"Кобзар" як світоглядна підстава Акту Злуки: українознавчі проекції історичного феномена

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 83. (4 УКР) 1 ШЕВЧ

Олександр Хоменко

Анотація

УДК 83. (4 УКР) 1 ШЕВЧ

"КОБЗАР" ЯК СВІТОГЛЯДНА ПІДСТАВА АКТУ ЗЛУКИ: УКРАЇНОЗНАВЧІ ПРОЕКЦІЇ ІСТОРИЧНОГО ФЕНОМЕНА

Аннотация

"КОБЗАРЬ" КАК МИРОВОЗЗРЕНЧЕСКОЕ ОСНОВАНИЕ АКТА ОБЪЕДИНЕНИЯ УНР И ЗУНР: УКРАИНОВЕДЧЕСКИЕ ПРОЕКЦИИ ИСТОРИЧЕСКОГО ФЕНОМЕНА

Александр ХОМЕНКО, научный сотрудник отдела украинской филологии НИИУ.

В статье анализируется влияние творчества Тараса Шевченко на процесс формирования общего мировоззренческого пространства украинцев. На основе анализа культурно-политических измерений развития национальной литературы конца XIX - начала XX ст. доказывается, что именно духовный императив "Кобзаря" сделал возможным Акт объединения УНР и ЗУНР.

Ключевые слова: единство украинских земель, украиноведение, украинская литература, акустика художественного слова.

Annotation

"KOBZAR" AS A WORLDVIEW BASIS OF THE UNIFICATION ACT: ANALYSIS OF HISTORICAL PHENOMENON IN THE CONTEXT OF UKRAINIAN STUDIES

Oleksandr KHOMENKO, research associate of the Ukrainian Philology Department of RIUS.

The article discusses the influence of Taras Shevchenko's works on formation of world view of the Ukrainian people. On the basis of analysis of cultural and political dimensions of the late XIXth - early XXth centuries national literary development the author proved that spiritual imperative of "Kobzar" enabled The Unification Act.

The idea of fundamental difference of world-outlook, psychology and even the language of Ukrainians living in the central part of Ukraine (Middle OverDnipro Land) and Ukrainians of Halychyna is in the top of ideologists' propagandist rhetoric of the Russian Empire and modern Russian Federation as its successor. Although such statement is contrary to objective scientific facts and often was refuted by impartial linguists, historians, ethno psychologists, anyway it is regularly emerged full blown during World War I, Liberation Movement and in 2014, the time of development of so-called "Russian spring".

But such "theories" constitute an extra menace only when they are proclaimed by those who identify themselves with Ukrainian cultural tradition. From the early XXth century, when intensive processes of nation building in the Ukrainian society were developed in the context of modernization transfer from traditional agrarian to industrial way of existence, the unity of the Ukrainian people (sobornist) as a world-view dominant came into focus of many complicated discussions. The problem became so serious that M. Hrushevsky in his article "Halychyna and Ukraine" (1906) emphasized that lack of focused efforts on the part of national intelligentsia could lead to different historical ways of development for Middle Overdnipro Ukraine and Halychyna (likewise Serbian and Croatian nations did).

T. Shevchenko's creative work was the most important factor of consolidation. As the poet of Great Ukraine and iconic figure in its eastern, central and western lands, he has defined the symbolic space of Ukrainians without division on conflicting local identities. The name of Shevchenko appears as the universal imperative in terms of which the process of all-Ukrainian unity in political, cultural, literary and artistic spheres is developing. The Unification Act of January 22, 1919 is logical end of this nation building process.

Key words: unity of Ukrainian lands, Ukrainian studies, Ukrainian literature, acoustics of declamation art.

Зміст статті

У новелі Ю. Яновського "Подвійне коло" (від часу написання на початку 30-х років минулого вже століття і до сьогодні править вона за найбільш місткий художній текст, у якому трагедійна велич і катастрофічні провалля доби Визвольних змагань тієї, за І. Мазепою, "України в огні і бурі революції", вияскравлені у вимірах такої вражаючої образної інтенсивності, що відповідники їм варто шукати хіба в "Слові о полку Ігоревім") центральним епізодом і беззаперечною емоційною екстремою авторської оповіді постає зустріч на полі бою двох рідних братів - Андрія та Оверка Половців: серпнем 1919-го, коли "небо округ здіймалося вгору блакитними вежами" [32, с. 215], вони зіткнулися під степовою Компаніївкою. Зіткнулися у кривавому двобої: інакше й не могло бути, бо брати обрали для себе непримиренні орієнтації - самостійницько-українську та білогвардійську: "Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв задушливий шторм степу" [32, с. 215]. І, як писали колись літописці, була січа люта, і розгромили козаки УНР дені- кінців, і поранено було Андрія, але він, стікаючи кров'ю і проклинаючи ворогів "руським серцем, ім'ям великої Росії- матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного" [32, с. 216], ще встигає перед смертю сказати братові кілька слів, виповівши свій, сказати б, "символ віри", квінтесенцію того світогляду, який привів його під триколори царської імперії: "Петлюрівське стерво... мать Росію продаєш галичанам. Ми їх в Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма" [32, с. 215]. Попри уривчастість кількох пови- щих речень, у них сформульована визначальна домінанта концепції тотального заперечення будь-якої можливості суверенного існування України: українців не існує, натомість існують зрадники великої Росії, які надягають на неї "ярмо", продаючи цю прекрасну країну підступним "галичанам" - така ідея завжди використовувалась як "несучий каркас" великодержавного поборювання українства. Звичайно, не могли оминути її прихильники відновлення "единой и неделимой" в добу 1917-1921 років (назвемо під цим оглядом відомий своєю антиукраїнською та антисемітською спрямованістю ОСВАГ - ОСВедомительное Агентство Вооруженных Сил Юга России: "В первом же обращении новой власти, расклеенном на улицах Полтавы. среди прочих распоряжений заключался короткий приказ: "Все вывески на галицийском языке должны быть немедленно сняты". Галицийский язык? Почему же он галицийский, а не украинский? Значит на Украине нет своего особого родного украинского языка?" [9] - писав серпнем 1919-го, за кілька місяців після захоплення Полтави "білими", російський письменник В. Короленко), проте не з денікінців, одним із гасел яких були слова шовіністичного історика А. Стороженка "Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет" [22], цей інтелектуальний сюжет почався, і не на них, на жаль, закінчився. Наріжним каменем окресленого шовіністичного концепту виступає теза про засадничу відмінність галичан від мешканців Наддніпрянщини, Полісся, Таврії, Слобожанщини, Донбасу (в термінологічній парадигмі нашого політичного простору початку XX ст. - Великої України), відмінність на рівнях мовному, ментальному, світоглядно-політичному настільки глибоку, що вести мову про спільну історичну долю, узагальнено кажучи, Києва та Львова просто не випадає. У подібній системі координат людина, яка свідомо обрала Україну й українство, протиставившись у такий спосіб ідеології російського шовінізму, не повертається до джерел своєї національної ідентичності, не відновлює притлумлену національну пам'ять, а "потрапляє під вплив галичан". Останні, своєю чергою, також не виступають самостійними гравцями на "великій шахівниці" світової геополітики, бо вони: "прислужують австрійцям" (варіант, активно впроваджуваний пропагандистськими службами царату під час Першої світової); "продалися німцям" (теза сталінської ідеологічної машини під час Другої світової та першого повоєнного десятиліття: введено було в обіг навіть спеціальний термін - "українсько-німецькі націоналісти"); "реалізують інтереси американців" (звичне кліше москвофілів під час Революції гідності: один із характеристичних у цьому зв'язку прикладів - груднем 2013 р. у своєму дописі в мережі Facebook тогочасний заступник голови Луганської облдержадміністрації і чільний функціонер Партії регіонів Едуард Лозовський зазначив, що на київському Майдані він бачив переважно "обитателей Карпатського края" та що "их одежда более чем у других приспособлена для ночевок в снегу" [31]). Інспірована Пу- тіним кривава "Русская весна" піднесла цю ксенофобську концепцію вже до рівня ідеологічного виправдання збройної інтервенції неосталінської імперії.

Проте значно небезпечнішим за ці "зовнішні" прояви свідомого руйнування духової й територіальної цілокупності українства постають антисоборницькі інтенції, які виникають - чи можуть виникнути - у комунікативному просторі самої національної ідентичності на тому або іншому етапі її розвитку. Інакше кажучи, надмірне акцентування на соціокультурній, історичній чи ментальній пріоритетності східних чи західних теренів України (в узвичаєній термінології - Наддніпрянщини і Галичини) здатне спричинити до ситуації, в якій жива екзистенція соборності може бути поставлена під сумнів, а згодом і потенційно заперечена. Чи така проблема повинна бути проаналізована справді серйозно, чи йдеться про гіпотетичні припущення, які до реальної дійсності не мають жодного стосунку? Аби відповісти на це запитання, зацитуємо спочатку фрагмент з листа І. Нечуя-Левицького до М. Коцюбинського від 10 квітня 1906 р.: "Галицькі газети нам страшенно пошкодили. Молоде покоління може 10 років читало 'їх потаєнці і... збавило собі мову. Тепер наші газети пишуться не українською мовою, а галицькою. Вийшло же, що ці газети пошкодили нашій літературі, одбили й одхилили од наших газет і книжок широку публіку й навіть ту, що читає й купує українські книжки" [14, с. 464]. А у листі до письменника і бібліографа М. Комарова від 25 жовтня 1911 р. його висновки стають ще більш радикальними, він вже розробляє цілий комплекс заходів, аби "захистити наш народ од галицької пропаганди цієї мови, ще дальшої од народної мови, як простенька великоруська мова" [13, с. 488]. Екстраполюючи подібні висновки в простір політичного дискурсу (нагадаю, що писалося це у час, коли після Революції 1905 р. в Російській імперії були скасовані найбільш дикунські форми заборони української мови і епіцентр культурної роботи знову почав переміщатися з Галичини на Наддніпрянщину), маємо ствердити, прикру, на жаль, реальність: класик українського письменства, автор уславлених "Хмар" та "Миколи Джері" принаймні в останній період свого життя вважав, що: а) мова періодичних видань Галичини, тобто мова, якою писали І. Франко, М. Павлик, О. Маковей, М. Возняк, К. Студинський значно більше віддалена від живої мови Наддніпрянщини, ніж "простенька великоруська мова" (що є очевидним абсурдом, який спростовується відомими всім лінгвістам об'єктивними фактами), і що: б) культурно-політична праця галичан не зберігала українську ідентичність упродовж чинності терористичного Емського циркуляру, коли друк українською мовою в царській імперії був просто унеможливлений (у тих-таки галицьких часописах - назвемо бодай підтримуваний "народовцями" журнал "Правда" - опубліковано і чимало найвідоміших творів самого Нечуя-Левицького), а навпаки - шкодила літературі і відвертала широку публіку від українських книжок. Звичайно, ніхто не стверджує, що між поглядами І. Нечуя-Левицького та денікінців потрібно поставити знак рівності, проте так само не можна не зауважити, що культивування подібних "теорій" про специфіку стосунків натоді політично й адміністративно відокремлених "підросійської" Наддніпрянщини та "підавстрійської" Галичини могло б спричинити до непоправних наслідків для реалізації соборницької концепції українства.

Ґрунтовний аналіз порушеної проблематики змушує акцентувати на важливому під цим оглядом аспекті: і сучасні виміри соборницької концепції української єдності (назвемо її концепцією Акту Злуки - у пам'ять про епохальної ваги подію 22 січня 1919 р. на Софійському майдані), і світоглядні модальності її антипода - шовіністично- імперської теорії окремішніх "історичних доль" Києва та Львова - закорінені в історичному контексті XIX ст. Це закономірно, бо та доба для цілої Європи характеризувалася трансформацією етнічних спільнот у сучасні нації - варто нагадати, що принцип національної державності як світоглядна домінанта європейської політики був утверджений не середньовіччям з його засадами конфесійної та монархічної легітимності, а епохою Великої французької революції. І тут значущим окреслювалося те, що концепція окремішності українського народу із давньою історією ґрунтувалася саме на романтично-народницькому світогляді, який віддавав пріоритет народній поезії, а не культурі та літературі аристократичних верств суспільства. Згідно з уявленнями українських перед- романтиків і романтиків першої третини XIX ст. саме народна пісня, побут і звичаєвість, ширше - плин народного життя утверджували та легітимізували самобутність українства. Під цим оглядом терен поширення народнопісенного мелосу поставав для ранніх українських романтиків автохтонним тереном становлення нації: інтелектуали кола Максимовича і Срезневського окреслювали питомо український простір межами поширення української пісні. Для покраяної імперськими кордонами України така концепція окреслювалася справді революційною, бо сміливо поборювала пануючі на той час інерційні уявлення про пріоритетність станових і конфесійних "маркерів" соціальної ієрархії над чинниками етнонаціональними. Український літературний романтизм, який вибуяв на щедро обробленій ентузіастами збирання народних пісень і дум ниві, вперше в нашій інтелектуальній традиції сконстатував: якщо народ об'єднується спільною мовою, казкою, легендою, якщо пісні про Байду та Морозенка співають і на Слобожанщині, і під Львовом - то це єдиний народ, незважаючи на всі інші обставини політичного, релігійного чи станового характеру. Саме тому перший справді науковий взірець української фольклористики і заразом перший повносилий артефакт українського романтизму - видана 1827 р. М. Максимовичем збірка "Малороссийские песни" зі значущим для цілого передшевченківського покоління імперативом її передмови: "Наступило, кажется, то время, когда познают истинную цену народности" [11, с. 282]- окреслився водночас і першим повносилим маніфестом українського соборництва. "Від сього часу не пануючі династії, не імениті роди, а нарід-маса стає героєм української історії, української культури, української творчості в уяві дослідників і широких кругів інтелігенції. Не на династичні лінії, не на хронологічні таблиці нанизуються факти української історії, зміни політичних, культурних чи економічних умов українського життя. Гадка дослідника, гадка поета чи публіциста починає орієнтуватись в усіх таких питаннях на народну масу як на дійсного першотворця, а заразом і об'єкту, на якім передусім відбиваються всі сі зміни побуту, і з сього становища хоче дослідник їх прослідковувати і оцінювати" [3, с. 28] - сконстатована М. Грушевським у праці "Малоросійські пісні" М. Максимовича і 'їх роль у розвитку українознавства" засаднича методологічна настанова фольклористичної збірки М. Максимовича окреслила "оперативне поле" для спільної націєтворчої роботи інтелектуалів східних та західних теренів України. Збирання та дослідження усної народнопоетичної словесності, літературна праця живою українською мовою - усе це об'єктивно спонукало мислити в соборницькій парадигмі національного буття. Не забарилась і теоретична рефлексія у цьому напрямі: у наступній після "Малороссийских песен" збірці "Украинские народные песни" (1834) перший ректор Київського університету М. Максимович вже проголошує, що "Украинцы или Малороссияне составляют Восточную половину Южных или Черноморских Руссов, имевшую своим средоточием богоспасаемый град Киев, именем коего называлась иногда и самая страна их - Земля Руськая, Украина или Малороссия. Западная половина их составила Червленную (Красную) Русь или Галицию, где Южно-Русский язык их и ныне называется Руським" [12, с. 68]. Натомість у "Русалці Дністровій" (1837) вільний слухач Львівського університету М. Шашкевич, покликаючись як на спонуку до своєї творчості на ті ж таки збірки М. Максимовича, а також на фольклористичні праці М. Цертелє- ва та І. Срезневського, вміщує і наукову розвідку І. Вагилевича "Предговор к народним руським пісням", автор якої подає вже, сказати б, галицький погляд на проблематику соборності, погляд, у якому відлунює передвістя славнозвісного "від Сяну до Дону": "Нарід руський, один з головних поколінь Слов'янських, в середині меж ними, розкладається по хліборобських окресностях з-поза гір Бескидських на Дон. Він найширше задержав у своїх поведінках, піснях, обрядах казках, прислів'ях все, що йому предвіцькі діди спадком лишили" [21, с. IX].

Революційні події "весни народів" 1848 р. піднесли проблематику соборності до рівня найактуальніших політичних завдань українства. Зважаючи на те, що за рік до цих подій таємній поліції Миколи I, який був лідером всієї європейської клерикально-монархічної реакції, вдалося розгромити створене в Києві Кирило-Мефодіївське братство - першу в сучасному сенсі цього поняття українську політичну групу з виразною визвольною та антиабсолютистською програмою, політична репрезентація українства стала на певний час можливою лише на "підавстрійських" теренах. Тут у травні 1848 р. створюється перша українська політична організація Галичини - Головна Руська Рада, перед діячами якої відразу ж постало питання: яку ідентичність утверджувати на землях колишнього Галицько-Волинського князівства - загальноукраїнську, російську, окремішньо-галицьку, тобто т. зв. "русинську"? Відповідь на нього не була простою і напередвизначеною (досить лише нагадати, що перша редакція маніфесту Головної Руської Ради розпочиналася словами: "Ми належимо до галицько-руського народу, котрий числить 2,5 мільйона", і лише після наполягань одного з піонерів українського відродження в краї Юліана Лаврівського вони були вилучені і замінені визнанням, що галицькі русини - то частина 15-мільйонного малоруського (українського) народу [2, с. 52]), проте ідея національної єдності, що її концептуалізувала художня словесність, спільна для східних та західних земель України, довела свою перевагу: на аудієнції в австрійського намісника Галичини графа Ф. Стадіона представники Головної Руської Ради відповіли негативно на його питання, "чи ви і великороси є однією і тією ж нацією" [2, с. 52], визнавши, отже, свою спільність саме з Києвом, а не з Москвою чи Петербургом. Та говорити про остаточну перемогу соборницького імперативу на цьому етапі українського національного відродження було ще зарано: Наддніпрянщина після арешту Т. Шевченка, М. Костомарова та П. Куліша впадає в стан летаргії, що тривав аж до поразки царату у Кримській війні, а в Галичині дедалі більше загострюється конфлікт між українською більшістю та польською меншістю, яка посідала панівні позиції в економічному та адміністративному житті (практично всі землевласники та вищі урядовці краю були за національністю поляками). Саме з огляду на цей конфлікт тамтешнє греко- католицьке духовенство та інтелігенція негайно потребують впливового союзника для боротьби з польською аристократією, спочатку покладаючи надії в цьому питанні на австрійський уряд. Проте швидко вони переконуються, що урядовці у Відні зовсім не зацікавлені поборювати впливи польських землевласників; навпаки, австрійський уряд укладає з польськими аристократами Галичини своєрідний пакт, за умовами якого ціла Галичина як плата за їхню лояльність фактично віддається у володіння польським землевласникам. I тоді погляди галичан звертаються в інший бік: 1849 р. на західних теренах України з'являється армія імператора Миколи I - вона йде придушувати Угорську революцію. Далі - слово І. Франку: "Похід російської армії на Угорщину викликав у частини руської інтелігенції дитячі надії на те, що невдовзі Галичину буде "визволено" з-під влади Австрії. Такі надії збудили в них бажання бути подібними до росіян. Цей наївний порив переріс у "святе переконання". Тепер уже все вітчизняне здавалося дрібним і ганебним, інтереси простого народу не вважалися вартими уваги, розмовляти "селянською мовою", а, що більше, класти цю мову в основу новостворюваних шкіл, літератури, використовувати її як засіб спілкування між інтелігенцією, оголошувалось божевіллям і нікчемністю, "бо в Росії вже маємо готову і багату літературу". Оскільки ж у Галичині ні російської літератури, ані російської мови ніхто не знав, невдовзі почалося фабрикування чудернацьких нісенітниць, написаних сумішшю церковнослов'янської, польської та української мов, яку галичани сприймали за чисту російську. Таким чином у Галичині виник темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільства" [27, с. 188]. Загроза була справді серйозною: в середовищі галицької інтелігенції ширяться думки, що, мовляв, вже "краще втопитися в російському морі, ніж у польській калабані" [2, с. 75], набувають популярності концепції "єдиного руського народа" з територією, яка обіймає простори "от Карпат до Урала". Найвиразніше цю концепцію пропагувала газета "Слово" (видавалася у Львові у 1861-1887 рр. та, як і інші москвофільські видання, користувалася з регулярної фінансової підтримки російського уряду, як і з підтримки греко-католицького митрополита Григорія Якимовича), і, на жаль, пропаговані на її шпальтах ідеї знаходили широкий відгук. Досить лише згадати, що на москвофільські позиції перейшов Я. Головацький - побратим М. Шашкевича по "Руській трійці", відомий у слов'янському світі фольклорист і перший професор "руської мови та словесності" у Львівському університеті: він переїздить до Росії, досягає в її науковому світі поважних кар'єрних висот і, як стверджує в своїй "Истории славянских литератур" знаний російський літературознавець тієї доби О. Пипін, "ревностно проповедует "единство русской народности от Карпат до Камчатки" [19, с. 427]. Власне, всі "руські" інституції, які постали у Львові після 1848 р., станом на середину 60-х років XIX ст. стають підконтрольними москвофілам: "Галицько-Руська матиця", "Руська бесіда", побудований на громадські пожертви "Народний дім" функціонують уже як осередки москвофільського руху. Орієнтована на єдність з Великою Україною народовська течія, певна річ, не припиняє зовсім свого існування, проте послаблюється настільки, що говорити про її поважний вплив на політику в краї не випадає: симптоматично, що засноване москвофілами "Общество им. Михаила Качковского" у 1871-1878 рр. мало 181 народну читальню, у той час як народовці української течії, як свідчить М. Павлик, заснували лише 8 читалень [2, с. 75]. Одначе найнебезпечнішим для ідеї української соборності стало те, що москвофільство почали масово підтримувати галицькі селяни. Парадокс історії полягає в тому, що діди тих галицьких патріотів, які 1914-го добровільно зголошувалися до лав Українських січових стрільців, дуже часто були у 60-70 роках XIX ст. переконаними москвофілами. Причини того - у переважній більшості суто економічного характеру: австрійські намісники Галичини послідовно підтримували польських поміщиків у їхніх судових суперечках із сільськими громадами за "ліси й пасовиська", без володіння якими ведення більш-менш ефективного сільського господарства тоді було просто не можливим, до того ж уряд у Відні зняв у 60-ті роки давніші заборони на проникнення ринкової економіки в село, наслідком чого прикарпатські селяни дуже швидко потрапили в боргову залежність і втрачали свої землі (новими власниками "ґрунтів" зазвичай виступали єврейські капіталісти - цей процес відображений у численних оповіданнях та повістях І. Франка). Наслідком цього галицькі селяни - попри те, що вся їхня звичаєвість, всі пісні, казки, легенди та перекази були автентично-українськими - почали з цікавістю слухати проповіді священиків-москвофілів і ходити в москвофільські читальні. Сучасний львівський історик Я. Грицак під цим оглядом зазначає: "У 1860-1880 роках по селах ходили чутки, що скоро в Галичину прийде російський цар, вижене євреїв, покарає поляків, забере землю у панів і роздасть її місцевим селянам. Сподівання на швидкий прихід "білого царя" особливо зростали на тлі загострення австро-російських стосунків у 1870-1880 р. Наївна віра в російського царя мала насамперед соціальний, а не національний вимір - подібні чутки поширювалися і серед чеських та болгарських селян. Але процарські симпатії в Галичині відзначалися явним антипольським й антиєврейським забарвленням; окрім того, селяни, які називали самі себе "русинами", санкт-петербурзького монарха називали "руським царем", не роблячи різниці між "російським" і "руським" [18, с. 76].

Звичайно, для виправлення такої ситуації потрібні були цілеспрямовані зусилля патріотичної інтелігенції та щоденна "муравлина праця", яка, попри всі перешкоди, поступово зрушує гори, перетворюючи мале на велике. За кілька десятиліть утверджена в своєму свідомому українському виборі Галичина справедливо пишатиметься і такою працею, і такими зусиллями - вони надто важливі, коли спільнота прокинулася від летаргії і береться наводити лад у "своїй хаті". Проте для того, аби та ж таки спільнота "збудилася" після років тяжкої летаргії, потрібно було щось більше і потужніше - пасіонарний порив, захоплююча легенда, феєрична привабливість творчої енергетики генія, яка руйнує звичні рамці унормованого й статичного, даючи можливість пережити у власному серці і власному досвіді мрію як живу і конкретну дійсність національного буття. Таким генієм для всієї України - і для Галичини як невід'ємного терену її цілокупної бутності - піднісся Тарас Шевченко: екзистенційно-художня акустика Шевченкового слова, синтезувавши в органічній цілісності віки й періоди національної історії, уможливила перспективу розгортання "відродженського" етапу як власне художньої словесності, так і безпосередньої історичної процесуальності нашої історії. Домінуючий в історико-культурному просторі дошевченківської доби модус Малоросії, яка, попри все багатство своїх романтичних асоціацій, все ж поставала приреченим на поразку у реальному житті етнографічним реліктом (характеристична у такій системі координат російськомовна творчість Миколи Гоголя), було заперечено візією України, яка "розвіє тьму неволі, // Світ правди засвітить" [29]: за П. Кононенком, "застояна в летаргійному сні агресивною політикою царизму Україна потрапляє під непереборні чари українського Слова: поетичного, драматургічного, прозового" [8, с. 22].

Соборницьку імперативність дискурсу "Кобзаря" посилювала і мовна специфіка його творчості: вірші Шевченка незрівнянно більшою мірою, аніж доробок його попередників - І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, поетів "харківської школи", - надавалися для творення підстав єдиної для теренів заходу і сходу української літературної мови: мова автора "Івана Підкови" та "Тарасової ночі" вільна від регіональної та діалектної лексики, вона водночас і глибинно-українська, і засадничо-літературна. Важливим бачиться те, що Шевченко провів дитячі літа (висловлюючись у термінах сучасної науки - соціалізувався як особистість) на Черкащині, яка історично заселялася у XVI - XVIII ст. вихідцями як із західних теренів (Поділля, Волинь, Галичина), так і людністю Полісся: у творчому синтезі говірок заходу та півночі виформувалось характерне для Черкаського краю південно-східне наріччя української мови, яке, неконфліктно поєднавши "все життєздатне, що було в цих говірках" [24, с. 29], мовною практикою "Кобзаря" піднеслося до рівня невідчужуваного атрибуту національної бутності. Тож історія переконливо довела, що побороти інерцію книжного галицького "язичія" (Галичина в 30-60-х роках XIX ст. була під цим оглядом значно відсталішою за "підросійську" Україну, плекаючи давні форми трохи змодифікованої церковнослов'янщини) можна було тільки на основі опертої на критерії живого розмовного побутування лінгвістичної практики Т. Шевченка (М. Шашкевич у "Русалці Дністровій" - симптоматичний під цим оглядом його "Передговор" - спробував був створити варіант української літературної мови, опертий саме на галицькі говірки, проте зазнав невдачі [24, с. 29]).

I. Франко у широковідомому "Энциклопедическом словаре Ф.А. Брокгауза и И.А. Эфрона" у такий спосіб схарактеризував спричинені знайомством із Шевченковою поезією світоглядні трансформації цілого українського культурного життя в Галичині: "Изданные в 1859 г. в Лейпциге некоторые нецензурные стихотворения Шевченка впервые проникли в Галицию и поразили молодежь как что-то совсем новое и неслыханное. В 1860 г. появилось в Петербурге новое, более полное издание "Кобзаря", и для галицко-русской молодежи открылся новый мир. В этом мире она прежде всего увидела Украину с ее степями, казачеством и "волей"! До сих пор она смотрела на все это глазами "Тараса Бульбы" и польских романтиков, особенно М. Чайковского, увлекаясь пышными картинами, но не чувствуя при этом ничего. Начинается усиленное подражание украинщине, сперва в костюмах и манерах, потом, под влиянием антагонизма к полякам, все более глубокое; вырабатывается взгляд на необходимость пользоваться в литературе только народным языком" [28, с. 137]. Поширення у середовищі гімназійної та студентської молоді набуває "козакофільство" як альтернатива осоружному москвофільству: "козакофіли" впереваж мають за джерело свого ентузіазму романтичні твори Шевченка, присвячені героїчній епопеї козаччини (<Тван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч"), тому популярним серед студентства стають атрибути й реалії козацької епохи. Відповідно в одязі молодь вабить не галицький стрій, а саме український народний костюм Середньої Наддніпрянщини, вона культивує не діалектно-галицьку лексику, а відповідні загальноукраїнські мовні форми. Найголовніше ж - молодь починає плекати притаманний Шевченкові революційно-соборницький тип мислення. То був справді тектонічний рух, який змінив цілу світоглядну парадигму інтелігенції краю, - рух надзвичайно динамічний (як свідчила Н. Кобринська, поезія "Кобзаря" "електричною іскрою упала в серця нашої молодіжі, котрих не могла вдовольнити мертвечина університетських викладів Головацького" [15, с. 157]), емоційно привабливий, а згодом - інституційно структурований та інтелектуально потужний. Симпатії до Великої України в короткому часі переростають завузькі вже для них рамці "козакофільства", і рух здобувається на масовість.

Його інтенсивності й стрімкому розгортанню сприяло те, що саме в цей час - початку 60-х років XIX ст. - у Петербурзі починає виходити перший український суспільно-політичний і літературно- мистецький часопис "Основа", на шпальтах якого проблематика українства осмислювалася вже у координатах суверенної соборності нації: "Основа", а особливо ж друкований у її I - XII числах за 1861 р. "Кобзар" Т. Шевченка за редакцією В. Білозерського (цю публікацію ще називають четвертим виданням "Кобзаря"), справила величезний вплив на тогочасне галицьке громадянство, яке, своєю чергою, заповзято взялося до праці. Від лютого 1862 р. у Львові з'являється перший часопис галицьких народовців "Вечерниці". Його редактори й співробітники - В. Шашкевич (син М. Шашкевича), К. Климкович, Ф. Заревич, Д. Танячкевич - відразу ж наголошують на всеукраїнському характері видання: "Вечерниці" друкують як твори літераторів з підросійської України - М. Костомарова, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, Л. Глібова, О. Кониського, так і літературну продукцію галичан (зокрема - і Ю. Федьковича), чи не вперше в такий спосіб зливаючи в одне річище два потоки єдиного національного письменства. Проте найголовнішим у контексті аналізованої проблематики бачиться те, що "Вечерниці" були, сказати б, за- садничо шевченкоцентричним виданням. Тут публікуються як твори самого Т. Шевченка ("I мертвим, і живим...", "Кавказ", "Неофіти", "Русалка", "Холодний Яр", "Чернець", "Сон", "Чигрине, Чигрине"), так і передруковані з "Основи" матеріали шевченкознавчого характеру (достоту епохального значення стаття П. Куліша "Чого стоїть Шевченко яко поет народний", розвідка О. Лазаревського "Дитинний вік Шевченка", спомин Л. Жемчужникова "Згадка за Шевченка, его смерть і похорони"), тут, зрештою, галичани чи не вперше починають самостійно осмислювати роль і значення Великого Кобзаря в житті як Галичини, так і цілої соборної України. Саме на шпальтах "Вечерниць" 1862 р. Д. Танячкевич публікує своє "Слівце правди … про нашого батька Тараса Шевченка" - перший поважний зразок шевченкознавства на західноукраїнських теренах ("Слівце правди. ", завдячуючи своїй пристрасній тональності і опертому на переконливу аргументацію спростуванню польсько-шляхетських наклепів на народного поета, стало знаковою подією культурного життя краю: голова Бойової управи Українських січових стрільців К. Трильовський згодом назве цей текст Д. Танячкевича "знаменитою статтею" [25]). Програмові напрямні "Вечерниць" продовжила "Мета" (виходила у Львові в 1863-1865 рр.), епіграфом до якої редактори взяли Шевченкові слова "У своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Одним із головних завдань "Мети" окреслилась системна протидія москвофільству і системне ж таки роз'яснення історичних, світоглядних, літературних підстав єдності Наддніпрянщини з прикарпатськими теренами. Саме такий вимір соборницької ідеї пропагує Д. Танячкевич у друкованій у третьому числі "Мети" статті "Письмо до громади", на неї ж покликається і наддніпрянський дописувач часопису (він заховався під псевдонімом Українець), який, перестерігаючи галичан перед москвофільською загрозою, зазначає: "Віруючи в симпатію братів галичан, віруючи в стару слов'янську правду, ударяємось до вас з нашим горем, просимо вас прийнять і заявить наш голос, як тільки ви справді ставите вашим ділом життя та добро народне, а не сковані здалека теорії про московську силу... Побачите, як цілий народ душать: бідних та темних - різкою, голодом, бідних та просвітних - теж голодом, поліцією, Сибіром. Чи задушать нас, не знаємо, будемо боротися за свою правду, поки життя стане. Як же нас розвіють по великому світу та вже живої душі не останеться на Україні, то не поминайте лихом та з нашого при- міру учіться розпізнавати, що таке Москва" [20]. Навіки вкарбований у колективну історичну пам'ять українського народу цей часопис ще й тому, що саме в четвертому числі "Мети" за грудень 1863 р. був уперше опублікований вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна" (редакція, до речі, була переконана, що це віднайдена Шевченкова поезія, і опублікувала її разом з добіркою його віршів: власне, однією з передумов того, що "Ще не вмерла." піднеслась до рівня національного гімну спочатку в Галичині, а потім і в цілій Україні, окреслилось те, що впродовж певного часу цей вірш побутував там як текст самого Шевченка).

Орієнтований на концепцію всеукраїнського соборництва рух народовців міцніє і розпросторюється з кожним роком: з'являються нові періодичні видання, за зразком українських громад підросійської України утворюються студентські громади в містах Західної України (перша з них - у Львові 1863 р.), засновується у 1868 р. товариство "Просвіта", яке видає популярні українські книжки та фундує читальні, поступово витісняючи агітаційну продукцію москвофілів із галицьких обширів. Селяни Львівщини і Станіславщини більше не вірять вигадкам про те, що російський цар наділить 'їх землею. І повсякчас як клейнод, символ, маєстат, як світоглядна підстава нового руху підноситься постать Великого Кобзаря - поета Наддніпрянщини, який став і поетом Галичини. 1873 р. з ініціативи наддніпрянців та за активною участю народовців засновується літературно-наукове Товариство імені Тараса Шевченка, яке стане прообразом єдиної для всіх українських земель Національної академії наук (симптоматично, що ініціатор створення НТШ О. Кониський був водночас і автором першої справді ґрунтовної біографії великого поета України "Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя"). У статуті Товариства, як зазначає М. Драгоманов, особливо наголошувалося: завдання його полягає в тому, "щоб спеціально були прибрані способи для того, щоб і позагалицькі, і позаавстрійські українці могли мати якнайбільше участі в товаристві, аби воно було інституцією дійсно всеукраїнською" [6, с. 200].

Звичайно, у такому ентузіастичному "наверненні" Галичини до Великого Кобзаря були і свої проблеми, внутрішні конфлікти, навіть драматичні протистояння. Шевченко, якого підносили галицькі клерикали, посутньо різнився від Шевченка молодих народовців, а згодом - радикалів покоління І. Франка та М. Павлика, свій варіант "прочитання" Шевченка мали і москфовіли, і полонофіли. Зрештою, попри увесь офіційно-народовський культ Шевченка в тогочасній Галичині, що він в особливо заповзятих його апологетів починав, за М. Драгомановим, нагадувати щось схоже на ідолопоклонство [7, с. 415], "Кобзар" також піддавався там цензурі (у Галичині вільно було публікувати й поширювати заборонені на Наддніпрянщині антимосковські тексти, але, наприклад, поема "Єретик" з її гострою критикою діяльності папського Риму в публічному дискурсі була відверто замовчуваною - не випадково ж М. Павлик 1891 р. дорікав старшому поколінню народовців, що "Просвіта" і Товариство ім. Шевченка навіть не видадуть повних творів Шевченка" [16, с. 330])... Усе це так, проте сам факт наснаження Шевченковою пасіонарністю культурного часопростору Західної України мав значення настільки революціонізуюче, що цю подію справедливо потрактовують як переломний етап нашої історії: галицький терен "до Шевченка" був простором боротьби кількох культурно-національних тенденцій, з яких тенденція проукраїнська була далеко не найпотужнішою, натомість "після Шевченка" пробуджена Галичина перетворюється на національний П'ємонт Великої України. Р. Шпорлюк у студії "Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII - початку XIX століть" під цим оглядом підставово наголосив: "Одним із найвеличніших осягнень українського відродження було без сумніву визнання православного "східняка" "західницькою" й "уніатською" Галичиною, для якої він став національним пророком. Галичина використала культурну продукцію "Великої України" у своєму відродженні, зокрема в утвердженні вартості української культури супроти польської, з якою треба було конкурувати за умов асиміляційних процесів. Шевченко мав тут виняткове значення." [30]. кобзар світоглядний українська ідентичність

Література

1. Арсиян А. Зачем Новороссия галицким янычарам. - Режим доступу: http://ruspravda.info/Zachem-Novorossiya- galitskim-yanicharam-5407.html.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX - XX ст.: [Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, студентів іст. фак. вузів, вчителів]. - К.: Ґенеза, 2000. - 360 с.

3. Грушевський М. "Малоросійські пісні" Михайла Максимовича і їх роль у розвитку українознавства // Народна творчість і етнографія. - К., 1996. - № 5-6. - С. 27-37.

4. Дзюба I. Прокислі "щі" від Табачника. Галичанофобія - отруйне вістря українофобії. - Дрогобич: Коло, 2010. - 112 с.

5. Дзюба I. Тарас Шевченко. Життя і творчість. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 720 с.

6. Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867-1877) / Драгоманов М. // Літературно-публіцистичні праці у двох томах. - К.: Наук. думка, 1970. - Т. 2. - С. 151-288.

7. Драгоманов М.Т. Шевченко в чужій хаті його імені / Драгоманов М. // Літературно-публіцистичні праці у двох томах. - К.: Наук. думка, 1970. - Т. 2. - С. 404-415.

8. Кононенко П. Тарас Шевченко - творець національної культурно-цивілізаційної системи в системі вселюдства // Рідна школа. - 2014. - № 1. - С. 22-23.

9. Короленко В. О разрубывании узлов и об украинстве // Рідне слово. - 23 серпня 1919.

10. Кто воюет против нас. - Режим доступу: http://mikle 1.livejournal.com/ 4821912.html.

11. Максимович М. О малороссийских народных песнях / Максимович М. // Киев являлся градом великим...: Вибрані українознавчі твори. - К.: Либідь, 1994. - С. 282-296.

12. Максимович М. Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем. - М., 1834.

13. Нечуй-Левицький І. Лист до М. Комарова від 25.10.1911 // Зібрання творів у 10 т. - К.: Наук. думка, 1968. - Т.10 [Біограф. матеріали, статті та рецензії, фольклорні записи, листи]. - С. 487-489.

14. Нечуй-Левицький І. Лист до М. Коцюбинського від 10.04.1906 // Зібрання творів у 10 т. - К.: Наук. думка, 1968. - Т. 10 [Біограф. матеріали, статті та рецензії, фольклорні записи, листи]. - С. 463-465.

15. Огієнко І. Перше видання революційних віршів Тараса Шевченка // Огієнко І. Тарас Шевченко. - К.: Наша наука і культура, 2002. - С. 96-166.

16. Павлик М. Шевченко й радикали перед угодовцями // Павлик М. Твори. - К.: Дніпро, 1985. - С. 326-333.

17. Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. - 1993. - № 4. - С. 62-66.

18. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - Т. 1. - К.: Наук. думка, 1991. - CXL - LXXIII.

19. Пыпин А., Стасович В. История славянских литератур. - СПб., 1879. - Т. I. - 448 с.

20. Режим доступу: Вікіпедія, гасло "Мета" (часопис, 1863), http://wikipedia.org/ wiki/Мета_(часопис,_1863).

21. Русалка Дністрова (Фотокопія з видання 1837 р.). - К.: Дніпро, 1972.

22. Стороженко А. Малая Россия или Украина? - Режим доступу: http://www. trinitas.ru/rus/doc/0211/003a/02110000.htm.

23. Табачник Д. Мир без Украины? - X.: Фолио, 2009. - 544 с.

24. Тетеріна-Блохін Д. Еволюція літературної української мови та її сучасний стан // Українознавство. - 2003. - № 4. - С. 26-33.

25. Трильовський К. Пам'яті великого патріота й народолюбця // Діло. - 32 серпня 1939. - Режим доступу: http://oldnewspapers. com.ua/node/100.

26. Франко І. Нарис історії українсько- руської літератури до 1890 р. / Франко І. // Зібрання творів у 50 т. - К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 194-470.

27. Франко І. Українці / Франко І. // Зібрання творів у 50 т. - К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 162-193.

28. Франко І. Южнорусская литература / Франко І. // Зібрання творів у 50 т. - К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 101-161.

29. Шевченко Т. "Великий льох (Містерія)". - Режим доступу: http://izbornyk.org. ua/shevchenko/shev137.htm.

30. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця ХУІІІ - початку ХІХ століть // Слово. - 1991. - № 4.

31. Эдуард Лозовский прикинул, что Майдан может обосноваться в Киеве до весны. - Режим доступу: http://politrada.com/ news/eduard-lozovskiy-prikinul-chto-maydan- khochet-obosnovatsya-v-kieve-do-vesny/.

32. Яновський Ю. Вершники // Хрестоматія з української літератури ХХ століття: для учнів 11 кл. серед. загальноосвіт. шк. - К.: ТОВ "ЛДЛ", 1998. - С. 214-230.

References:

1. ARSIYAN, A. For what Galician janissaries need Novorossia? Available from: http:// ruspravda.info/Zachem-Novorossiya-galits- kim-yanicharam-5407.html [in Ukr.]

2. HRYTSAK, YA. (2000) Outline of Ukrainian History: Formation of Modern Ukrainian Nation of the XIXth - XXth Centuries. Kyiv: Geneza. 360 p. [in Ukr.]

3. HRUSHEVSKYI, M. (1996) "Little Russian Songs" of Mykhailo Maksymovych and Their Role in Development of Ukrainian Studies. Narodna tvorchist i etnohrafiya. No. 5-6. pp. 27-37. [in Ukr.]

4. DZIUBA, I. (2010)Tainted "Cabbage Soup" by Tabachnyk. Anti-Halychyna sentiments - Poisoning Edge of Ukrainophobia. Drohobych: Kolo. 112 p. [in Ukr.]

5. DZYUBA I. (2008) Taras Shevchenko. Life and Works. Kyiv: Vyd. dim "Kyievo-Mohy- lianska akademiia". 720 p. [in Ukr.]

6. DRAHOMANOV, M. (1970) Austro- Russian Memoirs (1867-1877) Kyiv: Naukova dumka. Vol. 2. pp. 151-288. [in Ukr.]

7. DRAHOMANOV, M. (1970) T. Shevchenko in a House Named after Him. Kyiv: Naukova dumka. Vol. 2. pp. 404-415. [in Ukr.]

8. KONONENKO, P. (2014) Taras Shevchenko as a creator of national cultural and civilization system in the entire world. Ridna shkola. No. 1. pp. 22-23. [in Ukr.]

9. KOROLENKO, V. (1919) About cutting of knots and Ukrainstvo. Ridne slovo. August, 23. [in Ukr.]

10. Who fights against us? Available from: http://mikle1.livejournal.com/ 4821912.html [in Ukr.]

11. MAKSYMOVYCH, M. (1994) About Little Russian Folk Songs.In: Kyiv Was a Big City. Selected Ukrainian Studies Works. Kyiv: Lybid. pp. 282-296. [in Ukr.]

12. MAKSYMOVYCH, M. (1893) Ukrainian Folk Songs, Published by Mykhaylo Maksy- movych. Moscow. 180 p. [in Ukr.]

13. NECHUI-LEVYTSKIY, I. (1968) Letter to M. Komarov from October, 25, 1911. In: Collected Works in 10 volumes. Kyiv: Naukova dumka. Vol.10. pp. 487-489. [in Ukr.]

14. NECHUI-LEVYTSKYI, I. (1968) Letter to M. Kotsubynskyy from April, 10, 1906. In: Collected works in 10 volumes. Kyiv: Naukova dumka. Vol.10. pp. 463-465. [in Ukr.]

15. OHIIENKO, I. (2002) First edition of Taras Shevchenko's Revolutionary Songs. In: OHIIENKO, I. Taras Shevchenko. Kyiv: Nasha nauka i kultura. pp. 96-166. [in Ukr.]

16. PAVLYK, M. (1985) Shevchenko and Radicals before Conciliators. In: PAVLYK, M. Works. Kyiv: Dnipro. pp. 326-333. [in Ukr.]

17. PRITSAK, O. (1993) Age of Military Clerks. Kyivska starovyna. No 4. pp. 62-66. [in Ukr.]

18. PRITSAK, O. (1991) Historiosophy of Mykhaylo Hrushevskyi. In: HRUSHEVSKYI, M. History of Ukraine-Rus (in 11 volumes). Kyiv: Naukova dumka. Vol. 1. pp. XL - LXXIII. [in Ukr.]

19. PYPIN, A. & STASOVICH, V. (1879) History of Slavic Literatures. St. Petersburgh. Vol.1. 448 p. [in Ukr.]

20. "Meta" (1863). Available from: http:// wikipedia.org/wiki/MeTa_ (4aconnc,_1863) [in Ukr.].

21. Rusalka Dnistrova (1972) Edition photocopy (1837). Kyiv: Dnipro. [in Ukr.]

22. STOROZHENKO, A. Little Russia or Ukraine? Available from: http://www.trinitas. ru/rus/doc/0211/003a/02110000.htm [in Ukr.]

23. TABACHNYK, D. (2009) World without Ukraine? Kharkiv: Folio. 544 p. [in Ukr.]

24. TETERINA-BLOKHIN, D. (2003) Evolution of literary Ukrainian language and its current state. Ukrainoznavstvo. No. 4. pp. 26 - 33. [in Ukr.]

25. TRYLOVSKYI, K. In memory of great patriot and nation lover. Dilo. August, 32, 1939. Available from: http://oldnewspapers.com.ua/ node/100 [in Ukr.]

26. FRANKO, I. (1984) Outline of history of Ukrainian and Russian literature till 1890. In: FRANKO, I. Collected works in 50 volumes. Kyiv: Naukova dumka, Vol. 41. pp. 194-470. [in Ukr.]

27. FRANKO, I. (1984) Ukrainians. In: FRANKO, I. Collected works in 50 volumes. Kyiv: Naukova dumka, Vol. 41. pp. 162-193. [in Ukr.]

28. FRANKO, I. (1984) South-Russian literature. In: FRANKO, I. Collected works in 50 volumes. Kyiv: Naukova dumka, Vol. 41. pp. 101-161. [in Russ.]

29. SHEVCHENKO, T. "Great Cellar (Mystery)". Available from: http://izbornyk.org. ua/shevchenko/shev137.htm [in Ukr.]

30. SHPORLIUK, R. (1991) Ukrainian National rebirth in context of European history of the late XVIIth - early XIXth centuries. Slovo. No. 4. [in Ukr.]

31. Eduard Lozovkyi supposed that Maid- an in Kyiv can last until spring. -Available from: http://politrada.com/news/eduard-lozovskiy- prikinul-chto-maydan-khochet-obosnovatsya- v-kieve-do-vesny [in Russ.]

32. YANOVSKYI, YU. (1998) Horsemen. In: XXth Century Ukrainian Literature Reader. Kyiv: TOV "LDL". pp. 214-230.

Размещено на Allbest.ru