Проза Бориса Зайцева: спадщина Срібного віку й духовний реалізм

Імпресіоністичні первині проявляються у творчості письменника на різних рівнях. Автор осягає світ не раціональним шляхом, а за допомогою споглядання, «вчувствования», звідси притаманний йому «остраненный» погляд, що дозволяє побачити звичні явища в новому вимірі. Свої враження, суб'єктивний погляд на дійсність письменник передає через звукопис, ритм, кольоропис та світлопис, підтекст і деталь. Художньому методу Зайцева близький імпресіоністський культ руху: з ним пов'язаний характерний для письменника тип героя-мандрівника, що безладно й безцільно мандрує життям; звідси й посилена увага до пейзажу, постійні переходи одного стану природи в інший, а також зміни настроїв і відчуттів у душі людини. Природа й людина сприймаються автором як єдине ціле, з цим пов'язана чимала кількість «пейзажів душі» і «портретів у пейзажі» в доемігрантській прозі письменника. Портретним і пейзажним описам Зайцева властива фрагментарність, неповнота охоплення, етюдність, синестетизм. Імпресіонізм як основа стилю зберігається й у зрілій творчості письменника, але переживає суттєві зміни.

У підрозділі 2.3. «Повість «Голубая звезда»: коло символістських ідей та художній досвід Достоєвського» досліджено підсумковий твір доемігрантської творчості Зайцева - повість «Голубая звезда» (1918). Поряд із впливом символізму й учення Соловйова про Вічну Жіночність тут виявляється вплив духовного реалізму Достоєвського, насамперед роману «Идиот». Однак зайцевський варіант «позитивно прекрасної людини» полемічний щодо героя Достоєвського. Подібність Христофорова й князя Мишкіна має зовнішній характер. За своїми внутрішніми властивостями герої різні й навіть протилежні один одному: мишкінська активність, жертовність, непримиренність до зла полярна пасивно-мрійливому «мандрівникові» Христофорову. Водночас, як і в ранній прозі Зайцева, «мандрівництво» героя трактується як безвольний і безцільний рух.

Розходження між двома героями обумовлені відмінністю їх світоглядів. Христофоров цінує життя як одвічно мінливий безперервний потік, люди і явища сприймаються ним як частини цього потоку й тому лише цікавлять його. В основі ж ставлення Мишкіна до світу лежить християнська любов і свідомість цінності кожної людської особистості.

В зайцевській повісті рисами Мишкіна наділено двох персонажів - Христофорова й Ретизанова, який є певною мірою пародійним варіантом «позитивно прекрасної людини». Зіставлення тексту «Голубой звезды» і нарису Зайцева «Андрей Белый» (1938) дозволяє говорити про Бєлого як про прототип Ретизанова.

Христофоров - прихильник панівних на початку ХХ століття ідей символізму. Герой поклоняється Блакитній зірці як осередку вічно-жіночного начала й знаходить прояв сяйва Веги в реальних жінках. У поведінці Христофорова, в його ставленні до коханої дівчини виявляється подібність із ліричними героями Блока, Бєлого, Бальмонта. Проте, і в героя, і в усій повісті Зайцева немає відчуття духовної хвороби, характерної для Срібного віку. Визначальним для образу Христофорова й атмосфери «Голубой звезды» є вдячне прийняття життя, прагнення до гармонії й краси.

У підрозділі 2.4. «Переоцінка ідей Срібного віку й трансформація імпресіоністських принципів у романі “Золотой узор”» розглянуто перший значний твір, написаний Зайцевим в еміграції (1925 р.). У цей період у письменника завершується переоцінка цінностей, він остаточно приймає православ'я й критично переосмислює епоху межі XIX-XX століть: на його думку, провина за революцію й наступні трагічні події в житті Росії лежить на інтелігенції, чий безладний, духовно нездоровий спосіб життя спровокував соціальний вибух. Звідси й мотив каяття, що є в романі визначальним.

В «Золотом узоре» вперше у творчості письменника дає про себе знати агіографічна традиція. Вплив житійного канону визначає побудову сюжету твору - рух героїв до Істини через гріхопадіння, каяття, спокуту. Образи храму й хреста, що відіграють у ранній прозі Зайцева естетичну роль, у «Золотом узоре» наповнюються християнським змістом: храм стає місцем прийняття віри, останнім притулком героїв, хрест - символом страждання й спокути.

З агіографічною традицією пов'язана й тема Промислу, що окреслилася в «Золотом узоре». Складний «візерунок» життя Наталі та її близьких складається не сам собою, а скеровується мудрою й благою Волею.

У поетиці роману виявляються зміни, що свідчать про еволюцію художнього методу письменника в напрямку духовного реалізму. Такі характеристики, як «легкість», «мінливість», що були до цього свідченням артистизму, художньої обдарованості героїв, стають синонімами безвідповідальності, бездуховності. Трансформується й образ мандрівника, подорожі зайцевських героїв знаходять мету - повернення до Бога, у небесний Отчий дім. У романі знаходить висвітлення відмова від імпресіоністського культу руху, якому письменник віддав данину в дореволюційних творах. Якщо раніше динамічність внутрішнього світу людини й безперервний рух у природі викликали замилування автора, то тепер нестійкість, мінливість стають негативними характеристиками.

У підрозділі 2.5. «Досвід духовного роману в емігрантській творчості Бориса Зайцева («Дом в Пасси»)» досліджено написаний у 1933 році роман, що свідчить про утвердження Зайцева на позиціях духовного реалізму. В романі відчутна співзвучність із Достоєвським, як на рівні проблематики (ідеї очищаючого страждання, взаємної відповідальності людей), так і на рівні художнього мислення (поліфонічність). Поліфонізм Зайцева, заснований на розумінні автором неповноти, обмеженості свого знання про людину, докорінно відрізняється від символістського. Теургам цей принцип дозволяв піднести автора на небачену донині висоту, зробити його всюдисущим і всезнаючим носієм істини. Приклад такого абсолютного авторського знання - «Симфонии» А. Бєлого, де автор бачить все, що відбувається кожної миті з кожним із героїв твору, але так, що всі події виглядають однаково дрібними й незначними.

У Зайцева, як і в Достоєвського, поліфонізм спирається на традиції святоотцівської літератури, згідно з якими ставлення християнина до ближнього ґрунтується не на повчанні, а на смиренності й повазі до чужої особистості. Відмова обох письменників від ролі вчителя, наставника знайшла вираження, зокрема, у їхній негативній оцінці цілеспрямованої дидактичності пізньої творчості Гоголя («Дневник писателя» Достоєвського, «Жуковский» Зайцева»).

Поліфонізм не є свідченням релятивізму автора, його індиферентності щодо істини. Це показник дистанції, що відокремлює оповідача від героїв, «саморозкриття» яких дозволяє письменнику відмовитися від вторгнення в їхній внутрішній світ. Званню психолога автор «Братьев Карамазовых» протиставив звання «реаліста у вищому сенсі», мета якого - відкрити образ Божий у людині - пов'язана не з душевним, а з духовним рівнем особистості.

У романі «Дом в Пасси» ієромонаха Мельхіседека зображено винятково із зовнішньої точки зору, при фактично повній відсутності психологічних екскурсів у внутрішній світ героя. Зайцев спирається тут на житійні традиції, на художні відкриття Достоєвського, а також на досвід двох найбільш близьких йому російських класиків - Тургенєва й Чехова, використовуючи «прихований», «таємний» психологізм, що дозволяє судити про думки й переживання героїв за їхніми жестами, мімікою, вчинками.

Зображуючи події земного життя персонажів з погляду вічності, вказуючи на їх невипадковість, провіденціальність, письменник створює в романі відчуття реальності Божого Промислу у світі, що дозволяє визначити твір Зайцева як духовний роман.

Стиль письменника зберігає свою імпресіоністичність - у романі широко використовуються фрагментарність, прийом «остранения», світлопис і кольоропис, однак, порівняно з ранньою творчістю Зайцева, він стає більш стриманим, лаконічним, не втрачаючи при цьому властивого йому ліризму. Портретні й пейзажні характеристики стають коротшими, увага автора спрямована, головним чином, на духовно значущі деталі (очі, небо). Світлопис, як і раніше, відіграє важливу роль у образному ладі зайцевської прози, але тепер це не тільки фізичне світло, але й духовне, нетварне.

У третьому розділі «Трансформація жанрів церковної літератури в емігрантській прозі Бориса Зайцева» досліджено вплив традицій давньоруської літератури на творчість письменника емігрантського періоду.

У підрозділі 3.1. «Агіографічне й історіографічне в нарисі “Преподобный Сергий Радонежский”» розглянуто жанрову своєрідність і художні особливості твору, що відіграв важливу роль у творчій еволюції письменника.

В еміграції, вважаючи головним своїм завданням зображення «Росії Святої Русі», Зайцев свідомо звертається до досвіду давньоруської літератури, що позначається не лише на жанровій своєрідності творчості письменника (створення неожитій та паломницьких нарисів), але й на його поетиці в цілому.

«Преподобный Сергий Радонежский» (1925) - перший зайцевський досвід реконструкції жанру житія, синтезу світської й церковної літератури. Нарис написано в руслі агіографічної традиції, його поетика демонструє вплив житійного канону. Так, письменник наслідує принцип авторського самоприменшення, що проявляється, однак, не у властивих давньоруським житіям зневажливих формулах, а в дистанції між автором і героєм, у відмові від психологізму при зображенні преподобного Сергія. Розмірковуючи над мотивацією вчинків святого, Зайцев використовує слова «остранения» («видимо», «может быть», «можно думать»), а також зворот «ми не знаем», завдяки чому створюється особлива інтонація уможливлювання. Творча мета письменника - не вираження власної індивідуальності, а відтворення обліку святого. Художнє абстрагування, властиве давньоруській літературі, проявляється в Зайцева в розкритті позачасового змісту подій земного життя Сергія.

Поряд із житійною літературою письменник спирався й на історичні праці про преподобного Сергія (зокрема, професора Є. Є. Голубинського). Зв'язок з історіографічною традицією особливо помітний у розділах «Преподобный Сергий и Церковь», «Сергий и государство». Зайцев актуалізує події XIV століття, не залишаючи без уваги й питання про опір злу силою, що викликав у еміграції бурхливі дискусії після виходу у світ трактату І. О. Ільїна. Зайцев вбачає вирішення цієї проблеми не у військово-політичному плані, а в духовному.

Фігура Сергія Радонежського привертала увагу багатьох представників діаспори, спроби перекладання його житія здійснювали автори, що стояли на різних світоглядних платформах. У дисертації зіставляється зайцевське неожитіє з нарисом О. Реріх «Преподобный Сергий Радонежский» (1934). Незважаючи на позитивний відгук і посилання О. Реріх на зайцевський досвід, ці два твори докорінно протилежні. Зайцевський духовний реалізм укорінений у православному світорозумінні письменника, тоді як О. Реріх трактує життя й подвижництво преподобного Сергія з позицій релігійного модернізму, в езотеричному плані, притаманному Срібному вікові.

Ще більш показовими з цієї точки зору є твори Д. Мережковського про святих та його роман-есе «Иисус Неизвестный», які розглянуто в підрозділі 3.2. «Проблема зображення святості у творчості Бориса Зайцева й Дмитра Мережковського».

Після написання нарису «Преподобный Сергий Радонежский» Зайцев неодноразово звертався до світу святих у творах різних жанрів - житійних оповіданнях («Алексей Божий человек» (1925), «Сердце Авраамия» (1925), «Царь Давид» (1945)); книгах «хоженій» («Афон» (1927), «Валаам» (1936)); нарисах про російських святих («Оптина Пустынь» (1929), «Иоанн Кронштадтский» (1929), «Около св. Серафима» (1933)).

Темі святості належить важливе місце й у творчості Д. Мережковського, однак на відміну від Зайцева Мережковський, автор релігії Третього Заповіту, до православ'я ставився критично, трактуючи його як перехідний щабель до майбутньої Всесвітньої Церкви. Різкі розбіжності у світоглядах письменників обумовили й різне розуміння ними святості, і несхожість принципів її зображення в художній творчості.

Трилогії Д. Мережковського «Лица святых от Иисуса к нам» («Павел. Августин» (1936), «Франциск Ассизский» (1938), «Жанна д'Арк» (1938)) та «Испанские мистики: Св. Тереза Иисуса. Св. Иоанн Креста. Маленькая Тереза» (1940-1941) - це історична белетристика з характерним для неї психологізмом і побутовим колоритом. Якщо у «Преподобном Сергии Радонежском» Зайцева, відповідно до житійної традиції, історичне тло вводиться в оповідь лише в тій мірі, в якій це необхідно для з'ясування особистості святого, то в Мережковського воно має самодостатнє значення. В «Иисусе Неизвестном» Мережковський активно використовує зайцевські формули авторського самоприменшення: «мы не знаем», «может быть», «должно быть» тощо. Але в нього це не більш, ніж благочестива авторська маска, що не може приховати образ автора-диктатора. Мережковський вільно обходиться з матеріалом Священної історії, бачить своє завдання у відтворенні тих років життя Ісуса Христа, про які мовчать Євангелія. З цією метою письменник включає в оповідь начебто загублений власний апокриф, сміливо користується вимислом та фантазією у сфері психології героїв, намагається приписати їм власні ідеї, на прикладі їхнього життя обґрунтувати свою концепцію Третього Заповіту.

Незважаючи на те, що Зайцев у рецензії на «Иисуса Неизвестного» позитивно оцінює про творчий експеримент Мережковського, його власний шлях має принципово інший напрямок. Якщо Мережковський підмінює агіографічне начало белетристичним, то Зайцев, навпаки, художні принципи, що склалися на основі агіографічної традиції, поширює на белетристичні жанри (див. підрозділ 3.4. даної роботи).

У підрозділі 3.3. «Рецепція жанру хоженія в емігрантській творчості Бориса Зайцева (нарис «Валаам»)» досліджено вплив агіографічної й паломницької традицій на книгу подорожніх нарисів Зайцева.

Книга «Валаам», що стала результатом паломництва письменника до знаменитого монастиря, містить не тільки особисті враження автора про обитель, але й відомості з її історії. Одним із джерел у роботі Зайцева над «Валаамом» була, як нам вдалося встановити, книга «Валаамский монастырь и его подвижники» (Санкт-Петербург, 1864). Раніше О. В. Воропаєва вказувала на брошуру «Государь император Александр I на Валааме, в августе 1819 года» (Царське Село, 1858) як на основне джерело зайцевського розділу «Александр на Валааме». Однак, як показує аналіз, у нарисі Зайцева наявні точні цитати із книги «Валаамский монастирь и его подвижники», композиція зайцевського розділу про Олександра багато в чому повторює відповідний розділ монастирського видання.

У зображенні персонажів нарису - імператора Олександра I, валаамських ченців - розвиваються ті ж художні принципи, що й у «Преподобном Сергии Радонежском»: замість точних психологічних вмотивувань вчинків героїв Зайцев, як і колись, залучає непрямі форми психологізму, замість авторського всезнання - вдається до припущення. Свідченням дистанції, яка відокремлює автора від героя, є ухилення Зайцева від прямих суджень про інше, «нове» життя імператора, що породило легенду про старця Федора Кузьмича. Письменник обходить цю таємницю й у зображенні монастиря, уникає показувати його життя зсередини, але дає відчути його духовну сутність, що виявляється через низку дрібних повсякденних подій, через образи поселенців острова.

Знаком цього прихованого життя є в Зайцева й краса Валаама. Пейзаж у нарисі зберігає свою імпресіоністичність, набуваючи при цьому рис ідеалізації (град Кітеж, рай на землі). Водночас, даючи вихід своєму почуттю до батьківщини, Зайцев зображує його підкреслено російським.

У підрозділі 3.4. «Вплив агіографічного канону на поетику белетризованих біографій Бориса Зайцева («Жизнь Тургенева», «Жуковский», «Чехов»)» розглянуто втілення принципів духовного реалізму у творчості письменника на прикладі його творів біографічного жанру.

Нові ознаки зайцевської прози демонструють не прояв жанрової специфіки, а відновлення художнього методу. Вони виявляються не тільки в житійних і паломницьких нарисах, але й у творах інших жанрів, зокрема - у художніх біографіях «Жизнь Тургенева» (1932), «Жуковский» (1951), «Чехов» (1954).

Розповідаючи про життя класиків російської літератури, Зайцев підкреслено уникає домислу в характеристиках їхнього внутрішнього життя, вбачаючи мету не в тому, щоб запропонувати свою версію того чи іншого характеру, а у «відтворенні творіння Художника Першого». Тут, як і в неожитіях, письменник не тільки не відчуває себе «інженером людських душ», але й усіляко підкреслює неповноту, обмеженість свого знання про людину. Зайцев показує дію Промислу в долях героях, особливу увагу приділяє їхньому духовному життю, розкриває релігійні джерела їхньої творчості.

Водночас у зайцевських біографіях письменників наявні відлуння Срібного віку, зокрема, захоплення Зайцева філософією Володимира Соловйова й ідеями символістів: Маша Протасова представлена як «Дева Радужных ворот Соловьева» і «Прекрасная Дама молодого Блока»; у тургенєвському розумінні любові помітна схожість із символістською концепцією; у творчості Чехова виділяються не усвідомлені ним самим точки зближення з раннім Вол. Соловйовим (створення образа отця Христофорова в «Степи»).

Портретні й пейзажні описи, характеристики героїв ґрунтуються на суб'єктивних враженнях автора, не претендують на всеохоплюваність, фрагментарні, в них активно використовуються деталі. Як і будь-який біограф, Зайцев бере матеріал для оповіді в документах і художній творчості своїх героїв, однак чільним в його життєписах є імпресіоністський принцип емпатії (вчувствования).

У висновках узагальнюються результати дослідження.

- Термін «духовний реалізм», що утвердився в сучасному літературознавстві, має у своїй основі не аналогію з поняттями «критичний реалізм», «соцреалізм», а ідею «реалізму у вищому сенсі» Достоєвського. Аналіз творчості Зайцева емігрантського періоду дозволяє додати до раніше виділених дослідниками ознак духовного реалізму (зв'язок із православним світоглядом; відтворення реальності з урахуванням її духовної складової; двоплановість зображення; побудова художнього характеру у відповідності до християнської антропології) такі: створення образу автора на основі принципу самоприменшення; поліфонізм оповіді; звуження сфери психологізму.

- У ранній творчості Зайцев причетний до двох найважливіших «стихій» Срібного віку - символізму й імпресіонізму. Вплив символізму проявляється переважно на рівні поетики, його містика залишається для письменника далекою. Імпресіоністичне начало (опора на первинний почуттєвий образ, фрагментарність зображення, синестетизм) зберігається в Зайцева протягом усього творчого шляху.

- Повість «Голубая звезда» - перша у прозі письменника спроба поєднання символістських ідей та образів із принципами духовного реалізму Достоєвського. Герой Зайцева - варіант «позитивно прекрасної людини» у стилі Срібного віку, однак вільної від духовної хвороби цієї епохи.

- У романі «Золотой узор» мотив каяття, що лежить в основі оповіді, побудова сюжету, що виявляє зв'язок з агіографічним каноном, образи храму й хреста, наповнені новим, християнським змістом, свідчать про зміни в художньому методі письменника, про його рух до духовного реалізму. Тут же відбувається переоцінка імпресіоністичного культу руху, паломництва зайцевських героїв знаходять мету - повернення до Бога.

- Слідом за Достоєвським («Братья Карамазовы») в еміграції Зайцев здійснює спробу створення духовного роману. З духовним реалізмом Достоєвського «Дом в Пасси» пов'язують не тільки ідеї очищаючого страждання, взаємної відповідальності людей, але й поліфонічність оповіді. Якщо в літературі Срібного віку («Симфонии» Бєлого) у поліфонізмі знаходила втілення ідея авторського всезнання, то в Зайцева, як і в Достоєвського, він свідчить про неповноту, обмеженість цього знання в порівнянні з Істиною.

- В еміграції спостерігається поновлення жанрової системи Зайцева. Вважаючи своєю метою зображення «Росії Святої Русі», письменник створює низку паломницьких нарисів і творів у річищі житійної традиції. Нариси «Преподобный Сергий Радонежский» і «Валаам» виявляють сутнісно важливі для емігрантської прози Зайцева ознаки: принцип авторського самоприменшення, виражений у толерантній дистанції, що відокремлює автора від героя, і у звуженні сфери психологізму; зображення подій з позачасової точки зору, розкриття їх провіденціального значення.

- Духовний реалізм Зайцева не обмежується жанровими канонами. Перераховані вище принципи проявляються й у далеких від традицій церковної літератури художніх біографіях «Жизнь Тургенева», «Жуковский», «Чехов».

- Духовний реалізм в емігрантській творчості Зайцева поєднується з імпресіоністичними принципами (фрагментарність, прийом «остранения», світлопис і кольоропис, значущість деталі). Стиль письменника стає лаконічнішим, не втрачаючи притаманного йому ліризму.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ветрова М. В. Агиографическое и историографическое в очерке Бориса Зайцева «Преподобный Сергий Радонежский» / М. В. Ветрова // Культура народов Причерноморья. 2001. № 23. С. 139 - 149.

2. Ветрова М. В. Об одном источнике очерка Бориса Зайцева «Валаам» (книга «Валаамский монастырь и его подвижники») / М. В. Ветрова // Культура народов Причерноморья. 2003. № 38. С. 99 - 102.

3. Ветрова М. В. Проблема изображения святости в творчестве Б. К. Зайцева и Д. С. Мережковского / М. В. Ветрова // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. 2006. № 745: Філологія. Вип. 49. С. 157 - 160.

4. Ветрова М. В. Эволюция мировоззрения Бориса Зайцева: от пантеизма к православию / М. В. Ветрова // Вопросы русской литературы. 2007. Вып. 13 (70). С. 43 - 52.

5. Ветрова М. В. Импрессионизм как основа стиля Бориса Зайцева / М. В. Ветрова // Вопросы русской литературы. 2007. № 14 (71). С. 62 - 72.

6. Ветрова М. В. Эмигрантская критика о духовных основах литературы русского Зарубежья / М. В. Ветрова // Культура народов Причерноморья. 2007. № 101. С. 247 - 250.

7. Ветрова М. В. Повесть Бориса Зайцева «Голубая звезда»: круг символистских идей и художественный опыт Достоевского / М. В. Ветрова // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. 2008. № 798: Філологія. Вип. 53. С. 215 - 219.

8. Ветрова М. В. Трагедия Гражданской войны в творчестве Ивана Шмелева и Бориса Зайцева / М. В. Ветрова // Белая Россия: Опыт исторической ретроспекции: Материалы международной научной конференции, 1-4 окт. 2000 г. СПб.; М.: Посев, 2002. С. 127 - 135.

9. Ветрова М. В. Творческая эволюция Бориса Зайцева: от импрессионизма к духовному реализму / М. В. Ветрова // Творчество Б. К. Зайцева в контексте русской и мировой литературы ХХ века: Сб. ст.: Четвертые Международные научные Зайцевские чтения, 15-17 окт. 2003 г. Вып. 4. Калуга: Институт повышения квалификации работников образования, 2003. С. 92 - 97.

АНОТАЦІЯ

Вєтрова М. В. Проза Бориса Зайцева: спадщина Срібного віку й духовний реалізм. - Рукопис.