Шевченків погляд на російську воєнщину у його повістях

Інтерес також викликають зауваги щодо "навчання фронту" рекрутів у часі до французько-російської війни - засобом багатомісячних фізичних покарань, що бачимо на прикладі історії служби Якима Тумана. Проте підставою саме таких навчань - через побої хмизом - була відсутність необхідних знань щодо поводження з рекрутами.

У повістях "Наймичка", "Капитанша", "Близнецы" автор показує вплив військового на долю поодинокої людини, що виявляє любов і довіру до нього (Лукія і Якилина) або ж вимушено стає його заручницею (Варо- чка). Після покритництва Лукії її матір помирає, батько спивається, хата перетворюється на пустку, однак її саму рятують материнські почуття ("Наймичка"). Натомість покинута напризволяще Якилина (дружина Зо- сима) разом зі своєю дитиною гине ("Близнецы"). Тоді як Варочці завдяки люблячому названому батькові Якиму Туману в подібній ситуації вдається повернутися до нормального життя ("Капитанша"). Цілковита відсутність почуття любові - те, що притаманне цим військовим.

А проте Т. Шевченко також показує і що стається в тому разі, коли драгун вершить долі багатьох підлеглих йому людей. Ідеться про образ князя Мордатова з повісті "Княгиня", що несе в собі цілковите виродження людяності і втілює потворне обличчя російської військової машини в умовах вседозволеності. Господарювання цього драгуна обернулося зубожінням української людності й голодом на селі:

...люди в селе пухли от голоду и здыхалы, як ти собаки, без святои исповиди и причастия... А другое наше горе было то, что наш князь, ничего этого не видя, назовет к себе гостей, свою драгунию из Козельца, и с людьми, и с лошадьми, и с собаками, да и кормит их, и поит целый месяц. ... Вы, может быть, думаете, что у нас хлеба не было? Мыши его ели в скирдах и в коморах. Лет пять можно было б прокормить не только наше село, а весь Козелец [8, с. 169].

Прикметними є образи-персонажі корнета ("Наймичка"), капітана ("Капитанша"), Зосима ("Близнецы"). Так, спокусник Лукії - корнет - є другорядним персонажем повісті, що розкривається у стосунку до українського дівоцтва та в низці інших епізодів. Корнет покинув Лукію з немовлям на руках, а зустрівши її знову, не лише не шкодував про скоєне, а задався ціллю схилити до любощів. Його свавільну поведінку спостерігаємо в епізоді, коли корнет та інші "неистовые псари" [10, с. 83] під'їхали до воріт хутора Якима Гирла і взялися їх ламати. Їхні дії спонукали Якима - на питання дружини Марти: "Что там за воротами? " [10, с. 83] - до відповіді: "Татары подступили" [10, с. 83]. Лише присутність Лукії зупинила корнета від побиття Якима арапником. А цілковиту байдужість до людського горя бачимо в його ставленні до знедоленого батька Лукії. Автор зображає і типовий для російського офіцерства побут корнета. У повісті "Капитанша" зображений красень капітан аристократичної фамілії, що закохує в себе і молоде офіцерство, і жіноцтво Мурома, де стояла його частина, - "самый беспардонный кутила, а в то время это была не последняя добродетель" [7, с. 321]. І навіть попри його одруження, що стало явним для загалу, вплив капітана на жіноцтво продовжувався. Упродовж двох років він "разыграл еще с десяток слезных мелодрам" [7, с. 323]; "...шалости капитана становилися похожими на денной разбой" [7, с. 326], а неможливість позбутися від нього при цьому демонструє безкарність офіцерства.

Із повісті "Близнецы" дізнаємося, що саме обрана військова стезя для Зосима Сокири перетворила його на "заслуженного вора, пьяницу и привилегированного картежника" [6, с. 106]. Недовгий кар'єрний зліт, - після навчання військової справи в кадетському корпусі Полтави Зосим Сокира служить у дворянскому полку в Петербурзі, стає гвардійським офіцером - прапорщиком, - обертається болючим падінням. За п'яну бійку переведений із гвардії до армії, потім в астраханський гарнізонний батальйон, а звідти рядовим в Орську фортецю "за разные противузаконные и безнравственные поступки" [б, с. 91]. Автор показує, як зневага до батьків, постійна брехня, пиятика стають супутниками життя військового, що, зрештою, перетворюється на бездушний автомат.

У повісті "Близнецы" Т. Шевченкові вдається порушити питання і русифікаторського впливу армії. Так, свій лист після закінчення кадетського корпусу Зосим підписує як Сокирин. На це його названий батько Никифор Федорович відповів: "Сокирин, Сокирин, - худой знак" [6, с. 60]. Звільнений від військової служби Зосим, прибувши на хутір, перетворює дім на "кабак и игорное сборище" [6, с. 102], а свою названу матір - "почтеннейшую кроткую старушку Прасковью Тарасовну" [6, с. 102] - виганяє з дому. Автор показує Зосима людиною, що нею цілковито володіють "гнусные страстишки" [6, с. 102]. Його життєвий шлях змістовно перегукується із серією "Блудний син" Т. Шевченка. Недаремно автор називає Зосю блудним сином [6, с. 106]. Згідно з концепцією автора, блудний син - військовий, загрузлий у численних гріхах, - не здатний на переродження, а російська воєнщина змальована як фактор знелюднення людини. Згадуючи епізодичні образи, у повісті "Несчастний" серед діючих військових, окрім недоумкуватого Іпполіта, зустрічаємо мічмана із Кронштадта, що звабив мамзель Шарнбер - обох "благородних". У повісті "Художник" також фігурує "удалый мичман" [13, с. 171] із Кронштадта, на ім'я Саша Оболонський, світський юнак із "разбитною манерою" [13, с. 161], від якого художникова улюблениця Паша народила дитину. Попри це, мічман був підвищений до лейтенанта. Зрештою, висновуємо на підставі Шевченкових творів, аморальність поведінки військових, зокрема у ставленні до жінки, жодним чином не впливала на їхнє просування по службі. Це підтверджується і кар'єрним зростанням Зосима Сокири, який, попри зваблення ним міщанки Якилини, попри п'яні бійки, "близился уже к чину капитана" [6, с. 68].

Безкарність наразі вищих щаблів військових демонструє образ полкового ад'ютанта повісті "Капитанша" ("хватища на все руки" [7, с. 307]), що з-поміж іншого (золота та алмазів) із Франції вивіз на батьківщину і пажа- француза, переназваного Володькою. Як з'ясувалось, Володька був жінкою, що завагітніла від ад'ютанта і згодом померла під час пологів. Як наслідок, після оприлюднення цієї історії полковий командир наказав "предать это дело забвению" [7, с. 311].

Військова служба, демонструє автор, впливає на характер, звички людини, залишаючи слід на все подальше життя. Так, прозаїк розповідає про побут відставного ротмістра Хлюпіна (повість "Несчастный"): "Большую часть дня он проводил или на псарне, или на конюшне. Или же упражнялся в благородном занятии стрелянием из пистолета в цель, которую устроил у себя в кабинете на случай дурной погоды" [11, с. 247-248]; "Лишь бы его борзые не хворали, потому что скоро начнется травля зайцев. А до детей ему какое дело... " [11, с. 248] тощо. Таким самим, позбавленим почуття любові і турботи про виховання своєї дитини, постає і батько дружини ротмістра Хлюпіна - Марії Федорівни - прапорщик. Зазнавши невдач у військовій службі, він спився. Відтак був відправлений у відставку у степове укріплення. Тож як син своїх батьків Іпполіт Хлюпін невипадково помітно дегенерує порівняно з ними. У житті ж відставного ротмістра Курнатовського, "человека во всех отношениях благородного" [12, с. 262], - про що з іронією говорить автор, зосереджені всі невід'ємні речі, що становили цінність для військового: як "ужаснейший волокита" [12, с. 262] він влаштував у своєму домі гарем; відраду знаходив у конюшні і псарні, займався непробудним картярством.

Звертаючись до образу позитивного героя, відставного ротмістра Віктора Олександровича (повість "Капитанша"), понад це - людини, вартої наслідування у ставленні до своїх підданих, літературно і музикально обдарованої, - без сумніву, одного з найкращих представників поміщицького стану, також помічаємо присутність військових звичок у його цивільному житті. Так, читаємо: "Он уже лет пять как оставил службу, но и теперь непрочь был погусарить при удобном случае и жаловался только на упадок физических сил, т. е. на головную боль после попойки" [7, с. 304]. А окрім того, автор підкреслює здатність військового виховання і досвіду заміщати попереднє виховання: "Воспитывался он... в Нежинском лицее, в одно время с незабвенным нашим Гоголем, потом служил в каких-то гусарах, и служил с таким успехом, что и тени в нем не осталося прежнего воспитания" [7, с. 303-304]. Військова кар'єра зображена як єдино бажана для дворянства. Однак ідеться саме про престиж, а не служіння батьківщині. Така ідея відсутня в торувальників військового шляху. І покликання людини при цьому значення немає. Так, батько Віктора Олександровича, попри мистецьке покликання сина, наперед визначив його майбутнє: "...меня отвезли в Шляхетный кадетский корпус, и из меня действительно вышел настоящий солдат и больше ничего" [7, с. 327]. Тут мається на увазі занедбання мистецького покликання. проза повість армія шевченко військовий

Читач повістей Т. Шевченка має змогу побачити правдиве відтворення способу сприйняття військових різними категоріями людей першої половини ХІХ ст. Серед вищого суспільного прошарку, насамперед жіноцтва, спостерігаємо пієтет перед тим, що мало подобу воєнного, зокрема мундира. Так, надівши гвардійський мундир, Зосим Сокира, "вдруг почувствовал в себе таинственную силу магнита для прекрасных очей" [6, с. 74] й інстинктивно вдавався до залицянь, і майже завжди з успіхом. Обожнювання еполет, аксельбантів - "шаманское поклонение мишуре" [12, с. 237], за Т. Шевченком, - яскраво демонструє кузина наратора повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" та відставний ротмістр Курнатовський, готовий до дуелі заради відстоювання еполет тощо. Тому на тлі загального захоплення світською публікою офіцерством - в повісті "Музыкант" ліричний герой, не побачивши на балу в Ка- чанівці жодного мундира, виявляє неабиякий подив. Відсутність військових - небажання приймати їх - демонструє певні зміни у суспільній свідомості. Вставна ж повість "Капитанши", автором якої є "настоящий суворовский солдат" [7, с. 327], до певної міри виявляє захоплення воєнщиною і позитивний погляд на неї, хоча тут же йдеться про пиятику і куріння трубки як "единственные прелести солдата" і оповідається про покритництво як наслідок діянь військових.

Окремо слід сказати про солдатів степових укріплень, яких автор називає нещасними: Іпполіта Хлюпіна, написаного в рядові на прохання матері, людину, не розвинену ні розумово, ні духовно ("Несчастный"), і Зосима Сокиру, душевно нечутливого і пияка ("Близнецы"). А поруч із цими моральними виродженцями нещасним названо і насельника степового укріплення, образ якого втілює в собі і події з життя самого Т. Шевченка. Вдаючись до тексту Щоденника Т. Шевченка, що містить смислові перегуки з досліджуваними творами, знаходимо підстави для подібного висловлювання. Ці образи різні, але є те, що споріднює їх, а саме солдатство, "самое бедное, самое жалкое сословие... У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все" [14, с. 15]. Звідси і їхня спільність у нещасті. У повістях спостерігаємо долі коханок, зведениць і дружин військових. Тисячі зведениць, промовляє Т. Шевченко, слідують за ескадронами [10, с. 102]. Хтось - вкорочує собі віку, як матір близнюків ("Близнецы"), хтось - приховує свої злочини і сором "в глухих притонах всякого разврата" [6, с. 12], хтось стає дітовбивцями і карається за свій злочин у Сибіру. А проте, вплив військових на українське дівоцтво, своєрідне зачарування ними, попри розголос покритництва, залишався вкрай значимий. Про це читаємо в низці повістей - "Близнецы": "...если полк, чего Боже сохрани, простоит на квартирах хоть несколько дней; тогда выход его сопровождается слезами и очень часто самыми искренними слезами. Я это говорю только в отношении прекрасного пола" [6, с. 12]; "Наймичка": "А жницы! О мои родные жницы! Никакие кровавые драмы вас не научат! Новина - ваш проклятый идол, новина, перед которым вы кладете все, часто честь, а за нею и жизнь свою бесталанную!" [10, с. 61] тощо.

Саме в нарузі над українським дівоцтвом - покритни- цтві - Т. Шевченко вбачає найбільше, найрозповсюдже- ніше зло російської військової машини: Да, таки дала знать себя эта проклята драгуния! Не одна чорнобрывка умылася слезами, провожавши эту иродову драгунию. В одном нашем селе осталося четыре покрытки. А что же в Оглаве? да в Гоголеве? Там, я думаю, и не пересчитаешь! Горе нам! Горе нам з тымы драгунамы! [8, с. 165]. Прикметними з цього приводу є і слова Якима Гирла: Бог его святой знает, когда эти уланы от нас уйдут?

Прогневали мы милостивого Господа; вот уже четвертый год стоят да и стоят. Как будто навеки тут поселились. И что тот дурень турок думает, хоть бы войну скорее начал. А там бы, может, Бог дал бы, и улан от нас вывели на войну. ... А то грех, да и только с ними! Теперь хоть бы и наши Бурта - велико ли село? А люди добрые говорят, что уже третью покрытку покрыли [10, с. 85]. Наївність і довірливість українського дівоцтва як вразлива національна риса спрацьовує у сприйнятті москалів. Часто українські дівчата, спокушені російськими військовими, ставали їхніми добровільними коханками. Так, у повісті "Наймичка" не лише Лукія, але й Одарка, і не лише вона стають жертвами корнета. Его (корнета. - А. Г.), - промовляє до Лукії її землячка стара московка, - недавно вывели из нашего села у какое- то другое село на квартиру. И что же ты думаешь? Найшлася така дура, что и туда за ным пошла. Может быть, знала Одарку Норивну, так вот она сама. Та й лыхо ж он с нею здесь и выделывал! Да и то правда, с одной ли ею! [10, с. 100]. З іншого боку, навіть небажання дівчини до стосунків із військовим, не було перешкодою до його свавілля у ставленні до обраної жертви. У повісті "Капитанша" автор змальовує долю красуні Варочки, що впала в око капітанові. Попри застережні заходи Тумана, капітанові вдається вивезти острижену Варочку до Вологди неначе свою прислугу - козачка Климку.