Феномен Тараса Шевченка у рецепції Євгена Сверстюка

Annotatіon

Golovaj I.

Основна частина

Сьогодні ми не мислимо нашої історії, літератури і світової культури без величі Тараса Шевченка. У його поетичних творах черпаємо наснагу на розбудову суверенної європейської держави, на поглиблення процесів самоідентифікації, саморозвитку, самоповаги українського народу. А відзначення 200-річного ювілею Великого Кобзаря є фактором, що сприяє консолідації нації в умовах глобалізаційних викликів. Символічно, що рішенням ЮНЕСКО було проголошено 2014 рік - Роком Тараса Шевченка, бо ж за словами одного із американських президентів, Ліндона Б. Джонсона, "він був більше, як українець, - він був державним мужем і Громадянином світу".

Коли нація стоїть на порозі загибелі, тоді вона народжує Титана духу, який стає виразником її прагнень і почувань. Так сталося і з Т. Шевченком, для якого найвищою святинею, мірилом найвищої духовності була Україна, доля рідного багатостраждального народу: "Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену самого Бога, за неї душу погублю". І Любов сформувала його як Поета, надихнула на створення шедеврів світового значення, визначила долю Пророка нації.

Дослідженням творчої спадщини Т. Шевченка тривалий час займається окрема галузь літературознавства - шевченкознавство. Свого часу про Кобзаря написані монографії І. Франком, С. Єфремо- вим, Г. Вервесом, С. Шаховським, Є. Кирилюком, О. Білецьким, І. Пільгуком, М. Жулинським. До 200-літнього ювілею Т. Шевченка з'явилися змістовні монографії І. Дзюби [2], О. Забужко [3], Д. Степовика [13], Є. Сверстюка [10]. По-новому розкривають грані Шевченкової творчості новітні літературознавчі дослідження: "Тарас Шевченко - поет елітарний", "Генеза Шевченкової етики" В. Пахаренка, "Українська мрія Тараса Шевченка" В. Панченка, "Шевченкова поема "Сон (комедія)" в аспекті христологічного та історіософського прочитання" В. Яременка, "Як той Колумб, Шевченко відкрив Україну" М. Слабошпицького та інші.

У контексті вивчення і дослідження самобутності життя та творчості Т. Шевченка на особливу уваги заслуговують наукові розвідки Є. Сверстюка. До вивчення спадщини поета Є. Сверстюк звертався протягом усього свого життя, зокрема про це свідчать такі розвідки: "Остання сльоза" (1973), "Феномен Шевченка" (1990), "Шевченкові стовпи" (1991). Усі ці статті увійшли до збірки есеїв Є. Сверстюка "Шевченко понад часом", виданої до 200-ліття Кобзаря.

Є. Сверстюк опрацьовував різні джерела про Т. Шевченка, зокрема праці О. Кониського "Т. Шевченко-Грушівський", статті С. Єфремова, розвідки дослідників української діаспори В. Барки "Правда Кобзаря", Є. Маланюка "Книга спостережень", Ю. Луцького "Між Гоголем і Шевченком". Дослідник критично ставився до монографій радянського шевченкознавства, піддаючи сумніву об'єктивність висвітлення творчості Т. Шевченка у цих працях, про що довідуємося у есе "У дорозі до Шевченка" [10, с. 16, 11]. М. Коцюбинська зауважувала: "Ключова в доробку Сверстюка постать Шевченка, побачена "крізь велику призму" (так називалася одна з перших його статей про Шевченка), звільнена від вузькоклясового вульґарно-соціологічного здешевлення" [4, с. 4].

У есе "Міт козацький чи кріпацький?" Є. Сверстюк порушує питання щодо походження роду Т. Шевченка. Ще біограф поета О. Кониський акцентував на козацькому корінні Т. Шевченка, якого у школі іменували Грушівським. Рід Шевченків і Грушівських у Кирилівці дуже давній. Звідси, з козацьких витоків бере початок Шевченковий волелюбний дух, потяг до свободи. "Дід, очевидно, замолоду не був кріпаком, бо на Правобережжі кріпацтво запроваджувалося у 80-ті роки ХVШ століття. Отже, історія роду вписується в історію вільного краю козацького з діда-прадіда, закоріненого в національно-визвольній історії" [10, с. 135].

Випробування долі лише загартували і зробили Т. Шевченка більш милосердним. Є. Сверстюк із цього приводу зауважує: "У світі зневаги до правди, зневаги до законності і взагалі до людини Шевченка живила віра у високе людське ім'я. Мабуть, одним із найбільших художніх відкриттів, які він зробив, було відкриття великих почуттів, що народні проблеми він пропускає крізь себе" [10, с. 163].

До книги Є. Сверстюка "Шевченко понад часом" увійшли есеї від середини шістдесятих років і по сьогодні - більше сорока текстів, читаючи які, ніби проходиш дорогами життя самого автора. "Записувати свої роздуми він почав у книзі вражень Музею Шевченка, яку вирішив використати як трибуну для своїх думок. Звичайно ж, ті сторінки були знищені, і лише згодом, відтворені з пам'яті, були надруковані 1967 року на початку Празької весни у чехословацькому журналі "Дук- ля". Есей "Остання сльоза" з'явився у документах самвидаву "Широке море України" 1972-го в Парижі. Продовжив Євген Сверстюк свої роздуми "над зорею Тараса Шевченка, гортаючи книгу високих доль" у роки заслання. І, звичайно, основна частина книги - статті, написані в незалежній Україні; причому останні сім із них публікуються вперше. Закінчується книга виступом "Потрібна висота духу!", проголошеного на врученні Шевченківської премії 1995 року" [5].

Є. Сверстюк з приводу написання книги зауважує: "Можливість говорити про Шевченка по суті настала десь у 1986 р. Кадебісти уже не ловили, але й слухати ще особливо не було кому... У совєцькі роки Шевченківська тематика належала до стратегічно важливих. На фальшивих ключах виховувалося три-чотири покоління. А для розуміння Шевченка потрібні культурна школа, релігійне підґрунтя. Адже, що б ви не говорили про Бога людині невіруючій, їй буде все одно - вона не зрозуміє. Моя книга написана просто, але читається непросто. Найкраще її сприймають ті люди, які добре знають Шевченка. Вони знаходять у моїх працях щось нове, нові щаблі для осягнення Кобзаря" [1].

Епоха творила свій образ Т. Шевченка - "революціонер-демократ", "поборник за права трудящих", "богоборець". Є. Сверстюк у своїй книзі "Шевченко понад часом" акцентує на тому, що сьогодення вимагає переосмислення і прочитання творів Т. Шевченка крізь призму загальнолюдських та гуманістичних ідеалів, оскільки Поет був глибоко віруючою людиною, справжнім християнином, для якого ідеали Віри, Добра, Правди, Всепрощення, Гідності, Свободи були понад усе.

"Кілька поколінь українських читачів проходили школу (середню і вищу) знедуховлення свого національного поета і замінювали його образи поняттями жорстокої клясової боротьби - "за перемогу революції", "за владу", "за знищення". Ми здрібнювалися до кон'юнктури сьогоденних вартостей. Т. Шевченко несе християнський ідеал згармонізованої людини, яка живе у згоді з собою:

Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчились любить!" [10, с. 31]

Є. Сверстюк зауважує, що ще у 1911 році у своїй знаменитій лекції "Великий народний поет" соціаліст Анатолій Луначарський зазначав: "Шевченко по-своєму був релігійний. Він любив Біблію і Євангелію. Там він часто брав свої мотиви, наслідував псалми і пророків. Ці наслідування, як і псалми, що малюють життя і почуття перших християн, показують конгеніальність Шевченка з демократичними поетами нещасного єврейського народу, який створив ті книги, на які, хоч як це не дивовижно, спирається лукава й жорстока, підлеслива й брехлива церква" [10, c. 51]. Усіма головними творами Т. Шевченко перший в українській літературі "виходить на поле вічних проблем і останніх питань. І, таким чином, виводить літературу на світовий простір" [10]. На думку Є. Сверсюка, "нормальний шевченківський світ - це добрий лад християнської душі, мир душі. Він розлитий у його поетичних і прозових творах, у його картинах. Запорукою того спокою душевного є життя у згоді з Богом" [10, c. 58].

Відомо, що Святе Письмо Т. Шевченко знав з раннього дитинства: в рідній хаті чув його з голосу батька чи діда; кобзарі й лірники співали про Ісуса та про Лазаря; навчаючись у сільській школі у дяка, мало не напам'ять вивчив увесь Псалтир; зворушливо описав своє спілкування із Богом у вірші "Мені тринадцятий минало...":

Уже покликали до паю,

А я собі у бур'яні Молюся Богу. і не знаю,

Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось.

"Навчаючись із 1838 року в Академії мистецтв, Шевченко мав змогу глибоко проникнути у світ біблійних образів, створених великими європейськими художниками, зрозуміти трактування біблійних сюжетів видатними майстрами пензля, збагнути величезний вплив Біблії на розвиток живопису. У його власній поетичній творчості цього періоду євангельські ідеї та образи присутні лише окремими ознаками, не рахуючи загальновживаних в народному мовленні постійних звертань до Бога: "Боже Ти мій, Боже", "О Боже мій милий! Пошли ж ти їй долю.", "О Боже мій милий! Така Твоя воля." ("Причинна"), "Нехай тебе Бог прощає.", "Прийми, Боже, мою душу." ("Катерина"). Все це традиційні звороти народної мови, які поет знав і пам'ятав ще з дитинства" [14, c. 185].

Варто розрізняти, аналізуючи творчість Т. Шевченка поняття віри, релігії, християнських цінностей. Питання про ставлення Т. Шевченка до релігії - складне. Він критично сприймав "неситих ксьондзів" ("Полякам"), лютих кардиналів" ("Єретик"), православних священиків, які служили не істині, не Богові, а владі, до того ж - антинародній, і освячували загарбницькі війни колонізаторів ("Кавказ"). Але Т. Шевченко по суті жодного разу не заперечив існування Бога. Є, правда, у "Кобзарі" кілька місць, де віра в Бога ставиться в залежність від долі уярмленої Російською імперією України. Вже в "Заповіті" поет лине "до самого Бога молитися", але за умови, якщо Господь покарає ворогів пригнобленого українського народу. Фраза "а до того я не знаю Бога" є своєрідним ультиматумом: я тебе, Боже, визнаю тоді, коли Україна стане вільною, а значить, щасливою. Т. Шевченко, споглядаючи страждання власного народу, впадає у розпач, оскільки на землі ніхто не чує - "оглухли, не чують" - і не рятує людей; поет посилає свої згорьовані думи про Бога, захисника зневажених. У іншому творі Т. Шевченко висловлює готовність проклясти Святого Бога і "погубити душу" за долю і волю своєї нації. Та це не є заперечення Бога, не віровідступництво, оскільки проклинати можна те, що визнаєш.

У більшості творів ми бачимо Т. Шевченка як свідомого християнина, для якого Бог - непорушна святиня, щоденна молитва - органічна потреба духовного життя. Біблія - наймудріша книга, джерело невичерпної наснаги. У нього Бог - милий, милосердний, усюдисущий, а головне - єдиний. Поет часто "тихенько" молиться, просить у Бога то долі-талану, то смерті, бо "на все Божа воля", "все од Бога, од Бога все".

У листі до Варвари Рєпніної свого часу Т. Шевченко напише: "Єдина моя втіха - це Євангеліє. "Новий Заповіт" я читаю з благоговійним тремтінням. Я читаю його щодня, щогодини...". Напевно, саме під впливом читання Святого письма і виникли в Т. Шевченка світлі рядки в листі до Анастасії Толстої "Молюся й дякую Йому (Богові) за безкінечну любов до мене, за посланий іспит. Він очистив, вилікував моє бідне, хворе серце" [13, с. 133].

Християнській релігійній тематиці присвячені такі твори Т. Шевченка: поеми "Неофіти", "Марія", цикл поезій "Давидові псалми", поезії "Подражаніє 11 Псалму", "Осії. Глава XIV", "Ісаія. Глава 35" та інші. Тексти релігійного змісту, уривки псалмів та молитов знаходимо і у "Букварі" Т. Шевченка; цікавився митець і релігійним малярством, малював на євангельські теми - "Христос благословляє хліб", "Апостол Петро".

Свідченням того, що Т. Шевченко знав Біблію є епіграфи до багатьох його творів. "Перше, з чого слід було б почати сучасне прочитання Шевченка, - це з вивчення біблійних епіграфів, якими відкриваються усі його великі твори. І зважити: у Шевченка, так само, як у Сковороди, так само, як у пізнього Достоєвського і Толстого, епіграф грає ключову ролю. Сковорода брав біблійні вислови, як "зерно", вічне зерно мудрости, з якого виростає його "Сад божественних пісень". У Шевченка епіграф наводить на основний підтекст твору, спрямовує погляд у його таємничу глибину" [10, с. 42]. В. Сулима з цього приводу зауважує: "Аналіз ужитих поетом біблійних цитат показує, як глибоко Шевченко пізнав Біблію і як геніально переплавив у горнилі своєї творчості навіяні нею ідеї та образи" [14, с. 190].

Такі твори Т. Шевченка, як: поема-містерія "Великий льох", поеми "Тризна", "Кавказ", "Єретик", послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." розпочинаються біблійними епіграфами. Зокрема, цікавий і глибокий зв'язок між Шевченкового послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." і Першим соборним посланням святого апостола Івана, рядки якого обрано епіграфом до Шевченкового твору: "Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть". Біблійне Послання вміщене наприкінці Нового Заповіту перед об'явленням Св. Івана Богослова (Апокаліпсисом). За обсягом воно дуже коротке, але звучить воно як останнє застереження братам у Христі: "Пишу вам, батьки, бо ви пізнали Того, хто від початку. Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого. Пишу, діти, вам, бо ви пізнали Отця". Цю апостольську тріаду - батьки, юнаки, діти - Шевченко поширює і звертається до українців покійних, живих і ненароджених.

Окремою сторінкою у творчості Т. Шевченка є цикл поезій "Давидові псалми", що написані 1845 року й увійшли до рукописної книжечки "Три літа". "Десять псалмів, відтворених Шевченком, - це ніби невеличкий Псалтир, що обіймає все багатство й розмаїття Книги Псалмів, цю своєрідну суму старозаповітного богослов'я, подану в літературній та дидактичній манері" [8].

У "Псалмах Давидових" Т. Шевченко висловив немало прохань до Бога про заступництво і особисте спасіння. Але ще палкіше підносить він голос із проханням на захист уярмленого, знедоленого народу. Із 150 псалмів Псалтиря Шевченко вибрав 10, які дали йому змогу виповісти особисті почуття і думи, а в біблійних реаліях історії Ізраїлю побачити виразні паралелі до суспільних негараздів України. Таким чином, поет склав для своїх сучасників молитви, з якими вони могли звертатися до Бога, благаючи прощення особистих гріхів та порятунку всіх людей:

І не встануть з праведними Злії з домовини:

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

Один із дослідників релігійної тематики у творчості Т. Шевченка - митрополит Іларіон (Іван Огієнко) - стверджував про апостольський, проповідницький характер багатьох Шевченкових творів. На тему релігійності Т. Шевченка митрополит Іларіон написав близько 17 статей. У статті "Поет безнадії та розпачу" він узагальнює: "Бог для Шевченка - Батько, і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе й скеровує, як люблячий син до Батька. Ці Шевченкові звернення часто власне синівські, хоч і подратовані, хоч і не спокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю. "Кобзар" - це чиста книга гарячих сліз, тяжкого горя та смертельної печалі, а то й чорної розпуки".

Аналізуючи творчість Т. Шевченка з огляду християнського світогляду і християнських цінностей, Є. Сверстюк підсумовує: "Т.Шевченко прийшов із ясною свідомістю повернути свій народ лицем до Бога батьків, до втраченої історичної пам'яти, до драми вічної боротьби" [10, c. 81].

Любов Т. Шевченка до України, до свого народу - офірна, жертовна. "Любов офірна. Одержимий любов'ю приносить себе в офіру без вагань. І життя потребує його офіри, щоб там не говорили корисливі митарі та помірковані фарисеї. [...] Коли говорять про Шевченка як про основоположника української літератури, то треба уточнити, що він заклав її духовні основи, а отже основи етичні й естетичні. Він перший дав приклад офірної любови" [10, с. 110].

Про етичний характер поезії Т. Шевченка стверджує й В. Пахаренко, професор Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького: "Тарас Шевченко - людина надзвичайно чутлива і водночас пристрасно-імпульсивна (у його характері переплелися риси холерика і меланхоліка). Недаремно Є. Маланюк іменував поета "явленням майже демонічної національної енергії". Митець мав дуже низький больовий поріг, чіпку емоційну пам'ять, тому надзвичайно тяжко й довго переживав кожен спостережений випадок людського горя. Фактично перманентним станом душі Т. Шевченка була нестерпна самотність, і то в усіх можливих виявах - родинному, дружньому, еротичному, світоглядово-естетичному, духовно-екзистенційному. Якщо зважити на Шевченкову натуру - життєрадісну, повнокровну, товариську, енергійно-динамічну, чутливу, доведеться погодитися з С. Петлюрою, який вважав саме самотність "найгіршими краплями" у "чаші страждань" поета. Цей болісний стан також посилював людинолюбність, спонукав зосереджуватися на морально-етичній проблематиці" [7].

Т. Шевченко для більшості українців став духовним наставником, батьком: "І цей земний образ нелукавого серцем поета став для народу символом батька, який навчає любові, і його мають слухатися всі. Він поставив духовні проблеми і національні принципи понад усе. Любов до Бога і брата свого. Віра в непереможність правди. Вірність Україні і самовіддана праця для неї. Справжність любові і віри, бо фарисейство релігійне і патріотичне - смертельний гріх проти Духа" [10, c. 115].

Висновки

Аналіз та переосмислення книги есеїв Є. Сверстюка "Шевченко понад часом" спонукають до наступних узагальнень.

По-перше, Т. Шевченко у працях Є. Сверстюка постає як глибоко віруюча, високодуховна особистість, Людина високих моральних якостей.

По-друге, Т. Шевченко, вихований у дусі християнства, у своїх творах сповідує ідеали Добра, Правди, Любові.

По-третє, Т. Шевченко - унікальна людина, яка стала носієм волелюбних настроїв. Воля і свобода для Т. Шевченка - не просто цінності, ідеали, а й найвищий Божий дар, вроджена властивість Особистості.

По-четверте, Т. Шевченко у своїх творах і житті постає як Людина великої сили духу. Так, як і Христос, який обрав шлях служіння людям. Т. Шевченко вірно і самовіддано служив власному народові. Він любив Україну та українців жертовною любов'ю і, одержимий цією любов'ю, приносить себе в офіру без вагань. "І патріотизм, і самопожертва - все це йшло від віри в божественну справедливість і в неминучість перемоги народної правди" [10, с. 212].

По-п'яте, Є. Сверстюк акцентує на тому, що Т. Шевченко став не просто основоположником нової української літератури, він започаткував нову етичну, духовну літературу. Він "заклав духовні, а отже етичні й естетичні" засади нової української літератури.

Т. Шевченко ствердив самодостатність українського світу - як антитезу малоросійськості й провінціалізму. Велика його заслуга перед українським народом у тому, що він уперто прищеплював у його свідомість ідеї Правди і Свободи. Він спрямував це вчення не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування та становлення народів.

Список використаних джерел

1. Гузьо Г. Євген Сверстюк: "На ґрунті постмодернізму такі "фрукти", як Шевченко, не водяться" / Г. Гузьо // Високий замок. - 2012. - 29.02.

2. Дзюба І. Тарас Шевченко: Життя і творчість / Вид. 2. / І. Дзюба. - К.: Вид. дім "Києво- Могилянська академія", 2008. - 718 с.

3. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко. - К.: "Абрис", 1997. - 144 с.

4. Коцюбинська М. Крізь велику призму / М. Коцюбинська // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. - К.: "Наша віра", 1999. - 784 с.

5. Кучер Н. Потреба висоти духу / Н. Кучер // Слово Просвіти. - 2012. - № 10.

6. Літературознавчий словник-довідник / Гром'як Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В.І. - К.: Академія, 1997. - 752 с.

7. Пахаренко В. Генеза Шевченкової етики / В. Пахаренко // Дивослово. - 2013. - № 5.

8. Радуцький В. Псалми Давидові Тараса Шевченка очима перекладача / В. Радуцький // Сучасність. - 1994. - № 3.

9. Сверстюк Є. Портрет на осінньому плесі: автобіографічна розповідь / Є. Сверстюк. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://helsinki.org.ua

10. Сверстюк Є. Шевченко понад часом. Есеї / Є. Сверстюк. - Луцьк; Київ: ВМА "Терен"; ТОВ "Видавничий дім "Києво-Могилянська академія"", 2011. - 276 с.

11. Сверстюк Євген Олександрович.

12. Степанишин Б. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка в школі: методичний посібник для вчителів / Б. Степанишин. - К.: "Проза", 1998. - 384 с.

13. СтеповикД. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко / Д. Степовик. - К.: В-во Олени Теліги, 2013.

14. Сулима В. Біблія і українська література: Навч. Посібник / В. Сулима. - К.: Освіта, 1998. - 400 с.

15. Шевченко Т. Кобзар / Т. Шевченко. - К.: Дніпро, 1999. - 672 с.

Размещено на Allbest.ru