Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Літературна діяльність Кропивницького, що далеко не завжди вкладалася в межі народницької естетичної системи (маються на увазі переклади українською мовою з Шекспіра, Мольєра, Гоголя, Некрасова, широке використання інших засобів інтертекстуальності), цілком відповідає критеріям українського модернізму в широкому розумінні цього поняття.

Водночас, враховуючи те, що в окремих п'єсах Кропивницького (“По ревізії”, “Замулені джерела”, “Нашествіє варварів”, “Мамаша”) присутні елементи, властиві літературному екзистенціалізму чи навіть так званій “драми абсурду” (домінують парадокси й абсурди, дійові особи майже не розуміють одне одного, відбувається змішування жанрів), можна дійти висновку й про більш глибоку причетність письменника до згаданої естетичної системи. Тим більше, що у драматургії Кропивницького присутні й інші елементи модернізму, зокрема символізму, який пов'язаний, без сумніву, із впливом на естетично-художнє мислення письменника філософії життя Ф. Ніцше. Найповніше відображення це знайшло в п'єсі “Зерно і полова”, де в образі багатого парубка Хвилимона змальовується справжня людина духу, що на відміну від інших селян позбавлена не лише економічної залежності, а й рабської психології, притаманної нащадкам колишніх кріпаків. Виборюючи економічні права своїх односельців, Хвилимон вступає в конфлікт із представником влади (урядником) і в критичний момент поціновує свою людську гідність вище за власне життя. Таким чином, у моральному відношенні він стоїть на такому високому щаблі, який є недосяжним ні для його опонента, ні для темної селянської маси (читай: надлюдина і натовп). Це своєрідний символ людини майбутнього. Не менш символічний і портрет урядника, який є уособленням державної влади, бездушної і брутальної.

Отже, за великим рахунком конфлікт відбувається, власне, не між якимись конкретними людьми, а між старим несправедливим державним устроєм і майбутнім кращим життям, іншими словами - між Кривдою і Правдою. Те, що такі символи були характерні для художнього мислення письменника, видно з його листа до М. Сумцова (від 26 травня 1905 року). “…Якось аж ніби страшно робиться, - зауважує драматург, - як подумаєш, що не доживемо ми до того менту, коли Правда гукне до Кривди: годі тобі, паскудо, на покуті сидіти та мед-вино пити…”.

У цьому контексті варто згадати також п'єсу “Старі сучки й молоді парості”. Символічною є вже сама її назва. “Старі сучки” - глитай Кирпа, його дружина, старшина, піп та попадя - це символи “влади темряви”. А “молоді парості” - син Кирпи Трохим, підприємець Василь Музиченко, учителька і її помічниця - символізують нове, справедливіше життя.

Вельми чутливим естетично-художнє мислення Кропивницького було й до сприйняття інших модерністських новацій, свідченням чого є образи таких дещо ідеалізованих персонажів, як Василь Сокуренко (“Помирились”), Яків Приблуда (“За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання”), Конон Блискавиченко (однойменна драма). Згадані постаті можна кваліфікувати, без сумніву, як неоромантичні, оскільки, з одного боку, вони не є типовими, а з іншого - на прикладі цих портретів драматург прагнув створити своєрідний еталон людини, що мала докласти зусиль для удосконалення суспільства.

У сьомому підрозділі “Аспекти інтертекстуальності” простежуються сліди впливу на творчість Кропивницького української класичної і світової літератури. Традиції давньоукраїнської літератури присутні, наприклад, у таких п'єсах письменника, як “Вій” (за Гоголем) і “Титарівна” (за Шевченком). До комедії “Вій” Кропивницький спеціально вводить сцени з інтермедії, у яких діють персонажі, характерні для цього жанру драми (козак, мужик, циган, представник влади та ін.).

Сцени, навіяні “Словом о полку Ігоревім” знаходимо у драмі “Титарівна”. Так, з постаттю Ярославни дещо співзвучний образ Марини - Микитиної матері, що побивається за своїм сином, який поїхав боронити від ворогів Вітчизну.

Гоголівські мотиви відчуваються вже в першій п'єсі Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Йдеться передусім про монолог Семена на самому початку драми, коли він повертається до рідного села і висловлює свої почуття від зустрічі з отчим краєм. У дусі гоголівських козаків змальовує драматург і одного зі своїх улюблених персонажів Івана Непокритого, не говорячи вже про те, що його комедії “Вій” та “Пропавша грамота” створені на основі однойменних повістей Гоголя.

Протягом усього свого життя звертається Кропивницький до творчості Т. Шевченка - декламує перед глядачами його поезії, виставляє на сценічних підмостках п'єсу “Назар Стодоля”, на основі поем Кобзаря “Невольник” і “Титарівна” створює свої однойменні драми, у яких суттєво підсилює патріотичний аспект. Нове бачення драматургом Шевченкових образів зумовлене передусім необхідністю пробудження національної свідомості етнічних українців, що в умовах тотальної русифікації було вкрай важливою справою, відповідало найвищому завданню, котре тільки міг поставити перед собою будь-який справжній патріот, - справі збереження українського народу як етносу.

Постійно цікавитися Кропивницький і кращими зразками світової літератури, передусім творами Шекспіра й Мольєра. Постійно Героїв Шекспіра він грає на сцені, про п'єси великого англійського митця згадує у своїх листах, перекладає їх українською мовою, шекспірівські мотиви відчутні в його драматичних творах, зокрема у п'єсі “Старі сучки й молоді парості”.

Мольєрівські традиції присутні в кількох п'єсах письменника. Гарною ілюстрацією до цього є образ сільського багатія Йосипа Бичка (“Глитай, або ж Павук”) - духовного родича Тартюфа з однойменної комедії французького драматурга. Найтиповіші риси характеру (передусім скнарість) Гарпагона (“Скупий”) неважко віднайти в постаті Тихона Кирпи - провідного персонажа п'єси Кропивницького “Старі сучки й молоді парості”. Важливим штрихом до характеристики тісного зв'язку Кропивницького з творчістю Мольєра є також те, що на основі п'єси французького митця “Жорж Данден, або Обдурений чоловік” він створив власну комедію “Хоч з мосту в воду головою”.

Вельми багата драматургія Кропивницького й на традиції російської літератури. Деякі типові риси грибоєдовського Чацького можна віднайти, наприклад, у характері Дмитра Щеглова (“Беспочвенники”). Присутні грибоєдовські мотиви також у п'єсах Кропивницького “Де зерно, там і полова” (Настя Жлудиха так само, як і Фамусов, понад усе занепокоєна тим, що будуть говорити про її сім'ю авторитетні для неї люди - попадя та дячиха) і “Старі сучки й молоді парості” (постаті Меланії Григорівни, старшини, попа та попаді своїм ворожим ставленням до освіти нагадують Фамусова й Скалозуба).

Досить відчутна духовна єдність Кропивницького з пушкінською музою. У зв'язку з цим варто повернутися до образу Тихона Кирпи (“Старі сучки й молоді парості”), в характері якого знайшли відображення найтиповіші риси не лише згаданого вже мольєрівського Гарпагона, а й іншого літературного попередника - Барона - персонажа драматичного твору Пушкіна “Скупий лицар”. Баронові дублони рясно политі слізьми вдів і дітей, потом і кров'ю інших бідолах. Безжалісний лихвар і сам розуміє, що міг би втопитись у стражданнях своїх жертв. Але ця обставина ніскільки його не турбує. На його боці закон. А щодо благань знедолених боржників, то вони не мають жодного впливу на черстве серце скупія.

Таким же зажерливим зображує свого героя й Кропивницький. Кирпа придбав у власність усі навколишні земельні наділи і здає їх за непомірно високою ціною в оренду своїм односельцям. Крім того, Кирпа, як і Барон, займається ще й лихварством. Гроші цього скнари так само пахнуть слізьми, потом і кров'ю його боржників.

Чимало у драмах і комедіях Кропивницького іде й від Островського. Досить легко провести паралелі між персонажами драми Кропивницького “Де зерно, там і полова ” і “Грозою” Островського. Причому не лише між Зінькою і Катериною (про що побіжно згадувалось у працях українських дослідників), а й іншими героями. Чимало спільного тут навіть у розстановці персонажів, оскільки майже всі дійові особи драми “Де зерно, там і полова” мають своїх відповідників у “Грозі”. У Кропивницького це - Зінька, Самрось, Настя Жлудиха і Роман, а в Островського відповідно - Катерина, Тихон, Марфа Кабанова, Борис Григорович.

Наявні в літературному доробку Кропивницького й мотиви некрасовської музи, а також традицій Л. Толстого й деяких інших українських і російських письменників.

Одночасно не можна не помітити і зворотній процес - сліди впливу Кропивницького на інших авторів. Так, Вольф Зільберглянц, герой п'єси І. Франка “Учитель”, є, без сумніву, духовним родичем Йосипа Бичка (“Глитай, або ж Павук”). Особливо яскраво спільні риси згаданих персонажів проявляються в методах обплутування боргами незаможних односельців.

Ще більше подібностей у п'єсах Кропивницького “Олеся” і Чехова “Вишневий сад”. Тут значною мірою збігаються не лише фабули, а й амплуа та характери дійових осіб, спостерігаються відповідності в розстановці персонажів (збанкрутілі поміщики: у Кропивницького - Леонід Загрива, у Чехова - Любов Ранєвська; глитаї: у Кропивницького - Кіндрат Балтиз, у Чехова - Єрмолай Лопахін; виразники нового більш справедливого життя: у Кропивницького - Олеся, у Чехова - Аня і студент Трофімов; старі слуги, що є символом колишнього життя, за часів кріпацтва: у Кропивницького - Павло, у Чехова - Фірс).

Багато спільного можна віднайти й у драмах “Крик землі” Д. Бедзика і “Скрутна доба” Кропивницького. Подібні навіть умови, у яких діють персонажі згаданих творів. У “Скрутній добі” події розгортаються під час першої російської революції 1905 - 1907 років, а у “Крику землі” - наприкінці 1917 - на початку 1918 р. І там, і там у центрі уваги взаємини ліберального поміщика зі своїми односельцями. У Кропивницького - це Антон Деревіцький, а в Д. Бедзика - Дмитро Веснуцький. Обидва вони співчувають (чи нібито співчувають) тяжкому становищу селян і займаються просвітницькою діяльністю. Відповідне місце у творах належить і їхнім помічникам: селянину Йосипу - у Кропивницького й панні Мар'яні - у Д. Бедзика.

Досить чіткі паралелі простежуються між образами Пьота Пьотича (драма Бедзика “Хто кого?”) і Гордія Поваренка (п'єса Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”). Основне, що поєднує зазначені персонажі, це духовна убогість, яка проявляється у відірваності від основ народної моралі, у прагненні будь-защо досягти матеріального благополуччя. Діючи в умовах нової економічної політики, Пьот Пьотич намагається вийти в “парядошні люди” завдяки підприємництву. Для того, щоб роздобути первинний капітал, він, як і герой Кропивницького, збирається використати давній перевірений спосіб - подружній шлюб.

Якоюсь мірою перегукується з Гордієм Поваренком і персонаж комедії О. Корнійчука “В степах України” Довгоносик, який так само не відзначається сталими моральними устоями й намагається створити для себе “цвітущу жизнь” завдяки забороненій в умовах соціалізму комерційній діяльності.

Традиції творчості Кропивницького присутні також у п'єсах М. Куліша (“Комуна в степах”), а також І. Микитенка (“Диктатура”, “Дівчата нашої країни”).

Останній підрозділ “Мовна майстерність драматурга” присвячений мовній культурі п'єс Кропивницького, що спирається на багаті фольклорно-етнографічні традиції. Різноманітні обряди, пісні, прислів'я, приказки, загадки, що прикрашають п'єси письменника, гармонійно вписуються в тканину його драм і комедій, зближують їх із народнопісенною творчістю, роблять доступнішими для сприйняття широкими масами. Малі фольклорні жанри нерідко використовуються для характеристики дійових осіб, індивідуалізації мови персонажів, диференціації їх за соціальним положенням і т. ін. Особливо велику роль відіграє в п'єсах Кропивницького народна пісня, яка виконує тут найрізноманітніші функції. Пісня допомагає і глибше розкрити ідейний зміст твору, і краще зрозуміти характер персонажа та його внутрішній світ, і показати моральну деградацію дійової особи. Вона може слугувати також замість монологів і діалогів або як езопова мова.

ВИСНОВКИ

Результати дослідження дають змогу дійти висновку, що багатогранна спадщина Кропивницького (особливо літературний доробок) у багатьох своїх аспектах залишилася не вивченою. Головна причина цього полягає в тому, що у його творчості домінуючою є категорія національного. Тому в умовах панування імперської і комуністичної ідеологій зробити об'єктивний її аналіз було неможливо. Лише нове прочитання спадщини Кропивницького, запропоноване, зокрема, автором дисертації, дає змогу зрозуміти, що це глибоко національний митець, який усе своє свідоме життя присвятив служінню українському народові.

Закономірним результатом титанічної праці драматурга на ниві національної культури було заснування ним восени 1882 року Театрального товариства, більш відомого під назвою першої трупи українських корифеїв, яка за своїм художнім рівнем була кращою в тодішній країні й відповідала всім ознакам колективу, котрі тепер зазвичай називають класичними. Сучасники ще за життя шанобливо іменували Кропивницького “батьком українського театру”. Створений ним професійний театр упродовж багатьох років був основним джерелом культурного життя уярмленої нації, особливо якщо зважити на те, що більшість наших співвітчизників була в ті часи неписьменною і не мала змоги читати чудові поезії й оповідання Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, інших українських письменників.

Усе це дало неабиякий поштовх не лише для подальшого розвитку української культури, а мало й неоціненне суспільно-політичне значення, стало однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну Українську державу.

Пальма першості належить Кропивницькому і в організації у 1900-х роках на теренах тодішньої країни дитячого театру. “Акторами” в цьому театрі були здебільшого селянські діти, які з великим успіхом виставляли в Затишку й у сусідніх із садибою митця хуторах і селах дитячу оперу М. Лисенка “Коза-дереза”, а також п'єси-казки свого керівника - “Івасик-Телесик” і “По щучому велінню”. Разом з невеличкою школою (в останні роки з українською мовою навчання), яку драматург відкрив у своїй садибі, це був справжній промінь світла в “царстві пітьми”, що панувала в тодішньому українському селі.

За великим рахунком залишається дотепер невідомою ні сучасному літературознавству, ні тим більше сучасній школі драматургічна спадщина Кропивницького. Постійні цензурні утиски його п'єс в добу російського царизму, навішування ідеологічних ярликів за радянських часів нерідко призводили до того, що дослідники, не маючи можливості ознайомитися з канонічними текстами, які не допускалися до друку, у кращому разі оцінювали понівечені цензурою варіанти, як це було, наприклад, з драмами “Титарівна” (за Шевченком) чи “Конон Блискавиченко”, а в гіршому - не мали для опрацювання жодних варіантів, оскільки деякі твори, серед яких “Замулені джерела”, “Нашествіє варварів” та ін., вперше були надруковані через багато років по смерті автора.

З другого боку, у вітчизняному літературознавстві закріпилася стійка тенденція, за якою окремі твори драматурга, особливо останнього періоду (наприклад, “Страчена сила”, “Тшибка провзойшла”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості”, “Зерно і полова” та деякі інші), заздалегідь вважалися слабкими (а отже, не вартими серйозної уваги), що, на наше тверде переконання, не відповідає дійсності. Саме в цих п'єсах знайшли відображення нові творчі пошуки митця, пов'язані з життям українського села в умовах бурхливих політичних подій (російсько-японська війна, революційні події 1905 - 1907 рр.), філософськими роздумами про неминучість відповідальності людини за свої вчинки, проявились чіткі модерністські ознаки.

Письменник причетний до розробки практично всіх провідних тем своєї доби, більшість із яких була ним започаткована. Утім найбільша його заслуга полягає у висвітленні теми національного відродження.

Важливим чинником літературного доробку Кропивницького є його мистецтво створювати цікаві людські характери. Письменник активно застосовує такі прийоми, як сатиричне зображення (глитаї Самрось Жлудь і Тихон Кирпа, представники місцевої адміністрації Василь Миронович і Севастьян Скубко та ін.) і романтична ідеалізація (Конон Блискавиченко, Василь Музиченко, Хвилимон ), використовує як характеротворчий засіб можливості пісні (“Пошились у дурні”).

Створюючи той чи той образ, драматург не поділяє своїх героїв за принципом: багач - завжди негативний персонаж, а бідняк - відповідно позитивний. Багата людина в його творах нерідко є носієм кращих народних і християнських традицій. Такими є Володимир Горнов (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”) і Роман Жлудь (“Де зерно, там і полова”). Водночас пересічний селянин Данило Кугутенко (“Зерно і полова”) зображується як закінчений негідник.

Саме за таким принципом змальовує Кропивницький галерею образів, які можна схарактеризувати як портрети “нових людей” - нетипових для тогочасної драматургії. Це якоюсь мірою романтизовано-ідеалізовані образи. В них письменник утілив свої суспільно-політичні погляди, багато в чому сформовані під впливом ідей Г. Спенсера, Д. Мілля, Р. Оуена, М. Чернишевського, народників, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше і переосмислені з урахуванням власного досвіду. Серед цих портретів - позитивні образи сільських писарів Василя Сокуренка (“Помирились”) і Якова Приблуди (“За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання”), на прикладі яких робиться спроба (чи не вперше в українській літературі) зобразити портрет національного інтелігента.

Традицію створювати позитивні типи з-поміж представників сільської влади продовжує драматург і у драмі “Конон Блискавиченко”, де однойменний центральний персонаж, обіймаючи посаду сільського старшини, докладає неабияких зусиль, щоб допомогти селянам у розв'язанні їхніх повсякденних проблем.

Варті уваги також образи Нарциси Необачної (“Замулені джерела”) й Антона Деревіцького (“Скрутна доба”), оскільки це позитивні образи представників дворянсько-поміщицького класу, що для української драматургії доби Кропивницького також було нетиповим. Особливу зацікавленість у цьому контексті викликає постать ліберального поміщика Антона Деревіцького. Адже останній попри те, що радянські літературознавці безкомпромісно зараховували його до ворогів трудового селянства, за своїми суспільно-політичними поглядами, методами господарювання і стосунками з селянами багато в чому нагадує, як на нашу думку, самого автора, що дозволяє розглядати п'єсу “Скрутна доба” під дещо іншим кутом зору.

Уперше в українській літературі змальовує Кропивницький привабливий портрет сільського підприємця (мається на увазі Василь Музиченко з п'єси “Старі сучки й молоді парості”), що є повним антиподом таким загальновідомим глитаям, як Бичок, Балтиз, Калитка, Коломийчиха та іншим їхнім духовним родичам. Василь Музиченко за своїм світоглядом нагадує сучасного фермера. Це принципово новий тип заможного селянина, який, дбаючи про власний добробут, разом з тим цивілізовано веде свій бізнес: по-людяному ставиться до своїх робітників (надає їм вихідні дні й безвідсоткові кредити), опікується виданням дешевої газети для народу, розуміє важливість освіти для пересічних людей.

Справжнє новаторство проявляє драматург і тоді, коли на прикладі постаті Хвилимона, одного з центральних героїв п'єси “Зерно і полова”, створює образ свідомого героя-борця за економічні інтереси селянства, який є справжньою знахідкою не лише для творчості Кропивницького, а і всієї української драматургії загалом.

Серед портретів “нових людей” Кропивницького чільне місце належить образу жінки-інтелігентки, що вийшла з самої гущі селянської маси. Цим критеріям багато в чому відповідають передусім такі його героїні, як Тетяна (“Конон Блискавиченко”) й Надежда (“Супротивні течії”), котрі, на відміну від своїх попередниць, як із творчості самого Кропивницького (Олеся з однойменної драми), так і інших драматургів (наприклад, Соня з драми І. Карпенка-Карого “Хазяїн”) вже не на словах, а на ділі працюють на користь своєму народові, допомагають йому вирватись із пазурів “темного царства”.

Кропивницькому належить одна з головних заслуг в утвердженні на українській сцені соціально-психологічної (“Глитай, або ж Павук”, “Перед волею”) й політичної драми (“Тшибка провзойшла”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”), розробці такого нового для того часу жанрового утворення, як трагікомедія (“На руїнах”, “Старі сучки й молоді парості”).

Особливою прикметою драм і комедій Кропивницького є неабияка чутливість їх автора до різноманітних модерністських напрямів у літературі. Уже в першій п'єсі письменника “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, яку за жанровою ознакою в цілому можна схарактеризувати як соціально-побутову, неважко віднайти елементи, характерні для “нової драми”. У подальших творах митця (“Де зерно, там і полова”, “Замулені джерела”) прикмети нової європейської естетичної системи посилюються і чи не найповніше своє вираження знаходять у п'єсі “Страчена сила”. Драматичним творам Кропивницького притаманні також ознаки неоромантизму (“Помирились”, “Конон Блискавиченко”), символізму (“Зерно і полова”, “Старі сучки й молоді парості”), екзистенціалізму (“Замулені джерела”, “Мамаша”), “драми абсурду” (“По ревізії”, “Нашествіє варварів”). Все це є свідченням глибокого розуміння письменником тих якісно нових процесів, які розпочалися наприкінці ХІХ ст. в надрах загальноєвропейського театру, фактом його причетності до когорти загальновідомих творців нової естетичної системи, серед яких Г. Ібсен, Г. Гауптман, М. Метерлінк, А. Чехов та ін.

Важливе значення в цьому плані має також те, що драматургія Кропивницького, з одного боку, генетичними узами пов'язана з фольклором, “Словом о полку Ігоревім”, давньоукраїнською інтермедією, кращими зразками української класичної літератури, зокрема творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, а з іншого - в ній вельми відчутні традиції таких світових майстрів слова, як В. Шекспір, Ж.-Б. Мольєр, О. де Бальзак, О. Грибоєдов, О. Пушкін, О. Островський, Л. Толстой, М. Некрасов (тут заслуговує на увагу також зворотний процес - сліди впливу митця на інших авторів, серед яких Чехов і Франко).

Таким чином, є всі підстави стверджувати, по-перше, що на прикладі п'єс Кропивницького, простежується еволюція жанровості української драми - від соціально-побутової до соціально-психологічної й політичної, нових гібридних форм драми та передчуття різноманітних тенденцій модернізму, а по друге - літературний доробок митця слід розглядати не лише в межах національного драматургічно-мистецького процесу, а і в більш широкому загальноєвропейському контексті.

Проте головна заслуга Кропивницького-драматурга полягає в іншому - в тому, що він, як ніхто інший, відчуваючи загрозу знищення українського народу як етносу, тобто небезпеку його розчинення в панівній нації, своїм палким словом намагався розбудити національну свідомість українців, закликав їх до збереження рідної мови й культури. Порушені письменником проблеми (питання української мови, національної свідомості, бюрократизму, зневажливого ставлення можновладців до “маленької людини”) багато в чому залишаються актуальними і в наш час. Його п'єси разом з п'єсами двох інших найвизначніших тогочасних драматургів - Старицького й Карпенка-Карого - склали не лише основу репертуару молодого українського театру, а й дали значний імпульс для подальшого розвитку всієї вітчизняної драматургії. На їхніх творах виховалося нове покоління українських драматургів, серед яких Леся Українка, В. Винниченко, О. Олесь та ін.

Основні положення дисертації відбито в таких публікаціях

1.Художній універсум Марка Кропивницького. - Харків: Майдан, 2006. - 352 с.

2. Рецензія: Гуменюк В. Суттєвий крок на шляху осягнення мистецького світу драматурга //

3. Українська література в загальноосвітній школі. - 2006. - № 10. - С. 54 - 55.

4. Марко Кропивницький і Харківщина. Розвідки, гіпотези, документи. - Харків: Майдан, 2000. - 184 с.

5. Рецензії: Сидоренко З. Батько українського театру // Слово просвіти. - 2000. - Ч. 12. - С. 14;

6. Киричок М. Він жив Україною // Кримська світлиця. - 2001. - № 68 - 70. - С. 21;

7. Голобородько Я. Марко Кропивницький у контексті національної культури // Південний архів.

8. Філологічні науки. Зб. наук. праць. Вип. ХХ. - Херсон: ХДПУ, 2003. - С. 23 - 26.

9.Слобожанський драматичний театр. Нариси історії. - Харків: ХДПУ, 2002. - 109 с.

10.Марко Кропивницький на Харківщині. Розвідки, гіпотези, документи. - Харків: ХДПУ, 1997. - 76 с.

11.Найкращий в Україні. З історії Харківського театру // Березіль. - 1994. - № 8. - С. 177 - 186.

12.Кропивницький на Харківщині // Березіль. - 1995. - № 7 - 8. - С. 163 - 171.

13.Марко Кропивницький у Затишку // Слобожанщина. -1999. - № 12. - С. 64 - 72.

14. Дитячий театр Марка Кропивницького // Рідні джерела. - 2000. - № 1. - С. 25 - 27.

15. Марко Кропивницький у колі друзів і знайомих // Південний архів (Філологічні науки). Зб. наук. праць. - Херсон: OLDI, 2000. Випуск 10 - 11. - С. 235 - 240.

16. Тарас Шевченко в житті і творчості Марка Кропивницького // Рідні джерела. - 2001. - № 1. - С. 24 - 27.

17. “Скрутна доба” Марка Кропивницького // Українська мова і література в школі. - 2001. - № 3. - С. 81 - 83.

18. Тема національного відродження України в духовній спадщині М. Кропивницького // Дивослово. - 2001. - № 2. - С. 17 - 19.

19. Тема українського козацтва в творчості Марка Кропивницького // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія літературознавство. Випуск 1 (28). - Харків, 2001. - С. 121 - 126.

20. Вистави Марка Кропивницького на Слобожанщині // Слобожанщина. - 2001. - № 18. - С. 305 - 308.

21. Народна пісня у творчості М. Кропивницького // Рідні джерела. - 2002. - № 1. - С. 9 - 11.

22. Маловідома сторінка з творчого доробку М. Кропивницького // Дивослово. - 2002. - № 6. - С. 5 - 7.

23.Звертаючись до духовного батька (Шевченківський контекст творчості Марка Кропивницького) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2002. - № 3. - С. 76 - 80.

24. Драматургія Марка Кропивницького і національна свідомість // Рідні джерела. - 2002. - № 4. - С. 9 - 12.

25. Марко Кропивницький і українська культура // Рідні джерела. - 2003. - № 1. - С. 9 - 13.

26. Марко Кропивницький і українське театральне мистецтво // Дивослово. - 2004. - № 2. - С. 14 - 17.

27. “Титарівна” Тараса Шевченка й Марка Кропивницького // Українська мова і література в школі. - 2004. - № 3. - С. 67- 70.

28. Образ української жінки-страдниці в п'єсах драматургів театру корифеїв // Дивослово. - 2004. - № 7. - С. 55 - 58.

29. Архетип глитая в українській драматургії межі ХІХ - ХХ ст. // Українська мова і література в школі. - 2004. - №№ 7 - 8. - С. 58 - 62.

30. Образ народного заступника в українській драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття // Українська література в загальноосвітній школі. - 2005. - № 4. - С. 6 - 10.

31.Українська культура й російська ксенофобія. До питання національної драматургії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Дивослово. - 2005. - № 6. - С. 52 - 56.

32. Два портрети представника місцевої влади в українській драматургії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Українська мова і література в школі. - 2005. - № 6. - С. 40 -43.

33. Фольклорно-етнографічна основа української драматургії другої половини ХІХ ст. // Українська література в загальноосвітній школі. - 2005. - № 7. - С. 6 - 10.

34.Тема боротьби за високі ідеали мистецтва в п'єсах драматургів театру корифеїв // Українська література в загальноосвітній школі. - 2005. - № 10. - С. 11 - 15.

Размещено на Allbest.ru