"Одеський текст" у творчості Івана Микитенка

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Одеський текст" у творчості Івана Микитенка

Постановка проблеми. «Урбаністичні студії» є перспективним, але не надто розробленим напрямком українського літературознавства. Київський, Львівський, Харківський, Станіславівський «тексти» лише віднедавна стали об'єктом спеціальних досліджень. Доволі привабливим у цьому ракурсі видається дослідження Одеського «тексту» у творчості письменників - представників різних епох і націй. У 1920-1930-х роках з Одесою так чи інакше була пов'язана доля багатьох українських письменників. Наприклад, Микола Куліш перебував в Одесі з 1922 по 1925 рік - працював у губернському відділі народної освіти на посаді інспектора шкіл, у 1924 р. написав п'єсу «97», був членом регіонального відділення письменницької спілки «Гарт». З 1923 до 1927 року на Одеській кінофабриці працював Юрій Яновський. У 1926 році до Одеси прибув Олександр Довженко - закінчувати фільм «Вася-реформатор», тут він влаштувався режисером на кінофабриці, зняв «Ягідку коханім» (1926), «Сумку дипкур'єра» (1927), «Звенигору» (1928). На Одеській кіностудії працювали також Микола Бажай та Олександр Корнійчук. Цей перелік можна було б продовжувати, однак у пропонованій статті ми вирішили зупинитися на постаті призабутого нині письменника-соцреаліста Івана Микитенка.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення доробку Івана Кіндратовича Микитенка нині перебуває на маргінесі дослідницьких зацікавлень українських літературознавців. До праць, які вийшли в радянський час (заявлені там оцінки застарілі, позначені впливом вульгарного соціологізму, надмірної ідеологізації [Див.: 4; 12; 14; 16]), нині додалася низка матеріалів, які можна маркувати за допомогою епітетів «ознайомлювальний», «оглядовий». їх поява зчаста була інспірована ювілейними датами (70, 80-річчям письменника). Автори цих публікацій передовсім прагнули «реанімувати» ім'я Івана Микитенка, повернути його твори до актуального літературознавчого дискурсу [Див.: 1; 6; 10; 11]. На цьому тлі вирізняються дослідження Тетяни Свербілової [напр..: 15]. Дослідниця інтерпретує драматургію письменника в контексті соцреалізму як одного з різновидів масової культури XX століття.

Актуальність дослідження. Наявних нині праць вочевидь недостатньо, аби заповнити цю лакуну. Дослідження творчості Івана Микитенка видається актуальним, адже інтерпретація його прози й драматургії становить інтерес не лише з огляду на потребу доповнення й корекції уявлень про історію українського письменства XX століття, а й як приклад синтезу письменства й політики, що породив таке химерне літературне явище як соцреалізм. Звертаючись до життєвих віх і творчих орієнтирів Івана Микитенка, переконуємося, яку важливу роль відіграла Одеса в його долі - тут він сформувався як особистість, як письменник і організатор літературного життя, журналіст і громадський діяч. Оскільки раніше ця проблема не була об'єктом спеціальних наукових студій, можемо стверджувати, що вона має певну наукову новизну й може становити інтерес для дослідників українського письменства 1920-1930 років.

Мета статті - проаналізувати специфіку оприявнення Одеського «тексту» у творчості Івана Микитенка (зокрема, на прикладі ранньої прози і драматургії).

Виклад основного матеріалу. У «Південній Пальмирі» Микитенко опинився 1922 року - позаду було батракування в поміщицькій економії, навчання у двокласній міністерській школі й Херсонському військово-фельдшерському училищі, фронти Першої світової і громадянської війни, революція, праця лікпомом у Житомирі, фельдшером у Ганівці, епідемлікпомом у Єлизаветграді... Перед нами - пересічна біографія людини, яка, на перший погляд, не заповідалася на щось визначне. Однак молодий чоловік мав амбітні плани здобути освіту й посісти помітніше місце в суспільній ієрархії «Країни Рад» (керуючись більшовицьким принципом «хто був нічим - той стане всім»). Шлях до вершин літературного визнанім почався з того, що 1922 р. нечаївський комітет незаможників відрядив Івана Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. Доля майбутнього письменника може бути прикладом розгортання традиційного сюжету світового письменства, який на українському конкретно-історичному матеріалі так переконливо відобразив Валер'ян Підмогильний у романі «Місто». Це була спроба амбітного провінціала «завоювати» місто. Шлях до вершин «пролетарської науки» й отримання лікарського фаху був непростим. Аби мати кошти на прожиття, доводилося паралельно з навчанням підпрацьовувати двірником, вантажником у порту (про це йдеться зокрема в нарисі «На роботі», драмі «Кадри»),

Емоційне забарвлення того чи іншого «міського тексту» у творчості письменника залежить від багатьох чинників, зокрема - від ступеня «спорідненості» Особистості з Містом. Цілком очевидно: якщо людина народилася в цьому Місті, то в більшості випадків вона сприйматиме його як позитивно маркований «рідний» / «свій» простір. Подібні конотації міського топосу формуються і в тому випадку, коли в людини з тим чи іншим містом пов'язані приємні спогади (завдяки цьому чужий простір втрачає відтінок ворожості, «привласнюється»), У цьому контексті можемо, наприклад, згадати роман Ю. Яновського «Майстер корабля». За слушним твердженням М. Гнатюка, «Одеський текст Яновського занурює читача в особливу атмосферу Міста, наснаженого морською свободою, творчістю, любов'ю, безкорисливою дружбою, романтикою, рвійністю вибіленого яскравим сонцем вітрила (курсив наш - Л.С.). Унікальний топос Одеси включає складне переплетіння “свого” й “чужого”, стимулюючи інтенсивне інтелектуальне життя, оригінальну архітектуру, специфічний стиль поведінки, неповторні характери. Домінантою простору в цьому топосі стає безмежність, неторованість, поєднання інтелектуальних, духовних і чуттєвих сфер. У текстуальному просторі Яновського Одеса має символічний зміст. Це -- місто, де втілюються мрії. Це - ілюзія, яка має здатність до реалізації. Захоплюючись ним і навіть дещо ідеалізуючи, митець витворює ту особливу ауру, де мирно сусідять високе і приземлене, пізнаване і непізнане. Топос міста виявляє вітаїстичну модель, заряджену життєствердною семантикою» [2, с.43-44]. Інша справа, коли йдеться про маргінала, який (як Степан Радченко в романі Валер'яна Підмогильного) намагається «завоювати» місто. Для нього місто є чужим, незрозумілим, незрідка ворожим простором, що чинить опір його вторгненню, перешкоджає реалізації задуманого. Від перших днів перебування в Одесі Іван Микитенко почуває подвійну «упослідженість» - соціальну (як і будь-який уродженець села у великому місті) й національну (як українець у багатонаціональному місті з домінуючою російською культурою). Однак він доволі швидко долає перші щаблі соціалізації, обираючи шлях не пристосування, поступового «вростання» в новий культурний ґрунт, а «революційного завоювання» міста, переструктурування його відповідно до власних потреб. В долі Івана Микитенка це чи не найпоказовіше виявляється в епізоді створення Одеської філії «Гарту».

Характеристика літературного життя Одеси того часу виразно постає зі спогадів Петра Когута: «На початку 20-х років письменники і критики Одеси, що писали російською мовою, гуртувалися навколо таких літературних об'єднань, як “Молодая гвардия”, “Смена”, “Перевал”, “Юголеф” тощо. Наймасовішою і найсерйознішою була літературна організація «Потоки Октября». Українських літературних об'єднань не існувало» [5, с.11]. Навесні 1924 року І.Микитенко скрушно констатував: “В Одесі тривало надто сумне явище: з одного боку - шпарка українізація, а з другого - дірка, провалля, нема нічого, нема самого головного, нема культури пролетаріату в українській формі”, нема “глибокої творчої і культурної праці на українській мові”. Утворився, так би мовити, вакуум» [Там само]. На 1 курсі медінституту письменник-початківець стає членом наймасовішого одеського літературного робітничого об'єднання «Потоки Октября», яке функціонувало при клубі Ілліча в районі Січневих майстерень. Тяжіння молодих робітничо-селянських письменників до «групових форм роботи» - показовий симптом, що підкреслює потребу створення власного «духовного простору», на противагу до класичного письменства, на тлі якого вони виглядали надто примітивно й непрезентабельно. Однак перебування в цій літорганізації не задовольняло «культурні потреби» амбітного молодого чоловіка, тож при нагоді він взявся до формування того україномовного літературного простору, де міг би почуватися більш органічно й відігравати домінуючу роль. Принагідно зацитуємо ще один фрагмент спогадів Петра Когута: «Наприкінці березня 1924 р. до Одеси приїхав Дмитро Бузько і домовився скликати засідання групи майбутніх гартованців для створення оргбюро. І.Микитенко був призначений секретарем оргбюро. Він ходив по інститутах, робітфаках, гуртожитках і особисто запрошував людей до участі в роботі студії (курсив наш - Л.С.). За порівняно короткий час він спромігся розшукати чоловік десять, що мали нахил до написання віршів та оповідань. То була вузівська та робітфаківська молодь. Вона й склала основне ядро студії. Приміщення для засідань студії було в будинку № 31 на вул. Карла Маркса» [5, с.14]. У наведеній цитаті привертає увагу промовиста деталь - Іван Микитенко «набирав» майбутніх членів організації серед вузівської та робітфаківської молоді, а не серед людей, які вже мали певне літературне «ім'я». Це був той контингент, над яким він міг домінувати, почувати власну вищість, а отже мав нагоду для самоствердження. Микитенко проводив заняття студії (як правило, у четвер чи суботу), організовував масові літературні заходи (перша масова літвечірка відбулася в сільськогосподарському клубі 4 травня 1924 р.), колективні виїзди в робітничі клуби. Гартованці збирали кошти на розширення фондів міських бібліотек, увічнення пам'яті вбитого сількора Григорія Малиновського, провели вечір пам'яті Шолом-Алейхема тощо. Головною формою роботи з літературною молоддю були читання й обговорення нових творів, «найкращу оцінку (за спогадами П.Когута - Л.С.) діставали твори Марії Пригари, Василя Миколюка, Панька Педи, пізніше - Мечислава Гаска і Володимира Гадзинського» [5, с. 19]. Між іншим, серед членів Одеської філії «Гарту» був і Микола Куліш, на одному із засідань він навіть читав фрагменти драми «97», однак помітнішої ролі в роботі групи він не відігравав (зрештою Івану Микитенку не потрібні були талановитіші конкуренти).

Гостра потреба самоствердження, «завоювання міста» прочитується і в інших деталях перебування письменника в Одесі. У спогадах про І.Микитенка часто констатується його постійна зайнятість, феноменальна працездатність. Йому вдається поєднувати навчання в медінституті з журналістикою, партійною, агітаційно-пропагандистською и суспільно корисною⁴ працею. Подібна життєва стратегія оприявнює симптоми невротичного розладу. З одного боку, втеча в активну громадську діяльність є спробою заповнити внутрішню екзистенційну порожнечу, подолати страх самотності, з іншого - намаганням довести оточуючим власний хист, значущість, незамінність. При тому Іван Микитенко веде також активну творчу роботу. «Я почав писати виключно вірші, - занотував письменник в автобіографії. - Вони ніколи не були майстерними, але, кажуть, в них був темперамент. Перший вірш був надрукований 7 листопада 1922 року в день 5-ї річниці Жовтневої революції в одеській газеті “Известия”⁵. Це була перша моя надрукована річ. Називався вірш “Сьогодні свято”. Він був агітаційний, надрукований на першій сторінці крупним цицеро і багато ночей не давав мені спокою. Вірші я потім писав кілька років, вони друкувалися в газетах і журналах, поема “Огні” вийшла окремою книгою в Держвидаві України» [9, с.400-401]. Пізніше популярними стали пісні на слова І. Микитенка «Ой що ж то за шум учинився?», «Ішли полки червонії...» Але, як зізнавався далі письменник, «ця робота не задовольняла мене, не давала творчої розрядки. Тому я почав писати прозою». Незабаром у місцевих газетах з'являються його перші новели й оповіданнях, як-от: «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923), цикл «Етюди червоні» (як противага до «Синіх етюдів» М.Хвильового). Згодом вони увійшли до книжки «На сонячних гонах». Писав Микитенко й агітки, які потім широко використовував Одеський кабінет політпросвітроботи. Перша «широкоформатна» чотириактна п'єса митця «Іду» (1926) також була написана в Одесі на замовлення харківського журналу «Сільський театр» [6]. У цьому місті письменник докладніше вивчає театральну справу, пише рецензії на вистави, перекладає «Мандат» Н. Ердмана, «Міщанина-шляхтича» Ж.-Б. Мольєра, «Полум'ярів» А. Луначарського.

Ще одна цікава сторінка біографії письменника цього періоду - співпраця з Одеською держдрамою. Пізніше він згадував: «Десь весною чи літом 1925 року до Одеси приїхав М.С. Терещенко, про якого я чув як про режисера лівого напрямку, але з яким раніше не зустрічався і не був знайомий. Він прийшов до мене, розповів про те, що його призначено мистецьким керівником Одеської держдрами, про утворення якої було відповідне рішенім партійних організацій. Він сказав мені, що хоче встановити щільний контакт з одеським “Гартом”, а мене запросив від імені дирекції на посаду завідувача літературної частини театру і взагалі - до активної участі в організації і в роботі театру (...) Незабаром потому я виїхав на літні канікули, і вже там, в с. Рівному Одеської обл., дістав офіційне повідомлення дирекції, що мене призначено на завідувача літературної частини Одеської держдрами. Я не міг діждатися кінця канікул і виїхав до Одеси значно раніше того терміну, що був призначений мені від дирекції (курсив наш - Л.С.)» [9, с.429]. Для провінціала, який відчайдушно боровся за визнання, це був серйозний здобуток. Здавалося б, парадокс: на відповідальну посаду в новоствореному театрі призначили не людину, яка мала відповідний досвід і літературне «ім'я», а письменника-початківця, в активі якого було кілька учнівських оповідань і новел, а також низка примітивних агіток-одноактівок⁷, які не могли претендувати на високу естетичну цінність. Однак мотивація влади була прозорою: Микитенка вибрали не за літературні заслуги, а лише завдяки «правильній партійній позиції». Праця в Одеській держдрамі дала майбутньому «придворному драматургу» знання сцени, розуміння законів театру, які він активно використовуватиме, аби щороку відповідно до партійних настанов продукувати драми про колективізацію, індустріалізацію, становлення радянських наукових кадрів тощо.

Зрештою І. Микитенко досяг бажаного - його помітили й наприкінці 1926 року запросили до тодішньої столиці України - Харкова. Протягом наступного десятиліття він регулярно навідувався до Одеси - але вже не як маргінал-абітурієнт, а як відомий драматург, чиї п'єси йшли на сцені Одеської держдрами. Саме тут 25 вересня 1929 р. відбулася прем'єрна постановка «Диктатури»⁸ - п'єси, що принесла йому визнання. Між іншим, творча історія «Диктатури» також безпосередньо пов'язана з Одесою. У спогадах Івана Микитенка надибуємо такий уступ: «1925-1927 рр. я працював в Одесі на заводі ім. Благоєва на пропагандистській роботі (мене відрядила туди парторганізація медінституту). Одного разу ми з групою робітників поїхали у підшефне село - кілометрів 90 від Одеси. Було завдання провести там відповідну роботу й налагодити змичку. Село глухе, куркульський вплив досить сильний. Приїхали ми вранці, але тільки під вечір приміщення сільради наповнилось народом. Закурили... Через кілька хвилин дим стояв під саму стелю. Обличчя людей ледве мріють, ніби в густому тумані. Виступив я з доповіддю про завдання нашої роботи. Товариші робітники докладно розповіли про свій завод і поставили перед селянами кілька найважливіших питань про взаємини міста й села. Настрій створився бойовий, але коли дійшло до обговорення, - всі мовчать... “Ну, хто візьме слово, товариші?” Мовчать. “Може, в кого є запитання?” Теж мовчать... “Чого ж ви мовчите, товариші селяни? Викладайте свої міркування... будемо разом думати”. Тоді десь з гущини піднеслась рука: “Дозвольте мені. Тут ви все говорили правильно. Я згоден. А от скажіть мені, чого воно так, що власть робочих і селян, а диктатура - пролетаріату? Отут-то воно як?” Хтось у натовпі крекнув. Хтось зітхнув. А хтось підхихикнув. Загомоніли. “Оце загнув” (...) Запитання це назавжди залишилося в моїй пам'яті, і виринуло воно 1929 року...» [9, с.441]. Цей випадок із життя дав поштовх до написання драми, в якій письменник спробував дати відповідь на зазначене провокативне запитання. Окрім «Диктатури», більшість п'єс Івана Микитенка («Кадри», «Бастилія Божої матері», «Дівчата нашої країни», «Соло на флейті») також знайшли своє сценічне втілення на підмостках Одеської держдрами.

Безсумнівно, саме Одеса (а не Харків чи Київ) була тим містом, яке заклало підвалини творчої особистості Івана Микитенка. Однак, воно так і лишилося для митця не завойованим остаточно. Напевне, саме тому (на відміну від Ю. Яновського) образ Одеси в його творах не набуває романтично-сентиментальних конотацій. Назагал, у формуванні «Одеського тексту» у творах Івана Микитенка виразно простежуються три щаблі «еволюції»: 1 - рання проза (де з'являються окремі невиразні згадки про місто); 2 - драма «Кадри» («Світіть нам зорі»), в якій формуються прикмети Одеського топосу; 3 - повість «Вуркагани» (на її сторінках проступають виразні прикмети «Одеського тексту»), У цій статті головну увагу планується зосередити на аналізі ранньої прози й драми «Кадри» (повість «Вуркагани» має стати об'єктом спеціальної наукової студії).

Зважаючи на те, яку суттєву роль відіграли роки перебування в Одесі у долі Івана Микитенка, можна було б припустити, що образ Міста зустрічається в його творчості доволі часто. Однак, це хибна гіпотеза - насправді в його ранній прозі він зринає лиш у двох творах - оповіданні «Між кучугурами» й повісті «Антонів огонь», але і в них Одеса лише принагідно згадується, головними художніми топосами залишаються невеличке провінційне містечко й село, охоплені революційними зрушеннями. Вперше Одеса згадується в оповіданні «Між кучугурами» (1924). Його головний герой Грицько (як і автор) вчиться в Одесі на лікаря. Коли хлопець приїздить на Різдво до рідних у село Березнічовата, дід Василь розпитує його про місто. У відповідь онук «трохи розповідає про життя студентське, а то більше розпитує діда, як він тут...

- Кую потроху... То прядки робив, то по хазяйству... Там, мабуть, церков не дуже, в Одесії.. Га?

- Чого ж, є... доволі...

- Ти ж хоч по великих празниках?..

- Та, як прийдеться... До цього часу ще не доводилося бути ні в одній. Все ніколи» [7, с.58].

Змістовим центром твору є конфлікт поколінь, репрезентований через образи діда (старий постійно читає Біблію, з пієтетом ставиться до Різдвяних традицій і звичаїв) й онука, котрий принагідно веде в селі антирелігійну агітацію. Рецепція Одеси в цьому випадку залежить від ціннісних пріоритетів персонажів: якщо дід ставиться до міста з підозрою (для нього Одеса - це простір спокуси й випробування, тим більше за радянської влади, яка закриває церкви й монастирі, розхитуючи традиційну християнську духовність), то юнак сприймає Одесу винятково як місто, де він може здобути фах.

Принагідно Одеса згадується також у повісті «Антонів огонь». Центральним топосом твору є невеличке провінційне містечко із символічною назвою Криве, куди Микола Підгаєцький повертається після закінчення медінституту, аби відпочити й визначитися з планами на майбутнє. У розмовах з родичами він по кілька разів розповідає «за іспити, за професорів, за театри, за великі вітрини з золотом і шовками, за все, що тут здавалося таким неймовірним і незмінно викликало у слухачів великий подив (курсив наш - Л.С.)» [7, с. 113]. У сприйнятті провінціалів Одеса - це своєрідний екзотичний топос, складовими якого є розкіш і блиск (подібні спогади зберіг про неї і лікар Кранц, який сподівається вдало одружитися й, отримавши солідний посаг нареченої, переїхати до великого міста). У рецепції Підгаєцького Одеса пов'язана не так із розкошами й великими можливостями, як із голодом, нестатками, складністю навчання: «Микола пригадував, як вони жили в одній кімнаті й готувалися разом до іспитів. Це було так недавно і ніби давно, хто його знає й коли. Кімната на четвертому поверсі. Вікно в чиюсь стіну. На столі, на ліжках, на кошиках - книжки, атласи, препарати. Як вони обидва рвались жити!» [7, с. 142].

В обох згаданих текстах Одеса фігурує не як повноцінна складова художнього світу, а лише як принагідна згадка про місто; натомість у драмі «Кадри» вона є головним місцем дії. Під пером драматурга одеський топос набуває рис просторової й духовно-культурної неповторності. Чіткого візуального образу міста тут ще немає. Одеса у «Кадрах» - це «напівпорожній простір», частіше вона перебуває «на другому плані», подається як тло розгортання сюжету. В об'єктив письменницької уваги потрапляє не так багато топонімів, культурних, ментальних прикмет, однак певні узагальнення про специфіку формування Одеського топосу вже можна зробити. В художньому осмисленні цієї проблеми виокремлюємо кілька складових: 1 - одеські локуси, 2 - образи одеситів, 3 - презентація міста через специфічну мовну стихію.

На рівні конкретно-просторової деталізації в драмі «Кадри» присутні кілька власне одеських локусів. Перший - університет. Це не лише головне місце дії, а й простір зіткнення головних протидіючих сил, в якому беруть участь: з одного боку - «нові кадри», вихованням яких переймається радянська влада (автор відверто симпатизує вихідцям із провінції, студентам «від плугу й верстата» без освіти й базової підготовки, які намагаються, як колись і сам драматург, завоювати чуже / вороже місто), з другого - «старі кадри» (університетські професори, яких автор чітко диференціює залежно від ставлення до радянської влади).

На окрему увагу заслуговує присвята драми - «пролетарському студентству, що в бурі і натиску зруйнувало задушливі “храми ” буржуазної науки і створило огненні кузні пролетарської революційної думки (курсив і підкреслення наші - Л.С.)» [8, с.79]. Риторичне протиставлення «храму»¹¹ й «кузні»¹² в цьому фрагменті драми, відповідно до авторського задуму, мало віддзеркалювати завоювання пролетаріатом і цієї сфери суспільного життя. Однак нині воно сприймається по-іншому, увиразнюючи негативні наслідки руйнування наукових осередків, що призвело зниження рівня освіти, розхитування фундаментальної науки. Замість засвоювати сконденсовані в науковому знанні згустки вікового людського пролетарська радянська вища школа¹⁴. А сама Одеса має перетворитися на уніфіковане пролетарське місто, позбавлене власного неповторного обличчя¹⁵.

Характерним прикладом художнього відображення цієї тези стала шістнадцята картина другої дії з промовистою назвою «Геть стару Одесу!» Назагал у ній ідеться про старі книжки, які студенти викидають із бібліотеки. До їх числа потрапляє й брошура Де Рібаса «Стара Одеса», з якої Мося Шкіндер читає голодним студентам описи крамниці Джузеппе Маріанні на Грецькій вулиці. До революції покупцям пропонували тут копчену шинку, болонську й міланську ковбасу, а також низку інших смаколиків [8, с. 126]. На перший погляд, присутність такої книги в технічній науковій бібліотеці необов'язкова, вона може зацікавити хіба що вузьке коло читачів; але наразі йдеться про інше. Цю картину варто інтерпретувати не приземлено-реалістично, а як певну символічну репрезентацію авторської надідеї: разом із книжкою Де Рібаса персонажі твору прагнуть викинути «на звалище історії» й ту стару Одесу, яка є для них чужим / ворожим простором.

Другим традиційним одеським локусом у драмі «Кадри» є море. Згадка про море - необхідна деталь-маркер, за допомогою якої відбувається «упізнавання» образу Одеси. Зринає вона в четвертій картині першої дії: новоприбулі студенти, яким ще не дали місць у гуртожитку, змушені поселитися разом із Котею в напівзруйнованому старому будинку. Єдина перевага їх нового помешкання - вид на море, яким захоплюється романтичний Антоньйо: «Чудово! Та ви ж тут, як бурсаки. А море! А море яке! Ах... море (...) Артистично. Друзі мої! Розкішно! Хоч у романі описуй» [8, с.97]. Остання фраза іронічно переадресовує реципієнтів до «романтичних» екзальтовано-декоративних описів моря у творах інших письменників. Сам же Микитенко (як і його персонажі) не надто переймається живописністю «картинки», не виявляє особливого захоплення морськими пейзажами. Для нього це лише фрагмент урбаністичного топосу: «Море, скелі і пляж - пустельний, осінній. Рідко хто пройде тут помилуватися з осіннього моря, що цілий час шумить непривітно й одноманітно» [8, с.95]. Невиразність пейзажу зумовлена частково раціоналістичністю, беземоційністю автора, частково тим, що дія тут відбувається пізньої осені. До переліку специфічних одеських локусів у драмі можемо зарахувати також порт, залізничні майстерні й вокзал.

З-поміж персонажів, які презентують університетську професуру, привертають увагу образи Белого, Богоявленського, Воронова, Кукушкіна, Сльозкіна. Типологічно вони є представниками дореволюційної інтелігенції, з властивими для неї аристократизмом, інтелектуальністю, рафінованістю. Робота з «пролетарським студентством» викликає в них закономірне роздратування. Критику викликає низький рівень освіченості, безкультурність, надмірна політизація, пафос руйнування «старого світу» тощо. Протягом розгортання драматичної дії ці персонажі мають остаточно визначитися із своїм ставленням до радянської влади: Бєлий і Сльозкін залишаються злісними ворогами (Бєлий емігрує до Парижу, звідки шле підбадьорливі листи про допомогу закордону у боротьбі з радвладою; Сльозкін залишається в університеті, зсередини підриваючи систему); Богоявленський, Воронов і Кукушкін вагаються, але під впливом Гармаша й Кочерги ближче до фіналу прогнозовано перевиховуються й стають апологетами пролетарської науки. У драмі ретранслюється важлива теза соцреалістичної літератури - перетворення їх на «повноцінних членів відбувається перетворення Одеси на «пролетарське місто»). Позитивними персонажами драми є не одесити, а студенти, які приїхали на навчання з провінційних містечок і сіл (Терень Крижень, Мося Шкіндер, Олена Череда, Тарас Роботяга, Микола Прядка та ін.).

Ще одним складником «Одеського тексту» в драмі «Кадри» є специфічна мовна стихія, завдяки якій розпізнаються одесити. «Одеська мова» актуалізувалася в суспільній свідомості завдяки художній літературі (зокрема, вона присутня в «Одеських оповіданнях» Ісаака Бабеля, «Інтервенції» Лева Славіна), кінематографу (фільмам Кіри Муратової, телесеріалу «Ліквідація», «Усмішці Бога»), пісенній творчості (репертуар Леоніда Утьосова, Марка Бернеса, Аркадія Северного, хору Турецького), естраді (сатиричним мініатюрам Аркадія Райкіна, Михайла Жванецького, Романа Карцева, Клари Новикової), фольклору тощо. Вона зародилася в першій третині XIX століття внаслідок сильного впливу на російську мову французької, грецької, італійської, української мов. Протягом XIX століття у зв'язку із зростанням кількості єврейського населення посилився також вплив мови ідиш. Як влучно зауважив В.Дорошевич, «одеська мова начинена мовами усього світу, приготована по- грецьки, з польським соусом. І одесити при всьому цьому запевняють, ніби вони говорять по-російськи» [Див.: 3].

У драмі «Кадри» ця мовна стихія найпоказовіше презентована у мовленні Коті (університетська професура із зрозумілих причин її уникає, найхарактернішою рисою їх мовлення є домінування наукової лексики, латиномовних афоризмів тощо). Ознаки «одеського тексту» виявляються тут на фонетичному, граматичному, лексичному рівнях, у специфічній фразеології, наприклад: «Дя, на Одес? (...) Альоша, шя. Думаєш, у тібє пашьол? І я на Одес. А барішню візьмете? Ох, і барішня. Строга, а вумна. Е-ей, сюд-дою. (...) Топайте сюдою, тут свої. Дя, а шамать німа? (...) Мінє увесь Одес знає. За мною не пропадеш!» [8,

с.86]. Присутні ці елементи і в мовленні Шпака (наприклад, «може, я з дворянського сословія. Може, в мене нівєста з голубими глазами і в каракульовом меху білу грудь согріваїть, а на вікні цвіти дєлають запах» [8, с. 131 ]). Автентично одеськими є також наведені в драмі «фольклорні» тексти - пісні Коті й Шпака, а також твір, що дав першу назву драми: «В роки 1923, 1924, 1925, - згадував Микитенко, - в Одесі була дуже популярна серед пролетарського студентства пісня “Світіть нам, зорі!”, яку написав робітфаківець Прокоф'єв, а на музику поклав другий робітфаківець т. Третяк. Я завів перші 4 рядки її до п'єси» [9, с.411].

Висновки

микитенко одеса текст соцреалізм

Одеса відіграла важливу роль у житті і творчій долі І.Микитенка, сприяла становленню його як особистості і як письменника. Формування «Одеського тексту» у творах митця було започатковане в ранній прозі (в оповіданні «Між кучугурами» й повісті «Антонів огонь» з'являються окремі невиразні штрихи до образу міста), продовжилося в драмі «Кадри» (прикмети Одеського топосу тут увиразнюються й конкретизуються; в об'єктив письменницької уваги потрапляють конкретні одеські локуси - університет, море, залізничні майстерні, вокзал, образи одеситів - вуркаганів Коті, Шпака, Бика..

Радянська влада послідовно намагалася знівелювати особливу ауру Міста. Цього вдалося досягти лише частково, до того ж - значно пізніше. У період навчання Микитенка в медінституті цей процес лише набирав обертів.

Мені можуть зауважити, що драма «Кадри» (надалі в цій статті ми будемо застосовувати остаточний авторський заголовок, опускаючи перший варіант назви - «Світіть нам зорі!») була написана через три роки після «Вуркаганів» - у 1930. Однак ця часова інверсія не видається мені суттєвою. Варто пригадати, що задум п'єси виник не 1930 р., а значно раніше - в часи навчання письменника в Одеському медінституті. «“Кадри” мають восьмилітню історію, - занотував І.Микитенко. - Перший початківський ескіз студентської п'єси під назвою “Благодарю вас” я написав 1924 року на тему чистки інституту від класово-ворожих елементів. П'єса була популярна в Одеському медичному інституті, студентом якого я тоді був, а також серед студентства інших одеських вишів. До теми боротьби пролетаріату за фортеці вищої школи я знову повернувся 1928 р., спеціально зайнявшись вивченням потрібних мені матеріалів» [9, с.411].

Наразі цей образ позбавлений відтінку урочистості, пафосності, в інтерпретації Микитенка він набуває іронічного відтінку.

Для пролетарської доби характерна тенденція ототожнювати наукові, навчальні й культурні заклади із заводами, фабриками, шахтами, кузнями, а творчий процес - із виробництвом. Завдяки цьому духовна діяльність виводиться із метафізичної площини у сферу матеріального виробництва, себто приземлюється, втрачає сакральний статус. Що являє собою цей образ/міф, можемо дізнатися, наприклад, із нотаток Ігоря Плисюка. На початку XX століття «Одеса по праву носила титул неофіційної третьої столиці імперії. Університетське місто з великою кількістю наукових шкіл - від історії до медицини й фізики. Центр торгівлі й промисловості, в якому не шкодують великих грошей на культуру й просвіту. Тут видається більше газет і журналів, аніж у Москві (не кажучи вже про провінційний Київ), де публікуються корифеї російської літератури - Бунін, Купрін та ін., які часто й довго живуть в Одесі. «На заробітки» в одеські газети приїздять такі зубри вітчизняної журналістики (і гумористики!), як Влас Дорошевич та Аркадій Аверченко. Тут народилися й працювали всесвітньо відомі письменники - п'єси Семена Юшкевича, до прикладу, ставили в Московському художньому театрі Станіславського і за кордоном, його романи перекладені на багато європейських мов. У місті є, напевне, найважливіше для центру цивілізації європейського рівня. Культурне середовище, сформоване в унікальних умовах і за унікально короткий час. Поліетнічне за складом, російськомовне, європейське за масштабом» [13]

У цей час більша частина університетів перетворюється на інститути народної освіти. Це була зміна не лише назви, а й статусу навчального закладу, що виразно демонструє тенденцію до загального зниження його наукового рівня. За висновком В.Дергачова, Одеса належить до переліку міст, які найбільше постраждали від радянської адміністративної системи. Влада маргіналів-«безґрунтівців» (рос. «беспочвенников») прагнула витравити пам'ять про волелюбне минуле та особистості реформаторів. Стався найбільший в історії міста, та й всієї країни, вихід талантів й особистостей [3]. Прикметно, що вокзал як місце дії фігурує в драмі двічі - на початку (головні персонажі «штурмують» потяг і їдуть до Одеси, аби здобути вищу освіту) і у фіналі (коли вони роз'їжджаються). Завдяки цьому виникає ефект «рамкової композиції» й специфічний семантичний ефект - сприйняття життя як дороги, постійного руху з короткими зупинками. Чимало персонажів п'єси «списані» з реальних людей. У спогадах І.Микитенка читаємо: «Справедливі зауваження пролетарської громадськості про нетиповість і невиправданість смерті студента-шахтаря Тереня Крижня змусили мене зняти “Легенду” - сцену смерті Тереня, яку я написав був за матеріалами й спогадами про смерть Тереня Олійника, студента Одеського ІНО (курсив наш - Л.С.)» [9, с.410]. Ректором Одеського медінституту в середині 1920 р. був молодий висуванець Лев Васильович Громашевський - він став прототипом Гармаша. В одному з епізодів драматург згадує студента-незаможника Петра Юрженка (свого товариша студентських років). У спогадах автор неодноразово підкреслює автентичність зображеного в драмі, зумовлену застосуванням документальних матеріалів - студентських архівів, журналів, газет, щоденників, автобіографічних спогадів тощо. При цьому перевиховання представників суспільного дна (Коті, Шпака, Бика) відбувається значно успішніше, аніж професури - саме цей прошарок соціально є більш близьким для творців пролетарської революції.

Список використаної літератури

1.Глазунов Г. Драма страшних років. Іван Микитенко: від слави до цькування / Г.Глазунов // День. - 2004. - №226 (15 грудня). - С.4.

2.Гнатюк М.М. Топос Одеси в текстуальному просторі Юрія Яновського / М.М.Гнатюк // Вісник Одеського національного університету. - т.13. - вип.7. Філологія: літературознавство. - Одеса: Одеський ун-т, 2008. - С.34-45.

3.Заєць І.Я. Іван Микитенко: Літературний портрет / І.Я.Заєць. - К., 1970. - 149 с.; Див. також інші матеріали автора: Заєць І. Я. У майстерні І. Микитенка /1. Я. Заєць // Радянське літературознавство. - 1979. - № 9. - С. 47-55;

4.Заєць І. Він відчував пульс доби : [до 90-річчя з дня народження українського радянського письменника І.Микитенка /1. Заєць // Вітчизна. - 1987. - № 9. - С. 188-192.

5.Сонячні гони: Спогади про Івана Микитенка / [упоряд. та приміт. О.І. Микитенка; вступ, ст. С.А. Крижанівського]. - К. : Дніпро, 1967 . - 263 с.

6.Краян-Микитенко 3. Незабутнє. Про письменника І.Микитенка / З.Краян-Микитенко // Українська мова і література. - 1998. - Січень (№3). - С.6-9.

7.Микитенко І.К. Твори: У 4 т. - т.1 : Оповідання й повісті. Поезії / І.К. Микитенко, [упоряд. О.І. Микитенко, передм. Є.Шабліовського]. - К. : Дніпро, 1982. - 471 с.

8.Микитенко І.К. Твори: У 4 т. - т.З : П'єси / І.К.Микитенко, [упоряд. О.Микитенко, ред. тому О.Коломієць]. - К. : Дніпро, 1983. - 479 с.

Размещено на Allbest.ru