Художня інтерпретація козацтва в українських історичних романах першої половини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КОЗАЦТВА В УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИЧНИХ РОМАНАХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Сагайдак Тетяна Олександрівна

ХЕРСОН - 2008

Анотація

Сагайдак Т.О. Художня інтерпретація козацтва в українських історичних романах першої половини ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Херсонський державний університет. - Херсон, 2008.

Дисертація є першим цілісним дослідженням художньої інтерпретації козацтва в українській історичній романістиці першої половини ХХ ст., її соціальної актуальності, філософічності, мистецької цінності. Виділено проблемно-аналітичні аспекти, уведені в науковий обіг доопрацьовані зіставлення зв'язків історіографії й художньої творчості, визначення жанрової специфіки, диференціації та типології історичного роману, розглянуто як аналізовані раніше, так і малодосліджені твори репресованих чи заборонених письменників (16 романів 14 авторів).

Виявлено особливості шляхів і засобів художнього втілення історичних реалій, заповнені прогалини в дослідженні ролі домислу й вимислу та їх впливу на структурування художніх текстів. Доведено, що написаним у різних політичних умовах різними авторами романам властиві свої семантичні координати, структури текстів. Висвітлено провідні принципи й засоби конструювання образів-виразників національного характеру, індивідуально-людських прагнень і дій історичних осіб, їхнього внутрішнього світу.

Установлено й охарактеризовано жанрово-стильові модифікації історико-соціального, історико-психологічного, роману-хроніки, історико-пригодницького, історіософського романів.

Систематизовано літературно-критичні й історико-літературні судження про окремі історичні романи, осмислено й проаналізовано їх слушність чи заангажованість.

Ключові слова: історичний роман, жанр, історичні реалії, художня інтерпретація, козацтво, авторська версія, жанрова модифікація.

Аннотация

Сагайдак Т.А. Художественная интерпретация казачества в украинских исторических романах первой половины ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Херсонский государственный университет. - Херсон, 2008.

Диссертация является первым целостным исследованием художественной интерпретации казачества в украинской исторической романистике первой половины ХХ в., её социальной актуальности, философичности, художественной ценности.

Первая глава «Теоретические проблемы историзма и жанровой специфики исторического романа» посвящена обзору трудов, в которых разработана теория одного из основополагающих методологических принципов художественной интерпретации прошлого, освещены главные взгляды исследователей на жанровое определение исторического романа. Раскрыто его эволюцию от событийного к психологическому и философскому, цель которых не описание исторических реалий, а раскрытие их внутреннего развития, их отражения в мировоззрении и психологии участников событий, человековедческого содержания истории.

Во второй главе «Исторические истины и их художественные интерпретации» доказано, что становление национальной идентичности украинства нового времени, а отсюда и осознание национальной идеи как интегрирующего и консолидирующего её стержня невозможны без внимательного осмысления путей интерпретации казачества в художественном слове, в частности в исторических романах.

Проанализированы соотношения реальных событий и авторских версий в украинской исторической романистике первой половины ХХ в. В проанализированных 16 романах 14 писателей выделены ихние главные историко-художественные пласты: национально-освободительное восстание 1591-1596 гг. во главе с К. Косинским и С. Наливайком, борьба за социальное и национальное освобождение под водительством П. Конашевича-Сагайдачного в первой половине ХVІІ в., период борьбы украинского народа против социального и национального угнетения польской шляхты под руководством И. Богуна, Освободительная война украинского народа середины ХVІІ в. во главе с Б. Хмельницким, объединение Правобережной Украины в конце ХVІІ - начале ХVІІІ в. под руководством С. Палия, украинская Освободительная война в начале ХVІІІ в. под водительством гетьмана И. Мазепы, Колиивщина - вторая половина ХVІІІ в.

В подразделе «Художественная реконструкция казачества: обретения и потери» отмечено, что писатели сконструировали своеобразную художественную историю казачества во многих её временно-пространственных измерениях, взлётах и падениях, особенно в отношениях «сверхдержав» России - Турции - Речи Посполитой.

Достижения и потери художественной интерпретации казачества проанализированы на примере исторических романов, «накладающихся» на один материал и имеющих много похожего и много своеобразного. Освещено влияние на выбор тем и мотивов, художественную трактовку в советской Украине политического диктата, «социального заказа», идеологических пристрастий компартийного руководства и национальных критериев в Западной Украине. В этом ключе проанализированы романы М. Старицкого «Последние орлы», А. Соколовского «Богун», М. Голубца «Жёлтые Воды», Ю. Косача «Рубикон Хмельницкого» и «День гнева», П. Панча «Запорожцы», И. Ле «Наливайко», Н. Рыбака «Переяславская рада», А. Чайковского «Сагайдачный», З. Тулуб «Людоловы», Б. Лепкого «Мазепа», Ф. Дудко «Великий гетьман» и др. В подразделе «Авторские версии и аспекты создания образов» освещены особенности художественного моделирования исторических личностей, разные наративные стратегии интерпретации образов Б. Хмельницкого, И. Богуна, М. Кривоноса, И. Выговского, И. Мазепы, С. Палия, С. Наливайко, П. Сагайдачного, апологетизации и отрицательные окраски, опоры на исторический фактаж и фольклор, авторские домыслы, символические черты.

Третья глава «Жанрово-стилевые модификации произведений» содержит анализ постоянных, константных и меняющихся, динамических признаков, определяющих традиционные и новаторские художественные элементы.

Установлены и охарактеризированы модификации историко-социального, историко-психологического, историко-приключенческого, историософского романов и романа-хроники.

Систематизированы литературно-критические и историко-литературные суждения об отдельных исторических романах, осмыслены и проанализированы их оправданность и заангажированность.

Ключевые слова: исторический роман, жанр, исторические реалии, художественная интерпретация, казачество, авторская версия, жанровая модификация.

Summary

Sagaidak T.O. Fiction interpretation of the Cossackhood in Ukrainian historical novels of the first half of the XX century. - Manuscript.

Thesis for the Candidate in Philology. Speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Kherson State University. - Kherson, 2008.

The dissertation is the first consistent study of fiction interpretation of the Cossackhood in Ukrainian historical novels of the first half of the XX century, its social topicality, philosophic implications and artistic value. Historiography and fiction correlation has been worked out and their problematic and analytic aspects have been identified. Historical novel genre peculiarities, its differentiation and typology have been singled out; we have considered well-known and unknown novels by repressed and banned writers (16 novels by 14 authors).

Means and devices of historical realia representation in fiction have been identified; the author has filled the gaps in the study of fantasy and fancy and their influence on formation of fiction text structure. It has been proved that novels of different authors written under different political circumstances have their own peculiar semantic data and text structures. We have interpreted the main means and concepts that form national character image, personal aspiration and outstanding personalities' deeds, their inner world.

We have identified and characterized genre and stylistic modifications of historical novels (social, psychological, adventure, philosophical and chronicle novels).

We have classified judgments about certain historical novels into literary and historical, their correctness and political commitment have been interpreted and analyzed.

Key words: historical novel, genre, historical realia, fiction interpretation, Cossackhood, author's version, genre modification.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У вивченні українського літературного процесу першої половини XX ст. привертає увагу історична проза, зокрема історична романістика про козаччину, боротьбу з іноземними поневолювачами. З'явилася вона наприкінці 20-х рр., у добу бурхливих соціальних змін і зміцнення національного самоусвідомлення. Ідеологічний диктат зобов'язував письменників інтерпретувати історичні явища з класових позицій, змушував нехтувати традиції історичних жанрів, підпорядковувати національні аспекти соціальним, віддавати перевагу розробці революційної теми і революційних мотивів.

У другій половині 30-х рр. почав інтенсивно утверджуватися панівний у наступні десятиліття процес відбирання в нашого народу історичної пам'яті, перекручування історичних фактів, нав'язування хибних висновків. Наукові й художні книги минулих десятиліть і століть у радянські часи перевидавалися рідко й суто вибірково. Малодоступною для масового читача була й історія українського козацтва, зневажалася або збіднювалася її художня інтерпретація. Оновлення нашого суспільства владно диктує необхідність їх нового прочитання й аналізу.

Протягом десятиліть жорстокої цензури, тотального ідеологічного тиску романісти через показ історичного минулого народу намагалися сказати бодай дещицю правди про сучасну дійсність. Зокрема для творів добиралися саме такі історичні постаті, події, котрі укладалися б у певні паралельні схеми, виразно нагадуючи ситуацію в суспільстві сьогоденному.

Через позалітературні ідеологічні настанови й політичні обставини майже не вивчалася радянськими науковцями історична проза Західної України, свідомо вилучалася, була малознаною значна частина художньої спадщини українських письменників, зокрема діаспорних.

І лише коли Україна стала незалежною, змінюється сама внутрішня сутність української історичної прози, відбувається поступовий її перехід у іншу художню площину. Письменники виходять із того, що існує національна міфологічна модель, згідно з якою український козак - це хоробрий лідер, морально чиста, високодуховна й матеріально незалежна людина, яка керує своїми емоціями, розумом і волею, постійно морально, психологічно, духовно й фізично готує себе до оборони Батьківщини, захисту родини, свого роду та всього українського народу, дбає про єдність козацтва й українців усього світу.

Отже, актуальність дослідження зумовлена всезростаючим інтересом до одного з найяскравіших феноменів вітчизняної історії - українського козацтва, художня інтерпретація якого в українській літературі першої половини ХХ ст. залишається маловивченою. Актуальність також полягає у потребі переоцінки творів про козацтво, у необхідності впровадження в активний літературознавчий обіг тих романів, які через ідеологічні причини не розглядалися, які дають можливість якнайповніше зрозуміти роль соціальних і духовних надбань наших пращурів, розглядати сучасне крізь призму набутків минулих часів.

Цілісний аналіз історичних романів першої половини ХХ ст. доповнить висвітлення здобутків українських прозаїків і літературного процесу цього періоду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках наукового напрямку «Література й історія», включеного до комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького національного університету, деякі аспекти дослідження історичної романістики пов'язані з науково-дослідною темою «Запорозьке козацтво в літературі й фольклорі» (№ держреєстрації 01069008393). Тему дисертації схвалено на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 10 березня 2005 р).

Мета дослідження полягає в здійсненні системного аналізу художньої інтерпретації козацтва в історичних романах першої половини ХХ ст., визначенні актуальності висвітлюваних проблем і мотивів, особливостей художнього моделювання історичних подій і осіб, типологічної спорідненості й жанрово-стильової диференціації творів.

Для її здійснення ставилися такі завдання:

– поглибити бачення теоретичних проблем історизму, внести корективи у визначення жанрової природи історичного роману;

– розкрити історіософські погляди письменників, авторів історичної прози крізь призму соціально-політичних та національно-культурних чинників першої половини ХХ ст.;

– дати якомога повнішу панораму української історичної романістики цього періоду про козаччину;

– виявити своєрідність шляхів і засобів художнього втілення фактів історії козацтва, які замовчувалися або фальсифікувалися;

– розглянути особливості трансформації історичної правди в художню, визначити роль і місце домислу й вимислу в процесі втілення письменниками історичного матеріалу, домінанти їх синтезу;

– висвітлити творчо-індивідуальні особливості художнього трактування історичних реалій;

– дослідити принципи і засоби конструювання образів - виразників національного характеру;

– охарактеризувати жанрово-стильові модифікації історичних романів.

Об'єкт дослідження - історичні романи М. Старицького «Останні орли» (1901), А. Чайковського «Олексій Корнієнко» (1924), «Сагайдачний» (1932), Б. Лепкого «Мазепа» (1926-29), О. Соколовського «Богун» (1931), С. Черкасенка «Пригоди молодого лицаря» (1934), З. Тулуб «Людолови» (1928-1937), Ю. Липи «Козаки в Московії» (1934), Ф. Дудка «Великий гетьман» (1936), М. Голубця «Жовті Води» (1937), І. Ле «Наливайко» (1940), Ю. Косача «Рубікон Хмельницького» (1943), «День гніву» (1948), П. Панча «Запорожці» (1944), В. Чередниченко «Фастів» (1947), Н. Рибака «Переяславська рада» (1948, 1954) та інші, рецензії та відгуки на них, спогади, мемуари, листи, а також історіографічні праці.

Предметом дослідження є співвідношення «двох правд» - історичної та художньої, роль історизму, особливості інтерпретації історичних подій, моделювання реальних постатей, типологічний контекст ідейно-естетичних позицій письменників та їх реалізацій у творах, порівняння модифікацій жанрового різновиду історичного роману, їх систематизація й аналіз.

Методологічною основою дисертації є студії з історії та теорії літератури О. Білецького, О. Галича, В. Дончика, М. Жулинського, Г. Клочека, А. Ткаченка, В. Халізєва, Д. Чижевського; дослідження, присвячені питанням історизму, трансформації історичної правди в художню, жанрової специфіки історичного роману, Л. Александрової, С. Андрусів, Ю. Бєляєва, О. Білого, І. Варфоломєєва, А. Гуляка, М. Ільницького, Б. Мельничука, Р. Мессера, П. Ніколаєва, В. Оскоцького, А. Пауткіна, С. Петрова, Д. Пешорди, М. Сиротюка, В. Чумака; праці з історії українського козацтва та його культури В. Антоновича, О. Апанович, Г. Боплана, І. Борщака, Р. Мартеля, В. Голобуцького, М. Грушевського, Я. Дашкевича, Д. Дорошенка, М. Костомарова, І. Крип'якевича, Ю. Мицика, Д. Наливайка, Н. Полонської-Василенко, І. Рибалки, В. Сергійчука, О. Субтельного, Д. Яворницького та ін.

Методи дослідження: аналітично-описовий, порівняльно-історичний, типологічний, структурний.

Наукова новизна роботи. Дисертація є першим цілісним дослідженням художньої інтерпретації козацтва в українській історичній романістиці першої половини ХХ ст., здобутків і втрат її соціальної актуальності, філософічності, мистецької цінності, образотворення, визначення, виокремлення й аналізу національних домінант й універсальних парадигм етнопсихологічної концепції козаччини, удосконаленого висвітлення структурно-функціональних рівнів художньої системи, жанрово-стильових параметрів, розмаїтих індивідуально-авторських підходів і репрезентацій. Уведено в науковий обіг доопрацьоване зіставлення багатьох особливостей відтворення історичних реалій, їх філософсько-естетичного осмислення й глибинного художнього осягнення, взаємопроникнення історії й сучасності. Заповнені прогалини в дослідженні ролі домислу й вимислу та їх впливу на структурування художніх текстів. Систематизовано літературно-критичні й історико-літературні судження щодо окремих історичних романів, осмислено й проаналізовано їх слушність чи заангажованість.

Матеріали дисертації дають можливість по-новому підійти до розробки комплексу питань, пов'язаних з особливостями структури художнього тексту, переглянути усталені уявлення про аналізовані історичні романи.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її матеріал доповнює й збагачує уявлення про художню інтерпретацію історичних реалій, можливості моделювання етнопсихологічної проблематики, постатей, які акумулювали в собі духовний та інтелектуальний досвід нації, їх ментальних рис і спонукань, корегує та систематизує сучасні погляди на еволюцію історичної романістики, її роль у формуванні естетичного дискурсу в українській літературі від реалізму до модернізму. Наукові судження й висновки роботи можуть стати вихідними для нових теоретичних й історико-літературних студій про історичну романістику першої половини ХХ ст., а також сприяти поглибленню знань про ідейно-тематичний комплекс і жанрово-стильові особливості літературного процесу цього періоду.

Практичне значення роботи: матеріали, узагальнення й висновки дисертації сприятимуть подальшому вивченню художньої специфіки історичної прози, окремих текстів, індивідуально-авторських ознак творів радянських, західноукраїнських і діаспорних авторів. Вони можуть бути використані в лекційно-семінарському курсі з історії української літератури першої половини ХХ ст., залучені до написання бакалаврських і магістерських робіт студентів-філологів.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи та дисертацію в цілому обговорено на засіданнях кафедри української літератури Запорізького національного університету. Основні положення та результати дослідження викладено в доповідях на Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2005, 2006), Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми слов'янської філології» (Бердянськ, 2005), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Дні науки - 2006» (Дніпропетровськ, 2006), V Всеукраїнській науковій конференції «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2007), ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література в контексті світової» (Одеса, 2007), VІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2007) та щорічних підсумкових наукових конференціях викладачів і студентів Запорізького національного університету (2005, 2006).

Публікації. Основний зміст результатів роботи відображено у восьми публікаціях у провідних наукових виданнях, із них сім - у фахових.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із підрозділами, висновків і має обсяг 194 сторінки основного тексту та списку використаних джерел (209 найменувань).

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано доцільність вибору теми дослідження, окреслено її актуальність, визначено мету й завдання, об'єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічну основу і методи дослідження, наукову новизну та практичну цінність, подано інформацію про апробацію отриманих результатів та публікації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ «Теоретичні проблеми історизму і жанрової специфіки історичного роману» присвячено оглядові праць, у яких розроблено теорію одного із основоположних методологічних принципів художньої інтерпретації минувшини, який включає у свою систему вміння бачити тенденції руху історії, суспільних подій, визнання об'єктивності законів історичного процесу, формування суспільного досвіду. Історизм наділяє письменника вмінням у явищі, факті, події, персоналії відокремити головне від другорядного, вічне від скороминучого і врешті призводить до художніх відкриттів.

Дослідники С. Андрусів, І. Варфоломєєв, М. Ільницький, Д. Пешорда інтерпретують три структурні компоненти поняття історизму: фактологічний, фактологічно-емоційно-образний, міфологізація та фольклоризація історії.

Романістика початку ХХ ст. утвердила модерний модус історизму, який виходить із того, що нове пізнання спирається більшою мірою на інтуїцію й емоцію, ніж на реалію, на підкреслено суб'єктивну авторську концепцію.

Корективи у визначення видово-жанрової природи історичної романістики, що увібрала ідеологічні, духовні й естетичні ідеали українського народу, вносить осмислення художньої історіософії. Будучи певним синтезом філософського й історичного знання, філософія історії ставить за мету не опис історичних реалій, а розкриття їх внутрішнього змісту, визначення головних тенденцій і напрямків історичного розвитку, їх відбиття у світогляді та психології учасників подій, тобто переживання історії, її людинознавчий зміст.

Основою світовідчуття автора історичного твору, відповідно до якого відбувається художнє осмислення епохи і бачення об'єктивно-реалістичних факторів суспільного розвитку, є науково-історичний матеріал. Однак одні письменники змогли художньо донести слово історичної правди до сучасників, інші через суспільно-політичні умови вимушені були у своїх версіях історичних реалій вдаватися до історіософських відхилень, кон'юнктурних спрямувань.

Окреслені два основні погляди дослідників на жанрове визначення історичного роману: самостійний жанр (Л. Александрова, Ю. Андрєєв, І. Варфоломєєв, Г. Ленобль, С. Петров, Л. Чернець, В. Юдін та ін.), один із різновидів жанру роману (С. Андрусів, Є. Баран, Г. Лукач, В. Оскоцький та ін.). Авторка дисертації приєднується до другого погляду.

Якщо у 30-х - 40-х рр. ХХ ст. дослідники наголошували на тому, що історична реальність - перша і вирішальна ознака історичного роману, яка визначає «обличчя жанру», то пізніше така абсолютизація ослабла. Цінність твору визначали його історична й художня правда. Доведено, що документальна точність, фактографія нерідко буває безкрилою, сковує фантазію художника слова, знецінює роль домислу й вимислу.

Хоча в наукових працях Л. Александрової, Ю. Андрєєва, Б. Мельничука, С. Петрова, М. Сиротюка спостережено ототожнення понять «домисел» і «вимисел», авторка дисертації підтримує їх розмежування, диференціацію дослідниками С. Андрусів, Н. Зайдлер, М. Ільницьким, Д. Пешордою, показує, що ці «сильні» художні засоби підсилюють «осягнення» історичної дійсності, «прояснення» історично темної доби, «виявлення і розуміння» її «живої душі».

Розкрито, що із подієвого історичний роман усе більше стає психологічним і філософським, не втрачаючи при цьому своєї ідеологічної спрямованості, але посилюючи аналітичне трактування минулого, моральний акцент, жанрово-стильову розкутість.

Окреслені такі прикметні особливості історичного роману: включення у традиційний конкретно-історичний тип оповіді елементів умовності, міфу, притчі, символіки, гротеску, народносміхової культури, фантастики, химерності.

З'ясовано, що історична романістика й наука про неї позначені в останньому десятилітті такими досягненнями, як звільнення від тенденційно-методологічного спрощення художності, збагачення інтелектуально-критичного мислення, шляхів і засобів трансформації історичної правди в художню систему, нових прочитань та інтерпретацій сторінок історії України.

Розкрито проблему художнього часу й простору, різні погляди на неї та дослідницькі класифікації, що поглиблюють сюжетно-композиційний аналіз історичних романів.

Встановлено, що в історичних романах значно посилився інтерес до художнього осмислення національної самосвідомості, феномену козацтва і його ролі в духовному розвитку суспільства.

У другому розділі «Історичні істини та їх художні інтерпретації» доведено, що становлення національної ідентичності новочасного українства, а відтак і усвідомлення національної ідеї як інтегративного й консолідуючого її стрижня неможливі без уважного, фахового осмислення шляхів інтерпретації козацтва в художньому слові, зокрема в історичних романах. Висвітлення багатовимірної історичної романістики першої половини ХХ ст. складалося з дослідницького проникнення у сферу певного типу світовідчуття, історіософського бачення, у канони тогочасного літературного моделювання, в особливості функціонування жанру в конкретних історичних умовах.

Аналіз духовно-світоглядної та художньо-естетичної структури творів, інтерпретації традиційних мотивів і моделювання історичних постатей дає підстави твердити, що авторам в основному вдалося відтворити позитивні риси давньої національної еліти, а саме: лицарську честь і гідність, патріотизм, служіння державі та народу, мужність, розум і освіченість, а головне - почуття відповідальності за долю свого народу й уміння брати на себе всю її повноту в складний для нього час.

Контекстуально-смислові видозміни концепції козацтва зумовлені тим, що історичні романи написані в різний час, в умовах духовного оновлення суспільства чи ідеологічної регламентації, фальшування й деформування історії України в імперських інтересах, різними авторами, які мали свої семантичні координати, за існування офіційної цензури самі виступали в ролі внутрішніх цензорів, обмежуючи художні пошуки.

У розглянутих історичних романах виділені основні історико-художні пласти: національно-визвольне повстання 1591-1596 рр. на чолі з К. Косинським і С. Наливайком, боротьба за соціальне і національне визволення під орудою П. Конашевича-Сагайдачного в першій половині ХVІІ ст., період боротьби українського народу проти соціального та національного гніту польської шляхти під керівництвом І. Богуна, Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. на чолі з Б. Хмельницьким, об'єднання Правобережної України наприкінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. під орудою С. Палія, українська Визвольна війна на початку ХVІІІ ст. під проводом гетьмана І. Мазепи, Коліївщина - друга половина ХVІІІ ст.

У підрозділі 2.1. «Художня реконструкція козаччини: здобутки і втрати» відзначено, що, дивлячись крізь призму вітчизняної історіографії, козаччина була великою епохою самовиявлення й самореалізації українського народу, унікальним явищем у світовій цивілізації. У трьохсотрічному єдиноборстві з різними ворогами в українському козацтві виформувалося відчуття власної значущості, національної свідомості, відповідальності за долю співвітчизників.

Козацтво досить широкою палітрою представлене і в українській історичній романістиці першої половини ХХ ст., яка сприяла глибшому осмисленню минулого, екстрапольованого на проблеми сучасні. Письменники сконструювали своєрідну художню історію козацтва у багатьох її часово-просторових вимірах, злетах і падіннях, особливо у відносинах «наддержав» Росії - Туреччини - Речі Посполитої.

Досягнення і втрати художньої інтерпретації козацтва проаналізовані на прикладі історичних романів, що «накладаються» на один матеріал і мають багато схожого, подібного й багато відмінного, своєрідного. Якщо на вибір тем і мотивів, художнє їх трактування в радянській Україні впливали політичний диктат, «соціальне замовлення», ідеологічні уподобання компартійного керівництва, кон'юнктурні орієнтації, то в Західній Україні, у діаспорі на противагу соціологічно-класовим цінностям, утверджуваним радянською літературою, ставилися національні критерії як чинник збереження власної спільної ідентичності; письменники мали можливість і намагалися з художньою об'єктивністю реконструювати козацьку добу, представити її людей згідно з документами або згідно із законами дослідницької ймовірності. У проаналізованих творах окреслені співвідношення історичних істин і їх художніх версій, хоча фактично ще немає справжньої історії України - вона ще в становленні.

Романний художній літопис козацтва розпочатий у ХХ ст. твором М. Старицького «Останні орли» про Коліївщину, в якому інтерпретація гайдамацького руху в цілому суголосна Шевченковій і осмислена з погляду організаторів, ватажків, духовних наставників повстання - демократично настроєної козацької старшини, православного духівництва, інтелігенції - як незаперечний пріоритет соціально-активної позиції людини над особистісною, громадянського подвигу над аскезою, хоча і не позбавлена певного схематизму, психологічного спрощення та переобтяжена пригодами й інтригами.

На широких ретроспективних взаємозв'язках заґрунтоване художнє моделювання духовної спільності козацтва, його боротьби проти експансії католицизму, експлуатації, його важких перемог над ворогами, виступів проти вивищення старшини над тими, чиїми зусиллями й жертвами знищувалося шляхетське панування, рис улюбленця низовиків у романі О. Соколовського «Богун».

У спрямованому проти негативного образу Б. Хмельницького в польській історіографії та тенденційного його трактування в історичних працях радянських дослідників романі М. Голубця «Жовті Води» майстерно відтворено підготовку козаків до Визвольної війни середини ХVІІ ст., обрання Б. Хмельницького гетьманом і вирішальну битву, одержимість її переможців.

Козацтво, Запорозька Січ багатовимірно зображені в романах західноукраїнських та діаспорних письменників і головне - в позитивному світлі, а не в тенденційно-стереотипному. Перебуванню корпусу Б. Хмельницького в Західній Європі, його участі в бойових діях на боці Франції, художнім доказам того, що козаки стали виразниками кращих рис українського козацтва, присвячений роман Ю. Косача «Рубікон Хмельницького». У романі «День гніву» цей письменник незвичайно, контроверсійно змоделював перебіг переможних Жовтоводської та Корсунської битв, акцентуючи бойовий досвід запорожців.

Взаємини Б. Хмельницького і його хрещеника, козаків із турками і татарами динамічно вибудовані в сюжетних лініях роману А. Чайковського «Олексій Корнієнко». У вальтерскоттівському каноні, де переважає вигадка, а реальні особи подані епізодично, через подорож українців до північних сусідів відтворена сутність двох різних світів: Козакоруської України (на такій назві акцентує автор) і Московії, несхожих ментальності, способів життя, психологій, рис характерів, ліній поведінки в романі Ю. Липи «Козаки в Московії».

Поширене уявлення про Запорозьку Січ як про суцільну військову вольницю, гультяйське лицарство художньо заперечив П. Панч у романі «Запорожці», моделюючи козаків не в таборі й не в поході, а в народі, в побуті, доводячи, що масовий героїзм породжували не коші й не реєстрові підрозділи, а всенародна потреба збройної оборони від кримських, турецьких і польських нападів.

Диктат імперської ідеології, насаджування тези про «віковічне прагнення» до «возз'єднання народів-братів» підпорядкували зображення Визвольної війни середини ХVІІ ст. і діяльності Б. Хмельницького в романі Н. Рибака «Переяславська рада», зумовили його вимушену кон'юнктурність.

Визвольну війну як масштабний збройний виступ українського козацтва в союзі із селянськими масами І. Ле в романі «Наливайко» теж інтерпретував у руслі настанов соціалістичного реалізму, з елементами псевдопатетики, гіперболізування класових і негативації релігійних стосунків.

Враження «живої історії» створює зображений у романі А. Чайковського «Сагайдачний» процес перетворення козаків із військових найманців на політичну силу, зародження побратимства, національних і загальнолюдських ідеалів. Охоплення історичних явищ у міжнародному масштабі, проникнення в епоху, в життя цілих народів, у сутність національно-визвольних змагань у романі З. Тулуб «Людолови» було полемічним і все ж заангажованим, із різкою соціологічною характеристикою основоположних засад політико-державного самоврядування на Січі, принципів господарювання, торгівлі, зовнішніх відносин, неправдивим зображенням походів козаків до Криму й Туреччини.

Художню мозаїку козаччини - від побутових деталей до героїчних дій, від суворих реалій до умовних версій, від епізодів буйності й звитяги до проявів фаталізму складає пронизаний романтичною піднесеністю й чуттєвістю роман С. Черкасенка «Пригоди молодого лицаря».

Обравши предметом художнього дослідження й авторської уваги людину в її духовному змісті й історичному розвитку, розмірковуючи над питаннями сутності державної влади Б. Лепкий у пенталогії «Мазепа» інтерпретував цілу низку гуманістичних роздумів, зокрема про війну та її особливості, про козацький вільний дух.

Бунти запорозького війська, на землях якого почали виникати московські міста й фортеці, прагнення І. Мазепи посилити контроль над ним, що призвело до конфліктів із запорожцями, ствердження ідеї боротьби за незалежність України майстерно реалізовані в романі Ф. Дудка «Великий гетьман».

Організацію і зміцнення козацького полку, центром якого стає відбудований Фастів, боротьбу проти католицьких біскупів-окупантів, проти татарських ясирників, похід на заклик польського короля рятувати Відень, оточений турецькою армією, життя виходців із козацького середовища в останній чверті ХVІІ ст. на Правобережній Україні, турботи С. Палія про кращу долю для українського народу майстерно інтерпретувала В. Чередниченко в романі «Фастів».

У підрозділі 2.2. «Авторські версії та аспекти образотворення персонажів» з'ясовані особливості художнього моделювання в історичних романах, які полягають у тому, що між історичною особою та її художнім інтерпретатором - роки різних, іноді протилежних, історіографічних поглядів. Різні наративні стратегії має художня інтерпретація образу Б. Хмельницького. У романі О. Соколовського «Богун» є зіставлення вдач, характерів, дій гетьмана й подільського полковника, неспішної розважливості першого і лицарської безоглядності другого. П. Панч у романі «Запорожці» акцентує стриманість і обережність, далекозорість і проникливість державного діяча великого масштабу, виходячи за рамки канонізованих уявлень про нього. Серед приписаних Н. Рибаком міфічних рис цього образу в романі «Переяславська рада» акцентована переконаність гетьмана в необхідності чекати волі Україні лише з Московської землі, що суперечить історичним реаліям. Роман М. Голубця «Жовті Води» представляє гетьмана на початковому етапі Визвольної війни середини ХVІІ ст. як розсудливого військового тактика і як передбачливого психолога.

До характеристик Б. Хмельницького іншими персонажами вдається Ю. Косач у романах «Рубікон Хмельницького» і «День гніву». Письменник майстерно моделює різні душевні стани Богдана, його концептуальні роздуми, міркування про хід політичних справ, його батьківські почуття з акцентуванням таких рис, як стоїчна витримка й самовладання, але і без замовчування випадків неврівноваженості. Діалоги гетьмана з багатьма персонажами, прямі й опосередковані контактування з можновладцями Польщі, Криму, Туреччини, Москви вирізнюють його обережність, остерігання підступності, дипломатичну тактику за романом А. Чайковського «Олексій Корнієнко».

Різними стали системи образотворення соратників Б. Хмельницького. Художня концепція образу найближчого з-поміж ватажків до низового козацтва, запального І. Богуна, репрезентована О. Соколовським, спирається на історичні версії, маючи також і фольклорне підгрунтя, і авторський домисел. А в «Переяславській раді» Н. Рибака затушовані всі незгоди вінницького полковника з гетьманом, всіляко акцентована його відданість Б. Хмельницькому. Неоднакову художню силу й різні текстові обсяги надавали письменники М. Кривоносу. О. Соколовський до сентенції «Поруч з ім'ям Кривоноса блідло навіть ім'я самого Хмельницького» додає негативну інформацію: його козаки «кілька днів гуляли й пили, дисципліна почала помітно підупадати». Найповніше змодельований цей полководець у романі П. Панча «Запорожці», в якому акумульовані рішучість, безстрашність, емоційний світ вояка за козацьку славу. До незвичайного художнього вимислу образу «ротмістра шкотів Кіттуса», який постає «званим серед козаків Перебийносом або Кривоносом», вдався Ю. Косач у романі «Рубікон Хмельницького».

Без негативного забарвлення ще до торжества ідеологічного диктату встиг О. Соколовський увести в твір постать І. Виговського, а Н. Рибак засуджує генерального писаря за його намір схилити гетьмана до створення власної держави. Апологетизацію цього образу як державника високого рангу, дипломата, освіченої людини, хоча і з амбітністю, ігноруванням запитів простолюду художньо втілив Ю. Косач у романі «День гніву».

Портретна характеристика І. Мазепи, моделювання поведінки, духовного аристократизму, освіченості й культури, гідності, володіння словом, роздумів і внутрішніх монологів спрямовані на краще розуміння мотивацій дій гетьмана, на посилення об'єктивності відтворення образу правителя-патріота в пенталогії «Мазепа» Б. Лепкого. Місцем дії, поведінки, спілкування, вражень, переживань, роздумів головного персонажа став у романі Ф. Дудка «Великий гетьман» його двір у козацькій столиці - Батурині. Індивідуалізації образу служать художньо презентовані в творі «найбільша в світі збірка рідкісної зброї», бібліотека, квітники, гостинність і ввічливість, музично-вокальна обдарованість І. Мазепи, опосередковані характеристики, що вкладені в уста небожа А. Войнаровського, генерального писаря П. Орлика та ін.

Поведінку і вчинки С. Палія змоделювала В. Чередниченко не лише в боях із поляками, а і в господарській діяльності щодо відбудови міст Правобережжя, зокрема Фастова, в повному тривог особистому житті. Не стільки на структурно-семантичній характеристиці С. Наливайка, скільки на ідейному наповненні образу, на зашифрованій у ньому метафорично-символічній сутності зосередився І. Ле, приписавши й деякі невластиві йому риси, наприклад, послідовного атеїста, перевантаживши твір любовними епізодами. Авторські інтерпретаційні аспекти образу П. Сагайдачного в романах А. Чайковського, С. Черкасенка, З. Тулуб аксіологічно збігаються в їхній духовній, патріотичній красі, але в «Людоловах» цьому зашкодила класово-викривальна тенденція втрати чуття історичної конкретності.

У третьому розділі «Жанрово-стильові модифікації творів» виявлені в кожному з шістнадцяти проаналізованих романів типологічно споріднені, домінантні й супутні чи варіативні жанротворчі риси, визначені їх системи, жанрові модифікації, що стали головними презентантами історичної прози першої половини ХХ ст.

Кожній жанровій модифікації притаманні нелегко встановлювані межі змісту, тематичного обсягу, методи відбору історичних фактів, певний «жанровий» погляд і певна структура художнього опису, нарації. Кожен історичний роман є художньо освоєною і перетвореною, трансформованою реальністю з участю домислу й вимислу в її створенні, з використанням не лише життєподібних, але й умовних форм зображення.

Жанрова матриця історичного роману охоплює і співвідносить множинність і сукупність сталих, константних і мінливих, динамічних ознак, що вказують на традиційні й виявляють новаторські риси.

У підрозділі 3.1. «Домінанти історико-соціального роману» доведено, що сукупність ознак цієї модифікації реалізована в «Богуні» О. Соколовського. Охарактеризовано ланцюгово-паралельний спосіб побудови сюжету з основоположними опозиціями соціально-політичного, соціально-економічного й соціально-психологічного планів, а також групи єдностей поведінки, вчинків, зумовлених соціальним статусом персонажа. Висвітлено часово-просторові інформанти, що організовують композиційно-наративну структуру твору, панорамність чи локалізацію вимірів хроносу і параметрів топосу. Жанровим взірцем цієї модифікації досить довго вважався роман З. Тулуб «Людолови», в якому конструктивним стало прагнення письменниці «анатомувати» кожне суспільне середовище феодального організму, репрезентувати різні соціальні кола, погляди через багатьох персонажів, які дають широке уявлення про історичну добу, пов'язати епічне тло з численними пригодницькими епізодами. До цієї жанрової модифікації відносимо й романи «Запорожці» П. Панча, «Наливайко» І. Ле, «Сагайдачний» А. Чайковського, «Великий гетьман» Ф. Дудка, в яких значні кількості змін переходили в нові якості. Диференціація зображуваних мікросередовищ у значних кількостях розділів текстів висувала у кожному з них на перший план трьох-чотирьох персонажів, чия доля представлена більш-менш детально, утворювала ланцюги подієвих вузлів, у яких інтерпретовані козаки не лише в суспільних взаєминах і побуті, а й у військових діях, найтяжчих випробуваннях фізичних і душевних сил, у різних ситуаціях самореалізації особистості.

У підрозділі 3.2. «Історико-психологічний роман: новаторські ознаки» виявлено, що ця модифікація виділяється живою боротьбою людських пристрастей, витвореною сюжетом, співвідношенням характерів, їх диференціацією, засобами психоаналізу. До неї віднесено «Жовті Води» М. Голубця. Письменник розкриває в романі внутрішній світ Б. Хмельницького в діалогах-подяках за гетьманську булаву, діалогах-звинуваченнях Д. Чаплинського, діалогах-звертаннях до сина Тимоша, діалогах-диспутах із паном М. Кричевським, із козацькими полковниками на Січі, в динамічних монологах як відгуках на дії або висловлювання інших персонажів.

Підрозділ 3.3. «Художня своєрідність роману-хроніки» виявляє, що цю традиційну модифікацію В. Чередниченко у «Фастові» збагачує глибинним осмисленням історичних процесів, психологічною наповненістю епізодів, інтерпретацією розмаїття контактів С. Палія - дипломатичних, господарських, адміністративних, родинних, сімейних, - ліризацією оповіді. У «Переяславській раді» Н. Рибака висвітлені перевантаженість тексту датами, історичними документами, записами, щоденниками. Така інтертекстуальність, очевидно, збагачує інформативність, але збіднює художність, ламає сюжетні лінії, вирізняє деформаційні, кон'юнктурні засоби й елементи в імперських інтересах і спрямуваннях.

У підрозділі 3.4. «Нові риси й засоби історико-пригодницького роману» доведено, що новаторські зміни в цей жанровий канон внесли твори С. Черкасенка «Пригоди молодого лицаря», Ю. Липи «Козаки в Московії», Ю. Косача «Рубікон Хмельницького», в яких поєднані документальність і вигадка, майстерно застосовані класичні прийоми: нагромадження пригод, гальмування сюжетного руху, одна інтрига породжує іншу, віддалена розв'язка. Світовий арсенал мотивів і засобів пригодницької прози С. Черкасенко поєднав із такими українськими реаліями: морські походи запорожців під проводом П. Сагайдачного, розшук і визволення взятих у турецький полон співвітчизників, зруйнування Кафи. В любовній лінії Павло-Орися розвинуті традиції творів Дж. Купера, О. Дюма-батька, О. Толстого, М. Старицького через акцентацію проблеми моралі, внутрішнього життя персонажів. Подієвий ряд - довга подорож українців-шляхтичів Г. Трембецького, П. Сокольця й доктора філософії С. Латки в пошуках «найбільшого скарбу», захованого російським царем, - супроводжують картини страшної жорстокості на чужій землі в романі Ю. Липи «Козаки в Московії».

Підрозділ 3.5. «Формозмістовий синтез історіософського роману» встановлює, що епічну традицію української історичної прози ХІХ ст. збагачено в пенталогії Б. Лепкого «Мазепа» завдяки відтворенню основних реалій історичного стану України початку ХVІІІ ст., майстерному вмінню на прикладі конкретних епізодів розкрити певні історичні особливості вічних проблем добра і зла, війни і миру, влади та підлеглих, міждержавних відносин, поглибити соціальну й етнографічну інформативність твору, завдяки перенесенням головних персонажів до різних топосів - до Києва, в Батурин, на Полтавщину, за Десну. У численних роздумах і діалогах персонажів, у концептуальному компонуванні картин і ситуацій письменник переходить до певних історіософських узагальнень про сутність влади, імперської політики Петра І, про національні особливості України й Росії.

Системний аналіз особливостей художньої інтерпретації козацтва в українських історичних романах першої половини ХХ ст. дав можливість поглибити бачення теоретичних проблем історизму як методологічної основи осмислення конкретно-історичного змісту суспільних подій минувшини, тенденції руху історії, її об'єктивних законів, причинно-наслідкових залежностей подій і явищ.

Пізнання історії письменником народжує свою концептуальність, призводить до відкриттів, образно-емоційної інтерпретації історичних реалій, художнього моделювання історичних постатей.

Аналіз історичної романістики, її традиційних і новаторських рис неможливий без осмислення синтезу художнього історизму з філософією, особливостей ідейно-естетичної реалізації історіософських проблем - ролі народу й особистості в історії, взаємодії в історичному процесі матеріального й духовного факторів, людини і влади, соціокультурної еволюції людства, ідеології та психології учасників подій. В історичному творі на тлі минувшини розвивається тема індивідуально-людських прагнень, дій і страждань, обов'язку і власних інтересів, розуму і чуття, самопізнання індивіду тощо. У таких аспектах в історіософському романі постає концептуальна тріада: особистість - народ - держава.

Встановлено, що із подієвого історичний роман усе більше стає психологічним і філософським, збагачує можливості художнього коментування історичних подій і постатей, які акумулювали в собі духовний та інтелектуальний досвід нації, її ментальні риси.

Вічна тема козацтва досить широкою палітрою представлена в проаналізованих 16 романах 14 письменників. Виділені їхні основні історико-художні типологічні ознаки, контекстуально-смислові видозміни концепції козацтва, способи трансформації історичної правди в художню, засоби художнього моделювання характерів, показу їхньої внутрішньої динаміки, еволюції.

У висновках підсумовано головні результати дослідження.

Наголошено, що антропоцентричність історичних романів, особливості образотворення в них, інтерпретація індивідуально-людських прагнень і дій історичних осіб, їхнього внутрішнього світу, змін душевних станів творилися в період, для якого були характерними у 20-ті рр. в радянській Україні й у 20-30-ті рр. в Західній Україні сплеск національно-культурного відродження, а пізніше - трагічний перехід до тоталітарної епохи соцреалізму, політико-ідеологічних стандартів, художньо-естетичних обмежень.

Розкрито різні наративні орієнтації та спрямування в романному моделюванні образу Б. Хмельницького, що було розпочате ще наприкінці ХІХ ст. М. Старицьким. Через несправедливе політичне звинувачення й трагічну смерть автора роману, «Богун» О. Соколовського було прийнято вважати невдалою спробу висвітлення складних взаємин головного героя твору з Б. Хмельницьким, його запальної вдачі, спалахів незадоволення й навіть гніву до гетьмана через його неквапливі, обережні дії. Авторка дисертації вважає, що можна дискутувати з приводу правомірності зіставлень лицарської безоглядності подільського полковника і неспішної розважливості гетьмана.

Розкриті історіософське поєднання реалій із домислом, мистецьке зображення в романі П. Панча «Запорожці» конкретно-зримих портретних рис і поведінкових реакцій М. Кривоноса, який рветься до боротьби і вважає, що не можна зволікати з повстанням, і Б. Хмельницького, який не відкриває своїх планів, не відразу зважується на всенародну акцію. У моделюванні образу проникливого державного діяча великого масштабу, його дій щодо озброєння війська, безпеки тилу, відносин із Польщею, Кримом, Москвою письменник виходив за рамки канонізованих історіографічних суджень і художніх уявлень.

Доведено, що роман «Переяславська рада» Н. Рибака насичений авторськими версіями, які суперечать історичним реаліям щодо абсолютизації чекання Україною волі лише з Московської землі, навіть наміру українського гетьмана зректися української державності.

Висвітлені засоби історично правдивої реконструкції образу Б. Хмельницького в романі М. Голубця «Жовті Води», художню полеміку автора як із радянськими, так і польськими історіографами. Інтерпретація початкового етапу Визвольної війни середини ХVІІ ст., коли політична програма гетьмана ще тільки формувалася, насичена діалогами й листами Б. Хмельницького, що характеризують його і як розсудливого військового тактика, і як психолога, який уміє передбачати, переконувати, надихати. Невелику кількість дослідників досі зацікавили художні проекції ролі козацького корпусу капітана Б. Хмельницького в історичних закордонних подіях за романом Ю. Косача «Рубікон Хмельницького». Розглянуто письменницькі ретроспекції, характеристики Б. Хмельницького іншими персонажами, душевні стани капітана, концепти його роздумів, батьківських почуттів. Розкрито майстерне заглиблення Ю. Косача в психіку Б. Хмельницького і в романі «День гніву», авторські акцентування таких його рис, як стоїчна витримка й самовладання, але і випадки неврівноваженості й непередбачуваності, гіперболізована дипломатична досвідченість, символізовані вічне прагнення до волі, українська державність.

Показано, що авторську концепцію образу Б. Хмельницького в трилогії «Олексій Корнієнко» А. Чайковський презентує в діалогах гетьмана із багатьма персонажами, що наповнені конкретними реаліями його переживань, інтерпретаціями найтонших, найболючіших психостанів, увиразнюють його обережність, остерігання підступності, дипломатичну тактику, внутрішній світ.

Виявлено різні системи образотворення соратників Б. Хмельницького: козацького улюбленця полковника І. Богуна, наділеного лицарськими рисами, романтичними ознаками поведінки в романі О. Соколовського «Богун»; кривавого месника М. Кривоноса з його енергійною вдачею, запорозькою рішучістю й гуманністю, високою моральністю в романі П. Панча «Запорожці», стражденною долею, її дофантазуванням у «Рубіконі Хмельницького» Ю. Косача.

Здійснено аналіз різних інтерпретацій особи І. Виговського: без негативного забарвлення в романі О. Соколовського «Богун», із класовою «модернізацією» образу Н. Рибаком у «Переяславській раді», як державника високого рангу, але з психологічним ланцюгом «діалектики душі», зокрема з надмірним честолюбством, у «Дні гніву» Ю. Косача.

Розглянуто особливості художнього конструювання образу головного героя в пенталогії Б. Лепкого «Мазепа», доповнено здійснену попередніми дослідниками характеристику трьох основних взаємопов'язаних планів його моделювання: зовнішнього, внутрішнього та опосередкованого. Висвітлено засоби індивідуалізації образу І. Мазепи, оригінальні аспекти його зображення в романі Ф. Дудка «Великий гетьман».

Провідними жанровими структурними чинниками історичних романів є удосконалення методів нарації, співвідношень фактів і домислу чи вимислу, авторських версій образів історичних осіб, сюжетні лінії, стрижнями яких є дослідження рис характерів людей і процесів їх формування, подієві комплекси, позасюжетні елементи, хронотопна побудова твору.