Життя та поетичні ідеї Михайло Ореста (1901-1963)

Размещено на http://allbest.ru

Життя та поетичні ідеї Михайло Ореста (1901 - 1963)

Михайло Костянтинович Зеров (Орест -- псевдонім, яким підписував свої твори) народився 1901 р. у Зінькові на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова. М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні. Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі. вірш український поет орест лірика

По війні М. Орест лишився в Німеччині, заробляв на прожиття перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М. Зерова (брата) «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії П. Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963).

У 1963 р. М. Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.

М. Орест -- автор п'яти поетичних книжок. Перша -- «Луни літ» (1944) видана в «Українському видавництві» (Львів--Краків); друга -- «Душа і доля» (Авгсбург, 1946); інші -- «Держава слова» та «Гість і господа» (обидві -- у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував І. Качуровський.

Не менш важлива частина його спадку -- переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов, мав рафінований смак здебільшого при доборі творів і вишукану культуру слова. Вдавався до поезії, рідше -- прози.

Дві перші збірки -- «Луни літ» та «Душа і доля» -- складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових. Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б означити заголовком першого циклу -- «Anima Errans», -- світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе -- реалії його творів. Майже жодних історичних паралелей. Поетичний зір бачить довкола себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами -- 1934, 1937, 1938, 1939, легко збагнути, чому поет говорить:

Прийдешнє -- пуща, в пітьмі вся німа;

Стежки слова, та слів у ній нема.

Ти йдеш: навколо тьма і тьма.

Одне ти знаєш: тиха і смутна

Тебе по той бік пущі жде труна.

Жахлива й німа пуща контрастує із світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших збірок М. Ореста. Досить швидко з'ясовується, що це улюблений образ поета.

Голос природи звучить хорально, це -- поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Це лірика спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух і динаміку.

«О люди, прийдіть, поклоніться лісам!» -- закликає М. Орест, і поступово з'ясовується, що для нього ліс -- не просто частка природи, а знак цілком послідовної та всеохопної філософії, яку поет розкриває перед читачами-неофітами. Він виробив цю філософію в тридцятих роках і сповідував її аж до смерті.

Вкрай заманливо поряд з Георге й Рільке назвати М. Ореста одним із пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі представляють «велику добу» європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм М. Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, але без тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, що у «класичному» символізмі.

Лінію спадкоємності «неокласики» -- Орест, прокреслену І. Кошелівцем у спогадах про поета, якими відкривається книжка «Безсмертні», можна сприймати в досить широкому охопленні тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної системи, і тому, що в М. Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти між об'єктивним і суб'єктивним, між вічністю істини і поривом душі.

Як належиться класицистові, він прагнув осягати і втілювати вічну, трансцендентну суть світу. До постійного поглиблення та різночитання надавався той же його улюблений образ-символ лісу.

Центральним для поета є, на думку Державина, мотив Грааля, за яким -- «ідея обраності й осяяння». Цей мотив близький Томасу Стернзу Еліоту і його трагічним пошукам ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається М. Орестові наївно простою:

Оподаль від людей, злочинства і пороку

Плекай душевний мир і тишину глибоку --

І чисті помисли, посталі в тишині,

Надійно проростуть у нетутешні дні.

Незважаючи на свій особистий печальний досвід, М. Орест оптиміст у тому сенсі, що значно більше за Еліота вірить у несхитну цілісність духу.

Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам'яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів. Поет не випадково поділив усіх їх на дві книжки. У першій він вирішив дати формулу своєї естетики, в другій -- уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.

У вірші «Душа і доля» М. Орест написав:

Порив, що ним живе душа моя,

В слова магічні замикаю я...

Тут і кредо емоційного самообмеження, і характеристика інструменту -- «магія слова». Якщо раніше ця тема у М. Ореста звучала принагідно, то центральним циклом збірки «Держава слова» є Ars poetica -- здебільшого полеміка з естетичними засадами Є. Маланюка (та іншими, хто такі ж принципи сповідував).

У відповідь на його вірш з тією ж назвою Маланюк проголошував:

То не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет -- мотор! Поет -- турбіна!..

Поет -- механік людських мас...

М. Орест саме був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй третій книжці він здекларував моральну заглибленість поезії як її головну засаду. Здається, весь цикл присвячений ролі слова, як і неквапливі гекзаметри поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути співцем, її слід пізнати.

Нарешті, М. Орест наголошує: «... чинити Образам, як і словам, строгий належить добір».

У творі-маніфесті «Поетична мова» митець говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській ліриці так свідомо і відкрито заперечує народні джерела: «Але з народних пісень форм і окрас не вживай».

Він висловлює ще одну важливу ідею своєї естетики:

Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю

Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.

Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою од чогось свого, самобутньо-національного, тобто народного.

М. Орест має на увазі інші у формулу національного: «Національне -- це значить велике, духово достойне...». Він належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що слово покликане нести не лише моральні закони, а й інтелектуальну ідею: «Є мислі ароматні наче квіти, -- І аромати є ментальні...»

Ще один постулат, священний для М. Ореста: поезія є тайнопис. Якщо «держава слова» передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить у тому, що сам світ є загадкою.

Теорії поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. М. Орест може бути різним -- символістично-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття. А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю стильових оздоб.

М. Орест, як і Бодлер, зробив поетом себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. Він заперечував спонтанність, запозичував форму з різних поетичних культур -- античної, романської, германської, східної, але його алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно.

У «Державі слова» він зібрав старі та нові інтимні ліричні поезії. З'являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі.

Через десять років ті ж теми зазвучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про «душу». І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну, яку мучать спогади минулого.

Поезія М. Ореста з її європейською, універсальною семантикою та глобальними філософськими запитаннями й пошуками збагатила естетичні й інтелектуальні можливості української літератури в XX ст.

Размещено на Allbest.ru