Роль паратексту Лесі Українки в циклі "Пленер" Івана Світличного

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль паратексту Лесі Українки в циклі "Пленер" Івана Світличного

Токмань Ганна

доктор педагогічних наук, професор

Tokman Hanna

Doctor in Pedagogics, Professor

Abstract

The article is devoted to the poetry of Ivan Svitlychny, who was a poet, dissident, prisoner of conscience, representative of the Ukrainian national democratic movement of1960-70. His poetry is connected with the political realities in Ukraine, when af ter the speeches of Nikita Khrushchev condemning the cult ofpersonality of Stalin, it was time for new political repressions. A group of talented, patriotic, and courageous figures of national culture were convicted of anti-Soviet activities, including Ivan Svitlychny, who wrote a book of poems in prison. The researcher determines the political meaning of the poetic text from the cycle "Pleinair", in particular interprets the poem "Twilight", which opens this cycle. The focus is on the dialogue between Ivan Svitlychny 's text and the paratext, which is an epigraph from a poem by Lesya Ukrainka. Lesya Ukrainka 's poem, written during the Russian Revolution of 1905-1907, depicts enslaved peoples. In the space of the poem there are symbolic images of enslaved peoples, their nightmares, bright dreams, darkness. The last lines from Lesya Ukrainka 's poem with a vague, dim landscape are chosen by Ivan Svitlychny as an epigraph to the poem "Twilight". The poem "Twilight" secretly continues Lesya Ukrainka's political reflection through images of nature. Ivan Svitlychny depicts an unidentified space in which things either exist or are absent, as well as an unidentified time - neither day nor night. The researcher notes the pumping of the mood stated by the epigraph, it is a mood of disappointment, pain from unfulfilled hopes. The poet conveys an alienated, objective view of the stopped liberation movement, which he calls muffled, repressed. Landscapes evoke the lack offreedom of speech in the country, and advocacy for democracy and the national rights of Ukrainians is becoming rarer. The poem contains a catastrophic picture of the elimination of the foundations of public life. The final part of the text inspires the reader with hope for the possibility of creating a new social world. The poet strives for clear principles, basic values. The subjective "I" of the lyrical text feels alien, indignant, disagreeable at dusk. The researcher concludes that the epigraph serves as a code (Gйrard Genette), giving the key to understanding the second, hidden meaning of the text by referring the reader to the full text of the poem quoted in the epigraph.

Key words: poetry, paratext, epigraph, code, dialogue, hidden meaning, Lesya Ukrainka, Ivan Svitlychny.

Анотація

Стаття присвячена поезії Івана Світличного, поета, дисидента, в'язня сумління, представника українського національно-демократичного руху 1960-1970років. У центрі уваги діалог між текстом Івана Світличного і паратекстом, яким є епіграф з вірша Лесі Українки "Упоєні на бенкетах кривавих...", що зображує поневолені народи в алегоричних образах. Вірш "Сутінь" Івана Світличного продовжує її політичний роздум в образах природи. Епіграф виконує функцію коду (Ж. Женетт), даючи ключ до розуміння другого, прихованого сенсу тексту шляхом відсилання читача до повного тексту вірша, процитованого в епіграфі.

Ключові слова: поезія, паратекст, епіграф, код, діалог, прихований сенс, Леся Українка, Іван Світличний.

Токмань Анна. Роль паратекста Леси Украинки в цикле "Пленер" Ивана Светличного

Статья посвящена поэзии Ивана Светличного, поэта, диссидента, узника совести, представителя украинского национально-демократического движения 1960-70 годов. В центре внимания диалог между текстом Ивана Светличного і паратекстом, которым является эпиграф из стихотворения Леси Украинки "Упоєні на бенкетах кривавих.", который изображает угнетённые народы в аллегорических образах. Стихотворение "Сутінь" Ивана Светличного продолжает её политическое размышление в образах природы. Эпиграф выполняет функцию кода (Ж. Женетт), предлагая ключ к пониманию второго, скрытого смысла текста путём отсылания читателя к полному тексту произведения, процитированного в эпиграфе.

Ключевые слова: поэзия, паратекст, этграф, код, диалог, скрытый смысл, Леся Украинка, Иван Светличный.

Постановка проблеми. Вивчення творчості українських поетів- шістдесятників є актуальною проблемою сучасного літературознавства, це стосується зокрема творчого спадку репресованих митців, які творили в умовах СІЗО, колонії, поселення. епіграф вірш поезія

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Творчість І. Світличного досліджували вчені-літературознавці, про неї відгукувалися митці й історики, згадували побратими-дисиденти. Назвемо роботи літературознавців, близькі до теми нашої розвідки. Це докторська дисертація Г. Віват "Концепція множинності інтертекстуального дискурсу у творчості поетів-дисидентів (І. Калинець, М. Руденко, І. Світличний, В. Стус)" (Віват, 2011) і кандидатська дисертація Л. Біловус "Інтертекстуальність як модус новаторства (на матеріалі творчості І. Світличного та В. Стуса)" (Біловус, 2003). Дослідниці вирішили низку проблем, пов'язаних з діалогом текстів І. Світличного з чужими текстами, провели зіставлення з інтертекстуальністю у творчості інших шістдесятників.

Виокремлення невирішених раніше частин проблеми. На часі питання діалогу І. Світличного-поета з Лесею Українкою. У попередніх працях ми частково розглядали його (Токмань, 2019), проте залишився не витлумаченим вірш І. Світличного "Сутінь", який має епіграф з Лесі Українки, тобто один з художніх виявів перегуку текстів.

Мета статті. Мета статті - визначити роль епіграфа Лесі Українки як паратексту у вірші І. Світличного "Сутінь". Методологічною засадою студії обрано теорію паратекстуальності.

Постановка завдання. Ставимо завдання: проаналізувати вірш Лесі Українки "Упоєні на бенкетах кривавих...", зіставити його смисли і стиль з сонетом І. Світличного "Сутінь", дійти висновку про роль епіграфа для розуміння тексту І. Світличного.

За Ж. Жанеттом (Жанетт, 1982) паратекстуальність - один з типів текстової взаємодії, поряд з метатекстуальністю, гіпертекстуальністю і архітекстуальністю; особливістю паратекстуальності є взаємодія тексту з білятекстовими елементами, тобто із заголовком, епіграфом, передмовою, вставною новелою, післямовою тощо.

Л. Сокол, спираючись на теорію Ж. Женетта, характеризує та ілюструє чотири паратекстуальні функції епіграфа. Вважаємо, що епіграф з вірша Лесі Українки виконує не тільки у вірші "Сутінь", а й у всьому циклі "Пленер" четверту, кодову функцію, про яку Л. Сокол пише: "Епіграф при цьому виступає як певний сигнал (знак) культури. Виконуючи кодову функцію, він постає як полеміка із усією попередньою традицією, до якої приєднується сам автор, епіграф, наче знак культури, до якого автор спрямовує думку читача. Цей конституент паратексту забезпечує рух від одного твору до іншого, змушуючи працювати культурну пам'ять" (Сокол, 2011: 118). Спробуємо визначити, що саме закодовує І. Світличний у епіграфі до вірша, яким відкриває цикл "Пленер". Для цього передовсім проаналізуємо вірш Лесі Українки, з якого взято епіграф, думаємо, що автор-шістдесятник, даючи епіграф, саме на це й спрямовував читача.

Виклад основного матеріалу. Вірш "Упоєні на бенкетах кривавих..." Леся Українка написала 1905 року, у час всеросійської революції 1905-1907 рр. Твір датовано 7 серпня 1905 р., на цей момент поетеса бачила спалахи народного гніву, спостерігала, як ожили надії патріотів на автономію України в складі Російської держави, водночас пам'ятала про вже пролиту 9 січня кров (Кривава неділя). Принцип "Убий, не здамся!", проголошений у вірші "Мрії" 1897 року, Леся Українка не скасовувала ніколи, проте спостерігала хвилі піднесення й спаду у психології борців за українську ідею, розуміла вплив історичного моменту на настрої протестантів.

У художньому просторі вірша читач бачить узагальнений образ невільників-народів. Художній хронотоп має риси замкненого простору - темниці, і важкого часу - тривалої депресії після придушення повстань.

"Упоєні на бенкетах кривавих, /Невільники-народи спали довго / У спільній віковій своїй темниці <...>", - розпочинає оповідь поетеса і заглядає у підсвідомість своїх героїв: "<...> І снились їм гніткі та дикі сни" (Леся Українка, 1975: 324). Сновидіння як опосередковані прояви підсвідомого та їхній вплив на психічний стан особи передано високомайстерним образом снів: змальовуються не картини, посталі перед внутрішнім зором людини, а так само узагальнений, як невільники- народи, образ снів-птахів. Відбувається метаморфоза: кожний птах перетворюється на безформну мару без обличчя, яка налягає "зморою на груди" і п'є кров "із невидимих ран". Невидимими є рани ментальності, адже кожна поразка у національно-визвольних змаганнях, а тим більше роки стагнації послаблюють наснагу для боротьби за незалежність, навіюють зневіру.

Герої вірша невільники-народи аж до останньої змістової частини твору перебувають у стані сну, поетеса фіксує перебіг проявів підсвідомого у їхніх сновидіннях і реакції на них. Світ вірша забарвлено в чорне - темниця, темрява, чорна тьма, і червоне - бенкети криваві, кров з невидимих ран, кривавили крізь сон. Усі картини фантастичного вірша Лесі Українки викликають як історичні алюзії, так і історіософські думки. Одурені тими, хто їх ув'язнив у темниці, народи не об'єднуються у спільному протесті проти поневолювача, а шарпаються поодинці і навіть кривавлять один одного, ворогують. Характеристику "Незрячі, сонні душі" авторка, безумовно, адресувала й своєму, українському народові.

На сцені-світі художнього твору (драматизм - одна з провідних ознак індивідуального стилю Лесі Українки-лірика, як ліризм - ознака її драматургічної майстерності) з'являється новий персонаж - це темрява. Коли народи на мить прокидаються й запитують в темряви: "чи хутко день?", вона "відповідала сміхом,/ Роззявивши беззубу, чорну пащу,/ І знову їх давила сном важким" (Леся Українка, 1975: 324). Російську імперську владу в образі темряви, що не приймає вимог поневолених нею націй і примушує їх до повної покори, зображено подібно до злої сили в народних казках.

Темрява з її чорною пащею посилює морок у художньому світі вірша, але надалі виникає антагоністичний образ - мрій передсвітніх, він утілений в промені, які пронизують темряву, долітаючи з далеких світів. Хронотоп твору розширюється завдяки новому простору - світів, "Що з нами тільки світлом розмовляють". Образ далеких світів має смисл ідеалу, який існує у свідомості людини як протилежність суспільній реальності, як простір духовних цінностей. Поетеса ніби співає гімн передсвітнім мріям - посланницям далеких світів, які вчать тих, хто живе в мороці темниці, вірити в світло. Потім хронотоп вірша прирощується ще одним світлим світом - весняної природи: авторка порівнює духовність (передсвітні мрії) з природною красою, вводячи образи квіток, веселки, блискавиці.

Відбувається пробудження, на кон виходить свідомість народів- невільників. Обвіяні зимним вітерцем і умиті холодною росою в'язні пробуджуються і бачать реальність, описану поеткою з нещадним натуралізмом. Зберігається подвійність смислу зображеного, адже йдеться й про художній вигаданий світ твору - видно темницю, "і склепіння, й стіни", і про Російську імперію - "І всю її ширінь, і всю тісноту, /Весь бруд, всю цвіль, всю нечисть, і всіх гадів" (Леся Українка, 1975: 325). Реальний світ виявляється не кращим за світ нічних страхітливих снів і безмежно далеким від світів, які надсилали промені передсвітних мрій.

Отже, постає проблема ідентифікації реальності: простір видно, а час? Який він у реальності? що за вікном? ранок? весна? Невільникам хочеться вірити у краще. "Чи се весна? / Так де ж її раптові ранні зорі? / З якого краю тута сонце сходить?" (Леся Українка, 1975: 325) Історична алюзія виникає відповідно до дати написання вірша: початок революції, повстання, проте немає політичних зрушень і невідомо, чи вони настануть.

Вірш завершується високохудожнім хронотопом невизначеності, виписаним у формі риторичного запитання.

Чи, може, се й не день, а біла ніч,

Та хвора тьма, та темрява бліда,

Що на півночі люди звуть весною?..

(Леся Українка, 1975: 325)

Застереження, лихі передчуття втілено у протиставлення справжнього дня і білої ночі, весни в Україні і на далекій півночі. Пробуджені народи, які прагнуть до світлого дня і весняного відродження, можуть отримати ілюзію визволення - білу ніч і заполярну весну. Відзначимо прозірливість Лесі Українки, адже щодо всеросійської революції 1905-1907 рр. так і сталося.

Останні у вірші Лесі Українки три вище процитовані рядки І. Світличний узяв як епіграф до першого в циклі "Пленер" вірша "Сутінь". Цикл "Пленер" складається з одинадцяти віршів, вісім з котрих сонетино, три написано катренами того самого чотиристопного ямба. Усі твори є зображенням натурпростору, змальовано природу в різні пори року, окремі рослини, птаха. П'ять віршів мають епіграфи. Один вірш (останній) має ім'я адресата у заголовку: "Панасові Заливасі", один названо за версифікаційною формою - "Рондель", назви всіх інших указують на пейзажну лірику: "Сутінь", "Язичницька весна", "Берези", "Приморозок", "Орел", "Сосна", "Сльота", "Осінь у Пущі-Водиці", "Завія". Уважному читачеві творів І. Світличного видається дивною така акцентуація пейзажності циклу, адже поетові притаманна інакша стильова риса - різноманітність назв, мотивів, мистецька гра словом. Розгадка в тому, що ця акцентуація - це також гра: повторюючи, що йдеться про природу, поет ніби наштовхує читача на думку: не тільки про неї, є другий шар смислів, розгадай, візьми участь у грі.

Гра у шістдесятників була серйозна: за слово платили свободою, а то й життям. То й вдавалися до метафорики не тільки в поезії, а й у повсякденному житті. Приміром, Генріх Дворко так пригадує застілля однодумців у 1979 році: "І от в сімдесят дев'ятому році дзвонить мені Василь [Василь Стус - Г.Т.], щось питає відносно Івана [Іван Світличний - Г.Т.]. Я його запрошую зайти до нас. Він зайшов. Якраз у нас хтось був. За столом сиділи багато людей. Мені дуже хотілося з ним поговорити. Але, розумієте, алегорично довелось говорити. Знову ж телефон, записують. Розмова була така. Що ти маєш великий досвід, багато побачив і можеш багато сказати людям. А те гниле дерево величезне, яке нам заважає, скоро повинно повалитись" ("Нецензурний

Стус", 2003: 201-202). Літературознавці вже писали про другий, історико- філософський план віршів "Пленеру". Так, Л. Біловус зазначає: "Ще М. Салтиков-Щедрін полюбляв образ "відлиги" на означення нетривких і ненадійних суспільних "потеплінь". А І. Світличний написав сонет "Приморозок": либонь, він раніше за інших зрозумів невідворотність "приморозків", за якими неминуче йдуть "Сльота" і "Сутінь": "Все безтілесне і нечинне, Немов у сні! І є, й нема. Ні день, ні ніч. Напівпітьма..."" (Біловус, 2003: 137). Проте науковець не називає імені Лесі Українки, не аналізує епіграф з її твору та його значення для розуміння процитованого тексту І. Світличного. Продовжимо її роздум.

У рядках, узятих для епіграфу, Леся Українка створює контекстуальні антоніми: день - біла ніч; весна - хвора тьма, темрява бліда. Протилежні поняття мають щось спільне з тими, з якими зіставляються, проте ця показна спільність є лише фальшуванням, оманою. Ідеться про щось нездійснене, недовершене, зупинене в розвитку. З контексту вірша "Упоєні на бенкетах кривавих." зрозуміло, що мова про певний період активізації національно-визвольних змагань і їх подальше гальмування.

У першому катрені свого сонетино І. Світличний створює неідентифікований простір і так само неідентифікований час.

Все безтілесне і нечинне,

Немов у сні! І є, й нема.

Ні день, ні ніч. Напівпітьма.

Непевне все якесь, нізчимне (Світличний, 2008: 178).

Простір характеризується присутністю-відсутністю предметів, час - присутністю-відсутністю світла. Висновок містить поруч з неозначеним займенником якесь цікаве, рідкісне в сучасному мовленні слово - нізчимне. І. Світличний захоплювався лінгвістикою, укладав словник синонімів, тож лексика його поезії багата як на вишукані, старовинні, так і на жаргонні, просторічні лексеми. За академічним Словником української мови, нізчимний означає зварений без приправи, пісний. Отже, час непевний, простір нізчимний, як борщ без м'яса, сала, олійки.

Другий катрен поет починає також з рідкісного для поезії слова притлумленість, утвореного від притлумлений - притлумлювати, що означає: приглушувати, послаблювати, не давати розвиватися. Якщо на початку вірша створено образ неідентифікованого часопростору, то тут ключовим є образ притлумленості, якому притаманна модальність, адже йдеться про зовнішній тиск на світ, хтось мав його притлумити. Проте автор переносить невизначеність на причини й початки притлумлювання.

Притлумленість глухоніма,

Що без причини, без почину - Зникає, тане, плине, гине,

Недооформившись, сама (Світличний, 2008: 178).

Для розуміння політологічного смислу цієї зовні пейзажної лірики важливим є епітет глухоніма: ті паростки громадянськості, які виникли, були слабкими, притлумленими, одна з причин - відсутність свободи слова в країні, тож непотужні, немасові, нетривалі прояви свободи стають все рідшими. Притлумленість "Зникає, тане, плине, гине", - дає ряд контекстуальних синонімів поет-учений, алегорично показуючи завмирання демократичного національного руху.

У катренах і першому терцеті спостережено нагнітання настрою, заявленого епіграфом, це настрій розчарування, болю від нездійснених надій, відчужений, об'єктивний погляд на зупинений (через тиск? власну слабкість?) визвольний рух.

Все зайве: ваги, міри, числа Знебули сутності і смисли,

Чи день зів'я і посірів (Світличний,2008:178).

Картина стає катастрофічною: зникають основи буття-у-світі, наукова лексика уяскравлюється за допомогою ще одного рідкісного слова - знебули, що, за Словником Бориса Грінченка, означає: втратили, щось мали, та вже не мають. У вірші важливими є останні рядки строф, висновкові для тексту. "Непевне все якесь, нізчимне" - загальний опис світу. "Недооформившись, сама" - характеристика чогось доброго, що виникало, але не відбулося. "Чи день зів'яв і посірів" - осмислення причини напівтьми й притлумленості. Ця перша спроба осмислення, аналізу ситуації песимістична, доба політичної відлиги, світлий виток в історії завершився. Проте кінцівка вірша буде інакшою.

Образ дня, який з'явився у вірші після нізчимної дійсності і глухонімої притлумленості, набуває альтернативного тлумачення його спостерігачем. І, певно, саме це пояснення є підсумковим, бо ж останнім.

Чи - в передвічному тумані До чистих обріїв, до гранів,

До видимості не доріс (Світличний,2008:178).

Змальовано світ бажаний - чіткий, повний, дійсний. Саме про такий, антитетичний до нізчимного і притлумленого світ мріє поет. Вирватися з туману, дозріти, тобто набути сили, чистоти принципів, проявитися в чині прагне суб'єктне "Я" ліричного твору, яке почувається в сутіні чужим, обуреним, незгодним.

Висновки

Отже, вірш Лесі Українки "Упоєні на бенкетах кривавих...", написаний у добу революції 1905-1907 рр., є символістичним зображенням психології, свідомості й підсвідомого, борців за національне визволення у час невизначеності результатів повстання. Сонет "Сутінь", котрий розпочинає начебто пейзажний цикл І. Світличного "Пленер", має епіграф з цього вірша Лесі Українки - рядки суто пейзажного характеру. Епіграф виконує функцію коду (Ж. Женетт), автор закодовує в цьому паратексті ключ для розуміння другого, політологічного рівня смислів не тільки вірша "Сутінь", а й усього циклу "Пленер", який відкриється читачеві після звернення до повного тексту вірша Лесі Українки. Твір "Сутінь" викликає алюзію явища українського шістдесятництва, надії і боротьби без перемоги. Текст діалогічно пов'язано з паратекстом і позначено оригінальним авторським стилем. Дух незламного борця прочитуємо у екзистенціальних мотивах вірша як Лесі Українки, так і І. Світличного.

Перспективи подальших розвідок. Перспективою дослідження є екзистенціально-діалогічне прочитання циклу "Пленер" І. Світличного в цілому.

Література