Кельтська культура у творах Джона Толкіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кельтська культура у творах Джона Толкіна

Кузьменко Д.Ф., к.філол. н., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

У статті аналізується кельтський культурний шар у мультикультурному світі творів Дж.Р.Р. Толкіна. Найбільше кельтських елементів віднаходиться (поруч зі скандинавськими) в образі ельфів, які мають багато спільного з туата-де-даннан ірландського фольклору. Кельтські міфологічні джерела простежуються і в інших образах письменника. Розглядаються твори («Ле про Аортру та Ітрун», «Імрам»), які Дж.Р.Р. Толкін писав безпосередньо на матеріалі кельтських текстів. Підтверджується, що попри неодноразові критичні зауваження на адресу кельтської культури, письменник послідовно використовував її у своїй творчості.

Ключові слова: Дж.Р.Р. Толкін, літературна реконструкція, англійська література, ірландська література, кельтська культура, мультикультуралізм, інтертекстуальність

Dmytro Kuzmenko, candidate of philological sciences, Institute of Philology of Taras Shevchenko National University of Kyiv

CELTIC CULTURE IN THE WORKS OF J.R.R. TOLKIEN

The article analyzes the Celtic cultural layer in a multicultural world of J.R.R. Tolkien writings. Celtic elements are found in the image of elves, who have a lot in common with the Tuatha De Danann of Irish folklore. Celtic mythology is also a source of other images of the writer. Some works (The Lay of Aotrou and Itroun, Imram) J.R.R. Tolkien wrote directly on the Celtic material. The article resumes that writer consistently used Celtic sources in his work despite of some criticism of the Celtic culture we can found in his letters.

Мультикультурний художній світ творчості Джона Роналда Руела Толкіна можна розкласти на різні культурні шари: кельтський, англо-саксонський, скандинавський, континентальний германський, угро-фінський, античний, юдео-елліністичний тощо. Ці шари об'єднують теми, ідеї, мотиви, образи, алюзії та інші інтертекстуальні відсилання, стиль оповіді і навіть лексику, що відносяться до відповідної культурної (передовсім літературної) традиції.

Таке аналітичне розділення є умовним, але не штучним, бо розкриває механізми творчого методу письменника - літературної реконструкції. Цей прийом дозволив автору створити гіпотетично можливий, правдоподібний, але водночас фантастичний, художній світ на основі давніх літературних пам'яток та лінгвістичних даних. Щоб зрозуміти, яким чином реалізується художній метод літературної реконструкції, потрібно проаналізувати культурні шари у творах письменника, їхній зв'язок з іншими текстами, а також поміж собою.

Актуальність цього дослідження обумовлена потребою аналізу феноменів інтертекстуальності та діалогізму у різних сферах культури. Подібні дослідження є важливими в нинішній Україні, яка потребує переосмислення підходів до міжкультурного діалогу. Утім, ми не акцентуємося на суспільних перспективах, а маємо за мету показати як англійський письменник використовував у своїй творчості кельтську культуру. Це частина більш широкого дослідження, яке аналізує різні культурні шари у творах Джона Толкіна.

Ми не розглядатимемо докладно артуріани, роль якої у творчості письменника вимагає окремого аналізу, зокрема з огляду на нещодавнє видання незавершеної алітераційної поеми Толкіна «Падіння Артура» (The Fall of Arthur, 2013).

Матеріалами нашого дослідження є твори самого Толкіна, середньовічні тексти кельтської культури (давньоірландські сказання, «Книга захоплень Ірландії», «Мабіногіон» та інші пам'ятки), а також напрацювання у цій сфері західних дослідників. Серед останніх ґрунтовні роботи залишила ірландський літературознавець Дімітра Фімі [Fimi 2006; Fimi 2007], цієї ж теми торкались Верлін Фліґер, Пол Коше, Том Шиппі [Shippey 1992], Девід Дей [Day 1999: 79-89], Мерджорі Бернс [Burns 1989], Крістіна Скулл і Вейн Гаммонд [Scull 2006: 148-152], Ліза Спанґенберґ [Spangenberg 2007] та інші.

Зауважимо, що кельтська культура - це культура групи західноєвропейських народів, мовами яких були бретонська, корнська, ґельска (ірландська, шотландська), менська та валлійська. Найвідоміші пам'ятки літератури - це середньовічні ірландські сказання й поезія, валлійська середньовічна поезія та «Мабіноґіон» і легенди про короля Артура.

Щоб простежити витоки можливих впливів чи запозичень, необхідно спершу оглянути контакти Джона Толкіна з кельтськими мовами та літературами.

Як свідчать К.Скулл і В.Гаммонд, у віці дев'яти років кельтська культура вперше привернула увагу майбутнього письменника, коли він спостерігав за валлійськими написами на вантажівках, що проїжджали поблизу дому Толкінів у Бірмінгемі. Тоді ж він прочитав книгу «Кельтська Британія» Джона Риса (уперше видана 1882 року), котра детально розглядала не тільки історію, а й мови та власні назви. Вже у школі він почав колекціонувати книги про кельтські мови та словники, у коледжі отримав доступ до книг, які дозволили йому серйозніше взятися за вивчення валлійської. Його зацікавленість підтримував викладач Джозеф Райт, професор компаративістики в Оксфорді. Під час навчальної подорожі в Бретань Толкін був розчарований відсутністю там будь- чого кельтського. Втім, згодом він не раз подорожував у справах та на вихідні Валлією, Шотландією та Ірландією, де кельтські традиції й мови збереглися.

На початку 1920-х років, під час викладання в Лідському університеті, Джон Толкін продовжував купувати книги про кельтські мови та літератури для поповнення своєї бібліотеки. У 1924-1925 роках він викладав курс середньовічної валлійської мови. Однак сучасну валлійську він так і не вивчив настільки, щоб вільно нею говорити. 1925 року спільно з Е.В. Ґордоном письменник завершив підготовку й опублікував критичне видання середньоанглійської поеми «Сер Ґавейн та Зелений Лицар», де у передмові детально проаналізував витоки Артурових легенд із старофранцузьких та кельтських джерел.

Дж.Р.Р. Толкін також колекціонував кельтські сказання та легенди, як на оригінальних мовах, так і в перекладі, але ставлення до них мав прохолодне. У його рукописах збереглись цікаві зауваження: «Вони дуже абсурдні, бо менш живі для нас, аніж були колись; у багатьох місцях на них лежить товстий шар пилу нерозуміння традиції; рядки імен та алюзій, що нині не мають ніякого значення [...] З іншого боку, валлійські історії значно менш абсурдні через майстерне змалювання образів, яскраві кольори та дивовижну стрункість композиції» [Scull 2006: 149]. Письменник вважав, що «Мабіноґіон» має тло з літературної та художньої традиції, котра сповнена змісту багаторічним розвитком і навіть занепадом. Цей розвиток призвів, з одного боку, до ускладнення оповідей забутими традиційними іменами і мотивами, а з іншого - створив поле чудово гармонізованих та різноманітних описів, на фоні яких сильно виділяються активні персонажі, які далеко не такі вражаючі, а часто й взагалі незрозумілі [там само]. Ці зауваження корисні для нас тим, що вказують на спосіб мислення письменника, на «реконструювання» літературних і культурних фактів в естетичному аспекті. Цікаво, що приблизно такими ж термінами він описував свою власну творчість - прагнення створити фон, який відсилав би до чогось давнього, таємничого і прекрасного, спонукав би до творчої реконструкції давніх реалій. Таким чином, ми знаходимо підтвердження тому, що художній прийом літературної реконструкції усвідомлювався Дж.Р.Р. Толкіном, хоч він і визначав його по-іншому.

У 1937 році письменник висловився про кельтську літературу ще більш різко: під час листування про ранні нариси «Сільмарілліону» видавці визначили твір як «кельтський», що Джон Толкін категорично заперечив. Він зауважив, що знайомий з кельтською культурою (літературою, міфологією, мовами), як ірландською, так і валлійською, але відчуває «неприємний присмак» від них, через їхню невпорядкованість, ірраціональність та «божевільність» [Letters 1995: 26]. Роздратований тон Толкіна, утім, легко пояснити тим, що подібна критика піддавала сумніву англійську ідентичність його творів, а він у той час саме прагнув створити «міфологію для Англії».

Зрештою, 1955 року в лекції «Англійська й валлійська» [Tolkien 1997: 162-197], яка виголошувалась на наступний день після виходу останньої частини «Володаря Перснів», Джон Толкін визнав, що на його творчість суттєво вплинуло вивчення кельтських мов, літератур та міфології.

Після Другої світової війни автор часто подорожував Ірландією, що пом'якшила його ставлення до кельтів у цілому, а не лише до валлійської мови. Тоді він почав позитивно відгукуватись про Ірландську республіку та ірландців, але все ще досить негативно про ґельську мову [Letters 1995: 134, 289, 385]. Толкін часто підкреслював, що Ірландія відчувалась ним як чужа, але водночас приваблива. Втім, це не означає, що він не був знайомий з ґельською - його зауваження стосовно етимології та кельтської міфології у статті «Слово `Nodenns'» (стосувалась знайдених під час розкопок у 1930-тих давніх написів) [Tolkien 2007] свідчать про протилежне. На думку Д. Фімі, Джон Толкін, незважаючи на критику кельтів і спеціалізацію з англосаксонської філології, зробив своїми публікаціями і виступами для кельтської філології набагато більше, ніж, наприклад, тодішній професор кельтської філології в Оксфорді Джон Фрейзер [Fimi 2006].

З цими критичними зауваженнями дивно поєднується добре відома любов Толкіна до валлійської мови. Вона почалася ще в дитинстві, коли юний Толкін жив у Валлії, й переросла у справжнє захоплення. На основі валлійської мови письменник створив свою «мову західних ельфів» - сіндарін [Letters 1995: 176].

Попри такі часті негативні висловлювання про кельтську культуру, аналіз творів письменника показує, що вони містять багато різних кельтських мотивів, тем та образів. Цікаве пояснення цієї суперечності знаходить Д. Фімі: по-перше, Дж.Р.Р. Толкін відгукувався негативно про кельтів переважно у контексті, в якому піддавалася сумніву англійська ідентичність його творів; по-друге, це був результат поширених в англійському суспільстві поверхових уявлень про «кельтськість», саме які письменник і не сприймав [Fimi 2006]. Останнє припущення Д.Фімі підтверджує висловлювання Толкіна про те, що він прагнув, аби у його міфології була принаймні одна кельтська риса - «чарівна невловима краса, яку дехто зве кельтською (хоч вона дуже рідко буває у давніх кельтських пам'ятках)» [Letters 1995: 176].

У будь-якому разі неоднозначне ставлення Джона Толкіна до кельтської культури робить кельтську складову його творів ще цікавішою. Важливо відмітити, що у той час - наприкінці XIX і на початку XX століття - в Англії, Ірландії та багатьох інших європейських країнах активізувався певний «культурний націоналізм», який проявлявся саме у відтворенні давнього літературного коріння свого народу, певній реконструкції (В.Б.Їтс, брати Грімм, «Калевала» та ін.). Дж.Р.Р. Толкін теж активно включився у цей рух зі своєю ідеєю «міфології для Англії». Це було природно для багатьох англійських літераторів того часу, оскільки зростання ірландського націоналізму (у тому числі претензій на культурну вищість чи, принаймні, більшу давність) не могло не викликати відповідну реакцію серед англійців [Fimi 2006].

У тих ранніх спробах створити «міфологію для Англії» Толкін писав, що «через Еріола та його синів енґли [тобто англійці. - Д.К.] отримали істинні традиції чарівного, з яких іраси та веласи [ірландці та валлійці. - Д.К.] переповідали викривлені історії» [Tolkien 1995: 290]. З одного боку, це ніби підтверджує негативне ставлення письменника до кельтів, але, з іншого, вказує, що Толкін планував реконструювати ті «істинні» історії саме на основі «викривлених» оповідей кельтів, тобто знову відсилає нас до літературної реконструкції.

Можливо, не всі кельтські мотиви письменник використовував свідомо. Адже вони могли з'являтися не тільки у кельтських текстах, а й у старофранцузьких та середньоанглійських, а то й узагалі бути частиною спільної індоєвропейської спадщини. Тобто, Толкін міг запозичувати їх опосередковано.

Звернімося тепер безпосередньо до творів письменника.

Кельтський прошарок у творах Джона Толкіна, як і інші культурні прошарки, значною мірою пов'язаний із певними народами та територіями художнього світу письменника.

«Кельтські» території у творчості Дж.Р.Р. Толкіна - це передовсім Валінор у «Сільмарілліоні» та Лотлоріен у «Володарі Перснів». Образ Валінору відповідає образу кельтського раю Тір-нан-Оґ («Країна юних» або «Країна вічно- молодих») як за топографією, так і за іншими особливостями. Його найбільші скарби - Два Дерева Валінору та Сільмаріли, що ловлять власне світло, походять від яблунь Авалону та Емайн-Аблах (Палацу Яблунь). Лотлоріен у «Володарі Перснів» із його містичним розтинанням часу - це теж суто кельтський образ за духом. У кельтській міфології в потойбічному світі час пливе зовсім інакше - такий факт присутній і в творах Толкіна. Так само кельтськими є образи Мертвих Боліт та Стежини Мертвих, вважає М. Бернс [Burns 1989]. У ранніх творах письменника існував острів Іверін, який був безпосереднім аналогом Ірландії. Він утворився після того, як Оссе розколов Самотній Острів. Толкін зазначав, що про мешканців Іверіна «не оповідається у цих сказаннях» [Tolkien 1995: 312, 344]. Це могло бути пов'язано із негативним ставленням письменника до кельтів у ранній період творчості. Також дія казки «Фермер Джайлз з Гему», котра не відноситься до циклу про Середзем'я, відбувається у Валлії.

Із народів «кельтськими» є, найбільшою мірою, ельфи. Попри те, що назва була взята із германської міфології, суть цього народу, його образність - переважно кельтська, що відзначало багато дослідників [Bums 1989; Fimi 2007]. Кельтськість ельфів визначається вже згадуваними сентенціями Тол- кіна про «невловиму красу», яку він прагнув узяти з кельтської міфології до власної творчості. Йому це найбільше вдалося саме в образі ельфів.

Також є очевидною паралель між ельфами (особливо нолдор), які повстали проти валар й були змушені полишити Валінор, та туата-де-даннан («синами богині Дани»), напівбожественними істотами ірландської міфології та фольклору [Fimi 2006]. Толкін знав деякі з середньовічних ірландських міфів про туата-де-даннан. Ці безсмертні міфологічні істоти жили всередині пагорбів, які звуться в Ірландії сідами (sid), через що й сам народ часто називали так само - сіди (Sidhe), «народ пагорбів». В англійському фольклорі їхній відповідник - «фейрі» (faeries).

Історія туата-де-даннан міститься у псевдо-історичній «Книзі завоювань Ірландії» (Lebor Gabala Erenn, XI ст.) [Книга 1991], що розповідає про успішні напади на Ірландію різних напівбожественних або міфічних народів. Туата-де-даннан були передостанніми завойовниками, яких, зрештою, витіснили «сини Міля», котрі вважаються історичними предками ірландців.

Історія захоплення Ірландії туата-де-даннан, відображена у «Книзі завоювань», така. Цей народ був нащадком раси Немеда, які окуповували Ірландію, але згодом були витіснені. Туата-де-даннан походили з північних островів, хоча в деяких версіях завважується їхнє походження з Греції. На островах вони вивчали «друїдське вміння, пророцтво та магію», і невідомо, були людьми чи духами. Вони прийшли в Ірландію, утікаючи від філистимлян, як стверджує «Книга завоювань». Їх очолював король Нуаду і вони поставили вимогу фір- болґ, попереднім захоплювачам Ірландії, «битися за королівську владу». Одна з версій зазначає, що вони справедливо претендували на ці землі, бо мали право спадковості. Шлях їхнього приходу до Ірландії різний у двох версіях легенди. За першою, вони прийшли у темних хмарах через повітря «друїдською силою». За другою версією, - прибули на кораблях, які потім спалили. Дим від кораблів міг породити версію про прибуття на хмарах. Причина знищення кораблів була в тому, що туата-де-даннан не хотіли, щоб ті були викрадені фоморами - іншою напівбожественною расою, що періодично нападала на Ірландію. Також туата-де-даннан не хотіли полишити Ірландію у випадку поразки від фір-болґ. Після прибуття в Ірландію вони викликали затемнення сонця на три доби. Потім, у першій битві при Маг Туйред, вони зіткнулися з фір-болґ, багато з яких полягло. Хоча туата-де-даннан і виграли битву, але зазнали численних нещасть, зокрема, їхній король втратив праву руку. Зрештою, вони отримали королівську владу над островом і через багато років були витіснені синами Міля та покинули країну на кораблях.

У Толкіновій легенді «Політ нолдор», що включена в «Сільмарілліон», ми бачимо найбільш обдарованих ельфів, які покидають святий острів Валі- нор, куди вони були принесені валар (богами) і де вони набиралися знань та вмінь. Нолдор викрадають кораблі роду телері, вчинивши при цьому тяжкий гріх братовбивства, і на цих кораблях пливуть до Середзем'я. Вони спалюють кораблі, щоб за ними не слідували інші ельфи, а потім б'ються у Битві- під-Зірками проти темних сил, коли валар ще не створили сонце й місяць. Зрештою, один з лідерів нолдор був захоплений у полон і підданий тортурам - підвішений за руку. Згодом йому довелось пожертвувати рукою, аби вирватися з полону [Tolkien 1989: 86-102, 112-118].

Помітна паралель між цими двома вторгненнями - туата-де-даннан в Ірландію та нолдор у Середзем'я. Є й інші паралелі. По-перше, туата-де-даннан не визначаються чітко як духи або люди, а з'являються як напівбожественні істоти. Це можна порівняти з природою ельфів, які є підлеглими валар, «богів», але вищими за людей. Туата-де-даннан також визначаються як «сильні та красиві істоти, що змішалися зі смертними, але все ще залишаються вищими за них» [Fimi 2006], і цей опис цілком підходить до ельфів Толкіна. Ельфи, як і туата-де-даннан, живуть одночасно у двох світах - світі духів (валар) та світі людей. Туата-де-даннан також описуються як майстерні ремісники, воїни, поети та чарівники, а свої вміння вони набули на північних островах. Це паралель із Толкіновими ельфами, які вивчали мистецтва та ремесла у Валінорі, землі валар на заході. Так само як «Книга завоювань» визначає право спадкоємності туата-де-даннан на Ірландію, у «Сільмарілліоні» Феанор говорить, що нолдор повинні «повернутися в наш дім» [Tolkien 1989: 92].

Чи не найбільш дивовижною подібністю є спалення кораблів туата-де- даннан та нолдор після їхнього прибуття в Ірландію і Середзем'я відповідно. Причина спалення кораблів у нолдор трохи інша, ніж у туата-де-даннан. Ельфи спалюють кораблі за наказом Феанора, щоб не дозволити решті нол- дор прибути в Середзем'я і позбавити рід Феанора переваги на нових землях. Однак причина туата-де-даннан - не полишати Ірландію, якщо вони зазнають поразки від фір-болґ, - відповідає наміру нолдор будь-що досягти Середзем'я, навіть шляхом перетину смертельних криг затоки Гелкараксе [Tolkien 1989: 101-102].

Першу битву при Маг Туйред можна зрівняти з Битвою-під-Зірками (Dagor-nuin-Giliath), коли армія Феанора перемогла орків Морґота. Час затемнення сонця відповідає відсутності сонця й місяця у Середзем'ї, доки останні з нолдор не пройшли по кризі, що сталося вже після битви. Зрештою, втрата руки королем Нуаду у першій битві при Маг Туйред паралельна втраті руки Маедросом, яку Фінґону довелося відсікти, щоб врятувати його з в'язниці Морґота [Tolkien 1989: 129]. Маедрос не був тоді королем нолдор, але він був першим сином Феанора і наступним очільником королівства.

Усе це відіграє важливу роль у відтворенні давніх образів та мотивів ін- тертекстуальною літературною реконструкцією Джона Толкіна.

Не тільки вторгнення та перша битва туата-де-даннан знаходять паралелі у прибутті нолдор в Середзем'я. З ірландських сказань так само походить історія тривалої поразки ельфів, мотив їхнього «згасання». Як туата-де-данна витіснялися ірландцями, синами Міля, так і ельфи Середзем'я були витіснені людьми. Мотив «згасання» також тісно пов'язаний з неоромантичними ідеями «кельтських сутінок», що були дуже популярні наприкінці XIX - на початку XX століття в Британії, і представлені творчістю В.Б. Їтса та Фіони Маклеод (псевдонім Вільяма Шарпа).

Дж.Р.Р. Толкін написав кілька творів під прямим впливом кельтської літератури.

Письменник наслідував стиль бретонських ле, невеликих за розміром ліричних або ліро-епічних поем, у своєму творі «Ле про Аортру та Ітрун» [Tolkien 1945].

У поемі подружжя бажає мати дитину, і чоловік необережно дає обітницю чаклунці Корріґан в обмін на її магічну допомогу. Окрім власної реконструкції бретонського ле, «Пригоди Франкліна» Дж. Чосера, поеми «Сер Орфео» та ле Марії Французької, Толкін використовує кельтський фольклор. «Коррі- ґан» - це бретонська фея, яка відповідає за весну, джерела та любовні зв'язки зі смертними. У багатьох кельтських текстах потойбічна тварина, переважно білий олень, собака або кабан, ведуть героя через ліс у потойбічний світ. В «Аотру та Ітрун» Корріґан перетворюється на білого оленя й веде героя у ліс, у якому зачаклована весна. У цьому випадку, окрім образної системи, маємо інтертекстуальне відтворення цілого жанру.

У «Гобіті» також з'являється білий олень з оленятами, і гноми пускають стріли, але не ранять його [Tolkien 1993: 143]. Толкін використовує слово «сяючий, блискучий» (glimmering) для опису білосніжного оленя. Це нагадує діамантове сяяння білих собак Філл під час полювання у валлійському «Мабіногіоні». Епізод з останнього Толкін цитує у своїй статті «Англійська й валлійська» [Tolkien 1997: 172-173].

Поема «Імрам» (Imram, 1945) постала як літературна реконструкція середньовічного ірландського жанру імрам (immram) - оповідей про мандри до безсмертної землі на заході. «Immram» буквально означає «веслувати навколо», але зазвичай перекладається як «подорож». Цей жанр є каркасом, який дозволяє описувати різноманітні пригоди протягом подорожі. «Імрам» Джона Толкіна, окрім того, що дуже особистий твір, також натхненний сказанням про святого Брендана Мореплавця [Shippey 1993: 252].

Поема письменника була спершу складовою частиною незакінченого «Утраченого шляху», а згодом увійшла як епізод у «Записки клубу фантазерів». У 1955 році вона була ретельно опрацьована й опублікована окремо у журналі «Time and Tide».

Жанр імрам впливав і на інші твори письменника. Протягом подорожі святий Брендан відвідує зачароване джерело, що насилає на тих, хто питиме з нього, глибокий сон - достоту як джерело, котре трапилося Більбо та гномам у «Гобіті» [Tolkien 1993: 140]. Мотив Світла з Благословенного королівства у «Сільмарілліоні», котрий наскрізь пронизує книгу, дуже схожий на те, що зустрів святий Брендан, коли виплив зі стіни туману до берегів Обітованої землі. Тема ірландських сказань про плавання на захід як здійснення надії та обітниці притаманна багатьом поетичним творам Толкіна з 1920-го року і до «Імраму», котрий увінчав розкриття цього мотиву у творчості письменника.

Ірландські витоки «Імраму» досліджували П. Коше у «Майстрі Середзем'я» (The Master of Middle-Earth), В. Фліґер у «Питанні часу» (A Question of Time: J.R.R. Tolkien's Road to Faerie) та Т Шиппі у «Дорозі в Середзем'я» [Shippey 1993: 252].

Староваллійська поема «Кад Ґоддеу» (Cad Goddeu) із «Книги Талієсина» (Llyfr Taliesin) XIV ст. [Мабиногион 1995: 567-576], поряд із «Макбетом» [Letters 1995: 211-212], посприяла розвитку образу ентів, зокрема походу ен- тів у «Двох вежах». Назва поеми перекладається як «армія дерев» («битва дерев»), а сам твір описує це військо.

Існують також подібності між елементами з «Володаря Перснів» та валлійською оповіддю «Пуйл, володар Діведу» (Pwyll Pendefig Dyfed) із «Мабі- ногіону» [Мабиногион 1995: 28-75]. Зокрема, між горами Амон-Ген та Ґор- седел-Арберт. Також є спільне між велетенською рукою, що викрадає При- дері, та рукою у могильниках «Володаря перснів», куди потрапляє Фродо.

Значна кількість кельтських образів та мотивів притаманна виданим посмертно «Утраченим сказанням» та «Запискам клубу фантазерів», які нерідко залишаються поза увагою дослідників. Наприклад, у «Котеджі Втраченої Гри» Джон Толкін описує котедж, що з'являється напередодні прибуття Еріола як розкішний та сповнений світла, у якому він буде ситим та розважатиметься [Tolkien 1992: 1-10]. Цей епізод близький до кельтського мотиву потойбічного бенкету та до маленького будинку в середньовічному ірландському сказанні «Народження Кухуліна» (Compert Con Culainn).

Яскравим інтертекстуальним зв'язком між творами Дж.Р.Р. Толкіна та кельтською міфологією є форма творів. Ірландські середньовічні оповідки змішують прозу й поезію, коли пісні та вірші включаються в прозову оповідь, що зустрічається й у творах англійського письменника.

Значний вплив на творчість Джона Толкіна справив також артурівський цикл легенд, витоки якого кельтські. Зв'язки між творчістю письменника та артуріаною потребують окремого докладного дослідження, тому на цій стороні присутності кельтської культури у творчості Дж.Р.Р. Толкіна ми не зупинятимемося.

Таким чином, можна підсумувати, що хоч Дж.Р.Р. Толкін взяв назву «ельфи» із тевтонського міфу, але їхня суть, образність, пов'язані з ними мотиви й сюжетні лінії, були запозичені з ірландських та валлійських легенд, передовсім із образу туата-де-даннан. Прихід нолдор у Середзем'я має явні паралелі із завоюванням Ірландії міфічним народом туата-де-даннан. Кельтські витоки мають Валінор, мотив плавання на захід, «згасання» цивілізації. На рівні жанрової системи у творчій реконструкції Джона Толкіна наявне відтворення таких кельтських жанрів як імрам та ле. Незважаючи на критичні висловлювання про кельтські літературні пам'ятки, письменник послідовно використовував їх як матеріал для створення власного художнього світу. Роль кельтського матеріалу у межах літературної реконструкції зводилася, зокрема, до того, що за його допомогою Дж.Р.Р. Толкін віднаходив глибинні образи й мотиви, які вважав давньоанглійськими.

ЛІТЕРАТУРА

толкін кельтський артуріана творчість

1. Burns, Marjorie J. J.R.R. Tolkien and the Journey North // Mythlore. - 1989. - № 58. - P. 5-9.

2. Day, David. Tolkien Ring. - London : Pavilion Books Ltd., 1999. - 194 p.

3. Fimi, Dimitra. «Mad» Elves and «elusive beauty»: some Celtic strands of Tolkien's mythology // Folklore. - 2006. - Vol. 117, Issue 2. - P. 156-170.

4. Fimi, Dimitra. Tolkien's «`Celtic' type of legends»: Merging Traditions // Tolkien Studies. - 2007. - #4. - P. 51-71.

5. Letters of J.R.R. Tolkien, The / ed. by H.Caprenter. - London : HarperCollins, 1995. - 502 p.

6. Scull, Christina; Hammond, Wayne C. The J. R.R.Tolkien Companion & Guide: Reader's Guide. - London : HarperCollins, 2006. - 1280 p.

7. Shippey, Tom. The Road to Middle-earth. - London : Grafton, 1992. - 350 p.

8. Sir Gawain and the Green Knight / ed. by J.R.R. Tolkien and E.V Gordon. - Oxford : Oxford University Press, 1967. - 258 p.

9. Spangenberg, Lisa. Celtic Mythology // J.R.R. Tolkien Encyclopedia / ed. M.Droit. - New York : Taylor & Francis Group, 2007. - P. 447-448.

10. Tolkien J.R.R. The History of Middle-Earth. Volume 1: The Book of Lost Tales 1 / ed. by C. Tolkien. - New York : Ballantine, 1992. - 362 p.

11. Tolkien J.R.R. The History of Middle-Earth. Volume 2: The Book of Lost Tales 2 / ed. by C. Tolkien. - London : HarperCollins, 1995. - 388 p.

12. Tolkien J.R.R. The Hobbit. - London : HarperCollins, 1993. - 286 p.

13. Tolkien J.R.R. The Lay of of Aotrou and Itroun // The Welsh Review. - December, 1945. - Vol. IV. No. 4. - P. 254-266.

14. Tolkien, J.R.R. The Monsters and the Critics and Other Essays. - London : HarperCollins, 1997. - 244 p.

15. Tolkien J.R.R. The Name «Nodens» // Tolkien Studies. - 2007. - Volume 4. - P. 177-183.

16. Tolkien J.R.R. The Silmarillion / ed. by C. Tolkien. - New York : Ballantine, 1989. - 468 p.

17. Книга захватов Ирландии: фрагменты / пер. С.Шкунаева // Предания и мифы среденевековой Ирландии. - М. : МГУ, 1991. - С. 49-59.

18. Мабиногион : Волшебные легенды Уэльса / пер. В.В. Эрлихман. - М. : Ладомир, 1995. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru