Еволюція образу автора в поезії Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.01.01 - українська література

ЕВОЛЮЦІЯ ОБРАЗУ АВТОРА В ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Виконала Цепа Олександра Володимирівна

Кіровоград - 2008



АНОТАЦІЯ

Цепа О.В. Еволюція образу автора в поезії Тараса Шевченка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. - Кіровоград, 2008.

У дисертації осмислено специфіку проблеми автора та представлені літературно-критичною думкою XX століття шляхи її розв'язання, виявлено пріоритет сучасної методологічної тенденції.

Уточнено основні теоретико-методологічні аспекти літературознавчої категорії “образ автора” й сформовано цілісне уявлення про неї.

Розроблено концепцію інтегрованого підходу до образу автора та запропоновано результати його комплексного аналізу в ліричній спадщині Тараса Шевченка 1837-1847 років: окреслено й систематизовано інтереси, цінності, уподобання, риси; визначено системотвірні якості; досліджено еволюційні зміни та ступінь відповідності біографічному поетові. Доведено цілісність образу автора, презентованого художнім світом шевченківських творів зазначеного періоду.

Ключові слова: проблема автора, теоретико-методологічні аспекти, категорія “образ автора”, концепція інтегрованого підходу, комплексний аналіз, системотвірні якості, еволюційні зміни, біографічний поет, цілісність образу автора, художній світ.

літературний поезія шевченко лірика



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Особлива здатність підтримувати національну ідентичність українців забезпечила творчості Тараса Шевченка виняткове місце в нашій культурі. Численні дослідницькі спроби збагнути феномен геніальної особистості, розкрити властиві текстам секрети художності засвідчили, що й постать, і спадщина митця є рідкісним прикладом переосмислення й “росту” в очах нових поколінь. Саме тому кожне звернення до поета завжди було, є і буде актуальним.

Наразі посилення інтересу до Т. Шевченка як до людини, як до творчої індивідуальності та до автора, закодованому в його доробку, зумовлене потребою, з одного боку, оцінити різноспрямовані методології (модернізацію народницького підходу Ю. Барабашем, П. Іванишиним, Г. Клочеком, В. Пахаренком та ін.; “неоміфологічну” критику Г. Грабовича, О. Забужко, Л. Плюща і т.д.), котрі пропонують інтерпретацію Кобзаря відповідно до запитів часу, а з іншого - захистити його образ від уже нових спроб цілеспрямованої фальсифікації, що має місце, скажімо, у так званій “боротьбі з ідолопоклонством”, ініційованій окремими сучасними “міфотворцями” (О. Бузиною, М. Грековим, К. Дерев'янком і т.п.).

Однією з основних причин як вищезгаданого протистояння, так і спекуляцій довкола поета є розпорошеність зусиль шевченкознавців у дослідженні його біографічного портрета (П. Жур, П. Зайцев, О. Кониський, М. Шагінян та ін.), а також образу автора, презентованого в ліриці та прозі (Г. Грабович, Г. Клочек, М. Коцюбинська, Є. Нахлік, В. Смілянська тощо). Значить, існує гостра потреба не тільки узагальнювати відповідний досвід, але й створювати праці, які б комплексно аналізували й зіставляли емпіричного та художньо вираженого автора як в окремому періоді, так і в межах усієї творчості Тараса Шевченка. Основним критерієм при цьому повинен бути “національний підхід до національного генія” (Є. Маланюк).

З огляду на те, що в літературознавстві проблема автора до сьогодні не отримала належного теоретичного та методологічного обгрунтування, актуалізується ще й необхідність систематизувати всі розрізнені й неузгоджені погляди науковців, наприклад М. Бахтіна, В. Виноградова, Б. Кормана, В. Смілянської, І. Франка, К. Фролової і т.д., стосовно категорії “образу автора”.

Таким чином, наявність різнобічних підходів, навмисного перекручення фактів щодо постаті й спадщини Т. Шевченка, а також відсутність системних досліджень категорії “образу автора” загалом і стосовно творчості поета зокрема зумовлюють актуальність обраної теми та поставлених завдань.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась у рамках комплексної теми кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка “Українська література в школі як націотворчий фактор” (номер державної реєстрації 0198V007566). Тему погоджено й затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 5 від 18 грудня 2003 року).

Мета - комплексно проаналізувати образ автора в ліриці Тараса Шевченка 1837-1847 років; простежити його еволюційні зміни; з'ясувати ступінь відповідності біографічному поетові (на основі мемуарної літератури й епістолярію).

Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань:

- розглянути специфіку проблеми автора й обґрунтувати шляхи її розв'язання;

- висвітлити історію тлумачення поняття та уточнити основні теоретико-методологічні аспекти літературознавчої категорії “образ автора”;

- подати аналітичний огляд шевченкознавчих праць, що зумовили кардинальні зміни в осмисленні творчості, біографічної постаті, автора, закодованого в художньому доробку;

- запропонувати власну концепцію дослідження образу автора в поезіях Т. Шевченка 1837-1847 років;

– проаналізувати презентований у творах образ внутрішнього світу автора;

– дослідити специфіку вираженого в ліриці образу зовнішнього світу;

- цілісно окреслити образ автора; визначити системотвірні риси; акцентувати на еволюційних змінах, на відповідності/невідповідності окремих художньо представлених якостей реальній особистості митця.

Об'єктом вивчення є поетична творчість Тараса Шевченка 1837-1847 років (до арешту), мемуарна література, епістолярій цього часу.

Предмет - образ автора в ліриці Т. Шевченка 1837-1847 років та образ митця в спогадах і листах аналогічного періоду.

Методи. Поставлена мета спонукала до використання різних інтерпретаційних методик. Провідним у дисертації є системний аналіз образу автора в шевченківських текстах. В обгрунтуванні його еволюційних змін та ступеня відповідності емпіричному поетові застосовуються герменевтичний, структурно-семіотичний, біографічний, психологічний, історичний, естетичний методи. Під час розгляду специфіки проблеми автора та уточнення основних аспектів категорії “образ автора” використані порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний методи.

Теоретико-методологічною основою стали праці з вітчизняного й зарубіжного літературознавства (М. Бахтін, Т. Бовсунівська, В. Виноградов, Р. Габітова, І. Дзюба, М. Зубрицька, І. Карпов, Д. Лихачов, І. Франко, Д. Чижевський і т.ін.), з психології особистості, творчої особистості та творчості (М. Арнаудов, М. Іліаді, І. Кон, Д. Леонтьєв, Г. Олпорт, Р. Піхманець тощо), з психолінгвістики й мовознавства (О. Потебня), з культурології (Ю. Вассиян, В. Іванишин).

Дисертантка використовує також загальнотеоретичні положення й висновки біографічних розвідок Ш. О. Сент-Бьова, праць з онтологічної герменевтики (М. Хайдеггер, Х.-Г. Гадамер, Е. Хірш), рецептивної естетики (В. Ізер, Г. Яусс), екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр), досліджень представників “Нової критики” (Т. Еліот), структуралізму, постструктуралізму (Р. Барт, М. Фуко, Ю. Лотман, У. Еко).

Наукова новизна та особистий внесок здобувача. У дисертації дістала подальший розвиток проблема автора: обгрунтовано суперечливі шляхи її розв'язання й увиразнено тенденцію сучасного літературознавчого процесу. У результаті узагальнення й систематизації розрізнених і неузгоджених поглядів уточнено основні теоретико-методологічні аспекти категорії “образ автора” й сформовано цілісне уявлення про неї. Уперше розроблено концепцію інтегрованого підходу та запропоновано результати комплексного аналізу еволюції образу автора в поезіях Тараса Шевченка 1837-1847 років.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали й висновки дослідження можуть бути використані в процесі читання історико-літературних і теоретичних курсів у вищій школі, під час розробки спецкурсів і спецсемінарів, при підготовці навчальних посібників і підручників для студентів гуманітарних спеціальностей, при написанні курсових, дипломних, магістерських робіт, у практиці вчителів-словесників загальноосвітніх закладів різних типів.

Апробація роботи. Наукову концепцію та здобуті результати апробовано в доповідях на засіданні кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2005), звітних наукових конференціях Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2004-2008); Всеукраїнській науковій конференції “Образ світу в творчості Т. Шевченка: бачення національного і загальнолюдського” (Київ, 2007); Всеукраїнській науковій конференції “Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2007).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі вмотивовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання, окреслено об'єкт, предмет, методи, теоретико-методологічну основу дослідження, аргументовано наукову новизну та розкрито практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та публікацію.

У першому розділі - “Образ автора” як категорія літературознавства” - обгрунтовано основні теоретико-практичні положення, пов'язані зі специфікою проблеми автора, кваліфікацією категорії “образ автора” та власною концепцією інтегрованого підходу до автора в поетичній творчості Тараса Шевченка.

Зокрема, у підрозділі 1.1. “Проблема автора та шляхи її розв'язання” осмислено проблему автора й шляхи її розв'язання.

Наголошено, що перші спроби визначити місце й роль художника слова у творчому процесі спостерігалися ще в часи класичної онтології (Платон, Арістотель), проте тільки у XX столітті співвідношення між автором, текстом і читачем отримало наукове пояснення.

Зроблено висновок, що в результаті протистояння герменевтичного й структурно-семіотичного підходів до інтерпретації сформувались два суперечливі шляхи розв'язання проблеми автора, умовно номіновані дослідницею як “традиційний”, або “авторський” (“авторитет” автора в суспільстві, його координувальна роль у творі; “образ автора” як найвищий ступінь авторської присутності - М. Бахтін, В. Виноградов, Б. Корман, І. Франко і т.д.), та “авангардний”, або “антиавторський” (“смерть автора”; особливі повноваження тексту або суб'єкту сприйняття - Т. Еліот, Р. Барт, М. Фуко, О. Потебня, В. Ізер та ін.).

Констатовано, що сучасне літературознавство, хоча й презентує обидва вищевказані різновекторні погляди, усе ж більше виявляє методологічну тенденцію, позначену прагненням “задіяти” митця в процес пізнання як змістової, так і поетикальної сфер (В. Галацька, М. Гнатюк, Н. Драгомирецька, М. Крупа, А. Островська тощо). На думку дисертантки, системний підхід є оптимальним під час окреслення художньо вираженого автора.

У підрозділі 1.2. “Образ автора” як предмет дослідження” висвітлено історію тлумачення поняття та уточнено основні теоретико-методологічні аспекти категорії “образ автора”.

Як з'ясувалося, не російські формалісти Ю. Тинянов, В. Жирмунський, а Іван Франко був першим, хто ввів у літературознавчий обіг згадане поняття й розробляв критерії його аналізу (Г. Давидова-Біла). Належно не успадкована концепція Каменяра зумовила відсутність в українській науці про літературу проблеми образу автора аж до 80-х років XX століття, зокрема до виходу праці В. Смілянської “Стиль поезії Шевченка (суб'єктна організація)”.

На основі узагальнення, систематизації та комплексного осмислення розрізнених і неузгоджених поглядів уточнено змістово-формальні показники “образу автора”: її термінологічні позначення (“ліричне ”я” (Т. Сільман), ”авторська роль” (Д. Затонський) тощо); статус у творі (специфічний образ (О. Чичерін) та своєрідний центр (Т. Сільман) і т.п.); форми вираження (“суб'єктні” й “позасуб'єктні” (Б. Корман), “маски” (Є. Єрмілова, Б. Рубчак)); типи (репрезентативний чи нерепрезентативний (С. Руссова)); особливості зв'язку з реальним поетом/письменником (ступінь автобіографічного та власне художнього - І. Франко, В. Тімофєєв) і т.д.

Увагу приділено й методології вищеописаної категорії. Дійшли висновку, що науковці, з одного боку, висловлювали сумніви стосовно ймовірності її виявлення (М. Храпченко), а з іншого - робили спроби пояснити: специфіку її функціонування (І. Роднянська), творення (Т. Сільман, О. Лєвідов, Н. Валгіна тощо); статус читача (Е. Геннекен, Ю. Лотман), інтерпретатора (М. Бахтін, І. Карпов); методи (І. Франко, В. Виноградов і т.д.) й практичні шляхи пізнання (К. Фролова). Дисертантка наполягає, що саме від таланту художника слова залежить, чи зуміє читач “побачити” автора в тексті, а відтак зрозуміти й пройнятись його світоглядно-ідейними настановами. Водночас зазначено, що в процесі написання/сприймання органічно взаємопов'язуються як уявлення митця про реципієнта, так і читацькі очікування від тексту.

У підрозділі 1.3. “Концепція інтегрованого підходу до образу автора в поетичній творчості Тараса Шевченка” подано аналітичний огляд праць, що зумовили кардинальні зміни в інтерпретації спадщини, біографічної постаті Кобзаря, автора, закодованого в його доробку; запропоновано власну концепцію дослідження образу автора в ліриці 1837-1847 років.

Проаналізований матеріал засвідчив, що так званим “новим словом” у шевченкознавстві свого часу стали праці: М. Драгоманова (перший літературний і громадський портрет); І. Франка (застосування до творів надбань психології); С. Балея, А. Халецького, Я. Яреми (психоаналіз у висвітленні суб'єктивної сфери); Є. Маланюка (розвінчання стереотипних образів); Ю. Барабаша, Г. Клочека, В. Пахаренка, П. Іванишина та ін. (суспільно важливе обгрунтування Т. Шевченка як поета національної ідеї);

Г. Грабовича, О. Забужко, Л. Плюща (“неоміфологізм” в осмисленні індивідуальності й художніх надбань) і т.д.

У підрозділі акцентовано на необхідності поглиблення та розвитку ідей стосовно творця в поетичній спадщині Кобзаря, котрі мають місце в монографіях В. Смілянської (ліричні й епічні суб'єктні форми тощо); М. Коцюбинської (“інтонаційний образ автора”) і т.д. Завважено, що перспективні шляхи дослідження вищеназваної категорії можна визначити, ураховуючи й відповідні напрацювання В. Бородіна, Г. Грабовича, Є. Нахліка, Б. Рубчака, В. Яцюка і т.ін.

Стверджено, що поняття “образ автора” - це виражений автор, котрий функціонує в межах художнього світу, підпорядковуючись його естетичним законам, а “матеріалізується” у свідомості реципієнта. Якість (повнота й глибина) відтворення залежить від потенціалу суб'єкта сприйняття, а результатом такого складного й відповідального процесу стає один із можливих варіантів суб'єктивного трактування постаті, презентованої творчістю лірика/прозаїка.

Підкреслено вартісність кожної чергової інтерпретації та запропоновано практичні кроки, що в підсумку дозволили отримати цілісне уявлення про шевченківський образ автора 1837-1847 років: за допомогою лінгвістичного, літературознавчого й психологічного інструментарію дослідити індивідуальну картину світу - бачення зовнішнього світу (механізм осмислення й специфіку ставлення до компонентів довколишнього) та власного “я” в ньому (самозображення, самооцінку й самоочікування), і на цій основі охарактеризувати інтереси, цінності, уподобання, риси представленого автора, а відтак визначити його системотвірні якості, еволюційні зміни, з'ясувати відповідність/невідповідність реальному поетові.

У другому розділі - “Літературні рефлексії автора: образ внутрішнього світу” - проаналізовано втілений у ліриці Тараса Шевченка 1837-1847 років образ внутрішнього світу автора.

Зокрема, у підрозділі 2.1. “Своєрідність внутрішнього світу митця” розглянуто психологічні закономірності самовідчуття й самоусвідомлення митця; репрезентовано особливості власного тлумачення індивідуального досвіду в шевченківському поетичному доробку.

“Я” творчо обдарованої особистості є досить складним психічним утворенням, саме тому ефективність у його осягненні може бути забезпечена тільки спільними науковими зусиллями фахівців різних галузей (І. Кон). Цілісного та системного розкриття потребує й людське, і художнє “Я” Кобзаря.

На думку дисертантки, у творах Т. Шевченка найефективніше обгрунтовувати авторські спогади про себе колишнього (“Я минуле”),

сприйняття себе теперішнього (“Я реальне”) та очікування стосовно себе (“Я динамічне”), котрі в сукупності й становлять його внутрішній світ, оперуючи розробленою в психології “Я-концепцією” (В. Бахур, Ф. Горбов, І. Кон, Г. Селевко та ін.), що як система містить уявлення про свій “образ Я”, самооцінку й зумовлені ними конкретні дії та вчинки.

Доведено, що з'ясування джерел походження (реальне чи художнє) поетових самопрезентувань є непростим і відповідальним завданням.

Підрозділ 2.2. “Самозображення: “образ Я” досліджує особливості авторського самозображення в ліриці Т. Шевченка 1837-1847 років.

Художній образ “Я” у творах зазначених років представлений віковою самохарактеристикою (дитинство в “Гайдамаках”; маска “літньої людини” в “Катерині”, “Тополі”, “Сліпому”) та екзистенційним самовідтворенням психічного стану, що виник унаслідок усвідомлення себе й власного місця в навколишньому світі.

Серед переживань кордоцентричного “Я” основною є душевна напруга через трагічну долю України. Зокрема, шевченківські тексти передають: інтенсивне емоційне реагування митця на становище українського народу в його історичній тяглості (“Чигрине...”, “І мертвим, і живим...”); стан почуттєвого “оціпеніння” в чужому краю (“Слепая”); трагічне самопочування (“Тризна”, “Холодний Яр”, “Заворожи мені, волхве...”) й навіть так званий “емоційний параліч” (“Минають дні...”) у поневоленій рідній землі; констатацію пори мудрого пізнання себе й критичного ставлення до суспільства (“Три літа”) і т.д.

З'ясовано, що ностальгія та емоційність авторської психічної вдачі й творчої манери (“сльози” як реакція на різного роду життєві обставини й символічне номінування поезії) мають емпіричну природу.

Підрозділ 2.3. “Самооцінка художньо вираженого образу “Я” осмислює специфіку самооцінки в ліриці Кобзаря 1837-1847 років.

Зокрема, у пункті 2.3.1. “Фольклорно-романтичний образ” проаналізовано самооцінку “Я” як убогого сироти-невільника на чужині, визначено співвідношення в ній видуманого й справжнього.

Самооцінка - ставлення до своїх здібностей, значимості, визнання й успіху в суспільстві - невід'ємна складова людського самопізнання, котра формується, зазвичай, під впливом думок довколишніх (теорія “дзеркального Я” Ч. Кулі).

У поезіях Т. Шевченка спостережено маргінальність “Я” як убогого сироти-невільника на чужині. Виявлено, що названий образ не імпонує людям (“До Основ'яненка”; “Нудно мені, тяжко...”), не спроможний розпоряджатися власним життям (“Мар'яна-черниця”), не впевнений у собі й своїх силах (“Катерина”) і т.п. Водночас як митець він заявляє про потребу й готовність писати, попри нерозуміння й недовіру (“Гайдамаки”, “Думи мої...”).

Зроблено висновок, що зазначені маргінальність та опозиціонування сформовані відповідно до фольклорних і романтичних уявлень автора (незбіг якостей реального лірика й персонажів у циклі “Думки” номінується “фольклорно-романтичною” маскою), а також містять у собі й окремі автобіографічні переживання й помисли: відчуття самотності-сирітства, туги, нещастя; самозосередженість, меланхолійність; усвідомлення суспільної несправедливості тощо.

Увиразнена неосвіченість та меншовартість як самооцінка образу “Я”, ступінь її відповідності біографічному поетові стали предметом розгляду в пункті 2.3.2., що має назву “Маска “простака”.

Під час дослідження акцентовано, що така полемічна маска обирається творцем, аби: підняти авторитет шанованих попередників і пом'якшити власний розрив з їхніми традиціями (“На вічну пам'ять Котляревському”, “До Основ'яненка”); протиставити себе всім, хто свідомо чи несвідомо принижував мову й літературу українського народу (“Гайдамаки”); заявити опозицію захланній імперії, безжально викрити й засудити повальне суспільне злодіяння, ренегатство (“Сон”).

За вдаваною нетямущістю бачиться не черговий вияв тогочасного стереотипу “простачка-“хохла” (І. Дзюба), а образ автора-інтелектуала, який здатен сформувати власну світоглядну й мистецьку позицію, критично оцінити колишнє і сучасне, передбачити майбутнє українського письменства тощо. Простакуватість у поведінці й спілкуванні реального Тараса Шевченка тлумачиться його своєрідним самозахистом від перетворення на імперську маріонетку.

У пункті 2.3.3. “Творчість як об'єкт самооцінки” головну увагу приділено авторській оцінці своєї спадщини.

Аналіз шевченківської лірики засвідчив, що “Я”, характеризуючи себе як художню натуру й власний доробок, розкриває в “Гоголі” особливості мисленнєвого процесу (інтенсивність, емоційне розмаїття, глибоку вразливість), специфіку поетичної та психічної вдачі (“плач”); у “Гайдамаках”, “Слепой”, “Тризне” - джерела натхнення (сакральні й земні); у “Думах моїх...” - манеру написання (експресивність), репертуар (народнофольклорні, романтично-національні мотиви) і т.п. Усе це дозволило говорити, що образу “Я” як творчій особистості властиві критичність міркувань й інтелектуальність, відчуття самодостатності й зреалізованості, розвинена національна свідомість і глибокий патріотизм, схильність до мрійливості, таємничості, емоційність, співчутливість тощо.

У підрозділі 2.4. “Самоочікування: “Я-динамічне” обгрунтовано представлені ліриком сподівання та конкретні дії, спрямовані на самовдосконалення й самоствердження.

З'ясовано, що “Я” як убогий сирота-невільник на чужині хоче позбутися безталання (“Катерина”), отримати волю (подібні бажання властиві були й емпіричному Т. Шевченкові), не розчаровуватись у коханні (“Не журюсь я, а не спиться...”), бути розрадою й підтримкою для своїх щирих і вірних друзів (“Тризна”, “На незабудь Штернбергові”). Як митець, автор прагне: емоційно реагувати на довколишній світ, словом “сіяти” неспокій, бути активним і дієвим, почутим, поцінованим (“Думи мої”, “Гайдамаки”, “Єретик”, “Давидові псалми”, “Минають дні...”, “Як умру...”); розбудити покірний народ і врятувати Україну (“Чигрине...”). Як пророк, свідомий своєї обраності - володіти власним і людськими серцями, присвятити себе наближеню святої правди на землі, заслужити вічне блаженство на небі (“Тризна”, “Як умру...”).

У третьому розділі - “Авторська інтерпретація суспільних інтересів: образ зовнішнього світу” - досліджено презентований у поезіях Тараса Шевченка минулими, сучасними й майбутніми суспільними інтересами зовнішній світ та пов'язаний із ним автор.

Підрозділ 3.1. “Специфіка сприйняття й відтворення митцем довколишнього світу” висвітлює психофізіологічні й естетичні закономірності художнього освоєння дійсності; пропонує спосіб аналізу шевченківських образів навколишнього й автора.

На основі напрацювань із психології творчості (М. Арнаудова, А. Іліаді, Р. Піхманця та ін.), з літературознавства (Д. Лихачова, К. Фролової, Г. Клочека і т.ін.) розкрито своєрідність сприйняття, осмислення й втілення поетом/письменником довколишньогО.Виходячи з антропоцентризму Шевченкової лірики, рекомендовано зосередитись на аналізі людських постатей, котрі, відповідно до життєвих пріоритетів і культивованих цінностей, варто умовно звести до двох груп: одна об'єднуватиме всіх, чиї вчинки й устремління мають відношення насамперед до суспільних інтересів минулого, сучасного й майбутнього; інша - тих, котрі здебільшого прагнуть особистого щастя, сімейного затишку, родинного тепла. Із погляду дисертантки, з'ясування особливостей авторського бачення згаданих персонажів увиразнить змістову, часово-просторову характеристику картин суспільних інтересів та особистих цінностей, що в сукупності й сформують образ зовнішнього світу; обгрунтування наявного осмислення й ставлення до них дозволить окреслити інтереси, уподобання, цінності, якості самого творця тощо.

У підрозділі 3.2. “Візія минулого” йдеться про картину минулого й образ автора в ліриці 1837-1847 років.

Так, у пункті 3.2.1. “Історія в житті та у творчості Шевченка” передано усталені в шевченкознавстві акценти щодо місця й ролі історії в житті емпіричного митця, оригінальності поетичної інтерпретації ним відповідного матеріалу.

На основі узагальнення спостережень дослідників стосовно зацікавленості Кобзаря бувальщиною свого народу зокрема й світу загалом (О. Кониський, П. Зайцев, Б. Лепкий і т.ін.), тверджень про історіософію як специфічну ознаку творчості (Ю. Барабаш, В. Яременко), про самобутність часопростору (В. Смілянська, О. Боронь) і т.п. зроблено висновок, що Тарас Шевченко найвиразніше показав інтерес до старовини та, звісно, найбільше відтворив і осмислив її саме в ліричній спадщині. Спростовано закиди щодо його необізнаності й суб'єктивного тлумачення історії. Констатовано: автор, керуючись своїми світоглядними переконаннями й поставленими художніми завданнями, вибірково підходив до історичних джерел, намагався втілити власну візію минувшини, що є закономірним для поетичного тексту, а відтак і виправданим для майстра слова.

У пункті 3.2.2. “Визволителі народу” визначено змістові, часово-просторові аспекти картини українського й чеського героїчного колишнього; окреслено інтереси, цінності, уподобання, риси образу автора та простежено їхні еволюційні зміни, співставлено окремі якості з реальною особистістю творця.

У процесі систематизації постатей козаків-запорожців, їхніх отаманів, гетьманів, діячів гайдамацького руху, Гуса, гуситів з'ясовано, що в текстах Т. Шевченка зображено картину славного минулого як українського (події XVI-XVIII століття - від часів Гетьманщини до організації Чорноморського війська - розгорталися на території України, Візантії, Туреччини і т.д.), так і чеського (події XV століття, що відбувалися в Римській імперії (Ватикан), Франції (Авіньйон), Німеччині (Констанц), Чехії) народів.

Аналіз специфіки представленого бачення дозволив говорити про авторську обізнаність щодо своїх і чужих визволителів та доблесних подій, його розвинену історичну інтуїцію, патріотизм (зафіксований і в житті емпіричного поета), потребу національного самопізнання й самовдосконалення. Водночас виявлено, що лірик уміє вірно передавати психічний стан і поведінку героїв (полонених у “Гамалії”, батька-синовбивці в “Гайдамаках”), органічно оперує фольклорним матеріалом, має багату фантазію та уяву (бій козаків у “Тарасовій ночі”).

Обгрунтування особливостей осмислення вищеподаних образів засвідчило, що авторову властиві сміливість, рішучість як громадянина й митця (“Розрита могила”, “Великий льох”, “За що ми любимо Богдана” і т.п.). Оцінка суспільно-політичних процесів та віднаходження спільного в українському й чеському минулому (“Єретик”) розкривають інтелектуальність поета, здатність “виховувати історією”; роздуми в “Гайдамаках” про гріх і покару, вічність людських злодіянь - релігійність,

філософічність його мислення. Презентоване ставлення (осуд негідних вчинків і невиправданої жорстокості гайдамак, уславлення мужніх козаків, гуситів) сприймається як втілення авторської емоційності, експресивності, доброзичливості, співчутливості, тривожності, людяності і т.п.

Еволюційні зміни відбуваються у світовідчутті й світорозумінні митця (емоційність, сентиментальність до та глибокий і критичний аналіз під час “трьох літ”), у його мисленнєвих процесах (від роздумів над окремими славними вчинками до інтелектуальних висновків про героїчну бувальщину загалом тощо).

У пункті 3.2.3. “Чужинці-поневолювачі” з'ясовано змістові, просторово-часові аспекти картини колишнього українського й чеського поневолення; охарактеризовано інтереси, цінності, уподобання, риси образу автора; виявлено еволюційні зміни та ступінь відповідності окремих художніх якостей емпіричному Шевченкові.

Як свідчить аналіз, образи своїх (орда, ляхи, москалі) і чужих (римські ченці, кардинали, папи, антипапи) ворогів представляють у досліджуваних поезіях картину минулого загарбання української (з XIV до XVIII століття Польщею й Росією) та чеської (у XV ст. Римською імперією) територій. Усе це загалом передає зацікавленість та обізнаність творця щодо визвольної боротьби обох вищезазначених народів.

В авторському осмисленні польсько-українських, слов'янсько-німецьких, українсько-російських стосунків має місце почуття національної гідності й гордості, так звана “слов'янська самосвідомість”. Критичні судження про причини зазіхань, механізм ярма, наслідки “добросусідства” відображають історичне чуття й інтуїцію, інтелектуальність автора, прозірливість, критичність його мислення (зафіксовані і в спогадах про реального Шевченка). Роздуми про одвічну людську заздрість чужому достатку та ненаситне прагнення підкорювати (“Гайдамаки”) підтверджують філософічність поетового мислення; створений персоніфікований образ поневоленої України (“Тарасова ніч”) - його розвинену творчу фантазію.

У тавруванні захланних чужинців спостережено нетерпимість і ворожість лірика; у ставленні до поневолених - його тривожність, доброзичливість і людяність. Поетичне відтворення масштабу й наслідків кривд, спричинених Україні й Чехії, увиразнює еволюційні зміни в авторському баченні й осмисленні: від змалювання конфедератів до відтворення Речі Посполитої загалом у “Гайдамаках”; від зображення в “Єретику” римських визискувачів до міркувань над трагедією пригнобленого ними чеського народу і т.д.

Підрозділ 3.3. “Візія сучасного й майбутнього” репрезентує картини сучасного й майбутнього в поезіях Т. Шевченка та обумовлений ними образ автора.

Основні акценти шевченкознавців стосовно особливостей ліричного осмислення митцем теперішнього й прийдешнього рідного народу стають предметом розгляду в пункті 3.3.1. “Теперішнє та прийдешнє України в авторській поетичній інтерпретації”.

У результаті аналізу здобутків С. Смаль-Стоцького, Б. Лепкого, Д. Наливайка сформовано уявлення про функціональну роль та взаємозв'язок у художньому світі Шевченка подій і постатей минулого, сучасного й майбутнього України. Під час обгрунтування тверджень Є. Маланюка, С. Балея та інших дійшли висновку про багатство психоемоційної сфери лірика, інтелектуальне начало його особистості й творчості тощо. Узагальнення роздумів Г. Клочека, В. Пахаренка, С. Задорожної дозволило говорити про гідних і негідних сучасників, їхніх нащадків як про таких, котрі найвиразніше представляють авторську здатність осягати соціально-політичні, культурні, духовні проблеми суспільства та, відповідно до набутих ідеалів і переконань, прогнозувати неминуче.

У пункті 3.3.2. “Денаціоналізовані земляки” увага зосереджується на змістових, просторово-часових аспектах картини трагічного сучасного, інтересах, цінностях, уподобаннях, рисах образу автора, їхніх еволюційних змінах та відповідності/невідповідності якостям реального Т. Шевченка.

З'ясовано, що “освічені” пани й зрусифіковані “землячки” презентують картину безталання України приблизно середини XIX століття. Образи царя, його вірнопідданих і підкорених ними народів - картину внутрішньої та зовнішньої політики Російської імперії аналогічного періоду.

Характер зображення вищенаведених персонажів і тогочасних суспільних процесів засвідчив спостережливість, обізнаність автора, його активну громадянську позицію. Акцент на необхідності національної ідеї як запоруки майбутньої державності рідного народу довів синівську відповідальність поета за долю Вітчизни (“І мертвим, і живим...”). Багату уяву й фантазію спостережено в образному відтворенні уярмленої й байдужої України як “безверхої хати” (“Сон”), “великої руїни” (“І мертвим, і живим...”) і т.д., захланного самодержавства як “піраміди зла” (“Сон”, “Кавказ”).

Дисертантка стверджує, що еволюційні зміни властиві світоглядній позиції та мисленнєвому процесу творця: від бачення окремих фактів денаціоналізації він зростає до розуміння причин, природи цього небезпечного явища й шляхів його викорінення (“І мертвим, і живим...”); від показу методів правління російського царя та його “блюдолизів” - до викриття імперії загалом (“Сон”, “Кавказ”). Водночас наголошено: подібні думки, особливо “місія пророка”, котра стає ключовою в історіо- та націософії періоду “трьох літ”, розкриває інтелектуальність митця, його критичність, далекоглядність.

Ліричні твори переконують, що художній автор, як і емпіричний Т. Шевченко, відчуває розчарування, ворожість до зденаціоналізованих українців (“І мертвим, і живим...”), прислужників самодержавця (“Сон”). У ставленні ж до стражденних “гречкосіїв” (“І мертвим, і живим...”), горців (“Кавказ”) виявляється його людяність, доброзичливість, дбайливість, тривожність і т.п.

Пункт 3.3.3. “Національно свідомі сучасники. Історична доля нащадків” представляє змістові, просторово-часові аспекти картини дієвого теперішнього й прогнозованого майбутнього; обгрунтовує інтереси, цінності, уподобання, риси образу автора, його еволюційні зміни та ступінь відповідності біографічному поетові.

Постаті кобзарів, громадських діячів, творчих особистостей (знайомих і друзів реального Т. Шевченка - Шафарика, Якова де Бальмена, Щепкіна, Маркевича і т.д.) втілюють картину активного сьогодення; образ пробудженого народу на чолі з національним месією - картину прийдешнього. Таке зображення підтвердило спостережливість, інтелектуальність лірика, критичність його поглядів. Передбачення епохальних для України подій увиразнило провіденційність (“Чигрине...”, “Великий льох”, “Холодний Яр”), а сподівання на допомогу небесного владики у справі звільнення рідного краю - філософічність і релігійність авторського мислення (“Давидові псалми”).

Роздуми стосовно звершень тогочасних патріотів та очікуваних визволителів, окрім почуття національної гордості, розвиненої світоглядної позиції творця, доводять його оптимізм і впевненість у щасливому майбутті українського народу. Авторське ставлення до вищепоказаних образів засвідчує його людяність, благородство, емоційність, сентиментальність тощо.

Процес бачення й осмислення національно свідомих сучасників і нащадків, образу самовідданого й самопожертовного народного поводиря (“Тризна”), а відтак і пов'язаних із ними суспільних процесів - і тих, що тепер сприятливі для формування нації, і тих, котрі згодом стануть запорукою звільнення Вітчизни - демонструє ідейну й художню еволюційність наявних оцінок та міркувань.

У четвертому розділі - “Автор про морально-етичні цінності особистості, сім'ї, родини: образ зовнішнього світу” - з'ясовано специфіку презентованого в поетичній творчості Тараса Шевченка жіночими й чоловічими особистими, сімейними, родинними цінностями образу зовнішнього світу та вираженого ним автора.

Підрозділ 4.1. “Добро та зло в жіночій долі” висвітлює картину жіночих цінностей; окреслює авторські інтереси, уподобання, риси, їхню еволюційність і відповідність якостям реального поета.

Зроблено висновок, що в шевченківській ліриці 1837-1847 років прагнення героїнь щасливих (“Гайдамаки”, “Сліпий”, “Наймичка”) та нещасливих (“Дівичії ночі”; “Тополя”, “Мар'яна-черниця”; “Причинна”, “У неділю не гуляла”, “Катерина”, “Слепая”, “Відьма”, “Утоплена” і т.д.) демонструють картину жіночих особистих, сімейних, родинних цінностей.

Дослідження особливостей бачення згаданих постатей підтвердило, що автор-романтик має розвинене естетичне чуття, малярські й музичні здібності, є талановитим розповідачем, проникливим психологом та інтерпретатором фольклору. Аналіз зафіксованого на морфемному, лексичному, інтонаційному рівнях ставлення переконав у сентиментальності, емоційності, експресивності творця. Спостережено його людяність, турботливість, щирість, доброзичливість до скривджених; непримиренність і ворожість стосовно будь-яких форм людської аморальності й злотворення (аналогічні якості мають місце і в листах та спогадах Т. Шевченка). Відсутність у думках “Вітре буйний...”, “Нащо мені чорні брови...” авторської оцінки пояснена як наслідуванням зразків народної творчості, так і своєрідним “перевтілення” лірика в змальованих осіб.

Роздуми над долею/недолею загалом та дівочою зокрема, роллю кохання, засадами материнства, родинними стосунками передають характерні для поетового романтичного світосприймання й світовідтворення фольклорність, філософічність, релігійність, образність мислення. Міркування щодо закономірностей людського співіснування та людської суті як органічної єдності добра й зла (“Катерина”, “Слепая”, “Лілея”, “Відьма”) свідчать про авторську мудрість, принциповість, настирливість у відстоюванні свого естетичного інтересу. Констатовано, що митець від конкретних життєвих перипетій переходить до узагальнень про жіночі цінності в межах тогочасних морально-етичних норм суспільства, чим і представляє еволюційні зміни у власному мисленнєвому процесі.

Головну увагу в підрозділі 4.2. “Талан і безталання світу чоловіків” приділено картині чоловічих цінностей та увиразненим нею інтересам, уподобанням, рисам образу автора, їхнім еволюційним змінам і відповідності/невідповідності емпіричному Т. Шевченкові.

Сподівання героїв самодостатніх (“Сліпий”, “Гайдамаки”, “Наймичка”) та незреалізованих (“Катерина”, “Сова”, “Тяжко-важко в світі жити...”, “Мар'яна-черниця” і т.д.) формують у творах Кобзаря картину чоловічих особистих, сімейних, родинних цінностей.

Зображення таких персонажів дало підстави говорити про спостережливість автора, уміння цікаво розповідати, його психологічні задатки, компетентність у художньому освоєнні фольклорного матеріалу (зафіксоване і в житті біографічного творця). Окрім емоційності, сентиментальності, має місце й людяність, чуйність, доброзичливість лірика до знедолених та його нетерпимість, зневажливість і ворожість до аморальних кривдників.

Авторське осмислення чоловічої долі/недолі (“Тяжко-важко...”, “Сова”), батьківства з позиції соціальної нерівності та відповідно до моральних засад (“Наймичка”) дозволило зробити висновок про фольклорність, філософічність, образність поетових думок. Якість художньо втілених міркувань передає розсудливість та аналітичність митця. Дисертантка зазначає, що автор, визріваючи від роздумів над конкретними прикладами талану/безталання до висновків про передумови особистого благополуччя представників чоловічої статі в соціумі, презентує еволюційність власного мислення.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що виявляється в комплексному аналізі образу автора в ліриці Тараса Шевченка 1837-1847 років; простеженні його еволюційних змін; з'ясуванні ступеня відповідності біографічному поетові (на основі мемуарної літератури й епістолярію).

Сучасні дослідники в процесі пізнання змістово-формальних компонентів твору все частіше зосереджуються на ключовій ролі автора. Під час обгрунтування останнього оптимальним є системний підхід.

Факт відкриття й першість у тлумаченні поняття “образ автора” необхідно пов'язувати з українським науковцем Іваном Франком. Літературознавча категорія “образ автора”, будучи спорідненою, але не тотожною реальному митцю, є цілісною при різноманітності форм її вираження, має провідні місце й функції в художньому світі. Якість творення/сприйняття її залежить і від таланту поета/письменника, і від взаємоочікувань автора й читача.

На основі концепції інтегрованого підходу до автора, закодованого в поезії Тараса Шевченка 1837-1847 років, зроблено висновок, що в ліриці зазначеного періоду втілено не окремі сторони авторського “Я”, а цілісний образ - багатогранну особистість, котра не тільки особливо уважна до власного внутрішнього світу (інтровертний тип), що зрештою говорить про високий рівень екзистенційного самовідчуття й самосвідомості (відповідно, і про езистенційність мислення), але й має глибокий інтерес до довколишнього та людей (екстравертний тип).

Дослідження індивідуального досвіду дало змогу констатувати про самодостатність творця та підсумувати, що його психіка має ознаки й холеричного, і сангвінічного, і флегматичного, і навіть меланхолічного темпераментів.

Презентоване авторське бачення, осмислення й ставлення до постатей, суспільно-політичних процесів, морально-етичних норм засвідчило його

спостережливість, обізнаність, імпульсивність, сентиментальність, людяність, презирство, інтелектуальність, розвинене історичне чуття й інтуїцію, національну гідність і гордість, “слов'янську самосвідомість”, політичну й моральну принциповість, зрілість, критичність, провіденційність, філософічність, релігійність, образність міркувань і т.д. Стверджено, що автор - талановитий розповідач, проникливий психолог, творча натура, котра органічно оперує фольклорним матеріалом, має багату фантазію та уяву, розвинене естетичне чуття, малярські й музичні здібності, схильність до мрійливості, таємничості, відчуття обраності і т.д.

Системотвірними рисами образу автора є емоційність, вразливість, патріотизм і людяність. Еволюційні зміни спостерігаються в його світовідчутті й світорозумінні (від ідеалізації до та критичного ставлення під час “трьох літ”), у самооцінці (від применшення власних здібностей у “На вічну пам'ять Котляревському”, “До Основ'яненка” до непримиренної опозиції самодержавству в “Сні”), у мисленнєвих процесах (від роздумів над окремими фактами до інтелектуальних узагальнень) і т.ін. Доведено, що в межах створеного світу функціонує не реальний поет, а його виражена “подоба”, яку представляють уявлення, котрі мають природу й власне художню (маски “літньої людини”, “фольклорно-романтична”, “простака”), і емпіричну (автобіографічними є емоційність, патріотизм, милосердне начало тощо), і художньо-емпіричну (самозображення емоційного спустошення на схилі літ; самооцінка фольклорно-романтичного образу убогого сироти-невільника на чужині). Акцентовано на необхідності комплексного аналізу образу автора в межах усієї ліричної спадщини Тараса Шевченка.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Цепа О. “Фольклоризована” маска молодого Шевченка (Про образ автора у циклі “Думки”) / Олександра Цепа // Наукові записки. - Випуск XV. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВГ ІЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 1998. - С. 150-153.

2. Цепа О. Проблема автора в літературознавстві. “Смерть автора” як один із варіантів її розв'язання / Олександра Цепа // Наукові записки. - Випуск 61. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2005. - С. 313-323.

3. Цепа О. Образ автора як філологічна категорія / Олександра Цепа // Наукові записки. - Випуск 70. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - С. 305-315.

4. Цепа О. Індивідуальна картина світу як ключ до пізнання образу автора в поетичній творчості Тараса Шевченка / Олександра Цепа // Шевченкознавчі студії: Збірник наукових праць. - Випуск десятий. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2007. - С. 112-117.

5. Цепа О.В. Самозображення (“образ Я”) в поезіях Тараса Шевченка 1837-1847 років / О.В. Цепа // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): Збірник наукових праць. - Випуск 7. - Дніпропетровськ: Пороги, 2007. - С. 461-473.

Размещено на Allbest.ru

...