Функція анекдоту в романі Томаса Бруссіґа "Сонячна алея"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Анекдот є одним з небагатьох фольклорних жанрів, котрі не просто дійшли до нашого часу, а є дуже популярними та розповсюдженими серед різних верств населення. Сам анекдот є дуже цікавим з точки зору своєї амбівалентності. Адже, з одного боку, анекдоти мають підривну функцію, висміюючи авторитети, владу, історичні постаті (наприклад, політичний анекдот), а з іншого - є носіями різноманітних стереотипів: тендерних, соціальних, найчастіше - національних.

Проблема взаємодії анекдоту та художньої літератури є маловивченою. Учені приділяють багато уваги іншим фольклорним формам у літературі, а саме: міфам, казкам, легендам та іншим. Проте письменники ХХ століття часто використовують анекдот як форму полеміки із офіційним літературним та політичним дискурсом, як засіб розбудови сюжету власних творів. Так, Володимир Войнович класифікував свій твір «Життя та пригоди солдата Івана Чонкіна» як «роман-анекдот». Існує лише кілька праць, в яких розглядається взаємодія художньої прози та жанру анекдоту, наприклад, стаття Єфима Курганова «Сергей Довлатов и линия анекдота в русской прозе» [2]. Проте, деякі літературні твори ХХ - ХХІ сторіччя можна прочитати та проаналізувати саме крізь призму жанру анекдоту.

Саме до таких творів належить «Сонячна алея» (Am kьrzeren Ende der Sonnenallee, 1999) Томаса Бруссіґа - одного з найвідоміших німецьких письменників та сценаристів молодої генерації. Головною темою його творчості є звичайне життя мешканців Німецької Демократичної Республіки, про яке він розповідає нетривіально, використовуючи гротеск, іронію, часто розбудовуючи сюжет своїх творів на анекдотичних ситуаціях. Автор майстерно вводить анекдот у текст твору, так що він стає його невід'ємною частиною [6].

Жанр книги «Сонячна алея» важко визначити. Іронічно та з гумором описує Томас Бруссіґ, як у тіні Стіни все ж світило сонце. Міха, Міріам та інші герої твору сміються і кохають, хитрують і мріють. Вони слухають Джимі Гендрікса, Стоунз і читають Сартра, вони творять свій світ. Книга є низкою асоціативних історій із життя підлітків у Східному Берліні, які розгортаються у межах одного простору (вулиці Сонячна алея) та часу. Згадка про якогось персонажа чи події, пов'язані з ним, одразу веде до іншої розповіді. Цікаво, що ці історії ламають хронологічну послідовність епізодів. Таким чином, сама структура книги імітує ситуацію розповіді анекдотів [6].

Слід зазначити, що поняття «анекдот» у німецькій мові (Anekdote) та українській різниться. В українській мові термін «анекдот» використовується передусім у значенні «невеличка, кумедна розповідь із неочікуваною розв'язкою» [4]. У німецькій мові цьому значенню відповідає термін «Witz» [9]. Інше визначення поняття «анекдот» вважається застарілим, але саме воно є найближчим за значенням до німецького «Anekdote»: невелика кумедна розповідь про історичних осіб чи події, що не претендує на статус реальної [8]. В українській мові для позначення цього феномена існує визначення «історичний анекдот». Саме з такого історичного анекдоту і починає свою історію Бруссіґ. Усе почалося, як він пише, «коли згасла сигара Черчілля». Цілком західноєвропейська вулиця з теплою назвою «Сонячна алея», на якій мешкав головний герой, з'явилася в Східному Берліні тому, що Сталіну 1945-го року її подарував Черчілль.

А зробив вінце, бо «саме Сталін послужливо підніс йому запальничку», коли у Черчілля під час переговорів згасла сигара. «Якби Черчілль пильнував за своєю сигарою, жили б ми сьогодні на Заході!», - вважає головний герой. Анекдот, що вигадав Томас Бруссіґ, насправді, мало відрізняється від тих, що розповідали у той час про Черчілля. Вони були розповсюджені не тільки на території СРСР, а й за кордоном. Але важливою деталлю є саме сигара Черчілля, котра наявна в більшості із них [7, 2].

Т. Бруссіґ використовував у творі не тільки історії, що класифікуються як «Anekdote», також в тексті наявні історії із розряду «Witz» [1, 77-78]. Найяскравішою з них є історія про подорож хлопця Сабіни до Монголії. Головна ідея історії полягає в тому, що на території НДР ніхто не знав, як саме виглядає печатка, яку ставлять на запрошення до Монголії. Лутц знайшов монетку у фонтані і вирішив підробити печатку, просто зробивши відбиток монети на саморобному документі. А коли хлопець вирішив поїхати до Монголії наступного разу, йому відмовили у виїзді через недійсне запрошення, бо на території НДР з того часу саме «штамп» Лутца вважався еталонним. Ця історія відповідає усім рисам анекдотичного наративу: стислість, комізм, який викликає несподіваний фінал, а також гіперболізація. Невже Монголія настільки маргінальна та невідома країна, що влада НДР не має в архів і зразків штампів Монголії?

На прикладі цієї історії можна побачити відмінності між анекдотичним наративом, інтегрованим у художню прозу, та анекдотом як фольклорним жанром. Коли анекдот інтегрують у художній текст, він змінює свою структуру та властивості: збільшується розмір історії, замість абстрактних героїв-образів присутні конкретні герої твору. Також зникають властивості, якими наділений усний фольклорний жанр, а саме: роль інтонації, вимови. Через це більш коректним буде розглядати творчість Бруссіґа з точки зору анекдотичного дискурсу або анекдотичного наративу в художній прозі, а не присутності жанру анекдоту в чистому вигляді. Також важливо зазначити, що історія про подорож до Монголії має не тільки структуру анекдотичного жанру, але дуже влучно потрапляє до серії анекдотів того часу про Монголію. Ці анекдоти жартують над нібито відсталою у всіх смислах державою. анекдотичний фольклорний наратив

У романі «Сонячна алея» події розгортаються в часи пізнього соціалізму, через це більшість анекдотів зачіпає суто політичну тематику. Соціалізм доби занепаду з її запахом розпаду на тлі дедалі абсурднішого ідеологічного тиску - ось те середовище, в якому автор збудував собі уявну республіку хіппі у затінку зловісного берлінського муру. Софія Онуфрі, автор українського перекладу німецько гоміні-бестселлера, розповідає про своє сприйняття книги: «В романі маса ситуацій, обставин, які для нас є дуже добре впізнаваними, дуже людськими, дуже знайомими. Коли я вперше читала цей роман німецькою мовою ще до того, як почала його перекладати, то місцями справді просто реготала до сліз й мимоволі згадувала свою школу, і всю цю, даруйте на слові, ідеологічну пургу, якою нам тоді забивали голову» [5]. Для політичного анекдоту характерною є пародія на різноманітні коди: національні, офіційної культури. Яскравим прикладом є ситуація у школі Міхи (головного героя твору). На одному з уроків вчителька запитала у Міхи: «Де мешкають люди, яким живеться найгірше?». Ердмуте Льоффелінг чекала на відповідь: «У В'єтнамі». Але хлопчині вже набридло збирати металобрухт та макулатуру на постійних акціях, і він вказав на США. Вчителька і відповісти нічого не могла. Не скаже ж вона, що у Сполучених Штатах Америки люди найщасливіші у світі. Вчителька перепитала. Але хлопчина і у цей раз відповів інакше. Міха сказав, що у ФРН, та додав, що усі країни, де панує капіталізм, також потерпають від нього. Вчителька поставила питання: «А у В'єтнамі?» На що Міха одразу відповів: «У В'єтнамі дітям живеться набагато краще через те, що вони радіють визволенню, за яке бореться їх непереможний народ!» Пуант цієї історії полягає в тому, що персонаж висвітлює алогічність ідеологічного стереотипу та тогочасного кліше про страждаючих дітей у В'єтнамі. Водночас перше кліше поєднується із іншим: про нещасних мешканців усіх капіталістичних держав та про неминучу перемогу в'єтнамського народу. В історіях Бруссіґа простежується властива гумору в тоталітарних державах тенденція руйнування ритуалу, дисциплінуючого громадян країн, у тому числі - ритуалу мовленнєвого. Отже, анекдот стаєневід'ємною частиною своєрідної антитоталітарної мови.

Також треба зауважити, що активна участь дітей в анекдотичних ситуаціях, про якій деться у книзі, дає змогу порівняти їх із німецькими анекдотами про хлопчину Фріцхена. Він є аналогом російського Вовочки [1, 79]. Як в німецькому, так і в радянському анекдоті соціалістичних часів займають своє місце анекдоти, в котрих хлопець Фріцхен (або Вовочка) руйнує коди пропаганди, грає за своїми правилами, або доводить їх до повного абсурду.

У «Сонячній алеї» Бруссіґ майстерно грає не тільки образами німців, але також приділяє увагу образам СРСР та радянського громадянина. Автор це робить з елементами анекдотичного наративу часів НДР. У той час СРСР сприймався як «старший брат», що пригнічує країни Сходу. Протестом проти диктатури СРСР сповнені численні анекдоти. Ту саму тенденцію можна простежити у Бруссіґа. Наприклад, сцена, коли Міху готують до майбутнього навчання в Москві, а саме у школі, яку між собою називали «Червоний монастир». Хлопець зводить нанівець усі зусилля батьків, шокуючи директрису своїм зовнішнім виглядом та віршиком, якому його навчив дядько Гайнц. Вірш закінчується словами: «росіянами нам не бути». Міха ненавидить, коли мама називає його на російський манер «Міша». Хлопець відкрито каже, що ненавидить щі, не хоче їхати до Москви. Саме через такі подробиці та мікромоменти Бруссіґ показує ставлення до СРСР.

Але треба зауважити, що фігура радянського громадянина підкінець книги набуває кардинально іншого забарвлення. Почавшись з історичного анекдоту, «Сонячна алея» ним і закінчується. Коли Маріо та екзістенціалістка мчать до пологового будинку, в них ламається машина. В цей самий час по цій дорозі їхав кортеж машин із радянською делегацією. На жести Маріо зупинився лише один лімузин. З нього вийшов росіянин із плямою на лобі. Один рухом руки він припинив зливу, а після - прийняв пологи. Він не назвався, а просто поїхав далі. Ця історія містить риси, характерні для історичного анекдоту: людина із плямою на лобі одразу асоціюється із Михайлом Горбачовим, а дива, які він створив - із падінням Берлінського муру, що здавалося протягом усієї книги неможливим.

Книга, безперечно, маніфесту є авторську ностальгію за втраченою молодістю. Томас Бруссіг народився і виріс у НДР й попри всі безглузді жахи похмурого й реально смертельно небезпечного хонекерівського режиму, автор зберіг у серці тремку пам'ять про дні молодості й не втратив хисту розважатися з ідеологічного абсурду розвинутого соціалізму. Звичайно, все це не може не нагадати українському читачеві власного радянського минулого й саме в цьому прихований потенціал Бруссіґового тексту для українського сприйняття.

Література

1. Елисеева, А. В. Анекдотический дискурс о национальностях и странах в немецкой литературе рубежа ХХ-ХХІ веков // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. - 2015. - №2. - С. 74-79.

2. Курганов, Е. Сергей Довлатов и линия анекдота в русской прозе // Арьев, А. Ю. (сост.) Сергей Довлатов: творчество, личность, судьба. Итоги Первой международной конференции «Довлатовские чтения». - СПб.: Звезда, 1999. - С. 208-223.

3. Курганов, Е. «У нас была и есть устная литература...» // Русский литературный анекдот конца XVIII - начала XIX века. - М.: Материк, 2003. - С. 6-8.

4. Словник українськоїмови. Академічнийтлумачний словник (1970-1980). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sum.in.ua/s/anekdot

5. Томас Бруссіґ. Біографія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.thomasbrussig.de/biographie

6. Томас Бруссіг. Біографія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.literaturport.de/Thomas.Brussig/

7. Шмелева, Е. Я., Шмелев, А. Д. Русский анекдот в двадцать первом веке: трансформации речевого жанра [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://www.dialog-21.ru/media/2425/shmelevy.pdf

8. Duden Bedeutungswцrterbuch [Електроннийресурс]. - Режим доступу: https://www.duden.de/rechtschreibung/Anekdote

9. Duden Bedeutungswцrterbuch. Die Witze [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.duden.de/suchen/dudenonline/Witze

Размещено на Allbest.ru