Концепція особистості жінки в історичному романі М. Івасюка "Лицарі великої любові"

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2-311.6.09[19]

Концепція особистості жінки в історичному романі М. Івасюка «Лицарі великої любові»

Ляшов Н. асистент кафедри української мови і літератури Донбаського державного педагогічного університету

Анотація

У статті проаналізовано етнопсихологічну концепцію особистості жінки в історичному романі М. Івасюка «Лицарі великої любові». Досліджено образ головної героїні твору в діапазоні від жінки-воїна до жінки-берегині. Розглянуто погляди О. Міщенко, Б. Цимбалівського, Е. Щербаненко та інших дослідників щодо особистості жінки в житті української родини та літературі.

Ключові слова: етнопсихологічна концепція, історичний роман, психологізм, жіночий тип, духовність.

Ключевые слова: этнопсихологическая концепция, исторический роман, психологизм, женский тип, духовность.

Key words: ethno-psychological concept, historical novel, psychology, female type, spirituality.

Вступ

Постановка проблеми. У 80-х рр. ХХ ст. зазнав нового підходу художній метод романістів П. Загребельного, Р. Іваничука, М. Івасюка, Г. Колісника, В. Кулаковського, Ю. Мушкетика, М. Сиротюка, Р. Чумака та ін., зросли ідейно-тематичний, жанрово- стильовий рівні їхньої історичної прози. Помітним і плідним став їхній індивідуальний вплив на читацький загал не лише як письменників, але і як істориків, і публіцистів. Автори історичних романів в цей період порушують значущі загальнолюдські, інтерлітературні теми, зокрема через галерею жіночих персонажів, носіїв певних характеротвірних компонентів, пропонують власне ментальне бачення історії України, а через низку тих чи інших історичних подій - цілісний їхній образ. Духовний простір історичних романів наповнений концептуальними поглядами, засобами творення та розуміння психології образів жінок у діапазоні - від жінки-матері до жінки-воїна.

Аналіз останніх робіт. До визначення концептуальних проблем жіночих образів зверталися у своїх працях багато дослідників - А. Єсін, О. Міщенко, В. Фащенко, С. Філоненко, Б. Хмелюк, Б. Цимбалівський, О. Червінська, Е. Щербаненко, та ін. З основних чинників, які формують народну психіку, психолог Б. Цимбалівський виділяє духовний клімат української родини й психологічний феномен жінки-матері в житті українців як головні культурно-антропологічні фактори. Вчений стверджує, що українська сім'я успадкувала чимало рис матріархальної родини. Материнське родинне виховання, в якому майже не бере участі батько як чоловічий чинник, виробляє в дітей жіночі ідеали, норми поведінки й моралі та формування національної вдачі. Визначаючи, що проблема національної вдачі є складною й неоднозначною для наукового дослідження, Б. Цимбалівський підходить до її розв'язання логічно. Він зазначає, що національний характер допомагає продовжувати й передавати з покоління в покоління національну культуру в незмінному або мало зміненому вигляді [5].

Щодо особистості жінки в історичних творах 80-х рр. хХ ст., треба зазначити, що в розкритті літературного характеру як цілісності важлива роль відводиться засобам відображення внутрішнього життя людини, її психічного буття. Дійсно, психологізм, під яким розуміється досить повне, докладне й глибоке зображення почуттів, думок і переживань особистості жіночого образу за допомогою специфічних засобів художньої літератури. Російський теоретик А. Єсін слушно стверджує, що вибір психологізму як переважаючого способу зображення жіночого образу зумовлений домінуванням в літературному історичному творі певного типу художньої проблематики, розкриттям «ідейно-моральної, філософської сутності характеру» [1, с. 24]. При цьому концептуалізується стать, образи героїнь стають виявленням концепції особистості жінки.

Щодо жіночого образу в історичних романах, то, як стверджує російська дослідниця Е. Щербаненко, «жінка є ніби дзеркалом свого часу <...> жінка відкритіше вловлює дух свого часу, вбирає в себе те, що пропонує їй навколишній світ. Але вона ж <...> мабуть, з інстинкту життя гостріше відчуває його негаразди, внутрішньо чинить опір руйнівній його силі» [6, с. 209].

Істотною для сучасного літературознавства є проблема репрезентації жінки жіночою літературою, аналіз ґендерної специфіки способів і засобів творення образу жінки в ній (цим займається галузь феміністичної критики «Images-of-women study» (тобто «вивчення жіночих образів»)).

Образ жінки в українській радянській літературі досліджувався так само поза феміністичним контекстом, як, наприклад, у праці Б. Хмелюка «Образ жінки в радянській художній літературі» (1959 р.) [4], де тип героїні розглядався з позицій класовості й партійності. У річищі традиційної літературознавчої парадигми виконано дослідження О. Міщенко «Проблема зображення жінки в українській прозі 20-30-х років ХХ століття» (1993 р.) [6], хоча в цій її роботі були висловлені й певні критичні думки щодо жіночих образів у літературі того часу: так, на думку дослідниці, з другої половини 20-х рр. панівною стає тенденція одновимірності, уніфікації жіночого образу, зведення жінки лише до виконавиці певної суспільно- корисної ролі. Отже, з'являється тенденція до критики жіночого образу в літературі, але поки що - не феміністичної.

Треба зазначити, якщо пласт буденного життя українців визначається через поняття родини, малого гурту, то в широкому історичному сенсі дзеркальним відображенням родинного типу життя українського народу є Запорозька Січ, що становила родинний колектив, де всі побратими - рівні сини Матері - Січі та Батька - Великого Лугу.

Метою статті є дослідження особливостей втілення етнопсихологічної концепції особистості жінки у романі „ Лицарі великої любові ” М.Івасюка.

етнопсихологічний жінка воїн берегиня

Виклад основного матеріалу дослідження

Значна роль жінки в українському тодішньому соціумі за часів козаччини в тому, що вона відігравала важливу роль у господарському житті, особливо в часи, коли чоловіки брали участь у походах. Жіночий тип, обумовлений характером самої культури, оскільки тут велику роль відіграли символи, фольклорна та етнічна традиції. Синтезуючись, усе це вплинуло на формування глибокої поваги до жінки-матері як носія гармонії та краси, продовжувачки роду та традицій. Образ жінки, що має глибоке етнокультурне коріння, художньо і всебічно трансформується в письменницькому мисленні не одного покоління авторів. Ця тематика звучить і в історичних романах 80-х рр. ХХ ст. Ми виокремили роман М. Івасюка «Лицарі великої любові».

У романі «Лицарі великої любові» М. Івасюка постає доля української жінки, образ якої він моделює як жінки-воїна і водночас жінки-берегині. Автор в образі Артемії не дає глибокої психологізації у широкому контексті, хоча розкриває твердий характер у поєднанні з ніжністю, розумом та душевним багатством і здатністю до самопожертвування. Вона є зразком мужності, витривалості, вірності. Згідно авторської концепції, саме любов головного героя Мирона Дитинки до вродливої, мужньої й ніжної Артемії дає привід проявити на повну силу свої духовні якості - рішучість у діях, людяність, чесність і вірність рідному краєві та його людям.

Із попереднього твору М. Івасюка «Балада про вершника на білому коні» (1980) ми дізнаємося, що коли боярин Сафроній Киріак пограбував купця Григорка Голубого, захопив його маєток, то його 280дочку Артемію хотів відправити до турецького гарему. Але коханий Мирон її визволив і з того часу вони разом. Майстерність автора у послідовному втіленні психології любові цих двох героїв, які звикли до постійних змін, тривог, і в невеличкому відпочинку «вбачали недовготривале пристановище перед новими шляхами, сповненими небезпеки, сутичок з боярами та всіляких несподіванок» [2, с. 25].

Для більш глибокого осмислення жіночої долі того часу, через весь роман автор висвітлює концепт жінки-воїна, яка впевнена, що коли життя мужа під загрозою, справжня жінка мусить стати воїном. У ній гармонійно поєдналися моральна й фізична краса. Артемія завжди поруч із Мироном. Саме вона надавала йому наснаги для боротьби за утвердження кращого життя в рідному буковинському краю: «У Дитинки є жона Артемія, дуже вродлива й страшенно небезпечна. Вона йде пліч-о-пліч зі своїм чоловіком, і це надає йому страшної сили» [2, с. 23]. «Артемія дивилася в блакитні очі мужа із захопленням дівчинки; майже фізично відчувала, як від них струменить сила» [2, с. 221]; «Артемія носить у серці такі ж радощі й смутки, як і він» [2, с. 53]; «Обоє відчували радість від усвідомлення того, що б'ються поруч зі своїми побратимами» [2, с. 238].

Авторська характеристика вільної української жінки стає вирішальною у тому, що в Артемії ніжне серце, але водночас вона - жінка-воїн, смілива й вольова. У душі цієї мужньої жінки ніжність поєднується із твердістю, вираз простоти й наївності був тільки її щитом. М. Івасюк стверджує, що Артемія - берегиня свого мужа й рішуча в своїх діях. Реагуючи на слова воєводи Стефаниці, що готова паля для її мужа, Артемія розгнівалася до краю і «лють цієї вродливої жінки була така велика, що Стефаниці стало лячно» [2, с. 57]. Вона не зважає, що перед нею воєвода, взяла палю й почала його лупцювати: «Дай йому, Артемія, хай знає українок! Всі бачили, як Артемія так у терепі жила його по голові, аж воєводська коштовна шапка з високим пером із якогось африканського когута покотилася в рів» [2,с. 58]. Вона була захисницею свого коханого і в битвах проти турків: «Хоч довкола билося зо два десятки вершників на білих конях, усе ж Дитинку можна було запримітити здалеку. Він виокремлювався своєю поставою, мужньою вродою. І біля нього весь час була Артемія» [2,с. 238]; «Артемія діставала заряджені пістолі й постріли стрясали весняну днину - яничари, які пнулися з оголеними шаблями до її коханого мужа, падали коням під ноги» [2,с. 241].

Моделюючи поведінку головного героя, автор показує вплив Артемії на зміни в його характері: «Після багатьох років подружнього життя з Артемією Мирон став лагіднішим і поступливим із жінками, не переносив їхніх сліз» [2, с. 167].