Народні джерела національної самобутності української літератури 70–90-х років ХІХ століття

28

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет

імені Івана Франка

10.01.01 - українська література

10.01.07 - фольклористика

УДК 801.83: 821.161.2 - 09"18" 1870-1890 рр.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття

Вертій Олексій Іванович

Львів 2011

Дисертацією є монографія.

Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант:доктор філологічних наук, професор Салига Тарас Юрійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка.

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Дмитренко Микола Костянтинович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України, завідувач відділу фольклористики;

доктор філологічних наук, доцент Іванишин Петро Васильович, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри теорії та історії української літератури;

доктор філологічних наук, професор Руснак Ірина Євгеніївна, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, завідувач кафедри української літератури.

Захист відбудеться “6 ” травня 2011 року о 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 2 квітня 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради С.М. Пилипчук

Загальна характеристика роботи

поетика письменник світосприйняття

Актуальність теми дослідження. Формування сукупності національних підстав сучасного українського літературознавства, нової сукупності поглядів на історію нашого письменства, природно, відбувається в діалектичній єдності суперечностей. Сутність цих суперечностей виявляється в тому, що таке формування одні вчені (О.Забужко, Т.Гундорова, С.Павличко) вбачають у спрямуваннях на новітнє зарубіжне літературознавство, інші (Д.Наливайко, О.Пахльовська, Л.Мороз, Я.Поліщук) - у вивченні української літератури як явища світового письменства у спадкоємних взаємозв'язках та взаємозумовленостях, у типологічних зіставленнях з літературами інших народів, ще інші (І.Денисюк, Т.Салига, Л.Сеник, С.Андрусів, І.Руснак, П.Іванишин) - у з'ясуванні тих проблем, які визначають національні особливості нашого письменства, а відтак і діалектики історико-літературного поступування.

Важливим чинником розв'язання цих проблем є з'ясування народних джерел творчості того чи іншого письменника, літератури загалом. Вітчизняне літературознавство нагромадило багатий досвід у вивченні фольклорно-літературних зв'язків (М.Костомаров, О.Потебня, І.Франко, О.Огоновський, М.Сумцов, О.Дорошкевич, П.Попов, О.Дей, Г.Нудьга, Т.Комаринець, М.Грицай, О.Мишанич, О.Гончар, І.Денисюк, В.Погребенник, П.Будівський, Ю.Шутенко та ін.). Концептуально зміст цих досліджень можна охарактеризувати як перехід “від традиційного плану виявлення контактних і генетичних зв'язків двох систем до вивчення їх типологічних співпадань”, від реєстрації іманентних фактів “живописного” інтересу до фольклору - до з'ясування цих зв'язків через специфіку їхнього переломлення в творчих методах і стилях”¹¹ Погребенник В. Ф. Українська поезія кінця ХІХ - початку ХХ ст. та фольклор (до проблеми естетичної співдії індивідуальної поетики і народних традицій) : автореф. дис. … док. філол. наук / В. Ф. Погребенник. - К., 1992. - С. 7.. У зв'язку з цим виникає доконечна необхідність розширення рамок подібних досліджень. Їх предметом мають бути не лише народнопоетичні мотиви, образи, ті чи інші складники стилю і т.д., а й народні звичаї, народна естетика, психологія, філософія, побут, народний світогляд загалом та їх художнє освоєння в писемній літературі.

Своєю чергою розв'язання цих проблем викликає необхідність з'ясування змісту таких ознак і понять, як “національна література”, “національна самобутність літератури”, “національна картина світу”, “національний тип героя”, “національний тип взаємозв'язків людини і світу”, а також особливостей світогляду українського народу в їх взаємозв'язках з теорією нації, проблемами художньо-естетичного поступу нашого письменства, смислових полів у народному, особистісно-авторському світогляді та художньому творі і т.д.

Цілком природно, що сукупність основоположних підстав у такому разі складають ідеї, насамперед, українських учених, які найбільш повно і усебічно виражають національну природу художнього світу даного образу, твору чи то особливостей літературного поступування. Найважливішою ознакою національної літератури В.Державин, наприклад, вважав не приналежність її до певного етнічно-національного середовища, навіть не вияв специфічно національного в ній, хоча цього він також не заперечував, а те, як така література “формує націю духово, тривало позначаючись на її ментальності”¹¹ Державин Володимир. Національна література як мистецтво (Мистецька мета і метод національної літератури) / Володимир Державин // Державин Володимир. Література і літературознавство. Вибрані теоретичні та літературно-критичні праці. - Івано-Франківськ, 2005. - С. 56.. Своє призначення, на думку вченого, національна література може виконати за умови, коли вона, по-перше, буде цілісним, довершеним естетичним утворенням, тобто мистецтвом справді високого рівня, по-друге, виражаючи ідеї, сама стане ідеєю, відкриватиме світові націю, утверджуватиме її у цьому світі, по-третє, національна література, і як мистецтво, і як ідея, об'єднуватимуться одне в одному, виражатимуть одне через інше гармонію усіх її складових.

Виняткової ваги у здійсненні цих завдань Д.Донцов надавав звичаям українського народу, адже відхід від них веде за собою неминучі чужоземні впливи, які й витісняють у житті, культурі та літературі ті звичаї, формують зовсім іншу свідомість, що руйнує націю як спільноту, веде її до занепаду і виродження, до встановлення панування над нею ворожих їй сил. “Прив'язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, - це прив'язання є фундаментом нації”²² Донцов Дмитро. Де шукати наших історичних традицій. Дух нашої давнини / Дмитро Донцов. - К., 2005. - С. 29., - писав він. Однак життя не завжди виробляє додатні звичаї, а й звичаї покори, пристосуванства, байдужості, корисливої вигоди і т.д. Д.Донцов застерігав від наслідування останніх і наголошував на необхідності успадкування та розвитку перших. Література ж як форма національної свідомості, спосіб самоздійснення нації, має зображувати і ті, й інші, зображувати їх у єдності суперечностей, гартувати волю до боротьби зі слабодухістю, байдужістю, запроданством, виводити націю із пекла братовбивчих війн, морального, духовного, соціального та історичного винародовлення на шлях свободи і незалежності, утверджувати наші національні цінності як цінності загальнолюдські, загальнозначимі.

Праці І.Нечуя-Левицького, І.Франка, Т.Зіньківського, Г.Нудьги, Н.Шумило та інших учених не раз засвідчували зрослу зацікавленість європейської та світової наукової і літературно-мистецької громадськості різних часів усною творчістю, літературою та культурою українського народу, високе і гідне їх поцінування. Подальший розвиток та поглиблення основоположних думок та ідей цих праць - одне з найпершочерговіших завдань сучасного вітчизняного літературознавства. “Європейскість чи універсальність письменницьких творів, - зауважував д-р Д.Бучинський, - полягає не в тім, що про них будуть говорити в Західній Європі чи у світі, а в ідеях, що їх такі твори пропагують. Не все є європейське, не все універсальне, що створив дух у Західній Європі чи у світі. Як часто не можна сказати про європейськість чи універсальність тих письменників, про яких пишуть і говорять в Західній Європі й у світі, бо це ще не є критерій вселюдських ідеалів: правди, добра і краси”¹¹ Д-р Бучинський Дмитро. У мандрах по рідній Трої / Д-р Дмитро Бучинський // Полтава Леонід. Енеїда модерна, альбо дивні пригоди ченця Григорія Чудотворця, який на Україні що 300 літ воскресає. - К., 2002. - С. 7.. Отже, вагу і значення української літератури у контексті світового письменства, її внесок у загальнолюдські цінності маємо визначати, перефразовуючи Д.Донцова, нашими національними літературними звичаями, її національною самобутністю насамперед, бо ж світ має відкривати в нас те, чого йому самому так не вистачає для свого поступу, сприймати і усвідомлювати Україну як дієвий чинник цього поступу.

Злободенність поставлених у роботі проблем виявляється і в оновленні, розширенні та поглибленні усієї сукупності основоположних підстав дослідження складних процесів художнього освоєння народного світогляду та поетики усної народної творчості в писемній літературі. Тут, у першу чергу, маються на увазі здобутки вітчизняного народознавства, літературознавства та інших гуманітарних наук. Виходячи з досліджень взаємозв'язків літератури і читача (Б.Грінченко, І.Айзеншток, Г.Сивокінь), дисертант по-новому прочитує такі твори, як “Не зрозуміли” Д.Марковича, “Арсен Яворенко” Б.Грінченка, “Семен Жук та його родичі”, “Юрій Горовенко” О.Кониського, “Хмари” І.Нечуя-Левицького та інші і доходить висновку, що їх автори спрямовували свої художні пошуки, виходячи із завдань часу, а саме з формування основ духовного світу нації, з пробудження у свідомості мас приспаної російським царизмом волі до боротьби за свою людську і національну честь і гідність, з природного потягу до свободи і волі, з потреб та світогляду свого читача, з рівня та особливостей сприйняття ним змісту того чи іншого образу, твору, пропагованих у них ідей загалом. Саме тому дисертант вважає хибними думки деяких літературознавців про обмеженість, недостатню дієвість програм героїв названих творів і наголошує на їх конкретно-історичному змісті, на відповідності ідейному рухові доби, вбачаючи у них народження нового типу героя - національно свідомої особистості, людини дієвої життєвої позиції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалось у зв'язку з розробкою держбюджетної наукової теми “Українська національна ідея в літературних та фольклорних джерелах” (держреєстрація № 0109U002097, наукові керівники - проф. Т. Ю. Салига та проф. Л. Т. Сеник), що проводиться на кафедрі української літератури імені акад. М.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 8 червня 2006 р.)

Мета дисертаційного дослідження - визначити і охарактеризувати національні особливості світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження, світоутвердження українського народу та поетики усної народної творчості, з'ясувати на їх основі національну своєрідність художнього мислення того чи іншого письменника, літературного поступування загалом.

Здійснення цієї мети передбачає розв'язання завдань, суть яких полягає у тому, щоб

-сформувати систему понять, які визначають основні підстави художнього освоєння народного світогляду та національну самобутність української літератури 70-90-х років ХІХ ст.;

-дослідити їх природу та джерела;

-розробити теоретичні підстави вивчення даної проблеми;

-з'ясувати роль народного світогляду та поетики усної народної творчості у формуванні літературно-естетичних поглядів українських письменників означеного періоду;

-простежити динаміку взаємодії особистісно-авторського та народного начал у літературному розвитку і таким чином виокремити те загальнолюдське і те національно своєрідне, що формує українську літературу як мистецтво і власне національну літературу;

-осмислити літературу 70-90-х років ХІХ ст. як складову історії української духовності та один з виявів національного буття у взаємозв'язку з поступом людства.

У відповідності з метою та завданнями дослідження було вироблено і його методику. В роботі використано переважно функціонально-генетичний, порівняльно-історичний та типологічний методи, які передбачають використання теоретичних положень суміжних гуманітарних наук.

Об'єктом дослідження виступають уснопоетичні жанри, звичаї, обряди, народний світогляд загалом та твори українських письменників 70-90-х років ХІХ ст., ідейно-тематичне спрямування, пафос, сюжети і образи яких слугують природному поєднанню народного та особистісно-авторського начал в художньому освоєнні світу, творенні національних характерів, картини національного буття і т.д. в літературі означеного періоду.

Спостереження над закономірностями формування художньої моделі світу, побудованої на взаємозалежності, взаємозв'язку цих начал, національний тип взаємозв'язків героя зі світом, розгортання картини цього світу в художньому творі як художньої цілісності та її завершеність становлять предмет дослідження у пропонованій роботі.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають праці П.Куліша, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, О.Потебні, Б.Грінченка, М.Драгоманова, Т.Зіньківського, І.Рудченка, М.Сумцова, І.Огієнка, Г.Булашева, В.Державина, Ю.Липи, О.Ольжича, І.Мірчука, К.Сосенка, Г.Лозко, І.Денисюка, Л.Дунаєвської, Г.Нудьги, С.Плачинди, В.Давидюка та інших учених, присвячені вивченню світогляду українського народу та специфіці усної народної творчості. У роботі також знаходить своє місце розвиток ідей таких дослідників фольклорно-літературних зв'язків, як О.Дей, М.Грицай, О.Мишанич, В.Погребенник, Л.Скупейко, О.Киченко. Дослідження також базується на цілому ряді праць з естетики (Жан-Поль, М.Колесник, Г.Шингаров, В.Мовчан, В.Баленок, Ю.Борєв), етики та психології (М.Гайдай, О.Братко-Кутинський, М.Шлемкевич, О.Вишневський, В.Янів, Ю.Руденко, А.Швецова), вчення про націю (Д.Донцов, Л.Ребет, В.Іванишин), філософії, історії та народознавства (Г.-В.Ф.Гегель, П.Шевальє, Ж.-Б.Шерер, П.Юркевич, М.Грушевський, Д.Яворницький, Н.Яковенко, П.Чубинський, М.Стельмахович, М.Дмитренко, К.Черемський), теорії та історії української літератури (І.Франко, Д.Чижевський, А.Костенко, П.Хропко, Г.Штонь, М.Наєнко, І.Приходько, Н.Шумило, Л.Мороз, І.Руснак, П.Іванишин, М.Яценко). В науковий обіг вводяться і праці зарубіжних народознавців (П.Зарєв, С.Стоєв, О.Веселовський, М.Драганов, Д.Антонієвич, Ів.Хаджийський). Комплексний підхід у розвитку наукових ідей представників різних наук забезпечив усебічне вивчення динаміки художнього освоєння народного світогляду та поетики фольклору в писемній літературі, їх ролі у формуванні національної самобутності нашого письменства 70-90-х років ХІХ ст., дав можливість поставити і розв'язати цілий ряд нових проблем.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у дисертації досліджуються не лише уснопоетичні джерела писемної літератури, а й ідейно-естетичні підстави художнього освоєння народної естетики, етики, психології, філософії та інших виявів народного світогляду, які своїм першоджерелом мають повсякденний побут, звичаї, обряди, народне мистецтво і т.д. На цій основі не лише розширюється і поглиблюється зміст поняття “фольклоризм”, а й уперше в українському літературознавстві ставиться питання про художнє освоєння народного світогляду, закладаються основи формування таких понять як “смислове поле народного світогляду”, “смислове поле автора”, “смислове поле художнього образу (твору)”, тобто виокремлення художньо-естетичних складових світогляду народу та письменника і особливостей їх поєднання в одно ціле в процесі художнього освоєння історичного, соціального, естетичного, морально-етичного, психологічного, філософського змісту того чи іншого явища національного буття, творенні національної картини світу загалом.

Необхідно також зауважити, що у своїх спрямуваннях на праці вітчизняних та зарубіжних учених у дисертації виняткового значення у першу чергу надається не сучасному, так званому, модерному літературознавству (Г.Грабович, О.Забужко, Т.Гундорова, С.Павличко), а таким дослідженням, як “Призначення нації” Ю.Липи (К., 1997), “Дух нашої давнини” (Дрогобич, 1991), “Націоналізм” (Львів, 2001) Д.Донцова, “Українське язичництво” Г.Лозко (К., 1994), “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” П.Іванишина (Дрогобич, 2001), “Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ - поч. ХХ ст.” Н.Шумило (К., 2003), “Душевност на българския селянин” М.Драганова (Софія, 1974), “Българска народопсихология и художествена литература” П.Зарєва (Софія, 1983), “Светогледът на българския народ през вековете” С.Стоєва (Софія, 1978) тощо.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження визначають спрямування у розробці теоретичних проблем художнього освоєння народного світогляду та поетики усної народної творчості, діалектики народного та особистісно-авторського начал, національного і загальнолюдського, смислових полів у тісному взаємозв'язку з питаннями національної самобутності української літератури та своєрідності національного літературного поступування, формування національних основоположних підстав нової “Історії української літератури”. Результати роботи слугують оновленню прийомів та методів, відповідному їх спрямуванню під час вивчення української літератури у вищих навчальних закладах та середній школі, а відтак і духовного світу нашого сучасника.

Апробація роботи. Основні ідеї та висновки дисертації апробовані на: Республіканській науковій конференції, присвяченій 150-річчю з дня народження Юрія Федьковича (Чернівці, 1984), наукових конференціях “І.Карпенко-Карий - драматург, актор, громадський діяч” (Кіровоград, 1985), “Кобзарські традиції в українському фольклорі та літературі і творчість Є.Х.Мовчана” (Суми, 1988), “Іван Франко і національне відродження” (Криворівня, 1991), “Леся Українка. Особистість. Творчість. Доля” (Луцьк, 1991), “Фольклор і сучасна культура” (Луцьк, 2004), “Нові виміри духовності на початку ХХІ століття” (Суми, 2010), “І кожна думка новий світ будує…”: науковий текст Івана Франка” (Львів, 2010), обласних літературних читаннях “П.А.Грабовський - визначний громадський діяч, поет-революціонер, перекладач, фольклорист” (Суми, 1989), “Нагуєвицьких читаннях” (Нагуєвичі - 2007, 2008), Міжнародному симпозіумі “Леся Українка і світова культура” (Луцьк, 1991) та Міжнародному конгресі “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (Львів, 2006), у роботі Сумської обласної науково-методичної лабораторії “Національні підстави вивчення української мови та літератури в школі”, практиці викладання української літератури у вищих навчальних педагогічних закладах України, на курсах підвищення кваліфікації учителів української мови та літератури при Сумському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти, роботі методоб'єднання учителів української мови та літератури при управлінні освіти Сумського міськвиконкому.

Концепція роботи обговорювалась на засіданні кафедр української фольклористики імені академіка Філарета Колесси та української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Публікації. Результати дослідження викладені у монографіях “Народні джерела творчості Івана Франка” (Тернопіль, 1998), “Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття” (Суми, 2005), збірникові статтей та досліджень “Пантелеймон Куліш і народна творчість” (Тернопіль, 1998), посібнику для вчителів “З'ясування народних джерел творчості письменника в школі” (Полтава, 2009), розділі “Новелістика Івана Франка” підручника для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів “Історія української літератури ХІХ століття. 70-90-ті роки” (К., 2003, за ред. О.Д.Гнідан), 30 статтях, опублікованих у фахових та 7 статтях - у інших виданнях.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 486 сторінок (із них 425 сторінок основного тексту). Список використаних джерел нараховує 373 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність, мету і завдання дослідження, з'ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення, окреслено принципи добору фольклорного, а ще ширше - народознавчого - та літературного матеріалу, проаналізовано концептуальні теоретичні джерела роботи.

Перший розділ “Теоретичні підстави вивчення проблеми художнього освоєння народного світогляду та поетики фольклору” присвячений з'ясуванню основних теоретичних засад художнього опрацювання і передачі письменником народних уявлень про людину і світ та поетичних утворень усної народної словесності в ідейно-естетичний зміст та художню систему твореного ним образу, нову авторську концепцію твору загалом.

З цією метою у роботі окреслено найвизначальніші ознаки своєрідності народного та особистісно-авторського світогляду і, відповідно, двох художньо-естетичних систем.

Народний світогляд, тобто уявлення про людину і світ, характеризується, насамперед, відсутністю ідейних настанов у вузькому, зокрема особистісному, їх значенні, властивою йому давністю та багатошаровістю своєї структури. Тут маємо фетишизм, анімізм, міфологію, етику, естетику, психологію, соціологію, філософію і т.д., які можуть бути або у більш-менш чистому вигляді, або генетично між собою пов'язаними і синтезованими одне в одному.

У процесі еволюції народного світогляду відбувалось розщеплення стародавніх шарів світогляду народу, в них входили нові світоглядні системи, які формували нові уявлення про людину і світ. Так на перший план стало виходити психологічне, етичне, естетичне, соціальне та філософське начала. Зберігаючи тісний генетичний зв'язок з первісними уявленнями, вони зберегли й основні ідеологічні принципи первісного суспільства. Характерною їх особливістю в нових умовах є те, що вони залишаються принципами і настановами відповідного часу, усієї маси й усього суспільства, а не окремої особи. Скажімо, скромність, непретензійність, стандартність як етичні норми патріархального укладу життя мають у такому разі загальний характер, визначають та регулюють поведінку як окремої особи, так і цілої маси. І лише з часом деякі з них набувають індивідуально-особистісних ознак, а деякі, як-то стандартність, - втрачаються зовсім.

Такий характер еволюції уявлень про людину і світ визначає й особливості узагальнення в художньому образі. У фольклорі вони позначені низьким рівнем індивідуалізації, “герої не мають розгорнутої психологічної характеристики”, до того ж “їм не притаманна конкретність, неповторність рис, якостей характеру окремої особи”¹¹ Шульга М. О. Система типів особи у фольклорі / М. О. Шульга // Нар. творчість та етнографія. - 1988. - № 1. - С. 5.. Це, по суті, не характери, а фольклорні узагальнені типи особи, адже характери, за всієї своєї чіткості, ясності, виразності та завершеності “передаються лаконічно, тільки-но позначаються”²² Там само..

Натомість індивідуально-авторська художньо-естетична свідомість в оригінальній творчості формується на ґрунті чітко визначених ідейних настанов, зумовлених ідейним задумом твору, світоглядними позиціями та життєвим досвідом його автора. Визначальна роль тут, на нашу думку, належить естетичному ідеалові письменника.

Відтак, важливим чинником у структурі художньо-естетичного освоєння письменником світогляду є світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження та світоутвердження, адже вони виступають, з одного боку, формами внутрішнього взаємозв'язку письменника з віковими традиціями народного буття та сучасністю, а з другого - джерелом становлення його творчої індивідуальності зокрема та національної самобутності літератури загалом.

З огляду на двоєдність змісту та функції цих явищ у процесах художнього освоєння народного світогляду та формуванні національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ ст. в роботі докладно визначаються їх складові та природа самої двоєдності.

Світовідчуття у такому разі визначається як перший ступінь цього процесу. На основі даних сучасної психології в роботі зазначається, що його структуру становлять 1) співвідносність з об'єктивними виявами дійсності (тобто народним світоглядом), 2) емоції, які несуть інформацію про цінність об'єктів та подій і 3) потреби (ідейний задум письменника), які визначають характер і зміст цих цінностей. Світовідчуття ж формує особливості світосприйняття і світорозуміння. Останні передбачають у своїй структурі наявність 1) самого предмета, явища, що сприймається, 2) взаємозв'язок їх властивостей і якостей, 3) настанови на сприйняття, аналіз і синтез, а також 4) орієнтації, самовизначення в системі цих цінностей і якостей, дієву їх трансформацію та зміну, отже і 5) творчість. Як завершальний етап процесу художньо-естетичного освоєння письменником народного світогляду в роботі вважається світовираження і світоутвердження, тобто здійснення ідейно-естетичних настанов, програм, у структурі яких виділено такі складові, як 1) узагальнений досвід, 2) суб'єкт світовираження і світоутвердження (письменник), 3) мета, ідеї і 4) новий художній твір.

Аналіз народнопоетичних уявлень про природу та особливостей їх художнього освоєння в писемній літературі засвідчує, що на відміну від ранніх етапів становлення народного світогляду, коли довкілля характеризувалося повною владою природи над нею, елементарністю і стандартністю первісних уявлень та понять, відсутністю індивідуально-особистісного начала у її пізнанні та освоєнні, таємничістю, загадковістю і непізнаваністю предметів та явищ, їх одушевленням у писемній літературі (наприклад, поема “Довбуш” Ю.Федьковича), людина тепер виходить з-під повної влади цієї природи, формує своє індивідуально-особистісне ставлення до неї, свою шкалу цінностей у цьому ставленні, серед яких на перший план поряд з психологічними виходять морально-етичні, естетичні та філософські начала.

У роботі зазначається, що в народній свідомості на ранніх стадіях її формування розуміння, скажімо, краси і потворності як таких ще немає, натомість є просте відчуття єдності з природою, навколишнім світом, відчуття умиротвореності чи то незрозумілої відчуженості, а іноді й страху перед тими чи іншими явищами природи і навколишнього світу, що у свою чергу викликає спільність реакцій членів первісного суспільства на них. Зовсім не випадково, що Дажбог, Велес, Стрибог, Ярило та інші боги українського язичництва - це вияв усього світлого, радісного, життєстверджуючого, а такі демонічні істоти, як Перелесник, Пропасниця, Упирі, тощо - зле знадливого, лихого і недоброго. Однак у народній світоглядній традиції така диференціація позначена елементарністю, загальністю реакцій, стандартністю уявлень про красу і потворність, відсутністю індивідуально-особистісного начала у їх розумінні та ідеалізацією навколишнього світу і місця людини в ньому, чи то чітко, хоч і надто загально, вираженою полярністю оцінок, позицій і т.д. Краса в казках пов'язується, наприклад, з фізичною досконалістю (Кирило Кожум'яка), працьовитістю, мудрістю та скромністю (бідний селянин і його донька з казки “Мудра дівчина”), потворність - з ненажерливістю (Змій-Горинич, Вовк), недалекоглядністю та тупоумством (Осел), хитрістю та лицемірством (Лисичка) і т.д.

Розуміння ж краси і потворності в писемній літературі - своєрідне становлення народних уявлень про них на значно вищому етапі цього становлення. Справді, краса в такому разі розуміється не чим іншим як здійсненням, утвердженням реального в ідеальному. Гармонія внутрішнього світу і естетизм обставин повсякденного буття українського селянина (портрет Миколи Джері, мальовничість пейзажів у однойменній повісті І.Нечуя-Левицького), індивідуальний вияв конкретних, історично і соціально обумовлених, цінностей (Назар, Галя з драми Т.Шевченка “Назар Стодоля”, Захар Беркут, Максим, Мирослава з повісті І.Франка “Захар Беркут”) на відміну від народної творчості, включають в себе сполучуваність часів, наповнюються соціальним, морально-етичним, естетичним і психологічним змістом, але таким змістом, який випливає з авторського задуму і визначає ідейно-естетичну спрямованість концепції того чи іншого твору, а відтак і його національну самобутність.

Як приклад такого підходу художнього освоєння народного світогляду та поетики усної народної творчості в дисертації розглядаються поезії збірки І.Франка “Зів'яле листя” та драма М.Старицького “Маруся Богуславка”.

Виконаний у дисертації структурний аналіз процесу художнього освоєння народного світогляду дав можливості докладніше окреслити й зміст такого поняття, як смислові поля. На основі своєрідності світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження вони формуються в народному світогляді, світоглядній системі автора та художньому творі загалом.

У другому розділі “Народний світогляд і питання національної самобутності українського письменства в літературно-естетичній думці” йдеться про народознавчі зацікавлення П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, П.Грабовського, М.Старицького, І.Рудченка, О.Потебні, М.Драгоманова, Т.Зіньківського, інших письменників, вчених, аналізуються їх погляди на роль і значення усної народної творчості, народної естетики, психології у формуванні та становленні національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ ст. Ці питання розглядаються у тісному взаємозв'язку з суспільно-політичними, історико-культурними процесами в житті українського народу та літературним поступуванням. Виходячи з основних положень таких праць, як “Українство на літературних позвах з Московщиною”, “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності” І.Нечуя-Левицького, “Думка і мова”, “Мова й народність” О.Потебні, “До вивчення українського народного світогляду” Т.Рильського, “Сучасна українська етнографія” М.Сумцова, “Етнологія та історія літератури”, “Тополя” Т.Шевченка”, “Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних”, “Українці”, “Студії над українськими народними піснями” І.Франка, полеміки М.Драгоманова та Б.Грінченка, праць І.Рудченка, Т.Зіньківського, О.Огоновського і т.д., в роботі вказується, що в умовах повсюдного зросійщення усіх сфер життя українського суспільства письменники, вчені та діячі культури вбачали, насамперед, необхідність розкрити зміст народних уявлень про людину і світ, народних поглядів на українську історію та морально-етичні, психологічні, соціальні і філософські основи національного буття як джерела становлення національної самобутності літератури. Разом з тим духовність, моральність, естетизм усього укладу життя нашого народу, поетичність творів української усної словесності вони також розглядали як одно з джерел цієї самобутності, вимагали обґрунтування самобутності української нації не лише в історичному, соціальному та політичному, а й побутовому і т.д. планах.

Зіставляючи світогляд та уклад життя українців і росіян, М.Костомаров у статті “Дві руські народності” відзначив мрійливість, “яка так поетично полонить нас в українських піснях, переносить душу в сферу уяви та зігріває серце неземним, не тутешнім вогнем”¹¹ Костомаров Н. И. Две русские народности / Н. И. Костомаров. - К. ; Х., 1991. - С. 46.. Ця мрійливість природно поєднана з одухотвореністю природи та любовного почуття, його чистотою, піднесеністю хвилювання, вишуканістю образів. Тож цілком закономірно, що такий характер української народної поезії формував у повсякденному бутті виняткову увагу і повагу до людської особистості, естетизм побуту, філософський склад мислення українців, вишуканість та благородство їх духовного світу. Саме таке смислове поле народного світогляду постійно перебуває у полі зору українських письменників. У ньому вони віднаходять той зміст, який відповідає їх ідейно-естетичним настановам і потребам, пошукам художньо-виражальних засобів, творенню національно своєрідної поетичної системи. Фольклорний сюжет, мотив, образ-символ, образ-персонаж вони потрактовують як свого роду тло, як зовнішнє вираження змісту. За того увага зосереджується переважно на, кажучи за О.Потебнею, внутрішній формі - значенні цього змісту, тобто естетичних потребах, оцінках, уявленнях, ідеях і т.д.

Для І.Карпенка-Карого, наприклад, сюжет балади “Бондарівна” послужив лише поштовхом до творчого задуму, став складовою зовнішньої форми,складовою поетики його твору. Розмірковуючи над баладою про Бондарівну, у ході роботи над драмою за її мотивами, він зіставляв героїню з образами дівчат у інших піснях, легендах, переказах, думах та типами, спостереженими в житті. За того, як згадує С.Тобілевич, він говорив, що наші українські дівчата у своїй більшості мужні, сміливі й цнотливі, вірні, з голубиною вдачею, чистим і благородним серцем¹¹ Спогади про Івана Карпенка-Карого : збірник. - К., 1987. - С. 71.. Саме ось такі грані національного характеру й визначили внутрішній зміст образу української дівчини в народнопоетичній творчості, формуючи смислове поле народного світогляду, з якого й виходив драматург у творенні образу Тетяни у “Бондарівні”.

Художньо освоєні народні уявлення про людину і світ у писемній літературі, їх соціальне призначення в дисертації розцінюються як результат ідейно-естетичних потреб і настанов автора, аналізу і синтезу дібраного і осмисленого відповідно цих потреб і настанов життєвого та народнопоетичного матеріалу. В українській літературі 70-90-х років ХІХ ст. він обумовлений ростом пошуків засобів, форм і методів боротьби з політикою повсюдного зросійщення усіх сфер життя українського суспільства, викликаного Емським і Валуєвським циркулярами, здійсненням драконівських планів створення “великої російської нації”, усвідомленням необхідності утверджувати самобутність нації української, її літератури та культури. За таких прикрих обставин літературно-естетичні погляди письменників у цьому плані стали своєрідною програмою становлення і розвитку нашого письменства. Національна література розуміється ними, насамперед, як форма національної самосвідомості, як засіб об'єднання і згуртування суспільства на основі цієї самобутності, тобто, як ідея.

На ґрунті народного світогляду українські письменники розвивали ідею національної самобутності нашого письменства, віднаходили у них ті підстави народнопоетичної естетики, які забезпечували здійснення цієї ідеї на цих підставах у творчій практиці. Одна з них - природне взаємопоєднання емоційного та почуттєвого. Виходячи з нього, як зазначав І.Франко, наш народ на основі власного досвіду і власного естетичного почуття виробив свій оповідний стиль, товариський і громадський, “повний ясності, скромності і простоти”²² Франко Іван. Зібр. творів : у 50 т. / Іван Франко. - К., 1982. - Т. 37. - С. 20.. Такий інтонаційний лад оповідної манери в українській літературі визначає національну самобутність не лише образу оповідача-автора чи то оповідача-героя, а й зміст свідомого й підсвідомого, окремого і загального, переживання і осмислення, зображення і вираження, взаємозумовленість асоціативних рядів, які він, цей оповідач, пояснює і об'єднує в собі, передаючи його в художньо-естетичну систему твору загалом, творячи тим самим національно самобутню художньо-естетичну цілісніcть і довершеність.

Як приклад такої самобутності в дисертації наводиться історія українського читача. Покликаючись на спостереження П.Куліша та Б.Грінченка, сучасний дослідник даної проблеми Г.Сивокінь виділяє три найголовніші складові естетичних уподобань цього читача, які зумовили основні напрями становлення української літератури другої половини ХІХ ст. і формували основні риси її національної самобутності. Це, насамперед, 1) моральність як одна з найголовніших підстав оцінки художнього твору; 2) повчальність літератури, наявність у ній взірцевого прикладу, взірцевості у зображенні доброго, а не лихого, і 3) перевагу морально-етичного плану суджень, психологічних зацікавлень над соціально-політичними виявами читацьких оцінок¹¹ Сивокінь Григорій. Одвічний діалог. Українська література і її читач від давнини до сьогодні / Григорій Сивокінь. - К., 1984. - С. 115-116..

Отже, заборони українського слова, культури і літератури не просто викликали, а й загострили необхідність звернутися до виробленого упродовж віків запасу народних уявлень про людину і світ, поставити їх на злобу дня у відповідності з потребами часу і таким чином показати природу духовної самобутності української нації як основу і джерело подальшого розвитку самобутності української літератури. Це був не лише прямий і відкритий виклик підступним діям російського самодержавства з його людиноненависницькою шовіністичною політикою, а й так само рішучий крок у подальшому становленні нашого письменства на підставах народності та національної самобутності, піднесенні його ролі у формуванні національної свідомості широких верств українського суспільства та їх об'єднання і згуртування на цій основі у боротьбі за своє національне самовизначення.

Взаємодії двох художньо-естетичних систем присвячений третій розділ “Діалектика народного та особистісно-авторського начал у літературному поступуванні”. У розв'язанні цього питання виходимо з того, що в “історії мистецтва поступ визначається не лише зображенням нових, вищих форм життя людства, нових проблем та ідей, а й ростом, удосконаленням від епохи до епохи самого способу образного мислення”²² Борев Юрий. Эстетика : в 2 т. / Юрий Борев. - Смоленск, 1997. - Т. 2. - С. 91.. Те саме, зрозуміло, стосується й літератури.

У підрозділі 3.1 “Побутово-психологічна течія і особливості типізації” з'ясовується природа, особливості формування і становлення побутово-психологічної течії в українському письменстві означеного періоду. Дослідження літописів, інтермедій, інших жанрів давньої української літератури засвідчують, що побутові складники вносили в них свіжий струмінь живого життя, під впливом якого відбувалося пристосування книжних церковнослов'янських основ тлумачення дійсності до природи українського національного світовідчуття, світосприйняття, світовираження та світоутвердження або ж цілковитий повний вихід в обставини світського життя і побуту. Це ж, своєю чергою, суттєво змінило саме призначення побутового чинника. Він поступово утверджується як художньо-естетичне явище, спрямовуючи разом з іншими чинниками становлення і розвиток літератури в національне русло. Побутовий чинник в ній стає не просто описом звичаїв, тих чи інших речей повсякденного буття і т.д., а, насамперед, основою спадкоємності усталених народних форм життєдіяльності нації, передачі народнопоетичних уявлень про людину і світ, підстав творення національного характеру, національної картини світу, національної самобутності художнього мислення і т.д. З ним у літературу повнокровно входить жива народна мова. У творчості І.Нечуя-Левицького (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім'я”, “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський”), М.Кропивницького (“Дай серцеві волю, заведе в неволю”, “Зайдиголова”), М.Старицького (“Не судилось”), І.Карпенка-Карого (“Бурлака”, “Бондарівна”) на відміну від П.Кореницького (“Вечорниці”), М.Макаровського (“Наталя, або Дві долі разом”, “Герасько, або Талан у неволі”), П.Білецького-Носенка (“Горпинида, чи Вхопленная Прозерпина”), М.Вольвачівни (“Кажи жінці правду та не всю”), В.Потапенка (“Над кручею”), К.Соколовської (“На хуторі”), побутове начало стає природним чинником соціально-психологічного аналізу дійсності, виявом природних обставин, у яких діють герої, обумовлюючи їх внутрішній світ, характери загалом, стає природною і невід'ємною складовою цього світу і цих характерів.

Разом із зображенням нових сфер національного буття,а саме звичаїв, побуту українського народу, психологічне начало поєднує в собі увагу до народної моралі та етики, збагачує ідейно-естетичні основи сатири і гумору, стає однією з форм художньо-філософського осмислення дійсності, насамперед, ролі народних духовних цінностей в соціальному, морально-етичному, політичному та ідейному згуртуванні нації, у боротьбі проти наступу ворогів українського народу на ці цінності як вишуканого способу руйнування духовних та ідейних основ родини, роду, нації. Скажімо, безславний кінець Єремії Вишневецького І.Нечуй-Левицький потрактовує як закономірний наслідок розриву його зв'язків зі звичаями та усім укладом життя українського народу. Натомість Мазепа в романі М.Старицького “Руїна” постає як один з тих, хто для висловлення провідних ідей зникає в масі, в групі, у звичаї і повторності, чим підсилює “відвічне в расі”, дає “враження потужності”¹¹ Липа Юрій. Призначення України / Юрій Липа. - К., 1997. - С. 142-143.. На цих підставах зростає і філософське начало, яке природно поєднується з морально-етичним та соціально-психологічним, що дає змогу говорити не про “етнографізм”, “етнографічний реалізм”, “етнографічну прозу (поезію, драматургію)”, а про побутово-психологічну течію в українській літературі 70-90-х років ХІХ ст. як про художньо-естетичне явище.

Підрозділ 3.2 “Народні джерела поетизації людини і дійсності” містить подальший розвиток ідей, пов'язаних з розв'язанням проблеми національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ ст. Основними їх ознаками і сутністю тут називається пісенність характерів та художньої оповіді, задушевність, мрійлива споглядальність, відчуття чогось незвичайного, неминучого і т.д. У “Лоскотарках”, “Вербиченьці”, “Вітрові” Я.Щоголева, “На стріванні” Олени Пчілки вони є цілком природними і несуть у собі своєрідний сплав, своєрідне поєднання різних романтичних шарів народного світогляду та особистісно-авторського світосприйняття, світорозуміння, світовираження, які у такому разі своїм першоджерелом мають фетишизм, анімізм та інші первісні уявлення про людину і світ, формуючи на цій основі й поетичні утворення в тій чи іншій поезії (вербиченька у Я.Щоголева як рідна “зове”, “вітає”, “манить” до себе дівчину; коханий же у пісні Олени Пчілки “На стріванні” сходить для ліричної героїні як “друге сонце”, а символами долі обох окрім вечора, сонця виступають ще й ніч, місяць, зорі та інші явища природи). Але в ці первісні уявлення автори привносять відповідний ідейно-тематичному змістові твору відтінок. Скажімо, епітет срібні по відношенню до зірок у пісні Олени Пчілки “На стріванні” відображає силу і чистоту кохання, а у метафорі згасли первісні уявлення втрачають свою нейтральність і набирають драматичного змісту, позначеного світосприйняттям ліричної героїні та авторською свідомістю.

Культ морально-етичних звичаїв українського народу у “Бондарівні” І.Карпенка-Карого, як і у творах інших письменників, підносить Тетяну, Тараса, старого Бондаря до взірця повсякденного буття нації, тим самим поетизує взаємини героїв. Змістовність патріотизму в такому разі досягається шляхом становлення народнопоетичного епічного начала і переростанням його в начало ліричне, завдяки чому громадянське усвідомлюється як особисте, а патріотизм стає особливістю загальнонаціональної свідомості.

Однак слід зауважити, що підстави поетизації людини і світу, їх народні джерела у творчій практиці українських письменників 70-90-х років ХІХ ст. не абсолютизуються. В.Мова (“Старе гніздо й молоді птахи”), Н.Кобринська (“Дух часу”), О.Кониський (“Семен Жук і його родичі”), Грицько Григоренко (“Сватання”) показують, як дійсність заходить у суперечність з ідеальним, яке вже не витримує вимог часу, або ж залишається недосяжним для героя. Тим самим ідеальне засвідчує глибоке співпереживання автором долі своїх героїв, гуманістичне спрямування творчості письменника загалом.

Природа і особливості духовного простору української літератури - предмет дослідження підрозділу 3.3 “Звичаєві основи вишуканості та благородства духовного світу”. В ньому доводиться, що вони глибоко закорінені в чуттєво-емоційній, морально-етичній та історико-соціальній основах національного буття, які не лише взаємообумовлюють одна одну, а й об'єднуються одна в одній, творячи свого роду духовну гармонію.

У чуттєво-емоційному світі народної поезії І.Франко, М.Старицький, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий, І.Нечуй-Левицький, П.Грабовський, К.Білиловський, В.Самійленко та інші письменники орієнтувалися, насамперед, на такі його вияви, як всеохопність світу, світ у собі, злиття з ним, вабляче відчуття далини, прагнення чогось незвичайного, світлого дива, коли все здається незвичайним, повним значимості та таємничості, насолода усим навколишнім, взаєминами з людьми, солодке самозабуття, радісна тривога, піднесеність, пристрасність і т.д.

Мальовничі, глибоко психологізовані пейзажі у повістях “Микола Джеря”, “Кайдашева сім'я” І.Нечуя-Левицького, романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика, майже пантеїстичне, аж до солодкого самозабуття, злиття героя зі світом у поезіях “В чарах кохання” К.Білиловського, “Виклик” М.Старицького, “Ой у саду на вишеньці” М.Кропивницького, тощо викликають замилування природою, почуття рідного, близького і дорогого, зігрівають душу і серце.

Вишуканість і благородство духовного світу героя в українській літературі 70-90-х років ХІХ ст. найтіснішим чином пов'язується також з соціальним змістом етичних почуттів, які виражають не лише пригнобленість людини, жаль, покору, безвихідність, а й почуття сорому, незадоволення собою, обурення, ненависть, побратимство, чесність, гідність, доблесть і т.д. (Юрій Горовенко і Семен Жук з повістей О.Кониського “Юрій Горовенко” та “Семен Жук і його родичі”, Всеволод і Ратибор, Ілько Марусяк, Бойчук, Маруся, інші персонажі драм “Три князі на один престол” та “Кам'яна душа”, Захар Беркут з однойменної повісті І.Франка).

Разом з тим взірець людини мудрої, шляхетної і благородної, якій удається поєднати частини в єдине ціле, дати йому рух, повноправне життя і майбутнє, здійснити його, українські письменники шукають в історичному минулому, проектуючи його морально-етичні, духовні принципи та ідеали, морально-етичний та духовний зміст загалом у сучасність. Відтак розширює свої рамки й історико-соціальне тло, історичний та соціальний зміст вишуканості та благородства духовного світу героя. Б.Грінченко (“Ясні зорі”, “Степовий гість”), Д.Мордовець (“Палій”), І.Карпенко-Карий (“Бондарівна”, “Сава Чалий”), Л.Старицька-Черняхівська (“Жива могила”) художньо осмислюючи морально-етичний зміст народних переказів, легенд, історичних пісень, дум про турецький полон та національно-визвольну боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського гніту виокремлюють в них мотиви нескореності духу, світлого почуття відваги, милосердя, здатності володіти собою за найскрутніших обставин і найжорстокіших випробувань та ударів долі задля досягнення своєї мети.

Художньо-естетичний поступ у такому разі характеризується філософською наповненістю та природним взаємопроникненням і взаємозумовленістю лірики, епосу і драми, ростом соціально-психологічного аналізу та філософічності художнього мислення.

У підрозділі 3.4 “Народнофілософські витоки художнього мислення” на основі огляду праць, присвячених філософським проблемам української літератури (В.Щурат, А.Костенко, Е.Соловей та ін.) виокремлюються три складові, які сучасні літературознавці вважають філософською основою нашого письменства загалом. Ці складові виявляються в 1) особливостях становлення та розвитку художнього мислення, 2) у філософській проблематиці, філософських мотивах, філософському світосприйнятті, світорозумінні та потрактуванні дійсності і 3) діалектиці літературного поступування. За того робиться особливий наголос на тому, що література не є дзеркальним відображенням, ілюстрацією тих чи інших положень філософських наук, що філософічність художнього мислення має свої особливості, адже діалектика відтворення і перетворення, яка становить його сутність, виявляється “у відношеннях між науковими знаннями про людину та суспільство і художньою творчістю, між естетичним досвідом, який засвоює художник і його безпосередньою творчою практикою, між уявленнями про суть людини, почерпнутими з самого життя та з ідеалів, і естетичною реальністю, створеною на основі цих знань”¹¹ Костенко А. З. Творчі методи в їх історичному розвитку / А. З. Костенко. - К., 1981. - С.20.. Відтак філософічність художнього мислення становить складне утворення, яке передбачає зображення і вираження, вираження і взаємовираження, єдність об'єктивного і суб'єктивного, тощо у системі таких понять, як художній образ, метод, напрям, стиль, структура твору, світовідчуття, світорозуміння, світовираження, світоутвердження і т.д., з'ясування особливостей їх взаємозв'язків, становлення, взаємовираження і взаєморозвитку.

Так, написані за мотивами народних пісень та балад, драми “Бондарівна” І.Карпенка-Карого, “Украдене щастя” І.Франка, “Лимерівна” Панаса Мирного засвідчили діалектичну єдність народного та особистісно-авторського начал в художньо-естетичному осмисленні дійсності, єдність, яка зумовила ріст філософічних чинників, поглиблення на народній основі усієї системи філософських поглядів на людину і світ як одну з визначальних ознак національної самобутності українського письменства цього періоду. У наслідку й саме літературне поступування, зберігаючи свою національну основу, виходило на нові форми художнього зображення і вираження, узагальнення та індивідуалізації в художніх образах явищ дійсності, формувало нові національні взірці духовної, соціальної та суспільної досконалості, новий національний світогляд, природно вливаючись у ті зміни, які визначили сутність загальноєвропейського та світового літературного розвитку.