Деякі ментальні ознаки українського художнього тексту другої половини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Луганський національний східноукраїнський університет імені В. Даля

ДЕЯКІ МЕНТАЛЬНІ ОЗНАКИ УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Вечоркін І. О.,

кандидат філологічних наук

Дослідження українського національного характеру вбачається проблемою актуальною і необхідною на сьогодні, у добу формування молодої незалежної держави, а відтак і її незаангажованої літератури. Будь-яка нація прагне до з'ясування й упорядкування своїх ментальних етнічних ознак, оскільки це дало б можливість пояснити досі не пояснене історичне минуле, можливість зазирнути, у чомусь передбачити майбутнє. Одним із щедрих джерел для з'ясування ментальності народу є вивчення здобутків його культури, зокрема творів художньої літератури. Причому в цьому разі спостерігається процес обопільний: художні тексти демонструють ті чи інші ментальні ознаки, у свою чергу попередня обізнаність з провідними ментальними ознаками дозволяє реципієнтові простежити деякі цікаві закономірності в національному літературному процесі.

І ця обопільність нескінченна, як власне сам літературний процес, тож етнопсихологічні проби в літературознавстві завжди були і будуть актуальними й необхідними, поскільки глибше, багатогранніше розкриватимуть сучасний художньо-літературний рух, його зв'язок з історією, національним духом.

Спроби пізнати і схарактеризувати українську ментальність мають давню історію. Ще у Нестора Літописця знаходимо характеристики деяких племен, з яких складався український нарід. І чужоземні мандрівники, купці й учені, починаючи від Геродота, не раз описували побут і звичаї українського народу, його духовність. Велике значення для пізнання національного характеру мають наукові розвідки М. Костомарова (“Дві руські народності”), Хв. Вовка (“Студії з української етнографії та антропології”), І. Нечуя-Левицького (“Світогляд українського народу”), М. Грушевського (“Хто такі українці і чого вони хочуть”), Т. Рильського (“Kb изученію украинского міровоззренія”), Т. Булашова (“Космологичесские воззрения украинского народа”) й інших.

Однією з перших праць вітчизняної етнопсихології нового часу вважається брошура “Геопсихічні реакції і вдача українця”, видана 1966 р. в Мюнхені, авторство якої належить українському педагогу й соціологу І. Рибачуку.

На сучасному етапі буття нашої держави українська ментальність стала об'єктом дослідження багатьох учених, зокрема І. Грабовської, І. Лисого, Є. Онацького, А. Швецової та інших. У формуванні українського національного характеру взяли участь такі чинники, як географічний простір, історичні умови, соціопсихічніта культурні чинники. В українознавстві виділяють два типи національного характеру: землеробський, що виник у найдавніші часи (трипільська культура), і козацький, що утвердився у добу козаччини. Основними рисами українського національного характеру вважаються працьовитість, старанність, хазяйновитість (що межує з індивідуалізмом), життєрадісність, терплячість, музикальність, романтизм, законослухняність, наполегливість у справах і розважливість у вчинках, націоналізм, почуття гумору, висока моральність сільського населення, релігійність, любов до природи - на рівні пантеїстичності, товариськість, волелюбність (що часто переростає в анархізм), також товариство і солідарність, а їх найвища форма - побратимство, породжене у запорізьких степах, деякі інші [1; 3; 7; 10; 11; 15; 17]. Наявність названих основних рис української ментальності практично була потверджена, зокрема, психологічним аналізом літературних персонажів ХІХ ст., здійсненим М. Слюсаревським й І. Кривонос, результати якого відображені у статті “Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови” [12]. Кожна з цих прикмет, зрозуміло, може бути ментальною прикметою будь-якої нації, втім саме їх оригінальне сполучання, ансамбль репрезентують націю конкретну.

Про віддзеркалення ж національної ментальності у художній літературі писав ще М. Драгоманов, ключовою думкою якого була можливість і необхідність пізнання характеру нації через її культуру, фольклор. Сьогодні осмислюють взаємовплив національної ментальності та літератури, приміром, М. Гончаренко [2], О. Забужко [4], В. Соболь[13].

Особливості ментальності українців передали у своїх творах чимало письменників - І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, Леся Українка, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, Г. Хаткевич та ін. Останній, зокрема, змальовує характер гуцулів, їхній побут і звичаї (“Камінна душа”, “Довбуш”, “Гірські акварелі”). Також Д. Яворницький, у чиїх творах риси українського менталітету представлені набагато ширше, ніж їх можна було б подати у тезисному вигляді [9]. Завданням же нашої розвідки буде простежити деякі прояви ментальності у більш сучасних художніх творах, написаних у другій половині ХХ ст.; з'ясувати, які грані літературного процесу України зазначеного періоду явно віддзеркалюють національний характері багато в чому спричинились саме генетичними імпульсами цього національного характеру.

Отже, у літературі другої половини ХХ ст. поглиблюється інтерес до вітчизняної історії, про що свідчить велика кількість історичних романів - “Маруся Чурай”, “Берестечко” Л. Костенко, “Смерть у Києві”, “Я, Богдан”, “Тисячолітній Миколай” П. Загребельного, “Мальви”, “Черлене вино”, “Манускрипт з вулиці Руської” Р. Іваничука, “Жбан вина” Р. Федоріва, “Северин Наливайко” М. Вінграновського тощо [10]. Поява обширного масиву історичної літератури пояснюється, по-перше, послабленням ідеологічного тиску після розвінчання культу Сталіна, а по-друге, має й ментальне пояснення: тривале перебування українського етносу під владою одних або інших держав породило неперебутній інтерес до власної історії, походження, а постійна боротьба за соціальне й національне визволення зумовила волелюбність (але не агресивну) - провідну рису національного характеру. На такому ґрунті формувалось почуття національної вартості, зросла й зміцніла національна ідея, ставши “у структурі українського менталітету універсально-своєрідною, цементуючою субстанцією” [15, 31]. Внаслідок цього багато письменників кінця ХХ ст. звертаються до історії, часто до періодів національно-визвольних змагань. Улюбленими, знаковими стають теми козацької вольниці, звитяги захисників рідної землі, уславлення народних героїв, зокрема козацьких ватажків [5]. На козаччину посилаються як на героїчну й славну для нації добу, духовні цінності, устої якої мають слугувати нащадкам за взірець. При цьому відчувається розуміння духовного зв'язку, спорідненості традицій козацьких і лицарства княжої доби. Пишання козаччиною як яскравим національним явищем звучить у “Соборі” О. Гончара, “Неопалимій купині” С. Плачинди, поезіях І. Драча (“Вулканний етюд”), В. Симоненка (“Де зараз ви, кати мого народу?...”, “Нашої заслуги в тім не бачу...”), Б. Олійника (“Мічману Нетудихаті”), М. Вінграновського (“Ніч на Івана Богуна”, “Остання сповідь Северина Наливайка”) і т.д. Ще глибше зазирає у національну історію, художньо досліджуючи києворуську або й давньослов'янську добу, Н. Бічуя (оповідання “Буєсть Митусина”), Д. Міщенко (роман “Сіверяни”), П. Загребельний (роман “Первоміст”), О. Гончар (роман “Тронка”, в якому з'ясовується походження українців, як пращурів репрезентовано скіфів, кіммерійців), М. Вінграновський (поезії “На Псло, на Воркслу, на Сулу.”, “Скіфська колискова”); відчувається й зацікавлення язичництвом: новела Н. Бічуї “Сотворіння тайни” (язичництво за часів Київської Русі), роман П. Загребельного “Диво”, за який автора було навіть звинувачено у симпатіях до язичництва,тощо. Ведучи мову про український роман, варто відзначити, що цей жанр має прикметну ознаку, яка полягає у відчутній перевазі ліричного, лірико-психологічного чи емоційно-розповідного, тобто суб'єктивного начала, над об'єктивним (П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, П. Куліш), що пояснюється народнопоетичними традиціями української ментальності. Однак в українському літературному процесі радянської доби природний для національної художньої літератури ліризм скрадався або й зовсім зникав під ідеологічний тиском і партійними замовленнями, внаслідок яких продукувалися так звані виробнича і сільська проза. Проте вже у 1950-х роках ліричну тенденцію українській прозі повертає О. Гончар, своїми новелами та оповіданнями, романом “Прапороносці” заохочуючи до ліризації багатьохроманістів.

Деякі фольклорні елементи в літературі також є складовою частиною й ознакою українського менталітету. Наприклад, використання в художній практиці жанрів, характерних лише для української усної народної творчості, - жанру думи. Продовжуючи народні традиції, засвоєні ще І. Котляревським, звертаються у своїх творах до прийому гіперболізації у розповідях українських селян О. Вишня (“Мисливські усмішки”), Ю. Кругляк, Є. Дудар, П. Глазовий [9]. Або ж традиційний приклад народнопоетичної градації, коли природа віщує біду, маємо змогу спостерігати в оповіданні М. Малахути “Сиве воронове крило” (1960-ті рр.): крокуючи стежкою до рідного села, затопленого водосховищем (як виявиться згодом), Михайло Редька бачить, що “обабіч, у високих і якихось урочистих, наче хмари, осокорах, густо вигравало гайвороння. Луна гаркавила піднебесно й далеко, як на невидимих залізних трубах” [8, 8]; “Михайло пройшов трохи бруківкою і зупинився: відчув, що гайвороння репетує дужче” [там же]; “птахи, як чорні тіні, колами миготіли й над ним” [там же]; “гайвороння з дужими й, здалося, сердитими вимахами крил пікірувало над Редькою...” [там же], до того ж автор змальовує дорогу покинутою, забутою, від неї віє запустінням; перегодя Михайло натрапляє на лисицю, з пащі якої стримить мертвий ворон, тощо. З фольклору (літописів, пісень, дум, легенд) - як з одної зі складових національної пам'яті і свідомості - письменниками запозичуютьсяй художньо інтерпретуються образи- персонажі волелюбних козаків, кошових, гетьманів, очільників національно- визвольних змагань. Приміром, образ-персонаж Івана Сірка ставав художнім об'єктом у творах М. Горбаня, Г. Бабенка, А. Кащенка, С. Черкасенка, В. Домонтовича, В. Чередниченко, В. Малика, О. Пахучого, А. Химка, В. Кулаковського, Ю. Мушкетика та ін. [16]. Останній в українській літературі є чи не найпродуктивнішим письменником у цьому напрямку: у романі “Яса”, крім Івана Сірка, автором розробляються ще й персонажі українських державних і козацьких лідерів Самойловича й Дорошенка, постаті Мазепи осмислює Ю. Мушкетик у повісті “Семен Палій”, Виговського - в романі “На брата брат”.

Сягають давніх етнопсихологічних підвалин і деякі художні образи національної літератури, що є концептуальними для українського генотипу. Так, традиційними для українського фольклору образами, що зберігають свій первісний код і в авторських художніх творах, є, приміром, циган, циганське - як символ обману у свідомості українця (оповідання М. Малахути “Циганські мелодії”, “Як хлопчисько той у школі”, роман “День до глибокого вечора”). Іще образ матері - символізує всепрощальну любов до дитини, чекання, прихисток від бід, причому позначений цей образ карбом важкості жіночої долі (приміром, однойменні твори “Мати” М. Хвильового й А. Головка, “Жива вода” Ю. Яновського, “Правда і кривда” М. Стельмаха, “Родинне вогнище” Є. Гуцала, “У сорочці народжений” І. Муратова). Це може бути удовина доля, втрата синів, спричинені війною, або доля покритки (шевченківська традиція), стареча самотність тощо. Й не лише у прозі - і в поезії, наприклад, І. Драч “Наша мати”, Б. Олійник “Пісня про матір”, “Як упав же він.” тощо. “Тема Матері, батьків загалом - одна з головних, традиційних як в українському фольклорі, так і в українській писемній поезії. Це й зрозуміло, оскільки суголосно з нашим менталітетом, святістю, навіть культом родинних зв'язків” [6, 494], - вважає В. Чуйко. Справді. В цьому річищі варто згадати колядки і щедрівки (один із найдавніших фольклорних жанрів), у яких традиційно славляться члени родини: господар, його дружина, діти.

Кількох століть віку й образу грушевих або яблуневих дерев, що здавна слугували окрасою українського обійстя, а також їхніх плодів, передусім падалок. Відображення цього архетипу спостерігаємо на всіх етапах розвитку української літератури, зокрема у шістдесятників стиглі (восени) яблука та груші можуть падати вночі (оповідання Є. Гуцала “Яблука з осіннього саду”, “Місячне сяйво”), гупаючи (оповідання “Колесо” В. Дрозда, “Чужий онук”, “Дім на горі” Р. Іваничука, романи “Вітри приносять грозу” Д. Міщенка та “Жорстоке милосердя” Ю. Мушкетика), спілі яблука і груші можуть не тільки гупати, а й пахнути (роман П. Загребельного “День для прийдешнього”), можуть бути “підібрані в пелени в ніч грушепаду” (поезія І. Драча “Балада про відро”), можуть бути класифіковані (М. Вінграновський у повісті “Первінка” описує різновиди садових груш - ладанка, глива, дуля, картоплянка, сагачка), молодий композитор Максим Березовський з “Неопалимої купини” С. Плачинди навіть вчуває в їхньому падінні музикальну композицію іпочинає творити мелодію, Єгор Картатий у “Соборі” О. Гончара пишається перед Єлькою своїм садом, основною окрасою якого є, звичайно, грушеві й яблуневі дерева тощо.

Знаковою для українця рослиною зажди був соняшник - символ сили, праці й добробуту. Із соняшнику виготовляли олію - продукт, невід'ємний для давнього (та й сучасного) хатнього господарства; місце збиття олії слугувало й місцем зібрання і спілкування селян. Насіння соняшнику використовували як корм для тварин, особливо цінувалась одержана з його переробки макуха - поживний корм для худоби, зокрема молочної. Урешті насіння лузала молодь на вечорницях, люди старші за віком, сидячи, приміром, на призьбі. Не лише практичний, а й духовний сенс мав соняшник для українця: він сприймався як символ весни, життя, кохання, квіти соняшника слугували для прикраси, їх вишивали на сорочках, рушниках тощо. А нещодавно, у 2012 році, квітка соняшника стала логотипом України на чемпіонаті Європи з футболу. І література другої половини ХХ ст. досить широко відобразила цей український ментальний символ. Запровадником мотиву сонцепоклонництва в 1960-х став, як відомо, І. Драч (хоча раніше за нього в українській літературі - Б.-І. Антонич). Унаслідок побутування сонячних мотивів для літературного шістдесятництва стає спільним образ соняха, причому, що прикметно, сонях нерідко персоніфікується: “Балада про соняшник” І. Драча, у романі “Жорстоке милосердя” Ю. Мушкетика “видибуляли понад стежку головаті соняхи”, у “Тронці” О. Гончар, змальовуючи образ капітана Дорошенка, акцентує, що “соняшники, ці брати сонця на землі, були його любов'ю і в далеких мандрах”, наскрізним є образ соняшника в поезіях “Тут, перед хатою...”, “Лиш сонях спав, хоча й не мусив” М. Вінграновського, “Мати сіяла сон.” Б. Олійника й інших.

Здебільше зберігає свою фольклорну семантику образ ворона - лиховісне знамення, столітня мудрість; у літературі шістдесятництва він став об'єднавчим для оповідання “Ворон” В. Дрозда, поезії “Ворон” В. Симоненка, “Ворон” В. Вінграновського, його ж “Мерані”, Б. Олійника “Погоня.”, Д. Павличка “Убивці” тощо.

Із давньослов'янських часів прийшов у фольклор, а згодом і в художні тексти українських письменників образ коня. Спеціально тренований кінь брав участь у битві ще зі своїм господарем скіфом, пращуром українця. Кінь був дуже важливим для скіфа: втрата коня в бою ставила під загрозу життя вершника. Недарма у фольклорні твори, з метою драматизації, нерідко вводилась ситуація загибелі коня. Кінь міг врятувати пораненого, винести з поля бою, що також посіло своє місце у фольклорному сюжетному обширі. Навіть скіфські царі, за легендами, не гребували чистити і мити своїх коней. Подібними стосунки воїна і коня лишалися й за часів козаччини. Тож образ коней є концептуальним для поетики національного літературного процесу, принаймні був до другої половини ХХ ст. У цьому аспекті варто згадати оповідання В. Дрозда “Білий кінь Шептало”, І. Чендея “Лиска”, Гр. Тютюнника “Комета”, Р. Іваничука “Юра Фірман”, Є. Гуцала “В нічне”, це і бойові коні Олекси Довбуша в романі Р. Федоріва “Жбан вина” та козака Мамариги в оповіданні М. Вінграновського “Козак Петро Мамарига”, і генетично ідеальний кінь приват-доцента Можара з “Хроніки міста Ярополя” Ю. Щербака тощо. У поезії коней живописують, наприклад, І. Драч (“Балада про двох коней”), Д. Павличко (“Лоша”, “Дитинство”), Б. Олійник (“Кінь”) й інші.

Менталітет кожної нації тісно пов'язаний із землею, а український особливо. Тема землі - загальнолітературна традиція (“Земля” О. Кобилянської, “Волинь” У. Самчука, “Земля” Е. Золя, порушували тему землі О. Бальзак, Р. Реймонт, Б. Прус, А. Чехов, І. Бунін і т.д.). Образ, символ землі породжує концептуальний зміст національної екокультурної свідомості. У світовій художній літературі біологічно-духовний зв'язок людини із землею трактується як генетичний симбіоз. Часто в художньому тексті земля персоніфікується, виступає самостійним персонажем (літературна традиція закладена ще у “Слові о полку Ігоревім”), адже антропоморфізм закорінений у народному міфологемному сприйнятті, а відтак широко представлений у фольклорі. Екокультурна свідомість українця обумовлює розроблення в художніх творах другої половині ХХ ст. проблематики науково-технічно революції (НТР), засудження утилітарного ставлення до землі, природи. Типовими зразками такого художнього осуду є роман І. Чендея “Птахи полишають гнізда”, що в ньому спорудження електростанції виганяє Михайла Пригару з родової землі, яку доглядав і на якій працював, оповідання Р. Іваничука “Зелений гомін”, в якому йдеться про затоплення сіл, й чимало іншої прози, в ліриці - це, скажімо, поезії В. Симоненка (“Крик ХХ віку”, “Невже?”), М. Вінграновського (“Демон”, “Плач Ярославни”), Д. Павличка (“Моя земля”), А. Малишка (“Земна енергія”) і т.д.

Обов'язковим символом, втіленням землі у свідомості українця є хата, це ще один давній ментальний архетип. Образ хати є наскрізним для творів літературного шістдесятництва. Так, приміром, Прокіп Повсюда з роману Р. Андріяшика “Люди зі страху” поступово, з великим бажанням і попри всі перешкоди зводить власну хату; місцевий визискувач Жельман з роману Р. Федоріва “Жбан вина” привласнює найцінніше, що було в родині Довбушів, - хату, на спорудження якої було покладено півжиття; безцінність хати, її символічність щодо родинного добробуту, коріння людини репрезентовані в романі Д. Міщенка “Батальйон необмундированих”, оповіданнях Р. Іваничука “Стара хата”, “Дім на горі”, І. Чендея “Син”, ліриці В. Симоненка (“Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою”), М. Вінграновського (“Червоною задумливою лінією...”, “Сама собою річка ця тече.”), Д. Павличка (“Віконце”) тощо.

Генетичний симбіоз землі й людини породжує наявність у національному характері українця прагнення до єднання, злиття з природою. Тож за всіх змін інваріантним залишається в ментальності українців архетип природи. Вона уявляється не як храм чи безодня, а як родове начало, материнське лоно. Для українця характерна заглибленість у природу. І це не тільки пейзажна лірика як жанр, наявна в будь-якій зі світових літератур. І не тільки узвичаєні у прозі описи природи для орнаментування подій, які розгортаються за містом, адже це також є традиційним для світової літератури. У художніх прозових текстах другої половини ХХ ст. ментальна заглибленість у природу проявляється в тому, що сама природа часто виступає прямим об'єктом дослідження в рамках конкретного твору. Безфабульне або майже безфабульне спостереження за життям тварин, замилування рослинним світом - такий лейтмотив багатьох творів Є. Гуцала (цикл оповідань “Осяяння”), М. Малахути (новели “Помилуй і збережи”, “Царівна”, “На сонечку” тощо), І. Чендея (“Косарі”), Гр. Тютюнника (“Прослідок”). Заглибленість, або залюбленість, письменників у природу зумовлює такий художній прийом, як трансплантація (поміщення, залишення) дійових осіб у природне довкілля та синхронне змалювання краси зовнішнього світу й плину думок цих дійових осіб. Це характеризує ще дві ментальні ознаки українства - інтровертний психоповедінковий тип і романтичність. У літературному процесі другої половини ХХ ст. виразно виділяється цілий напрям авторів етнопсихологічного спрямування, прозописам яких властиві зазначені вище особливості: Гр. Тютюнник, В. Дрозд, І. Чендей, Ф. Роговий, А. Дімаров, Б. Харчук, М. Кравчук, А. Кравченко, С. Пушик, О. Микитенко, В. Шкляр, Д. Кишеля й інші. “Пізнавати світ уважається більшою цінністю, ніж його здобувати” [17, 294], перше місце віддається не зовнішній експансії, а тихій рефлексії, втечі від зовнішнього світу (сковородинівська традиція).

У річищі ментальних ознак літературного процесу другої половини ХХ ст. варто торкнутись і мотиву самотності. Герой шістдесятників часто самотній - чи у своєму спогляданні природи, чи внаслідок соціальних явищ (війна), негараздів особистого життя, на старості, що наявне і в ранній, і в зрілій творчості Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, І. Чендея, М. Малахути, особливо ж відчутний вплив самотності, почування покинутості, відчуженості у творчості Вал. Шевчука. Це спричинено, на думку А. Соколової, тим, що мотив самотності є ментальним, психоповедінковим комплексом, адже самотність закорінена в українському фольклорі, зокрема в його пісенно-тужливому шарі [14].

Отже, як бачимо, українська художня література достатньо виразно віддзеркалює деякі етнічні ознаки. Запропонований огляд стосувався передусім національного літературного процесу другої половини ХХ ст., у русі якого нам вдалося побачити обумовлені ментальністю певні текстуальні проявники. Належать вони як до площини художньої форми, так і змісту. У площині форми - це, приміром, градація, гіперболізація, ліризація прози, змістовні проявники - тематика і проблематика національно-визвольних змагань, етнічного походження, мотиви самотності, також гармонії, єднання з природою тощо. Яскравим проявом національного генотипу є низка образів-архетипів, коріння яких сягає давньої і навіть прадавньої історії формування і становлення українського народу. Так, широко представлені в українських художніх текстах другої половини ХХ ст. і при цьому зберігають свій первісний ментальний код образи хати (уособлює батьківщину, родину, пам'ять і традиції родоводу), матері (символізує всепрощальну любов до дитини, чекання, прихисток від бід, образ позначений карбом важкої жіночої долі), ворона (лиховісне знамення, столітня мудрість), коня (товариш у праці й бою, розумна й віддана тварина), соняшника (життя, кохання, добробут, окраса довкілля), грушевих і яблуневих дерев, їх падалок (знак хазяйновитості, благополуччя, окраса обійстя), деякі інші образи. Проблема взаємозв'язку ментальності й художньої літератури для дослідника вельми перспективна, адже загалом невичерпна, поскільки літературний процес триває, щодня породжуючи нові тексти. На сьогодні необхідний як за періодами, так і синкретичний аналіз творів красного письменства, результати якого допомагатимуть якнайглибше усвідомлювати залежність художнього твору від такого могутнього чинника, як національний дух, характер, а також розкриватимуть ще одну грань взаємодії “особистість (автор) - твір”.

Література

1. Бичко І. Українська ментальність і проблема гуманізації національної вищої освіти / І. Бичко // Розбудова держави. 1993. № 3. С. 58-63.

2. Гончаренко М. Життєвість національного / М. Гончаренко // Сучасність. 1993. № 2. С. 116-127.

3. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру / І. Грабовська // Сучасність. 1998. № 5. С. 58-70.

4. Забужко О. Українство як філософська проблема на сучасному етапі / О. Забужко // Слово і час. 1992. № 8. С. 29-35.

5. Зайдлер Н., Зотова В. Антропологічна семантика категорії “історизм художнього мислення” [Електронний ресурс] / Н. Зайдлер, В. Зотова. Режим доступу: filolog.mdpu.org.ua/ index.php?option=com_mtree&task=viewlinc&link_id=722&Itemid=0.

6. Луків М. Балада про брата: [поезія] / М. Луків. К.: КП “Редакція журналу "Дніпро"”, 2005. 494 с.

7. Лысый И. Менталитет и духовная культура украинцев / И. Лысый // Философская и социологическая мысль. 1995. № 11-12. С. 37-59.

8. Малахута М. Сиве воронове крило: [повість] / М. Малахута // Рукопис: [архів письменника], 1978. 15 с.

9. Назаренко О. До питання про український менталітет у художній спадщині Д. І. Яворницького [Електронний ресурс] / О. Назаренко. Режим доступу: museum.dp.ua/article0548.html.

10. Приходько В. Український та російський історичний роман кінця ХХ ст.: проблема національного характеру: автореф.... к. філол. н.: 10.01.05 “Порівняльне літературознавство” [Електронний ресурс] / В. Приходько. К., 2001. Режим доступу: referatu.net.ua/newreferats/7569/185700.

11. Ромас Л. Художнє осмислення національної самосвідомості в історичній прозі Юрія Мушкетика: автореф.... к. філол. н.: 10.01.01 “Українська література” [Електронний ресурс] / Л. Ромас. Дніпропетровськ, 2006. Режим доступу: librar.org.ua/sections_ load.php?s=philology&id=4462.

12. Слюсаревський М., Кривонос І. Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови [Електронний ресурс] / М. Слюсаревський, І. Кривонос. Режим доступу: www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3? m=6&n=47&c=987.

13. Соболь В. Дослідження витоків української ментальності / В. Соболь // Слово і час. 1992. № 8. С. 42-45.

14. Соколова А. Образ міста в міфосистемі Валерія Шевчука (на прикладі роману “Стежка в траві: Житомирська сага”) / А. Соколова // Слово і час. 2009. № 11. С. 89-98.

15. Фурман А. Психокультура української ментальності / А. Фурман. Тернопіль: Економічна думка, 2002. 132 с.

16. Щербан Н. Образ Івана Сірка: типологія характеру в народній творчості і художній літературі: автореф.... к. філол. н.: 10.01.01. “Українська література” [Електронний ресурс] / Н. Г. Щербан. Харків, 2008. Режим доступу: referatu.com.ua/referats/7569/175200.

17. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / В. Янів. К.: Знання, 2006. 341 с.

Анотація

У запропонованій статті розглянуто український літературний процес у річищі впливу на прозові й поетичні твори етнопсихологічних чинників. У результаті виділено деякі ментальні ознаки (проявники) українського художнього тексту другої половини ХХ ст. - як у площині форми, так і змісту. Дослідження потвердило, що українська художня література виразно віддзеркалює національний характер, дух, оскільки закорінена у давній, а іноді й прадавній історії формування українського етносу.

Ключові слова: літературний процес, друга половина ХХ ст., менталітет, художній твір, текстуальний проявник.

Аннотация

В предложенной статье рассмотрено украинский литературный процесс в ракурсе воздействия на прозу и поэзию этнопсихологических факторов. В результате выделено некоторые ментальные признаки украинского художественного текста второй половины ХХ века - как в сфере формы, так и содержания. Исследование подтвердило, что украинская художественная литература ясно отображает национальный характер, поскольку укоренена в древней истории формирования украинского этноса.

Ключевые слова: литературный процесс, вторая половина ХХ века, менталитет, художественное сочинение, текстуальный признак.

Summary

This article explores the Ukrainian literary process, namely, how to affect the fiction fact or mentality. As a result, have seen some of the mental signs of Ukrainian literary text of the second half of the twentieth century - both in form and content. The study confirmed that Ukrainian literature clearly shows the national character. This is due to the fact that it is a powerful component of the ancient history of the formation of theUkrainian nation.

Keywords: literary process, the second half of the twentieth century, the mentality, ar twork, text attribute.

Размещено на Allbest.ru