Царю Лазе, володарю славний, преславний Лазар” (пісня “Косове поле” в перекладі М.Старицького) і “Ой, Кішку Самійло, гетьману запорозький, батьку козацький” (українська дума “Самійло Кішка”); зневагу ж до ворогів підкреслюють відповідні промовисті вирази -“віро проклята, бусурманська” (українська дума “Невільники на каторзі”) і відповідно у сербській пісні “Косове поле” - “вражий турчин, завзятущий Мурат”.

У другій тематико-лексичній групі - піснях побутових і любовних - простежуються мотиви спогадів та мрій-роздумів дівчини про коханого юнака. Характерні вирази - “Тануть троянди, то душа Омера”; типові епітети для характеристики дівчини-красуні: “медові уста”, “бісерні зуби” тощо. В сербських любовних піснях дуже часто зустрічаємо образи дерев і квітів, що виступають як казкові образи. Наприклад, в українській любовній пісні дівчина розмовляє з явором, з трояндою як з живими істотами, цю ж ситуацію маємо і в сербській пісні. В піснях про кохання промовистими є не лише постійні епітети, а й характерні порівняння, метафори, прислів'я та приказки у стислій формі: “хто ходить - той бачить”, “гора гори а бисер говори”, “злато трепти а бисер проговара” тощо.

Що ж до мовних особливостей української й сербської пісні, а також певних їх відмінностей, то вони спостерігаються і на морфологічному рівні. Цікавим є той факт, що в мові українського фольклору зустрічаємо паралельні форми в роді іменників, навіть в одній і тій самій пісні або в різних піснях, хоч і записаних на одній території. Йдеться про такі родові форми: кисіль (ж.р. і ч.р.); кужіль (ж.р. і ч.р.), ніч (ж.р.) і ноч (ч.р.). В сербських піснях подвійна форма роду не простежується.

На мовному рівні в сербських і українських піснях більше спільних рис, ніж відмінних. Лексична близькість південнослов'янських і українських пісень пояснюється, з одного боку, мовною близькістю, а, з другого - деякою спільністю історичних доль самих слов'янських народів.

Третій розділ дисертації має назву “Південнослов'янська народна поезія і твори літературні (побудовані на фольклорному матеріалі) в українських перекладах і переспівах”.

Для конкретного аналізу беруться українські художні переклади ХІХ-ХХ ст. з південнослов'янського фольклору, - в основному сербського народного епосу і творів літературних, найбільш пов'язаних з народною творчістю (поезія Христо Ботева, “Гірський вінець” П.Нєгоша). В центрі уваги українські мистецькі постаті - І.Франка, М.Старицького - у ХІХ ст.; М.Рильського, П.Тичини, Л.Первомайського - у столітті ХХ-му. Зрозуміло, що перекладів у кількісному відношенні було незрівнянно більше, але головне місце в дисертації посідає не вичерпне охоплення в плані бібліографічному, а якісне - в розрізі відбору матеріалу й манери виконання - переклад-переспів.

Перші українські переклади сербських народних пісень припадають на І-у половину XIX ст. Отже, вже у цей час, сербська пісня завітала в Україну завдяки перекладам та переспівам М.Шашкевича, Я.Головацького і А.Метлинського. Даючи в цілому точні з художнього боку переклади, вони при цьому свідомо українізували художній текст з метою наближення сербської пісні до українського читача. Проте, названі переклади стосувалися лише ліричних пісень, а це не давало українському читачеві тих часів повного уявлення про тематичне і жанрове розмаїття сербської народної поезії.

Інтерес І.Франка до сербського народного епосу виявлявся у кількох напрямках: як дослідника-вченого і як митця-перекладача. Зацікавлення І.Франка в галузі південнослов'янського фольклору, зокрема, сербського, не належать до провідних у його творчому доробкові, тимчасом вони дуже показові. В його роботі “Із секретів поетичної творчості” дослідник посилається на праці Ф.Міклошича, говорить про особливості постійних епітетів і порівнянь у сербському й болгарському фольклорі в їх зіставленні з епосом східнослов'янським. І.Франко є автором праці “Студії над українськими народними піснями”, де він пропонує думку, що окремі пісні були занесені в Україну південнослов'янськими гуслярами ще в ХVІ-ХVП ст.. В рецензії на “Сербські народні думи й пісні” М.Старицького І.Франко вказує на деяку подібність історичних доль українського й сербського народів, яка відбилася безпосередньо в їхньому героїчному епосі. Але, разом з тим, саме Франко підкреслює національну своєрідність як сербських епічних пісень, так і українських народних дум. Зазначимо, однак, що популяризував І.Франко сербську народну творчість серед українського читача, насамперед, шляхом художніх перекладів. Франком було перекладено загалом 13 творів із сербської народної поезії з першого й третього томів видання “Српске народне песме” Вука Караджича. Перекладацький хист І.Франка репрезентується в збірці “Сербська народна поезія” двома невеликими зразками - баладами “Мати святого Петра”, побудованою на відомому апокрифі, та “Невдячні сини”. Якщо ж говорити про тематичні зацікавлення Франка, то він особливу увагу приділяв перекладам із сербського, хорватського й болгарського гайдуцького епосу, тобто тим пісням, де оспівувалася визвольна боротьба проти турків-поневолювачів. Франко був першим, хто познайомив українського читача з ідейно-художніми особливостями гайдуцьких пісень. Спочатку увагу Франка привернули гайдуцькі пісні із збірки болгарського письменника Любена Каравелова, і лише в 90-х роках український митець звернувся до сербських гайдуцьких та ускоцьких пісень. На відміну від М.Старицького, Франко перекладав лише пісні Косовського циклу й переклав усього три гайдуцькі пісні, які залишилися поза увагою М.Старицького. Про переклади І.Франка з сербського народного епосу можна з певністю сказати, що вони, безперечно, поповнили культурну скарбницю українського народу. І.Франко абсолютно не випадково відбирав ті сербські фольклорні твори, що порушували важливі суспільно-політичні й моральніо-етичні проблеми, а також несли в собі ідеї нехай суворої, але глибокої й справжньої гуманності.

Перекладацький доробок М. Старицького з сербської народної поезії - збірка “Сербські народні думи і пісні”. Старицький обережно і вдумливо поставився до перекладу “юнацьких дум”, обраних ним з маси інших. Він “відкинув” ті думи, в яких переважав міфічний, легендарний елемент, змішаний з релігійним, а зосередив увагу на історичних думах. Він намагався, за власним виразом, “точно передати думку оригіналу, йти вірш за віршем”, намагався дотримуватися розміру сербського “білого вірша” і вживати при перекладі виключно народну мову. Переклади М.Старицького - це, безперечно, стилізації під сербську народну творчість, але стилізації дуже вдалі. Він вживає “українізовані” імена (дочка царя Лазаря - Маруся, Мар'я, а її син - Степанко - “Сон цариці Милиці”); поряд з постійними епітетами, що надають перекладам необхідного фольклорного звучання, - білокуре місто, золоті покої, Старицький зумів знайти неповторні образи, серед яких і окремі слова, і цілі словосполучення, і образні назви-вирази: “самі стіни викую із срібла, верх покрию золотом червоним, піднижу край перлами дрібними, поцвяхую дорогим камінням” (“Косове поле”); “Завтра рано з ними в бою стятись, на Косовім змірятись юнацтвом” (“Бранкович зве на Косове турків”).

На особливу увагу заслуговують переклади П. Грабовського з літератур південних слов'ян (окремі поезії в жанрі громадянської лірики, проте, виразно фольклорне забарвлені) - з болгарської - П.Славейкова, Т.Жинзіфова, Д.Чинтулова, Г.Раковського; з сербської - Л.Мушицького, Л.Ненадовича, Б.Гадичевича, І.Драгашевича; з хорватської - Ш.Мінчетича, С.Враза, Л.Вукатиновича, І.Кукулєвіча, М.Бозовича; зі словенської - М.Вільхара. Переклади українського поета є лише одним з виявів культурного спілкування всіх прогресивних літераторів України, Росії, Болгарії та інших східно- і південнослов'янських країн. Звернення П.Грабовського до літературного доробку південних слов'ян слід пов'язувати з активним інтересом у 30х-50х роках ХІХ ст. у наукових і літературних колах Росії і України до фольклорних надбань слов'янських народів. Однією з причин виникнення у П.Грабовського перекладів з південнослов'янських літератур, проте, навмисно стилізованих під фольклор є співзвучність світоглядних уявлень автора й перекладача, їхніх мистецьких настанов і обов'язкова народнопісенність в художній структурі. У своїх перекладах П.Грабовський зберігає національний колорит, але головне для нього - не це: волелюбний дух оригіналу, його емоційне наповнення, яке є йому таким близьким як поетові і громадянину, і яке він передає, максимально все українізуючи, в наближенні до власних ідейно-естетичних принципів художньої творчості і до смаків саме українського читача. Український поет-перекладач передає “дух” твору, проте, він є іноді неточним в деталях, або, навпаки, образність першоджерела повністю зберігає, ритмомелодику теж, однак, щось неодмінно від себе додає. Переклади П.Грабовського з південнослов'янського поетичного слова не стали, звичайно, такою важливою подією, як скажімо, переклади М.Старицького і М.Рильського з сербської народної поезії, проте, це, безперечно, був виразний і промовистий крок на шляху еволюції самої української літератури, перш за все, в розширенні її тематико-естетичних обріїв.

М. Рильського можна без перебільшення вважати центральною постаттю серед українських перекладачів із сербської народної поезії у нашу добу. Перекладацька діяльність взагалі посідає дуже важливе місце у творчому доробкові цього видатного українського поета. Він є автором теоретичних праць в галузі перекладів (статті “Про переклади поетичних творів”, “Ще про переклади” тощо). М.Рильський у своїх працях стосовно перекладацької майстерності наполягає на тому, що важливим фактором при перекладі є правдивість у відображенні думки й форми оригіналу, ідейна відповідність, естетична точність, при цьому М.Рильський висуває принцип творчого підходу до оригіналу, коли “надається перевага перед терміном “точність” термінові “вірність”. Сербська народна поезія становить одне з провідних місць у творчих зацікавленнях М.Рильського-перекладача, починаючи з 40х років XX ст. Він писав у 1947 році про збірку пісень Вука Караджича, а у 1962 році, після чергової подорожі до Югославії, безпосередньо пов'язував свої “географічні враження” із образністю сербських народних пісень, які перекладав. М.Рильський зробив художні переклади тільки з героїчного сербського епосу, тобто з циклів “Докосовські пісні”, “Косовські пісні”, “Пісні про Марка Королевича”, “Пісні про гайдуків”, “Пісні ускоків”. Сила художніх перекладів М.Рильського з різних літератур - це досконале відтворення оригіналу в максимальному наближенні до нього щодо стилю, жанру, характеру образності, навіть при певних неминучих перестановках - шляхом компенсації образу (образи й характерні звороти, пропущені в одному місці, вносяться гармонійно в найближчі сусідні місця; замінюються образи оригіналу на рівноцінні їм та близькі за духом і характером; з багатьох можливих варіантів вибираються ті, що найбільше передають суть поезії, духовного стану людини). Сербський народний епос, саме героїчний, - це творчість фольклорної природи. Тут, здавалось би, засоби компенсації образу не можуть бути застосовані, однак, насправді це не так: перекладач, збагнувши ідейно-художню сутність оригіналу, передає її в українських лексично-образних еквівалентах, з урахуванням доби, коли цей епос постав, улюблених його позитивних і негативних чоловічих постатей і постатей жіночих, досить поширених і вагомих якраз у сербському фольклорі. Переклади М.Рильського - це сучасні зразкові переклади в прямому розумінні слова, які прагнуть максимального наближення до оригіналу в його ідейно-естетичній цілісності. Вони і в даному разі відповідають загальній настанові М.Рильського - якнайглибше зрозуміти оригінал в його авторському задумі, в його епосі, в його національній своєрідності (не випадково український перекладач пише про сербський народний епос прозові нотатки і відбиває його образність у власній художній творчості - “Сербські пісні”).

До найкращих українських перекладів нашої доби із сербської народної поезії можна віднести й переклади талановитого українського письменника Л. Первомайського. Вони вміщені в його збірці, виданій 1956 року в Києві, під красномовною назвою “З глибин. Балади народів світу. Переклади та переспіви”. Сюди входили й 15 сербських і хорватських творів. Жанрова різноманітність у перекладах Л.Первомайського більша за інших українських перекладачів: він перекладає і зразки трагічного епосу - “Предраг і Ненад” з циклу докосовських “юнацьких” пісень; і трагічні психологічні балади - “Чура у темниці”, і короткі ліричні пісні - “На спомин”, і побутово-дидактичні - “Кара”, і навіть побутово-жартівливі - “Мисливець”, “Вівчар”, “Сонце”. Похмурий твір “Предраг і Ненад” про двох братів-гайдуків - квінтесенція давнього сербського епосу з його жорстокістю взаємин і надзвичайним внутрішнім ліризмом. Фольклорний стиль твору український перекладач вдало підкреслює у “постійних” визначеннях, яких він навмисно не варіює. У вірші “Чура у темниці” перекладач, залишаючи сербське ім'я Чура, все інше передає у стилі українського фольклору, наприклад: “Двір твій заглушило полинами, серед двору стоїть сухе дерево, на тім дереві кують три зозулі”. Класичні образи народнопоетичної творчості (сокіл, орел, кінь, олень, сонце, місяць, юнак-мисливець, дівчина-красуня тощо) фігурують у казково-побутовому розрізі. Український перекладач вміє їх майстерно донести до сучасного українського читача, з тим, щоб він їх сприймав, звичайно, як витвори фольклорного походження, але і як витвори літератури з їх неодмінним сербським національним колоритом. Переспіви Л.Первомайського не є і за задумом, і за художнім виконанням переспівами на зразок М.Старицького. Це скоріше оригінальні твори, написані “за мотивами” сербського поетичного фольклору і в плані ідейно-тематичному, і образно-лексичному.

Особливе місце серед українських перекладачів південнослов'янських літератур посідає постать П. Тичини. Його переклади можна охарактеризувати як новітні “переспіви”, настільки вони позначені українським національним колоритом і авторською індивідуальністю самого перекладача; з іншого боку, - це блискучі переклади, оскільки в них надзвичайно майстерно передано дух і стиль оригіналу, фольклорного й літературного першоджерела. Переклади П.Тичини з болгарської літератури як за обсягом, так і за змістом посідають особливе місце у творчій діяльності українського поета. Йому належать переклади численних творів найвидатніших представників болгарської класики: Х.Ботева, І.Вазова, Х.Смирненського, Л.Стоянова. На значну увагу заслуговують поетичні переклади П.Тичини з поезії Х.Ботева, тому, по-перше, що вони у багатьох відношеннях досконалі як сучасні “переспіви” з творчості болгарського митця, а, по-друге, тому, що саме вони органічно позначені духом народної творчості у поєднанні болгарських і українських фольклорних джерел. Визначальний твір Х.Ботева з його громадянської лірики “Хаджі Димитр” - твір літературний, художньо досконалий, хоч і стилізований свідомо під народну творчість. Постать героя в баладі романтично узагальнена, вона має багато спільного і з сербською народною баладою щодо свого ідейного патріотичного спрямування, щодо своєї емоційної насиченості і героїчної жертовності та непримиренності. Якщо у Христо Ботева цей твір - в основному героїко-патетичний, то у Тичини він набагато елегійніший, тут глибоко розкривається саме побутове, реалістичне тло твору, а фантастико-романтичне, навпаки, -блідне. Тичина, звергаючись до фольклорних образів, - у даному перекладному творі це дуже доречно, вміє, разом з тим, дати й неповторні афористичні вислови-узагальнення. Їх немає в оригіналі саме в такому вигляді; емоційний ефект вірша досягається усім комплексом образності, тому вони не є просто лексичними еквівалентами першоджерела. Своєрідними, хвилюючими “переспівами” з творчості Х.Ботева є й переклади П.Тичиною інших його віршів з громадянської й інтимної лірики, скажімо, саркастичного вірша “Моя молитва”, що органічно поєднує в собі громадянське й особисте, побутове й релігійне в ритмі української коломийки тощо.

Значний інтерес становлять українські переклади славнозвісної поеми П. Нєгоша “Гірський вінець”, оскільки цей твір дуже щільно з південнослов'янським фольклором пов'язаний і цікавий щодо його сприйняття й засвоєння в Україні - і безпосередньо, і в плані перекладацькому. М.Лукаш у своїй рецензії на український переклад “Гірського вінця” дуже вдумливо, з нашого погляду, вказав на специфіку саме цього твору - як органічного поєднання філософської абстракції з колом образності народнопісенного походження, зокрема, різних небесних знамень та снів (образ місяця, що наснився Османові). У сербських народних піснях така образність неодмінно присутня саме у цій філософсько-психологічно-містичній ролі.

У висновках підсумовані результати дослідження. Південнослов'янська народна поезія, розглянута в дисертаційному дослідженні в різних її аспектах по відношенню до України, безперечно, є одним з важливих інослов'янських чинників, що сприяли розвитку української культури ХІХ-ХХ століть. У вигляді перекладів і переспівів вона поповнює ідейно-естетичні уявлення українського читача, входить у вигляді тематичних і образних звернень до поетичного слова видатних українських митців ХІХ-ХХ ст. Переклади й переспіви талановитих українських митців сприяли не тільки збагаченню образного світу українського красного письменства, але й збагаченню української літературної мови, її лексики, покликавши до життя і різноманітного відновлення українські та інослов'янські фольклорні джерела. Південнослов'янська народна поезія дає багатющий матеріал і для типологічних зіставлень з фольклором українським і українською художньою літературою, яка спирається на народнопісенні джерела.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Фантасмагорический гиперболизм в фольклорно окрашенных произведениях Н.В.Гоголя и в сербском народном эпосе // Русский язык и литература в учебных заведениях. - К. , 1997. - № 4(6). - С. 13-16;

2. Балади Адама Міцкевича в контексті української літературної і сербської народної балади // Адам Міцкевич і Україна: Збірник наукових праць Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. - К., 1999. - С.86-93;

3. Павло Грабовський - перекладач з південнослов'янських літератур // Slavica Таrnopolensiа: Лабораторія славістичних студій Тернопільського державного педінституту. - №4. - Тернопіль, 1997. - С. 113-118;

4. Перевтілення в сербській народній та польській і українській літературній баладах // Зарубіжна література. - число 24(40). - К., 1997. - С.6;

5. Павло Тичина як перекладач з болгарської поезії і фольклору // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур (пам'яті академіка Л.Булаховського). - Київський національний університет імені Тараса Шевченка - К., 1999. - С.19-24;