Концепція множинності інтертекстуального дискурсу у творчості поетів-дисидентів (І. Калинець, М. Руденко, І. Світличний, В. Стус)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

КОНЦЕПЦІЯ МНОЖИННОСТІ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОГО ДИСКУРСУ У ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ-ДИСИДЕНТІВ

(І. КАЛИНЕЦЬ, М. РУДЕНКО, І. СВІТЛИЧНИЙ, В. СТУС)

ВІВАТ ГАННА ІВАНІВНА

УДК 821.161.2 (091)

10.01.01 - українська література

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор

Ковалів Юрій Іванович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Антофійчук Володимир Іванович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри української літератури;

доктор філологічних наук, професор

Ткаченко Олена Григорівна,

Сумський державний університет, завідувач кафедри журналістики та філології;

доктор філологічних наук, професор

Турган Ольга Дмитрівна,

Запорізький державний медичний університет, завідувач кафедри культурології та українознавства.

Захист відбудеться 20 квітня 2011 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, вул. Володимирська, 58.

Вчений секретар cпеціалізованої вченої ради О. В. Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження викликана потребою осмислення творчості І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного та В. Стуса на сюжетно-стильовому й інтертекстуальному рівнях, що відкривають широкі можливості для висвітлення діалогу поетів-дисидентів із культурним контекстом доби. Стильова та звукова організація міжтекстових і внутрішньотекстуальних зв'язків, традиційний сюжетно-образний матеріал, науково-філософське підґрунтя, жанровий рівень інтертексту, онірична інтертекстуальність, інтермедіальність, паратекстуальні зв'язки, а відтак парадигмальний характер інтертекстуальних контактів художнього світу та множинність інтертекстуального дискурсу поетів-дисидентів ще не були предметом ґрунтовного системного аналізу літературознавців. Проблема дослідження внутрішньотекстуальних та міжтекстових зв'язків у творчості поетів-дисидентів - спектральна і важлива з кількох причин. По-перше, за допомогою інтертекстуальних контактів можна якнайглибше розкрити еволюцію поглядів, концептуально-парадигмальний рух творчої думки поетів. По-друге, інтертекст простежується на різних рівнях його творення, що допомагає визначитися з посутніми характеристиками світосприйняття поетів-дисидентів, їхньою інтелектуальною заглибленістю. Класифікація інтертексту та внутрішньотекстуальних зв'язків поетів-дисидентів надає можливість осмислити основні тенденції дисидентської лірики, простежити взаємодію емоційної і раціональної сфер у їхньому доробку.

Алюзії, ремінісценції, цитації, стилізації тощо, притаманні поезії І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного та В. Стуса, не лишилися зовсім поза науковими інтересами літературознавців, однак інтертекстуальна практика поетів-дисидентів досліджувалася спорадично, хоч цей аспект є однією з найприкметніших і найвизначальніших рис їхньої творчості. Так, увагу дослідників привернув цикл поезій І. Світличного “Мефісто-Фауст”, який “будується на колосальному синтезі світової літератури і культури взагалі, відомої під назвою “фаустівської” (Інна Онікієнко), а також його переклади та переспіви (Ірина Добрянська). Леся Біловус проаналізувала ремінісценції, їхні різновиди і функції (ремінісценції-образи, ремінісценції-ідеї, формотворчі ремінісценції) та алюзії в поезії В. Стуса, звернула увагу на переспів “Слова о полку Ігоревім” у творчості І. Світличного, “фаустівську” тематику та особливості творення ним сонетів.

Деякі аспекти інтертекстуальних діалогів у ліриці В. Стуса розглядали М. Наєнко, Д. Стус, Ю. Шевельов, але Ю. Шевельов, констатуючи велику кількість творчих переробок у віршах поета, відводив їм другорядну роль у його доробку. М. Наєнко торкнувся інтертекстуальних зв'язків у поезії В. Стуса лише в контексті іншого дослідження, доводячи, що запозичення митця не є простим навчанням “у старших”, а дають цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. Д. Стус відзначив наявність “гри в бісер” на чужій території” лише у зв'язку з розглядом поетових конспектів-інтерпретацій творів інших авторів.

Майже не дослідженим є інтертекстуальне розмаїття творчого доробку І. Калинця. М. Ільницький відзначив Калинцеве “прикметне апелювання до попередників”: в одному разі це “сильний вплив Богдана-Ігоря Антонича”, в іншому - перегуки з лірикою В. Пачовського, Оксани Лятуринської, помітні шевченківські, франківські та сковородинські традиції. Наскрізна в поезії І. Калинця праукраїнська міфологічна поетика і розчинена в ній християнська етика. Відзначав літературознавець і перегуки окремих Калинцевих творів з творами Ю. Липи. Ю. Шерех відзначив віддалене суголосся творчості І. Калинця з М. Шашкевичем, дещо ближче з В. Пачовським і Б.-І. Антоничем, подекуди - з ранніми І. Драчем та В. Голобородьком, а також з І. Франком, Т. Шевченком і в окремих збірках з Оксаною Лятуринською. Деякі аспекти творчих збіжностей І. Калинця і Б.-І. Антонича висвітлила Олена Буряк у дисертації “Міфологія художнього мислення Богдана-Ігоря Антонича та Ігоря Калинця”. Філософські позиції І. Калинця розглядали Олександра Черненко й Елеонора Соловей. Олександра Черненко довела, що філософські погляди І. Калинця закорінені в кардіоцентричну філософію Г. Сковороди, а Елеонору Соловей цікавила аксіологічна система поета, яка, на її думку, глибоко закорінена в українську духовність.

Свого часу Л. Талалай слушно зазначив: “Хоч поетична творчість Миколи Даниловича Руденка - неабияке явище в нашій поезії, його більше знають як колишнього дисидента, як борця за права людини, як прозаїка і фантаста, як автора економічних досліджень. Що ж до поета Миколи Руденка, то він і сьогодні стоїть ніби на узбіччі загального літературного процесу...”. На сьогодні є лише дві дисертації, присвячені аналізу творчості цього автора: Олени Бровко “Лірика Миколи Руденка. Проблеми поетики” та Ольги Бондаренко, в якій розглянуто особливості його художньої прози. Однак обидва дослідження не стосуються означеної проблеми.

Різноманітні класифікації інтертексту в літературознавстві та різні його тлумачення не охоплюють усього спектру явища, не враховують того факту, що міжтекстові сходження в доробку поетів-дисидентів проявляються на різних рівнях організації, продукують необхідність вироблення нових методик розв'язання зазначеної проблеми. Тому дана робота зумовлена відсутністю цілісної чітко класифікованої та різнобічно інтерпретованої системи інтертекстуальних зв'язків у творчому доробку поетів-дисидентів і потребує дослідження саме з погляду проблеми інтертексту.

Зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами.

Дисертацію виконано в межах комплексної теми кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації”, напрям “Національна мова та література у державотворчих процесах України” (номер державної реєстрації 06БФ044-01).

Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 7 від 15 лютого 2010 р.).

Мета роботи полягає в системному дослідженні множинності міжтекстових та внутрішньотекстуальних зв'язків у творчості поетів-дисидентів, визначенні взаємодії раціональної та ірраціональної сфер у їхньому доробку, вивченні шляхів трансформації інтертекстуальних сюжетів та образів крізь призму авторського світовідчуття і світобачення.

Названа мета передбачає реалізацію низки завдань:

- простежити проекцію концепції множинності на літературу;

- з'ясувати стан вивчення та особливості підходів у дослідженні взаємодії внутрішньотекстуальних та міжтекстових структур;

- класифікувати інтертекстуальні зв'язки у художньому тексті на основі теорії множин та теорії реляцій;

- простежити діалектику інтертекстуальної практики у творчому доробку І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного, В. Стуса;

- висвітлити науково-філософські особливості лірики дисидентів, взаємодію емоційної і раціональної сфер у їхньому поетичному слові;

- дослідити специфіку мистецько-літературних зв'язків дисидентів та особливості інтермедіальної практики в їхньому доробку;

- визначити основні художньо-естетичні та світоглядні концепти авторської моделі світобачення на підставі паратекстуальних зв'язків у творах українських дисидентів;

- узагальнити трансформацію традиційних мотивів, сюжетів, образів у художньому світі поетів-дисидентів.

Об'єктом дослідження є поетичні твори І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного, В. Стуса, зокрема такі: а) двотомне видання поезії І. Калинця: “Пробуджена муза” і “Невольнича муза”, до яких ввійшли сімнадцять збірок поета, а також поетичні твори для дітей, що не ввійшли до двотомного видання; б) лірика М. Руденка в'язничного періоду та періоду заслання, збірки “Прозріння”, “Оновлення”, “За ґратами”, “Заграва над серцем”, “Пером із янгольського крила”, а також філософсько-економічні трактати (“Енергія проґресу”, “Економічні монологи”, “Не заглядаючи в святці”, “Шлях до хаосу”) та науково-популярні статті (“Формула енергії проґресу як світова константа”, “Рівновага багатства абсолютного і багатства відносного”, “Глобалізація і Україна”, “На шляху до світової монади”, “Архітектура Всесвіту”); в) збірки І. Світличного “У мене тільки слово”, “Ґратовані сонети”, “Серце для куль і рим”, “Побрехеньки для Яремки”; г) Стус В. С. Твори в чотирьох томах шести книгах (з додатковими двома томами трьома книгами). Т. 1-6. - Львів: Видавнича спілка “Просвіта”, 1994 - 1999 рр.), серед яких - збірки віршів, епістолярна спадщина; записи “З таборового зошита”; літературознавчі статті, кіносценарії, повісті.

Предметом дослідження є множинність інтертекстосвіту творчого доробку поетів-дисидентів І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного, В. Стуса, що складає один із визначальних елементів їхнього поетичного мислення і є вектором моральних, філософських та естетичних переконань.

Методи дослідження. Наукова реалізація дослідницьких завдань передбачає залучення різноманітних методологічних тактик, зокрема в роботі використано історико-генетичний та контекстуальний методи в процесі аналізу інтертекстуальних зв'язків. Архетипний метод задіяний при дослідженні авторської інтерпретації традиційних (“вічних”) образів античної (грецької і римської) та української міфологій. Біографічний метод здебільшого використано при дослідженні паратекстуальних зв'язків, порівняльний та описовий методи застосовано при розгляді окремих поезій. На основі поліметодології (міждисциплінарний підхід) здійснено аналіз поетичних творів, що відносяться до “наукової поезії” (“poesia doctus”), а також при дослідженні інтермедіальної практики поетів-дисидентів.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають праці літературознавців, зокрема літературознавчі студії українських і зарубіжних учених: В. Антофійчука, Тамари Гундорової, Д. Гусара-Струка, І. Дзюби, М. Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, Михайлини Коцюбинської, М. Наєнка, М. Павлишина, Віри Просалової, Б. Рубчака, Т. Салиги, Є. Сверстюка, Елеонори Соловей, Д. Стуса, М. Сулими, Ю. Шевельова та ін.; філософські праці А. Камю, Ґ. Марселя, Ф. Ніцше, Г. Сковороди, М. Хайдеґґера, К.-Г. Юнга, К. Ясперса. Дослідження також базувалися на теоретичних працях з питань міжтекстових зв'язків О. Астаф'єва, М. Бахтіна, А. Волкова, Ж. Женетта, О. Жолковського, Марії Зубрицької, М. Ігнатенка, Юлії Крістевої, Наталії Корабльової, Наталії Фатєєвої, М. Ямпольського та ін.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що:

- уперше зроблено спробу системного осмислення комплексу міжтекстових зв'язків у поезії українських дисидентів І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного, В. Стуса, розглянутих у контексті індивідуального художнього мислення митців, вираженого крізь призму їхнього світобачення і світовідчуття;

- запропоновано власну класифікацію інтертекстуальних зв'язків та здійснено класифікацію текстових запозичень на основі теорії множин і теорії реляцій;

- істотно поглиблено і теоретизовано характер і спосіб авторської трансформації традиційних легендарно-міфологічних та історичних структур, традиційних міфологічних та літературних мотивів, сюжетів і образів, які через авторську трансформацію набули нових значень у концепції поетів-дисидентів;

- обґрунтовано доцільність застосування наукознавчих і мистецтвознавчих категорій до інтерпретування метамови науки та мистецтва у поетичних творах;

- досліджено специфіку поєднання раціональної та ірраціональної сфер у ліриці І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного, В. Стуса;

- системно розглянуто паратекстуальні зв'язки, жанрову інтертекстуальність та новизну у творчості українських дисидентів;

- простежено інтермедіальні параметри в поезії І. Калинця та В. Стуса.

Теоретичне значення роботи полягає: 1) у здійсненому системному дослідженні міжтекстових зв'язків у поезії І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного, В. Стуса; 2) в осмисленні призначення і функціонування текстуальних збіжностей та перегуків у контексті поетичної творчості поетів-дисидентів; 3) у спробі подати класифікацію міжтекстуальних зв'язків та їхню полісемантичність через хронологічну трансформацію, базуючись на теорії множин та теорії реляцій, фіксуючи при цьому унікальність їхньої поетичної інтерпретації поетами-дисидентами; 4) у спробі визначити місце і роль кожного з обговорюваних поетів у літературному процесі на основі інтертекстуальної практики у їхній творчості.

Практичне значення: результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при подальшому дослідженні літературного й історичного процесу в Україні епохи шістдесятників та постшістдесятників, при написанні підручників з історії літератури, при вивченні творчості поетів-дисидентів студентами-філологами, для читання спецсемінарів та спецкурсів: “Наукові тенденції в поезії ХХ століття”, “Інтермедіальність як різновид інтертексту”, “Паратекстуальність і її значення в роботі над текстом” тощо.

Особистий внесок здобувача. Результати дисертаційного дослідження, наукові публікації, апробація повністю є особистим здобутком дисертанта.

Апробація результатів роботи. Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №1 від 3 вересня 2010 р.). Окремі аспекти дисертації викладено в виступах на Міжнародній науковій конференції “Мова і культура” (Київ, 2005, 2006, 2007, 2008), Міжнародній науковій конференції “Українська література в загальноєвропейському та світовому контексті” (Ужгород, 2005), VІІІ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні процеси міжкультурної взаємодії і мовна практика” (Тирасполь, 2005), І Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Хмельницький, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2005, 2006, 2007), Третій Всеукраїнській науковій конференції “Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Література в контексті кризової доби” (Чернівці, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Творчість “шістдесятників” у координатах української і світової літератури” (Дніпропетровськ, 2005),

Оломоуцькому симпозіумі україністів (Оломоуць, 2006, 2008), Міжнародному науковому конгресі “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (Львів, 2006), ІІ Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (Кам'янець-Подільський, 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Василь Стус. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття та переосмислення” (Київ, 2006), 36-тій Шевченківській конференції “Шевченкознавство: ретроспективи і перспективи” (Черкаси, 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Сучасні орієнтири філологічної науки” (Херсон, 2006), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Творчість В. Свідзинського: доба і контекст” (Кам'янець-Подільський, 2006), V Всеукраїнській науково-методичній конференції “Етнос, культура, нація” (Дрогобич, 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Літературна герменевтика та рецептивна теорія в сучасному науковому контексті” (Чернівці, 2006), ІІ Міжнародному театральному симпозіумі “Література - Театр - Суспільство” (Херсон, 2007), IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література в контексті світової” (Одеса, 2007), Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми сучасної компаративістики” (Бердянськ, 2007), “Фащенківських читаннях” (Одеса, 2007), Всеукраїнській науковій конференції “Криза теорії” (Чернівці, 2007), Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми філології та перекладознавства” (Луцьк, 2008), ІV Всеукраїнській науково-практичній конференції “Василь Стус: життєві і творчі контексти” (Донецьк, 2008), І Міжнародній науково-теоретичній конференції “Мультилогос літератур світу” (Кривий Ріг, 2010) та ін.

Основні положення дисертації викладено в 37 публікаціях, 27 з них - у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 389 сторінок, з них 352 сторінки основного тексту. Список використаних джерел нараховує 404 позиції.

інтертекстуальний дискурсі поет дисидент

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі окреслено стан розробленості проблеми в науково-теоретичній та критичній літературі, обґрунтовано її актуальність, визначено об'єкт, предмет, мету та зумовлені нею завдання, охарактеризовано теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень дисертації.

Перший розділ “Інтертекст як літературознавча проблема” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Явище інтертекстуальності в літературі та мистецтві” висвітлено теоретичну базу наукового пошуку, осмислено ряд положень розуміння інтертексту (в працях Р. Барта, М. Ріффатера, Ж. Женетта, Р. Лахман, Ю. Лотмана та ін.), простежено процес формування уявлень про інтертекст (теорії М. Бахтіна, Ю. Тинянова, Ф. де Соссюра,

М. Ямпольського та ін.), з'ясовано зміст, множинність форм і функцій цього явища (концепції Юлії Крістевої, П. Торопа, Р. Барта, Ніни Валгіної, І. Смирнова, Л. Деленбаха, І. Арнольд, Наталії Кузьміної, Марії Зубрицької та ін.), а також різних методів його класифікації в літературознавчих науках (методології М. Бахтіна, П. Торопа, Ж. Женетта, Р. Якобсона, О. Жолковського, М. Ріффатера, Наталії Фатєєвої та ін.). Запропоновано метод класифікації інтертекстуальності в літературознавстві та мистецтві на основі теорії множин та теорії реляцій, яка є суттєвим доповненням до теорії множин. Інтертекстуальні зв'язки розмежовано на чотири основні групи: а) дотикання (дотичні зв'язки) - в претексті лише є дотичні точки з чужими думками - невеликі вкраплення з іншого тексту (паремії, афоризми, натяк на загальновідому подію, ситуацію чи образ, образна аналогія, ледь розпізнавані асоціативні вкраплення тощо), не пов'язані між собою; б) перетинання - первинний текст “перетинається” з іншим текстом у багатьох точках, зумовлюючи в інтексті залежність, відштовхування, переплетення чи підпорядкування претексту (контамінація, епіграф, присвята, передмова, післямова, деякі види ремінісценцій та певні види алюзій, наукові тенденції, філософські роздуми, пастіш); в) накладання - інтекст повністю “перекриває”, накладається на претекст або “поглинається” ним (жанрові алюзії, сюжетно-образні та ритмомелодійні запозичення, адаптація, варіація, переспів, усі види перекладу, відштовхування, жанрова переробка, наслідування, онаціональнення, пародіювання, переказ). До цього типу інтертекстуальних зв'язків віднесено також традиційні сюжети й образи; г) комбінована взаємозалежність - наявні одноразові чи багаторазові вкраплення та використання різноманітних видів інтертекстуальних зв'язків у одному й тому ж тексті. До цієї групи віднесено й гіпертекст у визначенні Т. Нельсона, Д. Енгельгардта, У. Еко. Виявлено специфіку інтермедіальності, що розкривається через залучення до тексту фрагментів “текстів” інших видів мистецтва: музики, живопису, скульптури, архітектури, листівок тощо.

Підрозділ 1.2. “Творчість поетів-дисидентів у світлі інтертекстуального дискурсу та в літературно-культурному контексті 60-80 років ХХ століття” містить огляд різних підходів до вивчення творчого доробку дисидентів у контексті загального розвитку літературного процесу та спробу осмислення “заблокованої культури” (Ліна Костенко), визначення ролі дисидентської творчості у загальнокультурному процесі 60-80 років ХХ ст. З'ясовано, що в процесі самоорганізації відповідних тенденцій виникають окремі флуктуації, які не повністю вписуються в процес структурування літератури, іноді дають поштовх до відгалуження нових шкіл, тенденцій, ініційованих неординарними особистостями, творчість яких не вкладається у певні рамки. Такими постатями були поети-дисиденти І. Калинець, М. Руденко, І. Світличний, В. Стус. Їхня творчість, з одного боку, засвідчувала реакцію на виклики суспільного життя, на духовну кризу суспільства в тоталітарній державі, а з іншого - мала ознаки універсальності, про що пишуть М. Ільницький та Людмила Тарнашинська.

Літературознавці стикаються з певними труднощами при спробі класифікації творчості В. Стуса. В. Дончик, А. Дністровий, Ніла Зборовська та ін. зараховують В. Стуса до шістдесятництва. У контексті шістдесятництва розглядав спадщину В. Стуса і Ю. Ковалів, наголошуючи на еволюції творчої думки поета. Думку про “нешістдесятництво” В. Стуса обґрунтували Є. Сверстюк, Д. Стус. М. Наєнко стверджує, що В. Стус постшістдесятник і постмодерніст. Усі ці характеристики - не безпідставні: творчість поета має характерні риси кожної тенденції, адже вона настільки універсальна, що не вкладається в рамки певної течії або школи.

Так само важко піддається класифікації лірика І. Калинця. М. Ільницький називає його “одним з найкращих представників українського шістдесятництва, власне другої хвилі цього суспільно-культурного явища”, Д. Гусар-Струк визначив його поезію як модерну, М. Павлишин поділяє також ці твердження, оскільки вона має тісний зв'язок з традицією і несекулярний характер. Оля Гнатюк розглядає творчість І. Калинця як модерну, пов'язану з традицією.

Лірику І. Світличного О. Тарнавський, Михайлина Коцюбинська та ін. зараховують до “шістдесятництва”, зважаючи, що до арештів і заслань він був більше відомий як літературознавець та літературний критик. Його поетичний дар розкрився лише в неволі, хоч поезія його ще малодосліджена.

Малодосліджена й лірика М. Руденка - представника старшого покоління письменників, вихованих на ідеях марксизму-ленінізму: “І тільки відлига дала змогу представникам цього покоління кинути вдумливий погляд назад і побачити фальш і злочин офіційної політики режиму, отой злочин, що знівечив літературу, а з нею і її творців” (О. Тарнавський). У своїх спогадах М. Руденко наголошував на значущості своєї поезії 60-80-х років і визнавав помилковість ранніх світоглядних переконань, заримованих у вірші. Опрацювавши філософські та економічні праці Ф. Енгельса, І. Канта, Ф. Кене, К. Маркса, Б. Паскаля, Піфагора, С. Подолинського, А. Сміта, Спінози та ін., поет-мислитель розвинув свою філософію буття на Землі й у Всесвіті, простежив шляхи розвитку людства і збереження життя на Землі. Свої роздуми він висловлював, як у публіцистиці та наукових трактатах, так і в художній, зокрема в поетичній формі.

Один із найперспективніших шляхів осмислення творчої спадщини поетів-дисидентів пролягає через аналіз механізмів творення інтертекстуальності в їхній поезії, з притаманними їй лініями зіткнень, перетинаннями, накладаннями, жанровими модифікаціями, стильовими, інтонаційними, сюжетно-образними переплетеннями тощо. Тут має бути врахована і множинність художнього перегуку на синхронному та діахронному рівнях, і філософсько-поетичне осмислення особистісних та глобальних проблем буття, і проблеми родової, генетичної та історичної пам'яті, і заглиблення в прадавній світ предків, і наукові парадигми та передбачення про можливі перспективи розвитку людського суспільства, і безліч інших речей, що вибудовують полісемію і поліфонію їхнього поетичного світу.

Розділ 2 “Літературно-мистецькі та паратекстуальні зв'язки у доробку поетів-дисидентів” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Літературні міжтекстові зв'язки, перегуки та збіжності” визначено, що творчість поетів-дисидентів є, безумовно, оригінальною й неповторною, хоч у їхньому доробку є безліч інтертекстуальних перегуків. Літературні запозичення, збіжності чи впливи проявляються в дисидентів не лише на рівні цитації, але й через звукову, метричну, стилістичну організацію твору, а також через переосмислення відомих форм, мотивів, сюжетів. Найбільший вплив у цьому аспекті на дисидентів справила творча спадщина Т. Шевченка та І. Франка, творчі традиції та апології світоглядних концептів яких позначилися на дисидентській ліриці, а також естетико-моральні впливи О. Грибоєдова, Дж. Донна, Лесі Українки, О. Пушкіна, Г. Сковороди, Е. Ґемінґвея та ін. Ще один вияв інтертекстуальних контактів у дисиденській творчості представлено у вигляді поетичної полеміки з попередниками та сучасниками - з П. Тичиною (“Інна” І. Калинця, “Хрест” М. Руденка, “Син гармонії” І. Світличного, “Передсвітання” В. Стуса), М. Рильським (“Рильські октави”, “Курбас” І. Світличного, “Декларація поета і громадянина”, “Моя Україна забула...” В. Стуса), Т. Кампанеллою (“Місто сонця” М. Руденка, “Кампанелла” В. Стуса), І. Драчем (“Вертеп” І. Калинця, “Вечірня містерія” І. Світличного, “В Сибір летимо. Я і пару Кирил” В. Стуса) та ін. Спостерігаються міжтекстові перегуки і збіжності у поетичній творчості дисидентів між собою. Суголосністю в передачі драми великого митця, відірваного від свого народу, позначений вірш І. Калинця “Олександр Довженко” у порівнянні зі Стусовою епістолою “Останній лист Довженка”. Наскрізним мікрообразом у В. Стуса є полин, у І. Калинця - його різновид, євшан з “ностальгійним даром”. Побудовані на “тонко закроєних паралелях-натяках” (М. Ільницький) ці дві поезії висвітлюють трагедію митця “заблокованої культури” (Ліна Костенко). Поети-дисиденти також висловлюють схожі зізнання про роль і значення слова в їхньому житті. Так, Стусове “Біда так тяжко пише мною, / так тяжко мною пише біль” відлунює у Руденковому “Не я пишу, а Слово пише мною - / Воно вже вкрай заїздило мене”. Цікавими видаються їхні думки про наявність чи відсутність різниці між зеком і наглядачем у середовищі, що їх оточує (“Немовби й світу вже нема...” М. Руденка, “Невже ти народився, чоловіче...” В. Стуса).

Вибудувавши свою поезію на традиціях старших поетів, дисиденти уникли учнівства та епігонства. Кожен з них виробив свою оригінальну манеру віршування, свій власний неповторний і непідробний стиль. Своєрідність дисидентської “гри в бісер” полягає в її “багатоступеньованій” несподіваності й різноаспектності. Незважаючи на спільне коло безпосередніх комунікативних контактів, опосередкованих впливів, естетико-духовних зацікавлень, апологічних поглядів, світоглядних переконань, кожен мав і лише свої власні, відмінні від інших, уподобання, контакти, критичні або діалогічно-наслідувальні рецепції та індивідуальний шлях увіходження у світ інших культур, власні погляди на розкодування і рецепцію чужих текстів.

У підрозділі 2.2. “Інтертекстуальність і новизна поетичних жанрів та форм версифікації в доробку українських дисидентів” з'ясовано, що визначальним аспектом у доробку дисидентів є індивідуалізація версифікаційних форм та жанрових модифікацій, які детермінують новизну та інтертекстуальність завдяки використанню традиційних жанрових та версифікаційних форм, а також внесенню певних змін у канонічні. Прикметним є використання таких жанрів та форм версифікації, як трен (тренос) ( “Тренос над ще однією хресною дорогою”, “Триптих для Алли Горської” І. Калинця, “Трени Г. М. Чернишевського” В. Стуса), а також тріолет і ритурнель (“Тріолети й ритурнелі” І. Калинця, “Тріолет” І. Світличного).

Оновлення й урізноманітнення тематики й проблематики сонетного жанру також притаманні ліриці українських дисидентів. Продовжуючи традицію І. Франка, який першим у сонетній формі насмілився змалювати страшні реалії австрійської тюрми, І. Світличний відтворив радянську тюрму і концтабори. Таким чином, І. Світличний, як і І. Франко, вніс у сонет громадянські мотиви, ніби приземливши їх (сонети) і наблизивши до реалій часу, тому помітний інтертекстуальний діалог двох поетів (І. Франко - “Тюремні сонети”, І. Світличний - “Ґратовані сонети”). І. Світличний, услід за І. Франком, виходить за рамки тематичних і стильових обмежень канонічного жанру і розширює коло його тем та мотивів. У “Сонеті” про сонет, підкреслюючи канонізовано-елітарну, філігранно-математичну його точність з витонченістю форм і вагомістю змісту, І. Світличний обстоює відхилення від “гіпнозу авторитету”. Схильний до іронії і сарказму І. Світличний переніс ці властивості свого світобачення і в сонет. Суголосні йому в'язничні сонети М. Руденка, що ввійшли до збірки “За ґратами”. Об'єднані темою кохання, вони утворили цілий цикл.

Вартим уваги є й художнє втілення молитви в ліриці українських дисидентів, оскільки молитва стала однією з форм реалізації релігійно-філософського світогляду. Молитва І. Калинця - то духовний світ його народу, що заглиблений у прачас. Молитовне письмо М. Руденка має здебільшого філософський характер і творче самовираження. І. Світличний “молиться” проти земних богів-самозванців. У В. Стуса художні реалізації молитви спрямовані в духовно-медитативне русло. Молитовна лірика дисидентів не була відтворенням канонічного молитовного тексту, а радше його художньою інтерпретацією або пристрасним молінням чи молитовно-медитативним віршем.

Підрозділ 2.3. “Паратекстуальність як засіб авторської інтерпретації твору у дисидентській поезії” присвячено дослідженню номінативних та субномінативних алюзій, що виконують важливу роль для розкриття змісту твору. З'ясовано, що В. Стус не любив давати заголовки своїм творам, але в збірках, поетичних циклах і окремих віршах, які означені номінаціями, існують глибокі паратекстуальні зв'язки, підпорядковані загальній ідеї твору (чи ряду творів) і є важливими для художньої реалізації основної її концепції. Іноді вони вказують на глибоку закоріненість Стусового твору у твори-попередники, з авторами яких поет веде полілог. Паратекстуальні зв'язки в поетичному набутку І. Калинця мають чітку репрезентацію внутрішнього наповнення поезій, що входять до його збірок: всі збірки і цикли означені назвами, які є ключем до декодування змісту поезій, розміщених у них, і є такими ж метафоризованими, як і самі твори поета. Паратекстуальний дискурс І. Світличного відзначається складними комбінаціями, тобто наявністю номінативних та субномінативних алюзій одночасно. М. Руденко не вдається до словесних надмірів у заголовках своїх поезій: вони здебільшого прості й чітко виражають основну думку твору без значних відхилень чи різночитань.

Підрозділ 2.4. “Інтермедіальність як результат духовного впливу мистецтва на творчу особистість” спрямований на дослідження інтермедіальної практики поетів-дисидентів репрезентованої широким спектром мистецьких контактів: пісенний фольклор, музика, архітектура, скульптура, живопис, листівки.

Розмаїту інтермедіальну творчість репрезентовано у доробку І. Калинця: тут і своєрідне поетичне витлумачення архітектурних шедеврів, як-от: Корняктова дзвіниця, Дропанова друкарня, Чорна кам'яниця, Італійське подвір'я тощо, і вербальне переспівування музичних творів, зокрема “М. Березовський. Концерт соль мінор. 1766”, і словесне змалювання репродукцій з відомих картин (“Юр” М. Сосенка”, “Зима” О. Кульчицької”, “Лемкиня П. Обаля”, “Муза” О. Новаківського” та ін.), і описування листівок (“На листівці - Ерделі. Натюрморт”, “На листівці - Пікассо. Іспанка”, “На листівці - К. Сайто. Погляд”, “На листівці - А. Манастирський. Верби” та ін.). Прикметним зразком інтертекстуальних сходжень у творчості І. Калинця є пісня про голубих танцівниць та велике лебедине кохання (“На листівці - Дега. Голубі танцівниці. Пісенька”), яка поєднує “живописні” та “музичні” інтермедіальні засоби. Про голубих танцівниць згадується лише в приспіві-рефрені, а сюжет пісні розгортається на тлі музики К. Сен-Санса “Лебідь” із сюїти “Карнавал тварин”. Так, під впливом французьких митців в українського поета народився оригінальний пісенний твір, в якому інтермедіальні горизонти поширюються як на живопис, так і на музику. І. Калинець репрезентує також поетичний образ Мамая (збірка “Міт про козака Мамая”), на який його надихали видання репродукцій.

В. Стус, творчо опрацьовуючи образ Мамая, подає його в інтертекстуальній багатошаровості усної народної творчості, зокрема козацької пісні, літературних творів, живопису (“Сиджу надвечір - при багатті...”).

У третьому розділі “Онтологічна та екзистенційна парадигма у творчості українських дисидентів” розглянуто філософські роздуми та шукання, світоглядні основи переконань поетів-дисидентів.

У підрозділі 3.1. “Світоглядні основи дисидентської творчості” означено комплекс форм і способів пізнання істини у ліриці дисидентів, а також концепції екзистенціалізму, ніцшеанські впливи, ідеї філософії кардіоцентризму та східних філософій, що стосуються морального самоусвідомлення, гегелівський діалектизм.

Глибинна суть світоглядної системи І. Калинця стосується проблеми національної самобутності, історичної та етногенетичної пам'яті, які він осмислює художніми засобами, зосереджуючи увагу на взаємозв'язку спадкоємності, тому формує індивідуальну міфологію, образну символіку та метафорику. Ідею пробудження історичної пам'яті в художньо-образному просторі символізує євшан-зілля, апелюючи до доленосної праоснови етногенезу українців. У ліриці І. Калинця струмує стихія народних вірувань, актуалізується язичницько-християнський міф у різних формах містерійності, інсценізуючи події язичницьких вірувань і сюжети Святого Письма (купальська містерія: “Вогонь Купала”, “Топлення Марени”, “Купальська”; різдвяна містерія: “Різдво”, “Вертеп”, “Під Новий рік” та ін.). Обидва віровчення тут не антиподи, а когерентні ланки єдиного духовного процесу. Демонструє поет також знайомство зі східними філософіями (цикли “Знаки зодіаку”, “Лапідарій”). Поєднання язичницько-християнської містерійності та східнофілософських концептів у ліриці І. Калинця дозволяє говорити про ідеологічний синкретизм його творчого набутку.

Однією зі спільних світоглядних точок зіткнення І. Калинця та М. Руденка є вогнепоклонницька концепція, базована на архетипах праукраїнського духовного світу, однак І. Калинець наголошує на очищаючій ролі купальського вогню, М. Руденко метафоризує святий вогонь творення, за допомогою якого людина виокремилася з усього живого світу, нехтуючи космогонією міфології, покладаючись на власні філософські концепції, що не суперечать ні язичницьким, ні християнським віровченням. В основу світоглядно-філософського осмислення дійсності М. Руденка покладена складна діалектична єдність протилежностей: космос/хаос, бог/антибог тощо. Серед змістових іпостасей авторської моделі світу виокремлено образи природи як світового Храму, Сонця як творця всього сущого на Землі, світової Монади як центру Всесвіту, “де мав би існувати Бог”. Наскрізною ознакою переконань М. Руденка є несхитна віра в незнищенне існування живої матерії, нескінченність буття, тому дійсність постає багатоаспектною, множинною, різнорівневою, але взаємопов'язаною і цілісною субстанцією. Поет підводить реципієнта до антитрагедійного усвідомлення скінченності конкретного людського життя, трактуючи вмирання як перехід у іншу субстанцію, інший спосіб існування й пізнання: “Вмирання є, але немає смерті, - / Є вічне пізнання новим життям”. Об'єднавши сучасні досягнення науки і багатовіковий досвід людства у спілкуванні зі Всесвітом, М. Руденко обґрунтовує власну філософію буття на Землі та в Усесвіті, інтерпретує розуміння взаємин Людини і Всесвіту. У “Метафізичній поемі” поет феномен архітектури Всесвіту подає як сукупність переущільнених сфер (“Бо Всесвіт - це велика повнота”), розмежованих умовними перетинками, сутність яких полягає у різниці густини. Прикметним у філософсько-художньому трактуванні М. Руденка є припущення безсмертя душі, можливості її реінкарнації (“Приблудний пес”, “Метаморфози”, “Цунамі”, “Збруцький ідол”). Ідею поєднання Всесвіту й людини поет формулює у віршах, “Нейтрино”, “Естафета”, “Земний гість”, “Світобудова”, “Між двома ерами” та ін. З мотивом спотворення божественної гармонії Космосу пов'язана концепція метафізичного Зла, представленого в особі Сатани, Диявола, Темряви, репрезентованого ідеєю “космічної ріки”, з якої “І Cвітло й Тьма пришлють своїх пророків” (цикли “Світло й темрява”, “Між двома ерами”, поеми “Вічна вдова і диявол”, “Поет і русалка”, вірші “Тіні”, “Хаос” та ін.).

Естетико-світоглядний принцип лірики І. Світличного полягає в його “високому моральному тоні і пекучому максималізмі” (І. Дзюба). Поет був вимогливим як до чужої, так і до своєї творчості, не терпів творчої анемії. Особистість розглядав у співвідношенні з метафізичними реаліями, тобто життям у всій повноті. У своїх “Безбожних сонетах”, спираючись на біблійні тексти, зіставляючи християнське “єдинобожіє” з комуністичним “єдиномислієм”, зумів продекларувати невмирущість і значеннєвість загальнолюдських проблем і вічних істин, обстоював вищість Слова-Логосу над суєтною мізерією людського меркантильного світу. У багатьох його сонетах відчутний вплив ніцшеанської філософії про смерть Бога, який подано у авторській інтерпретації: мотиви про вигнання людьми богів зі своїх душ, а відповідно - із земного існування простежуються у “Сонеті безбожності”, “Месії”, “Добре” та ін., де наголошено на нівеляції духовності в сучасному авторові суспільстві. Улюблений художній прийом поета - полемічність, яка є домінантною ознакою його “Ґратованих сонетів”. Символ, алегорія, метафора допомагають йому, описуючи тюремний побут, говорити про позав'язничну дійсність як про велику зону (“Тюрма”, “Шмон”, “Вічний шмон”, “Завжди в'язень”, “Великий піст”, “Відбій” та ін.). У його ліриці в'язниця - не лише реалії життя, а й символ антисвіту, репрезентованого через театр абсурду, де ролі розписано наперед без права відмови від будь-якої з них (“Глядачі”, “Роль”, “Статисти”, “Князь Ігор”, “Допоки гратися в Шекспіра” тощо).

Художньо-поетичні домінанти філософської лірики В. Стуса проглядаються крізь онтологічно-антропологічну призму. Поет вибудовує модель світу через екзистенційне занурення в глибини душі, особисте розуміння універсуму і безкінечне устремління до Абсолюту. В. Стуса бентежить колізія “я - світ опроти мене”, прагнення до краси й гармонії у світі, однак у навколишньому світі він їх не знайшов, тому звернувся до художнього аналізу людського суспільства на теренах імперії зла (“Немає Господа на цій землі...”, “Бовван”, “Горить гора. Горить і ліс, і небо...”, “Він там лежав - дванадцять тому літ...”). Погляд В. Стуса на християнство має два основні спрямування: а) християнство в його ліриці відповідає феномену духовної самопожертви, страстотерпства Месії, спокути Ним чужих гріхів; б) неприйняття пропагованої християнством безвольної покірності, непротивлення злу. В. Стус покладався на горду і сильну особистість, яка могла б самостійно вирішувати екзистенційні проблеми, брати на себе відповідальність за власний вибір. Звідси й неприйняття гасла всезагальної рівності, пристосуванства, схиляння голови перед сильними світу цього тощо (“Високі думи відійшли, як грози...”, “Утрачені останні сподівання”, “Опускаюсь - ніби піднімаюсь”, “У цім безхліб'ї і бездоллі...”, “Блідава зелень молодих суріп...”). Роздуми В. Стуса над канонами християнства зумовили нові духовні шукання, спонукали до вивчення східних філософій. У віршах “В мені уже народжується Бог...” та “За читанням Ясунарі Кавабати” наявний відгомін буддистської філософії. В образі “чотирьох татамі”, на яких ліричний герой намагається “розпросторити” душу, зінтерпретовано “чотири благородні істини” Будди, які той заповідав своїм учням. Епістолярій теж засвідчує спостереження багатьох літературознавців щодо зацікавлення В. Стуса східними філософіями. Поет намагався розкодувати поліфонію їх локальних символів у творах японських письменників К. Ое, Я. Кавабати, К. Абе. Захоплювався поет і китайськими езотеричними вченнями.

Не можна повністю з'ясувати й усвідомити складного філософського світосприймання поетів-дисидентів, не беручи до уваги їхнього ставлення до національної філософії. Моральна проблема самовдосконалення людини цікавила поетів усе життя, і саме національна філософія кардіоцентризму стала одним із чільних факторів, що сприяла становленню їхніх філософських та світоглядних позицій. Українських дисидентів єднає сковородинське ставлення до природи і гармонійне буття людини серед цієї природи. У сковородинському розумінні, рух означає “бог”: “Может быть отсюду родилось и имя сіе “бог”, что движенія вселенную движущаго так, как рьки текущія, есть бьг непреривный” (Г. Сковорода). Близьким до цих сковородинських уявлень про рух Всесвіту є Стусова ідея нескінченного руху, що стремить до Абсолюту. Ідеться про духовний рух особистості, сутнісним критерієм якої є її душа, яку поет розглядав як необхідну і посутню субстанцію будь-якої особистості, а духовні порухи та їхнє спрямування вважав необхідною домінантою, що виокремлює людину з усього світу (“Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони”, “Душа із жезлом судії...”, “Душа - ніби дзвін...”, “Душа переболіла - ні жалю, ні страху...” тощо). Про життєдайну силу руху, що з Хаосу сотворив Космос і переллявся у живу душу, пише й М. Руденко (“Я довго душу полум'ям орав...”, “Якщо душа ніколи не вмирає...”, “Людська душа! Вже дивно, що ти є...”, “Хаос”, “Частіше думаю про смерть...” та ін.). Поети не розмежовували руху в макрокосмі і мікрокосмі, усвідомлювали як космічну цілісність усього сущого, вважали проявом “живого життя” в його нескінченності й наближенні до істини. І. Калинець також надає великого значення серцю й душі в бутті та еволюції людства. У циклі “Душі в дорозі” поет одухотворює, оречевлює і, розмежовуючи, збирає воєдино образ навколишнього світу в його найпростіших і найнепомітніших формах, компонуваннях і перекомпонуваннях, висловлюючи, як і Г. Сковорода, своє захоплення його “єдністю в многості”. І. Світличний свій перегук у часі з Г. Сковородою, як і з іншими класиками, веде в основному за допомогою епіграфів, що стають своєрідним вектором його світоглядної системи, розкриваючи тим самим внутрішнє наповнення сонетів “Анти-Сковорода”, “Ю. Гагаріну” та ін.

Баланс між раціональною та ірраціональною сферами у світоглядних позиціях поетів-дисидентів спонукав їх до постійного наукового та духовного пошуку, що детерміновано діалектичним підходом до пізнання, засвідчуючи максимально високі вимоги до філософії та віри. Філософія життя дисидентів, що різноаспектно відображена в їхній художній творчості, витворилася на основі світоглядних переконань, заснованих на вершинних зразках світової філософської та наукової думки.

У підрозділі 3.2. “Інтерпретація ідей екзистенціалізму в дисидентській ліриці” зроблено спробу розглянути поезію українських дисидентів у екзистенційному контексті, акцентуючи увагу на “екзистенційній драмі особистості” (І. Дзюба), втіленій у “ключових” образах: самоти-самості як духовної сутності особистості (В. Стус); мовчання-німоти як багатоаспектного стану людської душі (І. Калинець); тривання на межі як різновиду людської екзистенції та пов'язаної з ним божественної трансценденції (М. Руденко, В. Стус,); дикого антисвіту як театру абсурду, де глядацький загал обмежений в правах грати будь-яку самостійну роль (І. Калинець, М. Руденко, І. Світличний, В. Стус). Художня інтерпретація дійсності в образі театру в дисидентській поезії є не лише метафоричним образом, але й художнім прийомом, що став визначальним чинником для ідентифікації людського життя з лицедійством у найгіршому його сенсі. Філософія екзистенціалізму в дисидентській ліриці проявляється не через зовнішні, важливі й знакові, явища, а крізь духовні координати особистості, яка прагне до саморозбудовування, “самособою-наповнення” і заперечує духовну недолугість.

Поетичний світ І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного, В. Стуса, побудований за законами внутрішнього світоладу, замішаний на чуттєвому сприйнятті дійсності та високоінтелектуальному її осмисленні, явив світові такі взірці національної поезії, яка порушує широкий діапазон загальнолюдських проблем.

Підрозділ 3.3. “Біблійно-християнська інтертекстуальність у творчості І. Калинця, М. Руденка, І. Світличного та В. Стуса” присвячено розглядові релігійно-міфологічного аспекту світовідчуття українських дисидентів, осмисленню факторів, що сприяли його виробленню та становленню. Виявлено, що вони інтерпретували Біблію, акцентуючи при цьому увагу на тих місцях, які найбільше вражали величчю думки, творчо розробляли як старозавітні, так і новозавітні сюжети. Одним із домінантних мотивів у дисиденській поезії є протиставлення Господньої моделі світоустрію, обстоюваної в біблійних текстах, зі спостережуваним у реальному житті тоталітарним ладом. Приміром, епіграфом до сонета “Шмон” І. Світличний бере рядки “Ищите и обрящете...”, зіставляючи тим самим високі духовні пошуки, декларовані Святим Письмом, з тоталітарною дійсністю. З такою ж гострою сатирою на існуючий радянський лад виступає І. Світличний у сонетах “Супермен (Монолог Мефістофеля)”, “Добре” та ін., де, беручи за основу біблійні події, протиставляє гармонію Божого світоустрою антигармонійному людському.

Біблійний сюжетно-образний матеріал, втілений у ліриці дисидентів, в основному інтерпретується ними суголосно зі Святим Письмом. Однак подекуди їхні світоглядні параметри виходять за межі християнського світорозуміння і змушують говорити про сумніви щодо точного відтворення подій, детермінованих деякими християнськими канонами (“Шлях грішного до раю...”, “І явився він перед Господні очі...”, “Баркаси. Плавні. При межі...”, цикл “Потоки” В. Стуса; “Пропонування 5”, “В довгій лляній сорочці...” І. Калинця; “Ленін і Христос”, “Хрест” М. Руденка).

Свої творчі інтенції дисиденти зреалізовують в основному у руслі шукань повної гармонії світоладу, репрезентованого християнським Богом. Творчі рецепції біблійного постулату про первинність Слова-Логосу наявні в поезіях І. Калинця (“Осудження”, “Пропонування 9”, “Для зачину”, “Золоті ворота. Легенда”), М. Руденка (“Безсмертя нації - у слові...”, “Стало слово моє земним...”, “Провина перед Всесвітом”), І. Світличного (“Парнас”), В. Стуса (“Куди мене ти слово завело?”). Епіцентром їхніх художніх шукань стає початок і кінець людського буття, що мають одні і ті ж джерела. Колискова і реквієм звучать одночасно в серці ліричного персонажа вірша “Акафіст до Богородиці із Красова” І. Калинця. Євангельське “зерно поки не вмре, не дасть плоду” відлунюється також у його циклах “М. Березовський концерт. Соль мінор 1766” та “Триптих для Алли Горської”, у вступній частині поеми “Я вільний” та в поемі “Хрест” М. Руденка, у поезіях “Кому жити, а кому не жити...” та “Ну, що ж, Брахіцефале...” В. Стуса. За художньо-філософськими дефініціями дисидентів, буття - поняття набагато ширше і глибше від тимчасового перебування людини на землі, воно не обмежене часопросторовими вимірами, не зводиться до одноістинності. Їм, як людям, віруючим у царство духа, була властива трансцендентна спрямованість до іншого, досконалішого, ідеального світоладу. Це не меркантильне бажання власного безсмертя, а прагнення повного духовного очищення, досягнення духовного універсуму.

У підрозділі 3.4. “Фізико-математичні та астрофізичні алюзії в ліриці поетів-дисидентів” охарактеризовано поезію дисидентів, що порушує наукові проблеми сучасного їм суспільства. Будучи тематично багатогранною і політенденційною, вона є метафоризацією математичних, фізичних, астрофізичих, біофізичних, економічних, екологічних, соціологічних та інших наукових і філософських понять. Поети-дисиденти вільно оперують науковим матеріалом, що стосується загальної та спеціальної теорій відносності (“Метафізична поема” М. Руденка, “гравітація болю...” І. Калинця, “Світло - то час”, “Рінь” В. Стуса), художньо опрацьовують квантову теорію, теорію катастроф, теорію надпотужних енергій (“холодна злість урану...” І. Калинця, “Тридцять сьомий - неначе жарт”, “Земле рідна!” В. Стуса, “Кавун”, “У віхолі”, “Сльоза Хіросіми” М. Руденка), експоненціальний закон (“Еволюція поета” В. Стуса), теорію Великого Вибуху (“З нічого світ творився, із нічого...” М. Руденка), закон Архімеда (“Архімед” І. Світличного), природу чисел (цикл “Числа” І. Калинця, “Гармонія”, “Метафізична поема”, “Хрест” М. Руденка”) тощо, перетворюючи їх у місткі, влучні й оригінально скомпоновані характеристики, ситуації, сюжети, образи. У художній системі репрезентовано комплекс мікрообразів, що складають просторово-часовий континуум лірики дисидентів. Художньо структуруючи образ часу, поети за допомогою асоціативних зв'язків та логічних умовиводів розклали його на розмаїтий спектр образів, що розгортаються перед читачем, подаючи час не як абстрактну безлику фізичну категорію, а як модифіковану систему екзистенційно наповненого особистісного досвіду, набутого на рівні реальних та ідеальних осягнень світоладу. Органічну тональність наукової поезії дисидентів визначає заглибленість в інтелектуальний світ особистості, що вказує на духовний розвиток як окремої людини, так і людства загалом. Доба ХХ ст. була добою фізики (чи атомною добою), і поети-дисиденти віддали належне цій науці, творчо культивуючи тематику та проблематику наукових її відкриттів.