Космо- і антропоцентризм у драматургічній поетиці С. Беккета

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

УДК: 821.152.1 -- 2 Беккет.09

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Космо- і антропоцентризм у драматургічній поетиці С. Беккета

10.01.04 - література зарубіжних країн

Кулинич Наталія Валеріївна

Сімферополь - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Краснящих Андрій Петрович, доцент кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент Іщенко Наталя Анатоліївна, професор кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського;

кандидат філологічних наук Миколайчук Аліса Іванівна, доцент кафедри англійської мови Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Захист відбудеться «8» «жовтня» 2011 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий «8» «вересня» 2011 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Остапенко

Загальна характеристика роботи

Творчість Семюеля Беккета (Samuel Beckett; 1906-1989), прозаїка, драматурга, одного з найвідоміших представників театру абсурду, лауреата Нобелівської премії (1969), є оригінальним та яскравим явищем, що виникло на перетині літературних епох, мов і культур. Хронологічно його спадщина припадає на декілька десятиліть - 1930-1970-ті роки та охоплює широкий мовно-культурний простір. Ірландець за походженням, С. Беккет писав англійською і французькою мовами. У художній прозі та драматургії письменника знайшли відбиток провідні тенденції доби - модернізму, екзистенціалізму, поставангардизму та постмодернізму. Проблема «людина і світ», яка набула особливої гостроти у ХХ столітті, домінує в художньому світі драматургії С. Беккета і визначає структуру його творів, своєрідність поетики митця.

Співіснування антропо- та космоцентризму набуває у драматургічній спадщині С. Беккета специфічного художнього втілення. Беккетівський театр демонструє велику варіативність жанрових форм, розмаїття та оригінальність поетикальних засобів, багатошаровість образів-символів, синтетизм мови та стилю.

Драматургічну творчість С. Беккета досліджували західні (Ж. Бекельман, Р. Браштайн, Дж. Веллворт, E. Вілсон, С. Гонтарскі, Л. Гордон, М. Есслін та ін.), вітчизняні (В. Діброва, З. Лібман, С. Маркелова, Т. Якимович) та російські (В. Вахрушев, O. Геніс, І. Дюшен, М. Корєнєва, Д. Токарєв та ін.) літературознавці. Науковці розглядали п'єси С. Беккета, не виділяючи їх з-поміж загального масиву театру абсурду та виходячи з методології аналізу «абсурдистського» тексту.

В останні десятиліття в Україні було захищено три кандидатські дисертації, присвячені драматургічній творчості С. Беккета, - Є. Васильєва (1998), О. Коляди (2008) та Є. Миропольської (2006). У Росії з'явилися кандидатські дисертації С. Голубкова (2002), Л. Макарової (2008), Д. Токарєва (1998), а також докторська дисертація С. Шеїної (2009). У цих дослідженнях проза і «велика» драматургія С. Беккета розглядаються з міфокритичної, філософської методологічних позицій, здійснюється компаративний аналіз творчості С. Беккета та Д. Хармса, Дж. Джойса тощо.

Отже, у працях, присвячених письменникові, висвітлено лише окремі аспекти тематики, сюжету, образності, мови його спадщини. У сучасному беккетознавстві залишається низка дискусійних питань, зокрема про статичність часу та безсюжетність у п'єсах драматурга. Відсутні й праці, в яких поетика беккетівської драматургії системно розглядалась би в аспекті взаємодії космо- і антропоцентризму. Майже не дослідженою у вітчизняному й зарубіжному літературознавстві лишається пізня драматургія С. Беккета.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена:

· недостатнім дослідженням у сучасному літературознавстві пізньої драматургії С. Беккета;

· наявністю дискусійних питань у ключових аспектах драматургічної поетики письменника;

· відсутністю спеціальних праць, присвячених космо- і антропоцентризму в драматургії С. Беккета;

· необхідністю комплексного дослідження драматургічної творчості С. Беккета в концептуальному аспекті, а також потребою розширення методологічної бази для вивчення провідних тенденцій драматургії ХХ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в межах комплексної теми «Розвиток і взаємодія художньо-естетичних систем у літературі та мистецтві». Тему дисертації затверджено вченою радою Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (протокол №11 від 23 червня 2006 р.) і схвалено науково-координаційною радою з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 10 грудня 2009 р.).

Мета дисертаційної роботи - виявлення специфіки космо- і антропоцентризму в драматургії С. Беккета.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

· окреслити сучасні проблеми беккетознавства;

· визначити принципи організації часу і простору у п'єсах С. Беккета;

· виявити особливості драматургічної дії у пізніх беккетівських п'єсах;

· проаналізувати образно-символічні комплекси драматургії письменника;

· схарактеризувати специфіку художньої мови митця;

· розкрити концепції світу та людини в драматургічній творчості письменника;

· дослідити систему мотивів у драматургії С. Беккета.

Об'єкт дослідження - пізня драматургія С. Беккета: «Щасливі дні» («Happy Days», 1961), «Театр І» («Rough for Theatre I», 1960-і рр.), «Театр ІІ» («Rough for Theatre IІ», 1960-і рр.), «Нарис для радіо» («Rough for Radio I», 1960-і рр.), «Ескіз для радіо» («Rough for Radio II», 1960-і рр.), «Гра» («Play», 1963), «Каскандо» («Cascando», 1963), «Приходять та йдуть» («Come and Go», 1966), «Дихання» («Breath», 1968), «Не я» («Not I», 1973), «Кроки» («Footfalls», 1976), «Кач-кач» («Rockaby», 1980), «Експромт в стилі Огайо» («Ohio Impromptu», 1980), «Що де» («What Where», 1984), «Катастрофа» («Catastrophe», 1984).

Предмет дослідження - специфіка і взаємодія космо- і антропоцентричних тенденцій у драматургічній поетиці С. Беккета.

Методи дослідження. У дисертаційній роботі використано історико-генетичний, системно-аналітичний і комплексний методи.

Історико-генетичний метод сприяє виявленню генезису тем, мотивів, образів у драматургії С. Беккета. Системно-аналітичний метод дозволив узагальнити виявлені тенденції в драматургічній поетиці С. Беккета. Комплексний метод забезпечив дослідження спадщини письменника в аспекті взаємодії літератури й філософії. У роботі використано методику мотивного аналізу, а також сучасні методики вивчення художнього часу й простору (М. Бахтін, Д. Ліхачов, Ю. Лотман, В. Топоров).

Теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження становлять праці з питань теоретичної та історичної поетики, зокрема драматургічної (Н. Арутюнова, С. Бєлокурова, Р. Веллек, О. Воррен, О. Веселовський, Дж. Катишева, Б. Костелянець, Д. Ліхачов, О. Ніколюкін, М. Поляков, О. Потебня, Н. Тамарченко, Б. Томашевський, В. Халізєв, О. Фрейденберг), поетики абсурду (Ж. Бекельман, Р. Браштайн, Дж. Веллворт, Е. Вілсон, Ж. Гішарно, М. Есслін, Е. Йонеско, О. Ревзіна та І. Ревзін, О. Чернорицька), мотивного аналізу (Б. Гаспаров, К. Жолковський, Ю. Щеглов), дослідження художнього часу та простору (М. Бахтін, Д. Ліхачов, Ю. Лотман, В. Топоров), лінгвістичної поетики (Є. Гончарова, О. Матвєєва та ін.), а також творчості С. Беккета (А. Атанасон, Е. Бретер, Є. Васильєв, О. Коляда та ін.). У дисертації враховано досвід сучасних досліджень антропо- і космоцентризму в літературі (Є. Гончарова, Н. Мірошниченко, Є. Шейдакова).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в роботі вперше розкрито концептуальні засади і художні особливості пізньої драматургії С. Беккета в аспекті космо- та антропоцентризму. Виявлено специфіку і взаємодію космо- й антропоцентризму у п'єсах письменника на різних рівнях структури тексту. Переглянуто проблеми художнього часу й простору, сценічної дії у п'єсах С. Беккета. Розглянуто специфіку мови пізньої драматургії митця. Виокремлено та системно проаналізовано образи-символи, мотиви й мотивні комплекси у п'єсах письменника. Розкрито ключові засади та сутність концепцій людини та світу в драматургічній творчості С. Беккета. У науковий дискурс введено твори, які лишалися поза увагою вітчизняного літературознавства.

Теоретичне значення дисертаційної роботи. У роботі уточнено підходи до поетологічного аналізу драматургічного твору крізь призму космо- й антропоцентризму. Комплексне дослідження поетики беккетівської драматургії розширює існуючі в сучасному літературознавстві уявлення про концептуальну та поетикальну систему театру абсурду.

Практичне значення дисертації полягає в можливості застосування її результатів у процесі викладання теорії літератури, історії зарубіжної літератури ХХ століття, спецкурсів і спецсемінарів, а також для створення підручників та навчальних посібників з історії зарубіжної літератури для вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація й усі опубліковані статті написані автором одноосібно.

Апробація основних положень і результатів дисертації здійснювалась під час обговорення роботи на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Основні положення дисертації викладено в доповідях на Міжвузівській молодіжній науковій конференції «Міф і ритуал у традиційній та новітній культурі» (Київ, 2001), Міжнародній науковій конференції «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів» (Харків, 2008), Міжвузівській науково-методичній конференції «Навчання іноземних мов у вищих навчальних закладах освіти на сучасному етапі» (Харків, 2008), Філологічних читаннях до 80-річчя від дня народження проф. Н. Г. Корж (Харків, 2009), Міжнародній науковій конференції «Наукова спадщина О. О. Потебні в контексті розвитку європейської філологічної думки XIX-XXI ст. До 175-річчя від дня народження О. О. Потебні» (Харків, 2010), ІV Міжнародному українському науковому конгресі дослідників зарубіжної літератури та культури «Світова література на перехресті культур та цивілізацій» (Крим, 2011).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 7 статей, із яких 6 надруковано у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (255 позицій). Обсяг основного тексту дисертації становить 175 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і завдання роботи, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну дисертації, її теоретичне й практичне значення, висвітлено зв'язок теми роботи з науковими програмами і планами, подано інформацію про апробацію.

Перший розділ «Сучасні проблеми дослідження драматургії С. Беккета» складається з двох підрозділів. У розділі висвітлено динаміку вітчизняних і зарубіжних досліджень творчості С. Беккета, визначено актуальні вектори вивчення концептуальної та поетикальної систем драматургії письменника, обґрунтовано теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.1. «Еволюція та сучасний стан беккетознавства» простежується рух беккетознавства від 1960-х років до сьогодення. Діахронічний розгляд існуючих праць з творчості C. Беккета дозволив констатувати, що сучасні студії продовжують розробки беккетознавців 1960-1970-х років (Ж. Бекельмана, Р. Браштайна, Дж. Веллворта, М. Ессліна, Р. Кое, З. Лібмана, Т. Якимович та ін.) в аспектах проблематики, характерології, образотворення, «абсурдистських» художніх прийомів.

Новітнє беккетознавство представлене працями зарубіжних вчених (А. Атанасон, Е. Бретер, Л. Гордон, Дж. Колдер, Дж. Ноулсон, Дж. Флетчер та ін.). В останні роки з'явилися вітчизняні дослідження, присвячені творчості С. Беккета (Є. Васильєв, О. Коляда, С. Маркелова, Є. Миропольська, В. Скуратівський та ін.).

Науковці розглядають спадщину письменника з позицій модерністської поетики (С. Бедж, Р. Бігем, А. Кронін), а також крізь призму постмодернізму (Р. Барт, М. Бланшо, І. Гассан, Д. Токарєв). Увагу дослідників привертає феномен абсурду (як поетологічний метод та філософська категорія) в текстах С. Беккета (О. Бурєніна, Ж. Дерріда, М. Коренєва, Н. Корнвелл).

Незважаючи на велику кількість праць, присвячених С. Беккетові, у сучасній науці існує проблема визначення специфіки драматургічної дії у ранніх, зрілих та пізніх творах драматурга, а також проблема співвідношення статики та динаміки у п'єсах письменника. Образно-символічний рівень п'єс С. Беккета, особливості мови, організації часу й простору в драматургії митця також потребують розширеного дослідження та типологізації. Недостатньо дослідженою в сучасному беккетознавстві є пізня драматургія письменника (п'єси 1960-1980-х років). В невеликій кількості праць, переважно зарубіжних (Е. Бретера, А. МакМален, Дж. Ноулсона, Дж. Піллінга, Р. Путні), відзначено ускладнення творчого методу пізнього С. Беккета, загострення дисонансу вербального та сценічного компонентів. На жаль, пізня драматургія письменника опинилась поза увагою вітчизняного літературознавства.

У підрозділі 1.2. «Методологічні засади дослідження драматургії С. Беккета» розглянуто сучасні методики вивчення творчості письменника та визначено теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи.

Драматургічна спадщина С. Беккета досліджувалася з позицій біографічної (Л. Гордон, Дж. Колдер), структурно-семіотичної (О. Ревзіна, І. Ревзін), естетико-філософської (С. Голубков, Дж. Колдер, М. Коренєва, Є. Миропольська), міфопоетичної (K. Бекмен, Є. Беренштейн, О. Коляда) методологій, а також в аспекті рецептивної естетики (В. Ізер). Кожен із цих підходів є аргументованим та продуктивним. Водночас у дисертації відзначено необхідність комплексного, ґрунтовного вивчення драматургічного здобутку письменника на підставі синтетичної методології.

Концептуальність творчості С. Беккета, проблема «людина і світ» зумовлює доцільність розгляду п'єс драматурга крізь призму міждисциплінарних понять «антропо- та космоцентризму», що запропоновано в дисертаційній роботі. У підрозділі наведено інтерпретації цих понять сучасною гуманітарною наукою - філософські (В. Борзенков, І. Фролов), лінгвопоетичні (Є. Гончарова, А. Домашнєв, О. Забуранна, Є. Кубрякова О. Матвєєва), літературознавчі (Н. Мірошниченко, М. Мюллер, В. Топоров), визначено термінологічний базис дослідження.

Поняття «антропоцентризму» охоплює як суто літературознавче значення первинності теми (образу, мотивного комплексу тощо) людини в літературному творі, що суб'єктивно інтерпретується письменником та втілюється в образах персонажів; так і філософське - способу пізнання «від людини до світу» з настановою на суб'єктивність, ірраціональність, емоційність та інтуїтивність. Поняття «космоцентризму» ототожнює літературний твір із внутрішньо цілісним художнім світом, самоцінним космосом, в якому образно втілюється світогляд митця, воно пов'язане з міфологічною моделлю холістичного світу (А. Кун, М. Мюллер, В. Топоров), крім того, апелює до пізнавальної позиції «від світу до людини». Науковий синкретизм наведених дефініцій зумовлений, з одного боку, традицією їх парного, антиномічного вживання перш за все в межах філософсько-культурологічного дискурсу, а з іншого, літературознавчою специфікою роботи.

«Антропосфера» в дисертації розглядається як фізичний простір людини (персонажів письменника) та міжособистісні відносини; «космосфера» - як простір навколо людини (драматургічні пейзаж та інтер'єр).

Художні «концепції світу та людини» визначають систему домінант, які відображають світ у взаємозв'язку й взаємодії з особистістю, «матеріалізуються в індивідуалізованому інтуїтивному художньому мисленні автора й відбиваються в структурі художнього твору» (Ю. Борєв, І. Гречаник).

У підрозділі визначено та обґрунтовано методологічний базис дослідження часу та простору беккетівських п'єс, драматургічної дії та мови письменника, образно-символічного шару, мотивних комплексів драматургії С. Беккета.

Другий розділ «Художні принципи організації пізніх п'єс С. Беккета» складається з чотирьох підрозділів, в яких проаналізовано художній час і простір, специфіку драматургічної дії, образно-символічний та мовленнєвий рівні беккетівської драматургії 1960-80-х років.

У підрозділі 2.1. «Особливості часу та простору в творах письменника» визначено форми художнього часу, спосіб його руху та сприйняття персонажами у пізніх п'єсах С. Беккета. Визначено точки перетину між темпоральними та просторовими ознаками, виявлено домінантні типи хронотопу у творах митця.

П'єсам С. Беккета притаманна циклічна модель часу: кожен день подібний до іншого, повторюваними є щоденні дії персонажів. Протагоністи не диференціюють темпоральні відрізки, які внаслідок граничної подібності зливаються у проміжний, безякісний час («Театр І»). Його сприйняття є обмеженим, фрагментарним (персонажами сприймається лише незначний, актуальний проміжок часу). У темпоральному континуумі беккетівських п'єс домінує «умовно теперішній» час, що підкреслюється за допомогою прийомів заперечення минулого та майбутнього часів: «вичерпання» минулого історіями персонажів, розрізненість та суперечливість їхніх спогадів («Кроки»), створення статичних образів, фотографічної фіксації певного моменту («Гра», «Катастрофа») тощо.

Разом з тим у п'єсах С. Беккета простежується темпоральна активність - регресивний рух часу спричиняє руйнівні наслідки, що знаходять відбиток у речах (зношення) та персонажах. З коловороту людського життя письменник виділяє деструктивно відмічену стадію - старість, у п'єсах митця відсутні ознаки центральної зони (зрілості), дитинство згадується виключно в негативному контексті (загибель, болісна втрата дитинства тощо). У природному часі переважають сутінки, вечір, безживна зима («Театр І»). Хронос у драматургії С. Беккета повільно та неухильно наближається до кінця, проте не дістає його, постійно балансуючи на межі, тобто є лімінальним. Помежовість добового часу (поміж днем та ніччю) та часу людського життя (поміж життям і смертю) вказує на маргіналізованість беккетівського хроносу.

Специфіка художнього часу зумовлює способи просторових рішень у п'єсах С. Беккета. Наявність спільних точок перетину просторово-часових ознак визначає типи хронотопу в драматургії митця.

Локус є закономірно одноманітним - безживний пейзаж, пустельна темна кімната з обмеженою кількістю декорацій. Хронотоп «пустелі» організує більшість драматургічних текстів С. Беккета («великі» - «Чекаючи на Годо», «Сцена без слів І», «Кінець гри» та пізні - «Щасливі дні», «Театр І» та ін.).

Художній простір набуває ознак циклічності, що втілюється в хронотопі «дороги». У п'єсах «Чекаючи на Годо» і «Театрі І» перед глядачем постає довільний невеликий фрагмент дороги без видимого початку та кінця. Дорога є переважно пустельною, вкрай рідко тут відбуваються події, що пов'язано з монохромністю часу та простору. Персонажі перебувають на узбіччі, на куті невизначеної вулиці, що несе додаткову семантику маргінальності, другорядності.

Ознака регресивності переноситься драматургом і на простір, який поступово звужується, локалізуючись на образах протагоністів (з допомогою світла акцентовано постать людини, певний фрагмент її тіла («Не я»)). У пізніх п'єсах драматурга процес звуження простору інтенсифікується. Регресивна, деструктивна закономірність часу та простору втілюється в хронотопі «землі (ґрунту) / погребальних урн» («велика» п'єса «Кінець гри» та пізні «Щасливі дні» та «Гра», персонажі яких буквально занурені у землю, є невід'ємними частинами урн), де закладено метафору життя як поступового вмирання.

Лімінальність часу та простору реалізовано в хронотопі «порогу» (пізні п'єси «Театр І» та «Театр ІІ»), який втілює ідеї близького кінця, смерті. Хронотопічний образ «вікна» («Театр ІІ») виконує функцію медіатора, означаючи можливість переходу із життя у смерть, із реального у потойбічне.

У підрозділі 2.2. «Проблема драматургічної дії у п'єсах С. Беккета» переосмислено поширене в беккетознавстві положення про відсутність драматургічної дії у творах митця; проаналізовано взаємодію статики та динаміки у пізній драматургії письменника порівняно з ранньою («Елефтерія») та «великими» п'єсами.

Дія у драматургічних творах письменника визначається специфікою хронотопу і регресивною циклічністю. Композиційна організація п'єс С. Беккета відповідає циклічному принципу - на початку п'єси представлена ситуація на межі розпаду, фінал залишається відкритим, що надає перспективу для подальшого руху за відповідною схемою. Кожен наступний цикл має ознаки втрати, поступової деструкції - тьмяніє світло, стихають голоси, скорочується тривалість, уповільнюються рухи персонажів («Гра», «Кроки», «Що де», «Кач-кач»).

Рухи беккетівських персонажів є обмеженими, повторюваними, автоматизованими, втілюють ідеї безглуздості та безперспективності будь-якої дії. Скутість рухів протагоністів зумовлена фрагментарністю та обмеженістю хронотопу й забезпечується образами-символами зовнішнього контролю (світло, свисток, стук, інший персонаж), а також незадовільним фізичним станом персонажів.

У драматургії С. Беккета втілюється філософія бездіяльності, нерухомості, проте у п'єсах різних періодів творчості митця простежується співіснування статичного та динамічного начал. Драматургічні твори 1950-х років, побудовані на загальному адинамічному тлі, містять ексцесні ситуації («Чекаючи на Годо», «Кінець гри», «Сцена без слів І», «Про всіх, що падають»). Це здебільшого перехід від активної позиції до пасивної, відмова від сліпого наслідування незрозумілих законів буття. Письменник протиставляє активний та бездіяльний способи існування персонажів («Елефтерія», «Сцена без слів ІІ»), причому активна поведінка внаслідок автоматичного характеру, безрезультатності дискредитує сама себе.

У пізній драматургії письменника («Щасливі дні», «Гра», «Не я») фізична статика контрастує з динамікою вербального рівня; ексцеси майже не спостерігаються (винятком є несподівано активна поведінка Віллі у «Щасливих днях»); дія зосереджується в сценічному освітленні та мовленні персонажів із збереженням притаманних їй ознак (регресивної циклічності, непослідовності, скутості тощо). Рушієм драматургічної дії у пізніх п'єсах С. Беккета є світло, яке виконує різні функції: космогонічну, символічну, концептуальну, композиційну, імагогічну. Дискретність, повторюваність, регресивний вектор часу визначають особливості мовлення персонажів у п'єсах «Каскандо», «Не я», «Кач-кач» та ін.

Підрозділ 2.3. «Засоби образотворення в драматургії митця» присвячено розгляду образно-символічніх комплексів беккетівських п'єс. У дисертації схарактеризовано провідні образи-символи пізньої драматургії письменника (які належать до космо- та антропосфер), здійснено їх класифікацію за семантикою.

Оскільки специфіка образів письменника полягає в узагальненості, усталеності, повторюваності та полісемантичності, в роботі застосовано поняття образу-символу. У підрозділі проаналізовано групи образів-символів у пізніх п'єсах С. Беккетта: аудіообрази, світлові, колірні, речові / предметні, візуальні пейзажні та портретні образи-символи.

Вагомою є група аудіообразів, що зумовлено жанровою специфікою драматургії С. Беккета, зверненням письменника до радіоп'єс. До найбільш значущих аудіообразів беккетівського театру належать: запис голосу «іншого» або тієї самої людини («Кач-Кач», «Каскандо», «Ескіз для радіо»), дихання (однойменна п'єса), музика («Каскандо», «Ескіз для радіо»), - група, що описує антропосферу; шум моря («Зола»), дзвінок, свисток, стук - зовнішні стимули, «контролери» («Щасливі дні», «Кроки», «Нарис для радіо» та ін.), - група, яка характеризує космосферу.

Світлова образність посідає важливе місце у драматургії С. Беккета. Практично у кожній п'єсі, написаній для сцени, дія будується на контрасті світла (візуальний образ-символ життя, космосу) й темряви (небуття, хаос) («Гра», «Кроки», «Не я» та ін.).

Колористична образність та символіка втілені в домінанті сірого, що забарвлює як оточуючий пейзаж («Театр І» та ін.), так і образ людини (сиве волосся, сірий, побляклий одяг). Нечастими та неістотними є варіації - використання інших тьмяних кольорів («Приходять та йдуть») або чорного («Кач-кач») в одязі персонажів.

Серед візуальних пейзажних образів драматургії С. Беккета у роботі відзначено такі, як земля, канава («Щасливі дні»), хронотопічні образи дороги, кута вулиці («Театр І»). До візуальних портретних образів-символів належать елементи одягу, зокрема капелюх, а також хвороби-символи персонажів, відсторонений безпристрасний погляд, образ нахиленої голови («Катастрофа», «Кач-кач»), заплющених очей (хустки на обличчі) («Театр ІІ»).

У театрі С. Беккета представлені й речові образи-символи, які є проміжною ланкою між космо- та антропосферою. Вони нерозривно пов'язані з образами персонажів, втілюють їхнє ставлення до оточуючого світу: погребальні урни («Гра»), револьвер та «ліки від втрати інтересу до життя» («Щасливі дні»), інвалідний возик («Театр І») та крісло-качалка («Кач-кач»), вікно, за яким темрява, та спущені штори («Театр ІІ», «Кач-кач»).

Образи-символи утворюють різні семантичні комплекси: «небуття та наближення до нього», «життя / впорядкованості», «безособовості», «страждання»; «самотності / замкненості».

У підрозділі 2.4. «Мова беккетівської драматургії» розкрито специфіку організації мовлення персонажів у пізніх п'єсах митця і проаналізовано невербальну мову жестів і пауз.

Мовлення персонажів C. Беккета зумовлене специфікою хронотопу, драматургічної дії, відображає смислові вектори образно-символічної системи п'єс письменника: циклічність, непослідовність, взаємодію статики та динаміки, безособовість, самовідчуження. Мова беккетівських п'єс є нелінійною, асоціативною, насиченою повторами, лексичними символами циклічності («знову», «вертіти», «ще», «назад»), містить повернення до тем та образів, що здавались вичерпаними, характеризується відсутністю чіткого початку та кінця («Гра», «Не я», «Каскандо»).

Мовлення протагоністів у драматургії С. Беккета, як і дія, позбавлене послідовності, динамічного начала, що досягається застосуванням прийому потоку свідомості («Каскандо», «Не я»), зменшенням кількості дієслів, їх навмисним пропуском («Театр ІІ»). Тенденція до номінативності синтаксису підкреслює безособове начало мови, подібну функцію виконує й акцентоване заперечення особового займенника («Не я»).

Специфіка пізньої драматургії С. Беккета полягає у переведенні «внутрішніх» історій, включених у монологи персонажів, у «зовнішні»: «текст у тексті» фізично виноситься за межі суб'єкта, є або записом на плівці, або промовляється «іншим» персонажем-двійником («Експромт в стилі Огайо», «Ескіз для радіо» та ін.). У такий спосіб акцентується проблема відчуження мови від її носія. Помітнішими у пізній драматургії С. Беккета є спроби контролювати мову - «зовнішні» історії мають слухачів: ведучий, який вмикає та вимикає запис («Ескіз для радіо», «Каскандо»); персонаж, який змушує іншого говорити («Нарис для радіо»).

У драматургії С. Беккета нівелюється семіотичний, когнітивний, інформативний, комунікативний потенціал мови. Мовні засоби у п'єсах митця не надають адекватні значення предметам та явищам, слова перебираються у нескінченному та безрезультатному пошуку відповідних іменувань. Мова у творах письменника є внутрішньо антитезною та не відповідає дії. Інформативне наповнення мови протагоністів С. Беккета обмежується констатацією фактичного стану дійсності, що незмінно погіршується, проговорюванням очевидного, спогадами про минуле. Комунікація набуває суто фізичного, фіктивного виміру, не перетворюючись на справжній інформативний контакт.

Виявлення відчуження на мовному рівні у п'єсах С. Беккета зумовлює і те, що мовленнєві функції перебирають на себе паралінгвістичні засоби. Аудіо- та візуальні образи, жести (пильний погляд у нікуди, нахилена вперед голова, схрещені руки та ін.) й паузи сприяють формуванню філософського підтексту п'єс. Нарівні з мовою невербальні засоби виконують структуротворчу й характеротворчу функції (паузи втілюють авторське відчуття часу, роблять відчутною порожнечу).

Третій розділ «Специфіка взаємодії космо- й антропоцентричних тенденцій у драматургії С. Беккета» складається з трьох підрозділів, у яких розкрито сутність та закономірності художнього світу письменника і схарактеризовано образ людини у зв'язках зі світом. Виявлено ключові мотиви та мотивні комплекси, які визначають місце людини у світі С. Беккета.

У підрозділі 3.1. «Концепція світу письменника» розглянуто специфіку художнього космосу митця, з'ясовано принципи та закономірності його функціонування.

Художній світ драматургії С. Беккета через свою спустошеність та аморфність подібний до хаосу. Проте аналіз часових та просторових характеристик, пейзажної образності драматургії С. Беккета демонструє внутрішню детермінованість та взаємозв'язок художньої системи письменника. Це дає підстави розглядати світ беккетівських п'єс в якості космосу «цілісного, впорядкованого, організованого у відповідності з певним законом (принципом) всесвіту» (В. Топоров).

Рух часу в художньому світі С. Беккета здійснюється за регресивно-циклічним принципом: космос драматургії письменника постає сукупністю витків часу, які періодично змінюють один одного, поступово скорочуються та залишають руйнівні наслідки, що корелює з міфологічним, космоцентричним світоглядом.

Беккетівському космосу властива просторова відзначеність, особливістю якої є вузькість та тенденція до поступового зменшення - як у діахронічному зрізі (надто у пізніх п'єсах), так і в межах однієї п'єси («Катастрофа», «Кач-кач» та ін.). Отже, час та простір у космосі С. Беккета постають інвертованими (регресивний вектор та звуження замість прогресії та розширення), що наближує світ письменника до есхатологічного міфу.

Регресивність часу, хронотоп порогу, нейтральна колористика, згадування персонажів про присмерк, вечір, щось посереднє між днем та ніччю («Остання стрічка Креппа», «Театр І» та ін.), - усе це вказує на проміжну стадію буття, лімінальність світу митця. Це світ, що наближається до зникнення, перебуває на межі небуття.

Космос С. Беккета скеровується зовнішніми силами, котрі іронічно втілюються в образах колючки, дзвінка, свистка та ініціюють драматургічну дію. Важливу роль у створенні та функціонуванні космічного простору беккетівських п'єс відіграє світло. Мотивація та механізм космологічних начал не доступні раціональному поясненню, людському сприйняттю, тож провідним принципом творення беккетівського космосу постає випадковість.

Потужним джерелом космологізації у драматургії С. Беккета є людина. З одного боку, якість космосу зумовлена людською перцепцією, когнітивними можливостями людини, її відчуттями, з іншого, персонажі п'єс є невід'ємними частинами космосу, фізично зливаються з ним, стають частинами речей (урн, крісла-качалки, велосипеду) та простору (безформні образи персонажів буквально зливаються із сірим пейзажем). Тож, у художньому світі С. Беккета діють закони загальної інтеграції та детермінізму.

У підрозділі 3.2. «Людина в художній картині світу С. Беккета» розкрито категорії, які формують образ беккетівської людини. Типовою ознакою персонажів С. Беккета є похилий вік, що зумовлює виділення категорії «старості» в межах беккетівської концепції людини. Вона охоплює ідеї життя на порозі смерті, «передкінцевого» стану; слабкості, нікчемності, безликості людини, оскільки старість у п'єсах С. Беккета нівелює ознаки індивідуальності, статі, естетичності, навіть людяності.

Важливими модусами екзистенції у творчості С. Беккета є «замкненість» та глибока «самотність» людини. Відсутність взаємодії з оточуючим світом, властива персонажам С. Беккета, проектується на зовнішні фактори, видимі ознаки замкненості (просторова обмеженість, локалізація топосу на образах протагоністів, фізичні вади, безконтактність та ін.).

Безпосередньо пов'язаною із категоріями замкненості та самотності є «маргінальність» - соціальна (персонажі існують поза соціумом), етична (іронічне ставлення персонажів до понять честі, гідності, будь-яких зобов'язань, родинних цінностей, мізантропія), духовно-релігійна (атеїстичні переконання, профанація релігії), естетична (непривабливі, відразливі), територіальна (персонажі знаходяться на узбіччі дороги, розі вулиці, у чужому будинку).

Семантичний комплекс «життя-вмирання, розкладу» втілено С. Беккетом у категорії «страждання» - фізичного та морального, що притаманне всім персонажам його п'єс (сліпота, глухота, кульгавість; часткова або повна нерухомість; хвороби репродуктивних органів; новоутворення та пухлини). Через фізичну неповноцінність персонажі С. Беккета вимушені користуватися механічними предметами (лупою, велосипедом, інвалідним візком, милицями), що уособлює ідеї дихотомічності людської природи, дисонансу ментального та фізичного начал, безсилля людини перед фактом поступової руйнації власного тіла.

Протагоністи С. Беккета є схожими між собою за зовнішнім виглядом (безформні), віком, асоціальністю, фізичним станом, ментально-інтелектуальними характеристиками (агностики), етичними переконаннями. Це зумовлює виділення категорій «нейтральності» та «безособовості».

Персонажі письменника втілюють концепцію біполярної, внутрішньо суперечливої, самовідчуженої людини, що дозволяє виокремити категорію «фрагментарності особистості». У п'єсах письменника представлений або образ розшарованої особистості, яка усвідомлює відчуженість від самої себе та не здатна скласти в єдине ціле фрагменти власного життя («Каскандо»), або пари схожих персонажів («Театр І», «Театр ІІ», «Експромт в стилі Огайо»), або складніша, розгалуженіша ієрархія образів, ймовірно, єдиної людини (кожен контролює іншого та завдає йому страждань) («Нарис для радіо», «Що де»). Внутрішньо- та міжособистісні відносини відрізняються дисгармонійністю, причому первинною є антиномія ментального та фізичного начал, а також тісною взаємопов'язаністю; поєднують у собі страждання, жертовність, з одного боку, та жорстокість, прагнення завдати болю, з іншого. Імена персонажів є взаємозалежними елементами єдиного цілого, взаємодоповнюють одне одного (Фло, Ві та Ру - семантика квітіння, життя та руйнації у п'єсі «Приходять та йдуть») та часто характеризуються фонетичною співзвучністю (Бім і Бом у п'єсі «Що де»). Розшарування особистості, що простежується в картині світу С. Беккета, призводить до її заперечення.

У підрозілі 3.3. «Мотиви й мотивні комплекси» досліджено специфіку взаємодії космо- та антропосфер у мотивній організації п'єс С. Беккета, виокремлено ключові мотиви, які формують мотивні комплекси, простежено еволюцію мотивів від п'єс 1950-х років до пізньої драматургії митця.

Мотивний комплекс «кінця» («наближення до кінця»), до якого належать мотиви «золи», «течі», «кінця», «падіння» та «смороду», широко представлений у «великих» («Кінець гри» та ін.) та пізніх п'єсах С. Беккета («Каскандо», «Щасливі дні», «Ескіз для радіо»). Мотиви цього комплексу акцентовано в назвах п'єс, вони включаються в репліки персонажів, взаємодіють зі структурою сюжету (згасання вогню, протікання труби, зношення речей; зникнення музики та голосу на плівці), системою персонажів (старіння, складнощі руху, падіння, неприємний запах) та просторово-часовими координатами (присмерк, апокаліптичний пейзаж, закінчення життя). Мотив «падіння» у пізніх п'єсах втрачає комічне забарвлення, що було в «Чекаючи на Годо» та «Про всіх, що падають», зберігаючи лише семантику руйнації. Отже, мотивний комплекс «кінця» у пізній драматургії С. Беккета утворює смислове поле наближення до смерті, неконтрольованості цього процесу, фізичної та духовної деградації людини. Цей комплекс гармонізує такі категорії людського образу, як старість, страждання із космічними характеристиками регресивного, лімінального часу та простору.

У драматургії С. Беккета поширеним є мотивний комплекс «гри», що охоплює мотиви «гри у шахи», «гри за правилами», «патової ситуації гри», «завідомого програшу» («Кінець гри»), «гри у життя» (пізня п'єса «Гра»). Алгоритм рухів персонажів чітко сплановано; протагоністи, хоча й не розуміють умов гри, діють механічно, за заданими правилами. Мотив «гри» вербалізується в репліках персонажів (дискусія на предмет припинення гри («Кінець гри») та ін.). Мотивний комплекс «гри» у драматургії С. Беккета увиразнює такі смисли: одноманітність людського життя, його зумовленість неінтелігібельними законами космосу, смертність. Крім того, гра стає засобом осмислення життя, адаптації до умов буття.

У пізній драматургії письменника посилюється мотив «вигнанництва» («непотрібності») («Театр І», «Театр ІІ», «Не я»). У характерології він позначається на втраті персонажами дому та близьких, випадковості та небажаності людської появи на світ; на рівні хронотопу - перебування в чужому будинку та ін.

Набувають подальшого розвитку у пізніх п'єсах і мотиви «циклічного руху», «повернення», «розгойдування», «кроків» («Кроки», «Приходять та йдуть» та «Кач-кач»), що виявляються в обмеженості руху персонажів, сценічного простору, у лексичних символах повторення («ще», «знову» тощо). Зазначені мотиви охоплюють семантику монотонного, автоматичного існування людини у регресивно-циклічному часі та обмеженому просторі.

Переосмислюється у пізній драматургії С. Беккета мотивний комплекс «іншого»: мотиви «спостерігача» / «питаючого» / «ката» («Не я», «Нарис для радіо» та ін.). Якщо у «великих» п'єсах письменника представлені пари схожих, але різних людей («Чекаючи на Годо», «Кінець гри» та ін.), то в пізніх п'єсах «іншим» часто виступає двійник, alter ego тієї самої людини. Мотивний комплекс «іншого» охоплює значення зовнішнього імперативу, потреби людини у спілкуванні, жаху перед самотністю, порожнечею, розшарованості особистості.

У висновках узагальнено основні положення та результати дослідження.

Творчість С. Беккета через свою значущість у літературному процесі ХХ століття не позбавлена дослідницької уваги, особливо у зарубіжній науці. У нашій роботі виокремлено коло недостатньо досліджених беккетознавцями проблем, які пов'язані зі своєрідністю драматургічної творчості пізнього С. Беккета. Специфіку хронотопу, сценічної дії, образності та мови, мотивіки п'єс 1960-80-х років, які найменш висвітлені у наукових працях, розглянуто крізь призму космо- та антропоцентризму.

Обраний напрямок дослідження зумовив необхідність літературознавчого осмислення та уточнення понять «космо- і антропоцентризму», «космо- і антропосфери», залучення понять «концепцій світу та людини» й встановлення зв'язків між ними.

Концепції космо- і антропоцентризму визначають картину світу у пізній драматургії С. Беккетта, всі рівні текстової структури п'єс митця, особливості його драматургічної поетики.

Організація часу і простору в пізній драматургії С. Беккета відзначається циклічністю (коловорот часу, чергування природних циклів, превалювання теперішнього часу та ін.), яка втілюється у хронотопі «дороги». Беккетівському хронотопу притаманна монохромність - подібність часових відрізків, однорідність простору. Безживність топосу, незаповненість часу подіями зумовлюють хронотоп «пустелі». Час та простір поступово вичерпуються, характеризуються регресивністю, що реалізується у хронотопі «землі / погребальних урн», та лімінальністю, яка втілюється в хронотопі «порогу». Беккетівському хронотопу властива маргінальність - перехідні зони часу (сутінки), перебування персонажів у чужому або межовому просторі.

Драматургічна дія п'єс відповідає таким ознакам хронотопу, як повторюваність, регресивність та обмеженість. Рухи персонажів є автоматичними, неваріабельними, скутими та поступово зводяться нанівець. Драматургії С. Беккета притаманне певне динамічне начало (нечисленні ексцесні ситуації), однак воно є обмеженим, позбавленим сенсу і послаблюється у пізніх п'єсах, переводиться у вербальну й образну площини, на сценічне освітлення.

Образно-символічна система пізнього С. Беккета підтримує провідні тенденції хронотопічного та дійового рівнів і групується у семантичні комплекси. Комплекс «небуття та наближення до нього» (образи-символи темряви, сірої колористики, мертвої тиші, землі та ін.), а також образно-символічний комплекс «безособовості» (голос «іншого», капелюх, безформний одяг) вказують на «розчинення» людини в космосі. Комплекс «страждання» охоплює хвороби-символи беккетівських персонажів (сліпота, глухота, кульгавість та ін.). Образно-символічні комплекси «життя / впорядкованості» (світло, вогні, дзвінок, свисток тощо) та «самотності / замкненості» (спущені штори на вікні, заплющені очі та ін.) є засобами відмежування антропосфери від космосфери.

Образність та символіка пізніх п'єс С. Беккета є своєрідною знаковою мовою драматурга, функціонально пов'язаною зі сценічним мовленням персонажів. Вербальний рівень п'єс відзначається тенденціями до циклічної організації (повторення слів, тем) та адинамічності (мовлення персонажів уповільнюється, наповнюється паузами). Процес мовлення набуває ознак безособовості, що забезпечується використанням прийомів потоку свідомості, зменшення дієслів, винесення мовлення за межі його суб'єкта, виявлення приреченості спроб персонажів контролювати відчужену мову. У мові персонажів С. Беккета (антитетичній, семіотично, когнітивно, комунікативно неспроможній) - виявляється їх безсилля та самовідчуженість. Важливу роль у театрі пізнього С. Беккета відіграють паузи, на які переноситься смислове навантаження п'єс та які утворюють їх філософський і символічний підтексти.

Художньому світу драматурга притаманні: інвертованість (темпоральна регресивність та просторова вузькість) і циклічність. Беккетівський космос є недиференційованим, гомогенним (одноманітність часо-просторових ознак). Це децентрований, маргіналізований світ, що наближається до межі з небуттям. Космос твориться випадково, характеризується загальною інтеграцією та передбачає присутність у ньому людини.

Концепція людини у драматургії С. Беккета формується з категорій «старості», «замкненості» та «самотності». Беккетівська людина є «маргінальною» (асоціальною, непривабливою тощо), «страждальною» (перманентно відчуває власне страждання та завдає болю іншим). Людина в художньому світі письменника наділяється характеристиками «нейтральності та безособовості», не знаходить власної цілісної, постає «фрагментарною», розшарованою.

Специфіка взаємодії людини та світу відображена у мотивах та мотивних комплексах драматургії С. Беккета. У пізніх п'єсах письменника присутні мотивні комплекси «кінця» та «гри», де порівняно з «великими» п'єсами зменшується комічне начало; поширюються мотиви «вигнанництва» та «циклічного руху»; переосмислюється мотивний комплекс «іншого», в якому посилюється семантика деперсоналізації особистості.

Визначені смислові лінії драматургії митця дозволяють встановити моделі взаємодії космо- та антропосфер: асиміляція (ознаки, притаманні образу людини, уподібнюються характеристикам космосу, людина розчиняється у ньому); підкорення (людина дотримується правил космосу); невідповідність, що створює трагікомічний ефект; відторгнення (відмежування людини від світу). Моделі асиміляції антропосфери з космосферою, підкорення людини світові вказують на космоцентричність художнього світу письменника. Моделі ж невідповідності антропо- та космосфери, відмежування людини від світу, її замикання на собі зумовлюють антропоцентричний вектор драматургії С. Беккета.

Отже, художній космос митця є струнко організованою моделлю, в якій людині приділяється неабияка увага. Тому стан розпаду - людини і світу, що зображається у театрі С. Беккета, виявляється не стільки віддзеркаленням внутрішніх переконань письменника, а є більшою мірою пересторогою: доведене до абсурду існування без сенсу та мети викриває усю згубність тотального заперечення.

Перспективами подальшого дослідження є залучення до аналізу драматургічної спадщини С. Беккета його прозових творів, а також розгляд театру митця у крос-культурному плані, у зіставленні з абсурдистськими п'єсами попередників і наступників письменника.

беккет п'єса драматургія художній

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Кулинич Н. В. Функционирование текстогенерирующей категории «анти» в драматургии С. Беккета (на материале пьесы «В ожидании Годо») / Н. В. Кулинич // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2005. - Вип. 43; № 647. Сер.: Філологія. - С. 90-94.

2. Кулинич Н. В. Специфіка відносин автора - тексту у творчості С. Беккета / Н. В. Кулинич // Наук. зап. ХНПУ імені Г. С. Сковороди. - 2005. - Вип. 4 (44); ч. ІІ. Сер.: Літературознавство. - С. 149-153.

3. Кулинич Н. В. Специфіка поетики абсурду у драматургії С. Беккета / Н. В. Кулинич // Наук. зап. ХНПУ імені Г. С. Сковороди. - 2006. - Вип. 4 (48); ч. І. Сер.: Літературознавство. - С. 125-130.

4. Кулинич Н. В. Картина світу у драматургії С. Беккета / Н. В. Кулинич // Наук. зап. ХНПУ імені Г. С. Сковороди. - 2007. - Вип. 3 (51); ч. ІІ. Сер.: Літературознавство. - С. 142-147.

5. Кулинич Н. В. Концепція антимови у драматургії С. Беккета / Н. В. Кулинич // Наук. зап. ХНПУ імені Г. С. Сковороди. - 2008. - Вип. 3 (55); ч. І. Сер.: Літературознавство. - С. 139-144.

6. Кулинич Н. В. Концепція особистості у драматургії С. Беккета / Н. В. Кулинич // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - 2008. - Вип. 54; № 836. Сер.: Філологія.- С. 221-223.

7. Кулинич Н. В. Мовна картина світу в драматургії С. Беккета / Н. В. Кулинич // Корж Наталья Григорьевна: сб. ст. / под общ. ред. профессора А. Д. Михилева и А. П. Коржа. - Х.: Студцентр, 2010. - С. 77-87.

Анотація

Кулинич Н. В. Космо- і антропоцентризм у драматургічній поетиці С. Беккета. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. - Сімферополь, 2011.

У дисертації системно розглянуто недостатньо досліджені та дискусійні проблеми сучасного беккетознавства - поетикальну організацію та концептуальний базис драматургії С. Беккета 1960-1980-х років («Щасливі дні», «Театр І», «Театр ІІ», «Нарис для радіо», «Ескіз для радіо», «Гра», «Каскандо», «Приходять та йдуть», «Дихання», «Не я», «Кроки», «Кач-кач», «Експромт в стилі Огайо», «Що де», «Катастрофа»). Під час аналізу беккетівських п'єс використано розроблені у дисертації поняття «космо- й антропоцентризму», «космо- й антропосфери», які у сукупності з суміжними поняттями «концепцій світу та людини» дозволяють відтворити цілісну картину беккетівського світу.

У роботі проаналізовано різні поетикальні рівні пізніх п'єс С. Беккета - хронотопу, драматургічної дії та мови, образності та символіки, - визначено їх взаємообумовленість та спільність, наявність космо- та антропоцентричних векторів. Авторкою висвітлено закономірності організації художнього світу С. Беккета та виявлено категорії, які формують концепцію людини письменника. Досліджено специфіку взаємодії космо- і антропосфер на рівні мотивної організації беккетівських п'єс.

Ключові слова: С. Беккет, пізня драматургія, антропоцентризм, антропосфера, космоцентризм, космосфера, концепції світу та людини, хронотоп, дія, образ-символ, мова драматургії, мотив.

Аннотация

Кулинич Н. В. Космо- и антропоцентризм в драматургической поэтике С. Беккета. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04 - литература зарубежных стран. - Таврический национальный университет имени В. И. Вернадского. - Симферополь, 2011 г.

В диссертации системно рассматриваются недостаточно исследованные, а также дискуссионные проблемы современного беккетоведения - поэтикальная организация и концептуальный базис драматургии С. Беккета 1960-80-х гг. («Счастливые дни», «Театр І», «Театр ІІ», «Набросок для радио», «Эскиз для радио», «Игра», «Каскандо», «Приходят и уходят», «Дыхание», «Не я», «Шаги», «Кач-кач», «Экспромт в стиле Огайо», «Что где», «Катастрофа»). При анализе беккетовских пьес используются разработанные в диссертации понятия «космо- и антропоцентризма», «космо- и антропосферы», которые в совокупности со смежными понятиями «концепции мира и человека» позволяют воссоздать целостную картину беккетовского мира.

В работе анализируются различные поэтикальные уровни поздних пьес С. Беккета, обнаруживается их взаимообусловленность и общность, наличие космо- и антропоцентрических векторов. При этом драматургия С. Беккета рассматривается в эволюционном аспекте (поздняя сопоставляется с ранней и зрелой / «большой»).

Диссертанткой исследуется своеобразие художественного времени и пространства поздних пьес С. Беккета, выделяются ключевые типы хронотопов: «дороги и её обочины», «пустыни», «земли / погребальных урн», «порога». Пересматривается проблема драматургического действия: динамическое начало постепенно ослабевает, переводится в вербальную и образную плоскости. Характеризуется образно-символический пласт пьес С. Беккета, который классифицируется по смысловым группам: «небытия и приближения к нему», «безличности», «страдания», «жизни / упорядоченности», «одиночества / замкнутости». Рассматриваются вербальный и невербальный компоненты драматургического языка писателя.

...