Post-постмодерністські аспекти поетики "Короткого любовного роману" ""Мушка" М. Павича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

POST_ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІ АСПЕКТИ ПОЕТИКИ «КОРОТКОГО ЛЮБОВНОГО РОМАНУ» «МУШКА» М. ПАВИЧА

Гук З.В., асистент

Більшість романів відомого сербського письменника Мілорада Павича належать до постмодерністської парадигми і вирізняються виразною формальністю, фрагментарністю, багатоплановістю, інтерактивністю, реалізацією концепції адресата. У 2009 році автор видав «три короткі нелінійні любовні романи» в останній прижиттєвій книзі під назвою «Мушка». Сюди увійшли вже відомі читачам оповідання «Дамаскин» і «Скляний слимак», «переодягнені» у романну форму, та новий короткий роман про кохання «Мушка». У Сербії ще не з'явилися літературні розвідки, які б розглядали поетикальні особливості останнього роману письменника. Метою нашого дослідження є окреслення post_постмодерністських аспектів «Мушки», тих відмінних характеристик, що свідчать про його своєрідність у Павичевій романістиці та засвідчують приналежність до post_постмодерністської фази розвитку сербського постмодернізму. Зазначимо, що українська дослідниця А. Татаренко в теоретичній праці «Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури)» окреслила три фази розвитку сербського постмодернізму: протопостмодерністська фаза (60_70 рр. ХХ ст.), фаза «високого постмодернізму» (80_ті - поч. 90_х рр. ХХ ст.) та post_постмодерністська фаза (кінець 90_х рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст.) [5, 499_502]. Більшість романів М. Павича написані у постмодерністській системі координат, саме тому у вищезгаданому дослідженні їх розглядають як ілюстративний матеріал до фази сербського «високого постмодернізму». Прикметно, що в цій класифікації «короткі нелінійні романи про кохання» віднесені до третьої фази так званого «post_постмодернізму» (окреслення, яке А. Татаренко застосовує до творчості сербських прозаїків, які після втрати постмодернізмом своїх домінантних позицій не суттєво змінили характер власної творчості). Характерним для цієї фази, на думку дослідниці, є повернення від Тексту до Твору, звернення до традиційного жанрового маркування у поєднанні з постмодерністськими формальними експериментами, поява трансжанрових проектів тощо [5, 502]. А. Татаренко розглядала питання жанрової амбівалентності «коротких нелінійних романів», об'єднаних у книзі «Мушка», констатуючи зокрема, що жанр для М. Павича стає важливим елементом літературної гри.

Аналізуючи основні поетикальні характеристики «короткого любовного роману», зосередимо передусім увагу на його структурі, дослідженні можливої багатозначності, що є наслідком варіативності елементів. Роман характеризує сувора симетрична побудова, оскільки його зовнішній каркас складається з двох рівновеликих компонентів_розділів - «чоловічого» та «жіночого». Сербський письменник вкотре звернувся до використання андрогінності, за допомогою якої реалізував у творі виразну структурність, двокомпонентність, двоголосся та врівноваженість. Подібна подвійність вже була використана у романі_клепсидрі «Внутрішня сторона вітру», де закоханих Геро та Леандра поєднували хвилі часу та в «Хозарському словнику», що є по суті андрогінним виданням, оскільки виданий у чоловічому і жіночому примірниках. Головні герої «Мушки» - митці Філіп Рубор і Ферета Су - складають повноцінне андрогінне партнерство в реальному часовому та просторовому обширі, що може слугувати взірцем вже post_постмодерністської андрогінності по_павичевськи. Це також книга, в якій М. Павич уперше висвітлив чимало автобіографічних моментів, що не було характерним для його постмодерністських оповідань та романів. Перший «чоловічий» розділ роману під назвою «Рішення, що породжує один варіант майбутнього» скомпонований із семи підрозділів й розповідає про фрагменти з життя всесвітньо відомого сербського художника, якого мистецький світ (публіка, покупці, власники галерей, а вже згодом й художня критика) відкрив для себе завдяки лише одній картині. Читач довідується про анатомію успіху Філіпа Рубора (1929_2008?), який два десятиліття перебував на вершині слави. Його роботи виставлялися в найкращих галереях світу від Нью-Йорка до Сибіру й Китаю. Попри те, на батьківщині митця рецепція його творчості була неоднозначною. Лише світовий успіх посприяв і долучився до визнання Філіпа Рубора в рідній країні, хоча вітчизняна мистецька критика довго не помічала його робіт, ігнорувала нові виставки та презентації або ж ставилася до них насторожено й вороже. Про це свідчить наступний факт: у відповідь на оприлюднення художником на своєму сайті обкладинки каталогів персональних виставок у ХХІ ст., з'явилася книга, написана проти нього та його картин. У митця складалося враження, що його творчість, яка так боляче торувала свою дорогу, з невідомих причин потроху стирають з історії мистецтва рідної країни. Відвертість, яку демонструє наратор, свідчить про появу суб'єкта з автобіографічними властивостями. У вісімдесят років Філіп Рубор пробує підсумувати, що здобуто і що втрачено, проаналізувати злети і падіння, осмислити мікроструктуру власних почуттів, перемоги і біль поразок, радість та острах, - варіативність проявів людського життя. Роздумує про добро і зло, смерть та вічність, міркує над цитатами зі Святого Письма про ці категорії. Читач довідується про життєпис художника без котурнів і маски, в його буденності й водночас складності, що є доказом вічності боротьби, вічності існування перешкод і вічності ламання їх. У розповіді про Ф. Рубора читач, що обізнаний з автобіографією М. Павича (15.10.1929-30.11.2009), розпізнає досить багато автобіографічних моментів із життя сербського письменника. Головний герой у жовтні святкуватиме своє 80_ти річчя, він має розвинене почуття естетичної вартості, добрий смак, полюбляє курити люльку, дивитися теніс та футбол, купувати антикварні меблі, відвідувати музеї, подорожувати, а передусім фанатично працювати, творити. Його життя - це життя заради творчості. Життєве кредо протагоніста та його уподобання свідчать про те, що М. Павич «сховав» себе за образом художника, а його роман «Мушка» може слугувати своєрідним словесним «автопортретом». У малярстві цей жанр цілком закономірний, однак Філіп Рубор не малював автопортретів, натомість наратор, вдаючись до «поетики повсякдення», «написав» художній життєпис останніх років життя митця, в якому виклав світ його інтимних, щирих думок та помислів. Читачі роману «Мушка» задіяні у своєрідній художній комунікаційній грі в лабіринті автобіографічного і літературного, а саме у співгрі_співпраці: їхнє завдання полягає в реконструюванні постаті автора, упізнаванні вигадки і правди, вишукуванні різних натяків, умілому розгадуванні прихованого. Та чи не найважливіше завдання, що стоїть перед ними, - це самостійне вибудовування цілісного образу митця у власній уяві та намагання зрозуміти його як людину в її психологічній та часовій даності, усвідомити неповторність цієї творчої особистості. Визначний український славіст Ю. Шевельов в літературознавчій розвідці «Два стилі літературної критики» писав про особливі характеристики мистецького твору: «Одна з насолод мистецтва - зашифрування, щоб бути розшифрованим, недомовлення, щоб бути інтерпретованим» [6, 224]. Текстуальна тканина роману «Мушка» становить великий обшир для різноманітних інтерпретацій та розшифрувань.

Другий, «жіночий» компонент роману або ж «жіноча» версія роману під назвою «Рішення, що породжує інше майбутнє», має подібну структуру і розповідає про інший вимір любовного дискурсу. В ньому фактично дублюються три перші підрозділи «чоловічого» розділу (це своєрідне «dйjа vu»), проте розповідь висвітлена під жіночим кутом зору. Будучи людиною, яка живе за своїми почуттями, Філіп Рубор одружується з молодою художницею Феретою Су. Однак із роману довідуємось, що патріархальне суспільство ставилося вельми упереджено до їхнього спільного життя та творчості: «Фереті напрочуд личать усі зачіски і сукні…, її «любить» камера, телебачення, кольорова преса… Однак чорно_біла преса, тобто газети і політичні тижневики не терплять її або ж узагалі не помічають. А його навпаки. Чорно_біла преса за звичкою з минулого століття продовжує його згадувати, проте в кольорових виданнях він фігурує як особа з відомого мистецького тандему, що викликає подив, цікавість та ненависть» [3, 51_52]. Слід зазначити, що, будучи вже знаним у світі письменником, М. Павич вдруге одружився із молодою сербською письменницею Я. Михайлович. Можна припустити, що чимало подій та проблем подружжя, які змальовано у творі, позначені автобіографізмом. Хоча сам автор заздалегідь намагався спростувати виникнення подібного твердження, написавши заувагу наприкінці другого розділу про те, що всі дійові особи та події у романі - вигадані, і що кожен збіг із реальністю - випадковість. Квінтесенційною для усвідомлення проблеми, що є магістральною в романі, видається думка одного з головних героїв про особливості сприйняття суспільством митців: «На Святій горі, в Греції, споконвіків живуть дві групи монахів - ідіоритміки й кенобити. Перші живуть усамітнено, натомість другі мешкають дуже згуртованими групами. Це так звані «співжителі». У житті також так. Ти, як і більшість художників, самітник… Ти не долучений до громади, в якій перебуваєш. Однак бути самітником дорого обходиться. Громада ненавидить самітників. Витісняє їх, наче тіло колючки. Ось що є причиною заздрощів і ненависті стосовно тебе та твоєї дружини» [3, 40]. Ці рядки теж позначені автобіографізмом. Про самітників та співжителів М. Павич вже писав у романі «Краєвид, мальований чаєм». Письменник багато почерпнув під час перебування у сербському монастирі «Хіландар», що на горі Афон, а здобуті знання та особистий досвід знайшли відображення в його творах. В останній книзі автор відверто визнає себе митцем_самітником, який намагається збагнути причину неприйняття та ігнорування його творчості у себе на батьківщині. Спочатку М. Павич гадав, що літературна критика не сприймає його творчість через власну недалекоглядність чи певні особистісні чинники. Однак у романі «Мушка» головний герой, реагуючи на відсутність мистецького відгуку на його картини, висловлює припущення, що в Сербії мистецької критики більше не існує. Саме таким висловлюванням М. Павич пояснив той факт, що на його останні твори літературна критика фактично не відреагувала рецензіями, відгуками чи коментарями. Стосовно реакції читацької аудиторії, то письменник напрочуд пишався тим, що його найчисленнішими читачами є молоді люди, які готові експериментувати під час читання та грати в інтелектуальні ігри.

Наприкінці другого підрозділу «чоловічого» компонента роману Філіп Рубор читає своїй дружині коротке оповідання «Про вигнання Адама та Єви з раю». Натомість у «жіночій» версії йдеться про те, що художник, намагаючись підготувати дружину до майбутніх змін у житті, читає їй перед сном оповідання, що закінчується словами: «Так Адам і Єва були вигнані з раю». Його уривок, надрукований курсивом у «жіночому» компоненті під назвою «Розповідь, яку почув її сон», слугує прикладом використання прийому самоцитування. М. Павич використав у романі «Мушка» власне, частково усічене оповідання «Запис на кінській попоні» зі збірки «Російський хорт», що є авторським міфом про заснування Белграда і ґрунтується на біблійній оповіді. В оповіданні, що дає уявлення про текст як про текстуальну тканину (оскільки записане на кінській попоні), йдеться про небезпеку порушення людиною загальноприйнятих законів, зокрема усталеного правила мовчання, про небезпеку бути відважним оповідачем. Оповідати невідомим слухачам/читачам - це справа заборонена й відчайдушна, справжнісінький прометеїзм, що передбачає суворе покарання: «Повільно блукаю тим сплетінням коридорів від печі до печі, запалюю вогонь і шепочу з темряви свою розповідь комусь, кого не знаю і ніколи не бачитиму. Я не знаю обличчя тих, кому розповідаю крізь вогонь і стіни, не знаю вашої статі ні віку, ані намірів ані причин, чому плачете, сваритеся чи радієте. Але знаю, якщо мене викриєте, то дасте мені воляче ребро, а моїй дружині яблуко і проженете мене з Белграда, загорнутого в кінську попону, на якій пише: Коли Адам і Єва були вигнані з раю» [4, 296].

У другому підрозділі роману «Мушка» знаходимо post_постмодерністську розповідь, пронизану реальними подіями і фактами, про участь подружжя митців у чудовій мистецькій акції під назвою «Ніч музеїв», яка щороку відбувається в Белграді. Подружня пара вирішила «вийти у світ», попри тривале самовідсторонення від публічного життя. Порушення цієї засади за фатального збігу обставин пришвидшило прийняття доленосного рішення. Підрозділи обох компонентів роману під назвою «Ніч музеїв»/«Ніч музеїв або розповідь, яку почув її сон» завершуються своєрідним «самовигнанням», втечею творчого тандему художників із Белграда - їх відльотом у Швейцарію. Третій підрозділ обох компонентів роману під назвою «Рішення»/«Інше рішення» є своєрідним перехрестям вибору, тим фокусом, де головна героїня приймає доленосне рішення, що вплине на майбутній розвиток подій у творі. Однією з магістральних тем «Мушки» є твердження про те, що саме вчинки сьогодення визначають майбутнє кожної людини. Свідченням цього є епіграф до роману, взятий сербським письменником із добірки смс_повідомлень «Символіка блискіток» його доньки Єлени Павич-Попович: «У кожного з нас є багато варіантів майбутнього. Ми обираємо лише один. Тобто: відблиск крапки - це символ перехрестя, відблиск руху людини - це передчуття зупинки, а відблиск осілих поселень - це симулякр постійності» [3, 7]. Отже, епіграф наводить читача на думку, що у творі йтиметься про багатоваріантність майбутнього та можливість його обирати. Поетикальна формула роману характеризується композиційною симетричністю, семантичним паралелізмом перших розділів та варіативністю. Лише після підрозділу_перехрестя «Рішення»/«Інше рішення» семантичний паралелізм порушується. Від цієї точки у «жіночій» версії відтворено іншу можливу реальність - метареальність, іншу модель продовження історії, що призводить до зміненого майбутнього. В постмодерністській науці згідно з теорією французького соціолога Жана Бодріяра симулякр є копією або відтворенням реального, що має здатність набувати автономного статусу, відриваючись від реального [1, 384_385]. Можна припустити, що «жіноча» версія «Мушки» є симулякром стосовно «чоловічої», оскільки фактично є її ускладненим віддзеркаленням, що має формально визначений автономний статус. Семантичну відмінність добре ілюструють подорожі головних героїв між містами так званих «осілих поселень» - між Белградом та Женевою. У «чоловічому розділі» Філіп Рубор та Ферета Су або ж Ферета з мушкою прибувають із Белграда у Женеву. Саме там дружина, знаходячись на своєрідному «перехресті», вирішує пожертвувати коханням та робить усвідомлений вибір на користь доньки і самостійної творчої самореалізації в Сербії в іншому виді образотворчого мистецтва - у скульптурі. Пожиттєву еміграцію ця Ферета вважала різновидом смерті. Автор обґрунтовує унеможливлення існування єдності закоханих, що стало причиною остаточного розриву стосунків. Таким чином, творчий тандем подружжя художників розпадається. У відповідь на любовного листа Ф. Рубор отримує від колишньої дружини лист із заголовком «Танцівниця живота», надісланий із готелю з промовистою назвою - «Адам & Єва». І в цьому разі М. Павич вдався до автобіографізму та топографічної конкретики, адже в своїй «Автобіографії у ХХІ ст.» письменник згадує про відпочинок у цьому турецькому готелі як про одну із найприємніших подій останніх років. У розповіді про «Танцівницю живота» уважний читач упізнає Павичеве оповідання з однойменною назвою, що вмонтоване у текстуальну тканину короткого любовного роману і слугує прикладом повторного використання прийому самоцитування. Наприкінці «чоловічого» розділу головний герой востаннє прилітає до Белграда, щоб потай відвідати «Постійну виставку галереї Ф. Рубора і скульпторки Ф. Су», де купує скульптурку танцівниці живота авторства своєї колишньої дружини і назавжди повертається у Швейцарію. поетика роман павич мушка

«Жіночий розділ» унаочнює інший варіант майбутнього, в якому Філіп Рубор та Ферета Су без мушки вирушають у Женеву. Дружина обирає кохання та реалізовується як мисткиня обабіч відомого чоловіка за кордоном. Кохання в цьому разі виступає конструктивною силою, яка уможливлює існування єдності закоханих. Присутня також і Ферета_скульпторка з мушкою, яка унаочнює інший вибір. Саме ця мушка - наклеєна цяточка на жіночій щоці у вигляді родимки - стає розпізнавальною прикметою обох героїнь та водночас символізуватиме про обрання іншого майбутнього. Ферета мала змогу здійснити подорож в «інше майбутнє»: відвідуючи Белград наприкінці роману, вона побачила, що могло б відбутися, якби вона покинула чоловіка і повернулася до свого покоління, до свого рідного міста. У цій наративній точці перетинаються паралельні світи оповіді.

Остання книга М. Павича не обмежилася традиційним поліграфічним виданням, позаяк до неї додається компакт_диск із текстом романів. Використання письменником електронного носія слугує прикладом пошуку альтернативних каналів зв'язку з реципієнтом, а також свідчить про бажання урізноманітнювати способи репрезентації своєї творчості. Кожен із коротких нелінійних романів про кохання «Дамаскин», «Скляний слимак» та «Мушка» обсягом близько сімдесяти комп'ютерних сторінок, саме тому їх зручно читати з монітора. Проте комп'ютерний текст на компакт-диску не містить жодних диґітальних експериментів, ілюстрацій чи вказівок зазирнути на вказану письменником інтернет_адресу для розширення «простору» тексту. Це є свідченням того, що у post_постмодерністський період творчості М. Павич зосередився на можливостях інтерпретатора та його виконавській автономії, а не на експериментуванні з комп'ютерним читанням.

Завершує збірку коротких романів резюме_настанова під назвою «Читач як репродуктивний митець». Це своєрідна фінальна розмова письменника з читачем, в якій М. Павич висловлює власні зауваги стосовно необхідності перетворення літератури у репродуктивне мистецтво. У поетикальному есе постмодерністського періоду «Початок і кінець роману» письменник вже писав про бажання наблизити літературу до так званих реверсивних мистецтв, зокрема до архітектури, скульптури чи живопису. Натомість у завершальному поетикальному коментарі до книги «Мушка» йдеться не лише про підняття на вищий рівень ролі і відповідальності читача, а й про зміну способу сприймання літературного твору, уподібнення його до особливостей сприймання музичних творів. Варто зазначити, що М. Павича можна назвати «музичною людиною», оскільки він був не лише музично обдарованим, не лише любив і тонко розумів музику, але й професійно навчався грі на скрипці в музичній школі, щоб згодом одночасно навчатися на філософському факультеті Белградського університету та в Музичній академії. Отримавши диплом філолога, вирішив професійно займатися виключно літературою, проте свій відомий письменницький автопортрет намалював саме у вигляді скрипки. Сукупність знань, набутих протягом тривалого навчання музичної творчості, безсумнівно вплинули на літературні погляди сербського письменника. Зокрема, М. Павич в романі «Мушка» стверджує: «Літературу можна собі уявити у вигляді репродуктивного мистецтва. А письменника - в ролі композитора, який написав новий музичний твір і переносить публіку, тобто своїх читачів, з концертної зали на сцену, перетворюючи їх у репродуктивних митців, музикантів…Оскільки для читача важливою є не лише нотний запис, партитура, тобто книга, але й те, що він винесе з процесу читання, як відтворить, репродукує книгу, що вкладе у неї» [3, 157_158]. Таким чином, автор уявляє собі реципієнтів як музикантів_виконавців, які отримали виконавську автономію і повинні застосувати необхідні зусилля у процесі читання - відтворити, репродукувати, вкласти індивідуальні знання та досвід. Водночас М. Павич у поетикальному коментарі зазначає, що деякі літературні критики відносять його романи до так званої «ерґодичної літератури» (англ. «ergodic literature»). Терміни «ерґодична література» та «кібертекст» запропонував американський учений Еспен Аарсет на позначення певного виду фрагментарних текстів, що можуть реалізовуватися як в комп'ютерному середовищі, так і поза ним. У процесі читання такого тексту реципієнт здійснює семіотичний відбір, обираючи певну послідовність, і цей вибірковий рух є роботою з фізичної побудови тексту. Воля читача стає обов'язковою складовою літературного тексту, оскільки передбачається його участь як співтворця_інтерпретатора у творенні чи перетворенні тексту [2, 11]. Короткий роман «Мушка» можна вважати своєрідним авторським «кібертекстом» через відповідність особливостям нарації у мережевій літературі та взірцем «відкритого твору», для якого характерними є незавершеність і рух. М. Павича виокремив у резюме_настанові ще одну поетикальну особливість - спонукання читача до індивідуального креативного творення після естетичної комунікації з літературним текстом: «Моя книга - це лише вправа, музичний етюд, який пропонують читачеві для того, аби він міг вправлятися у новому способі читання. Саме тому в цю книгу кожен читач зможе вкласти його власну любовну історію» [3, 157_158]. У такий спосіб завершальна настанова письменника проектує можливість розширення тексту роману за допомогою додавання читацьких коментарів до певних його частин чи навіть дописування нових розділів.

Проаналізовані поетикальні особливості роману «Мушка» свідчать про те, що М. Павич використав не лише усталені постмодерністські концепти, а й звернувся до прийомів, що здебільшого не були характерними для авторської творчої манери. Попри оригінальну структуру, цей «короткий нелінійний роман» все ж характеризується традиційністю викладу, автобіографізмом, реальним плетивом фактів, що є ілюстрацією переходу від Тексту до Твору і дає підстави говорити про його приналежність до post_постмодерністської фази розвитку сербського постмодернізму.

Література

1. Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста, В. Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред. пер. О. Шевченко. К.: Вид_во Соломії Павличко «Основи», 2003. 503 с.

2. Завадський Ю. Типологія й поетика мережевої літератури і сучасне західне літературознавство: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.06 «Теорія літератури» / Юрій Романович Завадський. Тернопіль, 2006. 21 с.

3. Павић М. Вештачки младеж: три кратка нелинеарна романа о љубави / Милорад Павић. Нови Сад: Матица српска, 2009. 157 с.

4. Павић М. Све приче / Милорад Павић. Београд: Завод за уџбенике, 2008. 478 с.

5. Татаренко А. Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури): монографія / Алла Татаренко. Львів: ПАІС, 2010. 544 с.

6. Шевельов Ю. Два стилі літературної критики / Юрій Шевельов // З історії незакінченої війни / Юрій Шевельов ; [упоряд. Оксана Забужко, Лариса Масенко].К.: Вид. дім «Києво_Могилянська академія», 2009. 471 с.

Анотація

У статті розглядаються основні post_постмодерністські аспекти поетики роману «Мушка» сербського письменника М. Павича. Автор статті досліджує автобіографічні моменти в романі, специфіку оповідної структури, її симетричність і варіативність, концепт автоцитування та кореляцію автор_читач як особливості наративної стратегії письменника. Особлива увага зосереджена на аналізі художнього світу митця, що є ключем до розуміння проблематики твору.

Ключові слова: Мілорад Павич, поетика, автобіографізм, автоцитування, роман, сербська література.

Аннотация

В статье рассматриваются основные post_постмодернистские аспекты поэтики «короткого любовного романа» «Мушка» сербского писателя М. Павича. Автор статьи исследует автобиографические моменты в романе, специфику структуры, её симметричность и вариативность, концепт автоцитирования и корреляцию автор_читатель как особенности нарративной стратегии писателя. Особое внимание уделяется анализу художественного мира художника, что является ключом к пониманию проблематики произведения.

Ключевые слова: Милорад Павич, поэтика, автобиографизм, автоцитирование, роман, сербская литература.

Summary

The author analyzes the main aspects of post_postmodernist poetics in the novel «Fake Mole» by the Serbian writer M. Paviж. She studies the autobiographical motives in the novel, its composition features, issues of symmetry and variety, the concept of the authorial citation and the author-reader correlation as key features of writer's narrative strategy. The author draw special attention to the Serbian writer's artistic world as this is the key to the understanding of the novel.

Key words: Milorad Paviж, poetics, autobiographical nature, authorial citation, novel, Serbian literature.

Размещено на Allbest.ru