"Очерки истории украинской литературы" М. Петрова

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Очерки истории украинской литературы" М. Петрова

Сумлінним збирачем історико-літературного матеріалу України був ще один сучасник О. Огоновського, але на Східній Україні, професор Київської духовної академії Микола Петров (1840--1921). Його "Очерки истории украинской литературы XIX столетия" (1884) були найповнішим для свого часу критичним джерелом названого періоду і стали відправною точкою творчості М. Дашкевича як нової сторінки в українському літературознавстві кінця XIX ст.

М. Петров займався дослідженням української літератури не принагідно, а присвятив їй фактично все своє наукове життя. Він опублікував також "Очерки из истории украинской литератури XVII--XVIII веков" (1911) і цим засвідчив, що його цікавить не лише період сформованої вже української літератури (тобто нова література), а й її витоки, її давніші періоди і менш досліджені явища. Проте найвиразніше виявився науковий метод

М. Петрова і його погляди на перспективи українського художнього слова у праці про літературу XIX ст. Суть цього методу М. Петров намагався викласти вже у вступній частині "Очерков...". "Історичне дослідження української літератури, -- писав він, -- виявило б її справжнє коріння й природу, дослідило б той ґрунт, на якому вона росте, й визначило б, до якої міри стоїть непохитно та подає живі соки той ґрунт і, водночас, має чи не має своє майбутнє українська література".

Українську (нову) літературу М. Петров розглядає в поступовому розвитку, хоч і не дає чітко окресленої періодизації. Для нього важить насамперед історико-культурне значення того чи того явища і зв'язок його з суспільними та політичними явищами. Трактування цих зв'язків, однак, видається не завжди мотивованим, особливо коли йдеться про національну самобутність літератури. Методологічна хиба М. Петрова полягала в тому, що він у кінцевому наслідку позбавив українську літературу тієї самобутності і поставив її в цілковиту залежність від літератури російської. Як наслідок, українській літературі в майбутньому нічого "не світить" і її шлях може пролягти (на думку вченого) тільки в напрямку повного злиття з літературою північного сусіда. Бо й народилась вона фактично як віллам і наслідування тієї літератури, підкреслює М. Петров. Ця остання теза стала невдовзі основним предметом його незгоди з М. Дашкевичем, з яким М. Петров через багато літ таки погодився і в названій праці, що вийшла в 1911 р., став цілком на його позицію. Але М. Дашкевича вже не було серед живих.

Наукова спадщина М. Дашкевича І проблеми компаративних досліджень літератури

Микола Дашкевич (1875--1948) випускник Київського університету, працював згодом його викладачем, професором кафедри історії західноєвропейських літератур, але головний свій внесок він зробив у вивчення саме української літератури. Теоретичні свої засади він сформулював уже в ранній праці "Постепенное развитие науки истории литературы..." (1877), котра прочитана була спочатку як лекційний матеріал для студентів. Цією працею М. Дашкевич засвідчив свою причетність до культурно-історичного напряму в історичній школі, але вніс у нього деякі новації, що наближали його до пізнішої філологічної школи.

Перше, на чому акцентував учений, стосується самостійності літератури як окремої сфери духовного життя, а відтак і самостійності науки -- історії літератури. На відміну від суспільної історії, підкреслював М. Дашкевич, історія літератури має своє окреме поле -- не загалом людського життя, а сферу внутрішніх прямувань людини, її нахилів, ідеалів та ідеальних настроїв.

Предметом вивчення історика літератури, наголошував М. Дашкевич, можуть бути не обв'язково всі твори, але обов'язково ті, що мають найзагальніше значення, тобто видатні твори, в яких виявлене вільне й живе ставлення індивідуального і суспільного "я" до дійсності. Це ставлення не може збігатися з точністю знань про життя, якими керується "точна" наука. У словесних творах письменник спроможний дати новий простір для своїх вищих змагань і мрій, які можуть протистояти самій дійсності. Але основою їх е, звичайно, життя. Звідси -- відоме прислів'я: "Спочатку життя, а потім мистецтво", і звідси ж -- спостереження англійського філософа й соціолога Г. Спенсера, що авторські фантазія і натхнення можуть зробити дуже багато, але далеко не все. Необхідне ще й організоване знання про життя в усіх його вимірах, яке тільки й здатне породити твір високої художньої проби.

Щодо форми творів, то М. Дашкевич вважав її для історика літератури не дуже суттєвою. Але обов'язково, підкреслював він, слід звертати увагу на стиль, який визначає художнє обличчя і автора, і його літературного набутку. Досліджуючи ідеї літературного твору і його стиль, можна переконатися, що це справді окрема галузь духовної ДІЯЛЬНОСТІ' людини.

Друге питання, порушене М. Дашкевичем у статті "Постепенное развитие...", стосувалося розуміння впливу літератури на суспільне життя. Вплив цей значний, переконує вчений, але виявляється він не "моментально", а поступово, і за змістом своїм не може зрівнятися з впливом, який належить науці. Література сповнена таких ідеалів, яких не дасть ні філософія, ні історія, ні етика, бо в ній вони постають синтетично і в естетичному вияві. Ось чому їх вплив на людину і життя загалом безперечний, про що свідчать великі творіння літератури від Гомера до Шекспіра, Гете та ін.

На які ж сфери людського життя найбільше впливає література? Відповідаючи на це запитання, М. Дашкевич вказує насамперед на сферу просвіти і морального стану людства. Без літератури в цих сферах була б порожнеча або цілком очевидна неповнота.

Третю проблему, порушену М. Дашкевичем, можна сформулювати як проблему суб'єктивного начала в літературі. Для історика літератури вона є дуже важливою, оскільки в суб'єктивності автора літературного твору завжди виявляються й об'єктивні риси часу, які для історичного пізнання епох є дуже важливими. Вони полягають не лише у відтворенні загальних ідей життя та психології героїв твору. Має значення для історика літератури, як зауважував І. Тен, і добір слів, і довжина речень та періодів, і особливість метафор, і логічний лад та розмір вірша, за якими можна пізнати й особу автора, і певні риси його епохи. Але визначальними, наголошував М. Дашкевич, усе-таки є не ці складові художньої форми твору, а загальні ідеї його, за якими можна і групувати окремі твори, і пов'язувати їх з певними епохами. Йшлося, отже, про періодизацію літературного процесу, за основу якої вчений радив брати не формальні ознаки, а ідейну наповненість творів. Адже в кінцевому підсумку формальні ознаки випливають з ідейного змісту життя. Не ігноруючи формальних рис літератури, М. Дашкевич сповідував у ній примат змісту.

Ще одне питання, на якому наголосив М. Дашкевич, пов'язане з визначенням своєрідності певної літератури. Для з'ясування цієї проблеми, вважав учений, історик літератури повинен вдатися до порівняльних досліджень, типологічних зіставлень явищ, що мали місце в різних літературах. Це дасть змогу з'ясувати характер внутрішнього життя людини, що стала предметом художнього осмислення, і виявити оригінальність тих форм, якими користувалися окремий автор і окрема література. Водночас можна простежити розвиток літератур і те постійне, що характерне для літератури в будь-які історичні епохи. Спостереження свідчать, що "здоровий" розвиток літератури залежить від "здоров'я" суспільства. Ось чому література може бути і є мірою духовного, розумового й морального стану суспільства. Останнє, якщо воно самобутнє, неодмінно народить і самобутню, оригінальну літературу.

З такими уявленнями про літературу й історію її М. Дашкевич підійшов і до трактування самобутності української літератури. Поштовхом до цього була, як уже зазначалося, праця М. Петрова "Очерки из истории украинской литературы XIX столетия". Відгук М. Дашкевича на ці "Очерки..." ("Отзыв о сочинении г. Петрова...") відзначений у 1886 р. престижною в ті часи академічною нагородою графа Уварова7 і в 1888 р. опублікований у спеціальному звіті про такі нагороди, які присуджувались уже двадцять дев'ятий раз. Позначений певною залежністю від офіційної думки того часу про "обласний" характер української літератури, цей відгук став, проте, найбільш авторитетним науковим джерелом кінця XIX ст. в галузі теорії і практики українського літературного процесу, який до М. Дашкевича не був удостоєний такої повноти і фаховості. Загалом же це унікальний випадок в українському (та й не тільки українському) літературознавстві, коли рецензія (відгук) на певне дослідження зайняла в науці значно вагоміше місце, ніж предмет рецензування, своїм фізичним та інформаційним обсягом. Маємо справу, по суті, з проблемною монографією, в якій висвітлено всю історію нової української літератури -- від "Енеїди" І. Котляревського до творів М. Старицького та ін., і висвітлено, до того ж, із з'ясуванням джерел і традицій її та з осмисленням її літературними критиками різних художніх уподобань та політичних орієнтацій.

М. Петров у своїх "Очерках..." теж прагнув подати ці різні вподобання і примирити, як каже М. Дашкевич, непримиренні сторони8, але йому не вдалося охопити весь необхідний матеріал, а в окремих нюансах його він просто не зміг розібратися, оскільки не належав, за його словами, до цього (українського) племені. Іншими словами, російське походження М. Петрова не дало йому змоги бути до кінця науково об'єктивним.

Свій відгук М. Дашкевич створив у час найвищого злету культурно-історичного напряму, коли, з одного боку, він (напрям) набував свого крайнього (народницького) вираження, а з іншого -- в ньому дедалі вагомішим ставав філологічний акцент (тобто підхід до літературних явищ як до явищ естетики). Тому так багато місця у відгуку відведено з'ясуванню проблеми народності в українській літературі і водночас -- послідовним висновкам ученого про необхідність компаративного дослідження літератури, про значення в ній не стільки сюжетів і мотивів, скільки стилів мислення, форм вираження в них авторського "я" тощо. Українська література, наголошує М. Дашкевич, тим і прикметна, що вона за духом глибоко народна, що, крім того, в ній нуртують світові мотиви. Вписуючись своїми стилями в світовий літературний контекст, вона має власне естетичне обличчя.

М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослідженні фольклорної та професійної літератури

петров дашкевич драгоманов література

Розглядаючи українську літературу в історичному розвої, М. Петров робить акцент на залежності її в різний час або від польської, або від російської літератури. М. Дашкевич не відкидає цілком таких залежностей, але ставить їх на другий план. Він вважає, що М. Петров не мав підстав схилятися до думки М. Драгоманова про головне значення для української літератури "русского влияния" (55), оскільки факти засвідчують інше: "Висхідною позицією в розвитку української літератури була любов до своєї народності, природна, а не привнесена ззовні потреба самовираження рідним наріччям, прив'язаність до рідного слова. Ці рушійні сили поступово зміцнювались разом із розвитком самопізнання і самосвідомості" (103).

Піддав критиці М. Дашкевич і думку М. Петрова щодо періодизації нової української літератури. М. Петров пішов частково за М. Драгоманов им і запропонував розглядати її за п'ятьма періодами: псевдокласицизм, сентименталізм, романтизм, націоналізм ("отражение темных славянофильских стремлений") і демократизм (54). Таку періодизацію не можна було прийняти тому, що, по-перше, в її основу не покладено єдиний критерій: перші три означено за естетичним (стильовим) принципом, а наступні два -- за ідеологічним. По-друге, не всі з означених періодів можна заповнити конкретними літературними явищами. Наприклад, псевдокласицизм -- період в українській літературі дуже сумнівний. "Було переконливо доведено, що псевдокласицизм, який мав достатньо сил у літературі XVIII ст., виявився дуже слабким у літературі XIX ст. Зокрема в українській літературі він зовсім не мав сил. Ми не знаємо, хто з українських поетів може бути названим прихильником псевдокласицизму. Писання байок, переробка небагатьох античних сюжетів на цілком новий, народний лад не дають прав на приурочення до псевдокласичного напряму". Щодо конкретних авторів, продовжував М. Дашкевич, є очевидним, що, скажімо, в дусі псевдокласицизму витримано лише окремі мотиви поеми І. Котляревського "Енеїда", а вже його "Наталка Полтавка" -- це виразні рецидиви сентименталізму і т. д. Щодо оди І. Котляревського, то вона лише жанром своїм нагадує класицизм, а за іншими ознаками форми та за змістом вона цілком народна і їй слід шукати місце в інших напрямах.

Штучними видаються в М. Петрова так звані романтичний і націоналістичний періоди в українській літературі. До них віднесено всі явища відповідно раннього і пізнього романтизму. "Сенс такого розподілу, -- підкреслює М. Дашкевич, -- нам не зовсім зрозумілий....Так, наприклад, А. Метлинський зарахований М. Петровим до романтиків, але з не меншими підставами його можна було б помістити в групу націоналістів" (272). Найновіший період в українській літературі (60--70-ті роки) М. Петров не називає ніяк, і тому не ясно, як треба характеризувати, наприклад, творчість Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького та ін. На думку М. Дашкевича, тут треба говорити про новий період реалізму, елементи якого були і в раніших українських письменників, починаючи, наприклад, від І. Котляревського. Доречно сказати, що М. Дашкевич не поділяв у своїй праці думку П. Куліша, що нову українську літературу започаткував Г. Квітка-Основ'яненко. її витоки мають чіткий інший орієнтир -- І. Котляревський. Не має значення те, що його головний твір ("Енеїда") побудований на запозиченому сюжеті. "В художніх творах важлива не стільки оригінальність фабули, скільки її обробка, той духовний зміст, який вкладається в запозичений сюжет. Данте, Боккаччо, Аріосто, Шекспір, Мольер, Гете не вигадували власних'фабул, а черпали їх із літературних творів, які траплялися їм під руку, або ж із народної словеснос-ті"(86). Це ж робив і Котляревський: у запозичений сюжет "Енеїди" він вдихнув цілком новий (український) зміст, і тому саме він є основоположником нової української літератури.

Проблематичним, на думку М. Дашкевича, був розгляд М. Петровим творчості Т. Шевченка. Його віднесено до "націоналістичного" періоду, що сприймається як несподіваний нонсенс. Т. Шевченко -- поет загальнонародний, він умістив у своїх творах загальнолюдські болі й думи. У нього є запозичені мотиви, мотиви з фольклору, з Біблії чи з творчості інших поетів. Але вони осмислені по-новому і тому виросли в самостійні твори, що зрозумілі не тільки українському народові. Чи впливали на нього В. Шекспір, О. Пушкін та інші генії літератури? Безперечно, але так само, як і народна творчість чи творчість менш відомих українських поетів -- попередників Т. Шевченка. Такі генії, як Т. Шевченко, готуються до народження всім попереднім досвідом літератури, вони з'являються в історії народів дуже рідко, і тому їх не можна вбгати в будь-який, тим більше -- штучно вигаданий період, наприклад -- націоналістичний.

Підсумовуючи розгляд праці М. Петрова, М. Дашкевич віддає належне автору за зібраний матеріал, за окремі вдало скомпоновані нариси про письменників, але ще раз наголошує, що в цій книзі, "за всього прагнення автора до наукового викладу фактів нема чіткої систематизації їх, яка б органічно випливала із самого матеріалу. Головні течії української літератури вияснені не зовсім задовільно і без належної повноти" (299). Отже, з цього погляду треба ще багато зробити всім наступникам М. Петрова. Його матеріали "будуть у великій нагоді майбутнім дослідникам" (301).

А якою ж буде майбутня доля самої української літератури? Над цим питанням М. Дашкевич теж замислювався, але тут його міркування зайшли в суперечність із власними спостереженнями і він віддав належне своєму імперському часові. Говорячи про те" що українська література є оригінальним витвором окремого народу, він водночас підкреслив (чи змушений був підкреслити), що вона є обласною частиною загальноросійської літератури. "Історія російської літератури повинна приділити українській словесності перше місце в ряду обласних вкладів у загальноросійську скарбницю духу і слова" (300). А в майбутньому "Розумний хід історії почав приводити обидві народності (російську й українську. -- М. Н.) до тісного зближення і єднання. В міру неминучих стирань різких відмінностей у характері обох російських народностей, в міру зближення їх у загальній національній освіті і житейському спілкуванні значення української літератури ставатиме дедалі меншим і меншим" (268). Це висловлювання М. Дашкевича показове з погляду за-ангажованості автора режимними ідеями; вразливість його цілком очевидна також з наукової точки зору: воно не аргументоване жодним конкретним фактом, який би доводив занепад української літератури в майбутньому. Через це в наукових колах підтримувалась і розвивалась не ця ідея М. Дашкевича, а його роздуми про оригінальність української літератури і про продуктивні методи її дослідження.

Одним із таких методів М. Дашкевич вважав історико-порівняльний (компаративний). На його продуктивності наголошували дослідники міфів і фольклору, зокрема Гердер і брати Грімм, але особливо актуальним порівняльний метод стає в середині XIX ст.

Размещено на Allbest.ru