Особливості мови і стилю новел Василя Стефаника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького

Філологічний факультет

Кафедра української мови

КВАЛІФІКАЦІЙНА (ДИПЛОМНА) РОБОТА

на здобуття ступеня вищої освіти «магістр»

Особливості мови і стилю новел Василя Стефаника

Виконала: Воробей К.М.

Керівник: к.філол.н., доц.Митяй З.О.

Рецензент: Юрченко Т.Г.

Мелітополь - 2021 року



ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. НОВЕЛИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА В КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ
• 1.1 Літературна діяльність В.Стефаника, як майстра експресіоністичної новели
• 1.2 Новела, як жанр літератури
• 1.3 Особливості новелістичної творчості В.Стефаника

РОЗДІЛ 2. СТИЛІСТИКА НОВЕЛ В.СТЕФАНИКА

2.1 Особливості ідіостилю Василя Стефаника

2.3 Засоби створення стилю художнього тексту

РОЗДІЛ 3.МОВНІ ЗАСОБИ, ЩО ФОРМУЮТЬ СТИЛІСТИКУ НОВЕЛ В.СТЕФАНИКА

3.1 Мовні особливості новелістичних творів В.Стефаника

3.2 Лінгвостилістичний аналіз мовних особливостей у творчості В. Стефаника

3.3 Образні засоби створення індивідуального стилю В.Стефаника

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Кінець ХІХ - початок ХХ століття в українській літературі був періодом оновлення змісту та форми художньої творчості, переосмислення традиційних способів зображення світу. Найбільш придатною для формально-змістових модифікацій виявилася мала проза, в якій спостерігається динаміка в межах жанрових парадигм, виникнення нових жанрових різновидів.

Рвучким та напруженим був темп в суспільно - політичному житі в кінці ХІХ початку ХХ ст. Події першої жовтневої революції, вибух світової війни в 1914р, ускладненість ідеологічної боротьби - все це надзвичайно урізноманітнювало життя, впливало на світогляд письменників, давало їм для художнього освоєння все новий і новий матеріал, який вимагав художніх пошуків у зображенні бурхливої, складної та мінливої дійсності, що зумовили нерівномірність еволюції жанрів, особливо роману. Але мала проза таїла в собі велику потенційну силу.

При освоєнні нових пластів життя у своїх наймобільніших, проникливих формах мала проза виявилась особливо функціональною. Вона сягає в усі складові суспільного організму, відгукується на епохальні політичні зміни та події - революцію і війну, і відбиває глибинні соціальні процеси села й міста, художньо досліджує прояви соціальної та індивідуальної психології нескінченної галереї типів епохи, які репрезентують усі класи, стани й суспільні прошарки, показує ідеологічні розпуття, набуваючи естетичності своєї структури, вдосконалюючи інструментарій пізнання людського буття.

Поруч з нею успішно плекаються роман і повість, але все ж новелістика превалює над великою прозою. Твори малої прози, посилюючи свою дієвість у міцно об'єднаних композиційно та ідейно цілеспрямованих циклах, перебрали на себе функцію повісті чи роману. Українська новелістика набула нових рис - якості суспільно-проблемного жанру.

Василь Стефаник (1871--1936) належить до тієї частини українських письменників, котра, всуціль подолавши побутовий етнографізм і стилізовану під народне життя описовість, вивела національне письменство на найвищий для того часу рівень його розвитку.

Творчість В. Стефаника - видатне, новаторське й до певної міри етапне явище в історії української мови та літератури. Дослідники з різних країн уже писали про важливу роль цього художника слова у створенні нового типу малої прози, де гранична змістова наповненість самопізнання і боротьба з небуттям, з дематеріалізацією традиційного селянського світу перебувають в органічному зв'язку зі словесним озвученням людських, духовних голосів тієї реальної дійсності. Увиразнено лаконічна, чітко окреслена локалізовано, така проза водночас спроможна була на глибинний і всебічний соціально-психологічний аналіз життя українського, зокрема покутського, села.

Своєрідність й оригінальність творів Василя Стефаника науковці цілком справедливо пов'язували з новаторством їх жанрової форми, драматизму, ліризму, музичності тощо. При визначенні художнього методу письменника вони часто прагнули довести його власне реалістичний характер, різко відмежовуючи витворену прозу Василя Стефаника від сучасного йому модернізму.

Ці явища певним чином осмислені у працях В. Агеєвої, Ф. Білецького, Т. Гундорової, І.--Денисюка, Н. Калениченко, В. Костюка, Ю. Кузнєцова, С. Павличко, В. Фащенка, С. Хороба, Н. Шумило та ін.

Стиль новели вимагає особливої організації текстового матеріалу. Специфіка мовнообразного континууму відчутна на всіх рівнях в ієхрархії в системі мови.

Головним завданням сьогоднішнього вивчення творчості Василя Стефаника є всебічне (літературознавче й мовознавче), ідеологічно не заангажоване і неупереджене дослідження поетики його малої прози, що повною мірою відображала в собі специфіку не лише жанру, але й художнього мислення, світоглядних позицій, принципів втілення естетичного ідеалу.

Письменник глибоко відчував мову. Він був наділений тонким поетичним розумінням того, що мова з її інтонаціями, ритмом, мелодикою часто є інструментом відображення найбільш потаємних душевних рухів.

Щоб правильно оцінити Стефанкове слово, треба опрацювати той матеріал, з яким працював письменник, а це значить знати його мову, той діалект, яким він користувався і який він високо оцінював в першій добі своєї творчості, а саме покутський діалект. Мова В.Стефаника є варіантною, засвідчуючи тим самим і глибоке знання її письменником як геніальної мовної особистості і стан розвитку української мови на той час взагалі. Чимало дослідників, таких як І.З.Петличний, П.П.Плющ, І.Г.Матвіяс вважає, що Стефаникові був властивий мовний дуалізм: персонажі говорили діалектом, авторська ж мова була літературною.

Покутська говірка входить у художній твір не як поодинокі лексичні, фразеологічні та ін. вкраплення, а як суцільний звуковий текст і єдино можлива форма мовного самовираження оповідача.

І.Франко, мов справжній фахівець-діалектолог, відзначив, що в покутському діалекті «більше схожості із загальною літературною мовою, ніж у гірських гуцульських говірках». Оригінальний і глибоко поетичний талант прогресивного письменника Василя Стефаника на базі покутського діалекту зміг створити картини - шедеври художньої літератури і забезпечити їм всенародну і міжнародну славу.

Мова персонажів у його творах максимально наближається до усного мовлення селян, вона зберігає лексику, фразеологію, синтаксис летючого діалога та місцеві мовні особливості.Тому при комплексному розгляді творчості письменника необхідне, осмислення взаємодії української літературної мови і південнозахідних діалектів в новелістиці В. Стефаника

Тому у ракурсі мовознавчої проблеми існує потреба в конкретизації та поглибленому аналізу малої прози В. Стефаника. Не зважаючи на те, що новелістику письменника розглянуто в багатьох історико-літературних та теоретичних аспектах, проте менше уваги приділялось її розгляду в комплексному підході.

Літературні розвідки, критичні відгуки, присвячені творчості В.--Стефаника, стосувались здебільшого вивчення загальних дискусійних питань методу, стилю, психологізму, проблеми успадкування чи заперечення літературної традиції. Проте саме, аналіз стильових та стилістичних домінант творчої манери новеліста, зосередження на синтаксичній та лінгвостилістичній організації творів митця, дають можливість запропоновати огляд ключових ознак, щорозривають в повній мірі манеру мовлення В.Стефаника та художнє мислення в цілому.

Дослідження стилістичного потенціалу синтаксичних структур, дозволяють максимально лаконічно передати місткість змісту творів письменника, та слугувати переконливим доказом оригінальності жанру новели та засвідчувати його вправність, витончений мовнообразний артистизм у широкому спектрі літературних творів.

Мета дипломної роботи - дослідити особливості мови та стилю текстів В. Стефаника та на основі цього виявити своєрідність авторської ідейно-естетичної свідомості.

Згідно з поставленою метою дипломна робота передбачає вирішення таких завдань:

- осмислити теоретичні аспекти родово - жанрового синтезу (взаємодії епічного, драматичного та ліричного рівнів у творах);

- окреслити ознаки і специфіку жанрової особливості та художнього вираження В.Стефаника

- систематизувати теоретичний матеріал, організацію новел і особливість творчої манери письменника;

- проаналізувати стильові особливості новелістики В. Стефаника;

- виявити своєрідність індивідуального стилю письменника

Об'єктом дослідження стала мала проза В. Стефаника.

Предметом наукового дослідження є мова та стиль творів В.Стефаника

Теоретико-методологічну основу дипломної роботи становлять праці провідних вітчизняних та зарубіжних учених з історії та теорії літератури та мови. Методологічним підґрунтям для аналізу жанрових та мовних особливостей прозових творів та характеру родо-жанрової динаміки є праці М. Бахтіна, Ф. Білецького, С. Бройтмана, Е. Геймбуха, Т. Гундорової, І. Денисюка, Н. Калениченко, Н. Копистянської, В. Костюка, Н. Лейдермана, Н. Малютіної, С. Павличко, В. Підпалого, Е. Полякової, Н. Тамарченка, А. Ткаченка, В. Фащенка, В. Халізєва, С. Хороба, Л.--Чернець, Н. Шумило, Р. Уеллека, О. Уоррена.

Методи дослідження. Мета та завдання роботи зумовили застосування різноманітних методів. При дослідженні структурних модифікацій жанрів, та жанрових ознак у текстах, базовим є структурно-семіотичний метод. При аналізі мовних особливостей застосовувалися метод добору й систематизації матеріалу, описовий, порівняльно-історичний методи та метод зіставно-стилістичного аналізу.

Наукова новизна результатів дипломної роботи полягає у тому, що:

- творчість В. Стефаника розглянуто в комплексному підході;

- родо - жанрову специфіку новелістики В. Стефаника розглянуто у широкому контексті жанрової динаміки.

- розкрито особливості творчої індивідуальності письменника;

Практичне значення дипломної роботи полягає у тому, що дослідження мовних та стилістичних особливостей новел В. Стефаника розширює і поглиблює історико-літературне вивчення творчості письменника та розкриває специфікуоригінальність мислення, національний колорит, самобутній духовний світ українського народу.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що включає 60 позицій.



• РОЗДІЛ 1. НОВЕЛИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА В КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1 Літературна діяльністьВ.Стефаника, як майстра експресіоністичної новели

В Україні експресіонізм, яклітературний напрям знайшов досить велике поширення, особливо в українській поезії 20-30-х років ХХ століття. Для данного літературно-мистецького напряму, характерна посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску та поєднання протилежного. Визначальними рисами експресіонізму є: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою[18,с. 45]

У галузі змісту експресіонізм зосереджений на глобальних проблемах, які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, урбанізація, міжстатеві стосунки та біологічні потреби і залежність від них, фатальна визначеність людського життя (людина і доля) та ін.

У морально-етичному плані експресіоніст - сповідувач абсолютних, вічних цінностей, хоча й авторами літературних творів порушується проблема покарання. Голос сумління виявляє чистоту людської душі, її сутність, повернення до якої - завдання експресіоністів. Експресіонізм, як відомо, свідомо вдається до деформації життєвої правдизадля більш високих цілейі досягнення певних естетичних вражень та ефектів.Водночас стиль характеризується відсутністю безлічі відтінків, що роблять невловимою різницю між добром і злом, є чітке усвідомлення, а відтак розмежування Добра і Зла, Неба й Землі і спрямування всіх зусиль на розвиток по вертикалі шляхомвикорінення Зла[5,с.199].

Експресіоністи - противники технічного прогресу і утверджують природність життя. Гіперболізоване (відповідно до масштабу піднятих проблем) ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Всі засоби зображення підпорядковані прагненню дати почуттям прояв в його крайньому, майже неможливому способі. Тому часто використовується особливий прийом: низка емоційно насичених картин, котрі швидко змінюють одна одну без логічної обумовленості.

Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Деформується або зовсім знищується традиційний сюжет. Подія підпорядковується не потребам сюжету, а потребам виразу емоцій.

Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Щоправда, у Стефаника ніде не зустрічається термін «експресіонізм». У листі від 29 лютого 1896 р. можна читати роздуми Стефаника про літературні процеси, котрі відбуваються в Європі, та про його власну творчість. Слід зауважити, що саме тоді виробляються його літературно-естетичні вподобання. Дуже скоро, 3 березня того ж 1896 р., він пише до В. Морачевського, підбиваючи підсумки своїх думок, викладених декількома днями раніше: «... я маю раз вийти з ліса ріжних напрямків літературних, котрі тепер мене на роздорожю напали і кожен тягне на свій бік» [33, с.80].Отже, існують різні літературні напрями. Та чи одинСтефаник стояв на роздоріжжю? Вся європейська література(в тому числі, звичайно, й українська) на межі XIX--XXст. була в процесі оновлення. Існувала нагальна потреба: знайти нові принципи і форми художньої виразності, нові методи і засоби відображення вже не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього світу.Сам автор зображував ситуації найбільш болючі, стражденні, розбурхані, навіть апокаліптично-катастрофічні (на чому, власне, й виростав його експресіонізм) в межових ситуаціях людської долі. Тому саме напрям експресіонізму досить виразно відбився в його творчості,формуючи нову органічну єдність.Звідси й стан схвильованості, тривоги, притлумленого сподівання чи й зовсім беззахисність героя в складних перипетіях життя. Достатньо згадати такі твори, як «Синя книжечка», «Сама-саміська», «Катруся», «Кленові листки» та ін.

Стефаник став на Україні творцем жанру дуже стислої соціально-психологічної новели. Вся творчість В.Стефаника поєднана з його життям, тому перш ніж розглядати особливості його стилю, необхідно зупинитися на біографії автора.

Народився Василь Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русів Івано-Франківської області в сім'ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав сина до другого класу початкової школи в Снятині. Навчався у Снятинській міській школі, потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці». По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету. Поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет[12, с.120].

У 1904 р. одружився на дочці священика Ользі Гаморак мав трьох синів. У 1910 р. перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя. Перші літературні спроби припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села. Засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908-1918 рр. працює послом австрійського парламенту. В 1916 році Стефаник повертається до літературної творчості, яка триває до 1933 р.

Більшість новел В.Стефаника вражають надзвичайною силою драматизму. За будовою подібні до маленьких драм. Сюжет викладається переважно за допомогою діалогу, а авторські відступи і пояснення нагадують ремарки в п'єсі. Навіть коли в новелі є всього лише один персонаж, то і тоді вона побудована за цим же принципом - авторська ремарка, що розповідає про місце дії, а далі слідує монолог героя. Монолог переривається ремарками, які вказують на рух, зміну в оточенні дійової особи новели. Тобто, його творам властиві такі прикмети стилю, як гранична стислість, емоційна наснаженість, лаконізм. Новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Ніколи не даючи широких деталізованих описів природи, відібравши дві-три найхарактерніших для даного пейзажу деталей, немовби мимохідь, створює невеличку замальовку, що дуже допомагає читачеві уявити обстановку, в якій відбувається дія. Головнаувага в них зосереджується на відтворенні душевних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їх житті.

Ще однією характеристикою новел В.Стефаника, тим що вони є об'єктивною лірикою, їх можна вважати ліро-епічними творами і поділити на фабульні («Майстер», «Осінь», «Шкода», «Новина», «Злодій», «Сини», «Гріх», «Шкільник», «Думає собі Касіяниха») і безфабульні («Синя книжечка», «Виводили з села», «Ангел», «Портрет», «Діти», «Сон», «Озимина», «Діточа пригода», «Нитка», «Браття», «Роса»). Є ряд новел, де фабула лише намічається («Стратився», «Лесева фамілія», «Сама-самісінька», «Святий вечір», «Лан», «Лист», «Похорон», «Май», «Пістунка», «Межа», «Катруся»). Можна також новели Стефаника умовно диференціювати на новели-акції («Новина», «Лесева фамілія») і новели-рефлексії, настрою («Ангел», «Портрет», «Вечірня година», «Озимина», «Нитка», «Браття», «Роса»).

Оповідання В. Стефаника неоднорідні. Є серед них група, що близько стоїть до новел, має всі їх риси, але різниться від них більшим розміром, багатством зображуваних подій, обсягом авторської мови, кількістю дійових осіб («Камінний хрест», «Палій», «Кленові листки», «Марія», «Вона-земля», «Басараби», «Суд»). Іншу групу серед оповідань становлять твори, що близькі до традиційних оповідань Стефаникових попередників («Засіданє», «З міста йдучи», «Підпис», «Такий панок», «Воєнні шкоди», «Дурні баби», «Дід Гриць», «У нас все свято», а особливо «Давнина» і «Червоний вексель»). Першу групу оповідань можна вважати ліро-епічними, другу -- епічними.

Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів.

1.2 Новела, як жанр літератури

Жанр є однією з найбільш значущих категорій літературознавства (поряд зі стилем і методом), що уможливлює цілісний розгляд закономірностей розвиткуісторико-літературного процесу, враховуючи синхронний і діахронний аспекти,дозволяє зіставляти загальносвітові тенденції з національною специфікою, сприяєвиявленню ієрархічної структури творчості окремого письменника.

У процесі історичного розвитку жанру виникають нові його варіанти - жанрові форми або жанрові різновиди. Так епічний рід літератури (оповідна, прозова форма мовлення) поділяється на великі, середні і малі жанри. Малі жанри - це оповідання, новела, гумореска, ессе, нарис, казка, міф. У процесі історичного розвитку новела як жанр утворила низку жанрових форм (різновидів), наприклад: автобіографічна, пригодницька, соціально-побутова, психологічна, детективна тощо.

На початку ХІХ ст. Й.-В. Ґете створив невеликий прозовий твір з дещо несподіваною назвою «Новела». Й.-В. Ґете визначав новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь «про нечувану подію». У новелі не йдеться про глобальні, масштабні події, що змінюють життя багатьох людей, а, як правило, подія втручається в життя небагатьох людей. Новела зосереджується на основі події, а тому її описовість завжди лаконічна, виразна, експресивна. В новелі завжди напружена інтрига й несподіваний фінал, які є необхідними компонентами існування новели.Оповідання відрізняється від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів, менш гострим конфліктом.

Жанр новели -це своєрідний тип літературного твору, який розуміється як конкретна єдність особливих властивостей форми в її основних формотворчих моментах - композиції, сюжету, образності, мові, ритмі та інших чинниках структури. З цього витікає і визначення категорії - новела.

Новела (італ. novella, від лат. novellas - новітній) - невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, с конденсованою та яскраво вималюваною дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів.Сконцентрованість і внутрішня напруга, що притаманні новелі, вимагають і відповідної організації матеріалу. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється суворо усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність згорненої композиції з яскраво вираженим осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів.

Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки [4,с.510]. Алгоритм новелістичного жанру визначається, а то й диктується наперед заданою структурою з такими її характерними компонентами: зміщений самою подачею художнього матеріалу сюжет, де він підкоряється плинові життя в його естетичному, емоційному виразі відповідно до естетичної інтерпретації явища письменником; винятковий лаконізм, особлива функція деталей, кодів, шифрів, символів, ліризм і драматизм, тропізація слова, раптово змінений сюжетний хід, контрапункт, повторний пункт; парадоксальний фінал та інші показники. Формальні обриси новели у кожному талановитому творі видозмінюються, наповнюються новою життєвою конкретикою, екстраполюються як фіксовані ознаки [2, с. 18-19]

В українській літературі існує чимале розмаїття жанрових форм новели: психологічна, сенсаційна (В. Стефаник), лірична (Б. Лепкий), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський, О. Кобилянська), сатирична (Л. Мартович) філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Г. Косинка) та ін.

На початку ХХ століття в українській літературі витворились дві модифікації, два жанрово-структурні типи новели: новела акція, заснована на зіткненні двох конфліктуючих сил, і новела настрою з внутрішньо - психологічним конфліктом. Прикладом новели акції може бути «Муляр» Івана Франка, а настроєвої «Вільгельм Телль». Оповідання і новела в різних своїх модифікаціях постійно вдосконалюючись, співіснують у прозі початку ХХ століття. Але поряд з ними різні видання заполонює фрагментарна безфабульна проза переважно лірично-настроєва. Усі ці жанри коригуються оновленим реалізмом, який інколи називають психологічно-філософським.

Психологізм став одним з факторів жанрового новаторства. Він не тільки владно формує структуру новели настрою, ай оповиває новелу акції. Особливу цінність мають літературні форми, спроможні стати інструментарієм дослідження внутрішнього світу людини в його проекції на оточення, на зв'язок з суспільством. Новела Стефаника стала своєрідним синтезом пошуків багатьох новелістів, які йшли у ритмі часу.

Глибоконародна, живлена фольклорними джерелами, українська новелістика відбила волелюбні прагнення трудящих,народний оптимізм, гумор, тонку іронію і часто ліричну замрію. Зображуючи життя соціально та національно поневоленого народу вона набрала трагічного тону, що зумовило народження оповідань долі й трагічних новел, які виникали на зіткненні особистості з жорстокими соціальними умовами. Свідома тенденція вражати читача кривавими ранами народу, аби поставити визвольні завдання, революціонізувати маси, йшла в парі з глибоким проникненням у духовність героя, в діалектику його душі. Проте над тональністю високого трагізму перевалює пафос «хвали життю», свого світосприйняття читачем. []

1.3 Особливості новелістичної творчості В.Стефаника

Про Стефаника та його творчу майстерність написано чимало, але важливо також загострити увагу натворчих пошуках автора, який поступово та зважено обирав свій літературний напрям. Стефаник прагнув віднайти найдовершеніший жанр, який би в найбільшій мірі прислужився йому для вираження власної письменницької індивідуальності.

Клопітка праця над словом підняла митця до вершин художньої майстерності. Але шлях до неї лежав через ретельні творчі пошуки. Протягом 1896 -- 1897 років письменник працював над прозовими мініатюрами -- поезіями в прозі, що були початковою літературною формою яку використав автор.

На початку малої прози було оповідання. Структура такого оповідання здебільшого імітувала стару «житійну» прозу, проте надалі вона змінювалась ваги набував певний відбиток життя, епізод чи подія. У надрах оповідання поступово формується новела. Як безфабульний твір малої прози з особливою інтенсифікацією, концентрацією сюжетно-композиційної структури і стилю, з драматично напруженим конфліктом, який досягає максимальної напруги й розпоряджається в несподіваному повороті, розкриваючи нову сутність героя, незвичайність людської долі.Українська новела, започаткувавшись, як фольклорно-етнографічне оповідання і пройшовши етап фольклорної стилізації, наприкінці ХXI, завдяки неперевершеним творам В.Стефаника.

Новелістичність і стиль прози Василя Стефаника -- проблема давня й актуальна. Аби переконатися в цьому,достатньо згадати, що цим питанням поетики були присвячені праці літературознавців ще за життя письменника (наприклад Лесі Українки, Д Лукіяновича, М. Рудницького, В. Хорвата, В. Морачевського, А. Риндюга та ін.), а також численні дослідження пізнішого часу як в Україні (наприклад,С. Крижанівського, В. Лесина, І. Денисюка, Ф. Погребенника та ін.), так і за її межами (приміром, Луки Луціва, Данила Струка, Юлія Вассияна, Дмитра Козія та ін.). Слід зазначити також, літературно-критичні праці І. Франка, що вийшли ще за життя письменника, наголошували: «Що визначає всі його оповідання, сильніші і слабші, довгі і коротші, обік сильного, як океан глибокого чуття, що тремтить у кожнім слові, чується у кожній рисочці, то се власне той несхибний артистичний такт, який велить все і всюди задержати міру».[16, c. 48].

Вершиною в умілості зображення «концентрації чуття» була новела Стефаника. Візуально «скульптурна» символіка стефанківських синів землі-хлібодарів, своєрідна внутрішня драматургія діалогів та монологів, задушевний, близький до народнопісенного ліризм, виразність стилю, не пригладженість «мужицького» говіркового слова-усе це в органічному сплаві надавало новелі особливої емоційної наснаги й полонило читача.

Просте слід надати особливу увагу в тому, що в жанровому аспекті малу прозу Василя Стефаника можна назвати новелами лише умовно. На думку науковців, надто українського зарубіжжя, його творчість не дає підстав для традиційно-узвичаєного розуміння цього терміну. Скажімо, «Новина» письменника є не чим іншим, як принциповою антиновелою, у якій інтерес із самого початку (незвичайне, виняткове вбивство доньки), по суті, переключається на дослідження соціально-психологічних причин і обставин вчинку героя. Чимало інших творів Стефаника хоча й не містять у собі таких, схожих до «Новини» ситуацій, також завершуються не несподівано, а, мовити б, закономірно. Традиційний, навіть незмінний крутий поворот чи перелом у розгортанні сюжетних подій тут відсутній. Автор майже повністю відходить від узвичаєної побудови творів такої якості з їх поворотними пунктами, пуантом та непередбаченістю розв'язки.

Оскільки, новелістика В.Стефаника не однотипна в зв'язку з цим, його творидослідниками названі по - різному (мініатюри, поезії, поезії в прозі, ескізи, етюди, шкіци, образочки, короткі образки, образки, нариси (коротенькі, короткі, малі, дрібні), новелки; новели (короткі, невеличкі, малюсінькі, автобіографічні, психологічні), оповіданнячка, оповідання-поеми, ідилії, пісні, поеми, драми; трагедії; сцени; картини, малюнки, фотографії, студії, перлинки; імпресії), однак здебільшого -- поезіями в прозі, новелами, оповіданнями. Сам він називав їх «малими образочками», «образочками», «дрібними нарисами». [2 c.54].

Незважаючи на певну паралельність і синонімічність у називанні жанру творів письменника, Стефаник ні разу не вийшов при цьому за жанри малої прози, був майже категоричним у жанрових дефініціях.Поезії в прозі Стефаника -- це суб'єктивна лірика, настрій, почування душі у певний момент. Вони безфабульні. Фабулу, сюжет замінює центральний образ з символічним навантаженням. Викладова форма ліризована, не епічна. Поезії в прозі відзначаються глибокою емоційністю, вишуканою образністю, стислістю, ритмічністю, яскравістю малюнка і пластичністю образів. Підсумовуючи все вище сказане, все ж більшість літературознавців все ж вживають термін «новела» як данину традиції, що вже склалася в українському літературознавстві. Окрім того, така дефініція щодо Стефаникової прози має право на життя ще й тому, що формам нарисовим здебільшого не властива згущеність, насиченість емоційних тонів. За характером засобів творення образів, динамізмомзначну частину його творів можна назвати, «маленькими трагедіями»[25,с.67].

У структурі новел В.Стефаника спостерігається драматизація малого епосу шляхом збільшення психологічного навантаження на діалоги, змінивпрагматиці тексту («Пістунка», «Діточа пригода», «Воєнні шкоди», «Дурнібаби»).Художній досвід модернізму письменник поєднував з національними фольклорними й літературними традиціями. Унаслідок цього народжувалися оригінальні жанрові форми, що з'єднували воєдино новелу плину свідомості з жанрами голосіння, молитви, трагедії, соціально-психологічного оповідання.[19, c. 114].

Спостереження над художньою спадщиною В. Стефаника дають можливість твердити, що в ній відбилася його «душевна організація» у специфічному для нього жанрі мислення.

Класифікувати новели Стефаника можна також за їх структурою: на фабульні («Майстер, «Осінь», «Шкода», «Новина», «Злодій», «Сини», «Гріх», «Шкільник», («Думає собі Касіяниха») і безфабульні («Синя книжечка», «Виводили з села», «Ангел», «Портрет», «Діти», «Сон», «Озимина», «Діточа пригода», «Нитка», «Браття», «Роса») та є ряд новел, де фабула лише намічається («Стратився», «Лесева фамілія»,«Сама-самісїнька», «Святий вечір», «Лан», «Лист», «Похорон»«Май», «Пістунка», «Межа», «Катруся». Новели Стефаника умовно диференціювати на новели-акції («Новина», «Лесева фамілія») і новели-рефлексії, настрою, («Ангел», «Портрет», «Вечірня година», «Озимина», «Нитка», «Браття», «Роса»). Оповідання В. Стефаника теж неоднорідні. Є серед них група, що близько стоїть до новел, має всі їх риси, але різниться від них більшим розміром, багатством зображуваних подій, обсягом авторської мови, кількістю дійових осіб («Камінний хрест», «Палій», «Кленові листки», «Марія», «Вона-земля», «Басараби»; «Суд»). Іншу групу серед оповідань становлять твори, що близькі до традиційних оповідань Стефаникових попередників («Засіданє», «З міста йдучи», «Підпис», «Такий панок», «Воєнні шкоди», «Дурні баби», «Дід Гриць», «У нас все свято», а особливо «Давнина» і «Червоний вексель»). Першу групу оповідань можна вважати ліро-епічними, другу -- епічними.

Всі твори В. Стефаника розподіляються за такими темами: про рекрутство («Виводили з села», «Стратився»); про міграцію українського народу та збідніле село («Камінний хрест», «Мамин синок», «Осінь», «Сон» та ін.); про соціальні проблеми людства та сімейні трагедії («Сама самісінька», «Кленові листки», «Скін», «Катруся», «Новина» тощо); про селян, які стали представника пролетаріату («Палій», «Суд»); про класову боротьби на селі в нових соціальних умовах («Синя книжечка», «Лист», «Комісар староства і дідич»). [6, c.89]

Письменник гостро об'єднує трагічність подій дійсності і тим самим, читач може відчути трагізм у характері митця. У новелах письменника вагоме місце відведено таким проблемам, як смерть, голод, приниження та злидні. Однак у Стефаника все своє, тільки його: стиль, манера писання, композиція, мова, образи, любов до героя, нівелювання автора, стислість, скоорденованість, лаконічність, синтез, ліризм, психологізм, образність, монолог, діалог; ритм; імпресії, вплив на читача.

Кожна стильова, композиційна деталь його творів «без рамців» побудована на парадоксальності. Цю самобутність помітили ще його сучасники: «Він, мабуть, у нашій літературі лишиться одинокий у свойому роді, і це було б найгарніше!»[39,с.29], «Не мав Стефаник попередників, та не буде мати «школи» (Ю. Морачевський, 1932 р.), Аналіз стильових і жанрових особливостей творчості Сгефаника дає можливість зробити висновок, що велич Стефаника самобутність його творів, «чар і сила» (Т. Мелень) впливу на читача в тому, що він зумів у коротку, стислу, малу форму літературі новелістику -- синтезувати інші види і жанри мистецтва: фольклор, живопис, скульптуру, графіку, фотографію, музику, театр; кіно.



РОЗДІЛ 2. СТИЛІСТИКА НОВЕЛ В.СТЕФАНИКА

2.1 Особливості ідіостилю Василя Стефаника

мова стиль стефаник

Василь Стефаник - великий новатор в українській літературі. Видатний новеліст багато зробив для удосконалення літературної техніки, для урізноманітнення засобів художньої виразності. У своїй прозі письменник, часто зумисне уникає традиційної для класичної новели побудови, все ж беручи при цьому [25, c.67] за основу твору подію незвично-виняткову. Такий своєрідний композиційний прийом -- зумисний відхід від канонів жанру -- дає можливість авторові повніше зреалізувати своє філософське бачення світу: винятково трагічну приреченість кожної людини на цілковиту самотність.

Стефаникові твори зумисне невикінчені, «не шліфовані». Тому з традиційного погляду малого жанру його прозу важко назвати новелами, адже новелістична форма передбачає струнку, викінчену композицію. Однак, з іншого боку, нарисовим формам не властива така згущеність, насиченість емоційних тонів, якою позначена його проза.

Стефаникову прозу слід радше означувати в жанровому аспекті так званими «розповідними категоріями літератури, що є ширшими і логічно давнішими, ніж звичайні літературні жанри» [22,c.123]. Дослідники виділяють чотири такі категорії: трагічну, романтичну, комічну та іронічну. Саме трагічна розповідна категорія літератури найбільш відображає художню свідомість Стефаника, що базувалась на виразно трагічному світовідчутті. Ця категорія як спосіб організації його тексту уможливлює для прози автора відхід від строгих канонів новелістичної архітектоніки.

Стефаник не шукає «новелістичної кінцівки», не ставить мету вразити читача несподіваністю, непередбаченістю розв'язки, його більше цікавить поведінкова структура індивідуума, що переживає душевне сум'яття від хаосу світу, фаталізм приреченості людини. Порівняно з П. Мирним та І. Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів.

Однією із стильових домінант новел Стефаника є монологізм. Монолог дозволяє найглибше відтворити динаміку почуттів, передати перебіг емоційних станів героя. У творах Стефаника прийом монологу зближує епічний твір з ліричними поезіями (є у творчій спадщині письменника ряд поезій у прозі, наприклад, «Ользі присвячую», «Весна» та ін., для яких характерною є ритмічність, наближення до силабо-тоніки). Репліки героїв В. Стефаник у своїх новелах максимально «навантажує»[17,с. 55]. Іноді репліка заміняє цілий опис. Тому деякі новели Стефаника можна назвати маленькими ліричними драмами, в яких важливий не так сам конфлікт, як сфера роздумів про нього.

Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань. Письменник не визнавав надмірні авторські роз'яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі.

Як не однократно зазначалось, поетика новел В. Стефаника містить в собі елементи експресіоністичного світогляду й стилю. Оскільки, експресіоністи твердили, що людина не здатна пізнати духовне в чистому вигляді, вона може пережити його в собі і відчути в одухотвореній матерії. Тому мистецтво експресіонізму не позбавлене конкретних образів, картин, але ці реалії не є самоціллю: автори не стільки зображують їх, скільки переживають.Отож, творчість В. Стефаника базується на інтуїтивному сприйманні душевних станів людини та явищ дійсності. О. Черненко у книзі «Експресіонізм у творчості В. Стефаника» зазначає: «Стефаник вилучав зі змісту своїх творів усе несуттєве, побічне, декоративне, описове, залишаючи самі оголені явища, факти.., найменші психічні конфлікти ставали у його творах зматеріалізованими структурами сутності». У результаті постав так званий «камінний» стиль В. Стефаника, на який працює вся система лексико-стилістичних засобів, тропів і стилістичних фігур.

Стефаник в новелах, в якості літературного інструменту, використовує «мову» жестів і міміки. За стислою розповіддю приховується глибший зміст, що зумовлює й специфічну композицію твору, а відтак і його структуру. В.Стефаник він ніколи не висловлює своїх симпатій чи антипатій безпосередньо. Письменник - весь у підтексті твору. І.Труш, називаючи твори Стефаника майстерно вихопленими шматками життя, зазначав, що автор віддає не лише факт, хвилю, але й враження, яке би виніс кожен вразливий чоловік, оглядаючи описану ним сцену і людину. З того виходять типи мужиків лише легко зазначені, але психологічно глибоко зрозумілі.

В кожній з новел кількість дійових осіб завжди обмежена - рідко їх буває більше двох-трьох. З усіх відомих засобів створення характеру автор найчастіше використовує прийоми самохарактеристики персонажа, відзиви інших дійових осіб про нього і показ вчинків його самого. Іноді розкриття характерів підсилюється контрастністю їх («Палій», «Засіданнє») або за допомогою відповідного пейзажу («Палій», «Сон», «Лан»).

Експозиція здебільшого відразу вводить у хід подій. Розв'язки дії в звичайному розумінні досить часто не буває. Але події у творі зображені така майстерно, що читач неодмінно уявлятиме собі розв'язку саме такою, якою передбачав її автор. Поза сюжетні компоненти «пейзаж, ліричні відступи) зустрічаються дуже рідко. За винятком новели «Палій», в якій наявні екскурси в минуле Федора, в творах В.Стефаника немає будь-яких відхилень від основної сюжетної лінії - це сприяє динамічності і цілеспрямованості дії.

Орієнтація на звучання оповіді і на переповідання зумовлює вибір зачинів, які описують подію, як правило, минулу. Пор. початки новел: «Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймаєся»; «Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і схилившися слухали, що стіл говорить».

Стилістика новел В.Стефаника репрезентує особливий тип інтелектуальної психологічної прози, відмінної, скажімо, від прози М.Коцюбинського. Інтелектуалізм мови В.Стефаника репрезентується незвичними асоціаціями, лаконічними й місткими порівнянням, метафорами, втіленими у відрубні ритми, що нагадують поетичне мовлення, пор.: «Читав їх розпуку й їх безсилу. По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовч». І пісня його душі згіркла, як зігнила пшениця.» «Дорога»; або «... трава не могла виссати того болю, що запікся в старих костях». «Палій»[27, c. 45].

Оповідна і переповідана манера індивідуального стилю В.Стефаника пов'язана не з епічними розлогими картинами, а з імпульсивним настроєвим ладом монологу, який має характерну графічну форму - репліки діалогічного мовлення, орієнтовані на слухача. Розмова з самим собою - це виразний струмінь сповненого драматизму, трагізму світовідчуття персонажів. Стилістика Стефаникових новел показує, що й говіркове мовлення може бути виразником високого інтелектуального змісту художньої прози, художньо-виражальним засобом естетизації оповіді.

Мовно-художня практика В.Стефаника - особлива сторінка в історії української літературної мови: у новелах письменника відтворено образ оповідача з його говірковими інтонаціями, лексикою, фразеологією, синтаксисом. Покутська говірка входить у художній твір не як поодинокі лексичні, фразеологічні вкраплення, а як суцільний звуковий текст і єдино можлива форма мовного самовираження оповідача.

Через мову новел В.Стефаника українська література здобувається на художню стилізацію найвищого ґатунку, коли народна розмова, бесіда звучить не спрощено, а внутрішньо-органічно, передаючи оригінальність мислення, національний колорит, самобутній духовний світ персонажів.

Серед лексико-стилістичних засобів варто виділити лексичні діалектизми («водила рукою по тварі», «по лиці вапдрус багато очей», «така-с була годна»,) граматичні («хоть би-с і підвелася», «тото-с себе та й нас зневолила», «аж нам си душа радувала») та фонетичні («коріне, віходу, зжуривси, натегнути»). Усі вони є компонентами експресіоністичного стилю завдяки створюваній ними простоті і природності. Специфіка стилізованої В.Стефаником говірки, як засобу художнього зображення полягає в тісному переплетенні народно розмовного і фольклорного джерела: мовні структури із замовлянь, прокльонів, голосінь, пісень, колядок органічно входять у діалогічне чи монологічне мовлення персонажів, у невласне-авторську та авторську мову, напр.-: «Тої, ночі сиділа на подвір'ю стара мама та захриплим голосом заводила:- «Відки тебе візирати, де тебе шукати?Доньки, як зозулі, до неї говорили!»/ «Виводили з села».Одна з характерних ознак національно-мовного самовираження, менталітету художника слова - в його небагатослівних пейзажних описах, у виборі художньо-мовної деталі для характеристики типу персонажа. Психологізмом наповнені пейзажні початки новел «Виводили з села», «Нитка», « Озимина».

2.3 Засоби створення стилю художнього тексту

Глибока емоційність новел В.Стефаника пояснюється яскравим драматизмом зображуваних у них життєвих ситуацій і гострих душевних колізій персонажів твору. Мовні засоби вираження емоцій втілюються у лексиці, особливо в емоційно-експресивних синонімах, у словотворі, синтаксисі, ще сильніше у фразеології та засобах образності: епітети, порівняння, метафори.

Текст як продукт мовленнєвого процесу формується різноманітними мовними засобами, в тому числі словотворчими ресурсами. Тематична єдність тексту проявляється, зокрема, в регулярному повторенні кореневих морфем у спільнокореневих дериватах, що використовуються для побудови тексту. Використання словотвірних засобів у новелах В. Стефаника є елементом системи засобів текстоутворення, який виявляє себе на тлі інших мовних можливостей, доповнюючи і збагачуючи їх.

У лексиці його новел є немало слів, емоційне забарвлення яких безпосередньо пов'язане з їх семантикою або створюється коренескладанням, найчастіше за допомогою різних суфіксів, що забарвлюють нейтральні корені слів різними відтінками. Серед них можна назвати іменники: мама, тато, доробало, коханка, сорочечка, писочок, дідько, сновида, злодій; прикметники: звіздочолий, обдертий, храпливкй, нехарапутний, веселенька, старесенька.Велику кількість лексем на позначення емоцій становлять дієслова. Це, як правило, синоніми до нейтральних дієслів, які виражають загальні, видові поняття дії або стану, наприклад: говорити- вигукувати, гавкнути, бурмотіти, верещати, брехати; бити- лугити. дзумбелати: дивитися - глипати, кліпати, вилулити очі.

Фразеологізми, займають у новелах В. Стефаника помітне місце.Фразеологізми, які поруч з лексичними одиницями служать стилістичним засобом створення соціально-психологічного фону новел. Вони належать до характерних особливостей художньо зображувальних засобів його новел.

Особливість мови його творів полягає в тому, що вона дуже наближена до покутського діалекту, містить багато лексичних, граматичних і фонетичних діалектизмів. Це стосується також фразеологізмів, які поруч з лексичними одиницями служать стилістичним засобом створення соціально-психологічного фону новел: руки заламати, шкуру лупити, з болотом змішати, очі вилупити, мати в Бозі надію, ще кури не піяли тощо.

Найбільш багатогранними, що найяскравіше виявляють стилістичні риси письменників, які мають свій індивідуальний стиль, є синтаксичні засоби.В.Стефаник в своїх новелах не використовує довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Відсутність уточнюючих слів та сполучників робить розповідь компактною, глибоко значущою.

Серед синтаксичніх засобів важливе місце займають повтори слів і словосполучень, які посилюють експресивно-зображальні властивості мови художніх творів видатного письменника-новеліста. Структурні моделі емоційно-експресивних повторів у новелах В. Стефаника найрізноманітніші. Повторюються підмети: «Осінь, осінєго (хлопчика) доконала, сирий люфт і студінь».[9, c.120]

Привертає увагу просодика тексту, як засіб стильової та образно-змістової організації новелістичного жанру. Автор створює відповідну емоційну тональність, обираючи певний ритмічний малюнок оповіді. Ритм виникає на основі чергування синтаксичних структур. Наприклад, у новелі «Палій» послідовно, протягом усієї текстової канви, спостерігаємо актуалізацію речень з однорідними членами, здебільшого присудками.

Сильневраження справляють на читача повторювальні присудки -- показники душевного збудження героя-оповідача: «А я їм (дітям) коровку дав, овечки дав, плуг дав. Як людедают, то так і я. А сегодні вони вповідают, що ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідают наші діти».

Часто в новелах повторюються другорядні члени речення, що сприяє відображенню хвилюючих моментів у житті героїв, стану розпачу і розпуки: «Ади, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу?!», «По межі,по м ежі та й дідів голос цілим полем вандрував», «-- Андрійку, синку, лиш по ногах (бий), лиш по ногах, най вам хлібець по жидах не розносить!». Вимогам виразності і стислості оповіді служить повтор звертань, як вияв великого душевного болю, збудження героїв новел у момент їх сильного напруження: «-- Люде, люде, я до неї ніколи слова не заговорив, я зароботов за ню забув та й за бесіду».

Ступінь експресивності значно збільшується, якщо повтори поєднуються з іншими стилістичними одиницями. Найчастіше відбуваються такі поєднання: 1) присудок підсилюється вигуком або часткою («Оглянувся (Федір) за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, та й вернув би ся, ой; тото вернув би ся!»; 2) звертання увиразнюється вигуком («Ох, сини мої, сини мої, де ваші голови покладенії?» 3) ампліфікація із безсполучниковістю («Я барабульку вікопаю, а кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонца оберну, я зеренце посію -- я все з руками зроб'ю»; 4) частки, займенники, сполучники, повторюючись, підсилюють ампліфікацію; безсполучникові конструкції: («Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц»; «Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль; то за такі страждування дав би собі ногу або руку відтяти!»; «А ще вселився кашель, що не покидав єго ні коло коси, ні коло плуга, ні коло ціпа...»

З маси синтаксичних явищ, що посилюють емоційність мови Стефаникових новел, відзначаємо асиндетон чи то в складносурядному реченні, чи то в лінійному ряді простих самостійних речень: «Ймили наймити Курочку, постоїли за Курочкою газди потекла-кров../ «Палій»/; «Небо дрожало разом зі звідами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася» «Лесева фамілія».

Епітети, як образні означення, що виконують важливу емоцій но-експресивну функцію, несуть помітне смислове навантаження, виступають органічною складовою частиною художніх творів В.С.Стефаника. Емоційність епітетів, порівнянь, метафор в однаковій мірі властива як мові автора, так і мові перосонажів.

Епітети в творах не нанизуються рясно як оздоблення мови, а зживаються як необхідний елемент: радий, легкий, щасливий, молоденький, ясний - з одного боку; епітети з відтінком лайливості, глузливості, іронії, фамільярності - з другого боку: дурний, слинявий, недорізаний баран, дрихлаві кості та ін.

Як епітети у новелах В.Стефаника збагачують твори різнобарвними емоційними відтінками. Цій же меті служать порівняння та метафори: «червоне вікно»; «червона свіжа рана»; «сльози пливли, як вода з нори»; «червона хмара закам'яніла. Колія летіла в сіни».

Глибокої схвильованості, емоційного звучання новелам В.Стефаника надають народнопоетичні засоби - постійні ніжні звертання, традиційні для пісень і голосінь порівняння, повтори, інверсійна будова речень.

У творчості новеліста посідають повне місце народні примети, повір'я. В авторській інтерпретації вона викликає у читача відповідну настрсовість на усвідомлення зображуваного «Небо дромало разом із звіздами. Одна впала… Лесиха перехрестилась», «… опівніч... то найбезпечніша, лихе має тоди міць», «Кажуть, що вечірня зоря на небо виходить, то голос по росі стелиться, і сгибається, аби голос стелився», « Та то гуцульська віра… Аді, генди парлок стис на чащу працу, але і він ліпший від гуцули. Бо він озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробить таке, що чоловік о світі си забуває...».

Характеристику персонажів новел В.Стефаника простежуємо також через мовлення особливого призначення - звертання селян у скрутну хвилину до Бога: «Прости мені, господи милосердний...», «Матінко Христова, усім добрим людям стаєш ти порятунком» «Най пан Біг хоронить кожного доброго чоловіка»,

Уміло стилізована авторська мова і мова героїв під народну пісню, казку, голосіння надає новелам глибокого ліричного характеру. Своєю оригінальною і високохудожньою манерою письма В.Стефаник створив літературну традицію, вплив якої помітний на творчості багатьох прозаїків.

Підбиваючи підсумок в своїй творчості В.Стефаник застосовує такі мовленнєво-експресивні засобах та прийоми ліричної композиції, властивих поетиці ліричних творів, як-от: рефрен, строфічна та кільцева структури тексту (найбільш виразно це простежується в поезіях у прозі), асоціативне компонування сюжетних елементів, синтаксичний паралелізм, антитетичний принцип текстової організації. Та різноманітні мовленнєві засоби увиразнення ліричної основи у тексті: інверсії, поетична градація, контрасти, анафори, антитези, звертальні та окличні конструкції, риторичні фігури, що створювало особливу ритмічність текстів і посилювало вплив оповіді.

...