Історія української еміграційної літератури ще багато в чому не досліджена, однак доступні нині матеріали, а саме “літописи самовидців”, оригінальні тексти, задокументовані полеміка, маніфести, декларації є неоціненним джерелом не лише для вивчення художньої творчості еміграції, а й історії українського письменства загалом. Так, динаміка літературного процесу в МУРі протягом 1945-1948 рр., визначальні сили й конфлікти, маніфестовані ідеї та пропозиції змоделювали такі мистецькі проблеми й вартості, що залишалися актуальними для української літератури протягом всього ХХ ст. Різке ж протиставлення народництва та модернізму, що було характерним для стану раннього посттоталітарного українського літературознавства, в сучасних умовах потребує перегляду. Дослідження української еміграційної літератури років МУРу з історико-літературного погляду та під теоретично-концептуальним кутом зору відкриває нові аспекти в актуальній проблематиці співвідношення традиції та модернізму в українській літературі в цілому, значення традиції, зокрема, для розвитку модернізму та необхідності модернізації традиції для її життє - спроможності та плідного існування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історія МУРу висвітлена у статтях та мемуарах його учасників Юрія Шевельова, Уласа Самчука, Володимира Державина, Григорія Костюка. На сьогодні відомі дві спроби критики МУРу з ревізією його ідеологічних засад. Це книга Григорія Грабо - вича “У пошуках великої літератури” [5] і розділ V “Модернізм у контексті Мистецького Українського Руху”, написаний Соломією Павличко і розміщений y книзі “Теорія літератури ” [11]. На думку Г. Гра - бовича, поняття “великої літератури”, переконання, що українська література повинна прагнути до нових європейських масштабів, було одним із най - основніших організуючих чинників у культурному житті великої української повоєнної еміграції 19451948 років. Відомий американсько-український літературознавець у своїй праці досліджує як ґенезу та історію цієї ідеї, так і спроби її мистецького втілення в широкій гамі важливих творів. Г. Грабович простежує дане явище водночас у кількох аналітичних ключах: соціологічному, історичному та психологічному. Це становить перший етап дослідження життя МУРу.С. Павличко більше уваги приділяє марґінальному явищу МУРу - модернізму, про те свідчить і назва розділу. Дослідниця аналізує діяльність організації в першому підрозділі “МУР як епоха і як дискурс”. Але акцентує свою увагу на модерністах Вікторі Петрові (В. Домонтовичу) та І. Костецькому, виділивши в загальному дискурсі модернізму ряд окремих: європеїзм, або західництво (адже модернізм як інтелектуальна система завжди зорієнтований на захід - авт.), сучасність (адже модерність співвідносить себе насамперед із часом - авт.), інтелектуалізм, антинародництво, індивідуалізм, фемінізм, зняття культурних табу, зокрема у сфері сексуальності, деканонізації, формалізму, в критиці й інтересу до формального боку твору [10, с.36].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Головна проблема МУРу - відношення української традиції з модернізмом - була породжена всім попереднім розвитком.

Хоча слово “модернізм” на Першому з'їзді МУРу ще не звучало, однак літературна полеміка, яка розгорнулася на сторінках журналів, яка активно дискутувалася під час виступів членів організації, вказувала на те, що в їх думаннях простежується беззаперечне тяжіння до європейського модернізму з його розривом з традиціями і філософією, космополітизмом. Тому виникла потреба самоаналізу, переосмислення минулого і доконечно спроба са - мореалізації, оновлення. А для того, щоб вижити за нових обставин, українська література повинна змінитися, модернізуватися: “Але в чому полягала модернізація: в модернізації старих ідеалів, як це вже не раз бувало, чи в розриві з ними? У модернізації за європейськими зразками - модернізму, сюрреалізму, екзистенціалізму та інших ненависних народникам “ізмів”? Чи в модернізації нативізму? Перший варіант був рівносильним закликові писати іншою мовою, повному переосмисленню й реінтерпретації попередньої традиції, побудові нових канонів. Другий загрожував стагнацією літератури” [10, с.300].

Модернізм МУРу визначався передусім формальним експериментаторством І. Костецького та витонченим інтелектуалізмом прози В. Домонтовича.

Мета статті

Головною метою цієї роботи є на основі критичних розвідок літературознавців України та діаспори дослідити творчість Ігоря Костець - кого та Віктора Петрова (В. Домонтовича) у контексті українського модернізму.

Виклад основного матеріалу

Хто ж такий Ігор Костецький? Його багатогранна літературна діяльність почалася в таборах для переміщених осіб, перш за все, в організації МУРу. Він був в ініціативній групі і в першому правлінні Мистецького Українського Руху, виголошував програмні доповіді на з'їздах та конференціях, під рубрикою МУРу в жовтні 1946 р. видавав альманах “Хорс" і Кален - дар-альманах на 1947 р.

Голова правління МУРу Улас Самчук захоплено згадував про І. Костецького. Його запис у щоденнику про цього невтомного експериментатора та модерніста свідчить, що непримиренних конфліктів між модерністами та традиціоналістами в МУРі не було: “24 квітня. Нові зустрічі і знайомства у Ваймарі. Зустрів Ігоря Костецького. Письменник, критик, театрал. Перс, турок чи молдованин, народжений на Волині, вирослий в Україні, школеваний у Москві, знає і любить театр, захоплено мріє про нову еру в нашій літературі, завзятий сюрреаліст, невтомний борець за “Хорса” - журнал, що має бути вікном до світу, задуманий кілька років тому, матеріали якого носить у своїй торбі, як найбільші скарби. Оповів незрівнянні шкіци про наш сучасний Ваймар. Показував власноручний лист Кнута Гамсуна, прагне зав'язати стосунки з Томасом Манном, мріє пізнати свого кумира Гемігвея, зачитується незрівняним своїм Джойсом, обожнює Тонтона Уалда" [13, с.107]. Пізніше у “Планеті Ді-Пі" читаємо: “А ось і ще один гість, здається, з Фюрту. Ігор Костецький. Хто такий Ігор Костецький. Цікава, культурна, талановита людина і цього хай вистачає. І прибув він з місією заангажувати мене до організації, яку вони там - Фюрт-Мюнхен-Ульм, вже створили, назвали МУР, що значить Мистецький Український Рух, а оце, через Костецького, хочуть нагородити мене титулом її голови. Він брав на себе найтяжчі завдання і їх виконував. Саме тому його й напущено на мою голову. І, здається, мені ледве чи пощастить з цього вийти переможно" [13, с. 20].

У 1992 р. Соломія Павличко, слушно зауваживши, що “напередодні ХХІ віку українська літературна історіографія не помітила однієї з ключових фігур власної літератури в ХХ сторіччі” [10, с.320], представила українському читачеві зовсім невідому тоді в Україні постать Ігоря Костецького. Згодом, в своїй монографії “Дискурс модернізму в українській літературі”, а також ряді статей, присвячених творчості Костецького, дослідниця спробувала осмислити літературну спадщину цього оригінального письменника в контексті українського літературного процесу. Модернізм Ігоря Костецького Соломія Павличко називає “нігілістичним”, тому що його “рецепт полягав у деструкції форми твору й виробленні нової мови мистецтва" [9, с.350]. На думку дослідниці, Костецький проводить деструкцію української мови на абсолютно різних рівнях: на рівні риторики її політичної лірики, розважливого плину її наративних стилів, її сексуального пуританізму, канону-іконостасу її класиків, а також на рівні самої мови, непридатної до модерного вислову [9, с.350].

Зовсім протилежна інтерпретація творчості Костецького належить торонтському вченому Марку Роберту Стехові. Заперечуючи значення Костецького як “нігіліста”, М.Р. Стех формує свою думку щодо творчості письменника, виходячи із контексту, як він неодноразово сам і наголошує. Дослідникові вдалося зібрати чи не всі твори письменника, які раніше були недоступні, він зустрічався з багатьма людьми, які особисто знали Ігоря Костецького: “Від першого знайомства з його п'єсами в половині 1980-х рр., цей процес розвивався доволі багатогранно: крізь мандри Німеччиною у пошуках ще “теплих" тоді слідів письменника., шукання загублених і маловідомих творів, розмови-інтерв'ю з людьми, які знали Ігоря Костецького як особистість і як творця, - до майже випадкового знайдення невідомого в той час архіву його невиданих творів у містечку Штрален на кордоні Німеччини з Голляндією, - згодом крізь численні бесіди з другом письменника Василем Баркою, перегляд їх обширного листування, не кажучи вже про читання і перечитування творів, уривків, автобіографічних записів" [14, с.112], тому усі його висновки, ґрунтуючись на фактах, виглядають переконливими. Але, на думку С. Матвієнко, обом інтерпретаціям дечого бракувало: “Першій - тих нікому не відомих розшуканих М.Р. Стехом творів та фактів задля повної картини (оскільки й сама С. Павличко завжди наголошувала на врахуванні загального контексту творчості у будь-якій інтерпретації). Другій - належного відсторонення та критичної оцінки щодо теоретизувань письменника" [8, c.168].

Творчість Віктора Петрова-Домонтовича останні десятиліття стала предметом уваги багатьох критиків і дослідників. Серед найбільш помітних відгуків можна згадати дослідження О. Боярчук [2], В. Агеє - вої [1], М. Гірняк [3], які намагалися не тільки проаналізувати тексти, але й знайти їм відповідне місце в контексті української літератури ХХ століття.

За визначенням С. Павличко, Віктор Петров (В. Домонтович) - один із чільних українських прозаїків XX ст. і ключових постатей нашої гуманітарної науки -". залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури” [10, с.10]. Майже всі тогочасні українські критики зустріли молодого прозаїка з більшим чи меншим визнанням. Як відзначає Ю. Шевельов, В. Петров “проносить крізь усі часові зміни й зигзаги подиву гідну єдність своєї особистості як людини й письменника" [17, с.14].

Навіть за умов повної методологічної несвободи Петров виступає як оригінальний мислитель, якого зараховують до модерністів. Нагадаємо хоча б його розуміння історичного процесу як зміни епох, а самої епохи - як закритого й самодостатнього відтинку часу. Зрештою, саме література дала йому безперечні докази того, що літературний процес не становить “безперервного потоку буття”. На це звернув увагу І. Фізер: “Віктор Петров, котрому доля відвела неповних шість років інтелектуальної свободи в повоєнній Німеччині, сформував свою філософію літератури, історії не лише текстуально, а також шляхом осмислення драматичної безпосередності свого часу." [15, с.44]. Він був господарем свого життя і на тому етапі, маючи сильний інтелект і сильну волю, Віктор Петров як художник імовірно бажав перевтілення і знаходив його не тільки на сторінках своєї прози, а й у житті. Припускають, що він прожив кілька життів в одному: “Триєдина ця особа - Петров, Домонтович, Бер - дуже цікавилася зміною епох. Людина для нього позаісторич - на, оточення підлягає чергуванню епох” [18, c.130]. Таку оцінку Віктора Петрова, його творчості, дав Юрій Шевельов. Ця оцінка не була єдиною чи винятковою. “За письменником В. Домонтовичем “видніється науковець”, його художня проза наскрізь аналітична, нагадує науковий твір” [18, с.138], - говорить Ю. Шерех. Зауваження С. Павличко про те, що тексти Віктора Петрова “ще не прочитані ні в повному обсязі, ні з належним осягненням їхнього сенсу" [10, с.124], стосуються й етногенетичних розвідок. Вони - як неповністю розгаданий ребус в дискурсі його наукової спадщини.

Тогочасна українська критика вказувала на цілий ряд мистецьких джерел, що з ними видимими і невидимими нитками пов'язана творчість Віктора Петрова. Згадувались імена Анатоля Франса, Анрі - де Реньє, В. Винниченка, М. де Унамуно, X. Ортега - І-Гассета.

Але ніхто з критиків не наважувався твердити, що у трактуванні світових проблем Віктор Петров був сліпим наслідувачем того чи іншого свого попередника. Він не був нічиїм епігоном чи наслідувачем. Віктор Петров був яскравою, творчою індивідуальністю, що надзвичайні події і явища після 1917 року умів спостерігати і оцінювати тверезо, всебічно і критично. Але що головне, так це те, що за суспільними подіями свого часу він не загубив - людини. Він бачив, розумів і творив її образ в усій суспільній і психологічній складності. В цьому - європеїзм Петрова. Проза Віктора Петрова була наскрізь несучасна, його оповідання, романи були навіть “ворожі" “радісному сприйманню життя”, а сам митець був “занадто суб'єктивним”, “мав нахил до песимізму і трагічності”.

Складність завдання побачив Улас Самчук, присвятивши Віктору Петрову такі рядки: “. його інтелект належав усе-таки до “вільних” і “незалежних”, у нього розвинулося почуття переваги до усього, що було поза ним, а якщо він не міг що-небудь підкорити своїй волі,. він не міг це в собі затаїти і відноситися до цього поблажливо” [13, с.221].

С. Матвієнко зазначила, що захоплення Петрова біографією безперечно пов'язані із загальною кризою об'єктивної істини. У ХХ ст. він щедро пропонує читачеві різноманітні свідчення свого життя: листи, спогади, щоденники, а також все, що тим чим іншим чином може зацікавити психоаналітика. Коли немає змоги відкрито подати власну біографію, можна “вписати її в роман або прописати крізь іншу якусь біографію" [7]. Так народжувався роман-біографія.

Ю. Шерех у збірці критичних статей “Не для дітей" подає глибокий аналіз роману “Доктор Серафікус”: “Так “Доктор Серафікус" В. Домонтовича постає перед читачем анекдотою, розгорненою в цілу книжку. І то анекдотою з початку до кінця" [19, с.307]. Інший визначний літературознавець Роман Горбик вважає Віктора Петрова новатором, визначним інтелектуалом у галузі української літератури [4]. Доречно буде процитувати блискуче есе Р. Корогодського з цього питання:". ми можемо лише пишатися, що був один автор з України. у “відрядженні” в Європі й писав у риму з усіма великими європейцями. Писав для кількох десятків однодумців і не чисельних читачів, які його розуміли. І для нас, читачів кінця століття” [6, с.470]. Так і для нас. Може для нас - в першу чергу. Перед нами ж стоїть задання - відчитати і адекватно зрозуміти це послання, зашифрований метатекст життя і творчості Віктора Петрова і його “друзів" В. Домонтовича і Віктора Бера, зрозуміти триєдину іпостась українського інтелектуала, який цікавився Фрейдом і Шпенглером і з легкістю полемізував з Ейнштейном.

Олександра Черненко вважає, що". головною метою автора інтелектуальної прози є намагання донести до свідомого пізнання несвідому частину колективної психіки українського народу, щоб він з етнічної маси став нацією, зрілою для державотворчого життя" [16, с.108]. Відомий науковець Соломія Павличко у своїй статті “На зворотньому боці автентичності ” довела, що й вузька проблема протягом усього лише трьох років творчості людини з потрібним прізвищем може стати полем широких і глибоких узагальнень [12].

Леонід Новиченко у своїй праці “Родом з двадцятих" зазначає, що всій прозі Віктора Петрова, взятій як ціле, “властиві дві головні прикмети” [9, с.147]. Це, по-перше, досить витончений інтелектуалізм, що виявляється не лише в широкому історико-культурному фоні його повістевих сюжетів, але часто і в їхньому центральному нерві - культурологічній, філософській, етичній проблемності. А по-друге, психологізм, психологізм своєрідний, зосереджений на розкритті в індивідуальних характерах персонажів усього того, що робить їх по-своєму яскравими втіленнями певних культурних типів, ідеологічних та суспільно-психологічних умонастроїв свого часу.

У кінці 80-х - початку 90-х років XX століття видаються твори Віктора Петрова з розгорнутими глибокими вступними статтями Віри Агєєвої та Соломії Павличко. Віра Агєєва, зосередивши увагу на філософсько-світоглядних засадах митця, аналізує художні твори [1], а Соломії Павличко в монографії “Дискурс модернізму в українській літературі” [10], аналізуючи творчість І. Костецького та В. Домонтовича, подає найновіший погляд на українську літературу першої половини XX ст.

Висновки і пропозиції. Таким чином літературознавці творчість Ігоря Костецького та Віктора Петрова (В. Домонтовича) розглядають у контексті українського модернізму. Дискурс мурівського модернізму народжувався як орієнтація на інтелектуальну Європу і неприйняття утилітарності та тенденційності в розумінні національної літератури. Намагання роз'єднати письменництво і політику поєднувалося з прагненням прищепити українській літературі західний екзистенціалізм, сюрреалізм та інші найновіші філософські та мистецькі пошуки.

Українські та зарубіжні літературознавці визначили певні екзистенційні та ірраціональні аспекти творчості письменників-модерністів, яка належить до нового для української літератури типу. Але не слід забувати і про світоглядне кредо митців, їхнє власне світобачення й через нього зберегти особливість авторського почерку.

костецький домонтович модернізм письменник

Список літератури