Іван Багряний: "нова релігійність" як конструент художньої творчості

Дослідження феномену "нової релігійності" Багряного як ідеологічної платформи, за допомогою якої автор обґрунтовує в своєму художньому тексті програму національного відродження в усіх її аспектах. Аналіз його світського тлумачення релігійних концептів.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 28.06.2014
Размер файла 53,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2 Багряний

ІВАН БАГРЯНИЙ: “НОВА РЕЛІГІЙНІСТЬ” ЯК КОНСТРУЕНТ

ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ

10.01.01. -- українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

БАЛАКЛИЦЬКИЙ Максим Анатолійович

Київ -- 2003
Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Харківського державного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: - доктор філологічних наук, професор МАСЛОВ Іван Степанович, завідувач кафедри української літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович, завідувач кафедри українознавства Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної підготовки педагогічних кадрів;

- кандидат філологічних наук ДЕМСЬКА Леся Мар'янівна, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться “9” грудня 2003 року о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “7” листопада 2003 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

АНОТАЦІЯ

Балаклицький М. А. Іван Багряний: “нова релігійність” як конструент художньої творчості. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди, Харків, 2003.

У дисертації досліджується феномен “нової релігійності” І. Багряного -- ідеологічної платформи, за допомогою якої автор обґрунтовує в своєму художньому тексті програму національного відродження в усіх її аспектах. Сутність цього вчення складає світське тлумачення релігійних концептів, суб'єктивно-особистісний характер релігійної діяльності й поняття страждання як спосіб наслідування Ісуса Христа. Особистісний характер релігійної творчості літературних героїв Багряного проявляється в індивідуалізмі, самодостатності та неміметичному підході до творчості. В художньому світі Багряного “архітектонічний ідеал” Христа-страдника виступає символом трагічного шляху представника нової української еліти до моральної та ідеологічної перемоги над усіма формами поневолення своєї нації. релігійний багряний національний відродження

Ключові слова: “нова релігійність”, секуляризм, художній стиль, експресіонізм, дискурс, образ сильної особистості, концепції “сильного автора” та “смерті автора”, рецептивна естетика, архітектонічний ідеал, мученицьке наслідування Христа.

АННОТАЦИЯ

Балаклицкий М. А. Иван Багряный: “новая религиозность” как конструент художественного творчества. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Харьковский государственный педагогический университет им. Г. С. Сковороды, Харьков, 2003.

В диссертации исследуется феномен “новой религиозности” Ивана Багряного -- идеологической платформы, с помощью которой автор развивает в своем художественном тексте программу национального возрождения во всех ее аспектах -- от военно-политических до религиозных. Сущность этого учения составляет светское толкование религиозных концептов, субъективно-личностный характер религиозной деятельности и понятие страдания как пути следования Иисусу Христу. Причинами обращения И. Багряного к религиозной проблематике являются возвращение поколения 1940-х лет к культуре как такой, поставленной под угрозу уничтожения сознательным иррационализмом фашизма и коммунизма, а также историософские поиски писателя.

Исследования Багряного в сфере “новой религиозности” созвучны ведущим направлениям религиозного творчества в украинской литературе первой половины ХХ века. Это время прошло под знаком секуляризации -- процесса “расширения границ” мира вследствие технического прогресса и подавления религиозности, основанной на традициях, суевериях или предрассудках. Кроме этого имели место попытки заменить ортодоксальные верования новейшими версиями набожности, которые развивались в направлении элитарности и индивидуализма, антропологизации феномена религии, ее телеологии и проявлений религиозного чувства.

Наиболее часто с религиозными поисками коррелируют литературные стили, которые в той или иной мере объединены идеалистическим мировоззрением и немимесисным подходом к изображению действительности, то есть вовлечены в определенную идеологию и стремятся изображать явления или вообще такую субъективную разновидность реальности, которая бы отвечала их мировоззренческой установке (символизм, неоромантизм, экспрессионизм).

Опираясь на собственный богатый событиями и трагизмом опыт, автор основывал свою антропоцентрическую историософскую систему на идее сильной личности -- идеализированном, образцовом образе народного героя -- воина-мстителя, мудреца, пророка и творца. Пригодность кандидата на этот статус включает связь со прежней элитой, индивидуалистическую самодостаточность, единство с природой, настойчивость, активность, верность своим моральным нормам, силу веры и любовь к “своим”.

Личностный характер религиозного творчества литературных героев Багряного проявляется в индивидуализме, самодостаточности, вере в себя и немиметическом подходе к творчеству. Их волюнтаристское создание мира по своим законам основано на категорически субъективистской оценке. В стратегии автора это отражается в концепции “сильного автора” (Х. Блум) -- приоритете авторского замысла во всех аспектах создания художественного текста.

Существование героев Багряного в их собственном мире веры, фантазии и воли совмещено с признанием свободы и независимости других людей, их особого взгляда на мир. Религиозными функциями сверхъестественного вождя являются творение истории, месть врагам своего народа, пророческое видение будущего и предвозвещение прихода национального Мессии-судьи.

В художественном мире Багряного “архитектонический идеал” Христа-страдальца -- символ трагического пути представителя новой украинской элиты к моральной, идеологической и военно-политической победе над всеми формами порабощения своей земли и народа.

Аспекты наследования Христа героями Багряного соответствуют основным вехам мученической жизни Иисуса. Алогичность мира, беспричинность и необъяснимость насилия характеризуют их мир. Путь на Голгофу трансформируется в путешествие-инициацию шамана, пророка, лидера. Серьезным понуждением к их духовной дуэли с миром служит пронизанность последнего изменой -- низшей точкой душевной деградации человека.

Ключевые слова: “новая религиозность”, секуляризм, художественный стиль, экспрессионизм, дискурс, образ сильной личности, концепции “сильного автора” и “смерти автора”, рецептивная эстетика, архитектонический идеал, мученическое наследование Христа.

SUMMARY

Balaklitsky M. A. Ivan Bahriany: the “new religiosity” as a component of the artistic activity. -- Manuscript.

Dissertation for a Candidate's degree of philological science by specialized field 10.01.01 - Ukrainian literature. - Skovoroda Kharkiv State Pedagogical University, Kharkiv, 2003.

In the dissertation the phenomenon of Ivan Bahriany's “new religiosity” is studied. It is an ideological platform, which lets the author prove in his artistic texts the program of national revival in all its aspects. The essence of this doctrine makes secular interpretation of religious concepts, the subjective-personal character of religious activity and suffering as the way of “imitation” of Jesus Christ.

The personal character of religious creativity of the literary heroes of Bahryany's texts is shown in individualism, self-sufficiency and unimitating attitude to creativity.

In the artistic world of Bahryany the “architectonic ideal” of the Christ-martyr is a symbol of the tragical way of the representative of new Ukrainian elite to a moral and ideological victory above all forms of enslaving of his people.

Key words: “new religiosity”, secularism, artistic style, expressionism, discourse, image of the “strong person”, concepts of “the strong author” and of “the death of the author”, aesthetics of reception, architectonic ideal, martyr's “imitation” of Christ.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В останні роки в сучасному українському літературознавстві відбувається повернення до традиційних ідеологічних концептів. Одним із таких феноменів світової та української літератури є релігійний дискурс, який зазвичай пов'язують зі старою українською літературою або з літературою ХІХ століття (Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко), тимчасом як література ХХ століття містить у своїх текстах велику кількість своєрідних релігійних моделей, що часто залишаються поза увагою академічної науки. У необхідності виявити й показати вплив учення “нової релігійності” на поетику І. Багряного й полягає актуальність даної роботи.

Іван Багряний -- одна з постатей української культури, цікавих перш за все своєю суперечливістю й “невкладанням” у звичні схеми. 1929 року молодий письменник книжкою “Ave Maria” (1929) започаткував український самвидав. Деякі дослідники вважають його найпопулярнішим письменником української еміграції. Романи “Тигролови” (1944) та “Сад Гетсиманський” (1950) перекладені багатьма європейськими мовами (загальний наклад “Тигроловів” тільки англійською мовою перевищив мільйон примірників), здобувши прихильні рецензії в десятках іноземних видань, серед яких такі, як “Нью-Йорк Таймз”, “Фіґаро Літерер” та ін. За той період, коли й читач у материковій Україні отримав змогу знову ознайомитися з його творами, за його творчістю був захищений ряд дисертацій; постать Багряного надихнула деяких діаспорних і місцевих митців на написання художніх творів.

Літературна критика недостатньо розв'язала проблему концептуального прочитання багрянівської спадщини. Одним із суттєвих моментів творчості письменника є ідея релігійних шукань, точніше -- феномен “нової релігійності” (Д. Мережковський, М. Бердяєв), який становить конструент, себто концептуальний стрижень багатьох текстів письменника.

У 1920--1930-і роки творчість Багряного пролетарськими критиками -- М. Доленґом, Б. Коваленком, І. Михайленком, О. Правдюком, І. Ярмолинським -- була атестована негативно. Діаспорними літературознавцями Ю. Войчишин, В. Гришком, І. Качуровським, І. Костецьким, Г. Костюком, Ю. Лавріненком, Д. Нитченком, Р. Рахманним, Б. Романенчуком, О. Тарнавським, М. Шлемкевичем, Ю. Шерехом було здійснено спробу простудіювати багрянівську спадщину саме з естетико-ідеологічної позиції, проаналізувати художньо довершені тексти (“Людина біжить над прірвою” -- 1948, “Сад Гетсиманський”) з огляду традиційної релігійності, встановивши у їх “проявлених” (Р. Барт) пластах наявність розвинутих релігійних первнів. Автори літературознавчих праць про І. Багряного, які з'явилися в Україні після 1990 року (О. Астаф'єв, М. Жулинський, М. Ільницький, О. Ковальчук, Т. Марцинюк, З. Савченко, Н. Сологуб, М. Сподарець, Л. Череватенко, О. Шугай), визначили місце й значення Багряного в прозовій традиції “романтики вітаїзму” першої половини ХХ століття, вивчили проблематику та жанрово-стильову своєрідність багрянівської прози, запропонували системне дослідження довоєнного періоду біографії митця. Текст “Сад Гетсиманський” був розглянутий на рівні метафізичної проблематики, жанру, біблійних образів і символіки. У такий спосіб, релігійний елемент багрянівської спадщини з різних причин постав об'єктом спеціальної уваги літературної критики тільки в діаспорі, і навіть там не було оприлюднено спеціальних досліджень із цього питання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася в межах плану наукової роботи кафедри української літератури ХДПУ ім. Г. С. Сковороди.

Мета дослідження -- визначити дискурс “нової релігійності” як однієї з концептуальних основ художнього мислення І. Багряного.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

виділити головні ознаки українського версії “нової релігійності” першої половини ХХ століття в контексті європейських релігійних пошуків того-таки періоду, пов'язавши їх із поняттям художнього стилю;

з'ясувати сутність феномена “нової релігійності” І. Багряного;

показати, що автор ґрунтує свою релігійно-філософську систему на ідеї сильної особистості -- ідеалізованому образі народного героя;

проаналізувати структуру образів багрянівських героїв-адептів “нової релігійності”;

довести, що мученицьке наслідування Ісуса Христа є телеологією “нової релігійності” І. Багряного;

дослідити особливості наслідування Христа протагоністами творів І. Багряного.

Об'єктом студії постає повний корпус опублікованих художніх текстів І. Багряного, епістолярій, публіцистична спадщина й низка архівних матеріалів.

Предметом роботи є творчість Івана Багряного в контексті вчення “нової релігійності” й її впливу на проблематику, систему образів та художній стиль текстів Багряного.

Дослідження проводиться на матеріалі всієї художньої прози І. Багряного, а також його публіцистичного доробку, епістолярної спадщини та нотаток. Така всеохопність у підході до предмета аналізу дає можливість якомога повніше дослідити світогляд письменника, культурно-історичний і літературний контекст написання його творів, а також явище інтертекстуальності в процесі художньої творчості.

При виборі підходів до вивчення доробку митця застосовані й адаптовані до національного художньо-літературного матеріалу такі методи дослідження: історико-літературний, порівняльно-історичний, компаративістський, біографічний, психологічний, “ландшафтний” (В. Подорога). Аналізуючи конкретний художньо-літературний матеріал, у нашій роботі ми спираємося на розвідки таких дослідників проявів релігійності, як В. Барка, Д. Бонгеффер, М. Бубер, Г. Ващенко, М. Гайдеґґер, Л. Джуссані, Д. Донцов, о. І. Ісіченко, А. Камю, С. К'єркеґор, О. Кульчицький, А. Кураєв, В. Липинський, К.-С. Льюїс, Ґ. Марсель, О. Мень, І. Мірчук, Р. Нібур, В. Петров (Домонтович), П. Тілліх, В. Цимбалістий, Ґ. Честертон, М. Шлемкевич, В. Янів тощо. Також положення роботи базуються на дослідженнях у галузі релігійного елементу української літератури сучасних літературознавців В. Антофійчука, І. Бетко, Н. Звонок, А. Нямцу, В. Пахаренка, Є. Сверстюка, М.-Р. Стеха, Ю. Шереха та ін.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше в Україні здійснено комплексний аналіз художньої спадщини письменника. Введено або повернено до наукового обігу низку нових текстів і матеріалів: уперше залучено до дослідження роман “Маруся Богуславка” (1956), ранню поетичну й прозову творчість митця, великий масив закордонної критики. Переглянуто справедливість існуючих оцінок щодо творчості Багряного і здійснено спробу побудувати зважене ставлення до непересічної особи у вітчизняному письменстві. Творчість Івана Багряного вперше вивчається з погляду “нової релігійності”. У роботі розкрито еволюцію образного мислення лірика, ліроепіка й епіка з релігійної точки зору. Уперше використаний ряд матеріалів із архіву Івана Багряного (УВАН, Нью-Йорк), які містяться в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України (Київ).

Практичне значення отриманих у роботі результатів полягає в можливості розширити дослідницький дискурс творчості І. Багряного. Матеріали дисертації можуть бути використані при читанні лекцій, у спецкурсах і спецсемінарах з історії української літератури, при написанні дипломних і курсових робіт студентами-філологами, а також у факультативних курсах з історії української літератури у школах із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін. Даними цієї студії можна скористатися під час дослідження творчості інших авторів у площині “нової релігійності”. Результати дослідження можуть знайти практичне застосування при викладанні курсів та спецсемінарів із сучасної української літератури.

Дисертація була апробована на таких науково-практичних конференціях: П'ятій Загальноукраїнській студентській науковій конференції “Розбудова держави: духовність, екологія, економіка” (Київ, 23--24 березня 1999 р.), Науково-практичній міжвузівській конференції “Україна та українці в світовому контексті” (Харків, 19 листопада 1999 р.), ІІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 19-21 липня 2000 р.), Міжнародній науковій конференції “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 26--29 вересня 2000 р.), V Міжнародній конференції “Українська діаспора в Росії” (Москва, 15--16 серпня 2001 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 19--20 жовтня 2001 р.), П'ятих Слобожанських читаннях (Харків, 29--30 листопада 2001 р.), Міжнародній науковій конференції “Григорій Сковорода та українська культура ХІХ--ХХ століть” (Харків, 2-3 грудня 2002 р.), у передмові до передрукованого в Україні роману І. Багряного “Маруся Богуславка”.

Зміст дисертації відбитий у десятьох статтях, три з яких опубліковано в наукових спеціалізованих виданнях. Обсяг дисертаційного дослідження без бібліографії становить 172 сторінки. Реєстр джерел налічує 274 позиції. Сформульовані мета й завдання детермінують структуру роботи, котра складається зі вступу, трьох розділів, висновків та реєстру використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовано вибір теми дисертації, окреслено її актуальність і наукову новизну, визначено предмет, мету й завдання розвідки, подано характеристику рівня дослідженості теми, інформацію про методологічну основу і методику розвідки, дані про апробацію наукових положень роботи.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ “Нова релігійність” Івана Багряного в річищі релігійних пошуків української літератури першої половини ХХ століття” присвячено аналізові головних особливостей дискурсу “нової релігійності” в українській літературі, теології та філософії зазначеного періоду. У цьому розділі подано дефініцію терміну “нової релігійності”, визначено загальні характеристики релігійної свідомості в європейській та українській гуманістиці першої половини ХХ ст., а також названо найважливіші підвалини основних напрямків новаторського богопошуку цього часу, які зумовили тогочасний літературний процес.

“Нова релігійність” -- духовні пошуки європейської культури ХХ століття, тобто пошук надприродних цінностей і цілей, об'єкта служіння й посвячення свого життя. Головним ключем до розуміння напрямку релігійних пошуків ХХ сторіччя є феномен секуляризму. Дане слово походить від лат. saecularis -- належний до даного століття, покоління і позначає звільнення від впливу церкви/релігії. Це комплексне явище, більшість причин якого зводяться до швидкого досягнення цивілізацією високого технологічного рівня.

У своїй ранній творчості (поетичні збірки “До меж заказаних” і “В поті чола” [обидві -- 1929]) Багряний стоїть у безкомпромісній опозиції стосовно техногенної цивілізації. Цю суперечність не знято й у прозовому доробку. В “Тигроловах” розгортається думка, що світ самопожираючої, суїцидальної цивілізації залишений Богом, відтак Григорій Многогрішний знаходить відпочинок, порятунок і відновлення фізичних та душевних сил у неходженій тайзі, серед огрому сонця й первісної природи. Для героїв Багряного до фальшивої цивілізації належить і світ культури (“Вітер”).

У сфері “нової релігійності” Багряного усі поняття, які позначають “тонкий” надприродній світ, екстраполюються на значущі, величні земні явища. Звідси й термін “духовність”, який позначає сферу спілкування з Богом, відтепер указує на людську обдарованість, порядність або творчу працю. Таким характером позначене, скажімо, у п'єсі “Розгром” (1948) розуміння інтелігенцією місії Христа: “Ми її (Другу світову війну -- М. Б.) виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно… так, як виграв колись біблійний Христос… виграв саме тому й тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда також є безсмертна…”. Метафізика стає цілком “поцейбічною”.

Одним із принципових елементів цієї релігійної концепції є розуміння релігійності як питомої людськості, високого гуманізму, де діє принцип “Людина -- мірило всіх речей”. У такому напрямку Багряний розвиває логіку свого етичного маніфесту (вступ до поеми “Ave Maria”): залишатись людиною -- найвища перевага для митця, бо чиста душа є універсальним критерієм добра і зла, а в самосвідомості особистості й полягає її цінність.

Письменник обстоював потребу в індивідуальній вірі й “абсолютному” християнстві, наголошуючи на тому, “що, поки немає ідеальної церкви, то не варто і сповідуватись”. У його творчості до традиційних церков і навіть Української автокефальної православної церкви переважає політико-культурне ставлення (див. образ автокефала о. Петровського в тексті “Сад Гетсиманський”. Цей священик молиться за мучеників, але не може служити прикладом і опертям для головного героя цього тексту Андрія Чумака тією мірою, якою був М. Хвильовий. Чумак сильніший за Петровського у зіткненні з абсурдом).

У першій половині ХХ століття дискурс “нової релігійності” в українській літературі проявлявся на різних щаблях: на рівні лексики, символіки, системи образів, назв і побудови творів, проблематики, стилю й літературних об'єднань. Навіть хронологічні етапи історії новітньої літератури характеризувалися провідними напрямками релігійних пошуків. У цьому розділі здійснено спробу виокремити головні риси цього дискурсу в чотирьох періодах історії української літератури ХХ століття -- початку століття, 1920-х, західноукраїнській літературі 1930-х років і повоєнній літературі української діаспори та показати розвиток даних ідей на рівні художнього стилю, рецепції біблійно-християнської спадщини й індивідуальної творчості у найвпливовіших чи високоестетичних проявах. Найчастіше з релігійними пошуками корелюють літературні стилі, які поєднують у тій чи тій мірі ідеалістичне світобачення та немімесисний підхід до зображення дійсності, прикладом чого можуть бути (нео)романтизм і більшість напрямків модернізму: символізм, експресіонізм тощо.

Складниками українського модерну початку століття були ірраціоналізм, інтуїтивізм, “культ” особистості, поглиблена увага до внутрішнього світу людини, символічне мислення, всеосяжний естетизм. У ранній творчості символістів (Дм. Загул, Є. Плужник) “нова релігійність” виявлялася у “приземленні” біблійних реалій і перенесенні сакральної символіки на земні події. Одним із найвищих естетичних досягнень української літератури ХХ століття було виникнення специфічного художнього стилю кларнетизм (В. Барка, Ю. Лавріненко), який досяг апогею в творчості П. Тичини. Серед загальних рис сприйняття біблійної спадщини в українській літературі 1910-х років слід назвати сприйняття поета як пророка й духовного провідника, визнання непроминальної актуальності біблійного тексту, отримання підтримки від прикладу біблійних персонажів. Ці принципи були широко застосовані І. Багряним у ранній ліриці (“Дівчині” -- 1929, “Ave Maria”).

1920-і роки принесли в тепер уже Радянську Україну бурхливу індустріалізацію та соціалістичне будівництво. Ідеал революції став “заміною” християнської релігії. Формування нового суспільства й нової радянської людини утверджувало в свідомості письменників панування романтичного світосприйняття. Відбувалася конкуренція двох основних типів романтичного світогляду: соціального реалізму та “активного романтизму” (“романтики вітаїзму”). Митці-речники соцреалізму (С. Пилипенко, А. Головко, П. Панч, І. Микитенко) пропагували естетичну систему, збудовану на християнських архетипах у політико-соціологічній інтерпретації.

“Активний романтизм” або “романтика вітаїзму”, найвпливовішим ідеологом якого був М. Хвильовий, представляв собою “спробу марксиста подолати розчахнутість, усунути матеріялістичний рудимент марксизму -- економічно-класовий детермінізм”. Світова революція не скасовує національних і культурних розбіжностей між людьми: “азіатський ренесанс” знаменував український месіанізм, пробудження творчого духу українського народу. Замість штампованих героїв соцреалізму Хвильовий висуває ідеал “фавстівської людини” -- активного, творчого, інтелектуально розвинутого громадянина. Мету його боротьби символізувала міфологема рукотворного сакрального світу -- “загірної комуни”. Вплив Хвильового на творчі пошуки Багряного був визначальним практично все його життя, про що свідчить епізод із “Саду Гетсиманського”: “Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. (…) Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості, а день, коли Андрій з ним познайомився, був найщасливішим днем у його житті”.

Сам І. Багряний за період 1920-х років творчо еволюціонує від соцреалістичних (членство у “Плузі” 1924--27 років) до “активно-романтичних” і націоцентричних позицій (перехід до МАРСу 1927 р.). В ідеологічному плані молодий поет упевнено стоїть на ворожих до традиційної релігії та церкви позиціях. Це видно на прикладі поеми “Скелька” (1930), де цілком у марксистському дусі показана роль православної церкви Росії в перетворенні України на колонію Російської імперії. У той же час молодий Багряний широко використовує релігійну, найчастіше біблійну, лексику й символіку (“Газават” -- 1929).

Після насильницького припинення українізації у східній Україні 1933 року центр літературного процесу перейшов до Галичини. Цей період позначався інтересом до подій у східній Україні, певним впливом романтики революції, елітарного волюнтаризму Д. Донцова та католицької релігійної ідеології. Більшу частину 1930-х років Багряний провів у радянських тюрмах і концтаборах, проте з ідеологією Д. Донцова, “вісниківської квадриги” й інших західноукраїнських митців цього періоду ознайомився під час співробітництва з ОУН у Другій вітовій війні, що перш за все проявилося в образі сильної особистості, “хрестоматійної” для його доробку.

Наступним етапом розгортання дискурсу “нової релігійності” Багряного стала післявоєнна творчість у діаспорі. Першою реакцією на сталінські репресії та жахи воєнного часу є бажання виступити свідком пережитого, повідомити світові про особисту й національну трагедію. Г. Грабович називає це явище “комплексом уцілілого” (survivor complex) і знаходить його прояви в таких текстах, як “Гуляй-поле” (1944) І. Багряного, “Повстання мертвих” М. Ореста, “Попіл імперій” (1947) Ю. Клена. Жанром багатьох творів стає сповідь, болюча медитація-голосіння, діатриби-звинувачення ворогів з накликанням на них Божої кари -- від нестримних у своєму гніві інвектив І. Багряного (цикл “З камери смертників”) до урочистих пророчих візій О. Стефановича.

Трагічний шлях українського етносу актуалізує етос страждання: поширюються мотиви України як матері-страдниці, літературним героєм стає жертва-мученик, а також акцентується ідея пророчої, посередницької (звідси страдницької) ролі поета. Звичайно, розробляючи художній кенотичний ідеал, письменники не можуть оминути основну конотацію -- страдницьку стратегію Христа. Страждання як спосіб наслідування Ісуса постає однією із концептуальних основ творчості І. Багряного (іншим центральним складником є особистісність самоствердження, серед причин якої можна назвати: соліпсизм його мислення, темперамент, раннє становлення власної харизми). Біблія впливає на ідеологію творів цього періоду: на стратегію ліричного героя (“Сад Гетсиманський”), образ Бога й художній стиль (неоекспресіонізм).

ДРУГИЙ РОЗДІЛ має назву “Літературний герой Івана Багряного: особистісність релігійної творчості” і присвячений аналізові структури образу багрянівського героя на таких рівнях, як явище сильної особистості, індивідуалістичні мотиви, суб'єктивність мислення, дієве ставлення до світу, творчість і релігійна діяльність як така.

Феномен особистісності у текстах Багряного зреалізований в образі головного персонажа -- сильного, непересічного індивіда. Саме “сміливі” є елітою, справжньою аристократією, “активною меншістю” (Д. Донцов, В. Липинський), належність до якої базується на твердості переконань, оптимістичному настрої, видатних особистих якостях. Головними причинами звертання письменника до образу сильної особистості були “самовиписування” автора, яке виразилося передусім в автобіографічності творів і походило від психологічних особливостей Багряного, намагання звільнитися від минулого та історіософські пошуки.

Ще одним проявом особистісності світовідчуття головних героїв Багряного є індивідуалізм, який, між іншим, виявляється в “самособоюнаповненні” (В. Стус): черпанні сил у внутрішньому світі, самовпевненості, власній гідності, вірі в себе, самоствердженні, гордості. Цей тип характеру з'являється у виняткових умовах і не виключає толерантності та поваги до інших, доброти й альтруїзму. Ба й варіант надлюдини, який наполегливо конструював автор, має на увазі долання колосальних перешкод, опертя й провід для мільйонів людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного світогляду й незламне впровадження його в реальність.

Тоталітарна система рятується від бунтівників нищенням та насильницькою ізоляцією. У таких обставинах опертя їм лишається шукати тільки всередині себе. Шляхи “утечі в себе” різні; автор малює цілий спектр способів рятівного самозанурення: сон, абстрагування й утеча в спогади, в марення-забуття, в меланхолію, в художній світ, у несвідоме -- божевілля, дитинство, природні інстинкти. Глибина роздвоєння багрянівського персонажа уподібнюється до відокремлення душі від тіла, оскільки фізичне існування поступається місцем украй активізованій роботі психіки. Самота, замість стати найстрашнішим засобом тиску на головного героя, обертається на можливість відновлення, а карцер, ізоляція -- на відпочинок свідомості.

Потрібно зазначити таку рису внутрішнього світу літературних героїв Багряного, як суб'єктивізм. Для українського письменника кожна людина є мірилом речей тільки у своєму власному світі. Найглибші прояви суб'єктивізму спостерігаємо в рецептивних актах персонажів: окрім опису зорових чи слухових вражень, автор використовує нюх персонажів і навіть дотик. У романі “Сад Гетсиманський” знаходимо несподівані трансформації тюремного часу в свідомості Чумака: утрату “хронологічності”, поступовості й дискретності часу; відчуття зупинки часу і його згущення в одному моменті.

Існує багато доказів, починаючи з автобіографічності робіт, на користь близькості Багряного до концепції “сильного автора”. У ХХ столітті відсутність вищого авторитету та загальної істини зумовила тотальну суб'єктивізацію мистецтва, зокрема літератури. Це причинило широку дискусію щодо меж “творчої сваволі” автора, взаємин автор-текст. Одна з точок зору -- ідея “смерті автора” (Р. Барт). Тут автор поставав майже випадковою причиною стосовно твору. Написаний текст уважали за “безбатченка”, який, з одного боку, ніс у собі інформацію, відому тисячоліття до свого написання, з другого -- при його створенні використано загальновживану семіотичну систему, що робить його лише по-іншому організованим знаковим полем. Тій системі протистояла теорія “сильного автора” (Г. Блум). Постійно стверджуючи диктат автора в усьому, що стосується функціонування літератури, Блум обстоює думку, що геніальність певного письменника має полягати в найрадикальнішому соліпсизмі, зображенні “життя душі”.

Але якщо в більшій частині поезій і прозових текстів очевидна первинність авторових уподобань та інтенцій, що доводить його близькість до теорії “сильного автора”, то в останні роки життя митець прийшов до розуміння того, що феномен художнього твору складається з двох частин: написання автором і сприйняття читачем. У загальних рисах його розуміння проблеми читача випереджує розвідки 1970-х років представників школи рецептивної естетики (Г. Р. Яусс, В. Ізер, Р. Інґарден). Багряний розчленовував існування тексту на дві стадії / процеси: написання -- місце цілковитого панування “сильного автора” та читання (перегляд) -- поступова не “смерть”, а радше “послаблення”, “девіталізація” автора в процесі рецептивної творчості “адресата” твору.

Наразі маємо з'ясувати морально-практичні принципи діяльності головних персонажів І. Багряного. Найперше привертає увагу їх волюнтаризм, cпецифіка якого полягає в незвичайній цілеспрямованості в досягненні мети, насолоді від життя й боротьби, перманентній активності за будь-яких обставин. Однак погляд героїв Багряного на етику включає чесність, принциповість, неприпустимість зради, загострене відчуття несправедливості, право на суд і в зазначених проявах є свого роду моральним ригоризмом.

Творці “нової релігійності” прагнуть до ірраціональної цілісності. Сподівана інтелектуальність, забезпечена “мудрістю цитатною” (Є. Плужник), для них постає чужою. Добра освіченість героя, його високий інтелектуалізм свідомо усуваються в екстремальній ситуації як маловартісні. Автор постійно наголошував на “некнижності” досвіду Максима Колота (“Людина біжить над прірвою”), черпання сил і наснаги тільки в практичній діяльності.

На рівні психіки опір, захист власного “Я” виражається в намаганні відкинути, заперечити реальність небезпеки, агресії ворогів. Межі реального і нереального розхитуються, і на перше місце виходить підсвідомість: марення, потік свідомості, “рвані” видіння, сни, прояви божевілля. Заглиблення в себе стає настільки повним і цілісним, що перетворюється на паралельну реальність.

Для виконання своєї історичної місії нова українська еліта використовує, між іншим, спроможності мистецтва. Мистецтво “нової релігійності” перебуває між плановим, циркулярним соціалістичним мистецтвом і “чистим мистецтвом” неокласиків, причому вістря багрянівської критики в основному спрямовано проти останніх. У “Марусі Богуславці” апологетом естетичної системи “мистецтва для мистецтва” є літературний критик Добриня-Романов. У його спрощеній, декларативній версії цієї концепції людина править за суб'єкт історії, а не її творця; мистецтво й дійсність -- за далекі антиномії; неможливо протистояти світовому злу, і людині залишається тільки страждати й любити.

Зрештою, можемо окреслити напрямки власне релігійної діяльності героя творів Багряного. Вона проходить під егідою “азіатського ренесансу” М. Хвильового і спрямована на продукування-насадження “нової релігійності” як релігійного вчення, котре має зіграти вирішальну роль у майбутньому відродженні української культури й духовності. Для цього знов-таки треба виростити нову еліту надлюдей, котрі б виступили учителями новітньої побожності. Для мислення носіїв “нової релігійності” характерне заперечення тоталітаризму всіх видів -- релігійного чи політичного. Бог для них -- символ творчості й піднесення, а не приниження чи смирення, удаване ж безбожництво являє собою бунт проти збочень суспільних проявів релігії, таке собі очищення місця для щирої, правдивої побожності.

Новітня богословська система породжує незвичні, інколи шокуючі форми побожності, наприклад, тієї ж молитви. У тексті “Сад Гетсиманський” зустрічаємо “молитву-рапорт”, із якою звертаються до картини-ікони Чумака-Саваофа прибулі сини, та “молитву-матюкню” з уст малого безпритульника, котра Андрієві Чумаку здалася “божественною музикою”. “Нова релігійність” І. Багряного має на увазі індивідуальну, нецерковну віру, відкидання обрядів на користь “внутрішнього” християнства, особистий шлях до спасіння, морально-алегоричне тлумачення Святого Письма, визнання культурного потенціалу християнської церкви (див. архетип собору [імовірний прообраз -- Покровський собор (1753--1768) в Охтирці] у ключових прозових творах письменника).

Імператив особистості в тексті Багряного виключає самоідеалізацію. Текст є аналогом поліособистісності: рефлексія Бога людиною, наслідування його виявляються результативними в ситуації відкриття інших особистостей-носіїв Бога в собі. Ставлення до ближніх позбавлене ілюзій; головні герої намагаються будувати взаємини з іншими, враховуючи неминучу амбівалентність людської природи. Пошук незнищенного в людині, “божеського” начала полягає у любові до людей, навіть до ворогів. Специфіка багрянівського мислення полягає в поєднанні волюнтаристичного вождизму й індивідуалізму з християнською доктриною самоцінності людської особистості.

Головні герої творів Багряного виконують низку релігійних функцій: творення історії, функції жертви, пророка, предтечі національного Месії, месника й міфотворця.

Завданням ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ “Мученицьке наслідування Христа в системі “нової релігійності” Івана Багряного” є доказ того, що саме наслідування Христа через перенесення фізичних і духовних мук є центральною позицією цього вчення. У новаторських літературних та філософських творах людина-Христос символізує богозалишеність, метафізичне сирітство. Головним напрямком ревізіонізму образу Ісуса було заперечення його божественності. Найпоширеніше тлумачення його місії -- учитель праведності, який своїм життям продемонстрував дієвість таких принципів, як любов до інших і турботу про них, єдність слова та діла. Наступним кроком було протиставлення Христа й християнства, найчастіше церкви.

У 1920--30-і роки для І. Багряного Христос, як і церква, були тільки символами поневолення (“Комета” -- 1926, “Скелька”). У пізніших творах (“Тигролови”, “Розгром”) Христос почав утілювати безумовну правду, страждання, духовну вищість. У “Марусі Богуславці” Ісус символізує свободу від суспільних умовностей та володіння таємницею мистецтва. Тепер способом наслідування Христа постає не так страждання, як творчість. Основним художнім прийомом в авторському зображенні Ісуса є осучаснення (“основоположник братства й любові”).

У текстах письменника присутні декілька варіантів уживання дискурсу Христа щодо вчинків і внутрішніх мотивів літературних героїв: епізоди, які мають лише гіпотетичну спорідненість із мотивами Ісусового життя; алюзія з очевидною дотичністю до історії Христа; євангельські реалії; паралелі, порівняння, котрі проводить сам автор або головний герой; “пряме”, свідоме наслідування Христа дійовими особами.

Наслідування Сина Божого виражається головним чином у стражданні. Для творчості письменника характерна множинність причин мук його персонажів. Деякі тексти постулюють рокованість героя на страждання (а то й смерть) через виклик, котрий він кидає світу насильства своїм нонконформізмом та незалежністю думок і дій. З іншого боку, ця “визначеність-до-смерті” повністю звільнює волевиявлення й дії героя, фактично, робить його надлюдиною. Муки можуть пояснюватися метафізичним походженням конфлікту, колізії, котра викликає страждання. Страждання потрібні й для визначеності; вони дозволять усе розставити на свої місця: хто зрадник, хто кат, підтвердити вартість свою й своїх братів. Духовна перемога полягатиме в катарсисі та внутрішньому очищенні.

Одним із основних шляхів примирення героїв Багряного з болем є самоставання за його допомогою. Головним поясненням невинних, добровільних мук є програма Христа: віра/любов до народу і страждання за нього. “Нова релігійність” уважає Христа захисником, виправдувачем мук, зокрема людських. Окрім страждання, способом наслідування Христа постає й творчість. Причому страждання також є творчістю, себестворенням до Бога. Самотворчість позбавляє страху, приносить внутрішню свободу, розкріпаченість, унутрішню рівновагу.

Христове веління учням: “Ідіть за Мною” (Мат. 9:9) та спосіб його життя як дороги, спрямованої на Голгофу, спричинив появу літературної традиції, що зображує наслідування Христа, християнський спосіб життя як життєву (алегоричну), а то й реальну подорож. У “Тигроловах” письменник розгорнув ідею страдницьких мандрів у такий спосіб. Текст створювався в період пожвавлення української культури під час фашистського правління, коли ще були живі надії на створення “Нової України” у “Новій Європі”. Щоб створити “нову Україну”, треба створити “нового українця” -- представника української еліти. Текст роману -- це хроніка народження героя.

Напруженням останніх сил нащадок козацької шляхти Григорій Многогрішний тікає зі світу цивілізації (втеча з арештантського потяга), долає світ природи і, з ризиком для життя врятувавши дочку патріарха козацького роду Сірків, опиняється в їхньому середовищі. Його зустрічають як прибульця на Січ: дають притулок, нагляд, захист, аж до гвинтівки з конем -- він стає повноправним членом братства.

Далі йде ряд випробувань, коли прибулець має довести, що він є людиною вищого ґатунку. Осягаючи козацькі таємниці, майбутній герой виявляє надприродні здібності й уміння, переживає внутрішнє очищення, бере участь у містичних ритуалах. Останній етап -- це таємна розвідка (рейд на Хабаровськ) та вершинне випробування (полювання на тигра).

Акцентуючи ідею страдницьких мандрів, Багряний наголошує на опорі, подоланні мук, самозміцненні за їх допомогою. Мотивами спротиву героя всім формам насильства може бути імператив вірності собі й моральним ідеалам; самоствердження -- намагання будь-що зберегти себе, свою індивідуальність і свободу. Часто резистанс є логічною реакцією на волаючі порушення елементарних людських прав, на замах на людську честь. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім'я людини.

Натомість спонукою до покори може виступати залежність від земних авторитетів та й узагалі визнання прийнятності такої ролі. На рівні держави така постава свідчить про духовне плебейство її жителів, виродження “правлячої верстви” (Д. Донцов), себто панування естетичного ескапізму, слізливої емоційності та мрійливості замість мужнього патріотизму й готовності захищати здобуте. Ознака поразки -- визнавати безвихідність і трагізм, терпіти й коритися, не бажаючи змінити життя на краще. Порівняння авторських точок зору щодо опору й покори як варіацій ставлення до несприятливих обставин доводить переконаність Багряного в необхідності діяльно-вольової позиції.

У творчості письменника агресивно-волюнтаристська позиція опору й помсти змінюється на гуманістичну терпимість. Якщо в “Тигроловах” панує старозаповітний закон “око за око”, то в “Саду Гетсиманському” Чумак заступається тільки за свій рід. Страждання включає в себе заперечення бунту та суїциду, відмову від ненависті й помсти, яка в бійні Другої світової війни взагалі була подвигом віри.

Безсумнівно, в ситуації Inter-esse єдиним виходом є трагічний стоїцизм, бо, скажімо, для Максима Колота (роман “Людина біжить над прірвою”) фізична й духовна смерть -- речі однопорядкові. У такий спосіб Багряний розгортав типові для філософії екзистенціалізму ідеї, де Jetzt-sein Г. Геґеля (“зараз-буття” як ідея особистості-гвинтика, піщинки) протиставляється Da-sein М. Гайдеґґера (“тут-буття” -- самоцінність індивіда). Цьому протистоянню в тексті відповідають два типи світогляду: “хробачина філософія” Соломона (викладача діамату, еrgо -- шанувальника Геґеля) та “нова релігійність” Колота. Здегуманізованій нівеляції Jetzt-sein “нова релігійність” протиставляє сприймання мертвим того, хто неспроможний світові продемонструвати свої ідеї, переконання. Натомість вона стверджує цінність мене самого, моїх ідей. Але найважливішим є принципове розходження цих двох концепцій щодо телеології страждання. “Хробачина філософія” пов'язує страждання із загибеллю людини, жахом, божевіллям; “нова релігійність” акцентує мученицький шлях як ставання, сходження до божеських висот.

Важливими компонентами комплексу страждання є ідеї жертви та зради. Мотив жертви розвивається в двох основних напрямках. Перший презентує етос Христа: віру в народ і смерть за нього. У добровільній жертовності проявляється доброта, альтруїзм, любов до інших, шляхетність. Другий тип жертовності йде від хтонічних людських жертвопринесень у поганських казаннях через казки про зміїв, котрі поглинають красних дівчат, і вигублення синів Бульбою й Ґонтою до матеревбивства Хвильового у “Я (Романтика)” (1924). У “Саду Гетсиманському” як жертва “молохові ненаситному” кваліфікуються усі випадки людських компромісів світові насильства: страх, приниження, ницість і, найголовніше, зрада.

Мотив зради Христа Юдою є одним з найпопулярніших євангельських мотивів у світовій літературі. Серед багрянівських текстів найбільшу роль він грає в “Саду Гетсиманському”, де ідея пошуку Андрієм новітнього Юди привносить у текст елементи детективного жанру. Новаторство автора в розробці цієї класичної теми полягає в розширенні символів за рахунок внесення в їхній сенс нових, інколи протилежних за змістом, конотацій.

ВИСНОВКИ

Пошуки Багряного в царині “нової релігійності” суголосні з провідними напрямками релігійної творчості в українській літературі першої половини ХХ століття. Цей час пройшов під знаком секуляризації -- процесу “розширення меж” світу внаслідок технічного прогресу й анігіляції релігійності, ґрунтованої на традиціях, марновірстві чи забобонах. Поряд із цим наявні спроби замінити ортодоксальні вірування новітніми версіями побожності, котрі розвивалися в напрямкові елітарності й індивідуалізму, антропологізації феномена релігії, її телеології та проявів релігійного почуття. Еволюція дискурсу “нової релігійності” в українській літературі цього періоду ще раз довела незнищенність і гнучкість релігійної свідомості людства, яке реалізує потреби об'єкта служіння-поклоніння, визначеності, надприродного ідеалу, смислу існування. Найчастіше з релігійними пошуками корелюють літературні стилі, які поєднують тією чи іншою мірою ідеалістичне світобачення та немімесисний підхід до зображення дійсності, тобто анґажовані в певну ідеологію і намагаються зображати явища чи взагалі такий суб'єктивний різновид реальності, який би відповідав їх світоглядній настанові.

У 1910-х роках релігійні ідеї, характерні для творчості символістів, де вони структурують систему персонажів, символіку, проявилися в “приземленні” релігійних реалій. Кульмінаційним явищем стало виникнення стилю кларнетизм, заснованого на українському релігійному менталітеті. Ці ознаки присутні в ранніх поезіях Багряного.

Соцреалізм, як і “активний романтизм”, користувався архетипами українського християнського менталітету для насадження своїх поглядів. Однак “романтика вітаїзму” виявила більшу вірність традиційним засадам романтизму: вона обстоювала індивідуальну свободу митця, не класові, а особистісні критерії оцінки людини, проголошувала пріоритет не дидактичних, а естетичних завдань мистецтва, не нівелюючу зрівнялівку, а професіоналізм і талант, намагалося сполучити переваги сільського й міського існування. У 1920-х роках релігійний дискурс української літератури оприявнив себе на рівні ідеології (релігійні концепти політичних програм), проблематики й поетики. Перехід Багряного на платформу “романтики вітаїзму” найяскравіше втілений у поемі “Скелька”: з цього часу історичні паралелі до сучасності, образ сильної особистості (харизматичного лідера українського народу) та інші романтичні елементи є сталою ознакою його текстів.

Активізація літературного життя в Галичині 1930-х років була позначена різноманітними проявами релігійних пошуків: ідеалістичний волюнтаризм, який у великій мірі перебував під впливом ідей Д. Донцова (поети “Празької школи”), глибока рецепція Святого Письма, котре вплинуло на жанр (апокриф, житіє), стиль, образну систему текстів, а також авторські версії “нової релігійності”: віталізм (У. Самчук), міфотворчість (Б.-І. Антонич). Доробок Багряного виявив спорідненість із творами митців цього кола, між іншим, у поглибленій розробці образу героя-надлюдини.

Крах національного відродження й звірства Другої світової війни сформували у літературі української діаспори 1940-1950-х “комплекс уцілілого” (Г. Грабович) -- трагічне відчуття провини за те, що вижив, і пошук Божої справедливості. Освячувалося явище страждання й став популярним мотив наслідування Христа-страдника. Біблійна рецепція визначала стратегію ліричного героя (Т. Осьмачка), образ Бога (В. Барка) та художній стиль. Провідною естетико-художньою системою “новорелігійних” був неоекспресіонізм. У цей час “новорелігійна” концепція Багряного переживає свій розквіт: трагічний досвід покоління 1920-х років, структурованість текстів біблійними архетипами, страдницький образ ідеального провідника стали питомими характеристиками його зрілої творчості.

“Нова релігійність” Івана Багряного -- комплексне явище, яке поєднало в собі релігійно-філософські ідеї, естетико-літературні інтенції та політичну платформу українського митця й суспільного діяча. Це вчення можна схарактеризувати як гуманістичний фідеїзм, бо його головна ідея -- віра в людину за умов метафізичних катастроф.

Основою даної концепції є особистісний характер релігійної діяльності героїв художніх творів І. Багряного та кенотичне наслідування Ісуса Христа.

“Тигролови” знаменували появу й трансформацію релігійних ідей у Багряного. З цього часу він на оновленій, модерністській основі почав звертатися до минулого в пошуках опертя для власних ідей. Головним висновком тут добачаємо тезу, що релігійність, церква, власне християнська культура не є чимось ворожим, чужим для розвитку людства, хоча вони й неспроможні дати людині перемогу над світом насильства. Крім “Тигроловів”, до цього типу багрянівських творів належать “Морітурі” і “Огненне коло”. Прикладами власне релігійного модернізму постають такі тексти: “Людина біжить над прірвою”, “Сад Гетсиманський”, “Маруся Богуславка”.

Причинами звертання І. Багряного до релігійної проблематики є повернення покоління 1940-х років до культури як такої, загроженої свідомим ірраціоналізмом фашизму й комунізму, а також історіософські пошуки письменника.

Спираючись на власний багатий подіями й трагізмом досвід, автор ґрунтував свою антропоцентричну історіософську систему на ідеї сильної особистості -- ідеалізованому, взірцевому образі народного героя -- воїна-месника, владаря, мудреця, пророка й творця. Придатність кандидата на цей статус включає зв'язок зі старою елітою, індивідуалістичну самодостатність, єдність із природою, наполегливість, активність, вірність своїм моральним нормам, силу віри й любові до “своїх” людей. Стратегія особистісності героїв Багряного походила від політичних цілей письменника: необхідності створити нову еліту задля набуття влади в Україні та зміни її історичного шляху. Специфіка багрянівського мислення полягає в поєднанні волюнтаристичного вождизму й індивідуалізму з християнською доктриною самоцінності людської особистості.

...

Подобные документы

  • Юні роки Івана Багряного, доба його творчого становлення. Автобіографічні подробиці ув'язнення та заслання. Діяльність письменника в українському підпіллі під час Великої Вітчизняної війни, еміграція в Німеччину. Характеристика його літературної спадщини.

    презентация [665,1 K], добавлен 01.03.2013

  • Життєвий шлях Івана Багряного. Літературна спадщина письменника, головні теми та мотиви творчості. Публіцистичні статті, доповіді, рефлексії та памфлети письменника. Дієслівна синоніміка у прозових творах. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби.

    курсовая работа [43,4 K], добавлен 12.05.2009

  • Короткий літопис життя Івана Багряного - українського поета, прозаїка та публіциста. Характеристика творчості поета, унікальна здатність письменника до "кошмарного гротеску". Історія написання та проблематика твору "Тигролови", оцінка літературознавців.

    презентация [5,9 M], добавлен 16.05.2013

  • Особливістю роману Багряного "Тигролови" є те, що він поєднав у собі дуже серйозні, глибокі проблеми з романтикою пригод. Пригоди зображені різні за своєю вагою та значущістю: від таких, як втеча головного героя з ешелону смерті до смішнихі романтичних.

    творческая работа [12,8 K], добавлен 31.03.2008

  • Історія розвитку Китаю в Стародавні часи. Особливості стародавньої китайської літератури. Біографія і основні етапи художньої творчості поета-патріота Цюй Юаня. Аналіз його найважливіших творів. Дослідження проблемно-тематичного змісту його лірики.

    курсовая работа [39,8 K], добавлен 25.04.2014

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.