Жанрова специфіка збірки Франка "Зів’яле листя"

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вступ

Іван Якович Франко увійшов в історію української і світової літератури як геніальний письменник і визначний діяч визвольного руху. Своєю творчістю та багатогранною літературною і громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури. Франко був не тільки поетом, пиcьменником і драматургом, а й критиком, літературознавцем, фольклористом, істориком, економістом, публіцистом і громадським діячем.

Іван Франко - великий майстер художнього слова. Його творчість відзначається винятковою різноманітності художньої форми (новели, оповідання, повісті, поезії, поеми, драми). Скрізь і завжди, говорив Франко, письменник повинен бути оригінальним. Він нетерпимо ставився до літературних шаблонів, закликав кожного письменника іти своїм шляхом у виборі теми, трактуванні образу та розробці сюжету. Він настійно радив літературній молоді «…не повторяти того, що вже другі забули, а не вносити у всесвітню скарбницю літератури хоч малу крапельку, а нового, свого власного, зачерпнутого з криниці того життя народного і індивідуального»

"Франко був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шляхи для інших, був тим каменярем, який довгі літа лупав скалу безідейності, байдужості, тим ковалем, що клепав серця й сумління свого громадянства, був тим ідейним провідником, котрий вів народ в обітовану країну народного щастя і впав на тім шляху. Був у першу чергу громадянином. Розбуджував серед суспільності думки, кидав між неї нові кличі, вказував нові шляхи в політичнім та суспільнім житті"

Вже на початку 80-х років ХІХ ст. Франко, завдяки своїй творчості і літературно-громадській діяльності, став найбільш популярним українським письменником, очолив революційно-демократичну течію в українській літературі. Немало праць він написав також і з теорії літератури. Франко виступав проти реакційної схоластичної критики, вів рішучу боротьбу проти ідеалістичного суб`єктивістського критерію в оцінці літературних творів, що панував у 60-70 роках ХІХ ст. в Галичині. Франко розвивав революційно-демократично наукову критику. Він писав, що літературна критика «повинна бути якомога науковою, тобто основаною на перших тривких законах - не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фактів»

Поезія Івана Франка - епохальне явище в історії української літератури, невичерпний художній універсум. Осягнути його прагнула кожна генерація дослідників, а поет і досі зостається невідкритим, “незнаним” (Є.Маланюк). Перші критики вбачали у його віршах “римовану прозу і революційну тенденцію” (Г.Цеглинський), “крайній радикалізм” (О.Огоновський) чи навіть “об'яв декадентизму” (В.Щурат). Лише після “Мойсея” (1905) та “Semper tiro” (1906) cучасники звернули увагу на оригінальність художньої майстерності митця, еволюцію його естетичної свідомості та суспільне значення поетичної творчості (М.Мочульський, М.Коцюбинський, А.Крушельницький, М.Євшан, С.Єфремов та ін.).

У 20-х рр. ХХ ст. з'явилися ґрунтовні дослідження М.Зерова, П.Филиповича, А.Музички, які розглядали Франкову лірику в історико-літературному контексті, розвіюючи міф про недосконалість її форми. Після “глибокої паузи” 30-х - І-ої полов. 40-х рр. почався новий етап франкознавчих студій, покликаний науково-пошуковою діяльністю М.Возняка, що сприяло з'ясуванню джерел, контактів, впливу середовища, життєвих обставин, світоглядних процесів, особливостей творчої індивідуальності письменника. Однак у повоєнних розвідках Ю.Кобилецького, Є.Кирилюка, Я.Яреми, О.Мороза та ін. переважав ідейно-тематичний аналіз окремих збірок, ігнорувалися проблеми художності. Правда, ювілейний 1956-й р. приніс кілька серйозних праць, що прямо чи опосередковано висвітлювали питання поетики Франкової лірики (О.Білецький, М.Рильський, П.Волинський, О.Бойко та ін.). Найкращою з них стала монографія С.Шаховського “Майстерність Івана Франка”, яка й досі не втратила своєї наукової цінності. Деякі аспекти художньої майстерності поета знайшли своє відображення на сторінках “Українського літературознавства” у публікаціях Р.Кирчіва, І.Ковалика, Л.Міщенко, З.Франко, С.Шаховського та ін. 

Шедеврсм поетичної майстерності Івана Франка є його збірка «Зів'яле листя» Вона є своєрідним монологом душі. У ній змальовано нерозділене кохання поета і його друга Супруна. Поет палко описав переживання і почуття ліричного героя "від стадії закоханого" до трагічного завершення любовної драми.

Будучи великим майстром версифікації, Франко використав багато різновидів поезії, щоб створити цілісний "образ" нерозділеного кохання і втілити його в збірці.

Актуальність роботи полягає в змалюванні літературних жанрів Івана Франка в збірці "Зів'яле листя", їх художня своєрідність та новаторство

Мета роботи - дослідити жанрову специфіку збірки «Зів'яле листя» І.Франка.

Задля досягнення поставленої мети передбачено вирішення таких завдань:

- ознайомитись із літературою, яка присвячена проблемі вивчення жанрів поезії;

- проаналізувати вірші збірки із метою виявлення основних жанрів літератури;

- виділити жанрову специфіку поезії Франка;

Об'єктом дослідження виступає поезія Івана Франка, яка входить в досліджувальну збірку.

Предметом курсової роботи є жанрова специфіка збірки «Зів'яле листя».

Особливості укладання та оцінка збірки критиками «Зів'яле листя»

Збірка написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Вона також має назву «Лірична драма». У збірці “Зів'яле листя” поет надрукував три “жмутки” давніх і нових ліричних пісень з інтригуючою передмовою про щоденник небіжчика. Більшість франкознавців основною причиною появи “ліричної драми” вважала “важку депресію” автора, ті “найжорстокіші удари”, яких зазнав він у “громадському житті” (О.Білецький, Ю.Кобилецький, П.Колесник, Є.Кирилюк). Інші дослідники шукали пояснення в заміжжі Целіни Журовської, яке збіглося з виходом книжки (М.Мочульський, М.Мороз). Проте відкриття автентичного щоденника самовбивці (І.Денисюк, В.Корнійчук) суттєво ускладнило генезу “Зів'ялого листя” та змінило уявлення про жанрову природу, концепцію і поетику збірки. Текст “дневника” дає змогу простежити універсальний прийом двійництва, закорінений у той витончений психологізм, при якому в подвійному колі страждань окреслюються дві постаті: “чоловіка слабої волі” і залюбленого в життя автора ліричної драми. Тому “Зів'яле листя” має ускладнену викладову форму, оригінальну систему безпосередніх та опосередкованих комунікацій з невигаданим світом любовних пристрастей, декорованих суб'єктивним чуттям поета.

Франкові у збірці «Зів'яле листя» характерне було троїстість мислення, яке за самою своєю природою є ворожим щодо раціоналізму будь-якого гатунку. Новоутворені тріади Івана Франка типу вічність,свідомість,пісня та інші схожі на тріадичну будову силогізмів часів ранньої патристики (вчення перших християнських теологів). Це само по собі свідчить на користь відсутності раціоналістичної домінанти у цьому творі. Однак повне творче переродження як втрата попередніх ментальних форм і набуття принципово нових у природі творчості однієї особи неможливе, тому попереднє реалістично-раціоналістичне світобачення поступається перед виром нових почуттів, але не зникає.

Формування естетичних засад Франкової збірки відбувалося за складних умов занепаду народницької доктрини світу та смутних віянь чогось нового, як у суспільному житті, так і в літературі. Позиція поета як «будителя» народу визначалася специфічним станом літературного життя Галичини, нуртованої ідеями пошуку нової світлої духовності.

У першому «жмутку» яскраво виражена перевага почуттів. Заявлені почуття лишаються такими ж до кінця збірки, але поступово почуття втрачають силу, раціоналізуються. Ця особливість поетики збірки «Зів'яле листя» була спостережена Т. Гундоровою: «В цілому «Зів'яле листя» стало неординарною формою вираження найінтимніших переживань поета, відбитих в його творах різних років і найбільш раціонального, навіть філософськи рафінованого оброблення ліричної теми». Почуття завжди мотивуються біографією поета.

Із модерністськими ідеями збірку пов'язує розчарування у культурних і моральних цінностях життя, те, що індивідуальність губиться у загальному, прагнення до гармонії зі світом і бажання ліричного героя реалізувати себе як активну особистість.

Вірші, які складають збірку «Зів'яле листя»,- самостійні твори, вивершена художня єдність і водночас складова частина вищої єдності - циклу, який у свою чергу, як зауважував О. Білецький, є складовою найвищої єдності -протиставлення за принципом теза - антитеза, яку визначають збірки «З вершині низин» та «Зів'яле листя» Циклічність виявляється не лише в сюжетно-композиційній структурі, а и у самій будові «ліричної драми»: три розділи («жмутки»), кожен з яких складається я двадцяти віршів. у межах кожного «жмутка» виокремлюється розподіл на теми, мотиви, також є виявом циклічної побудови твору.

Франковим винаходом є тематичне поєднання віршів на основі поетичного повтору, а саме: наступний вірш сюжетно повторює попередній, зв'язок здійснюється за допомогою окремого слова, синтаксичної конструкції, звукової синоніміки тощо. Для циклічної манери Франка характерне використання числа як організуючого моменту і як символотворчого засобу. Число осмислюється як спосіб перетворення хаотичних тенденцій та перетворення їх на систему впорядкованих духовно-інтелектуальних імпульсів. Особливу роль в збірці відіграє число три. Ось деякі з її парадигм: збірка поділяється на три «жмутки», третій же з них містить відому поезію «Тричі мені являлася любов» тощо.

Збірка має кілька смислових нашарувань, пов'язаних із світовою культурою та релігією, наприклад з буддизмом. Хоча розшифровка санскриту припадає на початок XIX століття, в українській літературі піонером в освоєнні індійської культури можна вважати Івана Франка. В автобіографічному оповіданні «Гірчичне зерно» поет згадував: «Мене вже з гімназії тягнуло на Схід».

Франкові властиве також Дантівське світовідчуття, прикмети якого можна побачити і в збірці «Зів'яле листя». У цьому плані варто згадати про наміри поета, висловлені в листах до Михайла Драгоманова, «дещо й на наше бідне поле перенести». Основою спорідненості «Божественної комедії» та «Зів'ялого листя» є вихідна ідея уявлення про гармонію буття й увага до особистісних страждань. Іван Франко вказував на те, що поема Данте «се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що відбулася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глибше: се малюнок душевного перелому в душі кожного чоловіка». Так само ми не можемо сказати, що «Зів'яле листя» - відображення лише Франкової душі, страждання в драмі набуває більш загальнолюдського, філософського значення. Воно є стражданням в процесі творчого розвитку, породжене нуртуванням живого духу, потребою спізнання сутнісного від його першоджерел.

Кохання проводить ліричного героя через муки і тортури, через усі кола пекла до очищення. Хоча Данте вказує точно, що Беатріче вводить його героя до раю, Франковий ліричний герой гине, його доля залишається ніби невизначеною. Кохання лише показало рай, але не взяло до нього. Ліричний герой збірки «Зів'яле листя» в поезії «Матінко моя ріднесенька!» з'ясовує причини свого нужденного стану за життя та прощається з ним. Цей вірш містить прощання з любою ненькою, з жорстоким світом, але немає в ньому жодного заповіту. Герой полишає світ, коли душа його становить пустку. Йому немає чого полишити на згадку по собі. Темрява ночі вабить його. Антитеза ніч -день у даному випадку відповідає класичному семантичному наповненню: символізуючи боротьбу світла й темряви, добра і зла, любові й забуття.

Інтимні мотиви «ліричної драми» особливо виразні в першому «жмутку» збірки. Апогеєм виявлення любовного переживання стає сонет «Не раз у сні являється мені», в якому образ коханої перетворюється на привид, що несе смерть. Трагічне світосприйняття ліричного героя, викликане втратою коханої, безперечно, продиктоване власними негараздами в житті самого поета. В особі ліричного героя «можна бачити найкращий поетичний візерунок душі самого поета».

Незрідка в збірці «Зів'яле листя» натрапляємо на Гетевські ремінісценції. Значним виявляється вплив Гетевого «Фауста» на поетичну творчість Франка. Щодо жанрової характеристики обох творів (драма), то вони не можуть бути названі драмами в класичному розумінні. «Фауста» Іван Франко назвав «штукою в штуках» тому, що в ньому поданий цілий життєпис у драматичній формі, показаний повільний і поступовий розвиток особистості, а не одне якесь завершене дійство. Те саме ми можемо сказати й про його власну збірку, названу «ліричною драмою». Герой постає перед нами не як стала одиниця, а як особистість у процесі розвитку. Його світогляд змінюється залежно від певних етапів еволюції власної душі. Якщо перший «жмуток» - це крик і стогін серця, кохання без надії на відповідь, то другий «жмуток» - сум за страченим почуттям. Третій «жмуток» найбільш віддалений від попередньої групи віршів, насамперед своєю трагічною філософічністю. Філософія з'являється природно тоді, коли герой переростає свої почуття через їх осмислення, коли вони стають для ліричного героя більш загальними та абстрактними поняттями. Поетична змістовність у цьому випадку розвивається від почуття нерозділеного кохання до самогубства як духовного зречення; від презентації любовного сенсуалізму (суб'єктивного стану свідомості) до поглибленого філософського аналізу.

Збірка «Зів'яле листя» демонструє розвиток думки від стихійної рефлексії до заглибленого психоаналізу. Внаслідок проведеного самоаналізу ліричний герой позбувається «вертерівського» комплексу. Поезія Франка завжди приваблювала увагу дослідників глибиною свого філософського наповнення, хоча повного розкриття його філософсько-естетичної системи ще не досягнуто. Основними поняттями знаково-семантичної системи «Зів'ялого листя» є: розвій, дух, боротьба, чорт, душа, серце, світло й темрява тощо. Франко декларує необхідність поетичного осмислення життя і смерті внаслідок духовної потреби в опануванні кризовим станом.

Жанрова система збірки Івана Франка «Зів'яле листя» та її особливості

Назвавши "Зів'яле листя" ліричною драмою, І. Франко таким чином визначив його жанрову домінанту. Безсумнівна композиційна цілісність збірки, її "щоденниковий" формат, внутрішня єдність дії з драматичними ситуаціями, нероздільність поетичного переживання давали підстави дослідникам вважати цей мистецький шедевр "лірико-драматичною поемою" або навіть "драмою" і "трагедією". "Головною ниткою, що пов'язує та об'єднує всі три жмутки "Зів'ялого листя" та їх окремі п'єси в один суцільний твір, - підкреслював Я. Ярема, - є єдина драматична дія, що зароджується в душі розчарованого героя і з психологічною послідовності направляється в своєму розвитку в кінцеву катастрофу".

Загалом "Зів'яле листя" важко піддається жанровій диференціації. Уже перший вірш "По довгім, важкім отупінню...", що виконує роль заспіву, не вкладається у просторове ложе жодної відомої змістовної форми. Його важко назвати віршем-роздумом, куди традиційно зараховують значну частину творів любовної тематики. Він має монологічну конфігурацію, однак ця ознака властива багатьом ліричним творам і не може служити основним жанротворчим принципом, а тому викликає сумніви спроба вирізнення осібного жанру вірша-монологу. Правда, сам автор ніби натякає на винятково пісенний характер своїх "жмутків" - "хвиля пісень", але лірика рідко коли функціонує у чистих жанрах, тому контамінація їх неминуча. Тут, найвиразніше проявляється форма ліричного зізнання або ліричної сповіді Адже“по довгім, важкім отупінню”, після тривалої, безбарвної життєвої паузи герой віднаходить нове кохання і виносить свій“грішний огень” у широкий світ. Давнє чуття з“днів юності”, “днів щастя і любові” відроджується, і хоча внутрішній голос підказує поетові згасити ту“іскру живу”, він уже невладний втамувати нестримну силу шаленої пристрасті. До жанрових складових цього вірша належить передусім відверте зізнання ліричного героя про свій новий емоційно-психологічний стан, а також сповідальний характер любовного переживання, яскраво виражена рефлексія, інтимна тональність, піднесений поривчастий настрій тощо. Аналогічну“зізнавальну” структуру має заборонена російською цензурою у1909 р. поезія“Не боюсь я ні Бога, ні біса…”. Правда, крім власне любовних одкровень, автор подає ще й замішане на ідеології послання“Товаришам із тюрми”: “Не боюсь я ні Бога, ні біса…”, “Не боюсь я царів-держилюдів…”, "Не боюсь я людських пересудів ". У багатьох“зів'ялих листках” поруч із сповідальними інтонаціями проступають жанрові ознаки вірша-розміркування, якому на відміну від вірша-роздуму притаманна послідовна логічна завершеність художнього висловлювання(“Не знаю, що мене до тебе тягне…”, “За що, красавице, я так тебе люблю…”, “Так, ти одна моя правдивая любов…”, “Неперехідним муром поміж нами…” та ін.).

Незважаючи на монологічну будову, такі твори у збірці майже завжди звернені до суб'єкта ліричного переживання, який зримо присутній у поетичному тексті. В тій уявній“співбесіді” визріває“молода любов”, пробуджене лібідо, що викликає подив, збентеження незрозумілою, неусвідомленою силою еротичного почування: “Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене…”, “За що, красавице, я так тебе люблю...”. Ліричний герой ніби фізично зазнає несподіваної, химерної метаморфози: серце прагне чогось, і “в груді щось метушиться”. Він неначе споглядає власне“я” відсторонено і бачить самого себе у новій, точніше, давній, призабутій якості: “Себе я чую сильним і свобідним…”, “веселим, щирим і лагідним…”. Та випадкова зустріч з коханою приносить йому спочатку тривожне хвилювання, а потім чергове розчарування від невимовленого слова надії.

Для Франкового вірша-розміркування характерний насамперед аналіз ліричної ситуації, припущення та категоричний песимістичний висновок. Але інколи після стверджувального зізнання любовні почуття нагнітаються за допомогою позитивної(“Так, ти одна моя правдивая любов…”) або негативної поетичної градації(“Я нелюд! Часто, щоб зглушить…”). Якщо у першому випадку переважає яскрава патетика, то у другому- екзальтований вияв безумної люті від власного безсилля перед нестерпним сердечним болем.

Загострюючи увагу на надмірних стражданнях нещасливо залюбленого чоловіка, І.Франко ускладнює жанрову форму поезії, наповнює її медитативністю, філософськими варіаціями інтимного переживання. У медитації“Не надійся нічого!”, що увібрала в себе ще й елементи портрета і заклику, ліричний герой, мов заклинання, повторює“слова страшні” коханої, які врешті-решт приведуть його до життєвої катастрофи. Та поки що він намагається подолати стан абсолютної безнадії, повернути віру не тільки собі, але й своїй Беатріче, душі насправді не жорстокій, а“добрій, щирій”, яку“лиш бурі світу, розчаровань муки заволокли” туманом злуди. Після важкої внутрішньої боротьби, бурхливих емфатичних риторик поет знаходить у своїм серці силу, щоб“теплотою чуття і жаром думки” скасувати безжальний вирок: “Надійсь і кріпись в борбі”.

Вірш-роздум“Я не надіюсь нічого…” продовжує мотив безперспективнихвзаємин обох протагоністів, але попереднє вибухове чуття зникає. Герой, здається, змирився зі своєю любовною поразкою. Він, як і раніше, не може вирвати з серця образ милої і знову освідчується їй у коханні, тільки цього разу просто, без мета-форичних прикрас, та не менш розпачливо і гірко: “І люблю тебе! Куди ж те Серце діти?”.. Тихо й сумно виражає автор меланхолійний настрій закоханого, який, проте, ще не наблизився до крайньої межі, що відділяє життя від смерті:

франко листя жанровий

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись- то добре,

А як ні- кому се вадить?

Тож збірка Івана Франка "Зів'яле листя" важко піддається жанровій диференціації. Дослідники назвали цей твір "лірико-драматичною поемою, посилаючись на поєднання поетових переживань , щоденниковий формат і віршовану будову збірки.

Кожна група дослідників дивиться по-своєму на поетичну творчість Івана Франка, інакше трактує її сенс та значення. О.Сербенська називає письменника "геніальним", а В.Щурат, навпаки, шукає в поезії І.Франка «погріхи».

В.Щурат назвав один із циклів «Зів'ялого листя» «об' явом декадентизму в українсько-руській літературі». Також він відшукав кілька «погріхів» у збірці Івана Франка, виділив кілька слів, яких «бажалось би не бачити».

Вже в середині 80-х років І.Денисюк констатував, що «нам бракує праць синтетичного, узагальнюючого характеру про глобальні проблеми його поетичного стилю і поетики».І.Денисюк детально характеризує передмову Франка до «Зів'ялого листя». Він доводить, що «Щоденник самогубця» не є вигадкою поета, а справді існував. Дослідник навіть наводить оригінальний текст щоденника. Денисюк займається порівнянням «Щоденника Супруна» («Щоденник самогубця» - у передмові) і «Зів'ялого листя». Таким чином він доводить, що багато темних місць в поезії пояснюються саме щоденником .

В.Корнійчу зробив комплексний, системно-функціональний аналіз поетики лірики Івана Франка. Дослідник першим ґрунтовно аналізував образний світ поета, визначив ключові мотиви триактної «ліричної драми», узагальнив образ ліричного героя, що перебуває на перехресті двох світів - світу боротьби і світу любові. Багато уваги автор присвятив «жанровій мозаїці» «Зів'ялого листя». В.Корнійчук вказує на жінок, про яких пише Франко у збірці і яких, на думку дослідника, кохав. Це героїня «лолинської історії», «станіславська княгиня». Але в цьому аналізі не вистачає конкретики. В.Корнійчук вважає, що в «Зів'ялому листі» «пекельнії муки» терпить ліричний герой, а не сам автор. Він схильний до того, щоб не ототожнювати «ліричне я» з особистими переживаннями письменника.

Висновки

Невичерпно винахідливим виявився І.Франко у царині версифікації, у прагненні до урізноманітнення та європеїзації української поезії, у схильності до новаторських експериментів. Тому його ліриці притаманні колосальне багатство відшліфованих віршових форм і водночас семантична зумовленість ритмомелодичної структури, безпрецедентна в українській поезії гармонізація ритму і змісту. Кожну збірку вирізняє своєрідна версифікація, концептуальність, притаманний лише їй поетичний настрій і темперамент. Усі вони звучать на різних ритміко-інтонаційних регістрах.

Франковій ліриці властивий такий широкий жанровий діапазон, якому немає аналогів в українській літературі. Поет майстерно апробував чи не всі можливі жанри, вироблені світовим письменством за тисячоліття його існування, синтезував новітні, часто авторські ліричні форми. Він ретельно продумував генологічну концепцію своїх збірок, а в найдовершеніших досягав рідкісної гармонії змістоформи. Намагаючись надати віршам ідейно-художньої суцільності, майже завжди об'єднував їх у численні цикли за жанровим та метажанровим принципами.

Спостереження над особливостями жанрової специфіки збірки «Зів'яле листя» дають підстави твердити:

- в українській поезії лірика Івана Франка була “явищем наскрізь революційним”. Слідом за Шевченковим естетично-емоційним пафосом вона утверджувала національний інтелектуальний первень, збагачувала ідейно-тематичний спектр вірша, “європеїзувала” поетику. Новаторство Франка полягало в унікальній здатності до ненастанного поступу, художньої еволюції, синхронної із загальноєвропейськими стильовими трансформаціями зламу ХІХ-ХХ ст., у випередженні естетичних тенденцій розвитку національної літератури;

- поетика лірики І.Франка - це універсальна художня система, вічна загадка “незглибимого творчого ремесла” й безсмертного духу митця. У кожній його поетичній книзі - і в молодечих, романтично-наївних “Балядах і розказах”, і в “агітаційній”, заклично-бойовій поезії “З вершин і низин”, і в ніжно-сумовитих настроях “Зів'ялого листя”, й у м'якій, щирій дидактиці “Мого Ізмарагду”, і в елегійних імпресіях “Із днів журби”, і в мистецькому тріумфі “Semper tiro”, і в панорамній різнорідності “Давнього й нового”, і в національно-патріотичних “Віршах на громадські теми”, й у зворушливій ностальгії “Із літ моєї молодості” - скрізь перед читачем і дослідником на повен зріст постає “щиролюдський”, живий і повнокровний образ “цілого чоловіка”;

- у першому жмутку переважає лірична сповідь, збагачена численними жанровими стереоефектами. Тон її напружений, нервовий, мінливий, пропорційний розвиткові любовних емоцій розлогої гами - від бурливо-обнадійливих до зрезигновано-холодних (“По довгім, важкім отупінню…”, “Не знаю, що мене до тебе тягне…”, “За що, красавице, я так тебе люблю…”, “Так, ти одна моя правдивая любов…”, “Неперехідним муром поміж нами…” та ін.);

- пісенні форми другого жмутка уповільнюють сюжетну інтригу, вирівнюють кардіограму почуттів ліричного героя. Жанрова специфіка третього жмутка полягає в активізації елементів плачу, голосіння, прокльону, тестаменту, інкрустованих у прощальні медитації самогубця (“Вона умерла!..”, “Байдужісінько мені тепер…”, “Не можу жить, не можу згинуть…”, “Я хтів життю кінець зробить…”, “Матінко моя ріднесенька!..”, “І ти прощай! Твого ім'я…”).

Отже, Іван Якович Франко - один із найкращих літературних митців своєї доби. Він повністю віддавався своїй роботі, вважав її "своїм обов'язком". Будучи високомайстерним зачинателем нового літературного жанру, Іван Франко терпів нищівну критику з боку інших літературознавців, зокрема таких як В. Щурат.

Список використаних джерел

1. Басс І., Каспрук А. І.Франко. Життєвий і творчий шлях. - К., 1983.

2. Біла А. Образ автора в ліриці Івана Франка. - Донецьк, 2002.

3 Білецький О. Поезія Івана Франка // Білецький О. І. Від давнини до сучасності. Вибрані праці: У 2 т.-- К., 1960.--Т. 1.-- С. 443.

4. Бовсунівська Т. Фенологічна проекція збірки Івана Франка “Зів'яле листя” Дивослово. - 1999. - № 5. - С. 2-7.

5. Горак Р. Подув “Зів'ялого листя” // Літ. Україна. - 2004. - 25 берез. - С. 4.

6. Денисюк І., Корнійчук В. Подвійне коло таємниць: Нові матеріали до історії “Зів'ялого листя” [І. Франка] //Дзвін. - 1990. - № 8. - С. 126 - 133.

7. Дереворіз В. Інтимна лірика Івана Франка: Зб. поезій “Зів'яле листя” Рідна шк. - 1999. - № 1. - С. 61 - 63.

8. Кирилюк Є. Вічний революціонер: Життя і творчість Івана Франка. - К., 1966.

10. Логвиненко Н. Народнопоетична основа поезій збірки І. Франка “Зів'яле листя”: 9 кл. // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. - 1999. - № 4 . - С. 26 -31.

11. Маланюк Є. Пролог, не епілог (1856--1956) // Франко Іван. Вибір поезій. Париж, 1956.-- С. 10.

12. Мельник Я. З останнього десятиліття Івана Франка. - Львів, 1999.

13. Пашуша І. Символічна структура “Зів'ялого листя” // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті і матеріали. - Львів, 2001. - Вип. 64.

14. Салевич П. Таїна “Горіхового зерня” [Таємниця метафорич. образу поезії І. Франка “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”] //Дзвін. - 1995. - № 8. - С. 151 - 153.

15. Сеник Л. Філософські мотиви “Зів'ялого листя” І.Франка // Українське літературознавство. - Львів, 1988. - Вип. 50. - С. 18-24.

16. Ткаченко А. Мистецтво слова: (Вступ до літературознавства). - К., 1997.

17. Филипович П. Шляхи Франкової поезії // Филипович П. Літературно-критичні статті. - К., 1991.

18. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1976. - Т. 2.

19. Чернишенко Л. Від циклу до ліричної драми: [З творчої історії зб. І. Франка “Зів'яле листя”] //Дзвін. - 2000. - № 5 - 6. - С. 145 - 151.

20. Ярема Я. До проблеми ідейного змісту “ліричної драми” Ів. Франка “Зів'яле листя” // Іван Франко: Статті і матеріали. - Видання Львів. ун-ту, 1948. - Зб. 1

Доповнення

Яскравою індивідуальністю залишається Франко в своїй інтимній ліриці «Зів`яле листя» . Пережита поетом особиста трагедія, а ще більші удари, що завдали йому як громадському діячеві, були йому близькими, знайшли своє поетичне втілення в цій збірці. «Зів`яле листя» - це хвилююча драма нерозділеної любові, що звучить гамою різноманітних душевних переживань та страждань і, доходячи до психічної депресії, песимізму та нігілізму, веде до катастрофи. Вся збірка становить одне тематичне і композиційне ціле. Суцільності їй надає драматична дія, перипетії якої психологічною послідовністю розвиваються у напрямі неминучої кінцевої загибелі"

Іван Франко був "затятим каменярем", пробуджував національну свідомість українців. Він навіки залишиться пророком для України. Не дивно, що така геніальна людина терпіла багато мук, пов'язаних із самотністю та літературним "нерозумінням". Франко - геній поезії і навіки залишиться таким як для сучасників, так і для наступних поколінь своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик, і публіцист, багатогранний учений - літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист. Його творчий доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад 220 видань у т. ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в 50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.

Франко - поет - автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок - близько півсотні творів складають поеми. Окрім того, Франко - автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка - це „новелістичний Декамерон" - понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори класиків зарубіжжя.

Франкові належать переклади українських народних пісень та поезій Т. Шевченка німецькою мовою. Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912).

Франко - вчений - автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко - автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

Франко - етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини. Сучасний дослідник його етнографічної діяльності О. Дей зазначає, що Іван Франко написав загалом 50 праць з фольклору, а лише на 90-і роки ХІХ ст.. припадає близько 100 народознавчих публікацій і повідомлень. Найбільші його монографії „Студії над українськими народними піснями" та виданий в 1905-1910 рр. тритомник „Галицько-руські приповідки" в основному базуються на зібраній на Прикарпатті усній народній творчості.

Франко - видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій „Дрібна бібліотека" (1878-1880), „Наукова бібліотека" (1887-1888), „Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), „Хлопська бібліотека" (1896-1898), „Міжнародна бібліотека" (1912-19140 та „Всесвітня бібліотека" (1914-1916).

Размещено на Allbest.ru