Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національний університет

імені в.І. Вернадського

кінця XIX - початку XX століть

10.01.02. - російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Кочетова СВІТЛАНА ОЛЕКСАНДРІВНА

Сімферополь - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському національному університеті, кафедра порівняльного та російського літературознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Гусєв Віктор Андрійович, завідувач кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор Теплинський Марко Веніамінович, професор кафедри світової літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника;

- доктор філологічних наук, професор Кеба Олександр Володимирович, завідувач кафедри германських мов та зарубіжної

літератури, проректор з наукової роботи Кам'янець-Подільського державного університету;

- доктор філологічних наук, професор Михайлова Марія Вікторівна, професор кафедри історії російської літератури ХХ століття Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова

Провідна організація - Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, кафедра історії російської літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться “19” березня 2007 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.052.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).Автореферат розісланий “17” лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

АНОТАЦІЯ

Кочетова С.О. Естетика та поетика модернізму в російській письменницькій критиці кінця XIX - початку XX століть. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 - російська література. - Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, Сімферополь, 2007 р.

У дисертації охарактеризовано специфічні особливості письменницької критики як феномена російської літератури порубіжжя ХІХ-ХХ століть; простежено процес формуваннй й еволюційного розвитку історико-культурних та літературних передумов виникнення письменницької критики цього періоду; обгрунтовано філософічність критики письменників-модерністів у контексті ідеї всеєдності В.С.Соловйова; окреслено коло провідних тем та проблем літературно-критичних робіт письменників-засновників модернізму; проаналізовано форми реалізації письменницької критики в органічному взаємозв'язку з художньою поетичною та прозовою творчістю письменників-модерністів та у співвідношенні з жанровою системою літературної критики; досліджено явище інтертекстуальності як характерної особливості організації літературно-критичного тексту в письменницькій критиці, а також визначено своєрідність ритміко-інтонаційної та композиційної організації літературно-критичних творів.

Ключові слова: модернізм, традиція, літературна критика, письменницька критика, жанри критики, поетика, інтертекстуальність, ритм прози, композиція. модерніст соловйов критика літературний

АННОТАЦИЯ

Кочетова С.А. Эстетика и поэтика модернизма в русской писательской критике конца XIX - начала XX веков. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Таврический национальный университет имени В.И. Вернадского, Симферополь, 2007 г.

В диссертации предпринято системное исследование русской писательской критики конца XIX - начала XX веков, которая способствовала формированию художественной парадигмы модернизма. Уточнено понятие “писательская критика”, определены специфические особенности русской литературной критики писателей модернистов. Рассмотрены историко-культурные, философские, литературные причины возникновения и динамики развития русской критики эпохи модернизма. Философско-эстетические стратегии критики русских писателей охарактеризованы в контексте концепции В. Соловьева, которая имела большое влияние на становление русского модернизма. Установлены ведущие темы и проблемы, поднятые в литературно-критических работах модернистов: пути и суть нового искусства, предназначение художника, роль слова в переходную эпоху, отношение к традиции, литература и общество, литература и развитие духовного сознания и др.

Содержание и формы писательской критики проанализированы в связи с творчеством художников слова, что значительно расширяет представления об их эстетических взглядах, особенностях художественного метода, эволюции мировоззрения.

В диссертации исследована жанровая система русской писательской критики эпохи модернизма. В творчестве писателей-критиков получили новые импульсы для развития традиционные жанры критики (рецензия, статья, литературный портрет, дневник критика). Вместе с тем в критике модернистов появились и новые жанровые образования - циклы статей и книги критики. Кроме того, элементы критики органично входили в ткань художественных произведений, созданных писателями-критиками. В работах русских критиков-модернистов содержатся не только оценки “чужого” слова, но и раздумья о своем творчестве, развитии искусства и культуры в целом. Субъективность, сокращение дистанции между автором-критиком и читателем, переход субъекта в объект, активная авторская рефлексия, взаимодействие слова “чужого” и “своего”, многослойность содержания, образность мышления, установка на воссоздание многоголосия культуры определяют своеобразие жанров писательской критики модернизма. В жанровой системе русской писательской критики проявились процессы жанровой диффузии, а также взаимодействие между критикой и философией, критикой и художественной литературой, критикой и видами искусства. В литературной критике русских модернистов осуществлялся активный поиск магистральных путей развития литературы и культуры, что повлияло на принципы циклизации критических работ модернистов.

В работе исследованы стилевые особенности модернистской литературной критики (интертекстуальность, композиция, своеобразие ритмико-интонационной организации и др.). В стиле писательской критики конца XIX - начала XX века нашли отражение ведущие тенденции модернизма, а также творческий опыт авторов в области художественной литературы.

Для стиля литературно-критических работ писателей-критиков характерны поэтика неомифологизма, использование полисемантических и полигенетических структур, “переходность” образов (идей, мотивов), творческое продолжение и “декодировка” художественного слова, повышение роли ритмико-интонационной организации текста, игра смыслами, переключение и перекрещенивание “точек зрения” и т.д. На рубеже XIX-XX столетий интертекстуальность стала основным способом организации литературно-критического произведения, проявляясь на разных уровнях структуры текста. Формы проявления интертекстуальности (аллюзия, реминисценция, “вторичная” образность, цитирование, комментарий и др.) способствовали диалогу и полилогу между разными текстами по актуальным вопросам искусства.

В диссертации обоснован вывод о том, что писательская критика находилась не на периферии, а в самом центре литературной, культурной и общественной жизни России конца XIX - начала XX века. В литературной критике писателей-модернистов нашли отражение сложные процессы развития литературы, эстетической и философской мысли. Писатели-критики не только констатировали определенные факты и явления, но и принимали активное участие в выработке стратегий нового искусства. Литературно-критические работы русских писателей того времени являются важной составляющей парадигмы модернизма.

Ключевые слова: модернизм, традиция, литературная критика, писательская критика, жанры критики, поэтика, интертекстуальность, ритм прозы, композиция.

Summary

Kochetova S.A. Аesthetics and poetics of modernism in Russian writer's critical essays at the end of the XIXth - the beginning of the XXth centuries. - Manuscript.

Thesis for a doctor's degree on the speciality 10.01.02 - Russian Literature. - Tavrida National University named after V.I. Vernadsky, Simferopol, 2007.

The thesis defines features peculiar to writer's critical essays as the phenomenon of Russian literature at the turn of the XXth century, traces the formation and the evolution of historical-cultural and literary preconditions for the rise of writer's critical essays of the given period and attempts to justify the philosophicity of modernists' critical essays in the context of V.S. Solovyov's idea of vseedinstvo (all-unity). It outlines the scope of the leading issues and problems raised in critical essays of the founders of literary modernism, as well as analyzes existing forms of the realization of critical essays in connection with poetic and prosaic works of modernists with reference to the system of genres of literature criticism. The author investigates the phenomenon of intertextuality as a specific feature of text organization in writer's critical essays, along with the peculiarities of rhythmical-intonational and compositional organization of literary-critical works.

Key words: modernism, tradition, literature criticism, writer's critical essays, genres of literature criticism, poetics, intertexuality, rhythm of prose, composition.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Епоха модернізму залишила по собі не тільки велику художню спадщину, але й письменницьку критику, що стала важливою складовою літературного життя. У критиці російських письменників-модерністів знайшли відбиток актуальні питання літературного життя, оцінки художніх творів, міркування митців про розвиток мистецтва, а також теми, образи й мотиви, які згодом втілювалися в художніх творах. Цілісне уявлення про своєрідність російського модернізму неможливе без урахування письменницької критики, що до сьогодні не була об'єктом спеціального системного дослідження в сучасній науці.

Критика письменників-модерністів вивчалася фрагментарно й непослідовно. В окремих працях (Г. Фрідлендера, О. Андрущенко, Л. Фрізмана, М. Полякова, О. Ніколюкіна, Д. Максимова, В. Купченка, В. Мануйлова, Н. Рикової та ін.), що являють собою передмови чи післямови до збірників статей і рецензій російських митців, розглянуті мотиви звернення письменників до літературно-критичної практики, виокремлено коло тем і проблем, що цікавили художників, визначено актуальність висловлених оцінок творчості сучасників. У сучасній науці поширилася думка про те, що криза в російському суспільстві на межі XIX-XX століть позначилася на всіх сферах духовного життя, в тому числі й на письменницькій критиці. Зроблені дослідниками спостереження сприяли формуванню неупередженого й цілісного погляду на доробок письменників, в якому літературно-критична творчість є важливою для розуміння їх світогляду, естетики й поетики. Проте в більшості праць літературознавці обмежуються контекстом творчості окремих митців.

Широких узагальнень бракує й у дисертаціях, присвячених дослідженню деяких аспектів проблематики письменницької критики модерністів: “Есе В.В. Розанова про Ф.М. Достоєвського та Л.М. Толстого (проблема розуміння)” А. Медвєдєва , “Тургенєв у сприйнятті російських символістів (1890-1900-ті роки)” Л. Пільд та ін.

У монографіях останніх років розкрито проблему рецепції письменниками-критиками спадщини класичної літератури XIX століття: “Ф.М. Достоєвський і російські письменники XX століття” В. Туніманова , “Ф.М. Достоєвський у творчій свідомості Андрія Бєлого (1900-ті роки)” А. Лаврова , “Пушкін і російський символізм” Н. Лебеденко , “Пушкінська тема в долі Пастернака та Цвєтаєвої в 1930-ті роки” О. Коркіної та ін. При всій значущості цих праць для уточнення життєвих фактів й етапів творчої біографії митців вони являють собою поодинокі й доволі локальні дослідження, які не дозволяють вибудувати цілісну картину літературного руху доби модернізму.

На сьогодні відомі вдалі спроби деяких дослідників укласти бібліографію критичної прози письменників, що, безперечно, сприяє спеціальному вивченню літературно-критичної спадщини модернізму (“Критична проза З.М. Гіппіус 1899-1918 років: бібліографічний вступ до теми” М. Паоліні). Таку роботу варто продовжувати й поглиблювати.

На особливу увагу заслуговують праці, в яких висвітлені творчі зв'язки російських письменників-модерністів: “З.М. Гіппіус і Г.І. Чулков” М. Михайлової, “Андрій Бєлий і Сергій Єсенін” Л. Швецової, “Зустріч поетів. Андрій Бєлий і Марина Цвєтаєва” А. Саакянц, “Анна Ахматова - Володимир Нарбут: До проблеми літературного діалогу” В. Безпрозванного, “Тінь і статуя. До порівняльного аналізу творчості Федора Сологуба та Інокентія Анненського” Т. Венцлова та ін. Хоча літературно-критична спадщина модерністів не є об'єктом аналізу у названих роботах, вони містять цікавий матеріал щодо міжлітературних і міжтекстових зв'язків того часу.

Важливим кроком в осмисленні літературної критики митців стали наукові конференції “Проблеми письменницької критики”, що відбулися в Таджицькому державному університеті 1987 і 1990 років. Крім аспектів критичної діяльності митців, на конференціях порушено питання про методологічні підходи до вивчення письменницької критики.

Варто відзначити появу праць, в яких приділяється увага жанровій специфіці літературної критики кінця XIX - початку XX століття. Так, у хрестоматії В. Перхіна “Літературна критика від рецензії до некролога” за основу взято не проблематику чи тематику критичних праць, а їх жанрова своєрідність. За визнанням спеціалістів, при певних недоліках цієї хрестоматії, вона є “справжнім новим словом” і становить особливий інтерес, оскільки одне з найґрунтовніших досліджень жанрової системи літературної критики видано давно - в 1982 році В.І. Барановим, О.Г. Бочаровим, Ю.М. Суровцевим.

Безперечно, жанровий підхід є продуктивним для досліджень письменницької критики, що засвідчує збірка статей “Російський літературний портрет і рецензія в XX столітті: Концепція та поетика”. У виданні розглянуто проблематику літературних портретів, створених І. Анненським, В'яч. Івановим, Л. Леоновим, деякі особливості поетики творів Ю. Айхенвальда, О. Воронського, Є. Замятіна, майстерність рецензування Г. Адамовича, Д. Святополка-Мирського, Б. Зайцева, М. Щеглова, В. Распутіна.

Аналіз монографій, статей, дисертацій, хрестоматій та інших видань, у яких репрезентовано письменницьку критику кінця XIX - початку XX століття, переконує в тому, що сучасна наука знаходиться тільки на подступах до методологічного, теоретичного й історико-літературного дослідження літературно-критичної творчості модерністів.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена:

- необхідністю вироблення єдиного методологічного підходу до вивчення письменницької критики кінця XIX - початку XX століття;

- відсутністю у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві спеціальних системних досліджень літературно-критичних праць російських модерністів;

- потребою розширення уявлень про контекст творчості письменників, а також про загальну картину літературного руху доби;

- важливістю розробки естетичних критеріїв (жанрового, стильового та ін.) оцінки літературно-критичних явищ й подолання попередніх ідеологічно зумовлених оцінок.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету і є складовою комплексної наукової теми “Аналітика літературного твору: теоретичний, історичний, діалогічний аспекти” (№ 0106V000280) кафедри теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. Тему дисертаційного дослідження схвалено вченою радою Дніпропетровського національного університету (протокол № 5 від 26 квітня 2006 року) і бюро наукової ради з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (протокол №4 від 2 листопада 2006 року).

Об'єкт дисертаційного дослідження - літературна критика російських письменників-модерністів кінця XIX - початку XX століть В. Брюсова, М. Мінського, Д. Мережковського, З. Гіппіус, К. Бальмонта, В'яч. Іванова, В. Розанова, О. Блока, Елліса (Л. Кобилінського), А. Бєлого, М. Гумільова, О. Мандельштама, М. Кузьміна, А. Ахматової, В. Хлєбникова, В. Маяковського, Б. Пастернака, М. Цвєтаєвої, М. Волошина, В. Ходасевича, Г. Адамовича.

Предмет дослідження - закономірності формування й розвитку естетики модернізму в російській письменницькій критиці кінця XIX - початку XX століть, своєрідність поетики літературно-критичних праць митців.

Мета роботи - дослідити процес формування й розвитку естетики модернізму в письменницькій критиці кінця XIX - початку XX століть, а також поетикальні особливості літературно-критичних творів російських модерністів.

Завдання дослідження:

- визначити специфічні риси письменницької критики як феномена російської літератури кінця XIX - початку XX століть;

- простежити процес розвитку російської письменницької критики кінця XIX - початку XX століть, з'ясувати історико-культурні й літературні чинники її виникнення та динаміки;

- обґрунтувати філософсько-естетичні стратегії критики письменників-модерністів у контексті концепції В. Соловйова;

- встановити провідні теми й проблеми літературно-критичних праць письменників-модерністів;

- проаналізувати форми письменницької критики у зв'язках із художньою творчістю митців;

- схарактеризувати жанрову систему літературної критики російського модернізму;

- дослідити стильові особливості модерністської літературної критики (інтертекстуальнсть, композицію, своєрідність ритміко-інтонаційної організації та ін.).

Теоретико-методологічну базу дисертації становлять праці теоретиків мистецтва й літературознавців з проблем літературної критики, розвитку модернізму, творчості окремих митців.В основі дослідження покладено здобутки історичної поетики (О. Веселовський, Д. Лихачов), історії та теорії жанрів і стилів (М. Бахтін, В. Жирмунський, Ю. Лотман, С. Аверінцев, М. Гаспаров, М. Богомолов, О. Бочаров, С. Бройтман, Н. Тамарченко, В. Тюпа, М. Теплінський, Д. Затонський, М. Гіршман, Ф. Білецький), міфопоетики (Є. Мелетинський, В. Топоров, М. Еліаде, М. Новикова, С. Бочаров), історії літературної критики (В. Прозоров, М. Богомолов, М. Михайлова, С. Кормілов, Е. Єліна, В. Перхін), філософії (В. Соловйов, М. Бердяєв, О. Лосєв, М. Лосський, В. Зеньковський).

Методи дослідження - історико-генетичний, порівняльно-типологічний, системний, структурально-функціональний, герменевтичний.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що літературно-критична творчість письменників уперше досліджена цілісно й системно на великому матеріалі з урахуванням контексту творчості митців та розвитку літературного процесу. Визначено особливості письменницької критики як феномена російської літератури кінця XIX - початку XX століть, досліджено процес формування та розвитку письменницької критики доби російського модернізму. Схарактеризовано філософсько-естетичні стратегії критики письменників-модерністів у руслі ідей В. Соловйова. Розроблено методику аналізу літературно-критичних творів письменників-модерністів. Розглянуто форми письменницької критики, в яких знайшли відбиток світоглядні й естетичні шукання митців, їх творча самобутність. Досліджено жанрову систему літературної критики, а також стильові особливості критичних творів різних жанрів російських письменників-модерністів. У дисертації вперше розглянуто явище інтертекстуальності як способу організації літературно-критичного тексту, встановлено особливості ритміко-інтонаційної та композиційної структури творів письменницької критики. Літературно-критична творчість митців розглянуто у зв'язках з їхніми філософськими та естетичними уявленнями, а також із художньою спадщиною.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні поняття “письменницька критика”, визначенні її специфічних рис як феномену російського літературного життя, вивченні форм письменницької критики, жанрової системи та стильових особивостей літературної критики російських письменників-модерністів.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для подальших наукових досліджень доби модернізму і літературно-критичної творчості письменників-модерністів. Матеріали дисертації є важливими для підготовки нових монографій, посібників, підручників з історії російської літератури кінця XIX - початку XX століть. Отримані висновки варто враховувати в процесі укладання нових навчальних програм з історії російської літератури для вищих закладів освіти. Результати дослідження можуть бути застосовані для викладання курсу історії російської літератури, історії російської літературної критики кінця XIX - початку XX століть, естетики модернізму.

Апробація роботи. Робота обговорювалася на засіданнях кафедри порівняльного і російського літературознавства Дніпропетровського національного університету. Основні положення і результати дисертаційного дослідження були викладені на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: “Гоголівські читання” (Полтава, 1999, 2002, 2004, 2006); “Франція і Україна, науково-практичний досвід в контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2000, 2001, 2002); “Російська література напередодні третього тисячоліття. Підсумки розвитку і проблеми вивчення” (Київ, 2000); “Аналіз художнього тексту” (Донецьк, 2000); “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006); “Короленківські читання” (Полтава, 2001, 2003, 2006); “Проблеми загальної, німецької, романської і слов”янської стилістики” (Горлівка, 2003, 2005); “Проблеми діалогу культур у художній літературі” (Горлівка, 2003); “Крим і світова література” (Батіліман, 2004, Севастополь, 2005, Евпаторія, 2006); “Взаємодія літератур у світовому літературному процесі. Проблеми теоретичної та історичної поетики” (Гродно, Білорусь, 2004, 2006); “Актуальні проблеми історичної і теоретичної поетики” (Кам'янець-Подільський, 2004, 2005, 2006); “Форум русистів України” (Ялта, 2005, 2006); “Щоденники російських письменників. Літературний і історичний аспект” (Варшава, 2005); „Пушкінські читання” (Санкт-Петербург, 2005, 2006); “Російська мова і література. Проблеми вивчення і викладання в Україні” (Київ, 2005, 2006); “Проблема автора: онтологія, типологія, діалог (Гродно - Єкатеринбург - Донецьк)” (Донецьк, 2005); “Аналіз одного твору” (Горлівка, 2005); “Східно-слов'янська філологія: від Нестора до сучасності” (Горлівка, 2006); “Донецька філологічна школа: підсумки і перспективи” (Донецьк, 2006).

Особистий внесок здобувача. Дисертація та всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Публікації. Всього вийшло друком 49 наукових робіт. Із них за темою дисертації опубліковано 1 монографію, 34 статті, з яких 23 надруковано у провідних фахових наукових виданнях України, 5 - у зарубіжних виданнях, 6 - у виданнях, що не входять до переліку ВАК України, 5 - матеріали конференцій, 2 - методичні рекомендації. 7 публікацій розширюють межі дисертаційного дослідження. Із них 3 статті надруковано у провідних фахових наукових виданнях України, 3 - у виданнях, що не входять до переліку ВАК України, 1 - матеріали конференції.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел із 486 позицій. Повний обсяг дисертації - 469 сторінок, із них 430 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, теоретико-методологічну базу дисертації, окреслено теоретичну і практичну значущість роботи.

Перший розділ дисертації “Феномен письменницької критики на межі XIX-XX століть” присвячений визначенню специфічних особливостей цікавого явища в історії російської літератури - літературно-критичної творчості письменників-модерністів. У розділі уточнено поняття “письменницька критика”, визначені методологічні підходи до його вивчення.

Починаючи з другої половини XVIII століття літературна критика в Росії створювалася, як правило, письменниками, отже, їхні літературно-критичні праці зазнали значного впливу з боку художньої літератури. Виступаючи як критики, письменники користувалися принципами та прийомами, якими вони керувалися й при створенні художніх творів. А звідси у їх літературно-критичних працях була значно посилена роль авторського начала, зменшено (або відстутнє) теоретичне обґрунтування позиції чи оцінки, нерідко виявлялися елементи сюжету та інші специфічні художні засоби. Виклад думки був огорнений серпанком художньості, що було прикметною особливістю письменницької критики. Літературно-критичні оцінки ставали результатом читацьких запитів, а роль читачів перебирали на себе в даному випадку самі митці.

Можна стверджувати, що в історії російської літератури впродовж тривалого часу сформувалася потужна традиція рецептивного прочитання художніх творів письменниками, котрі перебували в “надрах” самого літературного процесу й тому їхні оцінки вкрай важливі для розуміння перебігу літературного процесу, його загальних тенденцій та окремих явищ.

Літературна критика доби модернізму стала закономірним продовженням літературно-критичної традиції у Росії. Разом з тим письменницька критика епохи модернізму має ряд специфічних особливостей, що дозволяють розглядати її як феномен російського літературного життя. Ключовим для письменників-критиків того часу було поняття “традиція”. Відповідно до свого ставлення до традиції, вони визначалися стосовно необхідності збереження загальнокультурної пам'яті, національних засад чи, навпаки, відмови від культурної спадщини. Традиція в письменницькій критиці відіграє роль дешифровки тексту, а звернення письменників-критиків до літературної традиції минулих епох сприяло широкому тлумаченню творів сучасників.

У своїх літературно-критичних працях письменники-модерністи зосередили увагу на питаннях призначення митця й мистецтва в нову добу, специфіки художнього мислення, своєрідності творчого процесу загалом. У російській письменницькій критиці доби модернізму обґрунтовано ідею підвищення концептуальних можливостей мистецтва і його впливу на духовний розвиток світу, розширення всезагальних масштабів культури. Літературна критика доби модернізму відзначається схильністю до філософських та естетичних міркувань, широких узагальнень.

Звернення до спадщини минулого призводило письменників-критиків до необхідності переосмислення історії літератури, дослідження глибинних зв'язків між різними епохами, моделювання етичних та естетичних настанов, творчого самоусвідомлення. У письменницькій критиці межі XIX-XX століть знайшла підтвердження думка Т.С. Еліота про необхідність набуття художником особливого відчуття приналежності до світової культури та її вільного втілення у творчості з допомогою “креативної пам'яті” (Ю. Лотман).

Письменницька критика посідає не периферійне місце на узбіччі культурного життя, вона є важливою складовою художньої культури. Порівняно з професійною критикою, вона не має того ступеня науковості чи об'єктивності в дослідженні фактів і явищ, але її історико-літературне значення напрочуд велике. Письменницька критика дозволяє простежити рух літературного процесу, розвиток естетичної та філософської думки доби, формування певних тенденцій, а також художню самобутність митців, етапи їх творчого пошуку.

Літературну критику митців варто розглядати як акт творчості. Критика письменників, безперечно, є творчим актом, а погляд автора літературно-критичної праці в цьому випадку - це погляд передусім митця, котрий емоційно “вживається” в ті образи й теми, що стають предметом його роздумів. Говорячи про іншого творця, письменник-критик свідомо (чи несвідомо) висловлює й свої художні принципи, ставлення до завдань сучасного мистецтва, до власної творчості. Яскраво виражена суб'єктивність є характерною особливістю критики, створеної письменниками.

Письменницька критика доби модернізму розвивалася в контексті “онтологічної поетики” (Л. Карасьов), коли текст розглядається у співвіднесенні буття автора із загальним космічним буттям, а творчість письменників-критиків у всьому своєму різноманітті відображає сутнісні ознаки світу, людини, людства й реалізує смисловий шар “другого життя”, тобто художнього твору.

Феномен письменницької критики визначає її літературність. Письменник у літературно-критичній праці перетворює відгук на “побратима по перу” на майстерно зроблений витвір, що підпорядковується літературним законам. На відміну від професійного критика, письменник-критик виходить далеко за межі науки про літературу, перетворюючи тим самим науку на особливе мистецтво слова.

Письменницька критика повинна розглядатися не окремо, а в тісному зв'язку з художньою творчістю письменника. У критичних роздумах письменників-модерністів нерідко виявляються теми, образи, мотиви, що розробляються в його художніх творах. Тому “віддзеркалення” художніх творів (чи їх компонентів) у літературно-критичних працях відображає рух творчої думки, еволюцію митця.

Зацікавленість “чужою” творчістю письменниками-критиками нерідко виявляється у відкритті нових принципів художньої організації тексту, творчо опанованих з “чужого” досвіду. Тексти письменників-критиків рясніють ремінісценціями, алюзіями, прихованими та явними цитатами, що значно розширюють загальний контекст творчості письменників-критиків. У письменницькій критиці відбувається не тільки розгляд, а й творче переосмислення “чужих” ідей, образів, мотивів, тем, які виконують роль своєрідного ключа (чи то коду) до того, що осмислюється, і до спадщини того, хто осмислює. З допомогою творчої рецепції письменники-критики не лише визначали, але й художньо опановували естетичні прийоми та функції “чужих” текстів.

Своєрідність письменницької критики доби модернізму, крім визначених особливостей, полягає ще й у підкресленій апеляції до культури XIX століття, яку модерністи значною мірою “міфологізують”. Міф у письменників-модерністів діє як “тлумач змісту”, а “текст-міф” сприймається як “література про літературу”, тобто відбувається не стилізація старих міфів, а творення нових. “Полісемія” і “полікультурність” у розумінні письменників-критиків доби модернізму позначається на творчості митця, що обумовлено необхідністю осмислення “чужого” досвіду, “вживання” в нього і творче “переживання”.

Поняття “письменницька критика” на сьогодні не має чіткого визначення в сучасній науці. Подеколи письменницьку критику розглядають у тому ж ряду, що і “звичайну” (неписьменницьку) літературну критику, й застосовують до письменницької критики традиційні підходи. Утім, зважаючи на своєрідність письменницької критики як специфічного явища художньої культури, на наш погляд, поняття “письменницька критика” містить у собі не тільки певні критичні тексти (виступи, рецензії, статті, огляди і т.ін.), а ще й багатство вираження письменником свого ставлення до літературного явища, розмаїття міжлітературних зв'язків, “діалог” текстів, ідей і культур, а також результат творчих контактів різних суб'єктів літературного процесу. У зв'язку з цим семантичний ореол поняття “письменницька критика”, порівняно з традиційною літературною критикою, значно ширше. Критичні думки письменника “проростають” в образній тканині тексту, знаходять відгомін в художніх образах, темах, мотивах, тобто отримують інше художнє життя. А тому дослідження власне “письменницької критики” має свою специфіку. Перед дослідниками “письменницької критики” постає завдання вивчити не тільки оцінки об'єкту критичної праці, але й осягнути рух естетичної думки автора, розвиток його творчих принципів, особливості стилю письменника - усе, що розширює уявлення про художній світ митця та його творчі взаємозв'язки.

Письменницька критика стала прикметною особливістю літературного життя доби модернізму. Багато письменників-модерністів відомі передусім як поети, прозаїки чи драматурги, нерідко брали на себе роль критиків, а тому дослідження їхніх критичних праць сприяє об'єктивному й всебічному вивченню їхньої спадщини. Однак письменницька критика - це не додатковий матеріал до вивчення творчості митців, а це великий і ще не осягнутий повною мірою сегмент модернізму як художньої системи. Тому вивчення критики письменників-модерністів сприятиме розширенню уявлень про своєрідність розвитку й складові російського модернізму.

У другому розділі “Становлення і розвиток літературної критики російського модернізму” визначені історико-культурні, філософські й власне літературні передумови виникнення письменницької критики межі XIX-XX століть, розглянуті філософсько-естетичні стратегії критики письменників-модерністів та провідні теми й проблеми їх літературно-критичних праць.

У підрозділі 2.1. “Історико-культурні та літературні передумови виникнення письменницької критики межі XIX-XX століть” простежується процес формування та розвитку письменницької критики перехідної доби, на який вплинули різні чинники.

Ідейні та художні пошуки на межі XIX-XX століть засвідчують перехід від одних канонів мислення до інших, що визначає і перехідність епохи загалом. У цей час відбуваються спроби осмислення культури в руслі соціокультурної методології через існуючі дуальні опозиції, логіку переходів поміж її полюсами, взаємопроникнення полюсів опозиції, наслідком чого стали нові елементи культури. У філософії, літературі й культурі здійснюється активний пошук сфер медіативної діяльності, що полягає у прагненні синтезувати нове і старе, поєднати протилежні полюси. Притаманна російській культурі бінарність (Ю. Лотман, І. Кондаков та ін.) знайшла своє вираження в медіації, яка реалізована на рубежі століть у відмові від перманентно-латентного стану вибуху й тяжінні до синтезу.

На розвиток письменницької критики російського модернізму мали вплив кризові явища в суспільстві та культурі, що викликали до життя активні пошуки подолання кризи, виходу на нові рубежі мислення. Варіанти розвитку суспільства, представлені за способом розв'язання бінарних опозицій (О. Ахієзер ), формували коло проблем, що порушувалися в літературно-критичних працях письменників-модерністів. Еволюціоністський підхід до вивчення розвитку культури поступився циклічному підходу розвитку суспільства (Ф. Шпенглер, А. Тойнбі). Вельми популярною є синергетична теорія І. Пригожина та І. Стенгерса, яка знайшла відбиток у літературознавстві (теорія “вибуху” в культурі).

У письменницькій критиці межі XIX-XX століть творчо переосмислені ідеї впливу (етичного, ідеологічного, суспільно-політичного) літератури на розвиток російського суспільства. Демократичні традиції сприйняли професійні критики нового часу, а також російські письменники-модерністи.

У підрозділі відзначено вплив на становлення модерністської критики “психологічного” методу А. Горнфельда та праць одного з провідних представників психологічної школи Д. Овсянико-Куликовського. Цим пояснюються прагнення Д. Мережковського створювати не професійну, а “свою”, авторську, письменницьку критику. Д. Мережковський апелює до “біографічного” методу Ш.О. Сент-Бева, суголосний методам психологічної школи, підкреслює перспективність суб'єктивно-художнього підходу до вивчення літературних творів. Подібні позиції обстоює М. Мінський (“Старовинна суперечка”). Таке розуміння специфіки письменницької критики, в якій яскраво виявляється психологія автора та його суб'єктивні оцінки й міркування, сприяло формуванню засадничих принципів модерністської критики й відповідало прагненням представників російської літератури кінця XIX - початку XX століть.

Відмовившись від утилітаризму й шукаючи новий містичний зміст літератури, письменники-модерністи намагалися розширити сферу художньої “вразливості”, а це неминуче призводило їх до розширення меж поняття “прекрасне”. Про своєрідність художньої “вразливості”, що є, на думку модерністів, культурною потребою часу, йдеться у працях В. Брюсова, З. Гіппіус, К. Бальмонта, М. Мінського та ін. Літературно-критичні праці модерністів були спрямовані на пошук нових засобів художньої виразності, пошук краси у галузі оновленої свідомості, оновленої релігії, оновленого духовного буття.

Однією з форм розвитку нової художньої “вразливості” стало переосмислення модерністами класичної російської літератури. Спираючись на принцип медіації, що реалізується у синтезі старого й нового, письменники-модерністи прагнуть знайти точку опори в попередній літературі, яка усвідомлюється одночасно і як перехрестя різних полюсів, культур та епох, і як вихідна точка для подальшого розвитку російської літератури. Для всіх, без винятку, модерністів важливою мірою оцінки нової художньості стала творчість О. Пушкіна, яка виконувала в системі модернізму бінарну функцію. Безперечно, досвід О. Пушкіна давав імпульс для медіаційної діяльності письменників-модерністів.

Інтерес письменницької критики до класичної літератури не обмежувався особою О. Пушкіна. У колі уваги критиків-модерністів були й М. Гоголь, М. Лермонтов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, І. Тургенєв, І. Гончаров та ін., які сприймалися як “духовні стояки”, опори для подальшого розвитку російської літератури.

У літературно-критичних статтях письменників-модерністів, присвячених стану тогочасного суспільства, культури, літератури, містяться роздуми про інкорпоративне входження російської літератури у світовий контекст. Д. Мережковський обстоював думку про те, що художники повинні відчувати свою причетність до світової культури. А. Бєлий закликав до поєднання різних “світовідчувань”, тобто збагачення російської літератури шляхом долучення до культурного спадку різних народів. Одночасність культур і епох, вміст у сучасній добі духовних переживань різних часів - таке нове розуміння літератури й культури приніс російський модернізм, передусім письменницька критика (Д. Мережковський, А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок, М. Гумільов, О. Мандельштам та ін.). Обґрунтована в літературно-критичних працях думка про відновлення зв'язків зі світовою культурою знаходила реалізацію в художній практиці символістів, акмеїстів та ін.

Витоки відмови модерністів від утилітаризму мистецтва полягають не лише в полеміці з демократично налаштованими митцями й критиками. Велику роль у формуванні такої позиції відіграла популярна в 1850-1860-х роках концепція А. Григор'єва - так звана “органічна критика”, згідно з якою життя, мистецтво і художня критика тотожні й водночас автономні. Творчу рецепцію ідей А. Григор'єва знаходимо в працях В. Брюсова, А. Бєлого та ін. Відштовхуючись від “органічної критики” А. Григор'єва, модерністи шукали нові шляхи мистецтва - засоби мимовільного відтворення культурних шарів через особистісне, безпосереднє сприйняття художником (критиком) нової епохи, поєднання різних стилів чи “суверенних культур” (А. Бєлий) не в раціональному синтезі, а через культурну символіку, через нову “чутливість”.

Підрозділ 2.2. “Філософсько-естетичні стратегії письменницької критики межі століть” присвячений розгляду письменницької критики модерністів у контексті коцепції В. Соловйова.

Значний вплив на становлення модерністської естетики мали праці філософів З. Фройда, К. Юнга, А. Бергсона, Ф. Ніцше, С. Трубецького, Е. Трубецького, М. Лосського, С. Франка, М. Бердяєва, П. Флоренського, С. Булгакова, В. Ерна. У цьому ряду вирізняється концепція В. Соловйова, що визначила філософсько-естетичні стратегії російського символізму й вплинула на розвиток письменницької критики. В. Соловйов створив учення, в якому органічно поєдналися елементи різних філософських систем, що зумовлює особливу роль концепції В. Соловйова в художній системі модернізму.

Романтичний естетизм визначав творчі пошуки представників Срібного століття, котрі творчо переосмислили релігійні ідеї В. Соловойова та його поклоніння Софії як вічній жіночості. Ідея “всеєдності”, що стала центром концепції В. Соловйова, спонукала до світоглядних шукань письменників-модерністів. Згідно з твердженням В. Соловйова, істина є “суще всеєдине”, яке визначає абсолютну неподільність, єдність буття. Виходячи з ідеї “всеєдності”, буття Бога не можна осягнути розумом, а лише вірою.

Теорія “позитивної всеєдності” була своєрідно інтерпретована російськими релігійними філософами. А російські письменники Д. Мережковський, З. Гіппіус, мислитель Д. Філософов здійснили спробу реалізувати на практиці ідеї В. Соловйова, обґрунтувавши стратегію “нової релігійної свідомості”, що викликала не тільки підтримку в колах інтелігенції, але й полеміку (наприклад, з боку С. Франка). Утім, ідеї В. Соловйова, безперечно, позначилися на виробленні нових художніх стратегій, що знайшли відбиток у літературно-критичних працях письменників.

Прагнення поєднати релігійне мислення з антирелігійними стремліннями російського суспільства, ідея створення нової церкви - Християнства Третього Завіту, релігія “нової закоханості”, думка про боротьбу з “бездушною плоттю матеріалізму” і з “бесплотним духом” ідеалізму - усі ці теми, що розроблялися в працях письменників-критиків, мають витоки в концепції В. Соловйова.

Суттєвою для формування естетики російського модернізму стала думка В. Соловйова про ідеал особистості як двостатевої істоти - чоловіка-жінки. Ця ідея стала предметом роздумів у літературно-критичних працях З. Гіппіус. У роботах В. Розанова порушуються проблеми статі, а також співвіднесення статевого й духовного, “позитивного” й “містичного”.

Письменники-модерністи у своїх літературно-критичних працях розмірковували про сутність нових стосунків поміж людьми, про нову “всеєдність”, що має ґрунтуватися на “новій закоханості”, “новій любові”. Праця В. Соловйова “Смисл кохання” мала виключне значення для естетики російського символізму й модернізму загалом, знайшовши відгомін у письменницькій критиці.

Характерною особливістю творчого опанування ідей В. Соловйова письменниками-критиками є звернення митців до художнього досвіду класичної літератури, зокрема О. Пушкіна, Л. Толстого, Ф. Достоєвського.

Д. Мережковський, В. Розанов, М. Бердяєв, З. Гіппіус, Д. Філософов слідом за Ф. Достоєвським і В. Соловйовим стверджували неможливість розбудови суспільства “без Бога”, “поза Богом”. Заклик Ф. Достоєвського до “вільної всесвітньої єдності, всесвітнього братерства в ім'я Христа” був підхоплений В. Соловйовим у концепції “всеєдності” й дав імпульс світоглядним шуканням модерністів, виробленню нових художніх стратегій, що мали місце не тільки в літературній практиці, а й у письменницькій критиці. Захоплення символістів ідеями Ф. Достоєвського і В. Соловйова знайшло відбиток у працях “Достоєвський” Д. Мережковського, “Легенда про Великого інквізитора Ф. Достоєвського. Спроба критичного коментаря” В. Розанова, “Достоєвський і роман-трагедія” В'яч. Іванова та ін.

Д. Мережковський, Ф. Сологуб, З. Гіппіус, В'яч. Іванов, К. Бальмонт, В. Брюсов убачали в особі В. Соловйова духовного провісника “нового мистецтва” й “нової свідомості”, того, хто кличе до істини, яка не може бути надбанням тільки однієї людини, а має стати підставою для духовного возз'єднання людства, встановлення “всеєдності” у світі.

Молодші символісти О. Блок, А. Бєлий, С. Соловйов вклонялися чистій красі та її небесному втіленню - Софії. Вважаючи своїми наставниками Ф. Тютчева, А. Фета, Я. Полонського, вони визнавали незаперечним високий авторитет В. Соловйова з його ідеалом Краси, що символізує новий світ.

Наслідуючи й творчо розробляючи ідеї В. Соловйова, письменники-модерністи висловили необхідність духовного перетворення людства та дійсності, а також стверджували ідею синтезу християнства й культури, що стала прикметною особливістю російського модернізму.

Довкола філософії В. Соловйова об'єдналися потужні сили російської інтелігенції, яка відчула небувале піднесення, підйом творчої думки, прагнучи сприяти оновленню суспільства й мистецтва.

У підрозділі 2.3. “Тематика і проблематика літературно-критичних праць представників модернізму” окреслено провідні теми й проблеми, що порушувалися в літературній критиці письменників-модерністів й широко обговорювалися на сторінках тогочасних видань. Важливі питання сучасності знайшли відбиток у працях модерністів: розвиток “нової свідомості” суспільства, функції літератури й мистецтва, призначення художника, ставлення до класичної спадщини, шляхи розвитку мистецтва та ін. Ці проблеми висвітлювалися в різних аспектах: філософському, релігійному, соціальному, естетичному. Отже, літературна критика письменників-модерністів не обмежувалася суто літературними питаннями. Розмірковуючи про ті чи ті літературні факти та явища, письменники виходили на широкі обрії осмислення проблеми, формуючи нову культурну парадигму.

Про нові принципи розвитку художньої думки писав Д. Мережковський у праці “Про причини занепаду й про нові течії сучасної російської літератури”. Відзначивши роздрібненість літературного життя, відсутність єдності поміж окремими течіями, він запропонував новий вектор спрямування російської літератури. Звертаючись до досвіду Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, автор розрізняє поняття “геній” і “літератор”, наголошуючи на тому, що потрібні чималі духовні зусилля, а головне - встановлення зв'язків поміж “протилежними полюсами”, щоб спалахнула іскра генія, яка б освітила народну свідомість впродовж віків.

В. Розанов у статті “Три в розвитку російської критики” зауважив на першочерговому завданні тогочасної критики - “пояснювати і витлумачувати” літературні твори, визначати їхні зв'язки з попереднім і наступним розвитком мистецтва, отже, враховувати традицію, яка, на його думку, набуває великого значення на межі віків. Завдяки праці В. Розанова “Легенда про Великого інквізитора. Спроба критичного коментаря” сучасники побачили нову інтерпретацію творчості Ф. Достоєвського як актуальної проблеми критики.

Статті В. Брюсова і Д. Мережковського засвідчують розмежування релігійно-світоглядного і феноменологічно-естетичного напрямків у символістській критиці. Д. Мережковський обстоював релігійно-містичне прочитання класичних творів (Л. Толстого, І. Гончарова, Ф. Достоєвського), а В. Брюсов, навпаки, боровся з релігійними концепціями символізму й висунув нове завдання мистецтва - “шукати справжні імена для предметів і явищ світ”, оскільки, на його переконання, “художник не може зробити більшого, аніж правильно відтворити дійсність, хоча б і в нових, фантастичних поєднаннях її елементів”.

Проблема співводношення християнських цінностей і язичництва визначала шукання багатьох письменників-модерністів. У працях “Гоголь і чорт”, “Л. Толстой і Достоєвський” Д. Мережковський писав про художника нового типу, котрий має синтезувати християнські та язичницькі начала. З погляду ідей неохристиянства він розглядав (а слідом за ним З. Гіппіус, Д. Філософов) творчість А. Чехова, М. Горького, Л. Андреєва. Згідно з містично-філософською концепцією розвитку культури, Д. Мережковський акцентував проблему боротьби добра і зла, яку, на його думку, геніально розкрив М. Гоголь, борючись із чортом у собі й у світі протягом усього творчого життя.

На літературно-критичних працях К. Бальмонта позначилися захоплення митця ідеями О. Уайльда, У. Уїтмена. Він обстоював ідею індивідуалізму, що знайшла відбиток у прозовій та поетичній спадщині письменника. Розуміння слова як містичного явища обґрунтовано в трактаті “Поезія як чародійство”.

Подальший розвиток теургічної концепції мистецтва, викладеної у працях В. Соловйова “Краса в природі”, “Загальний зміст мистецтва”, простежується у критиці В'яч. Іванова і А. Бєлого. Естетику неоплатонізму, на яку спирався В.Соловйов, В'яч. Іванов поєднав з ідеями Ф. Ніцше (“Ніцше і Діоніс”). В'яч. Іванов висунув ідеї “подолання індивідуалізму”, “міфотворчості”, “соборності”, “діонісійства” як бази для нового символістського мистецтва (“Криза індивідуалізму”, “Дві стихії в сучасному символізмі”).

А. Бєлий наголошував на виключному значенні “душевного подвигу художника”, його індивідуальної духовної творчості. Спираючись на неокантіанство, він закликав до об'єднання “просвітлених особистостей”, здатних, на його думку, перетворити життя. На прикладі творчості Ф. Достоєвського А. Бєлий показав, у чому полягає істинний шлях мистецтва. Згідно з його уявленнями, митець має йти від психологізації до символізації (“Історія становлення самосвідомої душі”, “Гоголь”).

У центрі уваги І. Анненського як критика були проблеми “прекрасного”, “морального”, “просвітленості”, “краси думки” (“Книга відображень”, “Драма на дні”, “Драма настрою “Три сестри””, “Бальмонт-лірик”).

Про важливість дослідження суб'єктивного світу письменника писав О. Блок. Його статті відзначаються також пильною увагою до суспільної та культурологічної проблематики. О. Блок порушував питання особистої відповідальності митця, співвідношення “слова” і “діла”, взаємин інтелігенції та народу, “корисного” в мистецтві, пошуку “свого читача” та ін.

М. Волошин здійснив цікаву спробу в історії літературної критики створити творчі портрети письменників, художників, театральних діячів. Авторська інтерпретація ґрунтувалася не тільки на парадоксальних оцінках, але й на тонкому психологічному аналізі, висвітленні постаті митця в незвичайному ракурсі. М.Волошин визначив специфіку неореалізму, що вплинуло на світогляд К.Бальмонта, С. Городецького, М. Кузьміна, М. Зенкевича, А. Ахматової, О.Мандельштама.

М. Кузьмін виступив з ідеєю кларизму, що передувала формуванню акмеїстичної концепції мистецтва, а також з ідеєю індивідуалізації творчої позиції (концепція “емоціоналізму”).

Маніфести акмеїстів М. Гумільова (“Спадщина символізму й акмеїзм”), С. Городецького (“Деякі течії в сучасній російській поезії”), О. Мандельштама (“Ранок акмеїзму”) сприяли переосмисленню засад символізму й виробленню нових концепцій мистецтва. Звернення до “речового” світу, заміна поета-теурга поетом-ремісником, “туга за світовою культурою” - ці проблеми розроблялися у літературно-критичних працях акмеїстів.

Ідея діяльного мистецтва й активної ролі творця визначає специфіку літературної критики й програм футуристів (І. Северянін, І. Ігнатьєв). В. Хлєбников і В. Маяковський обіймали особливі позиції у футуризмі. У статтях В. Хлєбникова висловлено необхідність звернення сучасного мистецтва на міф, на фольклорні джерела, на традицію (“Учитель і учень. Про слова, міста й народи. Розмова”, “Закон поколінь”). Незважаючи на заклик звільнитися від тягаря минулих епох, В. Маяковський визнавав здобутки класики, хоча й у футуристичній інтерпретації (“Два Чехови”).