Теоретичні засади дослідження поетологічного дискурсу в зарубіжному літературознавстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні засади дослідження поетологічного дискурсу в зарубіжному літературознавстві

Людмила Артеменко (Рівне)

Анотація

Стаття присвячена аналізу теоретичних засад, на яких ґрунтується дослідження поетологічного дискурсу в зарубіжному літературознавстві. Поетологічний дискурс визначено як такий, тематичну спрямованість якого визначає авторська рефлексія або саморефлексія стосовно тих або тих аспектів поетичної творчості чи особистості поета.

Ключові слова: поетологічний дискурс, металітературність, метапоетика, метатекст, рефлексія, авторефлексія

Аннотация

Артеменко Л.В. Теоретические основы исследования поэтологического дискурса в зарубежном литературоведении.

Статья посвящена анализу теоретических основ исследования поэтологического дискурса в зарубежном литературоведении. Поэтологический дискурс рассматривается как такой, тематическую направленность которого определяет авторская рефлексия или саморефлексия касательно тех или иных аспектов поэтического творчества или личности поэта.

Ключевые слова: поэтологический дискурс, металитературнистъ, метстоэтика, метатекст, рефлексия, авторефлексия.

Annotation

L. V.Artemenko Theoretical principles ofpoetological discourse in foreign literary criticism research

The article is devoted to the analyses of theoretic principles, on the basis of which the research of poetological discourse in foreign literary criticism is based. Poetological discourse is defined as such, the topical focus of which is defined by the author reflection or self reflection concerning one or other aspects of poetic art or poet personality.

Key words: poetological discourse, methaliterary, methapoetry, reflection, selfreflection.

Виклад основного матеріалу

Серед актуальних питань, що їх досліджують сучасні літературознавці, важливе місце посідає так звана поетологічна тематика, тобто специфічний художній дискурс, в межах якого поетичне зображення спрямовується не на зовнішні, по відношенню до себе об'єкти навколишньої дійсності, а, навпаки, саме перетворюється на предмет художнього відображення, окресленого в тих або інших мистецьких ракурсах.

Як загальним означенням явищ, пов'язаних із різноманітними формами рефлексії творця стосовно власного твору, сучасні теоретики літератури послуговуються терміном «металітературність». «Авторська думка про літературу, - зазначає О. Турішева, - може мати характер прямої рефлексії (наприклад, у фрагментах із прямими роздумами автора про природу словесності), рефлексії сюжетного типу (наприклад, при зображенні самого процесу написання твору), рефлексії стильової (наприклад, у разі підвищеної літературності авторського стилю). При цьому металітературність (термін, використовуваний щодо всієї сукупності таких форм) співвіднесено в науці з «пошуком автором свого коду», «власної актуальної позиції, на якій він ще не ствердився остаточно» [Турышева 2013:25].

Питання художньої авторефлексії, металітературності в сучасному літературознавстві набувають особливої теоретичної ваги, про що дає підстави стверджувати й авторитетна кількість наукових розвідок, у яких ці проблеми наголошуються, так й висловлені в них аргументи науковців. «Однією із суттєвих ознак сучасного літературознавства, - як зауважує український учений О. Юферева, - є тенденція до осмислення літературного процесу і творчої діяльності крізь призму авторської свідомості із супутніми феноменами: метаописом, авторефлексією, автореференцією тощо. На думку літературознавців, процеси творчого саморозкриття митця виходять на перший план, ферментують і структурують сучасну літературу, а їхнє дослідження прокладає шлях до розуміння індивідуальних текстових стратегій авторства» [Юферева 2011: 197].

Метою статті є аналіз теоретичних засад дослідження поетологічного дискурсу в зарубіжному літературознавстві.

Перші спроби теоретичного осмислення феноменів художньої поетології припадають на початок XIX ст. і належать представнику німецької романтичної філософії й естетики Фр. Шлегелю. Для позначення цього феномену вчений запропонував термін «поезія поезії», яку схарактеризував ще як «трансцендентальну поезію» [Шлегель 1983: 301-302].

Проблеми художньої поетології набувають виразної актуальності в працях західноєвропейських та англо-американських теоретиків літератури XX ст. Особливостям жанрової організації та художнього функціонування металірики присвячено студії X. Вайнріха, Є. Мюллер-Зетельман, X. Шлаффера, А. Вебера, Е. Гессенберга, А. П. Франка, В. Хінка.

У контексті визначення художнього феномену металірики X. Вайнріх констатує, що «з того часу, як Бодлер переніс до Європи поетику Е. А. По, вірш слід конструювати як математичну теорему; «виробництво» входить у поезію як провідний мотив. Вірші, темою яких є власне сам процес створення вірша, автор називає «віршами про вірші», або «метапоезією» [Weinrich 1986: 132]. У одній із найбільш ґрунтовних розробок сутності металірики - науковій розвідці Є. Мюллер-Зетельман «Лірика і металірика. Теорія роду та його самовідображення на матеріалі англо- і німецькомовної поезії» - потрактовано її феномен як «співвіднесений із ліричним родом естетично самореферентний метадискурс, який пов'язаний не із позамовною або позалітературною дійсністю, а має своїм предметом літературу, точніше, ліричний рід у всіх його виявах». При цьому «металіричні елементи» виступають винятковим складником «фікціонального дискурсу», тоді як «нефікціональні метатексти» (на зразок коментаря у вигляді «Передмови до ліричних балад» Вордсворта) «не належать до корпусу металірики» [Muller - Zettelmann 2000: 170]. металітературність художній поетологія жанровий

У дослідженні Є. Мюллер-Зетельман також представлено ретельний огляд наукових здобутків її попередників-теоретиків, що зверталися до тлумачення природи металірики. Серед проаналізованих ученим напрацювань - робота X. Шлаффера «Вірш про поета в XIX столітті. Топос та ідеологія», де до металірики зараховано ті вірші, в яких рефлексія спрямована «на всіх поетів узагалі, на інших щодо себе поетів або на власне буття як поета» [цит. за: Muller- Zettelmann 2000: 160-161]; лекція А. Вебера «Чи може арфа стріляти через свій пропелер?», у якій йдеться про поетологічну лірику: «Запропоноване поняття поетологічної лірики означає особливу сферу поетичного матеріалу і поетичних тем, сферу, досі не розглянуту у вигляді окремого феномену в літературно-історичних дослідженнях. Вона охоплює всі вірші, які спрямовані або на поета (його завдання та функції), або на написання віршів (творчий процес і його методи), або на поетичний твір (його форму та мовленнєві засоби). Але до «поетологічної поезії» належать не тільки вірші на зразок «мистецтво поезії», в яких - самозамкнута система поетики, а й такі, що мають темою певний аспект або окрему проблему теорії поезії. Це й означає, що в них йдеться про поета, про поезію або про вірш» [цит. за: Muller-Zettelmann 2000: 161]; монографія Е. Гессенберга «Метапоезія та метамова в ліриці В. Б. Єйтса та Т. Еліота», з яким науковець полемізує про окреслення меж поняття металірики.

Проблеми жанрової типології металірики розглянуто в науковій розвідці А. П. Франка «Теорія у вірші і теорія як вірш». Автор обгрунтовує термін «поетологічний твір», у якому вказано на вірш про вірш або поезію загалом. Дослідник виокремлює два типи поетологічних творів. Перший - «поетика у віршах», яка передбачає звернення до теорії творчості, тобто «вчить», як писати вірші. Інший тип - «поетика як вірші» - охоплює «наслідувальні» поезії, змістом яких є процес створення тексту [Frank 1977: 131-169].

У монографії В. Хінка «Вірш як дзеркало поетів: до історії німецького поетологічного вірша» подано генезис поняття поетологічної лірики. Поетологічну лірику він визначає так: «Традиційно вважають, що поетологічна рефлексія властива теоретичній і науковій прозі або віршованим поетикам. Але слід також ураховувати й таку особливість короткого вірша, як виклад поетологічної ідеї «в концентрованій і відточеній формі», яка додає йому сили маніфесту». При цьому поетологічна рефлексія існує у віршованому тексті не у вигляді абстракції, а в наочному «силовому полі» образної, ритмізованої мови поезії» [Hinck 1985: 10].

Вивченню поетологічних аспектів прози присвячено праці англо-американських учених Л. Хатчен «Нарцисизм розповіді. Металітературний парадокс», «Поетика постмодернізму: історія, теорія, література»; Р. Олтера «Обмеженість чародійства. Роман як саморефлективний жанр» ; Р. Зігля «Політка рефлективності. Нарративна і конститутивна поетика культури» й ін.

Достатньо давно та докладно художнє явище металітературності розробляють також російські літературознавці. Одними з перших цей художній феномен відзначили ще представники російського формалізму В. Жирмунський і Р. Якобсон. Так, В. Жирмунський у контексті аналізу поезії О. Мандельштама зазначає: «Послуговуючись термінологією Фр. Шлегеля, можна назвати його вірші не поезією життя, а поезією поезії («Die Poesie der Poesie»), тобто поезією, предмет якої - не життя, безпосередньо сприйняте поетом, а сторонній досвід художнього сприйняття життя» [Жирмунский 1977: 123].

Близький за змістом до поняття «металітературність» термін «літературність» використовує і Р. Якобсон, підкреслюючи, що «предметом науки про літературу є не література, а літературність, тобто те, що робить цей твір літературним твором /.../ Якщо наука про літературу хоче стати наукою, вона повинна визнати «прийом» своїм єдиним «героєм». Далі основне питання - питання про застосування, виправдання прийому» [Якобсон 1987: 275].

Особливої актуальності питання художньої рефлексії набувають в російському літературознавстві з другої половини XX ст. Пріоритетність у порушенні цих питань належить дослідженням Д. Сегала, В. Петрова, В. Тюпи, Д. Бака, М. Липовецького, С. Бройтмана й ін.

На думку В. Петрова, процеси, пов'язані із загостренням художніх саморефлексій митців, відбуваються найчастіше впродовж історичних періодів зміни художніх епох: «ці процеси передусім властиві творчості великих митців-новаторів, «першопроходців», що відкривають новий етап у розвитку мистецтва» [Петров 1983: 323].

В. Тюпа і Д. Бак виокремлюють історичні форми літературної рефлексії: традиційну («риторичну рефлексію» в літературі до початку XIX ст.) і антитрадиційну («творчу рефлексію» в літературі XIX - XX ст., відповідно класичну і некласичну) [Тюпа, Бак 1988: 6-8].

За словами Д. Бака, «посилення рефлективності літературного розвитку проходить на тлі «згасання традиційності»[Бак 1992: 10].

У «Історичній поетиці» С. Бройтмана літературна рефлексія простежується у контексті її художньої еволюції в поетиці синкретизму, ейдетичної та поетики художньої модальності.

Із 90-х років XX ст. і до сьогодні у Ставропольському державному університеті під керівництвом К. Штайн діє постійний семінар, присвячений дослідженню питань метапоетики. За час розробки теорії російської метапоетики учасниками цього семінару була підготовлена чотиритомна антологія «Три століття російської метапоетики: легітимація дискурсу», навчальний словник «Російська метапоетика», а також численні збірки статей із питань вивчення проблем метапоетики російської та зарубіжної літератур.

Достатньо ґрунтовно розглянуто у поетологічних дослідженнях російських літературознавців природу та специфіку феномену метапрози. Це поняття до наукового обігу введено західними літературознавцями в 70-80-ті роки XX ст. Так, Л. Хатчен потрактовує метапрозу так: «Проза про прозу - це проза, яка передбачає коментар стосовно оформлення власної розповіді і / або мовної ідентичності» [Hutcheon 1984: 1].

П. Во пропонує дещо інше визначення: «Метапроза - це термін на позначення тієї частини літературної творчості, яка усвідомлено та систематично привертає увагу до власного статусу художнього твору для того, щоб порушити питання про співвідношення вигадки та реальності» [Waugh 1984: 2].

Серед найбільш показових представників метапрози західні теоретики називають М. Сервантеса, Л. Стерна, В. Теккерея, Дж. Джойса, В. Набокова, М. Пруста, Т. Манна, С. Беккета, X. Л. Борхеса, Д. Барта, Д. Фаулза, У. Еко й ін. На російський ґрунт теорію метапрози переніс відомий англійський славіст Д. Шеппард, який описав елементи автометаопису у прозі багатьох російських письменників. Відтоді феномен метапрози постає предметом активних наукових пошуків російських літературознавців.

Крім поняття «метапроза», представники російського літературознавства опрацьовують феномен так званого філологічного роману, схарактеризованого у дисертаційних роботах А. Разумової «Філологічний роман» в російській літературі XX століття: генезис, поетика» й О. Ладохіної «Філологічний роман як явище історико-літературного процессу XX стоіття».

Не менш ґрунтовно вивчено російськими літературознавцями й феномен ліричного поетологічного дискурсу. Втім, незважаючи на достатньо значну кількість студій, у яких порушено цю проблему, єдині критерії теоретичного означення цього феномену російські літературознавці так і не запропонували. Насамперед, ідеться про неузгодженість поглядів науковців щодо термінологічних означень явища ліричної поетології. У теоретичних працях російських дослідників спостережено функціонування понад п'ятнадцяти різноманітних термінів на позначення цього явища, як-от: самоопис, автоінтерпретація, автометаопис, автометадескрипція, текст у тексті, текст про текст, інтертекст, гіпертекст, творча рефлексія, самототожність, самовизначення, персональна ідентичність, металірика, метатекст, метапоетика, поетологічний вірш, поетичний автотематизм, креативні образи, автопоетика й ін.

Автометаописом вважає явище ліричної поетології Т. Пахарєва та стверджує: «Як прийом поетики, що зросла з акмеїстичної традиції, автометаопис означає те, що автор свідомо чи навіть спеціально вводить у поетичний текст рівень формального аналізу цього ж тексту» [Пахарєва 1983: 462].

М. Юван послуговується іншим терміном - поетичний автотематизм: «поетичний автотематизм - вірші на тему поетичної творчості» [Юван 2002: 36].

На семантиці креативності (образів, мотивів) під час аналізу поетологічної лірики наголошує О. Богданович: «до «креативних» ми зараховуємо образи та мотиви, які репрезентують процес художньої творчості, його призначення, витоки, основні складники та результати» [Богданович 2008: 4].

Як рефлексивний поетичний текст поетологічну лірику визначають М. Димитренко, М. Маркасов, О. Анциферова.

За визначенням М. Димитренко, «до рефлексивного поетичного тексту ми зараховуємо поетичний текст, у якому вербалізовано розумовий аналіз творчої діяльності автора або поезії як феномену культури. З одного боку, це замкнута система, «текст про текст», з іншого - адресоване читачеві повідомлення, що вводить його в конкретний мовленнєвий акт і в роздуми про природу такої комунікації» [Димитренко 2009: 20].

М. Маркасов тлумачить явище художньої рефлексії як «роздуми автора над власним текстом або ширше - над природою естетичної творчості взагалі і безпосередньо в межах певної художньої єдності» [Маркасов 2003: 6].

О. Анциферова пропонує розрізняти літературну рефлексію та літературну саморефлексію: «за всієї схожості цих понять і удаваній тавтологічності останнього, саме воно видається більш точним, конкретним і органічним для сучасного етапу літературознавства. /.../ Поняття саморефлексії введено до наукового інструментарію літературознавства, мистецтвознавства, культурології тому, що для нього притаманне акцентування на властивому для сучасного мистецтва загостреному інтересі до власних процедур та індивідуальних творчих практик із їхніми неодмінними учасниками (автор - читач)» [Анцыферова 2000: 6].

Крім понять літературної рефлексії або саморефлексії, які визначають спрямованість автора на характеристику специфіки його творчого процесу, власне, написання твору, певні дослідники виокремлюють також і рефлексію феномену читання. За словами О. Туришевої, «саморефлексивна тенденція в літературі виявляє себе не тільки у творах, що фіксують авторську рефлексію про феномен написаного, а й у творах, які фіксують авторську рефлексію про феномен читання або, за висловом В. Ізера, «антропологічне застосування літератури». Це твори про процес сприйняття художнього тексту і про реалізацію персонажем свого читацького досвіду в сюжеті власної історії» [Турышева2011: 3].

Поняття «метатекст» увели до широкого наукового обігу після появи 1978 р. статті А. Вежбицької «Метатекст у тексті». Попри те, що в статті А. Вежбицької потрактовано лінгвістичні аспекти цього поняття, ідею метатексту почали активно використовувати й літературознавці. Літературознавчу семантику поняття метатекст Ю. Лотман окреслював так: «метатекстовий пласт - це пласт, у якому об'єктом зображенім стає саме літературне зображення» [Лотман 1975: 78].

Утім, на сьогодні видається очевидною неодностайність російських літературознавців щодо введення загальноприйнятого термінологічного визначення метатексту з огляду на розробленість значного переліку класифікацій цього поняття. Наприклад, у класифікації Т. Рибальченко запропоновано три можливі підходи до визначення метатексту. Перше значення метатексту - це певний канон, «інваріантна семіотична система, панівна або врахована як авторитетний спосіб мислення про світ (за Ж.-Ф. Ліотаром і М. Фуко). Друге значення метатексту - екранізація, ілюстрація, стилізація, тобто «відтворення тексту іншою мовою» із вказівкою на джерело (на відміну від плагіату та наслідування). Третє значення відображене у такому тлумаченні: «метатекстом можна назвати складну текстову структуру, в якій основний текст охоплює тексти, які його описують та коментують. У цьому розумінні метатекст є різновидом структури «текст у тексті» з ієрархічним зв'язком текстів, створених за різними правилами [Рыбальченко 2004: 223].

Окремі дослідники поняттю метатекст протиставляють інші, на їхню думку, більш аргументовані та прийнятні. Таким, на переконання В. Фегценка, потрібно вважати поняття «автопоезис, або автопоетика», оскільки в цих терміноодиницях вказано на такі органічні системи, що відрізняються тенденцією до самовідтворення (у філологічному сенсі - автокоментаря) [Фещенко 2006: 101].

Із інших позицій потрактовують семантичне наповнення поняття «метатекст» представники теоретичної школи К. Штайн: співвідносять його із поняттям «метапоетика». За К. Штайн і Д. Петренко, «метапоетика - це поетика за даними метамови (мови, якою описують мову-об'єкт) і метатексту, поетика самоінтерпретації автором свого або чужого тексту» [Штайн 2008: 14].

Представники школи К. Штайн розглядають метатекст як складник більш загального поняття - метапоетики. За тлумаченням В. Ходуса, «метатекст (імпліцитний метапоетичний текст) - це система метаелементів, що представлена безпосередньо в поетичному тексті та визначає умови, умовності, характер повідомлення, а також коментарі до процесу написання тексту, його жанру, форми твору. Поняття метапоетичного тексту загальніше» [Ходус 2008: 30- 31]. Таким чином, метатекст представниками школи інтерпретовано як текстово виражену художню авторефлексію митця, а метапоетику - як позатекстову і більш узагальнену систему поетологічних уявлень, оприлюднених у його статтях, нарисах, листах, коментарях і висловлюваннях, присвячених проблемам художньої творчості.

Отже, в статті були проаналізовані теоретичні засади, на яких грунтується дослідження поетологічного дискурсу в зарубіжному літературознавстві. Попри значну кількість праць, присвячених цій проблемі, чітких теоретичних критеріїв її узгодження усе ще не розроблено, що зайвий раз засвідчує потребу подальших наукових розробок питань, які стосуються рецепції художнього вияву тих або тих аспектів поетологічного дискурсу, зокрема й його відображенім в українській літературній традиції.

Література

1. Анцыферова О. Ю. Литературная саморефлексия и проблемы ее изучения / О. Ю. Анцыферова // Вестник ИвГУ. Вып. 1. 2000. Серия «Филология». С. 5-16.

2. Бак Д. П. История и теория литературного самосознания: творческая рефлексия в литературном произведении / Д. П. Бак. Кемерово: КемГу, 1992. 82 с.

3. Богданович О. В. Эволюция темы творчества в русской лирике первой трети XX века (В. Я. Брюсов, А. А. Ахматова, Б. Л. Пастернак): автореф. дис. на соискание научи, степени канд. филол. наук: спец. 10.01.01 - Русская литература / О. В. Богданович. Магнитогорск, 2008. 19 с.

4. Димитренко М. В. Мифологема «поэт» в русском поэтическом дискурсе XIX-XX вв.: рефлексивно-коммуникативный потенциал и особенности вербализации: автореф. дис. на соискание научи, степени канд. филол. наук: спец. 10.02.01 - Русский язык / М. В. Димитренко. Волгоград, 2009. 28 с.

5. Жирмунский В. М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика / В. М. Жирмунский. Л.: Наука, 1977. 408 с.

6. Лотман Ю. М. Роман в стихах А. С. Пушкина «Евгений Онегин»: Спецкурс: Вводные лекции в изучение текста / Ю. М. Лотман. Тарту, 1975. 109 с.

7. Маркасов М. Ю. Поэтическая рефлексия Владимира Маяковского в контексте русского авангарда: автореф. дис. на соискание научи, степени канд. филол. наук: спец. 10.01.01 - Русская литература / М. Ю. Маркасов. Барнаул, 2003. 22 с.

8. Пахарева Т. Развитие форм автометаописания в современной русской поэзии / Т. Пахарева // Семиотика. М.: Радуга, 1983. С. 462-482.

9. Петров В. М. Рефлексия в истории художественной культуры. Ее роль и перспективы развития / В. М. Петров // Исследование проблем психологии творчества. М.: Наука, 1983. С. 313-325.

10. Рыбальченко Т. Л. Роман Ю. Бунды «Ермо»: метатекстовая структура как форма саморефлексии автора / Т. Л. Рыбальченко // Русская литература в XX веке: имена, проблемы, культурный диалог. Томск, 2004. Вып. 6: Формы саморефлексии литературы XX века: метатексты и метатекстовые структуры. С. 201-235.

11. Турышева О. Н. Прагматика художественной словесности как предмет литературного самосознания: автореф. дис. на соискание научи, степени доктора филол. наук: спец. 10.01.08 - Теория литературы. Текстология / О. Н. Турышева. Екатеринбург, 2011. 48 с.

12. Турышева О. Н. Прагматика художественной словесности как предмет литературной саморефлексии / О. Н. Турышева // Новый филологический вестник. 2013. №1 (24). С. 25-38.

13. Тюпа В. И., Бак Д. П. Эволюция художественной рефлексии как проблема исторической поэтики / В. И. Тюпа, Д. П. Бак. Кемерово: КемГу, 1988. С. 4-15.

14. Фещенко В. В. Autopoetica как опыт и метод, или о новых горизонтах семиотики / В. В. Фещенко // Семиотика и Авангард: Антология / Под общ. ред. Ю. С. Степанова. М.: Академический проект, 2006. С. 54-122.

15. Ходус В. П. Метапоэтика драматического текста А. П. Чехова: Монография / В. П. Ходус. Ставрополь: Изд-во СГУ, 2008. 416 с.

16. Шлегель Ф. Эстетика. Философия. Критика. В 2-х тт. / Ф. Шлегель. Т. 1. М.: Искусство, 1983. 479 с.

17. Штайн К. Э., Петренко Д. И. Язык метапоэтики и метапоэтика языка / К. Э. Штайн, Д. И. Петренко // Метапоэтика: Сборник статей научно-методического семинара «Textus» І Под редакцией В. П. Ходуса. Ставрополь: Издательство Ставропольского государственного университета, 2008. Вып. 1. С. 14-46.

18. Юван М. Поэзия Пушкина и Прешерна о поэзии / М. Юван // Славяноведение. 09/2002. № 5. С. 36-49.

19. Юферева О. В. Поезія в системі метакатегорій / О. В. Юферева // Вісник Житомирського державного університету ім. І. Франка. 2011. № 56. С. 197-201.

20. Якобсон Р. Работы по поэтике: Переводы / Р. Якобсон. М.: Прогресс, 1987.

21. Frank А. Р. Theorie im Gedicht und Theorie als Gedicht / A. P. Frank // Fiteraturwissenschaft zwischen Extremen: Aufasatze und Ansatze zu altuellen Fragen einer unsicher gemachten Disziplin. Berlin, New York, 1977. P. 131-169.

22. Hinck W. Das Gedicht als Spiegel der Dichter: zur Geschichte des deutschen poetologischen Gedichts / W. Hinck. Opladen, 1985. 463 p.

23. Hutcheon F. Narcissistic Narrative: The Metafictional Paradox / F. Hutcheon. New York: Wilfrid Faurier University Press, 1984. 348 p.

24. Muller-Zettelmann E. Fyrik und Metalyrik: Theorie einer Gattung und ihrer Selbstbespiegelung anhand von Beispielen aus der englisch- und deutschsprachigen Dichtkunst / E. Muller-Zettelmann. Heidelberg, 2000. 410 p.

25. Waugh P. Metafiction. The Theory and Practice of Self-Conscious Fiction / P. Waugh. Fondon; New York, 1984. 176 p.

26. Weinrich H. Finguistische Bemerkungen zur modemen Fyrik / H. Weinrich // Fiteratur fur Feser: Essays und Aufsatze zur Fiteraturwissenschaft. Munchen, 1986. 366 p.

Размещено на Allbest.ru