Західноукраїнська та еміграційна проза 20–30-х років ХХ століття: стильові та ідейні парадигми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК 821. 161. 2 : 82-3 : 82.02-0.54.72

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років ХХ століття: стильові та ідейні парадигми

10.01.01 - українська література

Мафтин Наталія Василівна

Львів, 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Хороб Степан Іванович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри української літератури, директор Інституту філології.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Шумило Наталя Микитівна, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник;

- доктор філологічних наук, професор Панченко Володимир Євгенович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри літератури та іноземних мов;

- доктор філологічних наук, професор Мейзерська Тетяна Северинівна, Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського, професор кафедри української філології.

Захист відбудеться “22” жовтня 2009 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, тел. 239-46-30.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 17 вересня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Я.І. Гарасим

Загальна характеристика роботи

Горизонти дослідження української літературної спадщини містять значущі з постколоніальної перспективи можливості “повернення знехтуваної реальності” (Р. Нич). Такою “знехтуваною реальністю” у вимірах тоталітарного режиму СРСР постає масив західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х років ХХ ст., ще й досі не повернутий у цілісному й неспотвореному вигляді в національний культурно-історичний простір. Разом із тим цей досвід віднайдення власної та європейської самості видається сьогодні особливо актуальним як феномен “неубієнної літератури” (В. Панченко), один із “перших кроків у пошуку свого голосу й ідентичності”.

Літературний процес міжвоєнного двадцятиріччя ХХ ст., що творився й на західноукраїнських теренах та в еміграції, прикметний інтенсивністю розвитку та розмаїттям ідейно-художніх моделей творчих практик, суголосних пошукам східноукраїнських письменників, утвердженням нових світоглядних орієнтирів. Чільні стильові й ідейні парадигми західноукраїнської та еміграційної прози цього періоду засвідчують формування ідейно-естетичної цілісності, ядром якої стало автентичне, неспотворене колоніалізмом, “історично-здійснюване тут-буття народу” (М. Гайдеґґер). Творчість прозаїків, об'єднаних довкола націоналістичної та католицької платформ, вияскравила національну іманентність художньої свідомості та її органічний зв'язок із окцидентальним світосприйняттям, детермінованим християнськими традиціями й цінностями. Письменники демо-ліберального спрямування, створюючи противагу надмірній заідеологізованості літературного процесу, прагнули шляхом підвищеної уваги до наративних та жанрових структур урізноманітнити стильові пошуки. Таким чином, актуалізована в добі міжвоєнного двадцятиліття проблема ідентичності - особистісної, гендерної, європейської чи прорадянської, що так чи інакше осмислювалася під знаком імперативу ідентичності національної, виявилася на рівні стильових формацій як пошук національно-органічного стилю.

За своїми основними ідейними векторами західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х рр. була резонансною до ідеологічних констант доби, коли саме національний імператив стає “концептуальним знаменником усіх аксіологічно-імперативних пошуків” (П. Іванишин), детермінує творчість особливою місійністю: шляхом утвердження важливих національних екзистенціалів - свободи й України - формує сакральне поле національної іманентності.

Західноукраїнська та еміграційна література міжвоєнного двадцятиліття стала текстуальним опором неоімперському поглинанню - духовною реконкістою, що визначила горизонт надій на державність України. Її ідейна та художньо-образна структури були спрямовані на збереження національної присутності шляхом упорядкування травматичних для українців по обидва боки Збруча подій національно-екзистенційним переддосвідом. Завдяки такій інтенційності західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х рр. ХХ ст. у розмаїтті проблемно-тематичного та художньо-стильового спектрів засвідчила своєрідний феномен гіпертексту, створюваного в полі дії єдиного імперативу - “буття-на-сторожі”.

Діаграма розвитку західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття у своїх основних проблемно-тематичних та жанрово-стильових амплітудах засвідчує виразну тенденцію до реалізації завдань, актуальних для всього українського письменства: геокультурної орієнтації художньої творчості, позитивного героя, образності та ідейної заангажованості. Коли ж у радянській Україні запало “провалля тридцятих”, а з усього розмаїття творчих стилів і методів українського ренесансу, що став “розстріляним відродженням”, залишився тільки соцреалізм, західноукраїнська та еміграційна література взяли на себе життєво важливу для всієї нації функцію духовного збереження. Проза, що становить об'єкт дисертаційного дослідження, засвідчила єдність стильових пошуків усієї української літератури, вияскравила чільні закономірності становлення національно-органічного стилю, без розуміння якого осягнення повноти національного літературного розвитку неможливе.

Наукове вивчення дискурсу стильових парадигм 20-30-х років значно доповнює панораму художньо-естетичних пошуків, які сьогодні подано переважно однобічно - контекстом української радянської прози. Отже, актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю відтворення українського літературного процесу 20-30-х рр. ХХ ст. в усій його складності й повноті. Адже західноукраїнська та еміграційна проза цього періоду лише починає привертати увагу науковців.

Прозова спадщина багатьох письменників міжвоєнного двадцятиліття, що творили в Галичині та еміграційних центрах, і досі залишається поза увагою літературознавців. Окрім того, на часі постала проблема дослідження стильових формацій цієї прози, яке б ураховувало і стильові особливості окремо взятого художнього тексту як мистецького явища, і співвідношення індивідуального авторського стилю й естетичного мислення доби, і здійснювало б синтетичне осмислення закономірностей стильової динаміки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника і здійснювалося в рамках кафедральної комплексної теми “Розвиток західноукраїнського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст.: художні традиції і тенденції” (номер державної реєстрації 0106U002244), а також в рамках комплексного плану науково-дослідної роботи Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, пов'язаної з підготовкою до написання 10-томної “Історії української літератури”. Тема дисертації затверджена вченою радою Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (протокол № 6 від 27 січня 2009 р.), скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблем “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 1 від 19 лютого 2009 р.).

Мета й завдання дисертації - системне дослідження стильових та ідейних парадигм західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття як цілісного мистецького явища в річищі загальних художньо-естетичних пошуків української прози 20-30-х років ХХ ст. Це зумовило першочергове розв'язання таких завдань:

· повернути в контекст літературного процесу міжвоєнного двадцятиліття творчу спадщину західноукраїнських прозаїків та письменників-емігрантів, викреслену тоталітарним режимом, а також прочитати під новим кутом зору твори представників радянофільського напряму;

· обґрунтувати поняття “стиль” у контексті концептуальної єдності “людини й доби”; актуалізувати феномен “текстотворення” і “життєтворення”;

· актуалізувати категорію “органічно-національного стилю” (Ю. Шерех), враховуючи антропологічний, онтологічний і філогенетичний аспекти стилю та взаємодію базового породжувального, базового породженого й індивідуально-авторського його виявів;

· розкрити художні особливості західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х рр. ХХ ст. на рівні індивідуальних авторських стилів та стильових напрямів, показати їх значення для формування цілісної картини філософсько-естетичних вимірів української літератури;

· дослідити діалектику стильових пошуків західноукраїнських та еміграційних прозаїків, її мотивованість чільними ідеологічно-естетичними концепціями;

· простежити зміну пасивно-споглядальної естетичної домінанти на експресивно-виражальну та формування пасіонарної енергетики стилю; в дискурсі концептуальної єдності прози “розстріляного відродження” та західноукраїнської й еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття обґрунтувати поняття “парадигма реконкісти”;

· розкрити специфіку формування під впливом “філософії чину” концепції персонажа нового типу та особливості її реалізації у творчій практиці прозаїків;

· висвітлити естетичний модус художньої історіографії західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х рр. ХХ ст., розкрити особливості поетикальної та ідейно-естетичної реалізації історіософських концепцій у виборі стильових стратегій;

· виявити відображений у західноукраїнській та еміграційній прозі 20-30-х рр. ХХ ст. тип естетичних відношень, що склалися в міжвоєнному двадцятилітті між мистецтвом і дійсністю у площині геокультурних орієнтацій та знайшли відображення в літературній дискусії 30-х;

· дослідити стильове новаторство прози 30-х р. ХХ ст. на рівні ідейно-тематичних, жанрово-композиційних та образних систем;

· розкрити роль націоналістичної, християнської та демо-ліберальної письменницьких платформ у “духовному збереженні” (Г.-Ґ. Ґадамер) та формуванні відкритої культурної моделі 30-х р. ХХ.

Об'єкт дослідження - західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х рр. ХХ ст., представлена творчістю О. Турянського (роман “Поза межами болю”), К. Поліщука (роман “Гуляйпільський батько”), Ф. Дудка (роман “Отаман Крук”), історичною белетристикою А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Островського, Б. Лепкого, К. Гриневичевої, С. Ордівського, повістевим циклом Галини Журби “Зорі світ заповідають” та “Революція йде”, новелістикою М. Ірчана, С. Тудора, В. Бобинського, О. Бабія та В. Софроніва-Левицького, романами та новелістикою Н. Королевої, У. Самчука, Ю. Липи, Ю. Косача, малою прозою Л. Мосендза, Ж. Процишина, Р. Єндика, В. Кархута, І. Черняви, Б. Нижанківського, А. Курдидика, І. Вільде, І. Керницького, В. Ткачука, Д. Віконської, Б.-І. Антонича ; автобіографічні матеріали названих авторів, літературно-критичні та публіцистичні виступи, статті, матеріали літературної дискусії 30-х, що вияскравлюють світоглядні, літературно-естетичні погляди письменників, а також знакові філософські, культурологічні, історико-літературні та теоретико-літературні праці - І. Франка, М. Євшана, Д. Донцова, Є. Маланюка, В. Бобинського, Б.-І. Антонича, Я. Гординського, Є.-Ю. Пеленського, Г. Костельника, М. Рудницького.

Предмет дослідження - індивідуальні стильові стратегії західноукраїнських та еміграційних прозаїків 20-30-х рр. у взаємозв'язку з домінантними стильовими та ідейними парадигмами міжвоєнного двадцятиліття, динаміка стильових формацій у вияві пошуків ідентичності та геокультурних орієнтацій.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять історико-літературні праці провідних українських і зарубіжних учених (І. Франко, Д. Чижевський, В. Державин, М. Євшан, Ю. Шерех, С. Андрусів, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, П. Іванишин, М. Ільницький, С. Квіт, Т. Мейзерська, В. Моренець, В. Панченко, Я. Поліщук, Т. Салига, Л. Сеник, М. Ткачук, С. Хороб, Н. Шумило), дослідження в галузі теорії стилю (О. Білецький, Д. Чижевський, Г. Поспєлов, І. Вінкельман, Г. Вельфлін, О. Соколов, А. Єсін, Ю. Борєв, А. Лосєв, М. Гіршман, Р. Гром'як, Д. Наливайко, М. Ільницький, Г. Клочек, Ю. Ковалів, Л. Скупейко, А. Ткаченко), філософії, культурології й естетики (Р. Барт, М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер, Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, У. Еко, М. Еліаде, А. Дж. Тойнбі, Н. Фрай, Х. Ортега-і-Гасет, Р. Нич, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей, Ю. Липа, Д. Донцов, Є. Маланюк), історіософії (Ю. Барабаш, М. Грушевський, Р. Козеллек, В. Липинський, М. Шлемкевич), постколоніальної критики (С. Дюрінг, М. Павлишин, Е. Саїд, Е. Томпсон, М. Шкандрій), етнології (О. Кульчицький, І. Мірчук, В. Янів).

Для написання дисертації використаний комплекс методів: методологічною домінантою осмислення стильових стратегій та діалектики розвитку індивідуальних авторських стилів, пошуків “органічно-національного стилю” у творчій практиці західноукраїнських та еміграційних прозаїків міжвоєнного двадцятиліття стали національно-екзистенційний і порівняльно-типологічний методи. Для висвітлення цілісної картини художньо-естетичних пошуків письменників та детермінованості їх світоглядних імперативів і стильових характеристик чільними ідеологічними та естетичними концепціями доби застосовувалися культурно-історичний та системний методи. В осмисленні контексту епохи продуктивними стали також соціологічний метод та принципи постколоніальної критики.

Використання біографічного методу дозволило простежити вплив особистісно-психологічних чинників на формування стильової домінанти окремих прозаїків. Для аналізу особливостей авторського художнього мислення, своєрідності поетикальної системи окремо взятих творів та взаємодії традицій і новаторства в силовому полі стилю застосовано прийоми рецептивної естетики, елементи теорії інтертекстуальності, типологічний, структурно-семіотичний та герменевтичний методи.

Наукова новизна роботи. Робота є першим комплексним дослідженням західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х рр. ХХ ст. як системної ідейної та стильової цілісності. Уперше в літературний процес означеного періоду повернено заборонені раніше твори репресованих чи вилучених із історії української літератури тоталітарним режимом митців (В. Кархута, К. Поліщука, Ф. Дудка, Г. Журби, І. Черняви, В. Софроніва-Левицького, Ж. Процишина, Р. Єндика, Д. Віконської). Під новим кутом зору в роботі знайшли своє прочитання тексти М. Ірчана, С. Тудора, В. Бобинського, І. Керницького. Відтак цілий масив повернутих у контекст літературного процесу творів дав можливість уперше системно дослідити художньо-естетичний досвід цієї прози, “вписати” її в русло пошуків усієї української прози 20-30-х рр. ХХ ст. Уперше під кутом зору становлення пасіонарної енергетики стилю висвітлено низку ідеологічних, політичних доктрин, художньо-естетичних програм і тенденцій, які визначають своєрідність окресленого літературного періоду на західноукраїнських землях.

Практичне і теоретичне значення дисертації визначається тим, що її результати можуть бути використані в навчальних курсах з історії української літератури ХХ ст., у спецкурсах та спецсемінарах. Ними можуть послугуватися студенти при виконанні курсових, дипломних та магістерських робіт, а також викладачі гімназій, коледжів, шкіл, аспіранти, науковці при дослідженні відповідної тематики аспектів літературного процесу. Застосування основних положень дисертації можливе при написанні нової академічної “Історії української літератури”, навчальних посібників, монографій тощо.

Особистий внесок автора. Дисертація узагальнює самостійні наукові пошуки автора, цілий ряд її підсумкових положень формулюються вперше. Основні її концепції оприлюднені в монографії та наукових статтях, виконаних одноосібно, без співавторства.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (25 березня 2009 р. протокол № 8), на засіданні кафедри української літератури Львівського національного університету імені Івана Франка (29 квітня 2009 р. протокол № 8). Основні положення дослідження розкрито в монографії, публікаціях та виступах на наукових конференціях: щорічній науковій конференції у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (2004 - 2009); П'ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002 р.); ХІІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (Київ, 2004 р.); Міжнародній науковій конференції “Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової літератури” (Чернівці, 2004); Міжнародній науковій конференції “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005); науковій конференції “Улас Самчук: художнє осмислення української долі в ХХ столітті” (Рівне, 2005); Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми історії і теорії української літератури” (Львів, 2005); Всеукраїнській науковій конференції “Художній світ прози Ірини Вільде. Вимір часом” (Львів, 2007); Всеукраїнській науковій конференції “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2007); Міжнародній науковій конференції “Українське письменство Буковини в загальноукраїнському літературному контексті”, присвяченій 70-річчю професора Б. І. Мельничука (Чернівці, 2007); конференції “Фащенківські читання - 2007” (Одеса, 2007); Міжнародній науковій конференції “Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів” (Харків, 2008); Міжнародній науковій конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми”, присвяченій 160-річчю заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 2008); Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми вивчення життя і творчості О. Кобилянської та українського літературного процесу” (Чернівці, 2008).

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження викладено в монографії “Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років ХХ століття: парадигма реконкісти” (Івано-Франківськ, 2008), а також у 23 статтях, опублікованих у спеціалізованих фахових журналах і збірниках наукових праць.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаних джерел, який містить 466 позицій. Загальний обсяг роботи - 415 с., з яких 368 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У “Вступі” сформульовано проблему дисертаційного дослідження, умотивовано його актуальність і новизну, мету й завдання, зв'язок із науковими програмами, вказано об'єкт і предмет роботи.

У першому розділі - “Стиль як пошук ідентичностей” - на основі праць учених, що займалися теоретичними та історико-генетичними проблемами стилю (О. Білецький, Ю. Борєв, М. Гіршман, Р. Гром'як, А. Єсін, М. Ільницький, Ю. Ковалів, Д. Наливайко, Л. Новиченко, Г. Поспєлов, Л. Скупейко, О. Соколов, А. Ткаченко, Д. Чижевський) проаналізовано теоретико-практичні аспекти осмислення стилю у трьох вимірах: антропософському, онтологічному й філогенетичному, конкретизовано літературознавчу семантику терміна “стиль”, окреслено чільні проекції, у яких це поняття функціонує в роботі (індивідуально-авторський стиль, стиль твору, стиль угруповання, напряму, доби, національний стиль). Вияскравлено підходи до характеристики поняття “стиль” у літературно-критичних статтях М. Євшана, що вможливило оперування в дослідженні його міркуваннями (зокрема щодо єдності формально-змістових компонентів художнього твору, стилю як моделі авторської ідейно-естетичної свідомості тощо).

Зазначено, що найпродуктивніше простежити динаміку стильових формацій західноукраїнської та еміграційної прози дозволяє послідовність дослідницького переходу від розкриття специфіки індивідуально-авторських стилів через осмислення їх у зіставленні з естетичною свідомістю доби та чільними у період міжвоєнного двадцятиліття ідейно-світоглядними парадигмами - до цілісного осягнення домінантних у прозі вказаного періоду стильових формацій. Такий підхід репрезентує стиль як пошук ідентичностей у парадигмі концептуальної єдності людини й доби.

У підрозділі 1.1. “Антропософський, онтологічний і філогенетичний аспекти поняття “стиль” акцентовано на зумовленості природи стилю як “формозмістової єдності” такими чинниками: своєрідністю світоглядної домінанти, органічністю художнього задуму твору, типологічними рисами художнього напряму, історичною традицією культури. Для розкриття структури стилю ввведено як концептуально важливі поняття антропософської константи, онтологічної детермінованості та філогенетичної мотивованості стилю. Антропософська константа постає організувальним началом світоглядної, естетичної та поетикальної систем авторського художнього мислення, вияскравлюючи як посутню проблему детермінованості індивідуального вибору стильової стратегії світоглядною домінантою митця.

У дисертації, спираючись на літературознавчі ідеї І. Франка, М. Євшана, В. Державина, Є. Маланюка, Ю. Липи, Д. Донцова, М. Гнатишака, обґрунтовано мотивованість стильового вибору “життєвою правдою” письменника, закоріненою в загальнолюдському й національному досвіді. Антропософська константа стилю в проекціях особистісного й історичного колективного досвіду зумовлює скерованість стильової організації на осягнення ідентичностей через рольові моделі персонажного світу в усій множинності їх екзистенційних виявів - особистісної, геокультурної, національної.

Характер персонажа літературного твору моделюється в межах структури, що конституюється “буттям-у-світі”. Суспільно-політичними реаліями часу корегується й світогляд автора, визначаючи його індивідуальний стиль певною ідеєю - “ми мислимо разом зі своєю епохою і епоха пише разом з нами” (Ф. Брюнетьєр). Таким чином, онтологічна детермінованість стилю актуалізує проблему місійності літератури, що в добі міжвоєнного двадцятиліття набула особливого значення. В ході літературних дискусій між представниками основних літературних угруповань, напрямів і течій - націоналістичного, католицького, прорадянського, демо-ліберального - актуалізуються погляди І. Франка та М. Євшана про роль митця й мистецтва в житті суспільства.

У силовому полі онтологічно-екзистенційних детермінант стильових парадигм міжвоєнного двадцятиліття чільною постає потреба “суспільного ідеалу” та “місійності” літератури. Натомість тези про “мистецтво для мистецтва” та про примат форми над змістом, артикульовані у виступах М. Рудницького, знаходять відгук переважно в прозі літературної молоді демо-ліберального світогляду. Імператив творчості як стильового осягнення буття, сформований у працях М. Євшана, набув концептуальної чіткості в ідеях Д. Донцова. У творчій практиці “вісниківців” він втілився у зорієнтованості на осягнення “grand style”, корельованого вимогою збереження національної ідентичності.

Пропагуючи гуманістичні ідеали, в яких були закладені архетипні коди й виразний імператив та ідеал “тожсамості”, західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х рр. активно формувала і буттєві цінності, і “горизонти сподівань” читача - його ідеали.

Стиль - поняття багатопластове. У працях Д. Чижевського, О. Білецького, Ю. Борєва, Ю. Коваліва акцентовано на його генетичній заданості історичною традицією, тому доцільно говорити про філогенетичну мотивованість стилю, певну зумовленість стильових парадигм на синхронному зрізі “базовим породжувальним” і “базовими породженими” його виявами (Ю. Борєв), якими є стилі національної культури на певному етапі історичного й художньо-культурного розвитку. Індивідуальний авторський стиль постає закоріненим у ці пласти.

Філогенетична мотивованість стилю - чинник, важливий для осмислення індивідуально-стильових особливостей творчості митця через “проекцію творчої індивідуальності на тло поетичної традиції” (М. Ільницький). Таким чином, стильова організація, спрямована на збереження національної іманентності, якраз забезпечується органічною взаємодією трьох основних її “зрізів” - індивідуально-авторського, національного і стилю доби, а також виявляється на рівні антропософської константи, онтологічної детермінованості та філогенетичної мотивованості.

У підрозділі 1.2. “Духовна енергетика української літературної реконкісти й динаміка стильових парадигм” увагу зосереджено на детермінованості руху стильових парадигм міжвоєнного двадцятиліття пасіонарною енергетикою українства. Обґрунтовано мотивованість стильових перегуків творчості західноукраїнських прозаїків та представників “розстріляного відродження”, введено в обіг літературознавчих та культурологічних термінів поняття “стиль української літературної реконкісти”, “духовна енергетика літературної реконкісти”.

Акцентовано, що динаміка стильових парадигм західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х рр. минулого століття була детермінована потребою створення антиколоніального дискурсу, спрямованого на збереження національного буття та гармонізацію українського духовного космосу, утвердження важливих національних пріоритетів, зокрема ідеї самостійної політичної й державної екзистенції. Звідси актуалізовано поняття пасіонарності, що знайшло своє органічне відлуння й у стильових пошуках письменників. Скеровані на дієвість такого дискурсу, дух і стиль української реконкісти можна означити як своєрідне енергетичне поле, без якого - за Л. Гумільовим - не зароджуються і не йдуть процеси етногенезу, яке впливає на рівень енергетичного наповнення етнічних систем, присутністю якого визначається міра активності та спротиву зовнішнім агресивним впливам - енергії, що “зворотна до вектора інстинктів та породжує здатність до наднапруги” (Л. Гумільов).

Утвердження повновартісної національної культури через наснаження мистецтва пасіонарною енергетикою здійснювалося до 30-х років по обидва боки Збруча. Однак після “провалля 30-х” цей процес продовжив своє тривання лише в Галичині та діаспорних центрах. На формування духовного поля енергетики національної ідентичності, що стимулювала в 30-ті роки переакцентування художньої свідомості західноукраїнського письменства з пасивно-споглядальної естетики на естетику активного життєствердження, виразно вплинули наснажені ще М. Євшаном та розроблені в працях Д. Донцова, Є. Маланюка, Ю. Липи доктрини “державницької літератури”. Артикульовану в працях М. Євшана ідею “активності життєвої й літературної правди” Д. Донцов розвинув у “філософію чину” та “естетику чину”.

У цьому контексті можна стверджувати, що “розстріляне відродження”, світоглядною основою якого був “вітаїзм” (“творче одушевлення життям”), і “держава слова”, творена в Галичині й еміграційних центрах, заснована на “естетиці чину” й “філософії чину”, дають підстави для окреслення певної типології духовних пошуків, постають як цілісна парадигма духовної реконкісти, стильове втілення пасіонарної енергетики духу українства, генетично успадкованої зі стилю І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Творчість репрезентантів “розстріляного відродження” та західноукраїнських письменників і письменників-емігрантів дозволяє виокремити як чільні ряд спільних складників - національну ідею, європейську геокультурну орієнтацію, зосередження уваги не на масах, а на особистостях, концепт сильної особистості. Образ “європейського громадянина Фауста” - символ нової української людини, моральним імперативом якої стає вітаїзм як любов і воля до життя, - належить також до найбільш використовуваних у публіцистиці “вісниківців” концептів, які в художній практиці забезпечували відповідне моделювання образів-характерів. Однак специфіку стильового розвитку західноукраїнської та еміграційної літератури в 30-ті роки ХХ ст. становить його детермінованість концепцією “державницької літератури”. Ставши органічним продовженням українського ренесансу 30-х, стильові парадигми західноукраїнської та еміграційної прози надали антиколоніальному дискурсу літератури виразнішого націєконсолідувального змісту, внесли пасіонарний дух, спрямований на творення “наративу національного визволення” та “естетичних стратегій, що руйнують гегемонію колоніального дискурсу” (М. Шкандрій).

У підрозділі 1.3. “На перехресті естетики й ідеології” охарактеризовано своєрідність літературного процесу в Галичині початку 20-х років, окреслено суспільно-політичні умови розвитку мистецтва слова. Крізь призму ідей чільних літературних напрямків вияскравлено основні естетичні й ідеологічні чинники, що визначали діалектику стильових формацій.

Потреба пошуків нових естетичних горизонтів й активних стильових форм умотивовувалася також і суспільно-політичною ситуацією, що склалася в Галичині після Першої світової війни: крах державницьких сподівань, розчарування в європейській спільноті, яка зробила долю України розмінною картою у геополітичному просторі, викликали пасіонарний надлом. Ця ситуація позначилася на стильових формаціях, провокуючи тенденцію до “ліричної безсилості та в'ялої, безкістної поетичності”, а відтак - втрату “змагання до стилю” (М. Євшан). Така ситуація характеризує літературне життя Галичини ще на початку 20-х рр.

Перед західноукраїнськими письменниками постала проблема пошуків нових векторів подальшого розвитку стильових формацій та геокультурної орієнтації. Одним з перших цю проблему осмислює В. Бобинський. У його статті “Від символізму - на нові шляхи” (1922) увиразнено ідею віднайдення національно-органічного стилю, що передбачає розрив як із “стильовим чужеядієм” (М. Зеров), так і з примітивним рефлектуванням. Самодостатність майбутнього стилю, що дозволив би осягнути гармонію феноменального / типового; національного / європейського / загальнолюдського, він побачив у глибинному зв'язку з ментальністю народу.

Хоча реанімацію літературно-мистецького життя Галичини після Першої світової війни переважно пов'язують із журналом “Митуса”, заснованим групою поетів-символістів, однак їх спроби відродити модерністські традиції довоєнного літературного дискурсу успіхом не увінчалися: в умовах нової дійсності читач справді чекав іншого слова, чекав, за слушним зауваженням Р. Олійника-Рахманного, “від літератури певної місії”. І такою місійністю була позначена доктрина “державницької літератури”, яку проголосив Д. Донцов. Трибуною письменників, які прагнули реалізувати ідеї Донцова у творчій практиці, став “Літературно-Науковий Вісник”, діяльність якого було відновлено 1922 року. Силове поле твореного “вісниківцями” “Art militans”, мистецтва, сповненого пасіонарної енергетики, стало особливо потужним на початок 30-х. Після закриття ЛНВ у 1932 р. Д. Донцов видає новий журнал із назвою “Вісник”, що не тільки продовжив традицію попереднього часопису, а й значно увиразнив його ідейні домінанти.

Носіями поміркованішого світогляду, зорієнтованого на християнські цінності й позначеного намаганням поєднати національну ідею з релігійною, став католицький напрям (Г. Лужницький, В. Мельник, О. Петрійчук та ін.), виникнення й діяльність якого дослідники пов'язують із літературним угрупованням “Логос” (1922-1930) та часописами “Поступ” (1921-1931) і “Дзвони” (1931-1939). Уже в першому номері “Дзвонів” редколегія чітко заявила свою позицію - “давати нашим читачам якнайбільше здорову творчість, оперту о християнську етику та християнський світогляд” До наших читачів // Дзвони. - 1931. - № 1. - Зворотна титул. сторінки..

Літературне угруповання “Горно” й часописи “Вікна” (1927-1932), “Нові шляхи” (1929-1932), “Культура” (1924-1934) об'єднували прорадянських симпатиків. Проте з початком геноциду в Радянській Україні радянофільська проза як така, що не мала масового читача, на літературних теренах Галичини втрачає позиції.

Окрім названих трьох напрямів, літературний процес на Західній Україні творився й великою групою прозаїків, які надавали перевагу ідеологічній незаангажованості (більшою мірою це стосується тридцятих років). М. Ільницький виокремлює їх у напрям “ліберальний із загальною ідеологією позасоціальності, “безсвітоглядності” митця”. Такі ж позиції сповідував двотижневик “Назустріч” (1934-1938 рр.).

Чітку поляризацію світоглядних домінант засвідчила літературна дискусія, що розгорнулася довкола питань місійності літератури, її суспільного призначення, світогляду письменника та форми і змісту літературного твору. Ідеологічні грані дискусії затіняють присутню в ній важливу проблему стилю, однак усі підняті її учасниками питання так чи інакше дотичні до проблеми стилю як “формозмістової єдності”. Адже і питання “орієнтації на Європу” ( у всій різновекторності підходів - від Гнатишакового трактування взірцевості як наповненості морально-етичним, християнським пафосом - до постулату М. Рудницького про примат форми над змістом), і проблема “національного мистецтва”, осмислювана Б.-І.Антоничем крізь призму естетики модернізму (повернення до універсальних питань, до метафізичного рефлектування) й водночас - “обов'язку служби народові”, і проблема суспільного призначення літератури - від трактування її як етично-морального, виховного чинника впливу на читача “націоналістами” та “католиками” - до виразно соціологічно-класового розуміння її як “тенденційності” С. Тудором, - так чи інакше торкалися проблеми зміни стильових формацій, пошуків стилю, що постав би як модель національного світовідчуття та самобутнього національного самооприявнення в світі. “Філософія” нових, активних стильових форм, що реалізувалася в розмаїтті авторських стилів, народжувалась на перетині естетичних, філософських, ідейних домінант, сповідуваних репрезентантами чільних ідеологічних угруповань - “вісниківців” - “радянофілів” - “католиків” - “демо-лібералів”.

У другому розділі дисертаційного дослідження - “Новий художній простір і активізація стильових форм” - розглянуто становлення нових ідейно-естетичних вимірів художньої свідомості західноукраїнської прози першої половини 20-х років, зумовлених доланням пасіонарного надлому.

Підрозділ 2.1. “Стильовий синкретизм та взаємопроникнення жанрів у прозі 20-х рр.” присвячений аналізові індивідуальних стильових стратегій Ю. Шкрумеляка, О. Бабія, В. Софроніва-Левицького, В. Бобинського, К. Поліщука, спрямованих на вироблення стилю як активного осягнення буття.

Долання кризи, що характеризувала літературну ситуацію в Галичині перших десятиліть ХХ ст. і особливо виявилась у “творчому безсиллі” (М. Євшан) прозаїків, пов'язане з художньою реалізацією теми “стрілецької Голгофи” та осмисленням уроків національної революції. Проза Ю. Шкрумеляка (“Поїзд мерців”), О. Бабія (зб. “Шукаю людини: нариси з часів війни”, “Гнів”), В. Бобинського (“Гість з ночі”, “Страх”), М. Матіїва-Мельника (зб. “По той бік греблі”), В. Софроніва-Левицького (зб. “Під сміх війни”, “Бо війна війною”) засвідчує намагання авторів знайти стильовий вектор, спрямований від пасивно-зображальної естетики символізму та занепадницьких настроїв до експресивної динаміки нового мистецтва.

Творчість названих прозаїків (представлена переважно малими нарисовими формами), позначена розмитістю жанрових і стильових контурів, усе ж засвідчила наявність у стильовій панорамі галицької прози імпульсів інтенсифікації художньої мови. Індивідуально-авторські стилі “митусівців” важко народжуються з “пораженчеського” дискурсу, однак вони позначені щирістю “поетики учасника” (В. Державин) - учорашні учасники національно-визвольних змагань намагалися подолати власну психотравму, тому пережитий ними особистісний пасіонарний надлом на рівні енергії стилю часто давав ефект “знекровлення” й колапсу. Однак у прозі О. Бабія, В. Софроніва-Левицького, М. Матіїва-Мельника вже спостерігається тенденція до фабулізму, скерованість до чіткої архітектоніки (зокрема новелістичного жанру). Пошуки способів інтенсифікації стилю шляхом експериментування з наративними й жанровими стратегіями (“Гість з ночі”, “Страх”) характеризують прозу В. Бобинського.

Формування енергії стилю й подолання пасіонарного надлому засвідчує художньо-образна система роману К. Поліщука “Гуляйпільський “батько”. Переакцентування із зображальної естетики на виражальну особливо помітне на рівні наративної стратегії, що забезпечила багатовимірність і панорамність епічного мислення прозаїка в змалюванні подій національної революції, у динаміці розгортання сюжету та на рівні поведінкової моделі персонажів. Прикметно, що символіка роману, позначена духом романтики вітаїзму (образ сонця у всій творчості К. Поліщука символізує національне відродження) надає пафосові твору оптимістичної тональності.

Творчість учорашніх активних учасників змагань за державність України на тематичному й жанрово-стильовому рівнях у 20-х роках значною мірою ще позначена пасіонарним надломом. Однак уже в цій прозі (покликаній осмислити трагізм поразки національно-визвольних змагань) пасивність стильових форм починає зазнавати трансформації: в надрах “протоплазми” індивідуальних стильових виявів йде акумулювання енергії через “витіснення” травматичного досвіду й намагання осягнути домінанту етногенезу.

Підрозділ 2.2 “Жанрово-стильова парадигма експресіонізму західноукраїнської прози міжвоєнного двадцятиліття” зосереджений на осмисленні онтологічних засад та поетикальних особливостей українського експресіонізму на матеріалі творів О. Турянського (“Поза межами болю”), М. Ірчана (“Карпатська ніч”, “Весна”), С. Тудора (“Мати”, “Куна”, “Молошне божевілля”).

Пасіонарна енергія “Art militans” активно почала нагромаджуватися в мистецтві, формованому “волею експресіонізму”. Саме експресіонізм втілював “гін, активність, волю, жадобу життя” (Д. Донцов). Експресіонізм засвідчив активний пошук людяного в людині як ідентичності, втраченої в апокаліпсисі Першої світової. Закладена в глибинах стилю потужна експресія вираження сприяла подоланню занепадницьких настроїв галицької літератури початку століття - натомість оприявнювала граничну щирість “поетики учасника” (В. Державин). Так, роман О. Турянського “Поза межами болю” започаткував прозу, що базувалась на “естетиці чину”, активного ставлення до життя (“одуховлення волі до життя” - Р. Плєн), утверджувала віру в людину, об'єктом художнього дослідження обирала “великі пристрасті сильної особистості” (Д. Донцов). Поетика роману О. Турянського виявляє етнопсихологічну домінанту. В силовому полі стилю виразно засвідчений “базовий породжувальний” рівень. Даючи відповідь на глибинне питання основ людяного в людині, цей твір став і художньою реалізацією пошуків національної ідентичності. Роман О. Турянського засвідчив двоєдиний вектор розвитку літератури, артикульований у тодішньому літературно-критичному дискурсі: поєднану з національною традицією європейську геокультурну орієнтацію. стильовий еміграційний проза мистецький

Посилення епічного струменя у прозі міжвоєнного двадцятиліття, що активно впливало на становлення нових стильових формацій, відбувалося й шляхом оновлення жанрової парадигми. Перехід від нарисових форм та ліризованої прози до епічної домінанти пов'язаний із новелою як наймобільнішим та найчутливішим до вимог часу епічним жанром, тому, поруч із розмитими ліризованими формами, актуальним стає саме такий жанр. Свідчення цього - мала проза М. Ірчана (“Весна”) та С. Тудора (“Мати”, “Куна”), авторів, які, опанувавши формою, надали їй глибинного змісту, відтак опанували й стилем як формозмістовою єдністю. Тут прикметним є використання у прозі наскрізних образів-ризом. Таке максимальне навантаження на лейтмотивну деталь, що пронизує всю тканину твору через мережу еквівалентностей та імпліцитно актуалізує парадигму міфу (“Мати”) або паронімізує центральний підтекстовий мотив (мотив “живого трупа” в новелі “Куна”), характерне для новелістичного мислення Степана Тудора. Його проза засвідчує активні експерименти пошуків стилю - зокрема повістю “Молошне божевілля” письменник намагався втілити власні ідеї щодо нового стилю, названого ним “ОРС” (“оголений рух слова”).

У підрозділі 2.3. “Міфопоетика як засіб експресивності стилю” на матеріалі новел Мирослава Ірчана (“Княжна”, “Перший розподіл”) розглянуто роль міфологічного мотиву жертвоприношення як однієї з ключових моделей української прози 20-х років ХХ ст., важливих для підсилення експресивно-виражальних начал стилю.

Поглибленню експресії стилю, динаміки вираження сприяло і введення в структуру прози елементів міфопоетики. У малих прозових формах 20-30-х рр. ХХ ст. звернення до міфу не вичерпується його функцією статусного наративу й моделі для творчості. Адже в часопросторовій організації художнього тексту кризових періодів соціальної динаміки міф і “міфопоетичне” “становлять собою творче начало ектропійної спрямованості як противага загрозі ентропійного занурення в безсловесність, німоту, хаос” Топоров В. Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ: Исследования в области мифопоэтического: Избранное / В. Н. Топоров. - М.: “Прогресс” - “Культура”, 1995. - С. 5. . Семантичне ядро міфологічного мислення пульсує й у новелістиці М. Ірчана (“Княжна”, “Перший розподіл”), спрямованій на осмислення “діонісійського екстазу революції” (В. Бобинський). Індивідуальна стильова стратегія його новел спирається на міфопоетику як засіб експресивності стилю й скерована на розкриття глибинного трагізму національної екзистенції. Водночас вона виявляє інтенційність художнього мислення автора до “впорядкування” української буттєвої трагедії “подвійного кола”, практикуючи в художньому просторі текстів міфологему “смерті-воскресіння”, трансгресію смерті у вічність, чого вимагав пафос експресіонізму.

Розділ ІІІ. Філософія чину в проекціях “авторитетного” стилю присвячений аналізові особливостей динаміки індивідуальних авторських стильових стратегій (Ф. Дудка, Ю. Липи, Л. Мосендза, У. Самчука, Н. Королевої), об'єднаних спільною ідейною та світоглядною домінантою, що виявилася в пасіонарності, скерованій національною та християнською доктринами.

Парадигма “авторитетного” стилю об'єднує прозу письменників, чий світогляд формувався під впливом чи був резонансним до основних ідейних векторів - націоналістичного та “католицького”. Адже категорія “авторитетний” стиль, уведена в літературознавчий обіг М. Бахтіним як “ключ до епохи”, передбачає тяжіння до прямого вираження авторської позиції, що можливе за умови наявності в силовому полі епохи “авторитетних точок зору” й “кристалізованих ідеологічних оцінок”. Тому становлення “авторитетного” стилю в добі міжвоєнного двадцятиліття характерне системністю, співвіднесеністю компонентів, активною спрямованістю на вітаїстичне освоєння дійсності, закоріненістю в глибинних пластах національної та європейської традицій.

У підрозділі 3.1. Концепція персонажа в прозі “активного романтизму” умотивовано зв'язок “активного романтизму” як індивідуальних стильових виявів прози Ф. Дудка (роман “Отаман Крук”), Ю. Липи (новела “Рубан”), Л. Мосендза (зб. “Людина покірна”) з “філософією чину” через детермінованість пасіонарної енергії домінантою етногенезу.

Проза, ґрунтована у поетиці романтизму, вирішувала одну з чільних проблем західноукраїнської та еміграційної літератури міжвоєнного двадцятиліття: утвердження героя нового типу, позбавленого культу терпіння й занепадницьких настроїв, життєве кредо якого визначала б “amor fati”. Такими постають отаман Крук з однойменного роману Ф. Дудка, персонажі збірки новел Ю. Липи “Нотатник” (повстанський ватажок Рубан, коваль Супрун, поручник гайдамацької сотні Гринів) та герої збірки новел Л. Мосендза “Людина покірна” (залізничник Калер із однойменної новели, офіцер американської експедиційної армії Майкель Смайлз (“Повернення козака Майкеля Смайлза”), Марко Яхненко (“Великий лук”). Становлення персонажного типу, маніфестованого названими творами, відбувається через еволюцію від репрезентантів “української стихії”, “свідомості землі” (С. Гординський) - до творення “…майже франківського гімну Характеру, Вольовитості і Розуму” (Є. Маланюк), людини фаустівського типу з динамічним готичним світовідчуттям.

Персонажі Ф. Дудка, Ю. Липи та Л. Мосендза у власному екзистенційному виборі керуються потребою чину, зумовленого домінантою етногенезу. Така концепція персонажа в західноукраїнській та еміграційній прозі активного романтизму позначається на всіх формозмістових рівнях твору, зокрема на модифікації усталених жанрових виявів (новела “випробувань характеру” в прозі Ю. Липи та Л. Мосендза), також впливає на наративну організацію творів, виразно маніфестуючи кут зору персонажа на всіх рівнях текстів (що й характерно для “авторитетного” стилю), і на часопросторовий континуум: хронотопом оповідуваного стає хронотоп героїки (“шарлатний дев'ятнадцятий”, як у збірці Л. Мосендза).

У підрозділі 3.2. “Українська людина на перехрестях історії: проза Уласа Самчука” процеси художньої реалізації “філософії чину” простежено на рівні стилю прози Уласа Самчука.

Творчість У. Самчука (“Волинь”, “Кулак”, “Марія”, зб. новел “Віднайдений рай”) як цілісний метанаратив про випробування української людини на перехрестях історії увиразнила антропоцентричні й антропософські виміри стилю. Митець творив поведінкову модель своїх персонажів за ментальною даністю національного характеру - активного, спрямованого на підкорення життя. Концепція персонажа-репрезентанта “філософії чину” виявляється у романах “Волинь”, “Кулак”, новелах “По-справедливому”, “Сильвестр”. Можна констатувати два психотипи, репрезентовані у прозі письменника: тип повстанця, лицаря національної революції (емігрант-полтавець із новели “Сильвестр”, Пилип із новели “По-справедливому”), і - визначальний для всієї прози митця - тип активного селянина, що був уперше представлений у нашій літературі з появою Самчукового твору.

Змальований у прозі У. Самчука тип “активного селянина” заперечує традиційне моделювання національного характеру, за якого “мрійливість” і “сентиментальність”, втеча від життя постають як чесноти (за образним висловом Д. Донцова, моделювання за пасивною філософією “вічного хохла”). У створених письменником образах-характерах волинського селянина “людина” не заперечує “героя” - персонажний світ його творів репрезентований постатями цілісними, сповненими вітальної енергії й “чину”, спрямованого на підкорення довкілля й життя. Щодо “Марії”, то критики (зокрема й Д. Донцов ) закидали авторові пасивність і квієтизм персонажів. Однак внутрішній світ і поведінкову модель центральних персонажів цього твору також визначає вітаїзм як етнопсихологічна константа життя. Вітаїстична детермінованість характерів стає осердям оновленого українського міфу, що паралелізується донцовською ідеологемою активного чину (свідчення цього - життєвий подвиг Марії, здатність Корнія до справедливої розплати із сином-виродком, зрештою, життєстійкість усієї нації).

Осердя індивідуального стилю Уласа Самчука - у спрямованості автора на філософське осмислення дійсності та утвердження українського хліборобського космосу, в потужному націєствердному вітальному коді, тому дослідники справедливо виділяють образ рідної землі як “ключову метафору”, що пронизує всю його прозу. Завдяки функціонуванню цього образу-концепту на всіх рівнях художнього світу роману та акцентуванню на інших, ментально значущих універсаліях (дім, родина, віра), забезпечується також ейдетичність стилю письменника. Стереопросторова картина буття сповнена пульсування енергетики автора й енергетики твореного тексту.

Урахувавши погляди літературознавців (Ю. Мариненка, Р. Мовчан, М. Моклиці, Я. Поліщука) стосовно стильової домінанти У. Самчука як виявів реалізму чи модернізму, вважаємо за доцільне розглядати його індивідуальну стильову стратегію як “оновлений реалізм”. Адже в основі його художнього мислення лежить метонімічний принцип організації мовлення, характерний для героїчного епосу й реалістичного письменства. “Оновлений реалізм” прози У. Самчука, розвинувши в силовому полі модернізму кращі тенденції реалістичної традиції української літератури, спрямований на розкриття найважливіших філософських проблем людського буття у вимірах історії й вічності.

У підрозділі 3.3. “Пошуки національної ідентичності у прозі Галини Журби” розкрито детермінованість стильової стратегії Г. Журби (повістева дилогія “Зорі світ заповідають”, “Революція йде”) світоглядною домінантою письменниці.

Еволюція стилю прози Г. Журби відбувалася під виразним впливом концептів “державницької літератури”. Світоглядна домінанта письменниці, що вже в її ранній прозі засвідчила пошуки національної самості, увиразнюється в міжвоєнному двадцятилітті шляхом рецепції “естетики чину” й “філософії чину”. Тому в центрі повістевої дилогії - художня студія процесу усвідомлення українським селянством власної ідентичності. Головна проблема вмотивовує і групування персонажів, і специфіку образотворення (етнопсихологічні первні характеру), і вибір наративної організації, і “космогонічний” хронотоп. Цим і визначається своєрідність індивідуальної стильової стратегії письменниці.

У глибинах художнього мислення Галини Журби відлунюють космогонічні міфи про землю, що на рівні образності твору виявляється в активному функціонуванні персоніфікації, а на зрізі архітектоніки - паралелізму. Метафоричний принцип організації художнього тексту письменниці свідчить про скерованість її художнього мислення до модернізму (зокрема психологічного імпресіонізму) й водночас оприявнює етнопсихологізм художнього мислення на рівні властивого українцям як землеробській нації органічного зв'язку з землею, природою (за М. Еліаде - “космічним християнством”). Динаміка стилю письменниці детермінована обраною наративною стратегією - для повістевого циклу характерне поліголосся. В її прозі відсутні розлогі публіцистичні відступи, властиві, скажімо, художній організації текстів У. Самчука. Світоглядною основою стилю Г. Журби став імператив національної ідентичності: він виразно звучить також і на рівні наративної проекції голосу автора й персонажів.