Поетика любові у творчості Тараса Шевченка (христологічний дискурс)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Поетика любові у творчості Тараса Шевченка (христологічний дискурс)

Бігун О. А.,

кандидат філологічних наук

Анотація

У статті йдеться про категорію «любові» у творах Т. Шевченка під кутом зору христологічних студій. Розглядається поняття «любові» у Старому Завіті та Євангелії. Виокремлюються антропологічний, космологічний, сотеріологічний, маріологічний аспекти, окреслені філософським пошуком «Бог - Світ - Людина». Аналізуються точки перетину базових концепцій Отців Церкви та поетичних текстів Шевченка. Спираючись на відмінності трактувань поняття «любов» у східній та західній гілках християнства, досліджуються збіги та паралелі художнього втілення цього концепта у творах Т. Шевченка та пам'ятках візантїйської духовної спадщини.

Ключові слова: любов, патристика, христологія, Євангеліє, Т. Шевченко.

Аннотация

В статье исследуется категория «любви» в творчестве Т. Шевченка под углом христологических студий. Рассматривается понятие «любви» в Ветхом Завете и Евангелии. Особое внимание уделяется антропологическому, космологическому, сотериологическому, мариологическому аспектам, основанным на философской доктрине «Бог - Мир - Человек». Анализируются общности базовых концепций святоотеческого наследия и поэтических сочинений Шевченка. Принимая во внимание отличия интерпретации понятия «любовь» в восточной и западной ветвях христианства, исследуются различия и параллели художественного воспроизведения этого концепта в творчестве Т. Шевченка и византийского богословского наследия.

Ключевые слова: любовь, патристика, христология, Евангелие, Т. Шевченко.

Summary

The article deals with the concept of “love” in T. Shevchenko's works of the Christian studies. The concept of “love” in the Old and New Testaments investigates. Anthropological, cosmological, soteriological, mariological aspects differ on the basis of philosophy position “God - World - Man”. The community of patristic basis concepts and T. Shevchenko's works is analyzed. Taking into consideration the variations of this concept`s interpretation in the West and East branches of Christianity the typology in T. Shevchenko's works and Byzantine patristic literature is analyzed.

Key words: love, patristics, Christology, New Testament, T. Shevchenko.

Попри неодноразові спроби висвітлити філософсько-релігійні засади Шевченкового універсуму (В. Барка, М. Бородінова, Г. Грабович, Я. Грицков'ян, І. Дзюба, Є. Нахлік, В. Пахаренко, Л. Плющ, С. Росовецький, Г. Штонь, О. Яковина, В. Яременко та ін.), питання духовного світогляду українського митця у сучасному літературознавстві залишається доволі актуальною темою для наукових студій. Предметом нашого дослідження є фундаментальний віросповідний принцип любові та його творче втілення в поетичних творах Т. Шевченка. Іманентна християнська складова художнього світу Кобзаря розглядається під кутом зору христологічних студій.

Як відомо, персоніфіковане розуміння Абсолюту у християн закріплено в двох догматах: догматі про Божественну Триєдність (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий) і догматі про Боговтілення. Щодо першого догмату, то єдність трьох іпостасей, прозорість їх взаємодії досягається любов'ю. Якщо в античних уявленнях любов виступала як ерос (пристрасть) та філія (поміркована любов), то християнство запропонувало інший вимір її розуміння - любов як жертовна самовіддача. Згадаймо: “Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним - світ спасти” (Йоан 3, 16-17) [6, 242], а тепер порівняємо рецепцію цього постулата у Т. Шевченка: “Неначе праведних дітей, / Господь, любя отих людей, / Послав на землю їм пророка; / Свою любов благовістить! / Святую правду возвістить!” (“Пророк”) [10, 109]. Син Божий через любов до людей набуває людської подоби і приймає смерть на хресті, прийнявши людські гріхи на себе: “Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками” (До Римлян 5, 8) [6, 397]. Отож, сам Господь подав приклад жертовної любові, яка стала основним законом Нового Завіту, подарувавши заповіді любові до Бога та до ближнього: “Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон (підкреслення наше. - О. Б.) і пророки спираються” (Матей 22, 37-40) [6, 73]. Як тут не згадати Шевченкову настанову: “Не ховайте, не топчіте / Святого закона (підкреслення наше. - О. Б.)” (“Холодний Яр”) [9, 356], пронизану жалем та гіркотою, що люди не дотримуються євангельських заповідей.

Безумовно, ця універсальна моральна доктрина християнства була засадничою у Шевченкових розмислах, які, як засвідчує Д. Бучинський, “знаходимо в його “Кобзарі”, в усіх прозових творах, у листуванні тощо. В усіх тих міркуваннях ми виразно бачимо Шевченків християнський світогляд, а звідси його філософська думка має виразну християнську рису й ми можемо без помилки розважити її, як християнсько-філософську думку. Вона в нашого Шевченка прекрасна, захоплююча, часом навіть неповторна, подивоугідна…” [2, 91-92]. Зрозуміло, що захоплення дослідника викликане усвідомленою християнською домінантою у художньому дискурсі Кобзаря, тому розглядати поетику любові у творчості Т. Шевченка будемо крізь призму християнської духовності.

Упадає у вічі, що рецепція перших двох євангельських заповідей проступає у Шевченкових творах на онтологічному рівні. Для поета існування/буття з любов'ю до Бога та ближнього є сформованою християнською ідентичністю, а вищим досягненням людини вважається жертовна любов, якою захоплюється Т. Шевченко, її він оспівує в образі ліричного героя поеми “Тризна”: “Ты силой Господа чудесной / Возмог в сердца людей вдохнуть / Огонь любви, огонь небесный. / <…> / Когда брат брата алчет крови - / Ты сочетал любовь в чужых; / Свободу людям - в братстве их / Ты проявил великим словом: / Ты миру мир благовестил / И, отходя, благословил / Свободу мысли, дух любви!” [9, 240]. Цікавим прикладом еволюції категорії “любові” від почуття-пристрасті аж до християнської заповіді любові до ближнього, яку Т. Шевченко на церковнослов'янський манер називає “братолюбієм”, слугують три варіанти поезії “Молитва”. Спочатку поет просить: “Мені ж, мій Боже, на землі / Подай любов, сердечний рай! / І більш нічого не давай!”, згодом: “Мені ж, мій Господи, подай / Любити правду на землі / І друга щирого пошли!”, в останньому варіанті: “А всім нам вкупі на землі / Єдиномисліє подай / І братолюбіє пошли” [10, 337-339]. Тому Д. Бучинський справедливо вважає, що “його (Т. Шевченка. - О.Б.) Божественне братолюбіє своїм джерелом може мати й має тільки навчання Христа Спасителя. Дуже було б трудно докопуватись до інших джерел, дошукуватись наслідувань, різнорідних механічних припасувань, а рівночасно відкидати праджерело християнської любови. Його любов до найменшого брата так тісно пов'язана з навчанням Христа Спасителя, що всілякі інші заключення були б не лише фальшиві, але також довели б нас до фальшивого розуміння Шевченка-християнина. Такі спроби радше були б подібні до насильницького розривання живої думки, живого сполучення Євангельського Слова зі словом людським, основаним на Євангелії. Його любов - це одна з найкращих синтез Божественного Слова з християнсько-людським міркуванням” [2, 182].

Основоположний принцип етичної рівності всіх людей базується на тому, що Бог любить усі свої творіння, скасовуючи національні, майнові, статеві рамки, а любов не має вимірів часу, місця, простору: “Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я -- мідь, що дзвенить... Якщо маю дар пророцтва і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а не маю любові, -- то я ніщо. І якщо я роздам усе майно моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то немає мені з того ніякої користи. Любов довготерпляча, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє неправді, а співрадіє істині, все собою покриває, всьому йме віри й у всьому довіряє (Богові), все переносить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть...” (1 Кор 13:1-8) [6, 450]. Перегуки з цим новозавітним постулатом знаходимо у комедії “Сон (У всякого своя воля…)”, де поет спочатку загострює увагу на соціальній несправедливості:“Той неситим оком / За край світа зазирає - / Чи нема країни, / Щоб загарбать і з собою / Взять у домовину. / Той тузами обирає / Свата в його хаті, / А той нишком у куточку / Гострить ніж на брата…” [9, 265], а потім оголошує істину християнської рівності: “Схаменіться: / Усі на сім світі - / І царята, і старчата - / Адамові діти” [9, 266].

Доволі часто у творах Т. Шевченка проглядають патристичні постулати духовної космології, суть якої у тому, що “будучи основною причиною становлення та виникнення усього, Бог водночас є визначальним фактором постійного оновлення буття (creatio continua). Тобто Бог не просто дав початок світу, але й увесь підтримує та зберігає його, а отже, творить і керує ним безперервно” [3, 90]. Думки про те, що Бог є першопричиною усього звучать і у “Кобзарі”. Наприклад, Максим з “Москалевої криниці”, якого поет називає “божим чоловіком”, переконаний, що “і талан, і безталання, / Все, - каже, - од Бога, / Вседержителя святого, / А більш ні од кого” [10, 240]. У цьому, ймовірно, полягає причина настійливого звертання до Творця, висловлених, іноді, доволі різко, як-от у поемі “Сон (У всякого своя доля…)”: “Чи Бог бачить із-за хмари / Наші сльози, горе? / Може, й бачить, та помага, як і оті гори / Предковічні, що политі / Кровію людською!” [9, 268], або у поемі “Княжна”: “А Бог куняє. Бо се було б диво, / Щоб чути і бачить - і не покарать. / Або вже аж надто довготерпеливий…” [9, 30], чи в “Юродивому”, де поет замість слова “Бог” вживає іконописний символ “Всевидющого ока” та докоряє йому: “Око, око! / Не дуже бачиш ти глибоко! / Ти спиш в кіоті…” [9, 260]. За радянської доби науковці вбачали у цьому ознаки “атеїзму” Т. Шевченка, пізніше - зараховували до “незручних” тем чи проводили паралелі з старозавітними пророками, що наважувалися на відкритий діалог з Богом.

Однак, на нашу думку, суть постійного апелювання до Бога в глибинному християнському первні поета, базованому на знанні Святого Письма і духовної лектури Отців Церкви. Хід думки Т. Шевченка неважко зрозуміти, бо якщо у сакральних текстах сказано, що “Бог є любов” і “він перший полюбив нас” (І Послання Йоана 4, 8:19) [6, 624-625], а теологічна космологія вважає, що світ представлений як впорядковане, гармонійне ціле, в якому реалізовано Божий задум, то чому земне життя сповнене такою несправедливістю? Чому Бог не втрутиться і не покарає “злоначинающих”? У реальних проявах страждань зазвичай багато незрозумілого і таємничого, тому постає цілком логічне питання взаємозв'язку причин і змісту страждань з присутністю Бога [див. дет. 1]. В християнстві ж страждання подаються як попущення Боже, яке допомагає у досягненні цілі християнської сотеріології.

Сотеріологічна концепція любові побудована навколо постаті Ісуса Христа. Сам акт втілення у людській подобі Сина Божого, його земне перебування, страдницька смерть на хресті тлумачиться богословами як приклад Божої любові. Під час останньої зустрічі з учнями Ісус Христос залишає їм завіт любові, який вони мають донести людям: “Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто неспрможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви друзі мої. Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об'явив, що чув від Отця мого. Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки попросили в Отця в моє ім'я, дав вам. Ось що вам заповідаю: щоб ви любили один одного!” (Йоан 15, 12-17) [6, 1281-282]. У цьому ключі, ймовірно, слід трактувати розпачливу Шевченкову апеляцію до Божого Сина: “Наробив ти, Христе, лиха! / А переіначив / Людей божих?! Котилися / І наші козачі / Дурні голови за правду, / За віру Христову, / Упивались і чужої, / І своєї крові!.. / А получчали?.. ба де то! / Ще гіршими стали, / Без ножа і автодафе / Людей закували / Та й мордують… Ой, ой, пани, / Пани християне!..” (“Сон (Гори мої високії!)”) [9, 41]. У вченні Христа поет вбачає “лихо”, бо, називаючись християнами, з його іменем на устах люди зневажають головну заповідь - “братолюбіє”.

Усю сучасну цивілізацію, побудовану на удаваних християнських цінностях, Т. Шевченко змальовує з неприхованим сарказмом: “Ми настоящі християне, / Ми малим ситі!../ <…> / У нас же й світа, як на те, - / Одна Сибір неісходима, / А тюрм! А люду!.. / <…> / В нас дери, / Дери та дай, / І просто в рай, / Хоч і рідню всю забери!..” (“Кавказ”) [10, 345]. Свої спостереження над реаліями “земного Царства” поет закінчує сумнівами: “За кого ж ти розіп'явся, / Христе, Сину Божий ? / За нас добрих, чи за слово / Істини… чи, може, / Щоб ми з тебе насміялись?” (“Кавказ”) [10, 346]. Однак, чи пропонує автор вихід із ситуації, що склалася?

Вважалося, що Т. Шевченко закликає до насильницької змін існуючого порядку, проте прямих закликів до таких дій ми не зустрічаємо в його творах, хіба, як вважає Є. Нахлік, трапляються приклади “підбурювання народу, всупереч євангельським настановам, до насильницького утвердження серед людей заповідей Святого Письма (“Щоб брат брата не різали / Та не окрадали”. - “Ой вигострю товариша…”), до помсти й кари гнобителям, до кривавого визволення (“Як умру, то поховайте…”, “Чигирине, Чигирине…”, “Холодний Яр”, “І виріс я на чужині…”, “Я не нездужаю, нівроку…”)” [5, 43]. Як на нашу думку, то у поезіях присутні, так звані, “погрози Божою карою”, апокаліптичні пророцтва, видіння тощо. Всі вони за основу мають біблійні тексти (порівняймо у Т. Шевченка: “Настане суд, заговорять / І Дніпро, і гори! / І потече сторіками / Кров у синє море / Дітей ваших… і не буде / Кому помагати. / Одцурається брат брата / І дитини мати” (“І мертвим, і живим…”) [9, 349] та новозавітне “Брат видасть на смерть брата й батько дитину; діти повстануть на батьків і будуть їх убивати” (Матей 10, 21) [6, 37]), тому не виходять за рамки християнського віровчення. Зауважимо, що всі поезії Т. Шевченка, включно з тими, що, на думку вчених, закликають до насильницьких дій, містять попередні прохання, просякнуті духом біблійних заповідей любові до Бога та до ближнього: “Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві! / Подивіться на рай тихий, / На свою країну, / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну, / Розкуйтеся, братайтеся! / <…> / Умийтеся! Образ Божий / Багном не скверніте. / <…> / Обнімітеся ж, брати мої, / Молю вас, благаю!” (“І мертвим, і живим…”) [9, 348].

Ще однією складовою христологічного дискурсу Шевченкових творів вважають маріологічний аспект, у якому християнська любов набуває нового забарвлення. Як відомо, Т. Шевченка надзвичайно приваблювала можливість художніми засобами відтворити широку палітру почуттів серця Пресвятої Діви, про що він пише в одному зі своїх листів до В. Рєпніної [див. дет. 11, 51]. Жертовна любов матері до сина неодноразово стає основою сюжету творів Т. Шевченка (поеми “Наймичка”, “Неофіти”, “Марія' та ін.). В образі Богородиці поета приваблювало поєднання сакрального і земного, адже Богородиця - це Жінка, яка народилася на землі, відповідно й сама несла на собі печать Адамового первородного гріха, однак в Її серці любов материнська поєднується з любов'ю Божественною.

На іконах часто зображають Божу Матір, що тримає на своїх руках Божий дар, проте цей дар не лише для неї. Вона пригортає цей скарб не для того, щоб зберегти Його для себе, адже знає, що це - Божий дар для світу. Ісус же вдивляється в Матір з Божою любов'ю, бо вона без застережень віддала себе Господеві. Щоб передати вищу сутність жертовної материнської любові, Т. Шевченко поєднує у синтетичний вищої сплав своє малярське бачення і поетичний талант, про що свідчать рядки: “У нашім раї на землі / Нічого кращого немає, Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим. / Буває, іноді дивлюся, / Дивуюсь дивом, і печаль / Охватить душу; стане жаль / Мені її, і зажурюся, / І перед нею помолюся, / Мов перед образом святим / Тієї матері святої, / Що в мир наш Бога привела…” (“У нашім раї на землі…”) [10, 193].

Маріологія західного та східного обрядів має певну відмінність, яка полягає у тому, що у католицтві пропонується догмат про співвідкупительство Богородиці (оскільки падіння людства зумовлене гріхом Єви, то порятунок світу залежить лише від Марії, що з волі Божої народила Христа), а у православ'ї Вседіва бере участь не у відкупленні гріхів, а у втіленні, воплоченні Божого Сина, через якого здійснюється відкуплення. Як це витікає з численних поетичних втілень образу Пресвятої Діви, Т. Шевченко використовує східну марійську версію: “Така, як ти, колись лілея / На Іордані процвіла, / Воплотила, пронесла / Святеє слово над землею” (“N. N.”) [10, 285]. Митець часто ототожнює Ісуса Христа зі “словом святим”, “словом правди”, як-от: “Правди слово, / Святої правди і любові / Зоря всесвітняя зійшла” (“Неофіти”) [10, 247] (це рядки про народження Месії), або “А Ти / Возстав од гроба, / Слово встало” (“Неофіти”) [10, 247]. Тут у Т. Шевченка, ймовірно, йдеться про Воскресіння, що асоціюється і з положеннями теологічних трактатів, і зі словами Святого Писання, у якому, зокрема, мовиться: “І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили - славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого” (Йоан 1:14) [6, 236]. Саме на Христове вчення автор покладає надії та сподівання на те, щоб “І по Україні пронеслось, / І на Україні світилось / Те слово чистеє, кадило / Чистішій істині” (“Неофіти”) [10, 246]. Так, Бог-Логос і у Шевченкових творах, і у Біблійних текстах є не просто Богом в плоті, але й генетичним началом усього існуючого, субстанційною основою буття.

Як відомо, релігійна думка Т. Шевченка формувалась не тільки під впливом Святого Письма, але й патристичної лектури. Зокрема, Л. Плющ у своїх розвідках робить припущення про зв'язок духовної лектури Гоголя й Шевченка. Зокрема, дослідник згадує про Київську духовну академію, де зберігався рукопис Гоголя, що містив виписки з творів отців Церкви, з яких відомо на сьогодні (за Чижевським) лише сім - це Тертуліан, Афанасій, Єфрем Сирин, Василь Великий, Кирило Олександрійський, Іоанн Златоуст, Іоанн Дамаскін. Г. Флоровський додає до цього переліку Максима Сповідника і все “Добротолюбіє”. У своїх розмислах вчений доходить висновку, що “у повістях Шевченка і оповідач, і герої постійно користуються книжками отців з Києво-Печерської лаври й Академії - тобто тими ж джерелами, що й Гоголь. Тому ми можемо список Гоголя якоюсь мірою вважати й лектурою Шевченка перед арештом у 1847 році” [7, 225-226]. Однак Шевченкове зацікавлення християнською філософією ще достатньо не вивчене, хоча відгуки про знайомство з джерелами середньовічної філософії східної традиції проступають у його поетичних та прозових творах.

Якщо припустити (за Л. Плющем) знайомство Т. Шевченка з філософською спадщиною Максима Сповідника, то можна віднайти опосередковані перегуки тлумачення поняття “любов” у теологічних розмислах візантійського духівника та творах українського поета. Окрім об'ємних богословських трактатів св. Максим працював в ще одному жанрі теологічної прози, який має філософські корені - афоризмами. “Для власних учнів-початківців, - як коментує Ю. Чорноморець, - філософи пізньої античності створювали збірники афористично висловлених тез. Ці “глави” ставали предметом роздумів для учнів, завчалися ними напам'ять, ставали приводом для бесід з учителем. Максим написав спеціально для початківців “Глави про любов”, що композиційно розбиті на 4 сотні афористичних висловів, об'ємом від однієї фрази до абзацу. Їх зміст виражав загальні знання у сфері філософської теології Максима, при чому постійно демонструвалося їх практичне значення для релігійної практики” [8]. Любов тут має, насамперед, гносеологічний характер та постає як пізнавальна сила на шляхах до осягнення Абсолюту.

Базуючись на новозавітних ідеях, Максим закликає любити всіх людей однаково, однак в цій любові до людей він розрізняє “любов до Бога” та “любов до світу”, тобто захоплення суєтою, багатством, розкошами, плотськими утіхами тощо. “Любов до Бога, - стверджує візантійський богослов, - є основою для всякого доброго діла, любов до світу - причиною усілякого зла” [цит. за 8]. Любов у Максима Сповідника має п'ять різновидів: любов “заради Бога”, любов до усіх людей (тут можна провести паралель з Шевченковим “братолюбієм”), любов “по природі”, тобто любов батьків та дітей (численні замилування Т. Шевченка материнською любов'ю), любов “по марнославству” (у Т. Шевченка: “Не завидуй і славному: / Славний добре знає, / Що не його люди люблять, / А ту тяжку славу, / Що він тяжкими сльозами / Вилив на забаву” (“Не завидуй багатому…”) [9, 285], любов з користолюбства, коли “люблять” багатого за дарування (у Т. Шевченка: “Не завидуй багатому: / Багатий не знає / Ні приязні, ні любові - / Він все те наймає” (“Не завидуй багатому…”) [9, 285], любов до плотських утіх, що не має на меті народження дітей (пригадаймо сюжетний перебіг багатьох Шевченкових творів, в основу яких покладено зваблення дівчат). Тільки два перших різновиди любові визнаються Максимом Сповідником, решта зараховуються до “гріховних пристрастей”, які належить засуджувати. Така моральна оцінка любові як християнської чесноти візантійським богословом практично повністю співпадає з Шевченковими християнськими візіями.

Отже, поняття любові як християнської чесноти у творах Т. Шевченка має виразний теоцентричний характер та співзвучне догматичним канонам богослов'я, насамперед, стосовно Боговтілення. Ключові засади християнської любові у художньому світі поета відповідають євангельським заповідям любові до Бога та до ближнього на типологічному рівні у площині космології, сотеріології, маріології.

поетичний любов шевченко христологічний

Література

1. Бігун О. До проблеми “зла” у творчості Т. Шевченка: христологічна інтерпретація / О. Бігун / Наукові записки. Серія “Філологічна”. - Острог: Видавництво національного університету “Острозька Академія”, 2012. - Вип. 27. - С.105-107.

2. Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Тараса Г. Шевченка / Дмитро Бучинський. - Мадрид -Лондон: Союз українців у Великій Британії, 1962. - 256 с.

3. Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії: [навч. посібник] / В. В. Кондзьолка. - Львів: Світ, 2001. - 320 с.

4. Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / [авт. уклад. Ю. І. Ковалів]. - К.: ВЦ “Академія”, 2007. - Т. 1: А-Л. - 607 с.

5. Нахлік Є. К. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики: [монографія] / Євген Казимирович Нахлік. - Львів: Світ, 2003. - 568 с.

6. Новий Завіт; [релігійне видання]. - Львів: Видавництво “Місіонер”, 2006. - 716 с.

7. Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці”; [Дванадцять статтів / Передм. Ю. Шевельова] / Леонід Плющ. - К.: Факт, 2001. - 384 с.

8. Чорноморець Ю. Максим Сповідник як філософ; [Електронний ресурс] / Ю. Чорноморець. - Режим доступу: http: //www.theology.in.ua/ua/bp/theological_source/patristic.

9. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т.; [Редкол.: М. Г. Жулинський та ін.] / Тарас Шевченко. - К.: Наук. думка, 2001. - Т. 1: Поезія 1837-1847. - 781 с.

10. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т.; [Редкол.: М. Г. Жулинський та ін.] / Тарас Шевченко. - К.: Наук. думка, 2001. - Т. 2: Поезія 1847-1861. - 773 с.

11. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т.; [Редкол.: М. Г. Жулинський та ін.] / Тарас Шевченко. - К.: Наук. думка, 2001. - Т. 6: Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю. - 632 с.

Размещено на Allbest.ru