Проблематика романів О. Гончара

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблематика роману. Людина і війна. Проблема вірності

Вступ

Аналізуючи роман, звертаючись безпосередньо до його тексту, учитель передусім визначить проблемні питання, які слід розглянути в процесі вивчення: людина і війна, проблема довір'я до людини, кохання і війна, сутність героїзму, осуд шкурництва, боягузтва, безвідповідальності. На цих стержневих питаннях акцентуємо увагу при характеристиці персонажів твору, при осмисленні вчинків, явищ і ситуацій, висвітлених у романі.

Розв'язуючи проблему, виражену у самій назві роману, автор використовує численні філософські роздуми, котрі вкладені безпосередньо в уста персонажів чи у власні публіцистичні відступи.

Ретроспективно очима сучасного оповідача окреслюючи останні години миру, письменник підводить до глибокого усвідомлення соціального циклону -- страшної руйнації війни: “Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін; ще стоїть на узвишші посеред міста сірий масивний БЧА -- Будинок Червоної Армії, де згодом на місці, р«чищеному від руїн, буде «палено Вічний вогонь на могилі Невідомого солдата. Ще все, як було.

Ще -- розбрівшись з самого рання по парках, по бібліотеках, позабиравшись у спорожнілі аудиторії на факультетах-- сидять над конспектами студенти, готуються до останніх екзаменів".

Такий початок роману художньо відгранює антиприродність, анти-гу- манність витвору політиків, котрі спричинили глобальну трагедію XX ст. В бесіді з учнями визначаємо, що антивоєнний пафос пронизує кожну сторінку роману. Війна вплітається в долі Богдана Колосовського, Тані Криворучко, їхніх студентських друзів у найщасливіші дні їхнього життя. Ті, хто ще вчора сидів у студентських аудиторіях, дерзав науку, кохав, ревнував, мріяв про наукові відкриття, завтра гинутимуть в атаках, кинуті проти танків майже беззбройні, виходитимуть з оточень, вмиратимуть від ран у нелюдських муках. Стануть вдовами у 20 літ молоді юнки, іншими очима глянуть на світ, на свої взаємини вчорашні друзі і недруги. Епізоди роману, змальовані картини варварської руйнації, смертей протестують проти війни, проти соціальних і моральних потрясінь, породжених нею.

Продовжуючи думку Льва Толстого про антиприродну людському духу сутність воєн, автор словами професора історії Миколи Ювеналійовича засуджує руйнівний процес кривавих конфліктів, що ставали головною причиною загибелі культурних, духовних, моральних цінностей, цілих цивілізацій. Заги- нули Троя, Карфаген, квітучі міста Сходу. Слова професора звучать застереженням і в майбутнє: “Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення...”

Тут, безперечно, учитель може нагадати учням це застереження, проводячи сучасні, давні і недавні історичні аналогії. Разом з тим підкреслюємо, що війна, як і інші соціальні чи екологічні катастрофи, чітко визначає суть кожної особистості, поділяючи людей на порядних і непорядних, тобто за словами Колосовського, “напише правду про кожного з нас”.

При цьому можна зачитати епізод про захист Богданом незнайомої жінки від гевала -- потенційного мародера, котрі заявляють про себе у часи народного лиха (“Бо де ще та війна, а тут уже свої по головах ходять -- 4, 16) приклад з поведінкою шкурника та егоїста Штепи, котрий не упустить можливості уникнути фронту, скориставшись не моральними, а правовими чинниками, без докорів совісті беручи відстрочку. Однак справжніми людьми, воїнами виступають ті, хто дійсно витримує іспит на громадянську совість і чесність, на людську порядність. Це студенти історичного факультету Богдан Колосовський, Андрій Степура, Мирон Духнович, Славик Лагутін, політрук Панюшкін, люди мирних професій Решетняк і Колумб та ін. Як і в “Прапороносцях”, автор стверджує, що найкращими солдатами на війні виступають саме вчорашні трудівники (хлібороби, робітники, мислителі), бо саме вони не сприймають законів руйнації: “Побачили вночі небо в пожежах -- так все закипає отут. Не змій я натурою, а тепер так хотів би стріляти, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав...” -- говорить Духновичу кадровик Решетняк, учорашній хлібороб. Саме ці люди, народжені для миру, стають героями, самі того не усвідомлюючи. У їх випробовуваннях, муках, стражданнях, подвигах, роздумах про наболіле чітко проглядається ідейний спектр роману -- його антивоєнна спрямованість.

Ось студбатівці, ще не доїхавши до фронту', вже схилились над першою молодою смертю: “...серед розтолоченого, змішаного з землею стеблиння лежав Дробаха, ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо від тіла, жовта, присипана землею. Моторошно дивитись було, що це лежить відірвана, обезкровлена Дробашина рука, яка могла одним ударом збити противника з ніг, юнацька міцна рука, що торкалась у житті книг, і відбійного молотка і твердих яблук дівочих грудей. Нема Дробахи. Загинув з усіма своїми подвигами, до яких був готовий і яких так і не встиг вчинити”.

Трагедійний мотив бринить і в контрастному змалюванні пейзажу, котрий сприймається як прояв супротиву животворного і прекрасного руйнівним силам: “Тривожне, марсово-червоне сонце лежить над хлібами, а там, де стояла на пагорбі хата біла, чиїмись прекрасними руками побілена, вже дотліває чорна купа руїн. І тільки рожі високі, стрункої дівочої краси, як і раніш, стоять на причілку, присвічені сонцем, ще більш яскраві, ще більш розпалах- котілі в цей передзахідний час”

У романі з болем, з гнівним осудом війні розповідається про нелюдські муки вмираючих од ран студбатівців, про сплюндровані людські долі, втрачені кохання, про невимовне горе двадцятилітніх вдовиць. Це найбільш трагедійні фрагменти роману.

Так, у класі необхідно зачитати сторінки, де йдеться про мученицьку смерть від ран Славика Лагутіна, Андрія Степури, про Мар 'яну, котрій приносять страшну вість. Скорботно-пісенний мотив вдовиного горя бринить у цих трагедійних рядках: “Заточуючись, мов п'яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі... Аж чорна сиділа вона біля вікна, дивилась на місто свого промайнулого щастя, з думки чомусь не йшло, все довбало потьмарений мозок оте її недавнє весілля: долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться... Десь він за Дніпром похований. Харків без Славика. Вона без Славика. Назавжди без нього. На все життя” (4,187).

Висвітлюючи проблематику роману, слід відзначити, що описи баталій (у них О.Гончар проявляє себе великим майстром) пройняті філософським осмисленням

трагедії 1941-го, викривають не тільки звірячу суть фашизму, але гнівно таврують вину власних кремлівських вождів в обезкровленні армії, у безвідповідальності, котра поставила беззбройних людей перед найвишко- ленішою армадою світу. Обличчя бездумного, безсердечного, а по суті злочинного в своїй основі культівського бездарного командування репрезентує самодур Дев'ятий, який жене беззбройних людей на вірну смерть, причому з багнетами проти танків. І все ж танки ці займаються від пляшок із сумішшю, кинутими невмілими студентськими руками. Наслідки безглуздої атаки, спрямованої бездарним командуванням, були трагічними: “Не від сонця, що зійшло із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось” (4,152). Вражає у романі також картина, де змальовано розстріляних трактористів худобу, потрощені бомбами трактори: “...залізне кладовище тракторів. На найближчому до нас тракторі схиливсь на кермо, ніби задрімав після втомливої дороги, юнак білявий, “убитий, майка в крові куля -- в серці навиліт...” (4,286). Кожний фрагмент кривавої трагедії, кожна вагома деталь, описи мученицьких смертей і поневірянь в “ночах оточенських” -- все це крик зболеної душі проти війни, проти жорстокості людського розуму, спрямованого на нищення і спустошення. А гинув цвіт нації -- юнаки, що не встигли :і покохати, майбутні мислителі, поети, учені з нездійсненими задумами.

Гуманістичний пафос роману, зазначаємо у бесіді з учнями, виражається передусім і в утвердженні людяності, добра, милосердя, любові, самопожертви -- тих факторів, що протистоять руйнівним силам ненависті.

Так висвітлюючи проблему “кохання і війна”, автор ставить своїх героїв в екстремальні ситуації. Двоє хлопців -- незграбний селюк, поет Андрій Степура і спортивний красень Славик Лагутін -- кохають одну дівчину. Вона ж, Мар'яна, безперечно, віддає перевагу вродливому Славику, з котрим і одружується перед відправкою коханого на фронт. Сумним, скоріше схожим на похорон, було це скромне студентське весілля. Смертельно на річці Рось поранений Славик Лагутін, і Андрій Степура, що ще вчора, здавалось би, ненавидів щасливого суперника, сьогодні намагається вряту вати його, ви- носячи на собі з поля бою, проникається до нещасного товариша болем і співчуттям. А незабаром і сам Степу ра героїчно гине при обороні Днігірогесу, так і не дізнавшись про безвзаємну любов до нього Ольги-гречанки, котра поклялась у душі чекати Андрія з війни. Саме їй, Ользі, належать слова про ідеал людської жертовності і добра, без чого неможливе життя: “ ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне” (4, 179). Ніжним і самовідданим у романі зображено кохання Богдана Колосовського і Тані Криворучко.

На уроці мова піде саме про красу вірності, силу людської жертовної любові, котра не підвладна війні і культівським беззаконням.

Богдан і Таня з першого курсу -- закохана пара. Дівчина знає горе Богдана (у тридцять сьомому репресований батько-- в минулому червоний командир) і своєю любов'ю намагається зігріти його травмовану душу, підтримати друга у найтяжчі хвилини, а в час війни вірить у неминучу зустріч з коханим, не усвідомлюючи навіть, що розлучаються вони назавжди (у 42-му Таня загине в каменоломнях Аджимушкаю -- про це ми дізнаємось у романі “Циклон”). Поетизуючи почуття закоханих, автор ніби узагальнює людські драми і” трагедії у круговерті війни, у довгих і вічних розлуках, у шуканні і втратах: “Кудись під холодними зорями жене вітер цей її туго напнутий парус, і той, кого вона жде, все віддаляється в мороці ночі, чи, може, його й зовсім уже нема, а їй усе чується через відстані голос його, все зблискують крізь куряву війни його далекі усмішки (4, 279).

Якщо у спілкуванні з Танею Богдан дещо стриманий у своїх почутгях (як-не-як, а тавро сина ворога народу наклало на нього печать суворості і замкнутості), то у розлуці він проносить образ коханої крізь горе і смерть, любов допомагає йому вижити в оточенських ночах, не розтратити людяність і благородство. Розділи під назвою “Листи з ночей оточенських” -- це внутрішні монологи Богдана, що розкривають його внутрішній світ, це сповідь перед коханою людиною, котрій пише у думках свої невідправлені послання. Образ Тані, далекої зірки Богдана, присутній у цих розділах постійно. Тоді, коли юнак стримує Заградотрядника від розправи над німецьким полоненим (“.. .цим -- хай частково, хай на мить -- я поставив би й себе на одну площину з ним, фашистом, а я не хочу спускатися до їхнього рівня!” -- 4, 307), і тоді, коли нападають на фашистський аеродром, цілеспрямовано даючи ворогам знати про себе; тоді, коли стають свідками героїчної загибелі Мирона Дух новина. На цьому мученицькому, политому кров'ю шляху Таня для Богдана -- той промінчик, що освітлює дорогу життя, дає силу вистояти і перемогти: “Жди, може ж, таки ми вийдемо? Кожен із нас має в серці не зруйновану а навіть наростаючу силу любові й ніжності, такої сили заряд, що зрештою має вивести нас до мети” (4, 316).

З ніжністю і теплотою змальовано у романі народження кохання у фронтово-госпітальних умовах -- почуття, котре облагородило душу морально хворого тоталітарно-культівською недугою Спартака ГІавлущенка. Любов до юної госпітальної сестри Наташі відродила Спартака до життя, пробудила кращі людські якості, допомогла глянути іншими очима на власні вчинки в минулому, дала пізнати радість взаєморозуміння і довір'я.

Саме перед нею, Наташею, юнак сповідається про своє університетське минуле, про ставлення до друзів, часто не зовсім гідне. Символічно, що в час покаяння за минуле так неждано до Спартака приходить любов, а “це робило хлопця й справді кращим, і він почував, як багато що зміниться після цього в його житті. Піде з госпіталю з її любов'ю і воюватиме за цю любов, усього себе віддасть боротьбі з ненависним ворогом” (4, 200-201). Змальовуючи кохання студентів у часи найтяжчих випробувань, автор стверджує, що високе і прекрасне не підвладне руйнівним силам війни.

1. Проблема довір'я до людини у романі О. Гончара “Людина і зброя”. Осуд потворних явищ, породжених тоталітаризмом. Художня самобутність роману О. Гончара. Його пізнавальне значення

Не може бути владним зло над добром у пору найбільших суспільних потрясінь. Вірний життєвій правді, письменник зображує багато ницого, нікчемного, підлого: у творі є і мародери, і дезертири, і шкурники, і боягузи, і бездушні самодури. Але не вони визначають моральне єство справжньої Людини, здатної на любов, самопожертву, безкорисливість, на вміння співпереживати, розуміти і співчувати.

Війна і пов'язані з нею соціальні катаклізми поділили громадян на порядних і непорядних, на жертовних і пристосуванців, на героїв і малодушних. І на уроці повинна піти мова про проблему істинного героїзму, громадянської мужності, про викриття культівських беззаконь, що сіяли підозру і недовір'я. У творі стверджується, що моральна сила людського духу, Добра і Правди, попри всякі антигуманні принципи тоталітарних режимів, культівських переслідувань, мілітаристського насильства, є незламною й торжествуючою. Складна і нелегка доля Богдана Колосовського -- студента історичного факультету, відмінника навчання, що мріяв розкопати Ольвію, а довелось грізного літа, замість канікул, нести важку ноШу кровопролитних боїв. Передвоєнна студентська юність Богдана була затьмарена тавром “сина ворога народу”. Саме тому його, кращого студента істфаку, обминає престижна “сталінська стипендія”. Саме тому підозрілі очі факультетських діячів зне-важливо промацують при розподілі антидиверсійних постів, насторожено зирять у військкоматі, врешті-решт ці ультрапильні застерігають командирів від нерозважливих вчинків будь-якого довір'я до “неблагонадійних”. Але ніякі культівські беззаконня, зневага до особистості, атмосфера підозри і недовір'я не змогли вбити в Колосовському патріотичних почуттів, прагнення подвигу, щирого бажання самовідданого служіння Батьківщині, бо не вожді і режими визначають суть справжнього патріотизму, чесності і порядності. (До речі, ця ж думка втілена в образах Микити і Журейка з драми І.Кочерги “Ярослав Мудрий”, котру учні вже вивчали, а також поемі “Політ крізь бурю” М.Бажана). Свою любов і відданість народові Богдан доводить власного кров'ю: коли іде з групою сміливців підривати міст через Рось, коли, прийнявши на себе командування ротою, обороняє Дніпрогес, Запоріжжя, коли виводить з оточення групу голодних, знесилених, але нескорених людей. Найповніше розкривається внутрішній світ героя у розділах “Листи з ночей оточенських”, де розповідь ведеться від першої особи. Саме Богдан, котрий виявляв командирський хист, очолює небезпечний оточенський похід. Через його монологи і розкривається авторська думка про мир і війну, про істинне призначення людини: “...Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував хліб. Той учився. Той будував кораблі в Миколаєві, а Заградотрядник полював звіра в далекій похмурій тайзі... Тепер ми маємо тільки зброю--знаряддя смерті в руках та душі, налиті пекучою зненавистю. Для людини це так мало!” (4,281).

Боляче Колосовському іти сплюндрованою землею, тими місцями, котрі збирався досліджувати як історик, на яких доводилось воювати у громадянську репресованому пізніше батькові; боляче спостерігати за почорнілими соняшниками, за потолоченими гречками, важко усвідомлювати власне безсилля перед до зубів озброєним ворогом. Внутрішні монологи Богдана -- це роздуми про мілітаристське божевілля цивілізованих суспільств, котрі досягнення наукового прогресу використовують для нищення, а не для творення. Це пркий біль і за німецьку націю, яка з волі біснуватих вождів стала носієм зла: “О, Німеччино мінезангерів, Німеччино Бетховена, Щіллера і Гете, подивись на себе сьогодні! Раніше йшли від тебе на схід філософи, поети, великі гуманісти, а сьогодні йде залізний знищувач у касці туполобій, ідуть молоді арійські бестії, закуті в броню, руїнники і вбивці, що хочуть знищити наш край, нашу культуру, нас самих” (4,285). Як асоціюється це з авторськими відступами у “Повісті полум'яних літ” О.Довженка, де в аналогічному зверненні до засліпленого нацистським екстазом німецького народу великий мислитель кидає гіркий докір обдуреній наші: “О діти Німеччини! О сироти і вдови великої країни!.. Що зробили з Європою ваші загиблі батьки, які були отруєні мертвою ідеєю фашизму?! О юні сини фатерлянда. Якщо минулі імперіалістичні війни нічому не навчили ваших батьків, прозріть хоч ви при світлі своїх палаючих будинків: нічого, крім горя й руїн, не здобудете ні ви і ніхто вже в Європі з допомогою багнетів і унтер-офіцерів”...

Відзначаючи антивоєнний пафос творів О.Довженка і О.Гончара, підкреслюємо, що обидва письменники спільні не тільки у викритті війни, фашизму, тоталітарної сліпоти, але й у філософському осмисленні соціального лиха, моральних катаклізмів епохи, величного і низького в людині. Хоч і разом з тим митці-гуманісти самобутні в естетичному світосприйманні, у новаторському підході до життєвого матеріалу. Герої Довженкових воєнних кіноповістей (“Україна в огні”, “Повість полум'яних літ”) -- це часто узагальнені образи-символи, їхня суть -- художньо-узагальнююча. Такі Лаврін Запорожець, Іван Орлюк, Олеся, Христя Герої ж Гончара прості і земні, яскраві, вихоплені з життя Індивідуальності. Звичайні і буденні вони (Колосовський, Степура, Духнович, Колумб, безіменний, схожий на бухгалтера приписник, що закриває гранату собою, рятуючи людей) у своєму подвигу. Хоч у змалюванні героїки, в авторському осмисленні її, у роздумах і численних відступах відчувається романтичний пафос. Героїчні дії і вчинки, про які так зворушливо, поетично, у пристрасно-піднесеному тоні розповідає автор, земні і реальні, і здійснюють їх зовсім прості люди -- представники мирних, невій ськових професій.

Таким є Мирон Духнович -- студент-історик, палко закоханий у науку, можливо, майбутній учений-мислитель. Худий, незграбний, далекий від спорту і всіх земних радощів, Духнович цілими днями просиджував у бібліотеках. Наука була його покликанням. Але юнак не може скористатись даним йому на відстрочку правом. На фронт він іде разом з друзями. Доля і тут сміється над хворобливим, далеким від воєнщини хлопцем. Над ним, слабосилим, найбільше знущається у таборі запопадливий службист-надстроковик Гладун. Духнович; не доїхавши до фронту, найбільше соромиться своєї нежданої хвороби -- розпухлої ноги, що наривала. І в цьому він боїться осуду товаришів: “...лежав край дороги з своєю відкритою, гидко розпухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились над ним, вважав, що зараз вони можуть почувати до нього тільки одне -- презирство” (4,90). Хоча біді Духновича потай заздрить той же Гладун: вона врятує від куль. І все ж, виздоровівши при допомозі по-селянському практичного і мудрого артилериста Решетняка, Мирон повернувся в стрій, бере участь у кровопролитних боях, дістає поранення, знову попадає у вир'боїв, у важкі оточенські дороги, стає безстрашним воїном: “Заріс рудим, у вухах земля, з протигазної сумки стирчать ручка гранати й сирий качан кукурудзи. Ті, що не забракували його в райкомі, можуть не червоніти за нього: він став солдатом. У боях на Дніпрі і пізніше, уже по цей бік, в степовій Україні, -- я бачив його безстрашність, байдужу якусь, ніби фатальну; але безстрашність...” (4, 283).

Так, чулий, м'якотілий,хворобливий інтелігент Духнович навчився убивати (“...чим далі почуваю все більшу потребу вбити, вбити собі подібного, якого-небудь одноплемінника Шіллера, Гете” -- 4, 285), але ця потреба разом з тим є вимушеною і противною самому єству юнака, котрий осудливо дивиться на ошалілих від крові, безумних у ненависті однопланетян крізь призму майбутнього, у планетарно-космічному вимірі: “...якими очима глянула б на нас людина далекого майбутнього. Сонячні чудесні міста. Вільні люди. Життя, де війни стали вже тільки поживою археологів. І ось звідти, з тих сонячних міст, дивляться на нас чиїсь очі: хто вони, оці обшарпані, змучені люди, що в темряві бредуть по планеті? Якісь дикуни ідуть із гверами на плечах, ведуть під багнетами собі подібного. Мають повноводі ріки, а вмирають від спраги. Будують десятиліттями, щоб потім зруйнувати за одну мить.. Скільки вони ще попалять, поруйнують, чому не бережуть свою чудову планету, ім'я якій Земля?” (4,312). У цьому монолозі одного з героїв далекого сорок першого звучать найактуальніші планетарні проблеми, передусім і дня сьогоднішнього. На цьому акцентуємо увагу учнів, зазначаючи, що аналогічна думка -- заперечення всякої руйнації заради творення -- проходить лейтмоти- вом через усю творчість письменника: і через `'Прапороносці”, і через “Тронку”, і через “Собор”, і через "Твою зорю”... Тому герої творів О.Гончара ідуть на самопожертву, на смерть в ім'я любові, в ім'я життя. Таким є студент-гума- нітарій, інтелігент-мислитель за покликанням і гуманіст за переконанням, Мирон Духнович. Юнак, що міг би стати великим ученим, іде на смерть свідомо, вирішуючи ціною власного життя зірвати склад авіабомб, що можуть завтра полетіти на наші війська, станції, ешелони. Героїко-романтичний пафос звучить у динамічній, пройнятій скорботно-трагедійними нотками розповіді про загибель Духновича. Велич героя, краса подвигу тут контрастують ніби з його аж ніяк не вояцьким призначенням: “Деякий час Духнович ще маячить мені з темряви своєю сутулуватою, аж ніяк не вояцькою постаттю. Та сутулуватість для мене, як останній знак того, скільки він попогнувсь над книжками в бібліотеках” (4,315). Незвичайним і величним постає Мирон в очах своїх бойових друзів, вражених його героїчним вчин ком: “Боже, який хлопець, -- промовив Колумб, стоячи біля мене, а я теж думаю про Духновича: який він прекрасний! Як багато мені хочеться сказати йому! Такого друга, мабуть, школи вже не буде у мене в житті...” (4,316).

Будучи цікавою, неповторною індивідуальністю, Мирон Духнович мав багато аналогів у літературі. Це Сотников з однойменної повісті В.Бикова, Фарбер з роману В. Некрасова “В окопах Сталінграда”, Саша Сіверцев з Гон- чаревих “Прапороносців”, герої творів Ю.Бондарева, А.Дімарова, М.Заруд- ного, О.Коломійця та ін.

Розглядаючи проблему довір'я до людини, слід детально зупинитися на образі Спартака Павлущенка -- особистості складній і суперечливій. Доля милостиво ставилась з дитинства до цього щасливчика культівської доби. Мав “чисту біографію”, “надійних батьків” (мати -- юрист, батько -- завкадрами на оборонному заводі: хто обіймав такі посади -- відомо), безхмарну піонерську та комсомольську юність, скрізь намагався бути попереду, на виду. Пишаючись своєю цілковитою “благонадійністю”, комсомольський активіст передвоєнної доби був типовим взірцем її моральних чинників: надмірної підозри, ультрапильності, недовір'я, настороженості. Вважаючи себе бездоганно правильним в усьому, Спартак звикався з думкою, що саме йому надано моральне право контролювати людей, перевіряти, ділити на “наших” і “чужих”. При цьому -- хизування своєю “благонадійністю”, “відданістю”, вигаданими заслугами. Про це з іронією зазначає автор при першому знайомстві з персонажем: “Під час Фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте й на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом утомленого боями ветерана” (4,18). Усмішку викликає і зовнішній вигляд самовпевненого, ультра пильного факультетського діяча. На правах майже військової людини "Спартак носить командирську гімнастерку й зараз. Щоправда, для повноти враження Пашіущенкові трохи не вистачає зросту,

— ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона виявляється в усьому: в холі, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір” (4,18). Беззаперечно цей комсомольський активіст виконає будь-який (навіть безглуздий!) наказ (“сірі застиглі очі сповнені рішучості й готовності...” -- 4, 18) вищого начальства, запопадливо проявляє ініціативу, запроваджуючи в усьому надмірну пильність (“Демократія кінчилась! Кого включати, кого ні -- дозвольте мені знати!'' -- 4,23), торкаючись найболючіших душевних ран (“Спитай, де його батько!” -- 4,23), недовіряючи нікому з студентських друзів (“Бачу, що про тебе теж слід було подумати, якщо ти називаєш наш пост безглуздим” -- 4,23). Надмірна підозрілість, холодна байдужість до людини, хизування своєю благонадійністю, намагання вислужитись, бути на виду-- ці та інші моральні недуги, породжені епохою, викликають не тільки відразу. Спартак стає смішним у своїй поведінці, у своїй твердолобій “логіці”. Навіть те, що Богдана -- сина “ворога народу” -- зараховують у розвідувальну групу, Павлущенко пояснює по-своєму: “Адже йти зараз у розвідку це майже рівнозначно смерті. Можливо, є яка-небудь таємна вказівка щодо цього, вказівка посилати на такі завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбільш відданих, навпаки, приберігати на майбутнє” (4,129). Хоча і тут Спартаку не все “прояснюється”, бо ж у цю розвідку з Колосовським пішов політрук Панюшкін, у відданості якого можна не сумніватись. Навіть комісара Лещенка, що прихильно ставиться до Богдана Колосовського, Спартак Павлущенко починає підозрювати у неблагонадійності: чому комісар раптом почав протегувати синові репресованого, а, може, був раніше у дружбі з його батьком-- ''ворогом народу”? Та все ж війна ''вогнем і кров'ю” напише правду про кожного. Скаже вона своє слово і про Спартака-- людину загалом чесну і сміливу, котра витримає іспит на зрілість у боях з фашизмом. Нещастя Пав- лущенка в його моральній недузі, породженою епохою, але життя з його суворими випробуваннями рано чи пізно внесе свої корективи, і якщо людина не втратила до кінця совісті, чесності, вона мусить очиститись від скверни, духовно відродитись. Таким катарсисом для Спартака стали гіркі уроки війни. Багато в чому розібратись Павлущенку допомагає життєва мудрість і розважливість студбатівського комісара Лещенка. “Ви, певне, вважаєте, що патріотизм, священне це почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуте весь час своєю сонячною, своєю найіцедрішою стороною. Бути патріотом, коли життя тебе тільки по головці гладило, -- це, я вам скажу, не штука. Ні, ти побудь ось у становищі того ж Богдана Колосов- ського, коли серце кровоточить, І з таким, кров'ю облитим серцем зумій стати вище за всіх кривд і образі Оце. по-моєму, якраз вона і є, справді священна любов до своєї Вітчизни'' (4,131), -- говорить Лещенко зарозумілому і недовірливому Павлущенкові. Атака на річці Рось, розпочата за наказом самодура Дев'ятого, допомогла Спартаку остаточно прозріти. Грубий солдафон Дев'ятий був спочатку кумиром у хлопця. Та коли цей горе-командир кинув на вірну смерть необстріляних людей, Павлущенко, що вів студба- тівців у цю безглузду атаку, був у ній поранений, не тільки починає розуміти суть показового, фальшивого героїзму -- він задумується над власними вчинками, намагається розібратися у всій складності життя, що водило його манівцями помилок і облуд. Кохання ж до юної госпітальної сестри Наташі сприймається як підсумок його духовного та морального одужання. Спартак покохав уперше, любов відродила його до життя, він тепло так говорить про своїх друзів, до яких колись був несправедливий, -- і це не тільки прозріння, але й каяття. Юнак хоче стати командиром-танкістом, бити ворога, але впевнений, що ніколи не повторить Дев'ятого, буде дорожити кожним бійцем. роман тоталітаризм художній композиція

— Розглядаючи образ Павлуїценка на уроці, учні приходять до висновку: Спартак, зіпсований культівською атмосферою з її недовірою і підозрілістю, диктатом і штурмівщиною, пройшовши через випробування “вогнем і кров'ю'', зрозумівши ціну любові і ненависті, життя і смерті, перемог і втрат, стане достойною людиною. В цьому повчальний смисл цього персонажа, що був теж своєрідною жертвою епохи.

— Небагато місця у романі відведено комісару Лешенку, але образ цей привертає своєю неординарністю. Лещенко -- комісар. Отже, носій тих ідеологічних доктрин, ім'ям яких чинились більшовицькі злочини. Однак Лещенко належав до тої когорти чесних людей, котрі, щиро вірячи у примарні ідеали, хотіли бачити їх у світлі гуманізму загальнолюдського. Більшовизм з його нетерпимістю, недовірою, порушенням нрав людини був чужим таким людям внутрішньо, незважаючи на їхню сліпу віру у сповідувані ідеї. Таким якоюсь мірою є замполіт Воронцов з “Прапороносців”, такими ми бачимо героїв у творах М.Стельмаха (Безсмертний. Задніпровський, Туровець), Г.Тютюнника (Дорош) та ін. Образ Лещенка -- на відміну од рельєфно виписаного Воронцова -- змальований у романі скупими штрихами. Лаконічна портретна деталь (“смаглявий військовий з сивиною на скронях, мішки втоми під очима”), відсутність будь-якого натяку про минуле персонажа... Тут лише дії і вчинки, котрі можуть багато чого свідчити про цю людину. Виявлена довіра до сина “ворога народу” Колосовеького (попри те, що юнак не зрікся батька), уміння навернути на шлях істини засліпленого підозрою Спартака, гнівний протест проти злочинної акції самодура Дев'ятого -- все це дає досить чітке уявлення про Лещенка, про його моральні принципи. Можна тільки здогадуватись, що комісарові зваженість, мудрість, гуманізм, віра -- це наслідок його великого досвіду, тернистого шляху життєвих випробувань. Характерно що людяність, довіра, щирість у поводженні з підлеглими властиві тим командирам, які самі є прикладом самовідданості, істинного патріотизму. Подібним до Лещенка є і політрук Панюшкін, котрий загинув смертю героя, виконуючи відповідальне завдання -- зрив мосту через Рось На це завдання разом з політруком пішов Богдан Колосовський, якого порадив узяти комісар Ле- іценко. Панюшкіну чужа Спартакова пересторога щодо “неблагонадійного” Колосовського. Такі застереження для політрука є просто безглуздими і смішними. “При такому підході й воювати буде нікому” (4,129), -- з сміхом відповідає він Спартакові. 1 справді, в екстремальних умовах воєнного лихоліття людина, котра щомиті дивилась смерті у вічі, ставала непідвладною тоталітарним принципам, гнітючій атмосфері культівського свавілля та беззаконня. Суть порядності визначав інший фактор -- випробування на стійкість і чесність. Іспит цей і міг дати право називатися Людиною при умові, якщо у круговерті кривавих битв, поневірянь, страждань не запаморочилась сліпою ненавистю, бездушністю, жорстокістю, а змогла крізь усі терни пронести моральну і душевну чистоту. Такими є студбатівці, комісар Лещенко, артилерист Решетняк та ін. Таким є колгоспний агроном Колумб -- “степовий мореплавець”, що веде оточенців через спопелілий, знівечений війною степ. Агроном на ім'я Христофор (через це і прозваний бійцями Колумбом) -- цікаво виписаний народний характер. Щось несе він у собі від братів Бла- женків з “Прапороносців”. Закоханий у землю, у хліборобську працю, по- селянському мудрий. При першому знайомстві акцентується увага на його зовнішності: “Він єдиний серед нас цивільний. Таким мені уявляються запорожці: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубків за шкірку підніме, тихо стукне лобами й так само тихо знов на землю поставигь. А сам сумирний, повновидий, вуса красиві, русяві. В картузі, у вишитій лляній сорочці, брезентовім плащі поверх неї” (4,286).

— Потомственому хліборобу Колумбові болить витолочена гречка, зруйновані пасіки, незібрані хліба, спалена ворогом земля. Усім єством своїм агроном ненавидить війну, вірячи у перемогу' добра над злом (“Війну виграємо хоч хай там іцо. але ніколи не перестанемо її ненавидіти” іі-- 4, 311). Беззаперечною довірою і повагою користується у студбатівців цей зустрічний на дорозі воєнного лихоліття поводир, котрий уособлює в собі все краще, що може, бути в національному характері: безпосередня щирість, простота, селянська мудрість, любов до землі і праці, козацька мужність і безкомпромісність. У змалюванні образу Колумба (до речі, й інших героїв -- епізодичних: Решетника, Заградотрядника, Гришка) Олесь Гончар проявляє себе майстром характеру, глибоким знавцем народної душі.

— Важливі моральні та соціально-етичні проблеми .втілені в образах негативних персонажів -- надстроковика старшини Гладуна і бездарного командира, грубого солдафона-самодура Дев'ятого В одіозній постаті помкомвзво- ду Гладуна бачимо насамперед тупого виконавця військових статутів, бездушного армійського наглядача, а не воїна, ситого, обмеженого і пихатого присто- суванця-нахлібника, що є взагалі уособленням табірної, дисципліни тоталітаризму. Тупий і бездумний службист, старшина Гладун особливо жорстоко поводився на навчальному полігоні зі студентами, бо терпіти не міг людей, морально та інтелектуально вищих за нього. На "вільнодумних” істориків помкомвзводу дивиться просто як на "табун диких коней”, котрих він повинен “об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прогнути якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. “Для цього насамперед йому належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони його принесли з собою до табору” (4,64). Запопадливо догоджаючи начальству, щоб не попасти на передову, Гладун “справді ретельно виконував усі вимоги статуту, навів зразковий порядок у таборі “посилані пісочком алеї серед столітніх дерев, грибки, намети, подірявлені кулями мішені, спортивні снаряди та смуги перешкод...” -- 4, 84), сам був еталоном військової дисципліни і сумлінності: “все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируванні, пілотка від вуха рівно на два пальні, комірець довкола налитої шиї навіть у найбільшу спеку блищить білосніжним пружком” -- 4,64). Кумир обділених і мордованих війною молодичок, улюбленець начальства, “живе втілення табірної дисципліни, незламного духу і букви статутів”, Гладун був справжнім лихом для “необ'їжджених” студентів (“це вам не вільна академія, це -- табір...”). Найбільше ж перепадало хворобливому, непокірному вільнодумцю Мирону Духновичу (“...ми й не таких уламували...”). Зневага, а то і відверта ненависть до інтелігенції, -- взагалі до всіх, хто має власну думку, жорстокість і цинізм визначає сутність цього продукту системи, за висловом студбатівців, “аракчеєвського покруча”. Уся нікчемність Гладуна проявляється у зіткненні з справжньою небезпекою. Старшині, при всьому догідливому старанні, не вдалось таки уникнути фронту. Якщо “інтелігентні” студбатівці витримують смертельні випробування з честю, то бравий надстроковик стає дезертиром- самострілом, умирає з ганьбою і безчестям. Жалюгідним і нікчемним бачить утікаючого від передової Гладуна Мирон Духнович, котрий навіть проймається співчуттям до свого недавнього мучителя. Врешті і дійшов помкомвзводу до ганебного кінця. Зовсім інший вигляд, ніж при першій зустрічі зі студентами має Гладун, коли стоїть у чеканні вироку, винесеного військовим трибуналом: “Знічений, із по-старечому обвислими плечима, згорблено стояв під хлівчиком і ждав, тримаючи напоготові свою прострілену, темним кривавим ганчір'ям накушкану руку... за вишнями навпроти пониклого в приреченості Гладуна вже сквапно шикуються зелені кашкети, а він, чекаючи того, що мусило зараз статись, підніс угору свою намотану брудним ганчір'ям руку і, мовби захищаючись від невидимого удару затулив нею обличчя...” (4,158).

— Підсумовуючи сказане, робимо висновки, що в образі помкомвзоду Гладуна зображено не просто боягуза і дезертира. Грубий і брутальний солдафон-надстроковик уособлює в собі всю ницість і аморальність поліцій- но-табірних принципів, що у складних, екстремальних умовах можуть проявити лише найогидніше, найпотворніше у своїх носіїв.

— Своєрідним продуктом сталінщини з її бездушністю і жорстокістю до людини виступає у романі горе-командир Дев'ятий, котрий, одержавши право розпоряджатися сотнями людських життів, бездумно кидає необстріляних студентів і неозброєних поповненців під вогонь фашистських кулеметів, свідомо прирікаючи бійців на вірну смерть. Дев'ятий належав до тих довоєнних висуванців сталінської доби, котрі швидко і легко робили кар'єру завдяки надмірній запопадливості перед начальством і нещадності до підлеглих у сприятливий час: масове винищення військових кадрів єжовеькою і беріїв- ською каральними кампаніями дало поштовх для просування по службі різного роду нездарам і нікчемам. Авторські характеристики Дев'ятого скупі і лаконічні (“Розмовляти з Дев'ятим -- мало в цьому приємності. Крутий, лайливий, він і зараз, видно, лається...” -- 4,130); (“Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям у плямах рум'янцю...” -- 4,132). 3- нід шкіряної куртки на гімнастьорці “виднівся міцно загвинчений орден Червоного Прапора” (4,132), отриманий офіцером за участь у фінській війні. “Військовий хист” цього невдахи-висуванця (нагадаємо учням про закоханість у Дев'ятого так прагнучого подвигу Спартака Павлуїценка) полягає в окриках, лайках, деспотичних наказах і розпорядженнях. Абсолютно неспроможний керувати боєм, Дев'ятий посилав бійців у кровопролитні атаки, котрих він з нетерпінням чекав, фанатично прагнув, вбачаючи в них головну реалізацію военачальницького таланту і масового героїзму. Під час відступу у тяжких кровопролитних боях цей бездарний командир, не жаліючи людей, втратив "більшу половину довіреного йому особового складу”. На річці Рось він вирішив розпочати нікому не потрібну атаку силами новачків-припис- циків, куреантів-студбатівців, які злили його своєю освіченістю, “винятковістю" -- отже, все це потрібно було зламати, знищити. Найповніше сутність

— Дев'ятого розкривається саме в цьому епізоді трагічної, для більшості смертельної атаки на річці Рось. Окрик, лайка, брутальність і одверта цинічна безжалісність до ввірених йому людей, котра переходить у страшний злочин,

— все це є провідним у характері самодура, через поведінку' якого осмислюється ще одна з причин наших гірких втрат, трагічних катаклізмів часів другої світової. Не просто бездарність новоспечених висуванців, що поповнювали винищені сталінщиною командні структури, викривається в образі цього го- ре-командира. Самовпевнений, брутальний, деспотичний самодур Дев'ятий, що свідомо посилає своїх бійців на методичне знищення, -- це осуд тоталітарної системи з її бездушністю, жорстокістю, байдужістю до людини, котра була лише гвинтиком, механізмом для досягнення мети.

— У бесіді про багатство проблематики твору, про самобутність характерів, відтворених у романі, відзначаємо передусім і його естетичну' неповторність, майстерність автора, котрий через людські долі, через осмислення подій, фактів, явищ уміє зосередити увагу на найважливіших суспільних, моральних аспектах буття, виявляє глибинний історизм художнього відтворення героїчного і трагічного минулого. У романі поєднані реалістичне світобачення з романтичним пафосом зображення. Як реаліст, О. Гончар змальовує студентське життя, події у перші дні війни у тилу, на фронті, нелегкі дороги відступу, батальні епізоди (вони виписані справді неповторно, відчувається розповідь очевидця, безпосереднього свідка подій, кидається у вічі значимість кожної деталі, вагомість думки, зосередження, уваги на картинах антимілітаристського спрямування). Рука майстра-баталіста відчувається у зображенні атаки на річці Рось, оборони Запоріжжя, Хортиці, боїв оточенських. На уроці можна зачитати деякі такі епізоди, описи бою.

— У зображенні героїки, прекрасного в людині, у численних ліричних відступах, у піднесених на поетичному регістрі розповідях і роздумах про подвиг Гончар передусім -- романтик. Героїко-романтичний пафос несе у собі трагедійні нотки, що часто виливаються у реквієм по загиблих героях, по сплюндрованій рідній землі. Такою, наприклад, є розповідь про подвиг генерала Смирнова, котрий, маючи можливість вирватись з оточення на літаку, залишається з рештками своєї армії, іде на вірну смерть, піднявши бійців в останню атаку.

— “...Ще живий стоїть на березі генерал, командувач їхньої армії, що згодом битиметься й сам в оточенні і разом з усім своїм штабом геройською смертю поляже в запорізьких степах. Ще кілька днів триматиметься Запоріжжя. Ще на деякий час відіб'ють у ворога Хортицю і секретар ЦК скаже крилату у військах фразу: “Чим хвалитись? Запорожці не здавали її ніколи

— і це прозвучить як докір, про який вони пам'ятатимуть всю війну '' (4,260), -- так пристрасно звучить тужлива сповідь крізь призму ретроспекції про один з героїчних епізодів далекого сорок першого. Розповідь ця завершиться на трагедійному регістрі: “Цілу ніч точитиметься нерівний бій з ворожими засадами, затятість вояцька не знатиме меж, аренами схваток стануть колгоспні подвір'я, городи, садки, зацьковані червоноармійці відстрілюватимуться із-за сівалок та плугів, відстрілюватимуться із-за кожного деревця, а на ранок біля лісозахисної смуги за селом лежатимуть купи трупів німецьких, купи трупів наших, поміж рядовими лежатиме генерал, а біля нього -- двоє бійців по боках.

— Німці поховають його з почестями, навіть пам'ятничок постаалять йому в степу, віддаючи належне хоробрості радянського генерала (тоді вони ще дозволяли собі-такі жести). А після війни це степове село буде названа його іменем і здійметься в центрі села високий обеліск з викарбуваним на ньому: “Генерал-лейтенант Смирнов Андрій Кирилович (1895-1941)” (4, 262-263).

— Тужливий трагедійний мотив відчуваємо у відображенні студентських смертей -- передчасної загибелі тих, хто ще й не жив, хто міг би стати поетом, ученим, хто ще не встиг докохати, хто ще не зумів здійснити вимріяний подвиг: “Маленькими саперними лопатами копають першу студентську могилу, нагортають мовчки, і росте вона висока -- на весь степ, і видніє далеко, як Савур-могила, і вже з вітрами говорить...” (4, 95). У героїко-трагедійному плані змальований подвиг Мирона Духновича, котрий сприймається як символ незнищенної пам'яті покоління живих і мертвих учасників найкрива- вішої баталії у людській історії: “...він, як вирізьблений, стоїть проти тієї величезної скирти, де замість снопів золотих, колосистих, бомби на бомбах лежать. Такий він маленький перед нею, а вона пішла своїм верхом десь аж у небо -- нібито вся війна зібралася в ній своєю нищівною силою, безглуздям і жахом...” (4, 316).

— Символічними у творі є пейзажі, котрі співзвучні настроям персонажів, котрі асоціюються з тими великими людськими трагедіями, що їх несла війна. Ось фрагмент одного із них, що художньо узагальнює велике всенародне лихо, яке спіткало нашу землю: “Дим розійшовся, чад розвіявся, і знову дише поле гарячими пахощами літа. Перепелиний, кониковий світ оточує свіжу студентську могилу. Березка польова поблизу в'ється по стеблах, звисає білими чарочками, степовий горошок червоніє краплинами крові... А десь згасає. Тривожне, марсово-червоне сонце лежить над хлібами, а там, де стояла на пагорбі хата біла, чиїмись прекрасними руками побілена, вже дотліває чорна купа руїн. І тільки рожі високі, стрункої дівочої краси, як і раніш, стоять на причілку, присвічені сонцем, ще більш яскраві, іце більш розпа- лахкотілі в цей передзахідний час” (4,95-96).

— Романтична манера художнього світосприйняття проявляється у поетизації героїчної боротьби нашого народу проти ворогів у генетичному розвитку від часів старовини до незабутніх трагічних 40-х. Тут і аналоги студба- тівських могил із Савур-могилою, і згадка про запорізьке козацтво, що ніколи не здавало ворогам військових твердинь, -- і народнопісенна поетика, котра визначає сутність національного характеру, героїко-патріотичний генезис його душі, і звеличення кохання та вірності, оспіваних в українському фольклорі, у класиці, у старовинних епосах. Мотиви, образи народної поетики вплітаються в авторську розповідь, у численні ліричні відступи, у внутрішні монологи героїв. (Одним із таких монологів є роздум Андрія Степури над могилою полеглого товариша Славика Лагутіна: “Ми пройдем, і нас не буде. Що ж залишиться, після нас? Каска розбита? Білі кістки серед жита? Чи обеліски встануть до хмар?” Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славикові в узголів'ї калину червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополі? Прийде колись Мар'яна сюди, прийде і посадить -- і виросте її туга, її любов живою піснею стане над цілим дніпровським краєм .” (4,161).

— Безперечно, роман О.Гончара “Людина і зброя” є глибоко національним твором. Однак широта художнього мислення, що часто виходить за межі зображуваного, філософічність твору охоплюють проблеми людського буття у планетарно-космічному масштабі; думки, висловлені у романі, проектуються у майбутнє, несучи біль і тривогу за долю планети, за взаємовідносини між народами світу.

2. Роман О. Гончара “Циклон”. Його ідейно-тематична спорідненість з романом “Людина і зброя”. Особливості композиції. Образне значення назви. Утвердження творчого начала в людині, духовно-моральної стійкості, вищості над силами зла. Проблема обов'язку митця і його місця в сучасному житті

Розробка теми війни і миру у подальшій творчості О.Гончара. Роман “Циклон".

На окремому уроці мас піти мова про роман “Циклон”, який ідейно- тематично споріднений з “Людиною і зброєю”, по суті є його продовженням у розробці деяких сюжетних ліній. Отже, “Циклон” по праву можемо назвати другою частиною дилогії, концептуальність якої втілює в собі актуальність соціальних, екологічних, моральних проблем ядерного віку, часів глобальних катастроф, випробувань, іспиту людства на право існування. Передусім слід пояснити учням назву роману. Циклон -- природна стихія. У гворі і змальовується стихійне лихо, з яким ведуть боротьбу герої роману Це справді іспит на моральну гідність, на порядність, на чесність. Разом з тим режисер Богдан Колосовський -- колишній студбатівець-оточенець -- знімає фільм про своїх побратимів, що тримали іспит на людську гідність “на самому споді життя” -- у фашистському концтаборі. У трагізмі свого існування справжня людина зберігає високість духу, утверджує незнищенність Добра, підноситься над всякою скверною, ведучи і в неможливий умовах боротьбу проти Зла. Цим злом виступає у творі суспільна руйнівна сила -- німецький фашизм Отже, у романі співставляюгься два циклони -- соціальний (війна) і природний (стихійне лихо). Ті, що витримують іспит на людяність у боротьбі з природною стихією (оператор Сергій Танчєнко, капітан Решетняк), є духовними спадкоємцями і дітьми тих, що зберегли гідність і честь у боротьбі з німецьким фашизмом, протистояли і перемогли. Це Богдан Колосовський, артилерист Реиіетняк, лейтенант Байдашний, Пріся, Шаміль, сотні і тисячі безіменних -- замучених і полеглих, проте нескорених V борні з темною силою, ім'я якій -- фашизм. Події другої світової зображені у романі в ретроспективному плані: безпосередньо через спогади режисера Колосовського і через сюжетну канву нового кінофільму, що його знімають Богдан і оператор Сергій Танченко. Для Богдана Колосовського, який пройшов крізь вогонь боїв і муки концтабору, ніколи не зітруться найтрагічніші стрічки життя народу, де “закривавлений студбат стоїть у житах, схилившись над першою молодою смертю”, де “ясної місячної ночі” нагі, прекрасні українські дівчата, рятуючись від набору на німецьку каторгу, обнімали коней коростявих. Друзів своїх по табору, ніким досі “незафільмованих”, він, Богдан, має вивести на екран.

Колосовський у “Циклоні” -- це насамперед митець-мислитель, котрий намагається передати муки і страждання свого народу не,лише в певній історичній конкретиці, а в плані філософських узагальнень, з проекцією у близьку і далеку минувшину у вільних просторових і часових вимірах. Так Пріся Байдашна, роль котрої виконує актриса Ярослава, має глянути з екрана на весь світ очима української дівчини-полонянки, що символізує мученицьку стезю багатостраждального народу.

Через митця Колосовського автор стверджує думку про необхідність взаємозв'язку мистецтва з життям. Тому і герої нового фільму Богдана, вихоплені з живої дійсності, мали реальних прототипів, але в авторському трактуванні піднімаються до широких художніх узагальнень. Тут, без перечно, через образи людей мистецтва: Колосовського, Ярослави, Таїгченка -- проглядаються довженківські естетичні концепції, погляди великого майстра світового кіно на народність і реалізм, на зв'язок художньої творчості з життям. В “Циклоні” (образ режисера Колосовського) маємо по-суті розвиток саме Довженкової естетики, в основі якої -- взаємозалежність життя і художньої творчості” (М.Наєнко).

Колосовський-режисер, зазначаємо на уроці, постає перед нами передусім як митець, він мало розкритий у сучасному, залишається десь поза кадром його особисте життя, його сімейна влаштованість чи невлаштованість. І в цьому теж відчувається своєрідний авторський прийом: овіяний героїкою, увінчаний ореолом романтики, Богдан Колосовський, як представник героїчного і страдницького покоління, має як особистість повніше розкритися у подвигах і випробовуваннях у час воєнного лихоліття, він повинен залишитись у читача отим відважним студбатівцем з ночей оточенських, яким постає з “Людини і зброї”, мужнім і нескореним в'язнем-борцем, воїном, прекрасним у подвигові, вірності, однолюбстві, дружбі. Таким він є у “Циклоні”. Крізь усі випробовування він проносить своє кохання до Тані Криворучко, котра (як дізнаємося про це з розповіді жінки-геолога) загинула у катакомбах Аджи- мушкаю. Чесним і порядним залишається Богдан у взаєминах з госпітальною сестричкою Капітоліною, що покохала юнака-студбатівця, зустрівшись з ним у складних перипетіях воєнного лихоліття. Спізнавши на собі увесь трагізм війни, горе втрат, мук і страждань, Колосовський-режисер не просто хоче передати цю жахливу правду з екрана, не просто увіковічнити пам'ять про полеглих побратимів, про відомих і невідомих мучеників -- намагаючись якомога більше наблизити своє мистецтво до життя, він хоче щоб його виношене в серці творіння стало болем глядачів, нагадувало і застерігало. Адже саме це було його ще не усвідомленим бажанням тоді, на війні: “Сила бажання, тоді ще, мабуть, не зовсім визрілого, майже підсвідомого: пройти, подолати, все перебути. Щоб розповісти з екрана комусь, щоб посвідчити перед кимсь, хоч би й перед самою вічністю: ні, не гумус... Вогонь! Пречистий вогонь горіння людського, що живе, ні на яких не гасне вітрах, не зникає безслідно” (4,464).