Художній світ поем "Каїн", "Мойсей", "Христос", "Ваал" Володимира Сосюри

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художній світ поем «Каїн», «Мойсей», «Христос», «Ваал» Володимира Сосюри

Багрий Мария Григорьевна

Крымский федеральный университет имени В.И. Вернадского

Аннотация

В статье акцентировано внимание на том, что цикл «религиозных» поэм Владимира Сосюры является целым художественным миром, в котором использованы образы, мотивы, сюжеты и нарративные стратегии как Старого, так и Нового Заветов, космогонических легенд и апокрифов. Исследовано, что в Сосюриных произведениях выразительной является попытка совместить ритуально-мифологические, религиозные, христианские представления с идеологическими доктринами и идеями большевизма, с определенными стереотипами советской системы. Творчество Владимира Сосюры в этом цикле проявляет тенденции герменевтической замкнутости тоталитарной системы на ретрансляции сакрального - как основного признака тоталитарной власти, ее идеологии, практики повседневной жизни.

Ключевые слова: sacrum, сакральное пространство и время, идиостиль, миф, текст и подтекст

THE ART WORLD OF THE POEM "CAIN", "MOSES", "CHRIST", "BAAL" OF VOLODYMYR SOSIURA

Багрий Мария Григорьевна

Crimean Federal University named after V. I. Vernadsky

Abstract: The article is focused on the fact that the cycle of "religious" poems of Vladimir Sosyura is a whole art world, using images, motifs, themes and narrative strategies of both the Old and New Testaments, cosmogonic legends and apocrypha. According to research, the expressive attempt to combine the ritual-mythological, religious, Christian views with ideological doctrines and ideas of bolshevism and defined stereotypes of the soviet system is represented by Sosyura's works. This approach leads to the balancing of this cycle of poems (created at the height of Stalin's cult of personality) on the verge of a quasi-religious discourse and the most important principles of the doctrine of socialist realism. The work of Vladimir Sosyura in this cycle shows a trend of hermeneutic closed totalitarian system on the relay of the sacred - as the main characteristic of totalitarian regime, its ideology, practices of everyday life.

Keywords: sacrum, sacred space and time, idiostyle, the myth, the text and the subtext

Звернення до біблійних сюжетів та образів, їх інтерпретація є закономірним явищем для всіх часів та народів, є «високими зразками духовного подорослішання суспільства, яке протистоїть вкрай політизованим процесам сучасного “богошукання” [18, с. 13]. Вислів Віри Сулими є промовистою ілюстрацією до історії створення «нетипових» поем Володимира Сосюри.

На жаль, суспільство Країни Рад кінця 40-х років ХХ ст. в цілому не можемо вважати «духовно подорослішаним», воно зате є «вкрай політизованим», де прояви «богошукання» дозволялись виключно на рівні підсвідомості або ж у спеціально відведених та надійно захищених установах. В одній з таких, як було зазначено вище, перебував на початку 1930-х та наприкінці 1940-х років митець: «Сосюра психічно захворів, - писав у листі-донесенні завідувач агітпропом ЦК КП(б)У Іван Кулик у 1934 році. - У нього явище шизофренії, маніакальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи і т. ін.» [9]. За Віктором Костюченком, «звернення до біблійних тем пояснюється, очевидно, душевним станом поета, який на той час уже втратив і Віру, і Надію, і Любов. Пошуки цих одвічних людських ідеалів - предмет художнього аналізу згаданих творів. […] За біблійними сюжетами криється сучасність» [10, с. 123].

Релігійні мотиви, які з'являються в ліро-епічних творах Володимира Сосюри у кінці 1940-х років, є надзвичайно цікавим матеріалом щодо світоглядної еволюції автора. Митець, який, здавалося б, уже цілком «вріс» у ідеологічну структуру радянського суспільства, який був одним із апологетів соціалістичного реалізму як художньої доктрини, апелює до метафізичних ідей, до релігійного світовідчування.

Поеми Володимира Сосюри 1948 року «Каїн», «Мойсей», а також наступного, 1949-го - «Христос», «Ваал», що з'являються, як зазначає В. Краснікова, у хвилини великого душевного відчаю у психоневрологічному диспансері, де він перебував з грудня 1948 р., майже не досліджені в українському літературознавстві. Окремі аспекти цих творів розглянуто в публікаціях Володимира Антофійчука [2], Віктора Гриценка [7], Валентини Краснікової [11], Світлани Неміш (Вардеванян) [12].

Отже, у часи панування матеріалістичного світогляду, заперечення, а точніше, ігнорування Бога та Диявола, Володимир Сосюра інтерпретує Біблію. Як відомо, інтерпретація - це тлумачення чогось, його переосмислення та відтворення на рівні власного сприйняття. «Інтерпретація […] не може бути вичерпною, бо не є вичерпним зміст художнього твору. […] [Вона] дає могутній поштовх для пошуків, роздумів, поглиблення знань, загострення естетичного почуття, розуміння прекрасного, а отже - творчості» [14, с. 19].

Важливим аспектом у дослідженні поетикальних та ідіостильових особливостей трансформації біблійного матеріалу в поемах Володимира Сосюри є те, що вони виявляють повернення до біблійно-образного джерела навіть у часи домінування атеїстичого дискурсу влади, що в свою чергу зумовлює намагання митця пристосуватися до вимог офіціозу та ідеологічних табу.

Одночасно звернення Сосюри-поета до євангельських мотивів, сюжетів, образів є підтвердженням того, що художня трансформація та функціонування цього культурно-історичного, релігійного, аксіологічного надбання юдеохристиянської цивілізації «винятково різноманітне за формами і способами його трансформації, зумовленими соціяльно-ідеологічними та філософського-психологічними установками культурно-історичної епохи, яка їх сприймає, своєрідністю авторського задуму, ерудицією письменника та ін. Це дописування, доповнення, художні перекази канонічних текстів, наукові тлумачення і т. п.» [1, с. 7-8].

Поеми Володимира Сосюри стоять у цілому шерезі тих творів світової літератури ХХ століття, які «самим заголовком претендують на своєрідну «канонічність» викладеного в них матеріалу […]. Ці твори мають своєрідний екзегетичний характер і в сукупності складають світську історію життя й діяльності Ісуса Христа, демонструють неортодоксальне сприйняття Месії в різні культурно-історичні епохи в різних національних контекстах. Подібні «євангелія», як правило, зосереджені на реконструкції життя Христа, а також на розвиткові новозавітних метафор і замовчуваннях, ледь окреслених ситуацій, які в нових варіантах набувають емоційно-психологічного та предметно-побутового наповнення» [3, с. 9-10].

Художній світ поем Володимира Сосюри «Каїн», «Мойсей», «Христос», «Ваал» будується на своєрідному накладанні двох різних і різнорідних часо-просторових площин, кожна з яких має певне сакральне закорінення (як у міфологічно-ритуальному просторі, так і у тексті Святого Письма), а разом з тим будується на контамінації з ідеологічною та ідейно-естетичною доктриною більшовизму. Перша з цих різнопланових площин, які присутні в поетичному циклі В. Сосюри, - це хронотопна площина біблійних подій, що отримує особливу інтерпретацію. Друга площина - це сучасний світ автора.

Кожен хронотоп, який характеризує людське буття у світі та екзистенцію окремо взятої особистості, на переконання Мірчі Еліаде, «не є однорідним; він складається з розривів, тріщин, існує священний простір, він «могутній», значущий, і існують інші простори, не святі». Така «відсутність однорідності простору полягає в усвідомленому протиставленні святого простору, при цьому тільки він є реальним, справді існуючим, і того хаосу, що його оточує, решти світу» [8, с. 12]. Оскільки для людини віруючої, продовжує Мірчі Еліаде, «час, як і простір, не є однорідним і безперервним, існують відрізки священного часу, часу святкувань (здебільшого періодичні); з іншого боку, існує і час мирський, звичайний проміжок часу, в який відбуваються дії, що не мають релігійного значення» [8, с. 36], то між профанним, земним часом і часом сакральним «наявний зв'язок безперервності; однак через ритуали віруюча людина може без перешкод “перейти” зі звичайного часу в час священний» [8, с. 36-37]. Такий перехід у поемах Володимира Сосюри здійснюється від представлення подій сакрального часу до зображення його особливих переживань (зокрема, й побутових чи еротичних), які стають ніби ілюстрацією того, як сакральний час і простір можуть поєднуватись із сучасністю самого автора й навіть із його особистою долею. Накладання задекларованих вище площин дає можливість митцеві створити особливий художній світ, який поєднує світський і сакральний час, оскільки «священний час за самою своєю природою повторюваний, він має здатність ставати теперішнім, а будь-який літургійний час є реактуалізацією священної події в міфічному минулому, “на початку” [8, с. 37]. Разом ці дві темпоральні площини творять у поетичному світі чотирьох ліро-епічних текстів своєрідну амальгаму: на першооснові біблійного та апокрифічних текстів твориться новий текст. Він є конгломератом цілого комплексу факторів: стилю, авторської поетики, ідеологією та особливостей його історичної епохи. Таке зближення, контамінація в художньому тексті «між сакральним і світським ніколи не реалізується у повній мірі й залежить від волі митця, виступаючи знаком історико-культурної епохи, як, наприклад, бароко або романтизм. Інколи активність одного з цих двох першоелементів послаблюється, й тоді достатнім буває введення окремих мотивів у протилежний їм контекст. Так у світську культуру потрапляють окремі сакральні мотиви. Вони входять у неї на правах цитати-алюзії» [17, с. 31].

Одночасно ж для соцреалізму, який для художньої літератури є методом і мистецькою метою втілення ідеологічних доктрин, сакральний міф дозволяє виразити найважливіші елементи ідеологічних доктрин у метафоричній формі: «Сакральний простір, час, “завойована” природа, homo totalitaricus стають основними учасниками тоталітарного міту - найповнішої реалізації тоталітарної сакральности. Міт, як “взірцева модель”, актуалізується тоталітарною культурою, яка схильна ідеолоґічно схематизувати онтологічний простір. […]. Тоталітарна культура представляє кілька мітів. Це - міт про творення (“острова”, “дому”, “Країни Рад”), міт про золотий вік, який пов'язаний з апологією майбутнього, міт про “країну героїв” і, врешті-решт, міт про “нову країну” [19, с. 326]. У цьому контексті слід пам'ятати, що, за Мірча Еліаде, міф, «розказуючи» історію, стає незаперечною істиною, «він завжди є розповіддю про творення: він розповідає, як щось сталося, як воно почало бути. Ось чому міф рівнозначний онтології: в ньому йдеться лише про дійсне, про те, що справді відбулося, проявилося цілком» [8, с. 51].

Звернення до сакрального тексту, його поетики виявляється в циклі поем і на рівні стилістики - у біблійних стилізаціях, алюзіях, зрештою, мотивах і в образній системі творів. Поеми мають і деякі яскраво виражені елементи неоромантизму, що проявляється у поєднанні реального та релігійно-міфологічного світів.

«Ваал» своєрідним чином відкриває художній світ космогонічних подій, представлених у цьому циклі. Образ Ваала у Володимира Сосюри з'являється вже у поемі «Cлово», написаній в 1930-х роках. Тут його слугами автор називає тих, хто заважає будувати загальносуспільне щастя: «…На горе всім синам Ваала / Проб'єм до щастя ми вікно» [15, с. 13].

Поема розпочинається заспівом, який мав би поєднати ідею народження людства поза межами земної кулі й міфологічну космогонію. Цей пролог є своєрідним передчуттям наближення епохи освоєння космосу людиною: «За зорями, зорями в далях безмежних / а може, між зорями й скрізь / у зміні матерії, в тьмі і пожежах, / що в вічнім борінні сплелись, / у хорах надземних жили легіони…» [15, с. 78].

Антагоністами у цьому світі виступають Демон (який «був іскристий, як вічне проміння, як музика і аромат») та Ваал («Стуманені крила, / як очі, і очі пусті, / пусті і холодні…»), якого «не любили / його побратими святі». І хоча «світла гіганти завжди воювали / з гігантами злоби і тьми» [15, с.78], але коли їх зрадив Ваал, темні сили перемогли. Ваал назвав себе Саваофом і, «зіпершись на молнії й тьми легіони», почав панувати.

У космогонічній картині поеми можна добачати спробу міфологізації народження «нового світу», яким бачився для радянської ідеології комуністичний проект. Валентина Хархун пише, що «теурґія постреволюційного життя (після 1917 року) визначалась конституюванням радянської ідеолоґії, яка претендує на встановлення нового світопорядку. У цьому разі вона входить у систему “Хаос - Космос” і підпадає під кваліфікацію “священного явища” [18, с. 321]. Одночасно слід мати на увазі твердження Мірчі Еліаде про те, що, «зовнішньо абсолютно секуляризовані, нацизм і комунізм насичені елементами есхатологічного бачення світу. Вони проголошують кінець старого світу і початок Ери достатку і блаженства» [8, с. 76].

Тут варто зауважити, що мотив війни, який зустрічається у всіх чотирьох поемах Володимира Сосюри (виражений у концепті «боротьби») цього «релігійного» циклу, є одним із важливих складових соцреалістичного світобачення: йдеться про те, що «один із полюсів “боротьби” (класової, соціальної, національно-визвольної - М. Б.) безпосередньо сусідить із ділянками майбутнього: спочатку підготування до світової революції, потім до світової війни, накінець, гостра боротьба за мир. Вплив цього полюса є таким, що при всьому негативному заряді, яким дискурс соцреалізму відмічає війну, мрії про щасливе суспільство часто контамінуються з картинами “останньої війни” […]. Відбувається своєрідна утопізація війни» [6, с. 293].

У поемі «Каїн» «земна частина» космогонічної концепції Володимира Сосюри (коли йдеться про земне кохання) набуває поглибленого і розширеного розвитку. Автор робить спробу осягнути крізь призму образу братовбивці феномен любові та зради [16, с. 12]. До того ж концепт «зрада» розкривається на особистісному та націо- й державотворчому рівнях. У 1948 році митець дізнався, що його дружина, його «синьооке щастя» Марія Гаврилівна - агент МДБ «Даніна» [7, с. 10]. Творчість стає тією іскрою, що не дає впасти в забуття, примушує думати, шукати себе в «двох Володьках» у Країні Рад: «…Не погас / натхнення шал од атропіна, / а став ще дужчий!.. Люміналь, / ще й ти шумиш мені у жилах / і в серце шлеш дзвінку печаль?!» [16, с. 7].

Із перших рядків поеми читач мимоволі шукає у тексті підтекст, що, на наш погляд, доволі прозоро прочитується на рівні образної системи та авторських відступів.

Як і в поемі «Ваал», у поемі «Каїн» представлено космогонічний міф про ангелів, які були скинуті на землю з небес. Демон тут - це «… ангел той, / який повстав на владу Бога / і впав … / …й разом із ним - мір'яди тих, / що йшли за ним у битву сміло…” [15, с. 16]. Ті, що впали разом з Демоном, це - «повстанців зоряні рої», які «зчорніли в муці» [14, с. 34], «в безодню впали і зчорніли» [15, с. 16]. Повторення цього мотиву, до якого В. Сосюра неодноразово повертається у своєму циклі, є алюзією революційної боротьби, пов'язаної із падінням Російської імперії, становленням незалежної України й утратою цієї незалежності.

Богоборчий мотив у поемі «Мойсей» набуває антирелігійного звучання. Його можна вважати проявом ідеологічного дискурсу. У мареві Мойсеєві з'являється його мати й говорить: «… Ніколи не вір, / тому, хто дурив нас одвічно. / Не Бог він, а кривда, не янгол, а звір, / омана йому тільки звична» [15, с.50].

У протистоянні між гебреями (бо народ «в пісках / од голоду й спраги вмирає») крізь століття виразно прозирають проблеми роздертого українського суспільства (у період написання поеми триває чергова війна після війни - в Галичині): «І знову, мов рана, / Ізраїль роздертий катами навпіл, / тремтітиме в муці… Й мільйони могил / залишить по грізній дорозі…» [15, с. 50].

У поетичній структурі твору значну роль відіграє ліричне начало. Ідіостильова особливість творчості В. Сосюри проявляється тут яскраво й в оригінальних метафорах, які творять неповторну оптичну, слухову перспективу твору: у пустелі «плаче пісок, що від спеки, як мідь» [15, с. 48]; «сяйво зірок / прорвалось крізь ночі тумани» [15, с. 48] тощо.

Поема «Христос» у циклі релігійних поем - єдиний «новозавітний текст», побудований із використанням євангельських подій та образів. Вона ж одночасно (як і поеми «старозавітного» циклу), стає особливим художнім свідченням можливості «прочитування ідеології як релігії», і, власне, також є яскравим вираженням «релігієморфної ознаки» українського письменства в умовах радянської тоталітарної цивілізації.

У заспіві з'являється образ зорі, котра, згідно з євангельською традицією, провістила народження Месії. У поемі - це один із образів, який можна трактувати як такий, що одночасно має семіотико-семантичне закорінення і в євангельському епосі, і в авторському епосі (Вифлеємська зоря / зоря комунізму): «…Зоре з небозводу, усіх віків омріяна зоря, / його прихід ти світу возвістила…» [15, с. 51].

В ідеологічній доктрині поеми «Христос» релігійне світоуявлення тісно переплітається з соціальними доктринами сучасності митця. Христос виступає у ній як реалізатор ідей, які цілком співзвучні з комуністичними пропагандивними кліше. Христос проголошує: «Не мир на землю я приніс, / Де пан раба, як вовк той, гриз, гризе і гризти буде…». Ці ідеї доповнюються картинами майбутнього раю, зображення яких майже дослівно наслідують соцреалістичну поетику зображення «світлого майбутнього» - комунізму: «…Тільки в вільному труді / ми зможем світ прекрасний / здобуть! А труд од ланцюгів / ми звільнимо у битві» [15, с. 57].

Цьому «звільненому труду» (тобто тому, що в'яжеться із пролетаріатом) Христос закликає молитися, бо «другої молитви не знаю я» [15, с. 57], й тоді ідея пролетаріату запанує над світом: «І стане світ, як знамено, / без сліз, і крові, й муки, / без злих кайданів, без нужди…» [15, с. 57]. Пропагандивне кліше «братерства всіх народів» теж знаходить у творі своє відображення: «Самаритянину - єврей / подай братерську руку!» [15, с. 58]. Тут же з'являються алюзії до протиставлення комуністичного раю, який проголошує Христос, до капіталістичного ворожого світу (його уособленням є Рим), в якому нидіє пролетаріат: «…Рим - вампір, але і там, / у цім проклятім Римі, / такі ж, як ми, і руки нам / вони простерли…» [15, с. 58].

Володимир Антофійчук, наголошуючи на тому, що у творчості Володимира Сосюри «досить своєрідно інтерпретуються біблійні структури», вказує, що у поемі «Христос» на рівні подій та асоціативно-символічному підтексті простежуються акцентовані автором зв'язки між євангельським текстом та епохою «будівництва комунізму»: це й «революціонізація образу Месії», яка характерна для літератури першої половини ХХ віку, і «змістові та лексичні анахронізми, які до певної міри руйнують етичну відстань між євангельским універсумом і епохою-реципієнтом (поліцай, комунізм, мотори, стяги пурпурові, жандарми, куранти)…» [2, с. 144].

Метафора Олександра Блока - Христос, який крокує попереду революційних колон, несучи червоний прапор, - отримує особливе розгортання й ідеологічне вивершення в метафоризації образу Бога у Володимира Сосюри. У діалозі Анни та Іуди на питання останнього «Хто ж Бог?» Анна відповідає: «Народ. Комуна йому ім'я» [15, с. 70]. Підтвердженням такої паралелі є алюзія до образу Месії «в белом венчике из роз» [4, с. 545] в Олександра Блока; у В. Сосюри зображенo візію Маріям розіп'ятого Христа на Голгофі, де вона його бачить / уявляє «лиш не в вінку з кривавих роз» [15, с. 77]. У контексті тієї ж метафори можна зрозуміти, чому Іуда проголошує Христа ледь не комуністом (додаючи, що він зраджує Месію з любові до нього, за його ж наказом: «Він хоче так. / На жертву він / іде в ім'я любові»); він - «Комуни син, народу син. / З його святої крові, / Що зросить поколінням путь, / Як стяги пурпурові, / мільйони янголів зростуть / з його святої крові…» [15, с. 73].

Можна погодитись із думкою про те, що «процес формування homo totalitaricus як квазі-homo religiousus передбачає вироблення взірцевих моделей поведінки та ідей, що забезпечують вписуваність людини у сакральний світ» [19, с. 326]. Тому червоні ангели можуть цілком стати прикладом для поколінь їх наступників і нащадків - «будівників комуністичного завтра». І наступні дві строфи поеми, які, можливо, були скорочені рукою автора, відкрито вказують, що для Володимира Сосюри можливим було синкретичне бачення сакрально-комуністичного світу: «Шумують юрби, як прибої, / Курантів в небі лине спів… / Вони ідуть, ідуть Москвою / В багрянім морі прапорів. / Їм стелять путь жоржини й рожі, / Що тихо падають з висот, / І Сталін, на Христа похожий, / Вітає радісний народ» [15, с. 79]. Ці строфи є своєрідним ідейним та ідеологічним продовженням заключних строф поеми Олександра Блока «Дванадцять», але в нових реаліях - культу особи Сталіна, яка в цей період дуже часто в художніх творах різних літератур поневолених народів СРСР набує сакрального забарвлення.

Поетика образу вождя (в останньому випадку - Сталіна) набуває в творчості Володимира Сосюри канонічних форм. У наведеному уривку присутні усі семантико-семантичні маркери представлення свята в соцреалістичному візуальному дискурсі: «багряне море прапорів», устелений квітами шлях, і вождь, який з трибуни вітає радісний і щасливий народ. Володимир Моренець називає це явище «одописним каноном», наголошуючи, що «світлі настрої, мажорні інтонації, апологія простих земних радостей, що і мають найвищий смисл, - цим відзначається лірика перших повоєнних років» [13, с. 327].

Спроби в художніх поемах Володимира Сосюри, окрім художнього перепрочитання біблійних сюжетів і мотивів, сумістити релігійні доктрини, євангельські історії та біблійну образну систему з сучасним йому комуністичним режимом (наприклад, зіставити, а навіть і ототожнити Сталіна та Христа, можливо алюзійно пов'язати Леніна й Мойсея в однойменнiй поемi чи образ червоних ангелів із комуністами), можна пов'язувати із ще однією особливістю поетики соціалістичного реалізму, яка ґрунтується на маніпулюванні масовою свідомістю та особливостях культурної пам'яті великих мас людей: «Культ вождя в радянській літературі пов'язаний з фундаментальними особливостями масової свідомості і має своїм джерелом стереотип (звідси - опора на історично напрацьовані культурні архетипи). Саме стереотипна свідомість культивується владою, оскільки такий тип світобачення найкраще піддається контролеві, нормалізації й уніфікації з боку влади». Одночасно ж «стереотипна свідомість дозволяє “нормалізувати” світ розгубленого індивіда, який опинився під владою соціальних стихій» [5, с. 94].

Євген Добренко демонструє, як поетапно формується візуальний соцреалістичний канон образу вождя (у т. ч. й у письменстві): «Оскільки радянська література завжди була засобом безпосередньої репрезентації влади, ця репрезентативна функція ніде настільки повно не виявлялася, як в демонстрації вождя. Канонізація і міфологізація вождів, їх героїзація входять у генетичний код радянської літератури» [5, с. 74].

Така контамінація образу Сталіна та Христа стає в період апофеозу культу особи Сталіна закономірним явищем, що яскраво проявляється в художній літературі того періоду, зокрема - українській.

Ще одна релігієморфна ознака радянської ідеології - ідея порятунку, яка «передбачає віру в щасливе закінчення історії та перемогу добра над злом, інакше кажучи, прогресу над реакцією, і прихід комунізму […]. Для тоталітарної людини “стара” релігійна ідея порятунку реформується в новітнє усвідомлення, що людське буття призначене не для страждання, а для формування історії […]. Відзначаючись мессіанським характером, соціалізм із ідеєю порятунку тісно пов'язує принцип богообраності, який проектується на пролетаріат. Це клас-месія […]» [20, с. 165-166].

Загалом творчість В. Сосюри 1940-х років стає, зокрема, проявом того, як «тоталітарна цивілізація замикається на репродукуванні сакрального, що мало виразний християнський характер. Саме апеляція до християнських кодів як активізація традиції уможливлювала продуктивність і живучість тоталітарної цивілізації» [20, с. 171]. Художня спроба В. Сосюри «освоїти» євангельські наративні стратегії стає одночасно й намаганням реактивізувати квазірелігійну радянську міфологію.

релігійний поема сосюра

Библиографический список

1. Андрусів С. Проблеми національної ідентичності / Стефанія Андрусів // Слово і Час. - 2002. - № 2. - С. 18-23.

2. Антофійчук В. Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ - ХХ ст. / В. Антофійчук, А. Нямцy - Чернівці: Рута, 1996. - 208 с.

3. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття / В. Антофійчук. - Чернівці: Рута, 2000. - 335 c.

4. Блок А. Двенадцать / Александр Блок // Блок Александр. Избранные сочинения. - М.: Худ. литература, 1988. - С. 535-545.

5. Геллер Л., Боден А. Институциональный комплекс соцреализма / Леонид Геллер, Антуан Боден // Соцреалистический канон: [сб. статей] / [под общ. ред. Гюнтера Х., Добренко Е.] - М.: Академический проэкт, 2000. - [1040 с.]. - C. 289-319.

6. Гриценко В. Одкровення предтечі а чи сповідь пророка? Фантастика й реальність у поемах В. Сосюри “Ваал”, “Каїн”, “Христос” / Віктор Гриценко // Дивослово. - 2001. - Ч. 1. - С. 9-12.

7. Добренко Е. Метафора власти: Литература сталинской эпохи в историческом освещении / Евгений Добренко. - Мюнхен: Сагнер, 1993. - 408 с.

8. Eліаде М. Мефістофель і андрогін: Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії; Мефістофель і андрогін; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / Мірча Eліаде. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. - 591 с.

9. Костюченко В. Один загадковий рік з життя В. Сосюри / Віктор Костюченко // Літературна Україна. - 1997. - № 31(11 верес.).

10. Костюченко В. Від “Червоної зими” до “Серця” / Віктор Костюченко // Вітчизна. - 1998. - № 11-12. - С. 122-130.

11. Краснікова В. Тема Каїна та Авеля в інтерпретації В. Сосюри / Валентина Краснікова // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: [наук. зб.]. - Донецьк: Кассіопея, 2000. - Вип. 5. - С. 123-129.

12. Неміш С. Ґностичні інтерпретації старозаповітної оповіді про Каїна та їх рецепція в українській вербальній культурі / Світлана Неміш // Sacrumi Біблія в українській літературі / [за ред. І. Набитовича]. - Lublin: Ingvarr, 2008. - C. 61-70.

13. Моренець В. Оксиморон: [літературознавчі статті, дослідження, есеї] / Володимир Моренець. - К.: Аграр Медіа Груп, 2010. - 528 с.

14. Приходько В. Б. Переклад як інтерпретація / В. Б. Приходько // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004. - № 12. - С. 17-19

15. Сосюра В. Вибрані твори: у 2-х т. / Володимир Сосюра. - К.: Наук. думка, 2000. - Т. 2. - 552 с.

16. Сосюра В. Каїн: [поема] / Володимир Сосюра // Київ. - 1990. ? № 12. - С. 7-25.

17. Софронова Л. А. О сакральном и светском / Л. А. Софронова // Софронова Л. А. Культура сквозь призму поэтики / Л. А. Софронова. - М.: Языки славянских культур, 2006. - С. 29-33.

18. Сулима В. І. Біблія і українська література: [навч. посібник] / В. І. Сулима. - К.: Освіта, 1998. - 400 с.

19. Хархун В. П. Освячення профанного: sacrum в українській літературі тоталітарного періоду / Валентина Хархун // Sacrum i Біблія в українській літературі / [за ред. І. Набитовича]. - Lublin: Ingvarr, 2008. - C. 319-327.

20. Хархун В. П. Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації / В. П. Хархун. - Ніжин: ТОВ “Гідромакс”, 2009. - 508 с.

Размещено на Allbest.ru