Іван Світличний, Леся Українка, Євген Плужник: діалог текстів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Іван Світличний, Леся Українка, Євген Плужник: діалог текстів

Ганна Токмань

Ганна Токмань доктор педагогічних наук, професор, професор кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Стаття присвячена сонетам Івана Світличного. Художні тексти інтерпретуються на рівнях екзистенціального смислу і поетики. Авторка аналізує лірику Івана Світличного, написану в ув'язненні. Об'єктом дослідження є сонети «Відчай» і «Мовчання», які входять до збірки «Ґратовані сонети», виданої у Мюнхені 1977року (Федеративна Республіка Німеччина). Увагу сфокусовано на мотивах неволі і екзистенційного вибору. Стаття містить зіставлення поетичних текстів Івана Світличного з текстами Лесі Українки і Євгена Плужника. Проведено екзистенціально-діалогічне прочитання поезії. Актуалізовані теорії Мартіна Гайдеґґера і Яна Клочовського.

Ключові слова: сонет, ув'язнення, інтерпретація, екзистенціальний смисл, поетика, мотив, діалог.

Статья посвящена сонетам Ивана Светличного. Художественные тексты интерпретируются на уровнях экзистенциального смысла и поэтики. Автор анализирует лирику Ивана Светличного, написанную в заключении. Объектом исследования являются сонеты «Отчаяние» и «Молчание», которые входят в сборник «Заточенные сонеты», изданный в Мюнхене в 1977 году (Федеративная Республика Германия). Внимание сфокусировано на мотивах неволи и экзистенциального выбора. Статья содержит сопоставления поэтических текстов Ивана Светличного с текстами Леси Украинки и Евгения Плужника. Проведено экзистенциально-диалогическое прочтение поэзии. Актуализированы теории Мартина Хайдеггера и Яна Клочовского.

Ключевые слова: сонет, заключение, интерпретация, экзистенциальный смысл, поэтика, мотив, диалог.

The article is devoted to the sonnets of Ivan Svitlychny. Artistic texts are interpreted on the levels of existential meaning and poetics. The author analyzes works written in prison. The object of the study is the sonnets “Despair ” and “Silence”, included in the book “TwistedSonnets”, published in Munich in 1977 (Federal Republic of Germany). Attention is focused on the motives of captivity and existential choice. The article contains a comparison of Ivan Svitlychny's poetic texts with the texts of Lesya Ukrainka and Yevhen Pluzhnik. An existential-dialogic interpretation of the text has been carried out. The theories of Martin Heidegger and Yan Klochovsky are used in the article.

Ivan Svitlychny (1929 - 1992) - an outstanding figure in Ukrainian culture, a public figure, a scientist, a poet, a translator. Sonnets of Ivan Svitlychny “Despair” and “Silence” contain existential motives. The poet depicted a person in a threshold situation, criticized the reality of a totalitarian state. In the sonnet “Despair” the lyrical hero opposes a society that has lost its moral orientation. In the sonnet “Silence” poetic words have their own existence, a free poet is a heretic.

I. Svitlychny conducts creative dialogues with other poets. Sonnets of Ivan Svitlychny “Despair” and “Silence” have epigraphs from Lesya Ukrainka's works. These Lesya Ukrainka's works have different connections with the sonnets of Ivan Svitlychny. The basic level of communication is axiological. Heroes of works are in similar situations, they make identical existential choice, have common spiritual values. The motive of suffering is expressive in the works of Lesya Ukrainka and the works of Ivan Svitlychny. The authors violate the artist's problem under conditions of slavery. The poets reflected the impossibility offreedom of speech in the enslaved country.

Yevgen Pluzhnik - one of the most beloved poets of Ivan Svitlychny. The motives of despair and silence are expressive in Yevhen Pluzhnik's poetry. The works of Ivan Svitlychny are original, the poet has created vivid unique images, had a unique individual style. The community of values, fate and aesthetic principles underlies a friendly dialogue. The poets became victims of repressions in the Soviet Union, their works are intellectual, concise, oriented to existential problems.

Key words: sonnet, imprisonment, interpretation, existential meaning, poetics, motive, dialogue.

Література опору в Україні здавна відігравала велику роль у розвитку письменства, і не тільки: вона рухала і естетичну, і політологічну думку суспільства, відкривала очі на колоніальну дійсність нації, вчила критичному мисленню, пробуджувала патріотизм і формувала демократичний світогляд. Поезія дисидентів-шістдесятників, в'язнів сумління, - яскравий феномен вітчизняного письменства, діалогічно пов'язаний зі творчістю попередників: інтелігенції, яка прагнула національного визволення України від царської Росії; репресованих поетів Розстріляного Відродження; вимушених політичних емігрантів.

Іван Олексійович Світличний (1929-1992) - видатна постать української культури, громадський діяч, науковець, поет, перекладач. Різні грані його творчості й політичного чину розглядали такі дослідники, як Біловус Л., Глузман С., Дзюба І., Добрянська І., Качуровський І., Коваленко Г., Колошук Н., Коцюбинська М., Кошелівець І., Москаленко М., Неживий О., Павличко Д., Салига Т., Сверстюк Є., Славутич Я., Соловей Е., Стус В., Тарнашинська Л., Ткаченко А. та інші. Тарас Салига підкреслив актуальність усіх граней творчості Івана Світличного: «Адже сьогодні до імені Івана Світличного апелюємо як до історичної особистості, як до національно-духовного критерію, до сподвижника українського ренесансу... Наприклад, Є. Сверстюк називає його руйначем “теорії соцреалізму і детонатором теорії партійної літератури”, І. Дзюба - поетом “суворого обов'язку й честі до свого часу і своїх сучасників”, І. Кошелівець - “поетом запроектованим на велике”, М. Коцюбинська - “найчільнішою організовуючою постаттю в культурному Ренесансі 60-х років”» (Салига, 2011: 13). Багатоаспектного вивчення потребує поезія І. Світличного, лірика й поеми. Метою цієї розвідки є екзистенціально-діалогічне прочитання творів «Відчай» і «Мовчання» зі збірки «Ґратовані сонети», зокрема дослідження екзистенціальних смислів текстів та їхніх діалогічних зв'язків зі творами Лесі Українки і Євгена Плужника.

Екзистенціалізм і діалогіка, які стали засадами дослідження, мають точки перетину. Сучасний польський учений Ян Анджей Клочовський розв'язує цю проблему так: «Як ідентичність особи стосується її діалогічності? Вже сама постановка проблеми підказує думку, що суттєвий стрижень буття людини має парадоксальні риси. Хоча думки можуть здаватися на перший погляд суперечливими, я є собою через себе, але і через іншого» (Клочовський, 2013: 134). У сонетах І. Світличного ядро «Я» суб'єкта лірики можна усвідомити не тільки завдяки проникненню в його самоідентифікування, а й простеживши діалог зі співзвучними текстами поетів, досвід яких він засвоював, зокрема Лесі Українки і Євгена Плужника.

Уже назва сонета «Відчай» готує читача до сприймання важкого емоційного стану, який психологи характеризують як втрату останньої надії, віри, усвідомлення цілковитої безвиході, прийняття особистістю фіаско, неспроможності щось змінити на краще.

Твір має епіграф: «І я подумаю, що в світі все мана / І на землі ніде нема святині». Ці рядки з вірша Лесі Українки «О, знаю я, багато ще промчить...» (цикл «Невольничі пісні») частково привідкривають безнадію, в яку падає душа ліричного героя І. Світличного: втрачається віра в існування на землі чогось світлого серед людей. Леся Українка використовує образ мани, який потім у тексті свого сонета повторить І. Світличний. Мана загострює відчай, робить його болючішим, адже означає втрату ілюзій, надії на те, що святиня на землі таки є.

Обидва катрени сонета містять думку, яка призводить героя- інтелектуала до відчаю. Хоч поет і називає цю думку підлою, проте її важко позбавитися, адже вона всюдисуща і прихована, мов шашіль, її викликають життєві реалії, факти повсякдення, відтак вона точить свідомість. Це гадка про слабкість, а може, й ілюзорність цінностей, відомих як вічні й загальнолюдські. Створюючи мовну формулу світу, автор додає до Лесиної візії ще один образ - біблійний: «Весь світ - марнота і мана» (Світличний, 2008: 143). Називаючи антицінності, які перемагають у світі, поет ховає в підтекст свої цінності, втрата яких і розкриває перед ним безодню відчаю. Які ж цінності прочитуються за антицінностями, що їх мозок поступово визнає панівними, а може, і єдиними у людей навколо?

За образом марноти прочитуємо захитану переконаність у існуванні чогось вічного, непроминального; за маною - прагнення до щирості, правдивості людини. За спостереженням «Шпана чи лицар - честь одна: / Гризуться всі за пайку їдла» (Світличний, 2008: 143) - бажання бачити гідність і шляхетність хоча б у тих, хто її маніфестує. Тим же підтекстовим шляхом виражено цінність вірності в коханні й дружбі: «І відцурається жона, / І друг продасть за копу срібла» (Світличний, 2008: 144). Питання справжніх, духовних вартостей присутнє в тексті як підтекстове заперечення підсумку, сформульованого підлою душею.

Весь світ гармонії і світла

Не вартий мерзлого лайна (Світличний, 2008: 144).

Поет передає межове приниження ідеалів, вироблених людством упродовж тисячоліть, - гармонії, яку античні мудреці піднесли як основу краси, та світла, принесеного євангелістами як гуманність.

По завершенні підлої думки поет зображує екзистенційну ситуацію, в яку потрапило «Я» ліричного героя, поведінку цього «Я», усвідомлення екзистенційного вибору, що постав, і сам вибір.

Ніде ні святощів, ні свята...

Душа заскимлить, з тями стята.

Та, Господи, не доведи -

З розпуки, з відчаю, зі страху -

Покласти честь свою на плаху!

Вже краще голову клади (Світличний, 2008: 144).

Людина переживає екзистенційну ситуацію порожнечі. Душа страждає («з тями стята») через жорстке зіткнення власних світоглядних засад з реальністю, у якій їх зневажено. У молитовному зверненні до Господа ліричний герой просить наснаги зберегти своє «Я» - честь (самототожність, гідність, цінності). Інакше - його вибір смертний.

У Євгена Плужника, шанувальником поезії якого був І. Світличний, також є вірш з провідним мотивом відчаю - «Знесилений, німий, бездушний майже...». Автор зображує смерть як вільний вибір людини. У поезії відтворено завершальну картину лицарського двобою. Змагалися герой та його відчай. Відчай переміг, він, за законом честі, мусить виконати останнє бажання переможеного. Герой просить не пощади, а смерті, бо смерть змиває ганьбу і перетворює поразку на славу.

Знесилений, німий, бездушний майже,

Я впав тобі до ніг... Збагни і тям!

Ти переміг! Ти подолав! Так дай же

Уславити поразку небуттям!(Плужник, 1988: 312)

Одна мить існування душі «розіграна» поетом як ціла драма, трагічна і висока.

Відчай, лицарство, честь, смерть присутні й у сонеті І. Світличного (можливо, під впливом Є. Плужника), проте описана екзистенційна ситуація інакша. Людина Світличного втрачає не віру в життя, а віру в людей. Єднає двох ліричних героїв самоповага, ясне, без ілюзій, усвідомлення власної екзистенційної ситуації і рішучий вибір гідного з неї виходу, хай і тотожного загибелі.

У поетиці твору дисидента-шістдесятника бачимо подібне ейдетичне звернення до середньовіччя: Є. Плужник малює картину лицарського двобою, І. Світличний - страту на пласі. Плужників герой має вибір: жити у неславі чи загинути, герой Світличного - яку частину свого «Я» віддати небуттю, честь чи життя. Обоє вибирають загибель, а не втрату честі.

Діалог з Лесею Українкою, заявлений у епіграфі сонета І. Світличного, має смисловий і поетикальний аспекти. Два рядки епіграфа взято зсередини вірша Лесі Українки «О, знаю я, багато ще промчить.», у якому розгортається лихе передбачення ліричною героїнею своєї долі.

У цій долі - розпач, подібний до того, який переживає в'язень - суб'єкт лірики І. Світличного, бо це розпач через утрату віри в добрий світ людей, до якого додається ще можлива зневіра у власні творчі сили. Поетка через вишукані, глибоко психологічні метафори передає візії свого екзистенційного майбуття: «Багато ще надій із серця облетить», «Не раз мене обгорне, мов туман, / Страшного розпачу отрутнеє дихання», «І очі глянуть у бездонну яму» (Українка, 1975: 139). Кульмінацією відчаю стане відмова від доброї думки про світ, зневіра в існування духовних цінностей.

Не раз мій голос дико залуна,

Немов серед безлюдної пустині,

І я подумаю, що в світі все мана І на землі нігде нема святині (Українка, 1975: 139).

Леся Українка, як пізніше і Є. Плужник, і І. Світличний, малює зриму картину з навіюванням середньовіччя: прокляті дні приведуть «лихої смерті грізную примару». Приречену на духовні й фізичні страждання жінку хвилює питання: як прийняти вогонь страждань, як відреагувати на прихід примари смерті? Вона відмовляється від сліз і благань, її вибір - зустріти муки як гарт духу, вийти з них сильнішою, новою. Афористично, цілком по-Лесиному, лунають слова: «<...> вогонь той загориться, / Де жевріє залізо для мечей, / Гартується ясна і тверда криця» (Українка, 1975: 140). Страждання, зневіра в людях, бачення світу як мани, земля без святинь для мужньої жінки - вогонь для загартування криці свого «Я», утвердження системи цінностей у ньому.

Як і людина Світличного, лірична героїня Лесі Українки розуміє, що існування - це лише можливості, вибір здійснюватиметься у відповідну мить, і чи стане він таким, як думається наперед, на сто відсотків невідомо, бо мить буде межовою, важкою. Але можна оцінити можливі варіанти - і поетка це робить категорично й суворо (цю суворість ставлення до себе перейняв І. Світличний).

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

Скажіть тоді: нова людина народилась;

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась! (Українка, 1975: 140).

Іван Світличний не повторює мотивів, думок і почуттів, не копіює образи з поезії Лесі Українки. Він зустрінув у Лесиному вірші зображення екзистенційного стану, цікаве йому, актуальне для нього, і занурив свого ліричного героя у подібне переживання - відчай, хай в інших життєвих обставинах, проте з подібними загрозами і варіантами поведінки. Обоє страждають, у муках можлива зневіра у духовні цінності і, як наслідок, утрата себе. Вибір тотожний: попри біль збереження себе і свого бачення світу, що передано через образи незломленої криці в Лесі Українки і збереженої від плахи честі в Івана Світличного.

До сонету «Мовчання», який у збірці «Ґратовані сонети» йде після «Відчаю», автор також подав епіграф з Лесі Українки. Зазначимо, що фахівець-філолог добирав рідкісні в інтертекстуальному полі українських художніх текстів висловлювання поетки, не загальновизнані афоризми, а вирази, які, на нашу думку, привабили його глибокою екзистенційністю, зокрема ті, які виражають пороговий стан людини. Чому, зрозуміло: для ліричного героя «Ґратованих сонетів» він неуникний.

Цей сонет має епіграф, смисл якого перегукується з положенням теорії Мартіна Гайдеґґера про казання і мовчання як модуси мовлення, що є одним з екзистенціалів. Леся Українка виразила страждання людини в пороговому стані, коли мовлення виражає сутність існування - іноді мовчанням більше, ніж казанням: «Кров'ю вуста обізвались /1 заридали мовчанням». Саме про це й писав М. Гайдеґґер, стверджуючи у фундаментальній для екзистенціальної філософії праці «Буття і час»: «Тільки в справжньому мовленні можливе власне мовчання. Щоб зуміти мовчати, присутність повинна мати що сказати, інакше кажучи, вона повинна мати в розпорядженні власну і багату розкритість самої себе.

Ось тоді умовчання перетворює на очевидну і підважує “балаканину”. Умовчання як модус мовлення артикулює зрозумілість присутності з такою первинністю, що з нього виростає справжнє вміння чути і прозоре буття-з-іншими» (Гайдеґґер, 1997: 165). Героям Лесі Українки - Елеазарові з драматичної поеми «Вавілонський полон» (звідки взято епіграф), політичному в'язню з віршів Івана Світличного притаманне саме таке, автентичне мовлення, тож і мовчання у них справжнє, наповнене, прозріле.

І. Світличний вибрав за епіграф рядки екзистенціальні за змістом і оригінальні за художньою формою, способом мовного вираження. Пороговий стан зображено парадоксально, за допомогою катахрези: слова ототожнюються з кров'ю, а властивості мовчання переносяться на ридання. У якому контексті вжила поетка ці катахрези скажемо нижче, а наразі ці рядки прочитуються як вступні, настроєві, асоціативні перед авторським текстом сонета. Вони жахають читача страдницькою силою і заінтриговують парадоксальністю її прояву.

Слово і мовчання в умовах неволі - предмет художнього дослідження поета-дисидента. У цьому сонеті І. Світличного цікавить не суспільне значення слова, а екзистенційні переживання людини, яка вимушена мовчати. Чому? Думаю, бо говорити, виражаючи себе, - марно: твої слова не підуть у широкий світ, їх почують тільки тюремники і використають проти в'язня. Автор створює образ творця заблокованої поезії - митця, для якого слово - сенс існування, проте вимовити його він не може.

Поет І. Світличного - громадянин, його слова - «для доблесті, для чину» (Світличний, 2008: 144). Поетичне слово як образ є самодостатнє, здатне на власне існування, вчинки, почуття, хоча пов'язане зі своїм творцем глибинним екзистенційним зв'язком. Слова неспокійні, їм потрібен рух назовні, вони прагнуть вільного життя, самореалізації у світі. Справжнім існуванням для них є існування у звукові: щоб бути почутими, вони мають пролунати - як дитина народитися. До звучання, як до єдиної мети, вони рвуться з душевного простору свого творця.

<...>Нуртують, рвуться на язик.

Прорватись в звук! Прорватись в крик!

Хоч пошепки! Хоч для почину! (Світличний, 2008: 144)

І. Світличний застосовує граматичні та фонетичні засоби виразності: нагнітає дієслова, вдається до повторів, застосовує алітерації [р], [в], а в останньому з наведених рядків - шиплячих [ч], [ш]. «Хоч пошепки! Хоч для почину!» нібито контрастує з бажаним криком, проте єднає крик і шепіт значно більше, ніж відрізняє, адже, мовлені тихо чи голосно, слова набувають шанс бути почутими, можливість увійти до свідомості інших людей, щось змінити в їхньому світогляді, спонукати до дій - тільки тоді слова стануть чином, а їх творець виявить доблесть.

Поет, герой вірша І. Світличного, - єретик, який усвідомлює своє протистояння панівній догмі, ідеології, дотримання якої контролюється репресивними методами. Тут дискусія, відкрите змагання аргументів неприпустимі. Тож другий катрен написано іронічно: самокпин містить у ролі вторинної, основної для іронії номінації переконаність у правдивості поета, незаангажованості його слів. Іронічно сказано про внутрішню, мовчазну рішучість митця, його екзистенційний вибір - творити.

А там... не втерпить єретик,

Слова лоскочуть голубину Наївність уст. Нема ні впину,

Ні стриму їм <...> (Світличний, 2008: 144).

Процес творення автор зображує за такою художньо концепцією: поет має дар, слова нуртують у ньому; потрібен його екзистенційний вибір, аби наважитися на творчість, адже вона єретична; твір є самовираженням автора, слова сущі у його подобі; народжені авторовим «Я», слова починають власне існування, прагнуть незалежності, виголошення, а значить - можливості бути почутими. Епітет «голубину наївність уст» уподібнює поета до птаха, адже співати - їхнє призначення від Бога.

Протиборство слів і мовчання досягає кульмінації в першому терцеті сонета: автор ототожнює поетове мовчання з убивством (задушенням) дитини в утробі матері. І. Світличний експресіоністично змальовує жахливу картину знищення слів у зародку.

<...>а ти не звик

Їх, сущих у твоїй подобі,

душити в зародку, в утробі.

Смертельний зашморг - німота (Світличний, 2008: 144).

Мовчання в ґратованому сонеті - це вимушена, присилувана німота. Мотив смерті, з'явившись у кінці першого терцета, переходить, хоч і неоприявлений, у другий, кінцевий терцет.

Слова киплять, зухвалі, горді.

Та кляпом вкляк язик у горлі,

І кров'ю запеклись уста (Світличний, 2008: 144).

Метафора Лесі Українки набуває конкретизації, міфологізованого пояснення. Заблоковані нерухомим язиком у горлі, наче в печері, живі слова стікають кров'ю, яка просочується через вихід з печери - «І кров'ю запеклись уста». І. Світличний розповів трагічну історію (недаремно сонет у ліриці порівнюють з романом у епосі) зухвалих і гордих Слів. Кого звинувачувати в їх загибелі? Поета-в'язня? Ні, адже це і його загибель, слова - часточка його самого, зачаті, але не народжені діти. Винні ті, хто поневолює, заґратовує людину і слово.

Сонет «Мовчання» пояснює історію написання збірки «Ґратовані сонети», це ж про їхнє народження, шлях на волю, стікання кров'ю ідеться у творі-сповіді. І. Світличний зміг подолати німоту, на яку його прирекли, а читач зрозумів ціну кожного написаного ним, як і соузниками, слова.

В'язень брежнєвських таборів шанував поезію Є. Плужника - жертви сталінських катівень, проте шанувати для бунтівливого шістдесятника означало не наслідувати, а вступати в діалог - погоджуватися і сперечатися, захоплюватися і іронізувати, переосмислювати образ або контрпоетикально творити з точністю до навпаки. В аналізованому творі автор іде інакшим шляхом, ніж співець тиші й мовчання Євген Плужник. Поет Розстріляного Відродження насмішкувато ставився до слів з кількох іронічно виражених у віршах причин: 1) поети їх горнуть надто багато - «замети цілі», ці замети затуляють сутність; 2) слова належать усім, тому загрожують автентичності мовлення, самовираженню («Бо що тоді слова готові,/ Коли сприймаєш без кінця / Все те, що не дається мові / Й не потребує олівця?»(Плужник, 1988: 272); 3) є речі, (думки, відчуття, емоції, стани), яких уповні не виразити вслові - «Що слова, коли серце повне!» (Плужник, 1988: 278).

Мовчання в ліриці Є. Плужника відіграє роль вимірювання істинності мовлення. Поет пише: «От! І не треба ніяких слів! - / За мовчанням вщерть зголоднів» (Плужник, 1988: 124). На тлі своєї епохи, ущерть заповненої закликами знищити й обіцянками збудувати, Плужникова промовиста тиша була опозиційною. Опозиційність тоталітарній владі, вірність собі у слові й мовчанні єднають творчість Євгена Плужника й Івана Світличного. А ще - лаконічність як риса стилю, вони обидва вливають у вірш мовчання, задаючи цим міру сказаному і збагачуючи його недомовленим, тим, що домислить, довідчує читач. Плужників принцип «Що менше слів, то висловитись легше» прийняв і Світличний.

В аналізованому сонеті Іван Світличний оцінює мовчання за тими самими, що і Є. Плужник, критеріями екзистенціальності, але з іншого погляду - існування поезії в умовах заблокованості, коли є проблемою (а то й смертельною небезпекою) донести до читача «Хоч пошепки!» свою правду-творчість.

І. Світличний починає (в епіграфі) і завершує (у власному тексті) сонет «Мовчання» словами Лесі Українки з драматичної поеми «Вавілонський полон» (1903). Які смисли прочитуються в діалозі поета- шістдесятника з видатною поеткою початку століття? Підкреслимо, обоє жили в умовах заблокованої української культури, проте радянський режим був безжальніший за царський і поетів карав жорстокіше. Леся Українка традиційно для себе звертається до класичного сюжету, тримаючи в підтексті паралель з Україною. Зображено тяжкий невільницький період з історії єврейського народу, який почався із захоплення вавілонським царем Навуходоносором ІІ Єрусалима (597 р. до н. е.) і тривав по 539 р. до н. е. До Вавілона було переселено велику частину євреїв. Авторка широко використовує образи з біблійних книг, присвячених стражданням вигнанців з Юдейського царства.

Лесі Українка розповідає історію народу, ставлячи в центр уваги проблему співця у неволі. Іван Світличний малює екзистенційну мить у існуванні такого ж поета-бранця. Авторка «Вавілонського полону» дає історичний контекст народження закривавленого поетичного слова: на початку драматичної поеми показано сцени індивідуальних трагедій поневолених людей - вони голодують, їх скалічено на роботах, доведено до божевілля, дітей забрано в рабство, тож щастям для чоловіків є «Умерлих не катують вороги», а для жінок - «Щасливе лоно, що не знало плоду» (Українка, 1976: 150). Між ними поет Елеазар, який, як і всі, приходить з роботи, несучи родині кусень хліба, проте саме його іудеї звинувачують у зраді й безчесті. Поетка висвітлює особливості творчої праці митця, його статус у суспільстві, роль у долі нації. Народ переконаний, що слово не рівнозначне іншим засобам заробляння на прожиття.

Бо шнур, лопата, рало та сокира в руках людських - людські раби, а слово в устах пророчих мусить тільки богу служити - більш нікому (Українка, 1976: 156).

У сонеті І. Світличного «Мовчання» слово також щось особливе, те, що живе, має власне існування, історію, емоції, характер; призначення слів - «для доблесті, для чину». Драма митця в поемі Лесі Українки полягає у вимушеному служінні мистецтва ворогові; драма ліричного героя «Мовчання» - у вимушеному блокуванні слів самим автором.

Який смисл образу, взятого І. Світличним за епіграф, у контексті поеми Лесі Українки? «Кров'ю вуста обізвались / І заридали мовчанням» (Українка, 1976: 165) - це фраза з пісні, яку співає своєму нещасному народові Елеазар. Болісно переживши образи від людей («Бридкий плазе, / Чого приліз сюди з того кубла?» (Українка, 1976: 153), виправдавшись перед ними під час громадського суду (він співав на вавілонському майдані пісні чужою мовою про чужу історію, не звеличував ворогів, не ніс їм багатств свого народу), молодий пророк співає рідною мовою рідному народові - і зворушує слухачів до сліз. Елеазар починає творити-співати спонтанно, у відповідь на звинувачення: «Так ти за чужомовними словами / забудеш промовялть “Єрусалим”» (Українка, 1976: 163). Він на очах товариства творить пісню про рідний народ рідною мовою. Це такі самі слова - для доблесті, для слави, як і ті, що народжуються в еретика І. Світличного. Елеазар оскаржує лиху долю свого народу, творячи притчові історії-куплети: про відрубану ворогом правицю воїна, про спалені сусідом виноградник і садочок, і врешті - про себе, уярмленого митця. У грізному сні він бачить, як потрапив до рук ворогів найлютіших, які не калічили ні рук, ні ніг, ні очей, «тільки язик мій, язик - / здавсь ворогам на поталу!» (Українка, 1976: 164). У пісні Елеазара язик вирвано, тому слова не можуть прозвучати, тому замість них на вустах - кров.

Хтів я промовити слово,

хтів я хоч голос подати -

кров'ю уста обізвались,

і заридали мовчанням! (Українка, 1976: 165)

У Лесі Українки це, зрозуміло, метафора, що параболізується. В образній історії ненароджених слів пера Світличного ніхто язика не вириває - «кляпом вкляк язик у горлі», тут діє самоцензура, для порятунку життя, як і виступи Елеазара на вавілонському майдані. Кров запеклася на вустах і одного, і другого співця, бо йдеться про драму, а то й трагедію поета в ситуації неволі рідного народу. Мовчання - лихо для митця, чи він мусить мовчати, чи співати пісень чужою мовою для ворогів-чужинців.

Щодо поетики, Леся Українка також починає свій твір з образу крові, читаємо ремарку: «Розлога рівнина. Червоний захід зміняє в кров широкі води Тігру та Єфрату <...>» (Українка, 1976: 148). Далі в тексті «Вавілонського полону» семантика кривавого кольору буде розкрита, як і в сонеті «Мовчання».

Отже, сонети Івана Світличного «Відчай» і «Мовчання» містять екзистенціальні мотиви, зображують людину в пороговій ситуації, критично осмислюють дійсність тоталітарної держави. У сонеті «Відчай» ліричний герой протистоїть утраті святощів у суспільстві, у «Мовчанні» лейтмотивом є існування не суб'єкта лірики, а слів, які прагне сказати митець-єретик. І. Світличний веде творчі діалоги з поетами, якими захоплювався, зокрема з Лесею Українкою і Євгеном Плужником.

Обидва названі сонети мають епіграфи з творів Лесі Українки, зв'язок текстів, процитованого і власного, значно глибший, ніж використання одного образу (думки, почуття, візії). Головним рівнем зв'язку є аксіологічний, подібними є ситуації, у які потрапили герої творів, тотожними - цінності, вірність яким вони вибрали.

Євген Плужник посідає особливе місце в культурології шістдесятників, проаналізовані тексти І. Світличного (як і багато інших, передовсім поема «Архімед (за Плужниковим “Галілеєм”)» вступають у художньо-філософський діалог з мотивами відчаю і мовчання в ліриці поета Розстріляного Відродження. Якщо художньо виражену думку Лесі Українки І. Світличний розвиває, видозмінює, нюансує, то з Є. Плужником полемізує, грається його словами і образами, застосовує конрапунктивну поетику. В основі цього товариського діалогу лежить почуття дивовижної спільності цінностей, долі, естетичних принципів, тож іронія, звернена до мотивів поезії Плужника, - це й самоіронія.

Перспективою дослідження є екзистенціально-діалогічне вивчення інших поетичних текстів Івана Світличного.

Література

світличний поезія дисидент художній

1. Клочовський Я. Філософія діалогу: пер з пол. Київ, 2013. 224 с.

2. Плужник Є. Поезії. Київ: Радянський письменник, 1988. 415 с.

3. Салига Т. «...В мільйонних митях жити як в одній...» (Іван Світличний без часових кордонів). Українське літературознавство. 2011. Випуск 73. С. 11-27.

4. Світличний І., Світлична Н. З живучого племені Дон Кіхотів / упоряд.: М. Коцюбинська, О. Неживий; авт. передм., авт. прим. М. Коцюбинська]. Київ: Грамота, 2008. 816 с.

5. Українка Л. Зібрання творів у 12 т. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1975. 448 с.

6. Українка Л. Зібрання творів: у 12 т. Т. 3. Київ: Наукова думка, 1976 . 400 с.

7. Хайдеггер М. Бытие и время: пер. с нем. Москва: Аб Маіпет, 1997. 452 с.

References

1. Klochovsky Ya. Filosofiya dialog: translated from Polish, Kiev, 2013, 224 P.

2. Pluzhnik E. Poezii [Poetry]. Kiev: Soviet writer, 1988. 415 P.

3. Saliga T."...In millionth moments to live as in one..."(Ivan Svetlichny without time limits). Ukrainian literary studies. 2011. Issue 73. Pp. 11-27.

4. Svetlichny I., Svetlichnaya N. from the living tribe of Don Quixotes / comp.: M. Kotsyubinskaya, O. Nezhivy; author's Prem., author's note. M. Kotsyubinskaya]. Kiev: Gramota publ., 2008. 816 P.

5. Ukrainka L. Collected Works in 12 volumes. Vol. 1. Kiev: Nauchnaya Dumka, 1975. 448 P.

6. Ukrainka L. Collected Works: in 12 volumes. Vol. 3. Kiev: Nauchnaya Dumka publ., 1976 . 400 P.

7. Heidegger M. Being and time: trans. with him. Moscow: AB May pet, 1997, 452 P.

Размещено на Allbest.ru