Образ Києва у києворуській книжності й творчості неокласиків: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2. 091

Образ Києва у києворуській книжності й творчості неокласиків: порівняльний аналіз

Яцько А.І.

асп., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

У статті розглядається образ Києва у києворуській літературі й творчості київських поетів-неокласиків (М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филипо- вича, Ю. Клена). Доводиться, що Київ у літературі Київської Русі постає як християнський, культурний, освітній, державницький центр. Для неокласиків Київ - джерело краси, постає через опозицію «минуле - сучасне», і поети віддають перевагу минулому. Порівнюється, як розуміється Київ середньо-вічними книжниками і поетами ХХ ст.

Ключові слова: образ Києва, Київська Русь, неокласики, рецепція, краса. києв неокласик християнський державницький

В статье рассматривается образ Киева в киеворусской литературе и творчестве киевских поэтов-неоклассиков (М. Зерова, М. Драй-Хмары, П. Филиповича, Ю. Клена). Доказывается, что Киев в литературе Киевской Руси предстает как христианский, культурный, образовательный, государственнический центр. Для неоклассиков Киев - источник красоты, предстает через оппозицию «прошлое-настоящее», и отдают предпочтение прошлому. Сроавнивается, как понимают Киев средневековые книжники и поэты ХХ в.

Ключевые слова: образ Киева, Киевская Русь, неоклассики, рецепция, красота.

This article deals with the image of Kiev in the Old Rus ' Kievan Literature and creative work of the Kyiv Neoclassicists (M. Zerov, M. Drai-Khmara P. Philipovich, Y. Klen). The author argues that Kiev in the Old Rus'Literature is a Christian, cultural, educational, statist centre. For Neoclassicists Kiev is a source of beauty, appears as opposition of «past - present» and they prefer past to present. The author makes comparative analysis of the images of Kiev in the Old Rus 'Kievan Literature and creative work of poets of XX century.

Key words: the image of Kiev, Kievan Russia, Kyiv Neoclassicists, reception, beauty.

Київ у києворуській літературі постає як центр не лише могутньої держави, а й культурний, просвітницький осередок, джерело краси. Історію виникнення, розквіту і занепаду середньовічного Києва представлено в літописах. Літопис Руський - літописне зведення, складене з різних зводів (за Іпатіївським списком) на поч. XV ст., складається з трьох окремих літописів: «Повість врем'яних літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис». «Літопис Руський» є своєрідною енциклопедією Русі від найдавніших часів до кінця XIII ст. Найдавнішу частину цього літопису опрацював чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, давши їй назву «Повість врем'яних літ». Поруч із веденням, фіксацією історичних подій чітко від- стежується авторська позиція, яка проявляється в одній головній ідеї - єдності руської землі з центром у Києві. Крім церковно-біблійного викладу, тут подається легенда про місіонера християнської віри на руських землях Андрія Первозванного. Безумовно, найголовнішою подією літопису є хрещення Русі.

Мета дослідження полягає у виявленні спільних та відмінних рис у сприйнятті Києва києворуськими книжниками й київськими поетами-нео- класиками. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань: висвітлити, як постає Київ у києворуській літературі; проаналізувати, переосмислити, як сприймався Київ неокласиками. Новизна полягає у тому, що подається порівняльний аналіз образу Києва у літературі Київської Русі та поезії ХХ ст.

У ХІІ ст. постав Київський літопис, який творить другу частину Іпаті- ївського списку. Головним змістом «Київського літопису» є відображення боротьби Русі з половцями і міжусобні війни руських князів від смерті Воло-димира Мономаха до кінця ХІІІ ст. Із занепадом Київської держави, політич-ним, культурним центром, продовженням київської традиції стає Галицька Русь. Саме на цих землях постає цінна пам'ятка - «Галицько-волинський літопис», що є третьою частиною літопису Руського. Отже, всі три частини літопису Руського становлять єдине історичне полотно Київської Русі [7, 55] з центром у Києві.

У «Повісті врем'яних літ» Нестора Літописця мотив любові, пошани до рідної землі, Києва звучить наскрізно. Для літописця Київ - це насамперед град Божий, місто, звідки християнство поширилося по всій землі Руській. У літописі наведено переказ про прибуття на Дніпровські гори апостола Андрія, який сказав: «Бачите гори от? Яка на горах цих возсія благодать божа, і має бути город великий, і багато церков Бог воздвигне» [4, 465]. Далі книжник подає легенду про заснування Києва трьома братами (Києм, Щеком і Хоривом), що стояли на чолі племені полян, і названого на честь старшого брата Кия.

Загалом історія Києва налічує близько 1500 р., він заснований у другій по-ловині V - першій половині VI ст. З утворенням Київської Русі місто стає її центром. Переказ про заснування Києва (Куара) у полян наводить вірменський хроніст VIII ст. Зенон Глак. Також відомості про Київ ми можемо знайти у творах арабських географів і письменників IX-X ст. (Ібн - Хордабега, Масу- ді), візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Німецький церковний діяч 11 ст. єпископ Тітмар Мерзебурзький у своїй «Хроніці» (10121018 рр.) характеризував Київ як «велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість жителів».

Київ стає центром літописання: спочатку такий осередок був у Софії Київській, згодом у Києво-Печерському монастирі, потім у Видубицькому. Літописання на Русі започаткував книжник Ярослава Мудрого Іларіон, який у 1051 р. освятив храм святої Софії і став першим митрополитом Київської Русі із русичів. Однією з найвизначніших літературних пам'яток є його «Слово про Закон і Благодать». Текст «Слова» побудований на опозиціях: Свобода - Рабство, Християнство - Іудаїзм, Закон - Благодать. Іларіон проповідує християнські етичні норми, але є тут й елементи світського (похвала Ігорю, Святославу, Володимиру, Ярославу), тобто маємо синтез світського і богословського, язичницького і християнського. Автор «Слова» наголошує на тому, що Руська земля через Володимирове хрещення отримала Благодать й Істину як вияв свободи вибору. Іларіон говорить, що Благодать й Істина - це шлях спасіння (Новий Заповіт) і протиставляє їм Закон (Старий Заповіт). Можливо, автор розумів Закон і як язичницький період життя Русі, говорячи, що християнство просвітило руський народ: «І були ми сліпими і світла правоти не бачили, а в омані ідольській блукали» [4, 291]. Саме Іларі- он Київський започаткував традицію символічного розуміння Біблії, постать Ісуса Христа він розуміє як боголюдину, в якій поєднується божественне і людське. У релігійному контексті Іларіон розуміє Київ як «другий Єрусалим», а не «третій Рим», тому що з Єрусалима поширилася християнська віра. Так само Київ став зачинателем упровадження християнської віри на руських землях. Німецький хроніст XI ст. Адам Бременський називає Київ суперником Константинополя. І для цього є підстави, адже Ярослав Мудрий на зразок константинопольської Софії побудував храм у Києві. Своє прагнення вийти з-під влади константинопольського патріарха Ярослав реалізував через призначення митрополитом Іларіона й освячення храму Святої Софії Київської без згоди на те Константинополя.

Найбільшого розквіту Київ досяг за князювання Володимира Святос-лавовича та Ярослава Мудрого. І це доводить Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», коли звертається до Володимира: «Встань, о чесная голово, з гробу твойого! Поглянь на онуків твоїх і правнуків, як живуть, як хранить їх Господь... Поглянь же і на город, як сяє величчю» [4, 293].

Ця велич проявлялася із запровадженням християнства в давньоруській державі через інтенсивне будівництво кам'яних християнських храмів. До їх створення залучалися кращі будівельники і художники свого часу, вико-ристовувалися художні й технічні досягнення епохи. Храми прикрашалися настінними розписами, кам'яним різьбленням, ставали справжніми творами мистецтва. Під час побудови першої кам'яної церкви в центрі Києва - Деся-тинної (989-996 рр.) - князь Володимир Святославич значно збільшив і укріпив територію міста. За часів сина Володимира - Ярослава Мудрого у Києві почалося велике будівництво. У цей період збудовано митрополичий храм - собор Софія Київська, який став головною монументальною будовою міста.

Отже, у давньоруській книжності Київ - це княже місто, київський престол - символ влади і соборності; окрім того, Київ - духовна столиця, уособлення християнської віри.

Дещо по-іншому постає Київ у поетичному доробку київських неокласиків ХХ ст., зокрема М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, Ю. Клена. Сонети Миколи Зерова «Київ з лівого берега», «Київ - традиція», «Київ навесні ввечері», «У травні» написані на тему Києва і його значення в історичному розрізі. Цікаво відстежити зміну і розвиток поглядів поета на сучасність через зображення Києва в різні десятиліття його творчого життя. Д. Павличко пише: «Коли на початку 20-х років крізь «чорний сум, безмовний жаль» Зеров ще бачив «сонячні комуни, куди «голосний і юний Тичина вів «Плуга», ще вірив у животворну силу, яку таїть у собі Київ, що виступає у нього символом України («Оця гора, зелена і дрімлива, / Ця золотом цвяхована блакить», то на початку 30-х ледве зрима, але далека зоря, його надія на щасливу будущину вітчизни гасне...» [3, 16]. Так само вважає і літературознавець Петро Хропко: «У чотирьох віршах циклу «Київ» образ старовинного українського міста розкривається різними своїми гранями» [9, 41]

Для розуміння того, чому в поезії М. Зерова, М. Драй-Хмари та П. Фи- липовича з'явилися вірші на тему Києва, наведемо спогади В. Домонтовича про Київ 20-их років: «1920. Місто вмирало!.. У Жоржа Роденбаха є роман: «Мертвий Брюгге». Цей роман свого часу започаткував літературну моду на міста, що вмирають. Письменник описував присмеркові настрої, неживі ву-лиці, морський порт без кораблів, нерухому воду каналів, рудаво-сірі відтінки старих будинків, відбиті в цвілі заток, меланхолію самоти, нежиття, нерух, магію смерті, чаклунські чари згасання. Але хто з письменників розповість про мертвий Київ 1920-1923 років?... Про неповторну соняшну весну 1920 року, прозору ясність і, особливо, про ту несказанну тишу, що володіла тоді містом?... Певне, кожне місто, як і людина, вмирає на свій кшталт. Київ умирав у сонячному спокої весни, в квітненні бузка, білорожевих мріях яблунь, гудінні бджіл. Вмирало місто поступово... Не працювали фабрики, електрична станція, водогін, млин Гродського. Хмара диму не відокремлювала неба від міста. Кіпоть не осідала на золото барокових бань і ржу бляшаних дахів Подолу...» [1, 253].

Справді, Київ у сприйнятті Зерова 20-х рр. і через десять років різниться. Зеров зображує Київ у сонеті «Київ з лівого берега» (1923):

Вітай, замріяний, золотоглавий На синіх горах. Загадався, спить,

І не тобі, молодшому горить Червлених наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,

І плаче дзвонів стоголоса мідь,

Що вже не вернеться щаслива мить Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівне, тут на пісках стань,

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя і силу ще таїть Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.[3, 27]

У цій поезії звучить мотив туги за колишньою величчю, славою Києва, але не лише туги: поет возвеличує красу давньоруського міста, яка буде жити у прийдешніх віках. Неокласик називає Київ золотоглавим через золото на банях його церков, зупиняє погляд на храмах, побудованих у бароковому стилі, зокрема на «білоколонному диві Шеделя», що був архітектором і у XVIII ст. побудував дзвіниці лаври та Святої Софії. Зеров говорить про те, що Київ нині молодше місто, що «червлених наших днів ясна заграва» горить не для Києва, а, вочевидь, для червоної столиці. Внутрішній діалог поета продовжується у сонеті «Київ - традиція»:

Ніхто твоїх не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти;

До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.[3, 28]

Отже, він утверджує Київ - символ збереження вікових надбань. Київ був першим містом, яке прийняло благодать християнської віри, що поширилася на всі давньоруські землі. Так само восхваляє Київ і його перлину - Софію, Іларіон: «А ще дім Божий святої премудрості поставив на святість і посвячення міста твого, який прикрасив всілякою красою - золотом і сріблом, і камінням коштовним, і посудом священним, якими церква величається і славиться по всіх околичних країнах, бо ж іншої такої не зна-йдеться на всій півночі земній від сходу до заходу. І славний город твій Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий все славний доручив на поміч швидкій християнам святій Богородиці» [4, 304].

Суголосно поезії М. Зерова звучить сонет Драй-Хмари «Київ». Він так само звеличує минуле Києва («Ти - перло в Володимировім гроні») і про-тиставляє його теперішньому місту («Потліли горностаєві киреї, і шабля, і бунчук, і булава»). Тут обидва поети вживають навіть однакові епітети: і у Зерова, і у Драй-Хмари постають «барокові бані». Так само на тлі епохальної історії Києва у обох поетів звучить мотив революції: у Зерова - «червлених наших днів ясна заграва», у Драй-Хмари - «прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні». Драй-Хмара вдається ще до біблійних ремінісценцій, порів-нюючи занепад Києва із усіченням голови Івана Хрестителя. Отже, сонет Драй-Хмари «Київ» - не втеча від сучасності, це спроба знайти відповідь на питання, які ставить сучасність:

Ти - перло в Володимировім гроні,

Заправлене в смарагд, де кожна грань,

Мов Маргарита в сіверній Короні,

Горить красою дивних осявань.

Полинь угору в радісному дзвоні,

Трусни шапками барокових бань,

Прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні,

Скакаючи через твою басань.

Потліли горностаєві киреї,

І шабля, і бунчук, і бувава.

А ти... ти непорушний, як вереї.

Схилилися над пергаментом мінеї, -

Ти не жива: ти - всічена глава На золотій тарелі Саломеї.[2, 93]

Мотиви втраченої величі, пройдешнього минулого, але водночас і надії звучать ще в одній поезії Драй-Хмари:

Померкло сяйво позолот на древніх банях Ярослава, і сонце - як затертий злот, і слава - як гірка неслава.

Забуто сяйво перемоги,

Усякла печенізька кров, - Зосталися сліди убогі:

Руїни брами та церков.

Стою над порохом віків І думаю: пройшло могутнє...

І раптом череда гудків Неждане розрива майбутнє[2, 70]

Тут описано храм Софії Київської, що був споруджений Ярославом Му-дрим. Ліричний герой жалкує за величчю, славою колишньої держави. Але з останніх двох рядків видно, що «череда гудків», тобто сучасність, вихоплює його зі світу особистісних, внутрішніх переживань.

Києву, а саме Подолу та пам'ятнику Володимиру Великому присвячений сонет М. Драй-Хмари «Поділ». Історизм, задивлення і замилування минулим - головні мотиви цієї поезії:

Спустилося Трикутника сузір'я на води дніпрові, на тьмяний брук, на синю сутінь оболонських лук, - і заніміло з подиву узгір'я.

Зачудувався Володимир-князь,

Уздрівши з кручі променисту в'язь:

«Які чудесні, огняні простори!

А я... Пощо мені ця височінь?

Померк мій хрест і потемніли гори...»

І, знявшись, він пішов у далечінь.[2, 82]

З одного боку, це поезія замилування красою давнього міста, обрамленого у вечірні вогні. Але водночас у сонеті звучить мотив розчарування у сучас-ному, занедбання колишніх цінностей («померк мій хрест і потемніли гори»).

Зовсім по-іншому постає Київ у однойменній поезії П. Филиповича. Поет теж звеличує Київ, згадуючи і про скандинавів, які за однією з версій заснували Київ, і про Андрія Первозванного з його пророчими словами про майбутню славу міста на пагорбах, проте звучать ці слова на тлі епохи загальної індустріалізації.

Що владарів колишніх потлілі клейноди!

І на схід, і на південь твій раб мандрував -

Чуєш там, вдалині, велетенські заводи

Іншу долю кують, інше сяєво слав! [8, 86]

П. Филипович, на відміну від М. Зерова та М. Драй-Хмари, нівелює Київ давній, з його історією і могутніми владарями натомість бачить долю міста іншою, з новими будівничими нової епохи.

В усіх поезіях неокласиків в образі Києва втілюється ідея софійності, ду-ховним осередком якої є Софіївський собор, Лавра, пам'ятник Володимиру. Храм Софії постає символом духовної краси у поезії Ю. Клена «Софія». Ця поезія постала як відповідь на повідомлення в газетах про те, що пам'ятку буде зруйновано. Спочатку поет «нагнітає» ситуацію, говорячи, що на місці собору хочуть поставити пам'ятник тогочасній добі:

Нехай змурують чорний хмарочос

Там, де стоїш ти, біла й золотава!

О, ліліє струнка в намисті рос!

Яку плекала мудрість Ярослава!

Нехай здере новітній печеніг

Смугляве злото з бань на кінську збрую

І скрізь полишить слід блюзнірських ніг. [6, 77]

Ю. Клен порівнює Софію Київською із лілією. Лілія - це символ чистоти, непорочності, атрибут Божої Матері. Дуже часто лілія зображується у вазі, що в свою чергу є символом жіночого начала [5, 292]. Пригадаємо також, що в центральному нефі собору височіє образ Оранти. Отже, Ю. Клен порівнює собор Софії із лілією, вкладаючи в цей символ християнські категорії непо-рочності, мудрості й любові. І далі поет возвеличує києворуську святиню як символ краси, споконвічної історії: «Хрестом прорізавши завісу диму, / В красі, яку ніщо не сокрушить / Свята Софія ясна й нерушима, /Росте леген-дою в блакить» [6, 78].

Отже, образ Києва в києворуській літературі, зокрема в Літописі Руському, постає як головне місто Київської Русі, довкола якого гуртувалися інші міста, і за стіл якого велася боротьба. З іншого боку, Київ - це духовна столиця, від якої бере початок християнство на руських землях. Недаремно митрополит Іларіон називає Київ «другим Єрусалимом». Центром «града Ярослава», «руською митрополією» був Софійський собор, який був не тільки головним храмом київського князівства, а й громадським осередком, де збиралося населення міста, правилося культурне життя держави, започаткувалося літописання, переклад і переписування книг. У неокласиків образ Києва 20-х рр. протиставляється Києву, який за Володимира Великого, Ярослава Мудрого сягнув найбільшого розквіту. У М. Зерова через образ Києва постає дуалістична концепція «минуле-сучасне» і поет віддає перевагу минулому пе-ред майбутнім (сонети «Київ з лівого берега», «Київ - традиція», «Київ навесні ввечері», «У травні»). Зв'язок між минулим і сучасним особливо яскраво проявляється у поезії М. Драй-Хмари «Київ», і початок нової дійсності озна-менований рядками: «прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні». По-іншому сприймає дійсність П. Филипович у поезії «Київ». Якщо поезії М. Зерова і М. Драй-Хмари мовлені сумирним, тихим голосом, то вірш П. Филиповича «Київ» потребує трибун: «Чуєш там, вдалині, велетенські заводи, /Іншу долю кують, інше сяєво слав!». Література Київської Русі стала життєдайним дже-релом для творчості поетів-неокласиків. Своєю творчістю неокласики пропо-відували концепцію краси, софійності, гармонію почуття та розуму, прагнення до найкращих національних здобутків, внутрішню свободу.

Список використаної літератури

1. Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй- Хмару. - Мюнхен: Інститут літератури ім. М. Ореста, 1963. - 334 с.

2. Драй-Хмара М. Поезії / Упор., передм. В. Т Поліщука. - Черкаси: Брама, 2004. - 168 с.

3. Зеров М. Твори в 2 т. / [упоряд. Г П. Кочура, Д. В. Павличка]. - К. : Дніпро, 1990. - Т 1. - 1990. - 843 с.

4. Золоте слово: хрестоматія літератури України-Русі епохи середньовіччя ІХ-ХУ століть. - Кн. 1. / За ред. В. Яременка; упорядк. В. Яременко, О. Сліпушко. - К. : Аконіт, 2002. - 784 с.

5. Керлот Х. Э. Словарь символов / Х. Э. Керлот. - Москва : REFL-book, 1994. - 608 с.

6. Клен Ю. Твори: в 4 т. - Нью-Йорк, 1992. - Т 1. - 382 с.

7. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу / Мирослав Семчишин. - Нью-Йорк-Париж-Сідней- Торонто, 1985. - 550 с.

8. Филипович П. П. Поезії / Вступ. ст. і прим. Н. В. Костенко. - К. : Радян-ський письменник, 1989. - 196 с.

9. Хропко П. Український неокласицизм: орієнтація на тисячолітній роз-виток європейської культури // Укр. мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - № 3. - С. 37-46.

Размещено на Allbest.ru