Поліфункціональність художньої деталі в повісті Т. Осьмачки "Старший боярин"

кандидат філологічних наук, доцент

кафедри української та зарубіжної літератур

Анотація

POLYFUNCTIONALITY OF ARTISTIC DETAIL IN T. OSMACHKA'S STORY “SENIOR BOYAR”

The article examines the multifunctionality of artistic detail in the story of T. Osmachka “Senior Boyar”. It turns out the original rich range of artistic details of the artist. There are three main types - single, through and system of parts. Among the single details that mainly play the role of space-time loci in the story «Senior Boyar», masterful landscape details stand out. In the case of an outstanding prose writer, a landscape artistic detail enters into broader semantic connections with other microimages and images of a work. A number of psychological details belong to the pervasive ones, among which visions, dreams, delusions, mystical voices and songs are special. The system of artistic details is presented by gradation series of sound and visual details.

It is emphasized that the rural topos and, obviously, the landscape, are deliberately placed by the author in the center of the composition and create a corresponding artistic convention. In the village, the real is combined with the unreal, events occur simultaneously in different temporal and spatial dimensions, the past is intertwined with the present. The author idealizes the patriarchal village by means of bright artistic details. The specifics of an artistic detail that performs the aesthetic function of an artistic chronotope are clarified.

The article identifies and analyzes the complex relationships between details of one and different types of artistic details - single with single, through with through, single with through, etc. Emphasis is placed on the fact that in the individual style of the writer system of details - it is such a relationship of details of one or different types that leads to the emergence of new semantic meanings or artistic meanings.

It is noted that the work of the outstanding prose writer testified to the further evolution of the artistic detail, the expansion of its ideological and semantic possibilities. It is summarized that, first, in the analyzed story the methods of creating a bright figurative single and through details change. Secondly, the process of interaction between separate types of details, between details of different types becomes more complicated, the writer increasingly resorts to a complex branched system of details.

Key words: artistic detail, chronotope, topos, locus, microimage.

Постановка проблеми

В історії кожної національної літератури є художні твори, поява яких зумовила полеміки, дискусії, роздуми про важливість виховання духовності засобом літературного твору. Суперечливим було сприйняття чи несприйняття таких творів реципієнтом і критикою, проте безперечним є визнання їхньої художньої цінності в контексті світової літератури через високу оригінальність письма, новаторську ілюстрацію стилістичних пошуків, поетикальної системи та демонстрацію самобутньої концепції міфомислення автора.

До таких мистецьких феноменів можемо віднести невелику прозову спадщину українського письменника Т Осьмачки, визнаного літературною спільнотою після складного шляху становлення в умовах жорстоких репресій.

Аналіз досліджень

У сучасному літературознавстві проза митця нерідко ставала об'єктом наукового дослідження. Екзистенційну природу епічних творів письменника розглядали у своїх наукових працях В. Барчан, Н. Зборовська, Н. Колесниченко-Братунь, О. Лапко, Н. Михайловська, О. Надточій, О. Піскун, М. Скорський, О. Слоньовська, І. Смолій, Г. Токмань та ін. У міфологічному аспекті з урахуванням численних алюзій і ремінісценцій з Т Шевченка та М. Гоголя творчість Т Осьмачки досліджували Ю. Мариненко, О. Мірошник, І. Стребкова та ін. Певним поетикальним елементам прози автора, зокрема специфіці художньої деталі, уваги приділялося менше, особливо у визначенні функціональності.

Мета статті - дослідження функціональності художньої деталі в повісті Т Осьмачки «Старший боярин».

Виклад основного матеріалу

Спектр художніх деталей у митця надзвичайно багатий, проте серед них можна виділити три основних типи - одиничні, наскрізні й систему деталей. Серед одиничних деталей, які в основному виконують роль часопросторових локусів у повісті «Старший боярин», виділяємо майстерні пейзажні деталі. У видатного прозаїка пейзажна художня деталь вступає в ширші й, можна сказати, валентніші смислові зв'язки з іншими мікрообразами й образами твору.

Наведемо приклад пейзажної деталі з глибоким символічним наповненням, що продукується в антропоморфній структурі. Дія «Старшого боярина» відбувається в 1912 році в найблагодатнішу пору року - в першій половині літа, серед буяння розкішної природи, щедро напоєної сонцем. Сонце становить епіцентр пейзажних замальовок повісті, воно супроводжує героїв, бере участь у настрої, психічному стані, самовідчутті персонажів. Персоніфікований образ небесного світила виразно відображає міфологічне сприйняття Сонця як «...вищої сили, центру буття, яке призначив Всебог освітлювати й зігрівати землю і давати їй плодючість» (Войтович, 2002: 497). Таке сприйняття акумулює означення «життєдайне сонце», що неодноразово вживається в тексті. Сонце - джерело світла й тепла, під його лагідним промінням все оживає й радіє буттю, воно сповнює світ красою й спокоєм, наприклад, у такій картині червневого недільного ранку:

«Кожні груди живої істоти дихали безмежною глибиною супокою і потуги, яка непомітно викликалася сонцем з надр землі і переливалася в кожне стебло і в кожне живе серце. Дихали радісно, глибоко і з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радісніше, ще глибше і ще тихше.» (Осьмачка, 1998: 15).

Антропоморфне сприйняття сонця відбито й в оригінальному порівнянні його з господарем: «.Йому здався день незвичайно тихий і широкий своєю пусткою, але в якій сонце не могло потовпитися - бувши надміру великим, воно набирало величезних зусиль, аби розгорнутися на весь розмах своєї потуги. І, здавалося, воно почувало себе серед літнього дня так, як спітнілий, розпарений господар у маленькій коморі, увійшовши туди з поля дістати з бодні сала» (Осьмачка, 1998: 30).

Таким чином, автор уводить у «живу» систему персонажів персоніфікований образ сонця, надаючи йому смислотвірного значення в оповіді, наголошуючи на міфологічному підґрунті деталісимволу.

Особливо виразно зв'язок зазначеного образу з давнім солярним культом українців виступає в останньому, чотирнадцятому розділі повісті, де в картині сходу сонця небесне світило порівнюється з нареченою, яка напередодні весілля обходить село, запрошуючи родичів на своє свято:

«...Вранішні пташині звуки він сприймав наполовину як співи дружок тієї молодої, що ходить по селу напередодні вінчання і запрошує родичів на весілля <...> А ті велетенські дві тополі, між якими були ворота в двір, світилися до розпеченого сходу блискучим ряботинням листків. З першого погляду думка говорила, що то висять на гілляках тисячі маленьких дзеркалець, і ворушаться вітром, і світяться сонцем <...> Де вона, заквітчана квітками від чола через голову аж до намист та до китиць, мішаних на спині широкими різнокольоровими стрічками. А! Ось голова її підводиться над селом. А її прикраси, зачепившись за садки та за хати і за далекий ліс, натяглися до небес, неначе пасма гарячого проміння. Сонце. Сонце! Це сонце так зустрічають півні. Це вони співають, а не дружки» (Осьмачка, 1998: 93).

Сонце в образі нареченої пов'язане з давніми народними уявленнями небесного світила як живої істоти, що грає. За цим віруванням, «у дні великих свят Сонце на сході переливається різними кольорами або підскакує, миготить, зупиняється і т. ін.» (Войтович, 1998: 498). Письменник розширює колірну систему ліричних образів, високохудожніх епітетів, яскравих промовистих метафор, залучаючи золотий, гарячий, блискучий, світлий відтінки кольорів художнього пейзажу. Народнопоетичні речові художні деталі наповнюють уривок різноголоссям природних явищ (дзеркальця, квітки, намиста, китиці, стрічки і т. д.). Про це грандіозне видиво в народі говорили «Сонце до вінця йде» (Войтович, 2002: 499). Елементи весільного дійства відображають і тексти українських колядок та щедрівок, де сонце уособлює жінку, господиню, а місяць - чоловіка, господаря, причому «фольклорний мотив шлюбу небесних світил має прадавнє, ще індоєвропейське коріння» (Войтович, 2002: 499).

Дихотомічною складовою частиною «небесної пари» у творі виступає місяць, символіка якого «пов'язана з лунарними міфами, де він завжди знаходиться в опозиції до Сонця» (Москаленко, 1998: 82). Справді, найбільш фантастичні дійства твору відбуваються саме вночі, за повного панування місяця з його магічним світлом. Події, які розгорнулися в уяві Гордія, а потім і в дійсності, теж відбувалися в межовий, міфічний час - о дванадцятій годині ночі. Це не випадково, адже місяць - «символ циклічного ритму часу, духовного аспекту світла в пітьмі» (Москаленко, 1998: 82), йому підвладний космос. У пейзажній картині повісті місяць виконує функцію господаря нічного світу. Тому коли від тужливої пісні Марфи нап'ялися небеса, «і посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторошніше <.>, він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду.» (Осьмачка, 1998: 20).

Сакральна художня деталь - хрест у видінні Гордія не випадкова. Міфологічна символіка хреста пов'язується з Деревом Життя, «світовою віссю, союзом духовного принципу і принципу світу явищ; стражданнями, муками, боротьбою <...>, агонізуючою біллю життя <...>, спасінням через страждання.» (Москаленко, 1998: 135). Сюжетотвірна функція містично-сакральної художньої деталі полягає в репрезентації авторської ідеї - трансляція через жіночу пісню всієї глибини страждань понівеченої української душі, розп'яття самої України, що втілилася в священному образі співаючої жінки-душі.

Міфологічного змісту набувають і пейзажні художні деталі в експозиційній картині опису села, до якого підходить головний герой Гордій Лундик. Він потрапляє до обійстя Горпини Корецької, яке символізує родинне гніздо, морально-етичні основи роду, його стійкості. Гордій повинен перейти річку - символ розподілу світів, щоб потрапити в зовсім інший світ - руйнації й боротьби. Для посилення сюжетної інтриги митець в описі навколишнього пейзажу виділяє окремі промовисті пейзажні деталі, які з огляду на народний світогляд мають містичне значення: яр - глибока, безлюдна, дика місцина; зарослий дерезою рів, «місцевість навколо спуску через стрімучу крутість ніколи і ніким не оброблялася» (Войтович, 2002: 120); болотяна рослинність - рогоза, очерет, що вже створює уяву про щось нечисте, надприродне; дерева, що своєю символічною семантикою підкреслюють відповідне функціональне навантаження: верби, тополі, осики, явори. Основним локусом дії є річка, де, за міфологічними традиціями, зазвичай відбувалися обрядоворитуальні дійства. Саме від річки, за порадою ворожки, почала Варка своє відьомське чаклування, щоб заспокоїти душу матері, котра «встає з того світу і йде у <.> берег і співає вночі» (Осьмачка, 1998: 40).

Прикметною в повісті «Старший боярин» є градаційна система художніх звукових деталей, що створюють у тексті різнорідну картину природних звуків-шумів. Для прикладу наведемо декілька звучних уривків:

«Луна від людських розмов і крику пастушків, від мекання овець та іржання коней, реву волів та корів йшла в поле зо всіх царин села мальовничим звучанням, як і село, пройняте туманом, було кольористе на ранкові фарби» (Осьмачка, 1998: 15). Автор вводить у художнє полотно поряд зі звуковими деталями й зорові через колірну палітру ранкової картини.

«...Видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й звеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням. Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гаркітливим лящанням. А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію.» (Осьмачка, 1998: 18).

Нагромадження звукових і зорових художніх деталей у пейзажних картинах створюють ідилічну картину «святої землі». «В архаїчному, релігійному досвіді та міфологічній інтуїції Земля є місцем (пунктом у просторі), в якому людина віднаходила себе. Як показують етнологічні дослідження, <...> те, що називаємо «святістю землі», в дійсності є «святістю місця» (у розумінні локалізації відносно космосу). Це означає, що кожна людина має свої корені в землі, вона зв'язана з певним місцем. Ним найчастіше буває місце народження, рідний край» (Москаленко, 1998: 176). Саме таким сакральним місцем виступає в Осьмаччиній повісті українське село. Автор свідомо ставить у центрі композиції сільський топос, що створює відповідну художню умовність. У селі реальне поєднане з ірреальним, події одночасно відбуваються в різних часових і просторових вимірах, минуле переплелося із сучасним. Засобом яскравих художніх деталей митець ідеалізує патріархальне село з полями, що буяють хлібами, охайними садибами, садками, криницями, церквою, з тужливою піснею під місяцем, з купальськими святами. Навіть повсякденні життєві реалії не знижуються в митця до побутового рівня, їх теж охоплює струмінь ідеалізації: «.сонця вже було повен двір. І кукурікання, і квокання, і кудакання, і пищання курчат здавалося криком соняшного світла» (Осьмачка, 1998: 25). Описуючи домашнє господарство Горпини Корецької з урочистістю й піднесеністю, письменник переводить епічну оповідь в площину ліричної через паралельне зображення абсолютно побутових земних і недосяжних небесних процесів.

Акордним у цій системі градаційних звуків є звучання тієї тужливої пісні - глибокої психологічної деталі, що згодом набуває ознак наскрізної: «І саме в цю мить щось у яру заспівало таким сумним, чистим та високим голосом, що луна від нього нестримною потугою покотилася через село повз церкву в степ і вдарилася в високе небо - і воно над степом і селом і над осяяним від місяця церковним хрестом не видержало тієї туги, що підіймали людські звуки у немирінність ночі <.> не видержало і стало возноситись вище і вище <.> стало розходитись ширше і ширше. (Осьмачка, 1998: 11). Локального звучання набувають вже згадані символічні художні деталі хреста й місяця.

Пейзажі в «Старшому боярині» - то частка, елемент образу України, і в них не завжди спостерігаємо спокійне естетське замилування красою природи. «Автор «Старшого боярина» <.> був апологетом старосвітської, сільської України», - стверджує дослідник Ю. Мариненко (Мариненко, 2016: 155). Природа в письменника одухотворена такою мірою, ніби наслідує кожний порух людини. Слугують цьому вдало підібрані, інколи несподівані, художні деталі. За технікою виконання малюнки природи в повісті близькі до імпресіоністичних пейзажів, але з оригінальним вкрапленням деталей побуту. Т Осьмачка з головою поринає в лірико-романтичну стихію, оперуючи в ній і яскравими епітетами, і несподіваними метафорами, і образами-символами.