Особливості драматизму та психологізму Вергілія в поемі "Енеїда"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького

ННІ Іноземних мов

РЕФЕРАТ

на тему: Особливості драматизму та психологізму Вергілія в поемі "Енеїда" (епізод Еней - Дідона)

Виконала

Студентка 1-А групи

Маринчак Каріна

2012

План

Поема «Енеїда»

Особливості драматизму та психологізму в поемі

Епізод Еней - Дідона

Поема «Енеїда»

енеїда драматизм психологізм дідона

Головний твір Вергілія -- героїчна поема «Енеїда». В основі її лежить сказання про благочестивого троянця Енея, сина Анхіза й Венери, що втік під час пожежі Трої в латинську землю. За офіційною версією римляни вважалися нащадками троянців, а рід Юліїв, до якого зараховував себе Октавіан Август, вів своє походження від самого Енея. Поема Вергілія мала стати хвалою предкам Октавіана і древніх установлень, реставратором яких той себе вважав. Новий літературний смак, що звернувся до класичних зразків, вимагав створення великого епосу, збагаченого новим соціально-політичним і релігійно-філософським змістом; і Вергілій створив новий тип епічної поеми. У побудові «Енеїди» підкреслене прагнення створити римську паралель поемам Гомера. Більшість мотивів «Енеїди» Вергілій знайшов вже в існуючих обробках сказання про Енея, але вибір і розташування їх належать самому Вергілію і підпорядковані його поетичному завданню. Не тільки в загальній побудові, а й у цілому ряді сюжетних деталей і в стилістичній обробці (порівняння, метафори, епітети тощо) виявляється бажання Вергілія «суперничати» з Гомером.

Тим гостріше виявляються глибокі відмінності. «Епічний спокій», любовне вимальовування деталей не приваблюють Вергілія. «Енеїда» являє собою низку оповідань, повних драматичного руху, строго концентрованих, патетично напружених; ланки цього ланцюга з'єднані майстерними переходами і спільною цілеспрямованістю, що створює єдність поеми. Її рушійна сила -- воля долі, яка веде Енея до заснування нового царства в латинській землі, а нащадків Енея до влади над світом. «Енеїда» повна оракулами, віщими снами, дивами і знаменнями, що керують кожною дією Енея і провіщають прийдешню велич римського народу і звитяги його діячів аж до самого Октавіана Августа.

Масових сцен Вергілій уникає, виділяючи звичайно кілька фігур, щиросердечні переживання яких і створюють драматичний рух. Драматизм посилюється стилістичною обробкою: Вергілій вміє майстерним добором і розташуванням слів додавати стертим формулам повсякденної мови велику виразність і емоційне забарвлення.

У зображенні богів та героїв Вергілій ретельно уникає грубого і комічного, що так часто має місце в Гомера, і прагне до «благородних» афектів. У ясному членуванні цілого на частин й у драматизації частин Вергілій знаходить потрібний йому середній шлях між Гомером і «неотериками» і створює нову техніку епічного оповідання, що протягом століть слугувала зразком для наступних поетів.

Щоправда, герої Вергілія автономні, вони діють поза середовищем і є маріонетками в руках долі, але таке було життєвідчування атомізованого суспільства елліністичних монархій і Римської імперії. Головний герой Вергілія, «благочестивий» Еней, з його своєрідною пасивністю в добровільному підпорядкуванні долі, втілює ідеал стоїцизму, що став майже офіційною ідеологією; у мандрах Енея супроводжує безстрашний зброєносець Ахат, відданість якого стало прозивним. І сам поет виступає як проповідникстоїчних ідей: картина підземного царства в 6 пісні, з муками грішників і блаженством праведних, намальована відповідно до уявлень стоїків. «Енеїда» була закінчена лише начорно. Але і в цьому «чорновому» вигляді «Енеїда» відрізняється високою досконалістю вірша.

Особливості драматизму та психологізму в поемі

це постійний, гострий драматизм;

трагічний пафос який іноді досягає ступеня трагедії;

надзвичайна далекість від простої класики;

сповненість численними і суперечливими елементами, що вправляють на читача незгладиме враження;

міфологізм неможливо відрізнити від історизму;

прийоми об'єктивного зображення глибоко і жагуче пережиті Вергілієм

емоції часто досягають захопленого стану;

психологізм приголомшливого характеру є теж одним із самих істотних принципів художнього стилю поеми;

немає нічого кволого, неврівноваженого;

всі істеричні характери (Сивіла, Дідона) складно психологічні, але є сильними за своєю організованістю і логічній послідовності у вчинках;

моралізм сповнений самого щирого і самого задушевного осуду війни і любові до простого і мирного сільського життя;

всі герої не тільки страждають від війни, але і гинуть від неї.

Епізод Еней - Дідона

В «Енеїді» легко можна виділити багато сповнених драматизмом, емоційно насичених розповідей, з яких кожна має свою зав'язку, розгорнений сюжет і розв'язку, як у драматичному творі. З них найвищого ефекту досягають розповіді про загибель Трої (друга книга) і про кохання Дідони (четверта книга). Скільки експресії і емоційної сили в напруженому зображенні трагедії Дідони (до речі, воно стало в нові часи темою не однієї опери і драми)! Скільки глибокої психологічної характеристики внутрішнього світу жінки, її переживань, думок, прагнень!

Дідона - цільна, щира, послідовна в прояві своїх почуттів жінка, чоловік у плоті і крові. В т о же час це героїня трагічного масштабу. Поет глибоко розкриває складні особисті переживання Дідони. Але доля Дідони це не тільки доля окремої людини, який спробував перешкодити виконанню історичних доль і тому приреченого на загибель. Дідона - носителька стихійного, нерозумного початку і заслуговує осуду. Вона віддалася почуттю, забула шар борг перед убитим чоловіком, обов'язки перед державою і тому не повинна залишитися в живих: торжествує борг, необхідність підкорятися велінням долі, навіть якщо вони досягаються постійним насильством над особистістю, як показує розвиток образу Енея.

Коли гнані волею богів троянці, прямуючи до Італії, прибули до берегів Лівії - до Карфагену, який заснувала і розбудовувала Дідона, увечері на бенкеті, влаштованому на честь гостей, слухаючи Енея, цариця «вбирала в себе любов».

Вергілій зауважує, що найпильніше від усіх інших нещасна фінікіянка дивиться й не може ніяк надивитися на Енея, приречена на майбутні страждання (І, 712--713). І з цього моменту безжалісна до Дідони доля буде робити свою справу, хоча Вергілій симпатизуватиме карфагенській цариці.

При першій зустрічі з Енеєм Дідона по-царськи велична. Вона на високому троні біля храму Юнони, оточена юрбою молоді і будівельників. Вона вирізняється високими моральними якостями: побожністю, величністю, гідністю (I, 303--310). Її людяність проявляється в манері поведінки. Вона розмовляє з троянцями «опустивши обличчя» (І, 561); їй соромно за той суворий прийом, який вони відчули тут спочатку. Вона спокушає Енея благородством, умінням співчувати чужому горю. Але все це не врятовує її від трагедії. Приречена на майбутні страждання, Дідона «нещасна». Проте, любов Дідони - не сліпа пристрасть, вона пояснюється самим характером її власної душі [3, 155]. Розповідь Енея, його подвиги, шляхетність пробуджують в її серці споріднені струни.

Сама Дідона втекла із Тіра після того, як її коханий чоловік Сіхей був віроломно вбитий її рідним братом Пігмаліоном. Зазнавши подібної долі, Дідона гостинно приймає троянців. Вона щиро співчуває нещастям Трої, чутки про які вже облетіли увесь світ.

Особливе враження справляє на неї доля Енея, викликаючи в її серці не тільки співчуття, а одночасно й любов. Але Дідона не володіє сама собою, вона, як і Еней, залежна від долі, що має божественний характер.

Вергілій щиро вірив у небесні сили, які керують світом. Те, що відбувається з Дідоною, - не лише психологічний процес. Це керований богами хід майбутніх подій - сутичка Риму і Карфагену. Він веде не тільки до смерті Дідони, а й до загибелі Карфагену. Події «Енеїди» двопланові. Вони розгортаються на землі і на небесах. Еней і Дідона втілюють дві історичні сили - Рим і Карфаген, а наверху ними керують Юпітер та покровителька Карфагену Юнона. Земні події повністю залежать від небесних. Після того, як вступив у дію план поєднати шлюбом Енея та Дідону, все почало вершитися само собою.

Спочатку цариця пробує чинити опір своїй пристрасті і зберігає вірність Сіхею (IV, 24). Вона зв'язує себе клятвою, щоб залишитися незаплямованою. Насправді вона проклинає саму себе:

Та хай підо мною розступиться краще

Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу

Громом небесним пошле мене в темінь бездонну [1, 85].

І це прокляття збудеться.

Горда карфагенська цариця поступово втрачає свою царську велич. У поемі з'являється порівняння з вакханкою, що божевільно блукає по місту, - свідчення того, що на неї звалюються темні руйнівні сили хаосу, демонічні стихії. Трагедія цариці намічена в першій книзі, яскраво розвивається у розповіді про зливу, що застала Дідону та Енея на полюванні, які сховались у глибокій печері. Та Гіменей виявився злополучним:

Заіскрилося небо

І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.

Мить та найпершого горя і смерті причиною стала.

З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання;

Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу:

Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити [1, 88--89]

Після цієї сцени швидко наступає перелом. Боги нагадують Енею про його призначення, і він готується відплисти з Карфагену. Трагічну розв'язку Вергілій розробляє з особливою ретельністю: з кожною наступною дією зростають душевні муки Дідони. Здивування і докори змінюються гордим почуттям ображеної честі, презирством і ненавистю - честь виявляється потоптаною. Спочатку Дідона покірливо благає відкласти від'їзд. Події стрімко наростають, і цариця, що втратила свою честь та гідність, тепер мріє про помсту.

За уявленнями античної людини, помста за образу вважалася священним обов'язком; вона відновлювала нанесені моральні збитки. Тому поведінка цариці цілком виправдана з точки зору традиційної моралі. Проте помста Дідони Енею - це не тільки ворожнеча між Карфагеном і Римом, яку вона заповідає нащадкам.

Смерть Дідони - єдиний шлях до відродження її минулої величності і слави. Вона відважується на це з трудом, у муках і ваганнях проводить свої останні дні. І поруч з нею - співчуваючий, вражений її горем Вергілій, який уважно придивляється до того, що відбувається.

Виявом страждань Дідони є опис ночі напередодні смерті цариці. Душевні муки Дідони поет подає тут на тлі незворушної тиші змореної трудом матері-природи, усіх живих істот, що населяють світ, звільнених від денних турбот, усіх космічних стихій, приборканих і заколисаних темнотою ночі. Тільки Дідона невтомна у своєму горі.

Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини

Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори

Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,

Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,

Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких

Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,

Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.

Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі

Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи

Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться

І оживає жорстока любов, серце люто палає [1, 97]

Трагедія Дідони зростає. Коли цариця побачила в морі троянські кораблі, в останній раз її охоплює приступ бажання помститися. У несамовитих прокльонах на адресу Енея та його нащадків вона пророкує непримиренну ворожнечу народів та прийдешнє народження месника Ганнібала:

Нехай між народами нашими дружби не буде

Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане! [1, 99]

На початку п'ятої книги, коли Еней відпливає від Карфагену, він оглядається на палаючі стіни і назавжди залишає Дідону. Вергілій зображує Енея як такого, що долає любовну пристрасть. Справедливо зауважує Джон Феццеро, що «у боротьбі між особистим бажанням і долею Еней відмовляється від себе в ім'я місії» [4, 131].

Смерть для Дідони - єдине звільнення від мук. З божевільними думками від страшного замислу, з кривавими плямами на щоках, бліда від думки про свій кінець, піднімається вона на багаття, переконуючи себе, що смерть не приносить мук. Піднявшись на багаття, Дідона вбиває себе мечем, подарованим колись Енеєм, проклинаючи його:

…та нехай йому смерть моя буде

Вічним прокльоном [1, 100]

Вмираюча тричі піднімалася з ложа, намагаючись побачити востаннє світло сонця. Юнона змилосердилась над муками цариці і послала до її ложа вісницю богиню Іріду, яка виблискуючи різними фарбами, стала над головою вмираючої. Смерть Дідони не була їй призначена, і золотий волос ще не був зрізаний з її тім'я. Іріда це зробила, звільнивши душу від тіла, і вона відлетіла у повітря (IV, 600--702).

Співчуваючи Дідоні, Вергілій прирівнює любовну пристрасть цариці до хвороби, до грізної стихії, катастрофи. Її кохання до Енея - «шал» або «жар», «безжалісне», «немилосердне» кохання; вона «нещасна» горить від «жахливих дум», «шаліє з кривавими очима». У всій четвертій книзі «Енеїди» витає дух високої трагедії.

Драматичною є зустріч Енея з Дідоною в підземному царстві, почуття болю і стада переповнюють його:

Сліз Еней не дотримав і любов'ю ласкаво мовив:

«Значить, правдива була та звістка, що до нас долетіла?

Бідної Дідони вже ні, від меча її життя обірвалося?

Я чи причиною був кончини твоєї?

Стій! Від кого ти біжиш? Дай ще на тебе подивитися мені!

Рок в останній адже раз говорити мені з тобою дозволяє »

«Справа не в тому, - казав про це Т.С. Еліот, - що не прощає Дідона; важливіше, що сам Еней не прощає себе, хоча чудово знає, що все скоєне їм - у слухняності року». Важливо те, що Еней дійсно шкодує про те, що трапилося з Дідоною і це в якійсь мірі порівнює автора зі своїм же персонажем, а саме хвороблива вимогливість поета до самого себе.

Список використаної літератури

1. Полонська К.П. Римські поети епохи принципіата Августа.-М.: Вища школа, 1963. - 410 с.

2. Содомора А.О. Жива античність. - К.: Освіта, 1983. - 420 с.

3. Публій Вергілій Марон. Енеїда. - К.: Дніпро, 1972. - 410 с.

4. Антична література. - М.: Просвіта, 1980. - 493 с.

5. Гаспаров М. Л. Очерки історії римської літературної критики. - М.: Просвіта, 1963. - 390 с.

6. Теорія драми в історичному розвитку. - К.: Освіта, 1950. - 440 с.

7. Голубцов Є. С. Культура Стародавнього Риму. - Т. 1, М.: Вища школа, 1959. - 379 с.

8. Дуров В.С. Історія римської літератури. - СПб.: Пітер, 2000. - 615 с.

9. Антична література. - К.: Освіта, 1976. - 290 с.

10. Історія римської літератури. - Т.1. - М.: АН СРСР, 1959. - 390 с.

11. Грабовський А.В. «Безсмертна лише чистота серця»: «Енеїда» Вергілія й однойменна поема І. Котляревського в запитаннях і відповідях. // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1997. - № 8. - С. 21 - 27.

12. Кочур І. Літературна доля Вергілія. // Всесвіт. -1992. - № 12. - С. 161 - 168.

13. Історія античної літератури. - М.: Вища школа, 1983. - 454 с.

14. Скоріна Л.П. Вергілій в українській літературі. // Іноземна філологія. - Вип. 85. - Львів, 1987. - С. 99 - 105.

15. Тарасова Н.І. Творчість Вергілія у світовому контексті.// Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2002. - № 8. - С. 34 - 36.

Размещено на Allbest.ru