Символ у контексті поетичного мовлення Б.-І. Антонича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Символ у контексті поетичного мовлення Б.-І. Антонича

антонич лірика натурфілософський поезія

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими завданнями. Актуальність постановки проблеми пояснюється особливістю розвитку української лірики в цілому та розвитком поетичного всесвіту Б.-І. Антонича зокрема. Філософське начало його поезії нерозривно пов'язане із фольклорними мотивами, переважно Лемківщини, і водночас із поетовим потрактуванням культурологічного досвіду переважно міфічного забарвлення. Проблема дослідження індивідуальних поетико-стильових тенденцій поезії Антонича тісно переплітається із рештою світоглядних основ виразно національного скерування: пантеїстичного та християнського.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Вивчення й поцінування творчості Б.-І. Антонича почалося ще в 30-ті роки західноукраїнськими критиками (М. Гнатишак, С. Гординський, І. Дубицький, Є. Маланюк, І. Огієнко, Є. Пеленський та інші), що визначило основні світоглядні та поетико-стильові засади Антонича-поета, зазначаючи оригінальний стан тем та її вдале поєднання із формальними пошуками. І. Огієнко у статті «Соняшний поет Богдан Ігор Антонич» зазначив, що ключові образи-символи в поезії такого ґатунку (сонячність, крилатість, зелень) підтверджують національну традицію, але на вищому рівні осягнення буття.

Формування цілей статті (постановка завдання). Мета й завдання статті полягає в тому, щоб визначити основні риси поетико-сти - льової індивідуальності Б.-І. Антонича крізь призму астральної символіки, розглянути основні елементи моделі художнього світу Антонича та їх естетичну функцію на рівні тексту; простежити взаємозв'язок елементів художнього мислення (поетичне, міфічне, астральне) у структурі поетичного образу в ліриці Антонича.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поезія Антонича ввібрала як символіку слов'янського язичництва, так і біблійні мотиви. У скрутних обставинах визрівав український патріотизм поета. Давнє українське язичництво у своєму лемківському варіанті переплітається у поета з біблійними уявленнями, що особливо яскраво можна простежити на рівні астральної символіки та мотивів землепоклоніння. Сюжет біблійної легенди наповнюється язичницькими символами, а крізь поганські уявлення чітко виокремлено образи Христа, Марії, рідше - Бога - Отця, а також різних християнських святих, схожих на язичницьких.

Найважливіші риси його поетики - національне забарвлення астральної символіки та мотив рідної землі, в якій проростає «співний корінь» мистецтва. Хтонічні міфологеми поклоніння стихійним силам перемежовуються зі вшануванням світил як джерел життя, світла й натхнення. Саме злитість астральної символіки із землепоклонними мотивами й органічне вростання ліричного героя у світ природи дають поетові змогу з надчуттєвих неземних сфер повернутися до підвладних органам чуття стихійних виявів сущого у всесвіті.

Децентралізація образу сонця у зб. «Три перстені» може бути й наслідком наївно-безпосереднього міфологічного язичницького сприйняття дійсності, підсвітленого дитячими враженнями автора: «Квітчасте сонце спить в криниці / На мохом стеленому дні». Язичницькі та християнські уявлення у свідомості українця, особливо на рідній Лемківщині, позначені органічною злитістю: сонце «Кущем горючим таємниці / виходить ранком з глибині» («Елегія про співучі двері»). Ця міфологема є цікавою трансформацією та синтезом християнського сюжету з язичницьким ритуальним дійством. Бог-Отець промовляв до пророка Мойсея з палаючого куща, утаємничивши в ньому вогненно-світлий, спопеляючий славою образ. У язичницьких міфосис - темах багатьох індоєвропейських народів існує уявлення про сонце, яке ночує за морем, у глибині вод. Антонич надав своєму сонцю для спочинку зумисне звужений простір «у криниці на мохом стеленому дні». Язичницьке квітчасте сонце (а квіти - найвищий вияв краси й досконалості природи) метафоризується в образі неопалимого куща. В українців-язичників існувало свято куща на честь ушанування рослин.

У поетичній системі Антонича поняття «сп'яніння й похмілля» передають особливий язичницький екстаз - радість весняної краси. Через «Елегію про співучі двері» відкривається світ дитячих вражень поета: «Ще пам'ятаю: на воді / дрижачи іскри ранок сіє». Метафоричний образ розсипу іскор стосується світанкового сонячного проміння. За словами О. Лосєва, міфічний образ, насамперед, емоційний, максимально підвладний осягненню чуттєвими органами: його наочна картинність ґрунтується на подібності. Б.-І. Антонич саме емоційний імпульс вважав найважливішим для поетичної творчості.

Безмежні щедроти сонця в метафорі «пливло рікою сонце в світ» передано через аморфний образ. Засобом децентралізації є також порівняння сонця із земним вогнем: «як ватра сонце догоріло». В обрядовості купальських свят вогнища виконували функцію заміщення небесного денного світила, присвячувалися найвищому вияву його життєвотворчої сили. Отже, ознаки сонця було приписано земному вогню. Б.-І. Антонич вдався до зворотного перенесення ознак, змалювавши міфологічну картину настання вечора. В «Елегії про перстень пісні» дім поета мислиться як цілий усесвіт, де ростуть «ліричні яблуні» - дерева-дарувальниці натхнення, що символізують цілісність буття, початок усіх речей, земні бажання, безсмертя та вічну молодість. Водночас яблуко символізує спокусу. Символіка яблуні, як і саду, багатопланова й амбівалентна. Поет осмислив її через злитність народних уявлень про сонце й землю - основні сили, що беруть участь у створенні розмаїтих форм життя: «Росте в моєму садісонце - / похмільна квітка тютюну». «Такий децентралізований образ сонця містить натяк на трансформовані уявлення про християнський райський сад як місце найвищого блаженства і язичницьку ефективність прояву двох найважливіших стихій - вогню й землі - в екстатичній рослині» [5, с. 190]. Через «похмільну квітку тютюну» означується сонце в найвищому розпалі життєво-творчої енергії. У поетичному саду натхнення Антонича ростуть на деревах заповітні слова, які цілком визрівають серед ночі (згадаймо його здатність творити у сні).

Поет говорив про множинність змістів поезії та багатовимірність її світів. Тут суміщуються різні часові та просторові площини: «Життя звабливе і прекрасне / в одній хвилині пережить!». Місяць-повня як завершений цикл часу символізує тут поетичну зрілість, а співіснування в одному просторі помножених місяців, які «в долоні обважнілій» несе господар саду натхнення - «юний лірик» - це зібрані й узагальнені духовні здобутки. Людська долоня - місце для накреслень долі, тому невипадково саме в ній опиняється кіш зі стиглими місяцями. Місяць же у «Трьох перстенях» як супутник усілякого натхнення сприяє людській творчості.

Джерело поетичного натхнення автора «Трьох перстенів» - це переважно весняна краса природи. Тому співзвучне єгипетському культу Осіріса - воскресаючого Бога, який проростає із зернин травою, уявлення слов'ян-язичників про юнака Зельмана, що відмикає весняні небесні ворота й проростає у вигляді зелені, модифікується в міфологемі: «І хочеться хлопчині конче / від весняних воріт ключа». Новонароджене весняне сонце постає в образі лошати.

«Відомо, що атрибутом небесної їзди є кінь. Але функції образу незміцнілого ще лошати дещо інші: лоша у травах, спочиває на них, а трава має амбівалентну символіку: сполучає в собі полюси життя і смерті, як і зелений колір. Отже, в образі лошати постає воскресаюче навесні сонячне божество» [4, с 34].

Ідею вічного колообігу життя і смерті, відродження живої природи навесні у зб. «Три перстені» відбиває образ веретена. Але в Б.-І. Антонича (вірш «Веретено») образ сонця децентралізується: «Червоним сонця веретеном / закрутить молоде хлоп'я», підлягаючи поетичному натхненню хлопця, який творить власний світ.

У збірці «Зелена Євангелія» децентралізацію образу місяця у вірші «Перша глава Біблії» зумовлено зіставленням біблійної легенди про першородний гріх з авторським апокрифом.

Яблуко в українській міфології вважалося атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові - Лади. У міфосистемах індоєвропейських народів яблуко і яблуня - символ цілісності, пер - шопочатку всіх речей. Єва як першопочаток людства асоціюється з українською Даною - великою праматір'ю - водою, що тісно пов'язана з місяцем. Суміщення часо-просторових площин, на якому базується заміна яблука місяцем у контексті Антонича, є переосмисленням сутності першород - ного гріха як приреченості людини, фактично - запереченням її гріховної природи. Обурення левів - вогнеочисної сонячної сили - спричинене відчуженням людини від світу живої природи, особливо рослинної, намаганням вивищитися над нею. За Біблією, Бог поставив перших людей володарювати над усім створеним світом, окрім небесних світил і стихій. Отже, Антоничева Єва, зірвавши з яблуні місяць, порушила усталений у світі порядок речей, через що збунтувалися леви (зооморфна персоніфікація вогнеочисної сили торжествуючого сонця). Після цього сталося розмежування добра і зла, що виявляє себе через поняття совісті. І в Біблії, і в Антоничевому апокрифі після порушення первісного порядку відбувся перехід до цивілізації. У поета тут лунають міські мотиви, які в останній збірці («Ротації») стануть виявом акралізації буття. Єва ототожнюється з ранковою зорею. Тому мотив рвання місяця з яблуні, побудований на зіставлені різних просторових структур, може означати й настання світанку як прозріння добра і зла. Час, коли місяць зникає з нічного неба внаслідок завершення циклу, передбачає настання нового циклу в язичників та нового шляху для християн.

Основне змістове наповнення «Зеленої Євангелії» - поклоніння рослинній природі, тому тут досить часто трапляються децентралізовані образи світил, що ростуть на деревах: «і вітер листя розгортає, / бо хоче сонце з вільх зірвати». У вірші «Весна» на вільхах місяць розклюють зозулі - трансформоване уявлення про зозулю, яка пророкує людині кількість залишених років життя, і місяць як циклічне мірило часу. Зозуля відраховує роки, а місяць - дні, і цим спричинене співвідношення між ними: «місяць розклюють зозулі». Дещо відмінний децентралізований образ сонця, особливо близький до первісного наївного сприймання, трапляються у вірші «Село»: «Застрягло сонце між два клени».

У збірці «Ротації» зміщення образів світил щодо центру світобудови має відмінну од попередніх збірок мотивацію. Міське сонце зловісне, воно асоціюється з довгоногою комахою, що чигає на жертву: «А сонце, мов павук, на мурів скісні луки / антен червоне павутиння розіп'явши, І мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки» [2, с. 18]. Децентралізований образ сонцяу вірші «Весна» зумовлений перенесенням ознак міського оточення на світило: «метелики, мов пил, спливають роєм / в калюжі сонця». Отже, у місті, де «місяць - мідний птах натхнення злого», децентралізація світил щодо світобудови, зміщення їх небесного простору пов'язана зі втратою сакрального змісту буття. Коли почуття втрачають цінність, то й назви світил звучать як перифрази (вірш «Назавжди»): «Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі / і платять їх панам за 5 хвилин кохання».

В українській демонології був птах Лунь, що хапав душі й відносив у потойбіччя. У давньоримській міфології кожне місто мало свого покровителя-генія, доброго чи злого, - в Антонича він злий.

Символ міського місяця в Антонича амбівалентний. За М. Костомаровим, типізовані персоніфіковані рослини і тваринні образи перетворюються на символи в міфології. Місяць розмежовано автором на світло на небі й на сяйво, що проникає в кімнату у вигляді зооморфного образу: «А місяць лежить у мене на канапі». Це індивідуальна авторська міфологема. Цікаво, що коли зооморфних рис кота набуває саме світило, його сяйво втілюється в образі цинічної миші, яка стає свідком смерті. В індійській міфології існував взаємодоповнювальний образ білої та чорної мишей, які поступово розточують життя.

Висновки. Отже, образ зірок децентралізований і підпорядкований злому генію міста, розбещеного цивілізацією, що має згубний вплив на людські душі. Цим післяісторичним хаосом «майже біологізованого», як зазначав сам поет, міста й замикається збірка «Ротації». Образи світил централізуються, коли сонце, місяць, зоря чи зорі мисляться компонентами астральної тріади й посідають горішню позицію світобудови; коли астральна тріада асоціюється з мойрами, які визначають творчу долю митця й весняної природи; коли сонце й місяць постають в образах ремісницьких виробів; коли рух сонця по небу передається в образі веретена чи мотовила, що обертається, або ж через образи небесної їзди на конях второваним небесним шляхом.

Список літератури

1. Антонич Б.-І. Поезія / Б.-І. Антонич. - К.: Рад. письменник, 1967. - 216 с.

2. Лісовий В. Світоглядні обрії поезії Б.-І. Антонича / В. Лісовий // Генеза. - 1994. - №1. - С. 17-19.

3. Пономаренко О. Мотиви колядок, щедрівок та веснянок у поезії Б.-І. Антонича / О. Пономаренко // Укр. мова і літ. в школі. - 2005. - №7. - С. 46-56.

4. Пономаренко Олеся. Астральна символіка в поезії Б.-І. Антонича / Олеся Пономаренко // Слово і час. - 2004. - №5. - С. 30-38.

5. Пономаренко Олеся. Централізовані образи світил у поезії Богдана-Ігоря Антонича / Олеся Пономаренко // Укр. мова й л-ра в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2004. - №4. - С. 185-193.

Размещено на Allbest.ru