Трансформація образу гайдамаки в українській літературі (поема Т. Шевченка "Гайдамаки" та оповідання В. Підмогильного "Гайдамака")

Annotatіon

Tkachenko T.

^Е TRANSFORMATION OF THE GAJDAMAK'S IMAGE IN THE UKRAINIAN LITERATURE (TARAS SHEVCHENKO'S POEM "GAJDAMAKY" AND VALERYAN PIDMOGYLNYJ'S STORY "GAJDAMAKA")

The article deals with the transformation of the Gajdamak's image in the Ukrainian literature of XIX-XX centuries. It investigates poem "Gajdamaky" by Taras Shevchenko and story "Gajdamaka" by Valeryan Pidmogylnyj. In particular, the paper establishes the formal and substantive dominant, the meaning of images-characters, features, the role of the title in the text organization. It pays special attention to author's individual style.

Основна частина

Історії властива циклічність. В українському контексті це набуває значення фатуму, оскільки, щоразу наближаючись до відродження незалежної величної держави, нація воює з окупантом. Здобуті кров'ю та смертями перемоги нівелюються дріб'язковими особистими інтересами керманичів, стадним інстинктом чи вдало проведеною пропагандою окупантів із культивуванням комплексу меншовартості. Однак новий етап боротьби стає містком у майбутні звершення прийдешніх поколінь.

В умовах бездержавності країни саме інтелігенція виступала політичним і громадським проводирем народу, з-поміж якої, безсумнівно, вирізняється постать Тараса Григоровича Шевченка. Він проміняв затишну долю майстра живопису на закатованого, але не здоланого пророка нації. Кобзар апелював до етногенетичної пам'яті пасивних сучасників, розбивав їхню інертність яскравими й жорстокими візіями. Однією з таких відвертих картин минулого стала поема "Гайдамаки". Невипадково поет висвітлює народне повстання, бо Коліївщина постала вибухом гніву, що зумовив масовий опір польським зайдам. За півтора століття гайдамаки і запорожці відродилися в українсько-більшовицькій війні, що презентував у своєму оповіданні "Гайдамака" Валер'ян Підмогильний. Обидва твори засвідчують неперервність історії України та боротьби українства за свободу людини, громади, нації, держави.

Незважаючи на те, що Тарас Шевченко і Валер'ян Підмогильний належать до різних епох, проблема окупації рідної землі залишилася незмінною. Проте зазнали модифікацій безпосередні учасники подій, їхня мотивація, імперативи тощо. Звідси, письменники представили художню інтерпретацію історичних перипетій, що вплинули на долю країни.

Тарас Григорович намагається відтворити почуте, може, й прочитане, від пращурів, народних співців, аби спроектувати минуле в сьогодення і в майбутнє. Адже поет підкреслює зв'язок Запорозької Січі та гайдамацького руху. Спільним для обох феноменів є поняття волі, яке розкривається у правах на власну землю, релігію та, зрештою, буття. У приспаному ХІХ столітті не було збройних повстань, в яких обов'язково брав би участь письменник. Але він зміг відобразити амбівалентність нестримної жаги правди й справедливості, коли жертвами розплати стають незалежно від віку, статі або статків. Його поема - це масштабна мозаїка подій 1768 року, де виокремлено три особистості, котрі уособлюють ватажків і духовних лідерів повстанців.

Валер'ян Підмогильний написав оповідання "Гайдамаки" 1918 року, коли відбуваються події у творі. Тобто він сприймав і студіював перипетії, які чиняться тут-і-зараз. Прозаїк зосереджується тільки на одному персонажі, досліджує переживання, тривоги, сум'яття, мрії та надії свого ровесника, котрий вагається у рішеннях, оскільки не розуміє себе.

Прикметний вибір жінок героїв. Оксана - вірна й щира дівчина, яка дихає в унісон із Яремою. Дівчина відкидає матеріальні принади. Попри станову нерівність вона стає натхненням парубкові, спонукає до героїчних звитяг. Поет підкреслює, що завдяки дівчині Галайда почувається "багатим", оскільки його життя сповнене взаємного почуття. Непомітний гімназистками Олесь, аби "не відставати від "камчатки"", ходить до повії. Юнак звіряється в огиді через бруд продажних пестощів, але боїться бути не як усі. Отже, Ярема плекає та захищає кохання всупереч обставинам, а Привадний купує жінку, пливучи за течією.

Тарас Шевченко реконструює перебіг подій. Він акцентує не колізії, а їх сприйняття персонажами. Тому наявні численні пейзажні замальовки, персоніфікація природи, художній паралелізм і антитеза в увиразненні внутрішнього стану автора й героїв:

Заспіваю, - море грає Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє [5, с. 67].

Валер'ян Підмогильний також вдається до показу перипетій крізь призму внутрішніх рефлексій.

Проте його гайдамака Олесь, на відміну від Яреми, не відчуває обов'язку і відповідальності за спільну справу. Вступ до лав гайдамаків був спровокований особистим конфліктом.

Однак Привадний керується винятково егоцентричними мотивами, образою на всіх за недооцінку своєї персони, зокрема й самоїдством. Натомість "жидівський попихач" Галайда прагне жити, бачить і цінує красу довкілля, вдячний Богові за кохану Оксану.

Він поступово гартує дух до гідного бою та свідомо йде воювати за вітчизну й земляків. Лише згодом долучається помста за дівчину, яку вихоплює з охопленого полум'ям будинку конфедератів, що виявляється єдиним непослухом керманичу.

В обох творах вирізняються три персонажі. Тарас Шевченко презентує своєрідний трикутник захисників, який утворюють історичні прототипи (Гонта і Залізняк) та узагальнений образ народного месника (Галайда). Кожний має свій характер, що виявляється у ставленні до оточення. Наприклад, запорізького козака Максима Залізняка називають батьком. Він уважний до вояків.

Помітивши здібного Ярему, Залізняк одразу робить його помічником, заохочує до боротьби решту. Максим часто звертається до кобзаря, оскільки розуміє, наскільки важливо підтримати належний дух гайдамаків.

Сотник надвірних козаків Іван Гонта зосереджений винятково на війні, відкидає будь-які емоції, демонструє зневагу людських чуттів, що засвідчує відмова Галайді в порятунку Оксани та вбивство малих синів. Однак спокута кревного гріха і розпач батька викривають справжню сутність непорушного ватажка, який змушений пожертвувати дітьми задля вищої мети:

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко-важко плаче:

"Сини мої, сини мої!

На ту Україну Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину" [5, с. 123].

В образі Яреми Галайди втілено риси типового гайдамаки, зацькованого і зневаженого, для котрого єдиною надією на гідне життя є озброєний смертельний бій. Він відкритий до світу й до людей, ним керує не ненависть, а почуття справедливості. Але Тарас Шевченко виказує естетичне чуття в бідного попихача, який вміє цінувати красу:

Трапляється, часом тихенько заплаче,

Та й то не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить...

Та й знову за працю. Отак треба жить! [5, с. 73].

Валер'ян Підмогильний також презентує трьох представників гайдамаків початку ХХ століття. Осавул Дудник є наче двійником Залізняка. Він уважно ставиться до кожного побратима, запалює їх, наголошує на спадкоємності опору, вірить у здобуття незалежності, намагається залучити якомога більше українців до спільної боротьби, переконати селян в ошуканстві більшовиків та реалізації сподівань пращурів на вільне заможне життя у власній державі.

Василь постає антагоністом Дудника. Гімназист приєднується до захисників із прагматичної метою - пістоль. Він чекає на здійснення заповітної мрії та забирається геть, одержавши бажане. Варто зауважити, що письменник ретельно описує портрет юнака, підкреслює високий зріст, кремезну статуру, орлиний ніс, кучеряве волосся. Тобто Василь, обдарований чудовими фізичними даними та подібний за зовнішністю до Дудника, деградує до філістерського рівня і стає узагальненим образом інертної молоді, котра не здатна змінити ані себе, ані світ.

Самоприниження Олеся виступає рушієм його дій. Хлопець бажає смерті, але не наважується на суїцид. Привадному властива мізантропія, ненависть до краси, зневага життя, оскільки бачить у ньому тільки себе - малого й нікчемного. Порівнюючи його і Василя з Яремою, не можна не відзначити вищість неосвіченого сироти щодо гімназистів, котрий цінує те, що має. Відтак, Олесь обирає загибель у битві. Та, потрапивши до червоногвардійців, хоче утвердитись як особистість за самопожертви. Гімназисту подобається, що, чи не вперше, на нього зважають, його вирізняють з-поміж інших. Хлопець вигукує патріотичні гасла, бреше про марення гайдамацтвом, не опирається смертному вироку, бо переважає страх втратити, хай глузливе, прізвисько "гайдамацького генерала" і знову перетворитися на невидимку.

Зображаючи долю невеличкого загону крізь призму внутрішнього світу Привадного, Валер'ян Підмогильний відтворює роздвоєння героя. З одного боку, Олесь трактує смерть порятунком і звільненням від нікчемного буття. "Полізти туди, де вбивають" - це вияв ескапізму та інфантильності, адже юнак не робить спроби змінитися. Він вважає, що ровесники мають помітити, сприйняти й оцінити гімназиста без його участі. Подібна поведінка спостерігається і в лавах гайдамаків доти, доки випадок не підштовхує виявити фантазію та реалізувати себе.

Роль патріота Олесь грає до завершення вистави, в якій він - соліст. Але навіть під час розстрілу домінує страх втратити завойоване становище. Водночас Привадний впевнений у Божому порятунку, свідомий гріха самовбивства. Він апелює до милості Господа, до батьків і до себе, обираючи між приниженням у благанні катів та гідному прийнятті кулі. Проте доля вирішує за нього: "А ранком другого дня Олеся били шомполами, а потім пустили на всі чотири вітри змученого й знервованого, ображеного й приниженого душею й тілом. І тоді він не міг вже опанувати себе й плакав" [4, с. 56].

Звідси, Галайда свідомо долучається до народного повстання. Парубок розуміє, що кожний виступає важливим складником національної боротьби. Він керується дороговказом пращурів - здобути свободу землякам і відродити велич Батьківщини. Для нього прийнятна смерть лише в бою. Привадний сконцентрований на своїй персоні. Йому байдуже, за кого воювати, аби здійснити намір померти. Тільки за мить до розстрілу він згадує про люблячих батьків. Тож Ярема постає повноцінною особистістю, котра здатна самовдосконалюватися, реалізовуватись у громадському й особистому вимірах буття. Олесь не живе, а існує, хоче вирізнятися, однак наслідує стадо, бо зациклений винятково на власних негараздах, які не пробує здолати самостійно, сподіваючись на вищу силу, котра замість нього вирішить проблеми.

Презентуючи образи гайдамаків XVIII і ХХ століть, можна визначити акценти письменників. Тарас Шевченко змальовує героїв, які не знають вагань. Вони зобов'язані звільнити народ, країну від окупантів, не чекаючи на допомогу ззовні. Це їхня мета, що варта життя. Валер'ян Підмогильний відтворює в персонажах настрої соціуму. Забуття історії, суцільний розбрат, відсутність єдиної стратегії, злидні, дезорієнтованість, брак окресленої візії майбутнього держави зумовлює зростання кількості байдужих і пасивних або невизначених індивідів, які не асоціюють себе з певною громадою, нацією, країною. Поодинокі патріоти сприймаються радше винятком, ідеалістами, відкинутими широкими верствами.

За персонажами та подіями вибудовується полісемантичний образ України різних епох, об'єднаних національно-визвольними змаганнями. Передусім йдеться про висвітлення спільнот. У поемі Тараса Шевченка вороги є жорстокими п'яницями, які розважаються, кривдячи інших. Поет обурюється вчинками шляхти, бо "за людей сором, бо серце болить". Його вражає тотальна дегуманізація соціуму. Конфедерати грабують, знущаються та вбивають людей. Вседозволеність і безкарність, імперська свідомість провокують нові злочини. Так само діють більшовики з оповідання Валер'яна Підмогильного, де в коротких висловах комісара на допиті Олеся відображено ментальність орди: "Проти кого? Проти великого руського народу? Проти пролетаріату?.. А ти знаєш, що робить народ із зрадниками? [...] Він їх нищить! Розумієш, як комашню!" [4, с. 52]. Звідси, окупантам, незалежно від часу, притаманна зневага до населення, шовінізм та інші види дискримінації (релігійна, расова), купівля верхівки, насилля, пропаганда і культивування страху.

Та цікавішим є зіставлення громади. Тарас Григорович наголошує на масовому опорі українців, якими керує гнів і жага відродити країну:

... осталися Діти та собаки

- Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки [5, с. 103].

Тому нестримно і невпинно "гомонить" Україна. Земля відчуває, вирує, діє в унісон з українцями. Натомість Валер'ян Підмогильний вкраплює показовий епізод у відступі вояків, коли селяни відмовляються надати притулок захисникам й оборонцям їхніх прав. Тут зринають натяки на обіцянки більшовиків, страх перед можливою зміною влади, що заважають згуртуванню громади в єдиному русі опору зайдам. Риторичне звернення до побратимів Дудника - "Ось вам і українці" - увиразнює розчарування, втрати надії на відродження держави, оскільки пасивність і страх унеможливлюють перемогу над агресором. Недаремно Привадний порівнює гайдамаків із волами. Вони справді намагаються тягнути інертну масу за собою. Проте на відміну від збуреної України в минулому теперішня країна "мовчить".

Обидва твори мають відкритий фінал. Тарас Шевченко визначає особистісний рівень другорядним. Він показує проекцію минуле - сучасне - майбутнє, сподіваючись, що суспільство прокинеться. Кобзар акцентує вільний дух гайдамацтва, перейнятий від козаків, аби прийдешні покоління врешті-решт реалізували мету, заради якої загинули їхні пращури.

Валер'ян Підмогильний зображає тільки епізод із життя гімназиста. Доля Олеся невідома. Він зникає з обрисів, і читач може лише передбачити варіанти, зважаючи на роздуми персонажа (суїцид, приєднання до іншого військового загону, повернення додому).

Доречно зазначити про авторську позицію в художніх текстах. Тарас Шевченко провадить полілог зі своїми героями, читачами і самим собою. Спілкування відбувається на чуттєвому рівні ("Сини мої, гайдамаки..."). Поет співчуває, захоплюється, переймається болями і звитягами вояків, звертається до захисників як до живих, оскільки пам'ять народу зберігає образи кращих представників, що також вказує на виразну стильову домінанту - романтизм. Валер'ян Підмогильний актуалізує сутність індивіда, заглиблює реципієнта у внутрішні перипетії Олеся, крізь призму яких проступають зовнішні колізії. Наратор-обсерватор історичних подій залишає героя віч-на- віч із читачем. Психологізм та індивідуалізація образу виказують модерністські тенденції прозаїка.

Висновки

Отже, проаналізувавши поему Тараса Григоровича Шевченка "Гайдамаки" й оповідання Валер'яна Петровича Підмогильного "Гайдамака", можна зробити висновок, що письменники висвітлили позачасове питання співвідношення людини та нації. У літературних текстах доведено циклічність української історії, сталість причин, що заважають здобути незалежність держави, вічність образів, які презентують ментальні психотипи. Пасивність, інфантильність, зневіра, комплекс меншовартості протиставлено пасіонарності, любові до життя, патріотизму, громадській самосвідомості. Незважаючи на часову відстань, автори порушили досі актуальну проблему етноідентифікації. Обидва майстри художнього слова по- своєму сформулювали єдину національну ідею, котра полягає в консолідації українства заради України.

шевченко підмогильний гайдамака літературний

Список використаних джерел

1. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: Імператив України: Історіо- й націософська парадигми / Ю. Барабаш. - К. : ВД "Києво-Могилянська академія", 2004. - 181 с.

2. Грабович Г. Поет як міфотворець: семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Г. Грабович; пер. з англ. С. Павличко. - 2 вид., випр. й авторизоване. - К. : Часопис "Критика", 1998. - 206 с.

3. Мельник В. Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини XX століття / В. Мельник. - К. : Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 1994. - 319 с.

4. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи / В. Підмогильний; Упоряд., вступна стаття та примітки Володимира Мельника. - К. : Наукова думка, 1991. - 793 с.

5. Шевченко Т. Кобзар / Т. Шевченко; Вступ. ст. О. Гончара. - К. : Дніпро, 1980. - 613 с.

Размещено на Allbest.ru