Наративні моделі сучасної української прози (Софія Андрухович, Любко Дереш, Таня Малярчук, Світлана Пиркало, Наталка Сняданко, Марина Соколян)

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РЯБЧЕНКО МАРИНА МИКОЛАЇВНА

УДК 821.161.2 - 3?06

НАРАТИВНІ МОДЕЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

(СОФІЯ АНДРУХОВИЧ, ЛЮБКО ДЕРЕШ, ТАНЯ МАЛЯРЧУК, СВІТЛАНА ПИРКАЛО, НАТАЛКА СНЯДАНКО, МАРИНА СОКОЛЯН)

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Бандура Георгій Олександрович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри новітньої української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Бондарева Олена Євгенівна,

Київський університет імені Бориса Грінченка, завідувач кафедри української літератури, компаративістики і соціальних комунікацій;

кандидат філологічних наук

Приліпко Ірина Леонідівна,

Інститут філології та масових комунікацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», доцент кафедри української мови та літератури

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українська література кінця ХХ - початку ХХІ століття, перебуваючи в ситуації історичного зламу, знаходиться в річищі численних експериментів. Такому експериментуванню сприяє й постмодернізм. Хоч превалювання цього напряму в українській літературі припадає на кінець 80-х - 90-ті роки, його вплив не можна не помітити в сьогочасній українській прозі, твори якої являють собою складні ризоматичні сплетіння наративних рівнів, а тому читач однозначно стає учасником творення фіктивного світу через своє намагання розгадати ті чи інші ігрові ходи письменника, пропустити крізь свою свідомість увесь лабіринт тексту, щоб витворити власне його розуміння. А тому твір сучасного автора - цікава й досить складна наративна структура, яка потребує скрупульозного вивчення. сучасний український проза наратив твір

В українському літературознавстві останніх десятиліть відбулися значні зміни: диктат ідеології поступився методологічному плюралізму, вчені отримали вільний доступ до здобутків світової науки, змістився акцент в інші вектори методології, з'явилася низка нових культурних, постколоніальних, феміністичних, ґендерних студій. Серед них все помітніше місце посідає наратологія як методологія дослідження. Це ілюструють монографії Л. Козакової «Наративний дискурс малої прози Олеся Гончара», А. Корольової «Типологія наративних кодів інтимізації в художньому тексті», М. Легкого «Форми художнього викладу в малій прозі І. Франка», М. Ткачука «Наративні моделі українського письменства», О. Ткачука «Наратологічний словник», В. Сірук «Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х рр. ХХ ст. (Типологія та внутрішні моделі)»; дисертації В. Балдинюк «Наративні моделі сучасної української історичної прози (за творчістю Павла Загребельного та Валерія Шевчука)», О. Капленко «Наративні структури в українській авангардній прозі 20-х років ХХ століття», В. Качмар «Повістева творчість Б. Лепкого: типи нарації», О. Лященко «Наративний дискурс у прозі Мистецького українського руху», О. Папуші «Наратив дитячої літератури: специфіка художнього дискурсу», М. Руденко «Наративна структура художньої прози М. Хвильового» та ін.

Аналізу сучасної української прози присвячені монографії та критичні статті В. Агєєвої, О. Бондаря, Я. Голобородька, Т. Гундорової, Р. Харчук та інших. Однак, попри наявні дослідження проблема вивчення сучасного літературного процесу, який перебуває в постійному розвитку, не закрита й потребує подальшого розгляду, що й зумовлює актуальність дослідження.

Мета роботи - визначити наративні моделі в сучасній українській прозі (кінця ХХ - початку ХХІ століття).

Для реалізації мети поставлено такі завдання:

- простежити становлення парадигми наративного дискурсу;

- визначити термінологічний апарат та єдину стратегію наратологічного аналізу творів сучасної української прози;

- виявити моделі побудови наративів сучасних авторів; 

- розглянути типи нарації у структурі аналізованих творів;

- з'ясувати кореляцію наративних моделей та жанрово-стильових параметрів досліджуваних текстів;

- узагальнити ключову тематику та проблематику творів сучасної української прози крізь призму наративних моделей.

Об'єкт дослідження - сучасна українська проза, зокрема твори С. Андрухович (повість «Старі люди», збірка оповідань «Жінки їхніх чоловіків», роман «Сьомга»), Л. Дереша (романи «Культ», «Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів», «Намір!», «Архе: Монолог, який усе ще триває», «Трохи пітьми, або На краю світу»), Т. Малярчук (збірки «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», «Як я стала святою», «Говорити», «Звірослов», повість «Згори вниз. Книга страхів»), С. Пиркало (романи «Зелена Маргарита», «Не думай про червоне»), Н. Сняданко (романи «Колекція пристрастей», «Чебрець у молоці»), М. Соколян (романи «Балада для кривої Варги», «Ковдра сновиди», «Херем», «Сторонні в домі», «Новендіалія», «Вежі і підземелля»). Такий вибір зумовлений різноплановою спрямованістю творчості письменників та надає можливість виокремлення наративних стратегій у сучасному літературному процесі.

Предмет дослідження - наративні моделі в українській прозі кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Методи дослідження. Комплексний характер дослідження передбачає інтеграцію низки наукових методів. У дисертації застосована система ідей структуралізму та наратології, що дозволяють розглядати кожен текст як окрему багаторівневу структуру. Використовується також біографічний метод (при виокремленні елементів автобіографізму у творах окремих письменників). Для аналізу інтертекстуальних зв'язків у наративах та з'ясування їхньої функції залучено інтертекстуальну практику.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці зарубіжних (У. Бута, А-Ж. Греймаса, Ж. Женетта, Л. Долежела, Ю. Лотмана, В. Проппа, П. Рікера, В. Шкловського, В. Шміда, В. Тюпи) і українських (М. Ткачука, О. Ткачука, І. Папуші, В. Сірук) дослідників із питань наратології; праці літературознавців (В. Агєєвої, Є. Барана, О. Бондаря, Я. Голобородька, Т. Гундорової, Н. Зборовської, Р. Харчук), що стосуються вивчення процесу розвитку сучасної української літератури.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

- вперше з наратологічної точки зору комплексно вивчено творчість письменників сучасної української прози;

- запропоновано чотири моделі побудови художнього наративу, що практикують С. Андрухович, Л. Дереш, Т. Малярчук, С. Пиркало, Н. Сняданко, М. Соколян, які стануть у нагоді при подальшому вивченні сучасної української прози;

- охарактеризовані оповідні стратегії в сучасній українській прозі;

- запропоновано спробу окреслення автобіографічних елементів та досліджено їх функціонування у творах С. Андрухович, Т. Малярчук, С. Пиркало, Н. Сняданко;

- виокремлено елементи «чикліт»-прози в романах С. Пиркало та Н. Сняданко;

- представлено власну спробу дати жанрове визначення тим наративам Т. Малярчук, які по-різному прочитуються літературознавцями;

- дістало подальшого розвитку вивчення інтертекстуальних зв'язків художніх творів Л. Дереша, М. Соколян із зарубіжним літературним контекстом та міфологією;

- окреслено тематику та проблематику сучасної української прози.

Теоретичне значення дисертації полягає у системному визначенні наративних моделей і типів нарації у творах сучасних українських прозаїків, аналізі їх проблемно-тематичного кола, що сприятиме виробленню цілісного уявлення про українську прозу як важливу складову літературного процесу кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що теоретичні напрацювання та висновки дослідження можуть бути використані в процесі вивчення закономірностей розвитку сучасної української літератури. Матеріали і концепція роботи можуть залучатися до подальшого наукового дослідження наративної структури художніх текстів.

Апробація результатів. Основні положення дисертації викладено в доповідях на міжнародних та всеукраїнських конференціях: Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчі виміри» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 9 квітня 2008 року), Міжнародній науковій конференції «Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 22 жовтня 2008 року), XVIII Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 22-26 червня 2009 року), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Етнічні мовно-культурні моделі світу в контексті українського перекладознавства: до 90-річчя Миколи Лукаша» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 22 жовтня 2009 року), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Етнічні виміри універсуму: мова, література, культура» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 14 квітня 2010 року).

Положення та результати дослідження представлені в шести публікаціях у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (192 позиції). Обсяг основного тексту роботи - 177 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, висвітлено стан її вивчення, визначено мету, основні завдання, об'єкт і предмет дослідження, зазначено теоретичні і методологічні засади, наукову новизну та теоретичне й практичне значення дисертаційної роботи.

У Першому розділі - «Теоретичний дискурс: огляд основних наратологічних концепцій» - досліджено історію становлення наратології як самостійної наукової дисципліни, проаналізовано головні теоретичні положення студій на предмет виокремлення її категорій, висвітлено основні класифікації цих категорій.

У підрозділі 1.1. «Історія становлення наратології» простежується ґенеза дисципліни.

Наратологія у своєму розвитку пройшла три етапи: доструктуралістський (до 1960 р.), структуралістський (1960 - 1980 рр.) та постструктуралістський (з 1980 - 90-х років і до сьогодні).

На першому етапі, який починається з середини ХІХ століття, відбувалося накопичення знань про наратив. У цей час значний внесок у розвиток теорії оповіді зробили дослідники німецької школи (К. Фрідеман, Г. Мюллер, Е. Ламмерт, Ф. Штанцель). Послуговуючись матеріалом, накопиченим з часів Аристотеля та античних поетик, вони активно досліджували типологію роману, приділяючи значну увагу комунікативній структурі тексту: функції автора, розмежуванню оповіді від першої та третьої особи. При цьому наявність наратора як посередника між реальним автором і світом художнього тексту вважалася основною ознакою оповідності, а тому драматичні та ліричні тексти до аналізу не залучалися.

Як окрема дисципліна зі своїми завданнями та способами їх вирішення наратологія, сформувавшись у річищі структуралізму, постала на другому етапі розвитку. У цей період увага вчених переміщується з дослідження комунікативних рівнів на рівень події і сюжету. Крім того, до аналізу залучаються будь-які наративи (як вербальні, так і невербальні), головне лише, щоб вони містили в собі історію. Праці класиків структуралізму Ж. Женетта, Р. Барта, А-Ж. Греймаса, Ц. Тодорова, що використовували основні напрацювання російських формалістів, склали ту основу, на якій ґрунтується система категорій сучасної наратології.

Постструктуралістський період характеризується так званим «наратологічним поворотом», для якого властиве проникнення наратології в інші дисципліни: психологію, соціологію, образотворче мистецтво, музику, ґендерні дослідження. Проте вчені не завжди одностайні в тому, чи вважати нові підходи наратологією, оскільки вони виникають у різних теоретичних школах.

Українські літературознавці не так давно долучилися до наратологічних досліджень. Та хронологічна межа їх зародження не обмежується кількома останніми десятиліттями. Напрацювання таких учених, як О. Білецький, І. Денисюк, М. Кодак, В. Смілянська, В. Фащенко та інших відносно проблем жанрології, співвідношення автора й читача, типів викладу в художньому творі (хоча вони й не використовували наратологічну термінологію), стали тим ґрунтом, на якому продовжили свої студії сучасні дослідники.

У підрозділі 1.2. «Основні категорії наратології» проаналізовані праці зарубіжних та вітчизняних наратологів для окреслення понять «наратив», «наративна модель», виокремлено категорії наратології, висвітлено основні погляди на класифікацію точки зору в наративі.

Наратив - це репрезентація певної історії, яка має свій час і простір. На сьогодні наратологи під зазначеним терміном розуміють продукт як вербального, так і невербального мистецтва, але наголошують при цьому на різних способах і засобах показу історії, що є дуже важливим. У даній дисертації під терміном «наратив» розуміється художній (фікційний) твір, що являє собою структуру, яка утворюється дискурсами наратора, персонажа та інших розповідних інстанцій. Поняття ж «наративна модель» використовується як робоча категорія, що передбачає типологічні різновиди побудови художнього наративу. Окрім того, береться до уваги класифікація В. Сірук, яка виокремлює два види наративних структур (лінійний і нелінійний), визначаючи дев'ять основних їх типів.

Художній текст - багаторівнева система, всі елементи якої не хаотично нагромаджені, а взаємно впорядковані на кожному структурному рівні. Він являє собою певну закодовану інформацію, що спрямована від автора до реципієнта. Але створений автором текст не вичерпується лише художнім світом. До його складу входять також наратор, адресат і безпосередньо сам процес розповідання. Тобто наративу притаманна подвійна комунікативна система, що складається з авторської та нараторської комунікацій. Кожен комунікативний рівень має двосторонню побудову, оскільки передбачає як відправника, так і одержувача повідомлення. Найчастіше дослідники виокремлюють такі наративні рівні: реальний (конкретний) автор - реальний (конкретний) читач; абстрактний автор - абстрактний (імпліцитний) читач; наратор - нарататор; фокалізатор - фокалізоване.

Однією з основних категорій наратологічного аналізу тексту є поняття «точка зору» - позиція, з якої представляються події та ситуації в художньому наративі. Розглянуті в дослідженні класифікації Ф. Штанцеля, П. Лаббока, Н. Фрідмана, Ц. Тодорова, Ж. Женетта, М. Баль, Л. Долежела, Б. Успенського, В. Шміда, Дж. Манфреда засвідчили, що ця категорія є найбільш дискутованою в наратології.

Проведений аналіз дозволив окреслити термінологічний апарат, що застосовується в дисертаційній праці. Так, при наратологічному аналізі творів сучасної української прози беруться до уваги теоретичні напрацювання В. Шміда, зокрема його типологія наратора та класифікація точки зору, а також окремі поняття класифікації Ж. Женетта. Оскільки В. Шмід не відкидає опозицію останнього «гетеродієгетичний - гомодієгетичний наратор», звертаючи увагу на те, що вона є ідентичною пропонованій ним градації «дієгетичний - недієгетичний наратор», то ці терміни в даній роботі вживаються як синоніми. З міркувань уникнення зайвого термінологічного переобтяження використання інших понять класифікації наратора Ж. Женетта є недоцільним. Як синоніми виступають терміни «точка зору» та «фокалізація», що зумовлено їхньою синонімією в наратологічних студіях. При аналізі художніх текстів в основному застосовано класифікацію точки зору В. Шміда. Концепція фокалізації Ж. Женетта вжита лише частково, виключаючи позицію «нульова фокалізація», оскільки не можна не погодитись із В. Шмідом, що яким би безособовим не був наратор, він завжди присутній у тексті, а тому, відповідно, присутня і нараторіальна точка зору.

У другому розділі - «Чисті» типи нарації в сучасній українській прозі» - проаналізовані ті твори сучасних українських письменників (С. Андрухович, Л. Дереша, Т. Малярчук, С. Пиркало, Н. Сняданко), які будуються на основі або гетеродієгетичного (недієгетичного), або гомодієгетичного (дієгетичного) типу оповіді з відповідним наратором. Окреслено теми та мотиви творчості письменників. Виокремлено основні наративні моделі, характерні для прози зазначених авторів.

У підрозділі 2.1. «Автобіографізм у гомодієгетичному наративі як спосіб самореалізації авторського «Я» (на матеріалі творів Н. Сняданко С. Пиркало, С. Андрухович, Т. Малярчук)» зосереджена увага на використанні прийому автобіографізму при побудові художнього наративу.

Аналіз творів Н. Сняданко (романи «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки», «Чебрець в молоці»), С. Пиркало (романи «Зелена Маргарита», «Не думай про червоне»), С. Андрухович (роман «Сьомга»), Т. Малярчук (збірка «Говорити») побудовано на принциповому розрізненні понять «автобіографія» та «автобіографізм». Автобіографія - це літературний жанр, де головним героєм виступає сам автор, який описує власне життя. Для нього істотною є категорія «достовірності». Автобіографізм же, за визначенням М. Медарич, є стилістично маркованим прийомом, що використовується у творах, які не є автобіографіями і які такими не задумувались. У таких наративах автор виступає в позиції емпіричної особи, а свою появу у творі маркує спеціальними сигналами, роль яких виконують біографічні дані. Прийом автобіографізму надає змогу письменниці якнайкраще показати себе зсередини, прослідкувати процес становлення своєї особистості, дослідити власні проблеми та причини їхнього виникнення і в такий спосіб, можливо, їх позбутися. У зазначених творах біографічні факти отримують різне втілення, а тому прийом автобіографізму виконує такі функції: окремі події з життя автора можуть траплятися з героями твору, на загал виносяться особисті переживання та емоції (функція самовираження), сам автор може з'являтися у власному творі експліцитно, часто ідеалізуючи себе (функція проблематизації тексту) або ж гратися з читачем, примушуючи задуматися над тим, дійсні чи вигадані події, змодельовані у творі (ігрова функція).

У романах С. Пиркало («Зелена Маргарита», «Не думай про червоне») та Н. Сняданко («Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки») виокремлено елементи жанру «чикліт-прози», що з'явився у зарубіжній літературі під впливом постфемінізму. Репрезентантки цього руху виходять із твердження про небажання сучасної жінки підпорядковувати власне життя пуританській та чоловіконенависницькій ідеології феміністок, яка хоч і жіноча, але досить жорстка, оскільки справжня жінка отримує задоволення від своєї сексуальності, свого тіла, свого іміджу. Звідси випливає зацікавлення модою, косметикою, чоловіками, і рух феміністок за звільнення від всього цього не викликає пієтету. Постфеміністки вважають, що жінка має право сама обирати, чому себе присвятити: побудові вдалої кар'єри чи сім'ї. А тому позиціонують власну особу світу як молоду, розумну, стильну та компетентну жінку, яка твердо знає, чого прагне, і досягає поставленої мети. Ще однією прикметою постфеміністичного руху є самоіронія та почуття гумору, відсутність якого його представниці часто закидають фемінізму. Усі ці елементи мають місце в зазначених наративах письменниць.

Зосереджено увагу на мовній стилістиці творів С. Пиркало, яка характеризується насиченістю сленгом і жаргонізмами, окрім того, письменниця послуговується суржиком та «українською» російською мовою (транслітерованою українською російською) для змалювання досконалого психологічного портрету персонажів. Стверджується, що сленгово-жаргонна лексика в художньому наративі С. Пиркало є засобом створення гумористичної атмосфери з метою достовірного показу молодіжного середовища (роман «Зелена Маргарита») та встановлення фамільярно-довірливих відносин з реципієнтом (роман «Не думай про червоне»).

Прийом автобіографізму використовується сучасними письменницями не лише для написання гумористичних молодіжних романів. Так, «Чебрець в молоці» Н. Сняданко - це вже зовсім інший за своєю тональністю і стилем наратив, що пронизаний серйозністю роздумів та аналізу. У романі через посередництво наратора подається переосмислення історії цілої епохи і власного покоління як її частини, спостерігається намагання затримати і максимально вберегти пам'ять про минулі події від неминучих видозмін під впливом часу, відтворити атмосферу минулого.

Акцентація на сексі, часто порнографічному, підвищена увага до свого тіла, всі процеси якого, як правило, подаються з надмірною натуралістичністю, - все це характерні риси сучасної української літератури і прози зокрема. Саме таким є дещо скандальний роман «Сьомга» С. Андрухович.

Виявлено, що для сучасної української прози характерна повторюваність сюжетних ходів. Зокрема, роман С. Андрухович та збірка «Говорити» Т. Малярчук мають майже однаковий фінал, що ж стосується автобіографічних елементів, то це реалії дитинства за радянських часів, які є спільними для всіх авторок. Сучасні українські письменниці часто вдаються до всього обширу прийомів та функцій автобіографізму у своїх наративах, що сприяє повному і глибокому розкриттю через героїв творів особистого «Я». Таким чином, виокремлено автобіографічну наративну модель побудови художнього твору, для якої характерний гомодієгетичний тип оповіді.

У підрозділі 2.2. «Типи нарації у творчості Т. Малярчук» досліджується творчий доробок письменниці: збірки «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», «Як я стала святою», «Звірослов», повість «Згори вниз. Книга страхів». З'ясовано, що авторці притаманна оригінальна манера оповіді, яка полягає в лаконічності, чіткості структури речень, широкому використанні гротескних образів, тяжінні до своєрідних і схематичних сюжетних ходів. Така лаконічність і стислість часто призводить до збіднення художньої стилістики творів, перетворює їх на статистичні номінації, надає їм значного публіцистичного забарвлення.

Оскільки сама письменниця не дала жанрового визначення творам «Комплекс Шахразади», «Як я стала святою» та «Ми. Колективний архетип», то серед критиків спостерігається розходження в їх трактуванні (новели або оповідання). Проте зазначені твори за своєю структурою не відповідають визначенню цих понять у літературознавстві. У дисертації ці наративи запропоновано розглядати як міні-повісті.

При конструюванні художнього наративу Т. Малярчук імпонують прийоми потоку свідомості (повісті «Троянда Адольфо», «Ендшпіль для Лізи») та сюрреалістичних візій (міні-повісті «Комплекс Шахразади», «Як я стала святою»). У повісті «Згори вниз. Книга страхів» наявні елементи «магічного реалізму». Для текстів письменниці характерні різні типи оповіді, використання яких залежить від інтенцій авторки при виборі наративної структури творів: недієгетичний наратор (міні-повість «Комплекс Шахразади», збірка оповідань «Звірослов»), дієгетичний наратор (збірка «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», повість «Згори вниз. Книга страхів», міні-повість «Як я стала святою», збірка «Говорити»). У міні-повісті «Ми. Колективний архетип» використовується форма ми-нарації. У цілому, у творчості Т. Малярчук переважає гомодієгетичний тип оповіді, що пов'язано з вибором наративної структури повістей: прийом потоку свідомості передбачає використання саме я-нарації, при цьому відзначається превалювання нараторіальної фіксованої точки зору, а розкриття внутрішнього психологічного стану нараторки зумовлює у творах домінування зображення над розповіддю. Такий самий тип оповіді потребує й наратив, змодельований як сюрреалістичний. Таким чином, реалізується монологічна наративна модель.

Т. Малярчук у більшості своїх творів вдається до постмодерністського прийому автоцитування, який надає змогу створити єдиний Текст, де провідними є теми страху перед самою собою та забороненої любові (лесбійство, гомосексуалізм, кохання до одруженого чоловіка). Причому остання тема виступає не як спосіб смакування різноманітних пікантних подробиць, а як відстоювання права кожної особистості на свободу вибору власного життєвого шляху.

У підрозділі 2.3. «Інтертекстуальність як засіб моделювання художнього наративу у творчості Л. Дереша (на матеріалі романів «Культ», «Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів», «Намір!»)» розглянуто твори письменника, в яких автор вдається до гомодієгетичного, або гетеродієгетичного типу оповіді.

Романи Л. Дереша несуть на собі значний відбиток постмодернізму. Хоч про останній можна говорити як про явище, що відбулося, його головні атрибути (гра, іронія, пастиш, колаж, цитація й інші випадки інтертекстуальності) продовжують побутувати в сучасній українській прозі.

Найбільшу кількість міжтекстових зв'язків містить у собі роман «Культ». Взявши за основу міфологію, створену американським письменником-фантастом Г. Лавкрафтом, Л. Дереш творчо її переосмислює та створює власний сюжет, де події відбуваються не в американському штаті Пенсільванія чи фіктивних містах (Іінсмут, Аркхем), а на території України, і тому в дисертації твір розглядається як наслідування (причому, перше в українській літературі), а не як плагіат. Окрім лавкрафтівського хоррору в наративній канві роману спостерігаються центони та алюзії до творчості Т. Шевченка, Ю. Андруховича, Е. По, С. Кінга.

Романи «Культ», «Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів» та «Намір!» утворюють умовну трилогію, твори якої мають кілька точок суголосності: географічне розміщення (містечко Мідні Буки), хоча б побіжне знайомство героїв, міфологія Г. Лавкрафта. Окрім того, наявна спільна тематика - репрезентація образу нового покоління - байдужих «пофігістів», яке ніби переосмислює філософію неспротиву злу насиллям Л. Толстого в сучасному нігілістичному ключі, замінюючи її релігією байдужості.

Для романів «Культ» та «Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів» спільним також є протест проти засилля масової культури. Акцентація на протесті зумовлює використання стьобу, в основі якого закладена спрямованість на заперечення примітивізації та уніфікації явища. Таким явищем у творах є національна ідея, яка в сучасних реаліях часто перетворюється на закостенілий ура-патріотизм, спускаючись з високих громадянських позицій до масового споживання.

Прийом стьобу використовується також для егоцентричного самоствердження автора, намагання вивищитися над іншими, що призводить до появи малоцінних творів. Так, роман «Намір!», окрім нелінійної побудови наративного дискурсу, що інтригує реципієнта, а також окремих ідей зі вчення Платона про світ-як-відображення, психологічної теорії про матеріалізацію думки, досліджень паранормальних властивостей людини (наприклад, телепортації), не містить важливих ідей. У більшості випадків складається враження, що прагнення до пізнання всесвіту і себе в ньому виникають не як результат серйозної розумової діяльності наратора, а спливають в його уяві під дією психотропних речовин.

Зазначені романи позначені елементами кітчу.

Проаналізовані твори Л. Дереша дали змогу виокремити основні прийоми моделювання художньої дійсності, якими автор послуговується у своїх наративах. Роман «Культ» являє собою «багатовимірний простір» (Р. Барт), де сходяться різноманітні інтертекстуальні вектори. Цьому сприяє гетеродієгетичний тип оповіді, який виводить наратора за рамки художніх подій й дозволяє вільно компонувати наративні пласти історії. Окрім того, роман має лінійну структуру, в якій простежується логічне завершення на рівні оповіді про події і на рівні дієгезису. Письменник використовує й гомодієгетичний тип наратора (романи «Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів» та «Намір!»), який веде оповідь про події з власної (персональної) точки зору. Проте, не зважаючи на спільний тип наратора, ці два твори суттєво відрізняються на структурному рівні.

Виокремлено постмодерністичну наративну модель з інтертекстуальною структурою.

Намагання письменників привернути увагу читача різноманітними засобами проявляється й у використанні різних типів нарації, постійною зміною нараторів, а, відповідно, і зміною точки зору, збільшенням іпостасей автора, використанням елементів мовної гри. У результаті з'являються твори зі змішаними типами нарації, які розглядаються у третьому розділі - «Змішані типи нарації в сучасній українській прозі».

У підрозділі 3.1. «Переосмислення міфологічних і релігійних наративів та створення фентезійних світів у сучасній українській прозі (на матеріалі творів М. Соколян)» проаналізовані повісті авторки «Балада для кривої Варги», «Ковдра сновиди», «Херем», «Сторонні в домі», «Вежі і підземелля», роман «Новендіалія».

Розглянуто класифікації фантастичної літератури Ц. Тодорова, В. Чумакова, Т. Чернишової, О. Стужук, простежено ґенезу фентезі як різновиду фантастичної літератури. Теоретичний аналіз дає підстави говорити про наявність елементів окремих різновидів фентезі в одному наративі М. Соколян. Так, елементи магічного реалізму та українського фольклору притаманні повісті «Балада для Кривої Варги», а повісті «Ковдра сновиди», «Вежі і підземелля» поєднують елементи міфологічного та інтелектуального фентезі, у повісті «Херем» знову ж таки прочитуються елементи міфологічного фентезі й так званої релігійної фантастики, повість «Сторонні в домі» та роман «Новендіалія» - це урбаністичне фентезі.

Фентезі М. Соколян має подвійний код прочитання. Твори не лише містять розважальні моменти, як то: динамічність, екшен, часто детективний сюжет, яким авторка вміло підтримує інтригу до їх закінчення, - а й порушують важливі філософські проблеми. Головна тема повісті «Балада для Кривої Варги» - місце пасіонарія у світі, його роль у житті інших людей, а також відповідальність за ці життя. Повість «Ковдра сновиди» присвячена відстоюванню місця казки в повсякденному технологічному світі, наповненому сірою буденністю. У повісті «Сторонні в домі» авторка розмірковує над людською самотністю та невмінням подолати стіну відчуження. Проблема сенсу життя та смерті душі після його втрати піднімається в романі «Новендіалія». «Херем» - це своєрідне апокрифічне євангеліє, де події висвітлюються під незвичним кутом зору: чітке розмежування добра і зла, чорного та білого веде до закостенілості моральних імперативів, натомість утверджується монадичність світового устрою, коли чорне обов'язково несе в собі частинку білого і навпаки. Головна ідея повісті «Вежі і підземелля» - вибір між ненавистю та любов'ю.

Досліджено основні компоненти, які авторка використовує для побудови художнього твору. Можна говорити про типову схему, яка переходить із наративу в наратив М. Соколян, що робить творчість письменниці прогнозованою: у більшості повістей наявні вставні елементи, які являють собою тексти священних книг як реально існуючих (уривки з Кабали в повісті «Сторонні в домі»), так і вигаданих (повість «Вежі і підземелля»), паралельно основному сюжету можуть наводитися цитати з книг науковців, які є героями творів (повісті «Балада для Кривої Варги», «Ковдра сновиди»). Як правило, ці вставні елементи подаються як окремі розділи повісті або ж виступають ніби епіграфом чи поясненням до тієї чи іншої її частини.

З'ясовано, що всі наративи М. Соколян мають кілька сюжетних рівнів, що тісно переплетені між собою, з відповідним типом наратора на кожному з них. Окрім вставних частин структура повістей може ускладнюватися інтерференцією тексту наратора й тексту персонажа (невласне пряма мова), непрямою мовою, зверненням наратора до самого себе. Виокремлено фентезійну модель побудови наративу.

У підрозділі 3.2. «Гра з читачем як спосіб творення художнього наративу зі змішаними типами нарації (на матеріалі творів Л. Дереша, С. Андрухович)» простежено використання прийому постмодерністської мовної гри в романах Л. Дереша «Архе: Монолог, який усе ще триває», «Трохи пітьми, або На краю світу» та повісті «Старі люди» і збірці оповідань «Жінки їхніх чоловіків» С. Андрухович.

З'ясовано, що для творів Л. Дереша характерне засилля ігрових прийомів, що часом призводить до виникнення онтологічного абсурду. Зазначеним романам властива тотальна мовна гра. Письменник також вдається до автоцитування. Цей прийом моделювання художнього наративу є спільним для Л. Дереша та Т. Малярчук. Проте, якщо автоцитація у Т. Малярчук виступає як результат саморефлексії, це, скоріше, авторські «мандрівні епізоди», які переходять із твору до твору й посилюють відчуття їхньої автобіографічності та є окремим стильовим прийомом, то в автоцитуванні Л. Дереша простежується закохане самомилування, надмірне захоплення собою та своєю грою з текстом. Так, його роман «Архе: Монолог, який усе ще триває» - це гра заради самої гри, фікція всередині фікції, коли в наративний простір втиснуто численні варіанти постмодерністського текстотворення.

У романі «Трохи пітьми, або На краю світу», який присвячено віднайденню прекрасного у здавалося б цілком негативному світі, подоланню проблем людьми, що опинилися на межі, тотальна мовна гра наявна на рівні дискурсу наратора та дискурсу персонажів, а також на рівні структурного моделювання наративу. У творі присутні змішані типи нарації, оскільки оповідь про події постійно переходить від одного персонажа до іншого.

Повісті «Старі люди» та збірці оповідань «Жінки їхніх чоловіків» С. Андрухович притаманна фрагментарна мовна гра. Як правило, її прийоми полягають у зміні нараторів. Ще одним елементом цього типу гри є відсутність графічного вирізнення мови персонажу з контексту оповіді: у збірці побудова діалогів за правилами пунктуації є лише в першому оповіданні «Роверандум». Такий прийом структурування оповіді створює враження нереальності подій, ніби вони відбуваються лише в змодельованому авторкою світі фантазії, що нагадує сон. Персонаж у кожному оповіданні - це уособлення головної риси в жіночому характері, яка визначає життя героїні та є джерелом її життєвих проблем.

Виокремлено постмодерністичну наративну модель, для якої характерна ігрова структура.

ВИСНОВКИ

У Висновках синтезовано результати дослідження, присвяченого наративним моделям у сучасній українській прозі.

Проаналізовані теоретичні напрацювання стосовно ґенези наратології як самостійної наукової дисципліни свідчать про три етапи її становлення. Виокремлюючи класичний та структуралістський період у розвитку напряму, дослідники акцентують увагу на різному тлумаченні поняття «наратив». Сьогодні під цим поняттям розуміється будь-який текст (вербальний або невербальний), важливо лише, щоб він містив у собі історію. Головним завданням наратології, або теорії оповіді, є віднайдення спільної структури в різноманітних наративах.

Як окрема наукова дисципліна наратологія сформувалася в західному літературознавстві. На теренах української науки ця методологія зі своїми основними категоріями та термінологічним апаратом з'явилася не так давно. Проте напрацювання в цій галузі не обмежуються кількома останніми десятиліттями, оскільки дослідження вітчизняних учених стосовно типів викладу в художньому творі, проблем жанрології, поетики в цілому заклали основу для подальших досліджень, хоча вони й не послуговувалися наратологічною термінологією.

Сьогодні українські літературознавці, використовуючи весь обшир досліджень у цій царині, у першу чергу звертаються до праць французького структураліста Ж. Женетта, незважаючи на досить велику термінологічну перенавантаженість у працях останнього, а почасти, й труднощі при застосуванні класифікацій на практиці (наприклад, типологія інтертекстуальності). Тому в дисертації використовувалися лише окремі позиції з напрацювань ученого, натомість термінологічний інструментарій в основному взятий з робіт В. Шміда.

Комплексний аналіз творів С. Андрухович, Л. Дереша, Т. Малярчук, С. Пиркало, Н. Сняданко, М. Соколян надав можливість виокремити загальні принципи наративного дискурсу окремого письменника, наративні моделі сучасної української прози:

1. Автобіографічна наративна модель.

Значна частина творів сучасної української прози пронизана автобіографізмом. Екстраполяція подій з особистого життя на наратив відбувається в різний спосіб. Як правило, письменники застосовують їх для творення в художньому дієгезисі власної моделі світу, а не докладних життєписів на зразок класичної автобіографії. Саме такими є романи С. Пиркало («Зелена Маргарита», «Не думай про червоне») та Н. Сняданко («Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки»). У творах сучасних авторок наявні елементи (новий тип героїні, побудова сюжету, незагостреність на соціальних проблемах), які зближують ці наративи з жанром «чикліт»-прози, що в останні десятиліття набув широкого розповсюдження у зарубіжній масовій літературі.

В іншому випадку прийом автобіографізму береться за основу для написання твору-спогаду. Зазвичай, ці спогади у різних авторок подібні, що пояснюється їх приблизно однаковим віком і, відповідно, тими самими реаліями радянського дитинства. Натомість спосіб їх оформлення досить різниться. Так, роман Н. Сняданко «Чебрець в молоці» - це рефлексія з приводу свого минулого, намагання знайти причини змін, які відбулися в людині. Т. Малярчук (збірка «Говорити») просто компонує окремі моменти зі свого дитинства, описує їх, пов'язуючи схематичним сюжетом. С. Андрухович у романі «Сьомга» вибудовує фіктивну автобіографію, вводячи себе як головного персонажа. Використовуючи спогади з того ж самого радянського дитинства, авторка створює твір-провокацію, приділяючи значну увагу сексуальному становленню особистості, докладному опису власного статевого досвіду на шляху цього становлення - всьому тому, що раніше табуювалося, замовчувалося й цнотливо оминалося. Проте надмірна натуралізація з елементами порнографізму знижує естетичну вартість твору.

Використання прийому автобіографізму апріорі передбачає введення в дієгезис наратора гомодієгетичного типу, що є й учасником подій історії, про яку розповідає. Я-нарація сприяє самореалізації авторського «я» в результаті його проекції на художній наратив. У творах-спогадах простежується чіткий розподіл інстанції наратора на оповідаюче та оповідальне «я», що впливає на точку зору, створюючи її двоголосність: наратор викладає історію з позиції теперішнього часу, знаючи, чим закінчиться той чи інший епізод з його минулого життя, оцінюючи його з висоти набутого досвіду. На структурному рівні це призводить до відмінності нараторіальної та персональної точок зору в усіх планах (перцептивному, ідеологічному, просторовому, часовому, мовному), хоча наратор і оповідає про події з позиції оповідального «я».

2. Монологічна наративна модель.

Така модель характерна для творчості Т. Малярчук. Авторка послуговується прийомами потоку свідомості та сюрреалістичних візій, що призводить до переважання зображення над розповіддю. У її прозовому доробку наявний весь обшир оповідних стратегій: дієгетичний, недієгетичний типи оповіді, ми-нарація.

Ідіостиль авторки відзначається відсутністю довгих синтаксичних конструкцій, натомість спостерігається чітка побудова речень, схематичність сюжетних ліній, що призводить до збіднення стилістики творів. Творчості Т. Малярчук притаманна тотальна всеприсутність особистого «я», постійне самопроговорювання, самоаналіз (винятком є лише збірка оповідань «Звірослов»), що можна потрактувати як протест проти навколишньої дійсності і, як наслідок, небажання сприймати та описувати її. Окрім акцентованості на власній особі, письменниця також заторкує тему забороненого кохання (як то лесбійство, гомосексуалізм).

Т. Малярчук часто вдається до автоцитування, у такий спосіб у творчому доробку письменниці утворюються власні «мандрівні сюжети», які переходять із наративу в наратив.

3. Постмодерністична наративна модель.

Вона має два різновиди:

а) постмодерністична наративна модель з інтертекстуальною структурою;

б) постмодерністична наративна модель з ігровою структурою.

І перший, і другий різновиди властиві для творчості Л. Дереша, часто спостерігається їхня взаємодія в одному художньому наративі.

Найбільше міжтекстових зв'язків містить у собі роман «Культ», що є першим в українській літературі наслідуванням американського письменника-фантаста Г. Лавкрафта, який вже давно став культовим і має значну кількість послідовників у зарубіжній літературі. Наратив створюється за допомогою гетеродієгетичного типу оповіді. У романах «Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів» та «Намір!» застосовано гомодієгетичний тип оповіді. У цілому, романи «Культ», «Поклоніння ящірці» та «Намір!» утворюють своєрідну трилогію, у котрій, окрім сюжетних точок дотику, наявний цілісний образ сучасного покоління, характерними рисами якого, в першу чергу, є байдужість у ставленні до оточуючої дійсності.

Окрім інтертекстуальності у творах Л. Дереша є й інші постмодерні прийоми, зокрема іронія, кітч, стьоб. Вони з'являються при акцентації на протесті проти засилля масової культури, а також проти примітивізації та витворення національних штампів, що високі ідеї перетворюють на кітч.

Ігрова структура наративу спостерігається в таких творах Л. Дереша, як «Архе: Монолог, який усе ще триває», «Трохи пітьми, або На краю світу». В обох романах наявна тотальна мовна гра, яка проявляється не лише у змішаних типах нарації, уведенні власної особи на рівні дієгезису, присутності в романі кількох суб'єктів мовлення, а й у принципі текстотворення - це компонування різноманітних шрифтів, частий розпад лексем на окремі літери, що сприяє хаотичності тексту. Необґрунтоване ускладнення нарації важкозрозумілою лексикою призводить до абсурдності наративу.

Постмодерністська мовна гра присутня і в прозі С. Андрухович (повість «Старі люди», збірка оповідань «Жінки їхніх чоловіків»). Для творів характерна постійна немаркована зміна нараторів, а, відповідно, і точок зору. Додатковий ігровий ефект створює улюблений прийом авторки - невласне пряма мова персонажів.

4. Фентезійна наративна модель.

Цю модель застосовує у творчій практиці М. Соколян, яка працює в жанрі фентезі. Витворюючи фентезійний наратив з усіма властивими йому елементами, письменниця піднімає в ньому й одвічні філософські питання як то: відповідальність лідера за життя інших, життя після смерті душі, утвердження місця казки в сірій буденності, самотність та відчуженість між близькими людьми, вибір особистості між ненавистю та любов'ю.

У творах М. Соколян простежуються змішані типи нарації, що зумовлено типовою для авторки структурою художнього дискурсу: як правило, він має дві або три сюжетні лінії, між якими відбувається контамінація. Відповідно, кожен рівень містить власного дієгетичного чи недієгетичного наратора. Типовим для авторки також є вдавання до вставних елементів, якими виступають уривки з реальних (як правило, іудаїстських) або ж вигаданих священних книг. Така типовість робить творчість М. Соколян прогнозованою.

Всі структурні елементи творів сучасної української прози підпорядковані втіленню авторських інтенцій. В залежності від того, якою наративною моделлю послуговується письменник, обирається й тип нарації: або ж це так звана «чиста» гомо- чи гетеродієгетична оповідь, або ж відбувається їх змішування в одному художньому наративі.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Рябченко М. М. Типи нарації у творах Любка Дереша (романи «Культ», «Трохи пітьми») / М. М. Рябченко // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2009. - Вип. 24. - С. 388-392.

2. Рябченко М. М. Автобіографічний наратив у сучасній українській прозі (за творчістю Н. Сняданко та С. Пиркало) / М. М. Рябченко // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2009. - Вип. 23. - Ч. 1. - С. 375-379.

3. Рябченко М. М. Наративні моделі прози Софії Андрухович / М. М. Рябченко // Мова і культура. (Науковий журнал). - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 12. - Т. VII (132). - С. 240-246.

4. Рябченко М. М. Моделювання фантастичного наративу в повісті «Балада для Кривої Варги» Марини Соколян / М. М. Рябченко // Наукові записки. Серія: Літературознавство / За ред. проф. М. Ткачука. - Тернопіль: ТНПУ, 2010. - Вип. 29. - С. 198-205.

5. Рябченко М. М. Релігійні алюзії в наративній структурі повісті «Херем» Марини Соколян / М. М. Рябченко // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2010. - Вип. 26. - С. 473-477.

6. Рябченко М. М. Типи нарації у творах Тані Малярчук / М. М. Рябченко // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2010. - Вип. 29. - С. 353-357.

АНОТАЦІЇ

Рябченко М. М. Наративні моделі сучасної української прози (Софія Андрухович, Любко Дереш, Таня Малярчук, Світлана Пиркало, Наталка Сняданко, Марина Соколян). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2011.

У дисертації з наратологічної точки зору досліджено прозу письменників сучасної української літератури. Вперше подано цілісний аналіз творчості С. Андрухович, Л. Дереша, Т. Малярчук, С. Пиркало, Н. Сняданко, М. Соколян, узагальнено тематику та проблематику їхніх наративів. Вивчено стильові особливості творів письменників. Розглянуто типи наратора (недієгетичний (гетеродієгетичний), дієгетичний (гомодієгетичний)), які використовуються зазначеними авторами.

Проведено аналіз елементів автобіографізму в творах С. Андрухович, Т. Малярчук, С. Пиркало, Н. Сняданко. З'ясовано інтертекстуальні зв'язки, які проявляються у вигляді центонів та алюзій до міфів і творів зарубіжної літератури (проза Л. Дереша, М. Соколян). Виявлено елементи «чикліт»-прози, наявні у романах Н. Сняданко, С. Пиркало.

Вивчені в роботі способи структурування художньої дійсності дали змогу запропонувати чотири наративні моделі побудови художнього твору, які використовуються в сучасній українській прозі: автобіографічна, монологічна, постмодерністична, фентезійна наративні моделі.

Ключові слова: сучасна українська проза, наративна модель, недієгетичний (гетеродієгетичний) наратор, дієгетичний (гомодієгетичний) наратор, автобіографізм, «чикліт»-проза, інтертекстуальність, центон, алюзія.

Рябченко М. Н. Нарративные модели современной украинской прозы (София Андрухович, Любко Дереш, Таня Малярчук, Светлана Пыркало, Наталка Сняданко, Марина Соколян). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - 2011.

В диссертации с нарратологической точки зрения рассматривается творчество современных украинских писателей. Впервые подан целостный анализ прозы С. Андрухович, Л. Дереша, Т. Малярчук, С. Пыркало, Н. Сняданко, М. Соколян, проведен общий обзор тематики и проблематики их произведений. Осуществлена типологическая классификация повествовательных приёмов, которые используются в современной украинской прозе.

Основные повествовательные стратегии, способы структурирования художественной действительности дали возможность определить четыре модели построения прозаического нарратива, которые используются в современной украинской прозе.

Анализ конкретных произведений показал, что для современных украинских писателей характерно использование приёма автобиографизма. При этом акцентировалось внимание на принципиальном отличии этого приема и жанра автобиографии. В ходе исследования выявлено, что биографический материал используется в произведениях авторами по-разному. Это может быть молодёжный роман (С. Пыркало, Н. Сняданко), роман-воспоминание или рассказ-воспоминание (Н. Сняданко, Т. Малярчук), псевдоавтобиография (С. Андрухович). Жанр влияет на стилистическую специфику нарратива. Так, для молодёжного романа характерен юмор, ирония, легкий стиль написания, частое использование жаргонной лексики и сленга, что дает возможность правдиво описать молодежную среду и установить фамильярно-доверительные отношения с читателем. Главная героиня такого романа - это уверенная в себе, независимая молодая особа, которая упорно идет к поставленной цели и всегда добивается своего, она получает удовольствие от своей сексуальности, своего тела, имиджа, ей также присуща самоирония и чувство юмора. Наличие этих элементов дало возможность говорить о типологическом сходстве молодёжного романа С. Пыркало и Н. Сняданко с жанром «чиклит»-прозы, который в последнее время завоевал популярность в зарубежной массовой литературе. В романе-воспоминании (Н. Сняданко) превалирует рефлексия, стремление переосмыслить многие ситуации, дать анализ прошедшим событиям и понять их причину. Т. Малярчук строит свои рассказы по принципу нанизывания воспоминаний и образов без их яркой стилистической окраски. Насыщенность сексом, граничащим с порнографизмом, преувеличенный натурализм описаний, эротизм часто присутствуют в произведениях современной украинской литературы. Такой является и псевдоавтобиография С. Андрухович.

...