Славістичні амбіції Михайла Драй-Хмари

Размещено на http://www.allbest.ru/

СЛАВІСТИЧНІ АМБІЦІЇ МИХАЙЛА ДРАЙ-ХМАРИ

Автор аналізує дві славістичні праці відомого українського поета і вченого Михайла Драй-Хмари (1889-1939). Вони були написані в 1929 році, в час «великого перелому». Аналізовані статті М. Драй-Хмари присвячені станові славістичної науки в Україні, а також творчості видатного польського письменника-модерніста Казимежа Тетмаєра. У них проявилися як ерудиція й талант автора, так і страшна влада цензури.

Ключові слова: славістика, наука, цензура, модернізм, поезія, проза, інтерпретація, рецепція.

Автор анализирует две славистические работы известного украинского поэта и ученого Михаила Драй-Хмары (1889-1939). Они написаны в 1929 году, во время «большого перелома». Анализированные статьи М.Драй-Хмары посвящены славистической науке в Украине, а также творчеству известного польского писателя-модерниста Казимежа Тетмаера. В них проявились как эрудиция и талант автора, так и страшная власть цензуры.

Ключевые слова: славистика, наука, цензура, модернизм, поэзия, проза, интерпретация, рецепция.

The article presents two works on the Slavic studies of the known Ukrainian poet and scientific Mykhailo Dray-Khmara (1889-1939). These articles of М. Dray-Khmara are devoted being of Slavic studies in Ukraine, and also to creation of polnish writer Kazimiezh Tetmajer. The indicated articles of buli are written in 1929, during a "large break". Both erudition and talent of author and frightful power of censorship showed up in them.

Keywords: Slavic studies, modernism, science, censorship, poetry, prose, interpretation, reception.

Творче ґроно неокласиків увійшло в історію завдяки концептуальному підходові до трактування як української, так і світової культури двадцятого століття. „Нездоланим співцям” удалося поєднати власні літературні захоплення з перекладацькими проектами, а також зі зваженим науковим вивченням словесності. Дуже істотно, що при цьому вони незмінно сприймали й оцінювали українське письменство у контексті слов'янських, європейських та світової культур. Саме така скрупульозна та переконлива оптика дозволила неокласикам глибоко усвідомити феноменальність національної літературної традиції, гідними продовжувачами якої вони бачили й себе самих.

Михайло Драй-Хмара (1889-1939) ще до революції почав робити професійну кар'єру вченого-славіста. Як відомо, по закінченні Київського униіверстету він був висланий за кордон, де, перебуваючи у найбільших центрах Слов'янщини, збирав матеріали для наукової праці, котру успішно захистив. Пізнаше М. Драй-Хмара повертався до славістики в період викладання в Українському університеті в Кам'янці (1919), а також у працях 20-х років. Можна припустити, що за більш сприятливих умов він став би авторитетним ученим у цій галузі. Проте вже від кінця 20-х років поет зазнав нагінок від більшовицької влади, яка категорично не сприймала його творчої діяльності.

Нижче наведені спостереження ґрунтуються на аналізі двох славістичних праць Михайла Драй-Хмари. Дата й умови їх написання досить-таки вимовні: 1929 рік. Так, у сталінській політиці (зокрема й культурній) це рік „великого перелому” [6, 264]. Для багатьох українських письменників це також початок трагічного порубіжжя, який уже за кілька років завершився страхітливими репресіями та фізичною загибеллю. Як відомо, Драй-Хмара розділив таку долю з багатьма своїми колегами й товаришами.

Отож, рік 1929. Михайло Драй-Хмара виступає в цей час із двома статтями, які, з одного боку, засвідчують його зважену й компетентну позицію у славістиці, однак, з іншого, наочно виявляють жорстокий наступ цензури на українську науку та культуру. Тому й враження від цих праць - амбівалентне. Можемо подивляти глибину думки автора та гнучність його оцінок. Та можна також неозброєним оком завважити реверанси перед цензурою, спроби якось „примирити” власні погляди з більшовицькими доктринами, осягнути компроміс заради шансу продовжувати творчу працю. „Але доля Драй-Хмари, як його сучасників, - слушно констатував Юрій Лавріненко, - була долею великого насильно обірваного початку” [6, 265]

Як добре відомо, до подібної тактики вдавався не тільки М. Драй-Хмара. Її застосовували його ближчі товариші-неокласики, як-от Микола Зеров чи Максим Рильський, а також Микола Хвильовий, Лесь Курбас та багато інших авторитетних майстрів тієї доби [4, 151-155]. На жаль, вона виявилась неефективною й накликала на цих авторів ще шаленішу, ще нищівнішу атаку ортодоксальної критики. Однак наприкінці 20-х років вони ще не могли про це знати, тому й використовували нагоду, аби повернутися в активне літературне життя, навіть ціною поступок власними переконаннями.

Обидві праці, про які далі піде мова, наочно ілюструють таку компромісну позицію Михайла Драй-Хмари. Коротка дискусійна стаття „Проблеми сучасної славістики” (1929) була задумана як відповідь Романові Якобсону на його публікацію в західній пресі. Друга розвідка - „Творчий шлях Казимира Тетмаєра” (1929) - готувалася як передмова до українського перекладу цього польського автора.

У „Проблемах сучасної славістики” М. Драй-Хмара тверезо діаґностує стан славістичних досліджень в Україні та загалом в СРСР, декларує актуальні завдання та функції славістики. Він слушно твердить про занепад цієї галузі, причини якого його варто шукати ще в часах царської Росії. У цьому автор погоджується з критикою еміґранта Р. Якобсона, заявляючи про „байдуже ставлення до слов'янознавства як наших керівних кіл, так і широких верств громадянства”[2, 299]. Проте він також свідомий того, що нова влада принципово не зацікавлена розвитком знань, які суперечили б більшовицькій ідеології. З огляду на це Драй-Хмара пробує сформулювати компромісну позицію, акцентуючи увагу на функціональності славістичних досліджень. Яким же чином він це робить?

У функціональній візії майбутнього славістики автор статті змішує стратегічні ідеї й сьогочасну політичну кон'юнктуру. Відчувається в його поглядах ґрунтовне знання галузі, її насущних потреб та її нерозгорнутості, загумінковості в Україні, що, звичайно, справляє прикрість Драй-Хмарі. Проте помітне й маскування цих ідей у формі лояльних щодо влади гасел, які та влада могла б (та сподівано мала б) прийняти. „... СРСР, - пише автор статті, - зв'язаний із слов'янськими країнами багатьма конкретними завданнями. Досить приглянутися до Польщі й до польського культурного життя, щоб переконатися в тому, що не вивчати польської мови, літератури, етнографії та історії - це недозволенна помилка. Ніколи ще польська література, вихована на західноєвропейських зразках, не була під таким сильним впливом Сходу, як тепер. Ніколи ще польські письменники, що їм традиційно прищеплювали ненависть до Росії, не дивились на Схід із такою надією, як тепер. Те саме треба сказати й про Чехію” [2, 299].

Автор загалом переконливий в аргументації, коли йдеться про потребу славістичних студій. Він навіть висуває низку практичних завдань, виконання яких могло б істотно поліпшити ситуацію [2, 301]. Дивує, щоправда, мета, яка при цьому декларується. Це організована „експансія нашої пролетарської культури на Захід”. Якщо так, то призначення славістики стає підрядним, а сама наука має слугувати лишень прикриттям для політичних ігор. Варто додати, що саме в цей час розгорталися тотальні репресії не тільки в таборі українських інтелігентів (напр., акад. С. Єфремов), а й супроти культури національних меншин, в тому і слов'ян (поляків та ін.) [12, 510-512].

Апелюючи до функціональності, Михайло Драй-Хмара, на жаль, зводить її до надто приземлених завдань. Щоправда, не все у статті сформульовано однозначно, можна тут дошукуватися підтектів. Так, наш автор твердить: „Слов'янське культурне життя треба вивчати, беручи його не лише в генетичному, а й функціональному аспекті. Такі слов'янські питання, як солідарність, зближення або конкретні стосунки між двома слов'янськими народами, можна абстрагувати цілком від генетичних дослідів, розглядаючи їх як цілеві поняття... Найголовніше в галузі слов'янських взаємин - з'ясувати, який внутрішній зміст має запозичення, яку ролю воно відіграє з погляду тієї системи, що запозичає, як саме обробляє ця система запозичений матеріал” [2, 300].

Шкода, звісно, що вчений не розгорнув цих тез докладніше. Адже сам по собі функціональний підхід ні добрий, ні поганий. Ба більше, він цікавий і продуктивний для тих часів, себто доби народження структуральних студій у Європі (Празький філологічний гурток). Проте зведення завдання цих досліджень лише до підстав „екпансії нашої пролетарської культури” звучить, звісно, анекдотично, як на перспективу розвитку наукової галузі.

Другий випадок підцензурної славістичної праці, який маємо в нарисі про Тетмаєра, ще більш суперечливий. Виявляючи добру обізнаність не лише з творчістю цього майстра, але й цілої молодопольської епохи, автор разом з тим допускає відверті соціологічні спрощення в оцінках. Наскільки вони були віддзеркаленням справжніх поглядів, а наскільки - даниною цензурі, сьогодні важко відповісти. Безумовно, в тексті статті присутнє і те, й інше. Її незаперечна вартість (як і цілого видання) полягає принаймні в тому, що читачеві пропонувалося повноформатне видання творів видатного польського письменника в перекладах [10]. І той-таки читач, маючи певну інтелектуальну підготовку, міг би сам розпізнати, наскільки Тетмаєр талановитий, сильний, цікавий, а наскільки «буржуазний» та «занепадницький». Словом, неоднозначність маркування тут рятує весь захід, на відміну від пізніших часів (скажімо, 30-х), коли зарубіжних письменників, за незначними винятками, взагалі перестали видавати.

В Україні поезію Тетмаєра свого часу сприймали як органічну частку європейського модернізму, зокрема естетики декадансу й символізму. Поза тим, творчий досвід молодопольського поета у виробленні нової стилістики вірша також робить цю творчість цікавою принаймні для кількох поколінь українських літераторів. Окремі спроби актуалізувати Тетмаєрову поезію на українському ґрунті, незважаючи на їхнє істотне значення з історико-літературного погляду, з тих чи інших причин не були завершені чи належно поціновані. Через те склалася ситуація, в якій творчий досвід польського поета поширився принаймні на кілька періодів адаптації в Україні, при цьому кожна доба охоплювала його досить вибірково, залишаючи наступникам привілей пізнання нових граней та аспектів цього майстра. Якщо першим відлунням Тетмаєра була галицька поезія межі століть, головно творена в колі „Молодої Музи” (Богдан Лепкий, Петро Карманський, Остап Луцький, Василь Пачовський, Степан Чарнецький), то вже друга рецептивна хвиля переходить на Наддніпрянську Україну й припадає на революційні та пореволюційні роки. Саме в її межах випадає сприйняти оцінки Михайла Драй-Хмари, котрий, як і інші неокласики, вивчав та цінував творчий досвід видатного письменника „Молодої Польщі”.

Радикальні революційні зміни 1917 року оприявнили гострі потреби культурного розвитку українства, що не могли бути задоволені за старих часів. Хоча політичні та економічні обставини того часу не були сприятливими для України, розгортається широкий рух за модернізацію національної культури. Цій меті служили нові перекладні проекти, реалізовані в тогочасних умовах. Характерно, що в роки революції на Україні вийшло одразу три книжки поезії Казимєжа Тетмаєра. Це збірка поезій у прозі „За скляною стіною” (1917) в перекладі Антона Павлюка [7], у тому ж тлумаченні книжка „Поезії в прозі” (1918) [8], що була доповненою редакцією попереднього видання, а також “Меланхолія” (1918) [9], переклад якої здійснив М. Лебединець. Незважаючи на те, що ці книжки були невеликі за обсягом та фраґментарно репрезентували творчість молодопольського поета, усе ж їх поява була схвально зустрінута тогочасною громадськістю.

Якість самих перекладів указує на те, що вони були важливою школою майстерності для молодих українських авторів. З погляду відтворення ориґіналу й до А. Павлюка, й до М. Лебединця можна мати чимало претензій. Так, колеґа Драй-Хмари Микола Зеров, рецензуючи появу першої з названих вище книжок, висловлював низку зауважень щодо недосконалості перекладу. Сам жанр поезії у прозі був, як відомо, однією з вершин естетики раннього модернізму, вимагав од автора цілковитої досконалості в опануванні мови та ритму. Разом з тим М. Зеров підкреслював складність завдання, що його поставив український тлумач. „Тетмаєр, - писав він, - належить іменно до таких віртуозів форми. Тому-то перекладати його - річ важка, яка потребує від перекладача доброго знання мови й великої технічної виучки”. Ясна річ, молодий поет не посідав ні першого, ні другого, через що „закінчені, колоритні фрази Тетмаєра стають під його пером сірими і незграбними” [3].

У наступні роки цей процес не отримав розвитку і був заблокований через тоталітарні механізми реґламентації української культури. Комуністична влада вже у другій половині 1920-х років ввела систему жорстих табу на окремі імена, твори і цілі галузі літератури. Модернізм став заклятим тереном, забороненим для активної рецепції. Це “занепадницьке мистецтво” було оголошене шкідливим і небезпечним для громадян радянської держави. Зміна ідеологічних акцентів виразно позначилася на рецепції Тетмаєра. Замість його поезії, яку найбільше цінували попередники, тепер перекладають прозу - оповідання й повісті. А характер коментарів до цих видань недвозначно вказує на панування цензури.

Тому навіть талановиті перекладачі й інтерпретатори, як-от неокласики Максим Рильський чи Михайло Драй-Хмара, здебільшого акцентують соціально-побутових реаліях прози польського автора, відповідно до ідеологічних запитів сталінської влади [10]. Поза їхньою увагою лишаються мовно-стилістичні експерименти. Хоч у прозі Тетмаєра, писаній головно на злобу дня, вони виявилися слабше, ніж у поезії, проте і в цих творах автор удавався до цікавих стилізацій, наприклад, передаючи діалектну говірку персонажів. На жаль, українських перекладачів та редакторів цей пласт художніх пошуків майже не зацікавив.

Розвідка Михайла Драй-Хмари, що була передмовою до найповнішого видання Тетмаєра 1930 року [1], характерно віддзеркалює сильні й слабкі сторони нашого тогочасного літературознавства. Слід віддати належне авторові, який ґрунтовно розглядає феномен Казимєжа Пшерви-Тетмаєра: шкіцує його епоху, оповідає факти біографії, подає відгуки сучасних критиків та характеризує окремі твори й книги. У цьому М. Драй-Хмара виявляє не лише солідну обізнаність ученого-славіста, але й глибоке розуміння сутності творчості, що наштовхує його на розважливі оцінки. У статті посутньо схарактеризовано епоху перелому віків, естетичні пошуки тогочасних молодих майстрів, зокрема „Молодої Польщі”. Творчість Тетмаєра автор представляє в еволюції - від ранніх баладних настроїв, що прозраджують впливи Міцкевича та Шіллера, до пізніших декадентських захоплень. Він добре передає амбівалентність мотиву страждання, що стає провідним у зрілій ліриці поета:

„Залишається особисте горде страждання, відоме небагатьом з людей, страждання, що підносить людину над хмари. Заглиблюючись у своє власне страждання, поет не бачить чужого, і йому здається, що всі люди - це бездушні ляльки, які не знають муки самоаналізи й які не задумуються над причинами всесвітнього зла. Страждання людства цікавлять його постільки, поскільки він є спостерігач життя. [...] Закоханість у своє власне страждання дуже характерна для Тетмаєра, колишнього короля поетів, напівгрека, напівназорея, майстра прозорих, гарних символів, якого польська молодь наслідувала з таким захватом, що він, кінець кінцем, став сам себе наслідувати. Самозакоханість цілком пасує йому, як людині антигромадській, як індивідуалістові, що не має ні певного світогляду, ні певних ідеалів” ' [1, 269].

Разом з тим відчувається в цій загалом добротній статті командорська тінь цензури, яка зависає над концептуальними оцінками та висновками. Визнаючи новаторство поета в галузі форми, дослідник усе ж стримано висловлюється про загальну вартість цієї творчості. Більше того, знаходить компромісну формулу, аби увібгати в неї такий небажаний в очах влади модернізм Тетмаєра. Він закидає видатному поетові „відсутність певного світогляду” (напрошується асоціація з Чеховим, якого часто батожили подібними звинуваченнями, засуджуючи як „письменника без світогляду”). У марксистському літературознавстві це був поширений прийом: критикувати письменників минулого за брак світогляду, принижуючи їх уже тим, що не поділяли соціалістичних ідей, трактуючи з погордою та упередженням.

„Він не зв'язаний був, як Конопніцька, - твердить далі М. Драй-Хмара, - суспільними інтересами з широкими трудящими масами, він позбувся впливу позитивістичної філософії, що спонукала Асника дивитися на людське життя з резиґнацією мудреця, й не виробив собі нового та сталого філософського світогляду. Суб'єктивіст, нездатний до творчої синтези, Тетмаєр усім єством своїм належав до тієї польської генерації, що вміла тільки мріяти, але зовсім не вміла жити. Тільки відсутністю громадського ідеалу можна пояснити ті хитання без кінця й без краю, в яких заплутався Тетмаєр, що ніколи не міг стати вище від свого власного «я»” [1, 265]. Спрощення оцінки до соціологічної однозначності, звісно, обмежувало та локалізувало розуміння творчості культового польського поета.

Стаття М. Драй-Хмари засвідчує марґіналізацію рецепції К. Тетмаєра в українській літературі. Видання 1930 року, в якому брали безпосередню участь неокласики Максим Рильський (у ролі перекладача) та Михайло Драй- Хмара (як автор передмови), є виразною ілюстрацією цієї тенденції. З одного боку, характерно, що перекладають та видають саме Тетмаєра - цим віддають данину письменникові як видатному майстрові в колі слов'янських літератур нашого часу. З другого, впадають в очі виразні застереження, які робляться щодо художнього світу Тетмаєра, спроби “підтягнути” поета до тогочасної кон'юнктури. Такі застереження, очевидно, викликані ідеологічним замовленням, яке задовольняли подібні книги. Отже, й неокласики в цьому контексті відчували певну несвободу, а їхні оцінки сьогодні варто сприймати критично, оскільки в них відбилися не лише щирі інтонації та думки, а й цензурний тиск чи самоцензурне обмеження.

Інтерпретуючи творчість Тетмаєра, Михайло Драй-Хмара також схиляється до вимушених (можливо, краще окреслити: вимучених) висновків, які нелогічні щодо самого факту видання. Якщо вже така перекладна книга публікувалася, то, звісно, її впорядники розраховували на зацікавленого читача. Зрештою, з цією метою писалася й передмова, в якій усебічно було представлено іншомовного автора. Натомість у статті М. Драй-Хмари подибуємо не лише засудження польського письменника як представника „напівздеклясованої інтелігенції”, просякнутого „реакційною ідеологією дрібного буржуа”, а й, що гірше, твердження про неактуальність його творчості для української радянської культури. „Творчість К. Тетмаєра, - категорично заявляє критик наприкінці статті, - неспівзвучна нашій добі. Сучасному радянському читачеві не потрібний його шляхетський індивідуалізм, витончений психологізм та естетична еротика, плід розбещеної уяви представника паразитичного шляхетства. Виняток становлять лише його татрянські оповідання, де він з усією силою свого таланту відтворив чудову природу Татрів та своєрідний побут їхнього населення” [1, 280].

Лишається незрозумілим, чому художня проза письменника тут протиставляється решті його творчості. До того ж, критик-неокласик не міг не усвідомлювати, що описи гірської природи в цій прозі мають радше символічний, ніж реалістичний смисл, про це багато писалося і тоді, й пізніше. Скажімо, Д. Чижевський також підкреслював символічний характер татранських пейзажів поета [11, 231]. Очевидно, входять у гру специфічні соціологічні критерії пореволюційної ідеології, що вимагали акцентувати все „народне”, „пролетарське” й под. Відтак од художника вимагалося „розчинення” творчої індивідуальності в масі, своєрідне „розутілення”, що стало модою нової доби, „антиеґоцентризмом, що обертався жагою втрати власної індивідуальності” [5, 164], як це окреслює сучасний критик соцреалістичної культури С. Рассадін.

Таким чином, славістичні статті Михайла Драй-Хмари є сумною пам'яткою своєї доби. За інших умов блискуча обізнаність автора, його вміння бачити стратегічні інтереси славістичної науки, наблизити українському читачеві оригінальну культуру слов'янських народів були б значно більше затребувані та дали б солідні результати. Натомість у цьому випадку інтелект письменника та вченого драматично бореться з цензурним тиском, що блокує та внеможливлює всяку вільну думку. Переломна доба тут виразно переходить у фазу реакції та цензурного пресинґу.

Література

драй хмари наука славістичний

1.Драй-Хмара М. Творчий шлях Казимира Тетмаєра / Михайло Драй-Хмара // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. - К.: Наукова думка, 2002. - С. 260-280.

2.Драй-Хмара М. Проблеми сучасної славістики / Михайло Драй-Хмара // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. - К.: Наукова думка, 2002. - С. 298-301.

3.Зеров М. К. Тетмаєр. За скляною стіною / Микола Зеров // Українське письменство ; [упор. М. Сулима]. - К.: Основи, 2003. - С. 213.

4.Поліщук Я. Література як геокультурний проект: монографія / Ярослав Поліщук. - К.: Академвидав, 2008. - 304 с.

5.Рассадин С. Советская литература. Побежденные победители: почти учебник / Станислав Рассадин. - Санкт-Петербург: Инапресс, 2006. - 368 с.

6.Розстріляне відродження. Антологія 19171933. Поезія - проза - драмаесей; упоряд., передм., післямова Ю. Лавріненка; післямова Є. Сверстюка. - К.: Смолоскип, 2002. - 984 с.

7.Тетмаєр К. За скляною стіною: Поезії в прозі ; пер. та передмова А. Павлюка / Казимир Тетмаєр. - К.: Шлях, 1917. - 24 с.

8. Тетмаєр К. Поезії в прозі ; [пер. А. Павлюк] / Казимир Тетмаєр. - К.: Шлях, 1918.

9. Тетмаєр К. Мелянхолія ; [пер. М. Лебединець] / Казимир Тетмаєр. - Б. м. (Київ): Ґрунт, 1918. - 61 с. [серія: Універсальна бібліотека видавництва “Ґрунт”].

10. Тетмаєр К. На скелястім підгір'ї; [пер. з пол. В. Іванушкін, А. Новоселецький, М. Рильський, М. Трохимович; вст. ст. М. Драй-Хмари] / Казимир Тетмаєр. - Харків - Київ: Книгоспілка, 1930. - XXXII, 288 с.

11. Чижевський Д. Порівняльна історія слов'янських літератур: у 2 кн. ; пер. з нім. / Дмитро Чижевський. - К.: Академія, 2005. - 288 с.

12. Grunberg K., Sprengel B. Trudne s^iedztwo. Stosunki polsko-ukrainskie w X-XX wieku / Karol Grunberg, Boleslaw Sprengel. - Warszawa: Ksizka i Wiedza, 2005. - 832 s.

Размещено на Allbest.ru