Інтимна лірика Павла Тичини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Інтимна лірика Павла Тичини

Зміст

Вступ

1. Життєвий і творчий шлях Павла Григоровича Тичини

2. Особливості та загальна спрямованість інтимної лірики Павла Тичини

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Якісно новим етапом історичного буття для всіх європейських народів стало XX століття. У житті українців це був тернистий шлях до свободи та державної незалежності. Боротьба за волю народу яскраво відобразилась у культурному та літературному русі.

Озираючись з третього тисячоліття на шлях, що подолала цивілізація у XX ст., відомий знавець зарубіжної літератури Л. Андреєв сумно наголошував на невтішних підсумках: «...XX століття здається полем величезного експерименту, зорганізованого Історією, який лишив нам або руїни, або смутну рівнину «споживацької цивілізації».

У часи національно-визвольної революції та громадянської війни 1917- 1921 років більшість українських письменників були безпосередніми учасниками переломних в історії народу подій. Нерідко вони брали активну участь у збройній боротьбі за незалежність свого народу.

Однак поразка Української Народної Республіки призвела до того, що велика частина української інтелігенції, рятуючись від переслідувань, вимушено виїхала за кордон. Залишили рідний край В. Винниченко, О. Олесь, Є. Маланюк та багато інших талановитих письменників. Таким чином, література одного народу розділилась на українську радянську літературу та українську літературу еміграції й діаспори.

У перші роки існування УСРР українська література розвивалася досить швидкими темпами, що було підготовлено попереднім етапом розвитку письменства. Щоб на певному етапі завоювати довіру селянства та інтелігенції, нова й непопулярна радянська влада розпочала процес українізації, вживаючи окремі заходи щодо впровадження української мови в різні сфери суспільного життя.

До літератури прийшло покоління молодих талановитих письменників. Активно друкувалися твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Остапа Вишні, М. Куліша, Ю. Яновського, О. Довженка, М. Зерова, В. Свідзинського та ін. Найбільш помітною постаттю в літературному житті 20-х років був М. Хвильовий - визнаний літературний лідер, палкий прихильник європейського шляху розвитку української культури.

З'являлися нові літературно-мистецькі організації: «Плуг» («Спілка се­лянських письменників»), «Гарт» («Спілка пролетарських письменників»), «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), «Авангард», «Нова генерація», «неокласики», МАРС («Майстерня революційного слова»), ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»), «Пролітфронт», ВУСПП («Всеукраїнська спілка пролетарських письменників»), «Молодняк» («Спілка комсомольських письменників») та ін.

Мистецьке життя в УСРР мало змогу розвиватися лише в межах лояльності до панівної радянської влади та комуністичної ідеології. Усі письменники поділялися за цим принципом на «пролетарських», які свідомо пропагували комуністичні ідеї, та «попутників», котрі сповідували об'єктивність мистецтва, не виступаючи при цьому відкрито проти радянської влади. У мистецькій сфері продовжували розвиватись модерністські напрями й течії: неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, футуризм. Для поезії перших десятиліть XX століття характерне яскраве ліричне самовираження авторів, напружене емоційне переживання революційної епохи. У прозі з'явилися такі жанрові різновиди, як роман у новелах («Вершники» Ю. Яновського), науково-фантастичний роман («Сонячна машина» В. Винниченка), набув розвитку соціально-психологічний роман («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича) та філософсько-психологічний роман («Місто» В. Підмогильного, «Дівчинка з ведмедиком» В. Домонтовича). Розвиток дра­матургії пов'язаний передусім із п'єсами М. Куліша та експериментальним театром «Березіль» режисера Леся Курбаса.

Отже, українська література першої половини ХХ століття проявляла ознаки Відродження, але через комуністичну спрямованість тодішньої влади це Відродження прозвали Розстріляним.

1. Життєвий і творчий шлях Павла Григоровича Тичини

Один із дослідників творчості Павла Тичини Василь Стус вважав долю Тичини трагічною: видатний поет занапастив половину свого мистецького життя, присвятивши його боротьбі з власним талантом. Творча біографія Павла Григоровича Тичини позначена драматизмом, хоча життєвий шлях майбутнього поета починався досить спокійно і впевнено, не передбачаючи ніяких трагедій [6].

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в селі Піски на Чернігівщині. За родинним переказом, походив зі старовинного козацького роду (його пращур був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком, учив дітей грамоти у парафіянській школі.

Усі діти Григорія Тичини, як діти священнослужителя, Одержали серйозне релігійне і музичне виховання. Цьому сприяла й атмосфера в сім'ї, адже у вільний час батько майбутнього поета займався музикуванням, а мати й усі діти гарно співали. Павло був природженим музикою (мав абсолютний слух) і природженим маляром.

П.Г. Тичина як поет починав у 1906-1910 рр. з наївного наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка.

Упродовж 1901-1907 років юнак навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907-1913 рр. - в семінарії. Великий вплив на молодого літератора мали твори Михайла Коцюбинського і Максима Горького.

Павло Тичина вперше надрукувався двадцятирічним юнаком. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін.

У 1913 р., навчаючись у Київському комерційному інституті, працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. В 1913-1914 рр. Тичина став редактором журналу «Світло». Протягом цього часу він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє» [5].

Після закриття журналу молодий письменник працює в Чернігівському статистичному бюро. Восени 1916 р; повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком.

Перша збірка поезій «Сонячні кларнети» стала етапною подією в історії української літератури. Глибоке відчуття природи, властиве поетові з дитинства, почало набувати своєрідних космічних вимірів - можливо, під впливом літератури модернізму.

Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями українського відродження. Тичину було названо глибоко національним поетом, а його поезія стала виразником душі українського народу, поезією прозріння. Ця збірка була сповнена сподіваннями, пов'язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя і національне відродження.

Розв'язана більшовиками громадянська війна затопила Україну кров'ю, розпалила у людей ненависть і жорстокість. У збірці «Замість сонетів і октав» Павло Тичина проклинає всіх, «хто звіром став», виступає проти насильства і жорстокості, висловлює своє розчарування революцією, її «великою ідеєю» і засобами втілення її у життя. Поезії цієї збірки протилежні за своїм настроєвим звучанням з поезіями «Сонячних кларнетів», але теж високомайстерні. відродження література тичина лірика

1920 року Павло Тичина подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. - Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року [5].

У 1923 році II. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі « Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства, входить до заснованої 1923 року Спілки пролетарських письменників України «Гарт». Формально позапартійного тоді письменника обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше - кандидатом у члени ВУЦВИКу.

Павло Тичина 1926 р. взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з М. Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 року - дійсний член Академії наук Української РСР [3].

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму. Імпресіонізм і особливий композиційний характер творів Павла Тичини, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується.

У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло Тичина, щоб вціліти, пішов на компроміс із власною совістю. Поет знищив свій геніальний дар, бо був змушений прославляти партію, яка відняла в нього право творити для свого народу. Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлював своє падіння не лише як поета, а й як особистості. З того часу почався трагічний спад у його творчості.

Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931), яка означала його перехід в число «офіціозних» авторів.

Покарання славою - одна з найефективніших форм боротьби з самобутнім талантом. За часів сталінізму місія поезії ззсдилась до трьох понять - «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість передвоєнних Творів поета. Збірки «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941) написані у формі гасел, які з часом втратили свою актуальність.

В 1940-1943 рр. Тичина очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. - член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943-1948 роках - міністр освіти УРСР.

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина перебував в евакуації в Уфі. Одним із найвизначніших творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми - свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.

З 1953 по 1959 рік - Павло Тичина - голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Помер поет 16 вересня 1967 року в Києві.

2. Особливості та загальна спрямованість інтимної лірики Павла Тичини

Відомий факт, що поезія П. Тичини неоднорідна за своїм художнім значенням і художньою красою. Рання поезія П. Тичини становить великий інтерес із погляду стильових ознак і свідчить про нахили поета до символізму як одного з найбільш яскравих в українській літературі модерністських стилів.

П. Тичина зумів піднести українську поезію на рівень світової, виражаючи в оригінальних мистецьких формах те, що народжувалося у його душі і в його настроях. Поет був майстром політичної, громадянської, філософської, пейзажної лірики, але найвідвертіше його голос звучить у ліриці інтимній.

Найвидатнішим явищем ранньої поезії Тичини була поява у 1918 році першої книжки "Сонячні кларнети". "Ніколи не забуду, - пригадував М.Бажан, - тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з ясними соняшниками на обкладинці. Ми і читали, і п'яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, нечуваною нами досі, музичністю грала, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги... Для нас тоді над усім світом заколивалися сонячні кларнети..."

Так, то прийшла до читача дійсно сонячна книга, зі сторінок якої ми читаємо:

Подивилась ясно,- заспівали скрипки!-

Обняла востаннє,- у моїй души-

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді

Заспівали скрипки у моїй души [1].

Тичина відзначався природженим талантом мислити музичними образами; йому притаманна здатність сприймати звуки у барвах, а барви - у нотних рядах.

Знав я, знав: навіки,- промені, як вії!-

Більше не побачу,- сонячних очей.-

Буду вічно сам я, в чорному акорди-

Промені, як вії сонячних очей! [1]

Сила поезії Тичини була, є й буде в тому, що її висока ідейність пройшла крізь розум, серце й волю поета, а тому важко провести грань між ним і його ліричним героєм. Ось поезія "Я стою на кручі..."

Я стою на кручі!-

За рікою дзвони:

Жду твоїх вітрил я -

Тінь там тоне, тінь там десь...

Випливають хмари -

Сум росте, мов колос:

Хмари хмарять хвилі -

Сумно, сам я, світлий сон... [1].

Автор використовує повторення однорідних приголосних звуків (алітерація), що підсилюють сум:

Вірю яснозорно -

За рікою дзвони:

Сню волосожарно -

Тінь там тоне, тінь там десь...

Припливеш, приплинеш -

Сум росте, мов колос:

З піснею про сонце!-

Сумно, сам я, світлий сон... [1].

Вірш Тичини завжди плине природно й легко, він грайливо-граційний. З цього приводу дуже точно висловився Євген Маланюк, який відзначив, що Тичина пише, як сонце світить, як пташка співає.

Поезія П. Тичини наближується до музики. Музикальність поетичної мови виявляється, зокрема, в ключових образах із царини музики, що набувають символічного значення.

У поезії Тичини символ стає одним із провідних тропів, за допомогою якого автор стисло і яскраво передає певну ідею. «Ви знаєте, як липа шелестить...»: нічний весняний шепіт липи звучить піснею кохання. В уяві постає прекрасна весняна ніч, яка дарує чарівні, незабутні почуття.

Кохання - як дар безцінний і до того ж довічний: щаслива зустріч може мати трагічне завершення, кохану людину можна втратити, але назавжди залишається пам'ять, котра іноді довша за саме кохання. Природа і ліричний герой поезії - це єдиний живий організм. Природа співчуває герою, переживає разом із ним нерозділене кохання, відгукується на його звертання до милої, недосяжної:

Ви знаєте, як сплять старі гаї? -

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

«Я твій», - десь чують дідугани.

А солов'ї!..

Через образи природи поет відтворює настрої і почуття ліричного героя. Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі - ці символічні образи просякнуті глибиною, щирістю і почуттям закоханості, світлої радості.

Відсутність однозначності, виваженості, впорядкованості у поетичному світі П. Тичини позначилася і на синтаксичній побудові творів. Ми не зустрінемо синтаксично завершених словесних конструкцій. У нього переважають уривчасті фрази, недомовленості, з яких вимальовується цілісна картина [5].

Краєвиди і любовні звертання-сповіді пройняті ліричним теплом, набувають щиро-пристрасного, піднесено-патетичного звучання, позбавленого й тіні якоїсь фальші чи манірності.

Людяність у любовних поезіях підкреслюється тим, що йдеться в них найчастіше про нерозділене кохання, яке попри все приносить щастя, повноту відчуттів. Очі милої - то прозоре небо, у якому можна побачити ціле море діамантових зір, вони «горять-усміхаються, чудові, ясні». Це перший мажорний акорд ліричної сповіді «Коли в твої очі дивлюся...». І відразу звучить мінор: «Ах, очі, ті очі!.. Кохана, Чом серце твоє не таке?»

Вірш побудований не лише на протиставленні інтонації, а й на протиставленні образів-символів, кольорів: очі - «небо прозоре», серце - «поле туманне у жовтні», очі - "брильянтових зір ціле море", серце - "суха бадилина", очі - «горять-усміхаються, чудові, ясні», серце - «спить груддя важке». Буяння природи - відцвітання природи, очікування неземного кохання - земне звичне розчарування [2].

Інші почуття відображені у вірші «Я сказав тобі лиш слово». Кожний рядок поезії пройнятий пристрастю і знайденою нарешті у світі гармонією.

Ліричний герой закоханий до нестями: тихе ніжне слово викликає навкруги справжню бурю - «сонце задзвеніло, гай далекий засміявся». Від солодкої муки, яку дарує погляд коханої, від обережного дотику до її руки за ставом розлітаються білі гуси. Звернімо увагу на символіку кольорів: білий - колір, який асоціюється із чистотою, непорочністю.

Усі земні турботи, переживання розлітаються в уяві героя і зникають - такою дивовижною є сила кохання:

Заглянув я в твою душу.

До серденька притулився.

Бачу - вишні розцвітають.

Чую - тихий спів полився [1].

Ліричний герой переходить межі реального світу, він будує власний світ гармонії і щастя. У цьому світі можна відчути, побачити, доторкнутися до душі коханої, можна притулитися до її серденька і зігрітися її теплом. Розцвітають білі вишні, які невдовзі перетворяться на червоні соковиті ягідки, білу кригу розтоплює весела танцюристка весна [4].

У книзі кохання, яку тільки-но розкрив закоханий юнак, панує весна, буяє весна, танцює весна. Цей дивовижний світ почуттів, емоцій, настрою так відрізняється від нашого реального раціоналістичного й іноді жорстокого світу, що виникає бажання оселитися назавжди саме тут.

Висновок

Павло Григорович Тичина прагнув іти в ногу з життям, утверджував поетичним словом усе нове, перспективне. Щоб найповніше виразити провідні мотиви доби, він знаходив такі мистецькі засоби, які найбільше відповідали величі соціальних перетворень і найточніше передавали труднощі боротьби нового із старим, зокрема у сфері людського духу. Багатющим джерелом, що живило його творчу уяву, був народ в історичному поступі, у виявах революційного пориву, талановитості, життєдайної сили. За прикладом своїх великих попередників поет звертався до народнопісенних скарбниць, до міфологічних образів і мотивів, до літературних пам'яток різних часів і народів. Так він поєднував національну традицію з духовними надбаннями світової культури. Усі набутки людського генія Павло Тичина підпорядковував ідеї утвердження сучасності, про що з такою переконливістю свідчать "переосмислені" в його поезії образи Прометея, Фауста, Кожум'яки, Ярославни, Лади.

Все краще, чим багата сьогодні українська поезія, несе на собі печать новаторського генія Павла Тичини.

Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці, п'ять орденів Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, медаль "За доблесну працю і Великій вітчизняній війні", срібна медаль Всесвітньої Ради Миру, Державна премія СРСР та Державна премія Української РСР імені Т.Г.Шевченка - ось чим увінчано натхненну й невтомну працю Павла Тичини в ім'я народу.

Та найбільша нагорода - вдячна пам'ять нащадків…

Список використаних джерел

1. Білецький О. Павло Тичина // Тичина П. Твори: В 6 т. - К. : Наукова думка, 1963. - Т. 1.

2. Грабович Г. Диптих про Тичину // До історії української літератури. - К.: Основи, 1997.

3. Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. - К., 1994. - Т. 1

4. Моренець В. Без Тичини // Сучасність. - 2000. - № 1.

5. Новиченко Л. Тичина і його час // Рад. літературознавство. - 1989. - № 3.

16. Стус В. Феномен доби (сходження на Голгофу слави). - К. : Знання, 1993.

Размещено на Allbest.ru