Концепція "живого життя" у творчості Ф.М. Достоєвського

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

УДК 821.161.1.09 Достоєвський

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Концепція «живого життя» у творчості Ф. М. Достоєвського

Спеціальність 10.01.02 - російська література

Кустовська Марина Олександрівна

Сімферополь - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Зябрєва Галина Олександрівна, доцент кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Захаров Володимир Миколайович, Петрозаводський державний університет, завідувач кафедри російської літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Романов Юрій Олександрович, Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», доцент кафедри гуманітарних наук

Захист відбудеться “2” жовтня 2009 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 2).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий “1” вересня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Остапенко І. В.

живий життя достоєвський творчість

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертації визначається, з одного боку, неослабною увагою світової та вітчизняної науки до творчої спадщини Ф. М. Достоєвського (кількість досліджень, присвячених письменникові, уже важко підрахувати й систематизувати), а з іншого, - наявністю серйозних лакун у її вивченні. Так, цілеспрямованого й глибокого осмислення потребує одна з базисних структур художнього універсуму класика - концепція «живого життя», яку хоча й зафіксовано представниками декількох поколінь учених-літературознавців (С. Г. Бочаров, Г. Я. Галаган, В. Л. Комарович, В. О. Котельников, К. В. Мочульский, О. П. Скафтимов), але всебічно ще не висвітлено. Проте аналіз цієї концепції дозволяє підійти до найбільш актуальних, гостро дискусійних питань сучасної достоєвістики щодо специфіки світогляду й художнього методу письменника, функціонування його творчості як цілісної ідейно-образної системи.

Як відомо, стабільність такої системи формується єдністю авторського ставлення до світу й людини, відображеною в сукупності ідей, понять, концептів, категорій тощо, які переходять із твору в твір і реалізуються за допомогою схожих художніх прийомів.

На наш погляд, до константних явищ творчості Достоєвського належать два зовні полярні, але внутрішньо взаємозумовлені феномени - «підпілля» і «живого життя», - що розглядаються в літературознавстві з різним ступенем активності й ґрунтовності. Якщо кількість досліджень з теми «підпілля» перевищує три сотні статей, монографій, дисертацій (Н. Ф. Буданова, М. М. Гус, Р. Л. Джексон, О. Б. Криницин, Ю. О. Романов, В. О. Світельський, Дж. Франк та ін.), то проблемі «живого життя» присвячено лише декілька робіт, основне значення яких полягає радше в констатації важливої наукової проблеми, ніж у характері її розв'язання (В. А. Туніманов, В. І. Фатющенко, А. Є. Кунільський).

Сказане дозволяє зробити висновок, що сьогодні недостатньо адекватно оцінено таку особливість творчого мислення Достоєвського, як постійний пошук противаги негативним явищам буття, наполеглива, цілеспрямована «розвідка» способів подолання кризового стану людини й суспільства. Докази такого пошуку наявні вже в повісті «Записки из подполья», де вперше розкрито специфіку «підпільності» як духовного, психологічного, морального глухого кута і вперше ж сформульовано ідею «живого життя» як шляху порятунку від стану безвиході, прориву до справжніх цінностей буття.

Починаючи з цього твору, письменник буде розвивати уявлення про «живе життя» протягом усього наступного періоду творчості, художньо втілюючи і виявляючи його смислове багатство як у поетиці романів «великого п'ятикнижжя», так і в «малій» прозі, а також у публіцистиці. Постійне звернення Достоєвського до ідеї «живого життя» зробить її не лише чинником, який організовує філософські, історіософські, психологічні й релігійні роздуми, але й підґрунтям багатогранної художньої концепції, що акумулює в собі позитивну програму письменника - імператив перетворення, «обожнення», «відновлення» людини.

З огляду на сказане правомірним і актуальним є звернення до цієї концепції, тим паче, що її вивчення відповідає одному з найбільш продуктивних напрямків сучасного літературознавства - дослідженню духовного вектора російської літератури і її православної основи, зокрема христологічного сюжету. Визнаючи христоцентричність творчості Достоєвського (А. Є. Нямцу, Б. Н. Тихомиров, І. А. Кирилова, О. Б. Галкін та ін.), фахівці нерідко залишають поза увагою ту обставину, що євангельські ідеї Достоєвського прямо пов'язані з концепцією «живого життя», оскільки ідеал Христа є в ній стрижневим. Таким чином, вирішення проблем цього дослідження має ще одну вагому перспективу - у новому ракурсі висвітлити специфіку такого явища вітчизняної культури, як «християнський реалізм» (В. Н. Захаров), осмислення якого навряд чи може бути коректним без урахування творчого досвіду Ф.М. Достоєвського.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського в межах комплексної теми «Література і культура: світовий та регіональний аспекти» (№ 01.98V005637). Тему дисертації затверджено Вченою радою Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (протокол № 2 від 22 лютого 2005 р.) і схвалено Координаційною радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 22 грудня 2007 р.).

Мета дисертації - всебічно дослідити розроблену Ф. М. Достоєвським концепцію «живого життя», конкретизувати її функції в художній системі письменника.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

- з'ясувати ступінь вивченості обраної проблеми на сучасному етапі розвитку достоєвістики;

- встановити джерела ідеї «живого життя» й простежити її розвиток у широкому історико-культурному контексті, що включає розробки як попередників і сучасників письменника, так і творчої інтелігенції межі XIX - XX століть, а також літераторів радянської епохи;

- визначити своєрідність осмислення Достоєвським поняття «живе життя», розкрити його зв'язок з вітальною та релігійною основами буття;

- виявити весь спектр номінацій вислову «живе життя» в художньому й публіцистичному дискурсах письменника;

- осмислити змістову сутність і роль концепту «живе життя» у творчій спадщині Достоєвського, а також співвідношення його з концептами «життя» і «жага життя»;

- проаналізувати форми образно-поетичного втілення концепції «живого життя» у прозі класика.

Об'єктом дослідження є всі романи «великого п'ятикнижжя» і підготовчі матеріали до них, публіцистика письменника, тексти його записних книжок, а також епістолярна спадщина. Для прояснення генезису ідей, символічних образів і мотивів, пов'язаних з концепцією «живого життя», залучаються також твори раннього періоду творчості Достоєвського.

Предмет дослідження - концепція «живого життя» як базисний компонент художнього світу Достоєвського.

Методи дослідження. З характером наукової проблеми, напрямком і матеріалом дисертаційної роботи співвіднесено вибір комплексу методів літературознавчого дослідження: біографічного, порівняльно-типологічного, історико-генетичного, інтертекстуального, системного, а також принципів мотивного і міфопоетичного аналізу художнього тексту.

Методологічною і теоретичною основою дисертаційного роботи є праці М. М. Бахтіна, Т. О. Касаткіної, В. Я. Кірпотіна, Р. Г. Назірова, Р. Н. Піддубної, О. П. Скафтимова, К. А. Степаняна, В. А. Туніманова, Г. К. Щенникова та ін., де ґрунтовно, хоча й неоднозначно, проаналізовано особливості світосприйняття і світовідображення Достоєвського. Дослідження концепції «живого життя» в межах християнської парадигми російської класики зумовило використання праць митрополита Антонія (Храповицького), преподобного Іустина (Поповича), Н. Ф. Буданової, М. М. Дунаєва, І. А. Єсаулова, В. Н. Захарова, Н. О. Лосського, С. Сальвестроні та ін. При вивченні міфопоетичних аспектів творчості письменника опорними стали ідеї С. С. Аверінцева, В. Є. Ветловської, В'яч. Іванова, О. Ф. Лосєва, Є. М. Мелетинського, М. О. Новикової, В. Н. Топорова, О. Б. Холодова та ін.

У роботі щодо вислову «живе життя» вживаються терміни «ідея», «поняття», «концепт», «концепція», «універсалія», що зумовлено багатогранністю власне феномена «живе життя», який еволюціонував як у темпоральних межах культури XIX-XX століть, так і у творчості Достоєвського. Дефініції «ідея», «поняття», «концепт» використано як синоніми, по-перше, внаслідок їх категоріальної близькості, по-друге, за сформованою в літературознавстві традицією, і, по-третє, виходячи з того, що явища, які стоять за ними, не просто позначаються Достоєвським як щось абстраговане, а емоційно осягаються в живому безпосередньому відчуванні.

З огляду на сказане, під художньою «ідеєю» маємо на увазі думку, покладену в основу літературного твору, реалізовану на всіх рівнях художнього тексту й суб'єктивно забарвлену («ідея-почуття» у Достоєвського).

Термін «поняття» трактуємо як уявлення, що характеризується постійністю, абсолютною визначеністю, як однозначний мовний вислів, як підсумок живого, а не абстрактного розуміння письменника.

Дефініцію «концепт» розглядаємо як поняття, уявний образ, що має сукупність сутнісних ознак: багаторівневість, ємність, суб'єктивна емоційна оцінність, широке коло конотацій та особлива ментальна значущість. Найважливішою з цих ознак вважаємо культурну детермінованість концепту, що є підставою для аналізу «живого життя» Достоєвського в межах православної аксіології.

Багатогранність і багаторівневість феномена «живе життя», який сконцентрував у собі основоположні світоглядні начала, етичні й естетичні ідеали письменника, дає можливість зробити висновок про те, що в мисленні й творчості Достоєвського уявлення про «живе життя» набуває статусу концепції, тобто розгорнутої системи поглядів, об'єднаних характером розуміння явищ буття і способом їх художнього висвітлення.

Визначення «живого життя» як «естетичної універсалії» пояснюється тим, що в ХХ столітті дослідники атрибутують його як одне з найзагальніших понять, які наявні в моделі різноманітних культурних схем і відображають співвідношення загального та одиничного, ідеального та матеріального, емпіричного та раціонального.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше здійснено системне дослідження концепції «живого життя» Ф. М. Достоєвського на матеріалі всієї творчої спадщини письменника. Встановлено джерела й простежено розвиток ідеї «живого життя» не лише в мистецтві класика, але й у просторі культури XIX-XX ст. Шляхом зіставлення з тлумаченням поняття «живе життя» іншими авторами розкрито своєрідність його осмислення Достоєвським. Визначено цілісний спектр номінацій і значень цього поняття в художньому й публіцистичному дискурсах літератора. Вперше проаналізовано семантику концепту «живе життя» в «Дневнике писателя», на підставі чого виявлено понад 20 контекстів його вживання.

Усе це дало можливість запропонувати істотно відкориговану наукову інтерпретацію феномена «живого життя» у Достоєвського й у світлі цієї інтерпретації в ряді випадків переосмислити традиційні підходи до авторських задумів, до ідейного звучання його творів, а також прийняті в науці оцінки їх героїв. У роботі також доповнено положення, що стосуються поетики образу «живе життя», вибудовано систему пов'язаних із цим образом символів, уточнено тлумачення таких провідних у письменника символічних мотивів, як «вода», «повітря», «земля», «сонце», «сад».

Теоретичне значення дисертації полягає у визначенні сутності й семантичних меж ідеї/поняття/концепту «живе життя» у творчості Достоєвського, що до сьогодні було лакуною в літературознавчій науці. Крім того, уточнюються закономірності переходу цих явищ у художню концепцію як базисний конструктивний принцип поетичної системи Достоєвського.

Практичне значення роботи пов'язане з можливістю використання її матеріалів і висновків у загальних лекційних курсах з історії російської і світової літератури, на спецкурсах і спецсемінарах для поглибленого вивчення творчої спадщини Ф. М. Достоєвського, під час написання навчальних посібників для вищих та середніх навчальних закладів, а також коментування текстів і укладання словників мови письменника.

Особистий внесок здобувача. Дисертація, автореферат, а також 10 статей написані автором самостійно. У статті «Понятие «живая жизнь» в истолковании Ф. М. Достоевского (на материале романа «Идиот»)», написаній у співавторстві з Г. О. Зябрєвою, дисертантові належить конкретизація важливої наукової проблеми й актуалізація шляхів її вирішення. В опублікованій у співавторстві із С. С. Дикарєвою статті «Динамика формирования образа Ф. М. Достоевского в коммуникативном пространстве Интернета» внеском дисертанта є аналіз матеріалів web-сайтів, присвячених життю і творчості Ф. М. Достоєвського.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи і вся робота обговорювалися на засіданнях кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. Результати дослідження апробовано в доповідях на міжнародних наукових конференціях, серед яких: XV міжнародні Кримські Пушкінські читання (Севастополь, 2005 р.); «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2006 р.); «Масова література: від давнини до сучасності» (Бердянськ 2006 р.); «Горизонти прикладної лінгвістики і лінгвістичних технологій» (Партеніт, 2006 р.); XXXI і ХХXII Міжнародні читання «Достоєвський і світова культура» (Санкт-Петербург, 2006, 2007 р.); XXII і XXIV Міжнародні читання «Достоєвський і сучасність» (Стара Руса, 2007, 2009 р.); IX Міжнародна наукова конференція молодих учених (Київ, 2007 р.); VII і VIII Міжнародні наукові конференції «Діалог культур у поліетнічному світі» (Сімферополь, 2008, 2009 рр.); II міжнародні Кирило-Мефодіївські читання (Севастополь, 2008 р.); VI Міжнародна конференція «Євангельський текст у російській літературі XVIII-XX століть: цитата, ремінісценція, мотив, сюжет, жанр» (Петрозаводськ, 2008 р.); VIII Міжнародна наукова конференція «Духовні начала російського мистецтва й освіти (Нікітські читання)» (Великий Новгород, 2008 р.).

Публікації. Зміст дисертації висвітлено в 12 наукових роботах, зокрема 8 статей опубліковано у провідних наукових фахових виданнях України, 2 статті - у російських наукових збірниках, 2 тез - у збірниках за матеріалами конференцій.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (347 позицій). Обсяг основного тексту -198 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її наукову новизну; сформульовано мету і завдання роботи; охарактеризовано матеріал дослідження та методологічні підходи до його осмислення; визначено використаний термінологічний апарат; з'ясовано теоретичне й практичне значення отриманих результатів, висвітлено їх апробацію.

У першому розділі «„Живе життя” як літературна й культурно-історична універсалія. Підсумки й перспективи її вивчення», який складається з трьох підрозділів, реконструйовано історію виникнення й функціонування в російській культурі XIX-XX століть вислову «живе життя», розкрито особливе бачення його Достоєвським, відзначено подібність і розбіжність поглядів на феномен «живого життя» письменника та його попередників, сучасників і послідовників, проаналізовано трактування досліджуваного поняття в достоєвістиці.

У підрозділі 1.1. зазначено, що появу формули «живе життя» в лексиконі російської інтелектуальної еліти XIX століття (К. Аксаков, О. Герцен, М. Гоголь, В. Жуковський, І. Кіреєвський, В. Одоєвський, Ю. Самарін, Ф. Тютчев, М. Язиков) слід пов'язувати зі впливом німецької культури - романтичної поезії Гете й Шиллера, натурфілософії Шелінга. Цей запозичений з німецької мови вислів завдяки високому емоційно-ціннісному потенціалу виявився досить привабливим для творчої інтелігенції. Залежно від світогляду й ідеологічних цілей авторів, які його використовували, епітет «живе», що супроводжує насичене і всеохоплююче слово «життя», наповнювався різним змістом, різноманітними смисловими нюансами. Наприклад, у І. В. Кирієвського «живе життя» трактувалось як «справжнє», «свіже», «гаряче»; у О. І. Герцена - як протилежне книжній штучності й теоретичній абстрактності.

На межі ХIХ-ХХ століть поняття «живе життя» стає предметом напружених дискусій, у яких беруть участь літератори, публіцисти, філософи, теософи, учені-біологи й фізіологи. У Москві видається однойменний релігійно-філософський журнал, де адепти релігійного модернізму «трудяться» над «оновленням» традиційного християнства, що нібито втратило свій живий смисл. Поняття «живе життя» проникає в естетику імпресіонізму, осмислюється поетами-символістами (О. Блок, К. Бальмонт, В. Брюсов) і письменниками-реалістами (І. Бунін, О. Купрін, І. Шмельов) у різних аспектах. В. Вересаєв активно пропагує свою «аполонічну» теорію «живого життя». Із часом феномен «живого життя» набуває значення універсалії і стає своєрідною «протиотрутою» мистецтва срібного віку від нормативності новостворюваної пролетарської культури. Водночас у мові практиків соцреалізму, який тільки-но зароджується, «живе життя» як багатство й розмаїття реальності декларативно протиставляється поширеним книжним шаблонам і штампам.

Результати дослідження показують, що в культурі XIX-XX століть «живе життя» мислилось і як «дійсність», що не зводиться до будь-яких схем; і як «незатверділе буття» - сучасність у її динаміці й нестійкості; і як безпосередній емпіричний досвід, протиставлений «мертвій» доктрині, раціонально (тобто штучно) виведеним теоріям; і як інстинкт життя, могутній несвідомий потік, втілення трансцендентної першооснови, розчиненої в природі. Ці значення зберігаються й на межі ХXI століття.

У підрозділі 1.2. виявлено номінацію й семантику поняття «живе життя» в художньо-публіцистичному дискурсі Ф. М. Достоєвського. Відзначимо, що безпосередньо, прямо формула «живе життя» озвучується спочатку в повісті «Записки из подполья», а потім у романах «Бесы» і «Подросток». Тут автор реалізує своє уявлення про «живе життя», зображуючи трагедію відриву від нього здатних «посилено усвідомлювати» героїв, і робить втрачені живильні джерела предметом їхніх болісних пошуків. Успадковуючи традиції попередників в осягненні сутності цього поняття, письменник водночас збагачує його - привносить виражений релігійний зміст, ототожнюючи «живе життя» не так із «дійсністю» земного життя, як із буттям у його духовному вимірі. Повнота життя для нього можлива лише в живому зв'язку з Творцем. Остаточна ж «формула» «живого життя» для Достоєвського полягає в ідеї про безсмертя душі й пов'язана з проповіддю православ'я.

Відтворити авторське розуміння феномену «живе життя» допомагають записні книжки й «Дневник писателя»: тут класик висловлюється прямо, і смислове наповнення вислову розкривається з контекстів його вживання. Узагальнюючи результати проведеного аналізу, робимо висновок, що в публіцистиці Достоєвського «живе життя» означає: 1) активну діяльність на противагу «мертвотній балаканині», антиномію «остаточним висновкам свідомості» і математичним формулам, штучним умоглядним теоріям; 2) наслідування безпосередніх імпульсів серця, довіру до природної «логіки живого, справжнього життя»; 3) ідею служіння й самопожертви як знак найвищого розвитку особистості; 4) «національну ідею», що об'єднує народ і сутність якої полягає в сповідуванні православ'я. Саме його вважає письменник справжнім «словом живого життя».

У підрозділі 1.3. детально проаналізовано різні тлумачення феномену «живе життя» в науці про Достоєвського і встановлено, що тепер літературознавці звертають особливу увагу на: 1) історію концепту «живе життя» в художньому світі письменника; 2) дослідження його ідеї життя, найважливішим складником якої є «живе життя»; 3) художню, соціологічну, психологічну і філософську характеристику антиномії «підпілля» / «живе життя»; 4) проблему ідентифікації Достоєвським «живого життя» з ідеєю безсмертя душі, а також органічним відчуттям повноти буття.

Безумовно, таке різноманіття виявлених літературознавчих трактувань об'єктивно свідчить про багатство смислового наповнення концепту «живе життя» у Достоєвського. Водночас відзначаємо, що не всі інтерпретації цього явища можна визнати рівнозначними з точки зору самого автора. Так, на нашу думку, принципово хибними є спроби ототожнення смислу вислову «живе життя» у Достоєвського з дійсністю, реальністю ? без урахування її духовного компоненту. Таке тлумачення словосполучення «живе життя» щодо творчості письменника суперечить його художньому методу - «християнському реалізму», чи «реалізму в найвищому сенсі», для якого реальність не вичерпується «насущним, видимоплинним», а містить під своїми матеріальними покровами вище буття, де знаходяться «кінці й начала» всього сущого.

У другому розділі «Генезис та еволюція ідеї “живого життя” в художній прозі Ф. М. Достоєвського», що складається з трьох підрозділів, з'ясовано витоки теми «живого життя» у свідомості самого письменника, проаналізовано особливості її втілення вперше в повісті «Записки из подполья», висвітлено подальший розвиток теми у зрілій романістиці автора, а також вирішено проблему співвідношення таких близьких, але різнонаповнених у Достоєвського концептів, як «жага життя» і «живе життя».

У підрозділі 2.1. підкреслюється, що поява формули «живе життя» у свідомості Достоєвського і її своєрідний ціннісний компонент, крім безумовного впливу культурного контексту, пов'язано й з винятковими обставинами життя письменника. Трагічні злами в його біографії (досвід ув'язнення і солдатської служби, смертельно небезпечні напади епілепсії, «екзистенціальний пік» 1864 року, коли один за одним померли близькі йому люди) викликали загострений інтерес і до ідеї «життя» як такого, і до феномену життя «живого», спонукали осмислити явище, яке за ним стоїть, глибинно, з іншого, ніж сучасники, боку.

Тому є знаковим і рік появи вислову «живе життя» в тезаурусі класика (1864), і твір, де ця формула звучить уперше, - повість «Записки из подполья», що передує «великому п'ятикнижжю» і містить у собі зав'язки проблемних вузлів усіх «великих» романів майстра. У повісті втілення ідеалу «живого життя» відбувається апофатично - через протиставлення з «підпіллям», яке автор розуміє як трагедію свідомості людини, відірваної від Бога, від народно-національного «ґрунту» і від усього навколишнього світу. Сутнісні риси феномена, названого «живим життям», художньо реалізовано в образі Лізи. На відміну від підпільного парадоксаліста, що називає себе «антигероєм», у героїні чисте й чуйне серце, вона виявляє жертовну любов, здатність до прощення і наділена не деструктивною, а, за Достоєвським, «правильною» (тобто християнською) свідомістю, «головним» розумом, вірою, що не допускає зневіри, відчуженості від світу. І якщо парадоксаліст естетизує самокатування, то Ліза демонструє щире каяття, смиренне, скорботне переживання власної гріховності й бажання побороти її, знайти духовне воскресіння замість морального розбещення в «підпіллі».

Проблема антиномії буття «мертвого» і «живого», максимально загострена в «Записках из подполья», проходить крізь усю зрілу творчість Достоєвського, віддзеркалюється як у авторському слові, так і в духовно-моральних пошуках його героїв. Їхні суперечки, ідеї, теорії зводяться до одного - до пошуку виходу з глухого кута, в якому опинилося людство на історичному і духовному рубежі. Герої Достоєвського шукають шляхів порятунку і, незважаючи на свої помилкові інтелектуальні конструкти, перебування в «підпіллі» мертвих «арифметик», «казуїстик» та «діалектик», інстинктивно прагнуть доторкнутися до «живого життя». Аналітичному обґрунтуванню цієї тези присвячено підрозділ 2.2.

Зазначимо, що антитеза «життя» і «теорії» психологічно поглиблено розгорнута в першому з «великих романів» Достоєвського ? «Преступление и наказание». Репрезентує думки автора в цьому творі Дмитро Прокопович Разуміхін, який викриває «мертвонароджених» теоретиків і доктринерів. У творі «Идиот» ця тема набуває морального й релігійного висвітлення, прямо співвідносячись із ідеєю духовної спраги й богошукання. Думка ця озвучена князем Мишкіним у ключовій сцені на вечорі в Єпанчиних. У романі «Бесы» ідея «живого життя» розкривається в соціально-політичному ключі: соціалістів-нігілістів названо тут «ворогами живого життя». У підготовчих матеріалах до твору актуалізовано й інший, більш важливий для Достоєвського підтекст проблеми - етичний. У діалозі з Шатовим Князь (майбутній Ставрогін) пов'язує «головне питання», від якого залежить спасіння і благоденство людства, з необхідністю визначити «довершений моральний ідеал» - істинне джерело «живого життя». Власне, весь роман і є відповіддю на поставлене питання, що реалізує опозицію матеріального духовному, тобто Слову, що «плоть бысть». Надзвичайно особливу, ключову роль ідея «живого життя» відіграє в романі «Подросток». Її вираження тут суголосне із «Записками из подполья»: Версілов, як і підпільний парадоксаліст, неспроможний визначити суть цієї ідеї, однак знає точно, що вона протилежна всьому штучному, вигаданому і є тим, із чого завжди народжувалась «велика думка», а саме - «ідеєю про безсмертя душі».

У підрозділі 2.3. порушується складне питання про співвідношення у творчості Достоєвського концептів «жага життя» і «живе життя». Найповніше виражено ідею «життя», у межах якої діалектично взаємодіють поняття «підла живучість», «жага життя» і «живе життя», у підсумковому романі «Братья Карамазовы». Такий підхід відповідає християнським уявленням про тривимірну структуру людської особистості - тіло, душа й дух. Силою життєлюбства, притаманною йому самому, письменник наділяє і своїх героїв, що стає їх першим кроком до віднаходження «живого життя», знаком майбутнього перетворення. Однак така вітальна сила, любов до життя «раніше за його смисл», - лише «половина справи» спасіння. В образі Дмитра Карамазова митець показав, що «плотолюбна жага життя», «підла живучість» може перетворитися на життя «живе» лише через жертовність, через проходження благодатним «шляхом зерна»: смерті й нового - духовного - народження. Таким чином, «живе життя» стає вершиною й фіналом шляху духовного зростання особистості, передбачає подолання тілесних пристрастей, досягнення людиною найвищої повноти буття, яка поєднує як фізичний, так і душевно-духовний рівень.

У третьому розділі дисертації «Репрезентанти начал “живого життя” у творчості Ф. М. Достоєвського», що складається з двох підрозділів, досліджено реалізацію концепції «живого життя» в системі персонажів, створених автором. Виявлено, що першопричиною, яка відриває людину від джерел «живого життя» і занурює в «підпілля», є гординя. Протистоять їй у художньому світі письменника начала дитячості й жіночності, материнства. Тому в романах найбільш показовими для розкриття теми варто визнати образи дітей (до яких належать і «дорослі діти»), а також жінок-носительок Євангельського Слова. Логічне питання щодо образів старців-праведників серед носіїв морального ідеалу Достоевського з огляду на широке висвітлення в літературознавчій науці [Р. В. Плетньов, С. О. Аскольдов, В. О. Котельников, І. Л. Альмі, Г. К. Щенников] умисне не виноситься в окремий параграф. У попередньому розділі дисертації розглянуто образи Макара Івановича Долгорукого як хранителя «живого життя» («Подросток»), а також старця Зосіми як проповідника ідеї органічного зв'язку всього живого з Творцем і Подателем життя («Братья Карамазовы»).

У підрозділі 3.1. виявлено визначальну роль ознаки «дитячості» в баченні Достоєвським «живого життя». Діти, на думку письменника, - вказаний людству Самим Спасителем моральний орієнтир. У дитині «живе життя» дихає з більшою силою й повнотою, ніж у дорослих, тому що не натрапляє на перешкоди марнославства, зарозумілості, роз'їдаючої рефлексії. Тому риси «дитячості» в дорослих героях є свідченням їхньої причетності до «живого життя».

У ході дослідження виділено такі концептуально значущі для Достоєвського риси дитячості, як самоприниження, абсолютна довіра до Бога-Отця і Його волі, духовна цільність, інтуїтивна мудрість, властива лише чистим серцям, яким відкрито відчуття Божественної Істини. Ці першооснови утворюють комплекс ключових чинників «живого життя» в кожному з названих характерів.

Критерієм наявності чи відсутності внутрішніх, глибинних джерел «живого життя» у дорослих є їх стосунки з дітьми. Саме дитячі риси, проявлені в «підпільних» героях, нерідко є передумовою і запорукою їхнього воскресіння, «відновлення» в первинній чистоті.

У підрозділі 3.2. охарактеризовано розуміння Достоєвським призначення жінки, досліджено показові щодо цього жіночі образи романів «п'ятикнижжя» у їхній близькості чи відторгненні від «живого життя», а також осмислено духовний шлях героїв-чоловіків, супутницями яких виступають героїні.

Гордість у традиційному сприйнятті - це риса мужності. Смирення ж, поступливість, покірність - ознаки жіночності. Жертовність, любов до ближнього і здатність прощати його як власне дитя - незаперечні властивості материнського серця.

У світі письменника гордіїв-ідеологів супроводжують героїні, наділені смиренномудрістю, вони послані чоловікам, щоб відкрити шлях до «живого життя». І можливість порятунку залежить тільки від їх власного вибору. У дисертації підкреслюється, що у творах класика носительками «живого життя» є не все жінки, а лише ті, в яких гординя й «самість», егоїзм переможені смиренням і жертовним самозреченням.

Основи опозиції джерел, що залучають до «живого життя» і відсторонюють від нього, задані в жіночих образах першого з «великих» романів Достоєвського - «Преступления и наказания». Гордині Катерини Іванівни Мармеладової і Дуні Раскольникової протиставлено самовідданість, смиренність, поступливість Сонечки і Лизавети; освіченості, інтелекту - «головний розум» (мудре серце) і реальна, без дозвільних роздумів, діяльність; раціональному і мрійливому жаданні жертви - християнське самозречення і самозабуття.

Зв'язок героя з витоками «живого життя», відкритими через жінку-супутницю, можливий лише за умови зустрічного руху - його внутрішніх пошуків «повітря» життя, виходу з духовного глухого кута. У романі «Бесы» наявні два варіанти виходу: спасіння Степана Трохимовича через Євангеліє, яке розносить Софія Матвіївна Улітіна, і відмова Ставрогіна від «живого життя», що відкривається у спілкуванні з Дашею Шатовою.

У романі «Подросток» головний герой вважає втіленням «живого життя» Катерину Миколаївну Ахмакову. У достоєвістів ця думка не викликає заперечення. Проте вивчення концепції «живого життя» в художньому світі класика дає вагомі підстави для переоцінки традиційного погляду. Позиція автора в романі не тотожна переконанням героя, і, як показують результати проведеного дослідження, істинною носителькою основ «живого життя» є не «цариця земна», Ахмакова, а «янгол небесний» - «мама», Софія Андріївна Долгорука. Слід підкреслити, що саме через протиставлення начал земного, тілесного, і горнього, духовного, досліджувана концепція набуває свої глибини, повноти й завершеності.

Якщо зазвичай жіночі характери щодо «живого життя» у Достоєвського подано в певній статиці, то образ героїні підсумкового роману Грушеньки Свєтлової проходить наочну еволюцію. Спочатку відокремлена від «живого життя», «інфернальниця», вона, проте, стає його дієвою провідницею для інших героїв - Миті й Альоші. Добровільно погоджуючись супроводжувати Дмитра Карамазова на його майбутній хресній дорозі, сама Грушенька піднімається з нижчого, «плотолюбного», рівня життєвості до вищого - «живого», одухотвореного «життя».

У четвертому розділі дисертації «Поетика образу “живого життя” у прозі Ф. М. Достоєвського» розкрито потаємну, «алегоричну» сферу втілення досліджуваної ідеї письменника, а саме - символізацію в його творах «живого життя». Як найбільш значущі в роботі виділено символи «води», «повітря», «матері-землі», «сонця» і «саду», що, за наявності язичницького підґрунтя, були засвоєні християнською культурою й наповнені новим - євангельським - змістом. Реферований розділ складають чотири підрозділи.

У першому з них (4.1.) проаналізовано архетипові мотиви «повітря» і «води», найбільш ґрунтовно втілені в романі «Преступление и наказание». Життєдайне «повітря», символічно ототожнене із «живим життям», у Достоєвського означає як відкритий простір, протиставлений «духоті» Петербурга у його фізичному й метафізичному вимірах, так і благодатний зв'язок з Подателем життя ? Святим Духом. Архетиповий символ води подано через опозицію води «мертвої» ? Неви, що омиває береги міста-примари, закладеного Петром, і «води живої», під якою в романі мислиться Бог-Слово - Христос.

У підрозділі 4.2. охарактеризовано мотив «матері-землі», яка для Достоєвського є сакральною категорією, що органічно пов'язує такі першоджерела, як «життя», «материнство» і «жертовність». У фольклорно-міфологічних уявленнях материнське, життєдайне першоджерело землі робить її подателькою живильних - богатирських - сил. У побутуванні у творах класика стародавньої традиції поклоніння землі як Богородиці вбачаємо умисне авторське впровадження народно-релігійної культури («народної правди») - морального орієнтира для відірваної від «ґрунту» інтелігенції. На противагу сформованій думці про відхід Достоєвського в цьому плані від строго православних поглядів, у дисертації наводиться той факт, що Богоматір у Святоотцівському Переданні іменують «ліствицею», що пов'язує світ горній зі світом дольнім (це відображено, наприклад, в іконописному каноні). Таким чином, матір-сиру землю й Божу Матір символізують горизонталь і вертикаль, через єдність яких здійснюється зв'язок земного і небесного.

Символ «сонця» в поетиці Достоєвського, досліджений у підрозділі 4.3., справедливо можна назвати універсальним, тому що він є практично в кожному художньому творі. Косі промені призахідного сонця стають візуалізацією ідеї безсмертя, зримою обіцянкою воскресіння з мертвих, життя вічного. Можна говорити про те, що в кожному з романів «п'ятикнижжя» образу сонця надається особливе значення, узгоджене з основною ідеєю самого твору. В «Преступлении и наказании» лейтмотив призахідного сонця знаменує моменти коливання героя між «підпіллям» і «живим життям». В «Идиоте» смертну годину героїв відзначено саме заходом сонця, який водночас обіцяє прийдешній світанок - духовне воскресіння. В «Бесах» сонцю протиставлено павука, що в плані духовному символізує антитезу вічного життя й смерті. Крізь сторінки роману «Подросток» постає образ Спасителя - Сонця-Христа. Смислообраз сонця в «Братьях Карамазовых» стверджує торжество людського буття на землі: від радощів і жаги життя (гімн сонцю Миті Карамазова) до мудрого споглядання й розчулення життям живим, усвідомлення того, що над усім воля й правда Божа (старець Зосима).

Художнім образом, що візуально поєднав у собі всі ці знаки «живого життя», є «сад», про який мова йде в підрозділі 4.4. Достоєвський в образі «саду» поєднує, утворюючи художню цілісність, всі поетичні символи «живого життя»: «землю» (благодатний «ґрунт»), «дерева», «листя» («клейкі зелені листочки Івана Карамазова й «жовтий листок» Кирилова), «воду» (Рай-Едем - це сад, що живиться річкою - водою життя), «повітря» і «сонце». У християнській традиції обгороджений сад є символом Діви Марії, і пов'язується, таким чином, також із жіночою - материнською - першоосновою «живого життя». Крім того, «Сад» мислиться Достоєвським і як форма ідеальної життєбудови, під якою треба розуміти онтологічно повне буття «тварного» світу в благодатному зв'язку з його Творцем.

ВИСНОВКИ

У загальноприйнятому варіанті вислів «живе життя», запозичений з німецької мови, означає «дійсність». Однак у російській культурі формула «живе життя» в різних авторів наповнюється нетотожним змістом. Ф. М. Достоєвський, успадкувавши традиції попередників (німецьких поетів-романтиків, філософів-ідеалістів, російських слов'янофілів), все-таки осмислює її по-своєму й насамперед актуалізує духовний і релігійний компоненти.

Уперше ідея «живого життя» з'являється в повісті «Записки из подполья», розвивається протягом усього зрілого періоду творчості Достоєвського і разом із концептом «підпілля» стає базовою, структуроутворюючою в його художній системі.

Акумулюючи в собі позитивну програму Достоєвського - імператив перетворення, «вироблення людини в людину» - «живе життя» набуває у класика концептуального значення, стає метаідеєю, в основі якої лежить ствердження необхідності віри в безсмертя душі.

Після «Записок из подполья» пряма номінація поняття «живе життя» здійснюється Достоєвським у романах «Бесы» і «Подросток». Однак у художньому універсумі письменника концепція «живого життя», як правило, виражається опосередковано: вона реалізується або методом від протилежного - через протиставлення з «підпіллям», або відбивається в системі художніх характерів, або ж її реалізовано в міфопоетичній структурі творів.

Якщо в романістиці автора ідея «живого життя» втілюється переважно алегорично й символічно, то в «Дневнике писателя» висловлюється прямо: чітко, недвозначно й водночас різнобічно.

Завдяки цьому феномен «живого життя» відкривається в сукупності різноманітних значеннєвих обертонів, об'єднаних, проте, єдиним стрижнем - вищим ідеалом, особистістю Боголюдини (на відміну від прагнення до людинобожжя, притаманного «підпільним» героям письменника). Таким чином, у творчості Достоєвського христологічність є провідним принципом, що визначає сутність концепції «живого життя».

Носії основ «живого життя» допомагають своїм антиподам, «підпільним» героям-ідеологам, знайти вихід з духовного глухого кута. Основною ознакою, що характеризує героїв-носіїв рис «живого життя», є відмова від «самості» (гордині), слідування Божественним заповідям, прагнення особистості до христоподібності, яке виражається в наслідуванні Його через умалення власного «я», смирення, самовідданого служіння й добровільного жертвування собою заради інших.

Найбільш показовими щодо причетності до «живого життя» виявляються герої, які зберігають риси «дитячості»: чистоту й безпосередність, відкритість до Богоспілкування, - а також жіночі персонажі «великого п'ятикнижжя»: провідниці «живого життя» - Євангельського Слова - і героїні, що жертвують собою задля порятунку інших.

Поглиблений смисл концепції «живого життя» особливо виразно втілено за допомогою символічних образів і мотивів. Серед них - «повітря», «вода», «мати-земля», «сонце» і об'єднуючий символ «сад».

Ці символи мають християнське наповнення і, відповідно до розуміння Достоєвським «живого життя» як духовного складника, стають прообразами чи триіпостасної Божественної першооснови, чи Богородиці як провідниці Духа в плоть, яка тим самим пов'язала Собою світ дольній із горнім, земний із небесним.

Концепція «живого життя» складна, багатовимірна й конструктивно значуща, вона пронизує всю творчість Достоєвського післясибірського періоду, тому представлений у роботі аналіз може бути продовженим. Перспективним є вивчення концепту «живого життя» в широкому історико-літературному й культурному контекстах, а також в аспекті компаративних і рецептивних досліджень, оскільки успадкування традицій Достоєвського чи їх трансформація притаманні багатьом авторам як російської, так і світової літератури ХХ і XXI століть.

СПИСОК РОБІТ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кустовская М. А. Использование Интернет-ресурсов при изучении творчества Ф. М. Достоевского / М. А. Кустовская // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. - Симферополь : Изд-во ТНУ, 2004. ? Т.16 (55). ? №1. ? Серия «Филология». ? С. 212 ? 217.

2. Кустовская М. А. Понятие «живая жизнь» в истолковании Ф. М. Достоевского (на материале романа «Идиот») / Г. А. Зябрева, М. А. Кустовская // Вопросы русской литературы : межвуз. науч. сб-к. - Симферополь : Крымский Архив, 2004. - Вып. 10 (67). - С. 21-38.

3. Кустовская М. А. Семантика понятия «живая жизнь» в «Дневнике писателя» Ф. М. Достоевского / М. А. Кустовская // Література в контексті культури : зб. наук. праць / ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор) та ін. - Вип. 16. - Т. I. - Д. : Вид-во ДНУ, 2006. - С. 146 - 156.

4. Кустовская М. А. Художественная реализация концепции «живой жизни» в романе Ф. М. Достоевского «Подросток» / М. А. Кустовская // Актуальні проблеми слов'янської філології : межвуз.зб.наук.ст. / Відп. ред. В. А. Зарва. - Ніжин : ТОВ „Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2007. - Вип. XIV: Лінгвістика і літературознавство. - С. 353 - 361.

5. Кустовская М. А. «Жажда жизни» и «живая жизнь» в романе Ф. М. Достоевского «Братья Карамазовы» / М. А. Кустовская // Вопросы русской литературы : межвуз. науч. сб-к. - Симферополь : Крымский Архив, 2007. - Вып. 13 (70). - С. 63 - 76.

6. Кустовская М. А. «Живая жизнь» Ф. М. Достоевского в свете евангельской заповеди «будьте как дети» / М. А. Кустовская // Вопросы русской литературы : межвуз. науч. сб-к. - Симферополь : Крымский Архив, 2007. - Вып. 14 (71). - С. 102 - 112.

7. Кустовская М. А. Символы «живой жизни» в романе Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание» / М. А. Кустовская // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 13. ? К. : Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2008. ? С. 73 ? 77.

8. Кустовская М. А. «Царица земная» и «ангел небесный»: женские образы Ф. М. Достоевского в контексте идеи «живой жизни» (на материале романа «Подросток») / М. А. Кустовская // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. ? Симферополь : Изд-во ТНУ, 2008. ? Т.21 (60). ? №2. ? Серия «Филология». ? С. 242 ? 247.

9. Кустовская М. А. «Воздух» и «вода» как символы «живой жизни» в романе Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание»/ М. А. Кустовская // Достоевский и современность / Материалы XXII Международных Старорусских чтений 2007 года. ? Великий Новгород, 2008. ? С. 131 ? 138.

10. Кустовская М. А. «Концепция «живой жизни» Ф. М. Достоевского в свете евангельской заповеди «будьте как дети»» / М. А. Кустовская // Духовные начала русского искусства и просвещения : материалы VIII Международной науч. конф. «Духовные начала русского искусства и образования» («Никитские чтения») / Сост. А. В. Моторин. ? Великий Новгород : Изд-во НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2008. ? С. 231 ? 235.

11. Кустовская М. А. «Живая жизнь»: от фразеологизма до культурной константы / М. А. Кустовская // Крымский Пушкинский научный сборник. Вып. 5 (14) : Литература и русская глубинка. ? Симферополь : Крымский Архив, 2005. - С. 275 - 280.

12. Кустовская М. А. Динамика формирования образа Ф. М. Достоевского в коммуникативном пространстве Интернета / С. С. Дикарева, М. А. Кустовская // MegaLing'2006 Горизонты прикладной лингвистики и лингвистических технологий // Доклады международной конференции. 20 - 27 сентября 2006, Украина, Крым, Партенит / Ред. В. А. Широков, С. С. Дикарева. Языково-информационный фонд Украины. Таврический национальный университет им. В. И. Вернадского. ? Симферополь : Изд-во «ДиАйПи», 2006. - С. 250 - 252.

АНОТАЦІЯ

Кустовська М. О. Концепція «живого життя» у творчості Ф. М. Достоєвського. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. - Сімферополь, 2009.

У дисертації на матеріалі всієї творчої спадщини Ф. М. Достоєвського досліджено ключову, однак, практично не освоєну в достоєвістиці проблему - концепцію «живого життя».

Встановлено витоки й характер функціонування поняття «живе життя» у російській культурі XIX - XX століть, виявлено своєрідність осмислення його Достоєвським. Проаналізовано семантику концепту «живе життя» в художньому й публіцистичному дискурсах письменника. Розкрито способи втілення художньої концепції «живого життя», визначено її виняткове місце й значення в художній системі автора.

Запропоновано істотно відкоректовану наукову інтерпретацію феномену «живе життя» у Достоєвського, і у світлі цієї інтерпретації в ряді випадків переосмислено задуми творів автора, їх ідейне звучання, традиційні оцінки героїв. Доповнено положення щодо поетики образу «живого життя», вибудувано систему символів, пов'язаних із ним.

Ключові слова: «ідея-почуття», концепт, художня концепція, творча система, «підпілля», «живе життя», ідеал, христоцентричність, православна культура.

АННОТАЦИЯ

Кустовская М. А. Концепция «живой жизни» в творчестве Ф. М. Достоевского. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. Таврический национальный университет имени В. И. Вернадского. - Симферополь, 2009.

Диссертация посвящена исследованию концепции «живой жизни» в творчестве Ф. М. Достоевского, что сегодня является одной из самых актуальных проблем в отечественном и мировом достоеведении. Ее системный анализ впервые проводится на материале всего художественного наследия классика и с учетом разработок его предшественников, современников, последователей. В результате прослеживаются генезис и эволюция идеи «живой жизни» не только в искусстве Достоевского, но и в широком пространстве русской культуры XIX ? XX вв. В сопоставлении с истолкованием понятия «живая жизнь» другими авторами раскрыто своеобразие осмысления этого феномена Достоевским. Выясняется, что в тезаурусе писателя данное выражение появляется не спорадически, но обнаруживает себя значимой константой, лейтмотивом, метаидеей и переходит из произведения в произведение. Художник переосмысливает сложившееся понимание «живой жизни», выводя его на духовный уровень, связывая с главной интенцией своего творчества - утверждением идеала «сияющей личности» Христа.

В работе определен целостный спектр номинаций и значений данного понятия в художественном и публицистическом дискурсах Достоевского. Впервые проанализирована семантика концепта «живая жизнь» в «Дневнике писателя», выявлены способы его поэтической реализации в художественной прозе автора. На основании проведенного исследования сделан вывод о том, что под «живой жизнью» Достоевским понимается: 1) антиномия мертвящему рационализму, «мечтательству», книжности; 2) руководство непосредственными источниками сердца, доверие естественной «логике живой, действительной жизни»; 3) органическая, молитвенная связь с Творцом всего сущего; 4) идея бессмертия души, вера в Бога, убеждение в спасительности этой веры; 5) последование Христу в Его этике, реализация мысли о необходимости бескорыстного служения и самопожертвования; 6) проповедь Православия, которое, по мысли писателя, есть «слово живой жизни» - источник здоровья, сил, питающей и обновляющей энергии - как для отдельной личности, так и для всей нации.

Предпринятое исследование позволяет предложить существенно откорректированную научную интерпретацию феномена «живой жизни» у Достоевского и в свете этой интерпретации в ряде случаев переосмыслить замыслы произведений классика, их идейное звучание, традиционные оценки героев. Дополнена и совокупность научных положений, касающихся поэтики образа «живой жизни», выстроена система символов, художественно реализующих этот образ, углублено и расширено истолкование таких ведущих у писателя символических мотивов, как «вода», «воздух», «земля», «солнце», «сад». В соответствии с православной аксиологией, лежащей в основе исследования, раскрывается их христианское наполнение.

Проделанный в работе анализ феномена «живой жизни» может (и должен) быть продолжен. Продуктивным представляется дальнейшее изучение этого феномена в широком литературном и культурном контексте, в аспекте компаративных и рецептивных исследований, поскольку преемство традиций Достоевского или их трансформация характерны для многих авторов ХХ и XXI столетий, причем, как русской, так и мировой литературы.

Ключевые слова: «идея-чувство», концепт, художественная концепция, творческая система, «подполье», «живая жизнь», идеал, христоцентричность, православная культура.

SUMMARY

M. A. Kustovskaya. The conception of “living life” in Dostoevsky's works. - Manuscript.

Thesis for a Candidate degree in Philology. Speciality 10.01.02 - Russian Literature. - Tavrida National V. I. Vernadsky University, Simferopol, 2009.

The problematic and practically undeveloped key-concept of “living life” is researched on the basis of the whole Dostoevsky's heritage works in the dissertation.