Галлофобія як історичний контекст: imago французів у пізній прозі Г. Квітки-Основ'яненка

Кременець

HALLOPHOBIA AS A HISTORICAL CONTEXT: THE IMAGO OF THE FRENCH IN G. KVITKA-OSNOVIANENKO'S LATE PROSE

The article is devoted to the imagological consideration of the image of the French in the prose of Ukrainian writer G. Kvitka-Osnovianenko. The analysis of the works is aimed at revealing the signs of stereotypes present in the collective consciousness of the inhabitants of the Russian Empire and reproduced in the works of the Ukrainian writer.

The stereotyping of the image of the French and France in the Russian Empire was influenced by several factors: the historical state transformations that took place with France since the events of the French Revolution, the related features of relations between the Russian Empire and France, state propaganda in periodicals and works of art of that time, as well as personal contacts of the subjects of the empire with the French, especially during the so-called Patriotic War.

G. Kvitka-Osnovianenko's novel “1812 in the Province” fits perfectly into the paradigm of historical prose, which was published in the Russian Empire in 1829-1839. After the victory over the Napoleonic coalition in the Russian Empire, paintings depicting the superiority of M. Kutuzov and the meanness of the French emperor became widespread. One of such portraits is described by G. Kvitka-Osnovianenko in “The False Concepts”. Another attack against the French is the satirical image of Monsieur Philou, the head of a private boarding house for young nobles from the novel “The Life and Adventures of Peter Stepanov, the Son of Stolbikov, a Landowner in three Governorates. The Manuscript of the XVIII century”. Modern researchers of the history ofpedagogy in Imperial Russia reiterate the writer's fears about the decline of education through French pedagogical models, although using modern terminology: thus, the problem studied artistically by the Ukrainian writer was not unusual for the then Russian education system. In general, the writer tried to portray the French, who earn a living in the Russian Empire by teaching, as a complete mediocrity. The stereotypical images of the French reflected in the prose works of G. Kvitka-Osnovianenko are representation of the collective consciousness of the inhabitants of the Russian Empire and its manifestations, which were formed under the influence of the Patriotic War of 1812.

Key words: imagology, the image of the Foreign, the Other, stereotype, historicism.

Постановка проблеми

Сприйняття Чужого в художньому дискурсі у сучасному українському літературознавстві сьогодні належить до активно розроблюваних тем. Якщо західне літературознавство спеціально займається імагологією як окремою галуззю гуманітаристики з середини 50-х рр. минулого століття, то в Україні зацікавлення імагологічною проблематикою розпочинається після публікації наукових праць у 1990-х і 2000-х рр. Т. Денисової, Дм. Наливайка, В. Орєхова, Н. Петриченко та інших. Серед важливих праць, які з'явилися останнім часом і є посутніми для поступу української літературної імагології, слід назвати роботи як літературознавців, так і істориків, зокрема таких, як М. Варданян (Варданян, 2018), І. Куций (Куций, 2016), І. Лімборський (Лімборський, 2011), І. Пупурс (Пупурс, 2017), В. Хархун (Хархун, 2011), Н. Яковенко (Яковенко, 2016) та ін.

Аналіз досліджень

Серед сучасних напрямів студій, що досліджують імагологічну проблематику, виділяється питання дослідження Іншого як етнокультурного (Наливайко, 2006: 93). Цікавим у такому аспекті є проблема сприйняття Іншого у творах періоду становлення нової української літератури, зокрема у доробку Г КвіткиОснов'яненка, який, власне, й започаткував прозовий дискурс української новочасної літератури. Принагідно імагологічної проблематики, зокрема авторських уявлень про не-свої світ і культуру, у творчості письменника торкалися ряд дослідників, проте спеціально особливості сприйняття Іншого або Чужого не вивчалися.

Мета статті

З огляду на об'ємність поставленого завдання розглянемо тут лише особливості авторського міфо(творення) Imago французів у прозових творах письменника, їхню кореляцію з тогочасними уявленнями про цю націю (дійсними та вигаданими) в імперській Росії та простежимо вплив суспільної думки, особливо в період після наполеонівських воєн, на етнообрази французів у творах, написаних у 1830-1840-х рр.

Виклад основного матеріалу

Як зауважують дослідники, у першій половині ХІХ ст. гіперболізація тих чи інших рис «типового француза» була залежною від історичних обставин (Орехов, 2008: 14). На стереотипізацію ітадо французів та Франції у Російській імперії впливали кілька факторів: історичні державні трансформації, які відбувалися з Францією починаючи з подій Великої французької революції та аж до встановлення Другої республіки; пов'язані з цим особливості відносин між Російською імперією та Францією періодів Першої республіки (1792-1804), Першої імперії (1804-1814), королівства Франції (також відоме як реставрація Бурбонів і згодом Липнева монархія) (1814-1848) та державна пропаганда, яка займала чільне місце у тогочасних періодичних виданнях і художніх творах, а також особисті контакти підданих імперії з французами, особливо в період так званої Вітчизняної війни.

Давно вже помічено, що письменники не гірше за професійних істориків здатні коригувати стереотипні уявлення про національний імідж того чи іншого народу, часто творячи тривкі міфи та стереотипи. До таких визнаних міфотворців належить, наприклад, Л. Толстой, знаменитий роман «Война и мир» якого, за твердженням Єви М. Томпсон, «став таким переконливим посередником між російською колоніальною практикою і її образом у власних очах як могутньої і такої, на яку багато покладено, нації-держави, що розглядається як канонічна версія російської історії не лише для росіян, а й для читачів усього світу» (Томпсон, 2006: 175). Роман Л. Толстого сформував тривкий міф про переможну місію Російської імперії для поневолених Першою імперією народів, але йому передували й менш відомі твори документального, публіцистичного та художнього жанрів, які пропагували той самий міф самопожертви, яку принесла Росія в 1812 р. (мається на увазі Москви, а також втрати серед армії та цивільного населення) та її самозречену «місію порятунку» Західної Європи.

До таких праць належить повість «1812 год в провинции» Г Квітки-Основ'яненка. Написана наприкінці 1842 - на початку 1843 рр., приурочена 30-річчю військових подій, вона стала останнім опублікованим за життя письменника твором. Повість створена на основі спостережень самого письменника, який, як відомо з багато численних біографічних розвідок, у батальних подіях Вітчизняної війни участі не брав, а перебував у Харкові, який не був уражений війною. І хоча сюжетною основою повісті є епізод з історії родини провінційних дворян Тимофія Петровича й Уляни Іванівни, а також їхньої доньки Оленьки та її нареченого - офіцера Григорія Васильовича, поряд з ними зображено ряд образів-характерів, які дають доволі чітке уявлення про настрої в російській провінції, що нею на той час була й Слобожанщина.

Як зрозуміло із назви, твір описує події того часу, коли «типовий француз» в очах пересічного громадянина Росії був утіленням зла, представником диявольських сил. Так, після приголомшливої новини, що армія французів розпочала військовий наступ проти Російської імперії, провінціали розпочинають обговорювати ці події, дотримуючись «режиму секретності» і водночас зі швидкістю світла поширюють чутки. Як іронічно пише письменник, навіть на підсвідомому рівні жахливої смерті загарбникам бажають усі без винятку обивателі. Так, одна з дворянок зауважує «Во всем я видела и слышала одних французов. На языке все они, проклятые! Выйду к ключнице и приказываю: «когда б не пережарили... француза; облейте хреном. француза, натрите на терку. француза». Все француз да француз на уме! Даже несколько раз своего Тимофея Петровича чуть-чуть не назвала - прости господи! - французом! Когда бы их, канальских сынов, скорее перебили, на душе покойнее бы стало» (Квітка-Основ'яненко, т 6, 1981: 412-413). Щоправда, як зауважував естонський літературознавець Р. Лейбов, галлофобія, яка полонила дворянське суспільство на початку війни, анітрохи не заважала патріотично налаштованому дворянству продовжувати використовувати французьку мову в листах і в усному спілкуванні (Лейбов, 1996: 70).

Проте не всі поділяють патріотичні настрої. У повісті «1812 год в провинции» представлено образ поміщика, якого автор описує так: «помещик, не русский уроженец, а, как называлось в прежнее время, из польских выходцев, прислугами получивший порядочный чинок и карточною игрою отнявший у малодушного значительное родовое имение.» (Квітка-Основ'яненко, т 6, 1981: 426). Після перших невтішних новин про поразки російських військ він починає переводити свій капітал у дзвінку монету, гадаючи, що паперові асигнації стануть непотрібними папірцями після встановлення наполеонівської адміністрації. Наголосимо, що поміщик є поляком за походженням, а не «русским уроженцем», й, вочевидь, тому, на думку автора, є зрадливою і підлою особою. Такий виступ у бік поляків не є дивним, він вписується в шерег антипольських імперських висловлювань у російській літературі, що були гнівною реакцією на Листопадове повстання 1830 р. та дифірамбами військам фельдмаршала І. Паскевича, які підкорили бунтівну Варшаву (Томпсон, 2006: 130-131). Також така література стала антитезою до, за висловом С. Скварчинської, «листопадової поетики» польської романтичної літератури. Слід також згадати, що поляки підтримували військову кампанію Наполеона Бонапарта проти Росії, були його союзниками в надії на отримання в майбутньому цілковитої незалежності.

У повісті наскрізною є думка про те, що ця боротьба має також і релігійний підтекст. Французи - неправославні. Те, що вони в основному теж християни, російські піддані не згадують і розглядають війну як захист православної віри: «С душевным умилением и сокрушенными сердцами все, предстоявшие во храме при молитве, воссылаемой архипастырем к Господу сил, Смирителю гордых и Подкрепителю смиренных, преклонили колени, испрашивая благословения Божия на защитников веры и отечества, отгнания нечестивых, попирающих святыню и ругающихся над уповающими на помощь Господню» (КвіткаОснов'яненко, т 6, 1981: 432). В іншому епізоді обивателі переконані, що «католик» Наполеон має намір змусити їх перейти на свою віру, тож загибель у бою проти нього прирівнюється до мученицької смерті (Квітка-Основ'яненко, т 6, 1981: 456).

Образ Наполеона у творі - це образ Антихриста з усіма відповідними конотаціями. Чи перебільшував автор ту ненависть, яку відчували його сучасники до французького імператора під час Вітчизняної війни? Для цього порівняємо ті відгуки про Бонапарта, які вкладає письменник в уста персонажів-провінціалів зі зображенням бойових подій 1812 р. у тогочасній російській літературі. Так, паралель Наполеонівської армії з апокаліптичним Антихристом зустрічаємо у відомому творі Г Державіна «Гимн лироэпический на прогнание французов из Отечества» (1812): «Открылась тайн священных дверь! Исшел из бездн огромный зверь, Дракон иль демон змеевидный; Вокруг его ехидны Со крыльев смерть и смрад трясут, Рогами солнце прут; Отенетяя вкруг всю ошибами сферу, Горящу в воздух прыщут серу, Холмят дыханьем понт, Льют ночь на горизонт И движут ось всея вселенны. Бегут все смертные смятенны От князя тьмы и крокодильных стад. Они ревут, свистят и всех страшат...» (1812 год, 1987: 13). Російський поет Ф. Глінка порівнює Наполеона з прадавнім символом диявола - змієм (1812 год, 1987: 69). Традицію порівнювати Наполеона Бонапарта та його армію з силами Зла можна продовжити.

У згаданому творі Г. Квітки-Основ'яненка можна зустріти чимало прикладів дияволізації французького імператора. Так, харківські міщани приписують Бонапарту надприродну антихристову силу, яка допомагає йому у всіх задумах (Квітка-Основ'яненко, т 6, 1981: 453). Такі порівняння часто є свідченням не так страху, як неосвіченості сучасників, які схильні шукати паралелі між Наполеоном та Апокаліпсисом, вбачаючи у ньому покарання, послане Богом за їхні гріхи. Формування такого стереотипу визначене двома основними чинниками: пропагандою Святійшого Синоду проти Великої Армії як армії «гонителя Православної Греко-Російської Церкви» та пограбуваннями храмів та монастирів французькими солдатами, які ставали таким чином для місцевого населення осквернителями святинь і переслідувачами християн (Мельникова, 2002: 45-46, 61-63).

Повість «1812 год в провинции» Г. КвіткиОснов'яненка цілком вписується у парадигму історичної прози, яка була опублікована на теренах Російської імперії в 1829-1839-х рр. Як спостеріг італійський літературознавець та історик культури читання Д. Ребеккіні, велика частина історичних романів вказаного періоду були присвячені подіям 1812 року й мали дидактичне значення для утвердження серед читацького загалу загальноімперської візії на події Вітчизняної війни (Ребеккини, 1998: 421).

Як відомо, у штабі М. Кутузова була особлива типографія, яка вела патріотичну пропаганду. До її найвідомішої продукції належать сатиричні карикатури на французьку армію і, зрозуміло, чільне місце тут займає принизливе зображення Бонапарта. Після перемоги над наполеонівською коаліцією в Російській імперії набули поширення картини, що змальовували вищість М. Кутузова та ницість французького імператора. Один з таких портретів, який викликає огиду в одного з персонажів, описує і Г. Квітка-Основ'яненко в «Ложных понятиях»: «Даже невероятно, - говорил он, - чтобы такой человек, низенький, пузатый, с кривыми ножками, осмелился воеваться с таким огромным и страшным, каков есть наш Кутузов!» (Квітка-Основ'яненко, т 4, 1979: 327). Отже, ця картина є прикладом того, як ненависть до французів підкорених народів Російської імперії, яка виникла під час військових дій проти Наполеона під час Вітчизняної війни, трансформувалася у зневажливе і насмішкувате ставлення (Орехов, 2006: 164).

Іншим виступом проти французів є сатиричний образ мосьє Філу, керівника приватного пансіону для юнаків-дворян із роману «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех наместничествах. Рукопись XVIII века». Філу розглядає свій освітній заклад винятково як можливість витягувати гроші з гаманців батьків своїх учнів. Для Філу пансіон - це вдалий бізнеспроєкт, для нього найуспішнішими є ті учні, які приносять йому найбільшу грошову вигоду.

Портретна характеристика цього образу вказує на його шахрайські нахили: «...мужчина ражий и рыжий, краснои толстощекий; глаза серые, блистающие и бегающие весьма проворно» (Квітка-Основ'яненко, т 5, 1980: 35). Столбіков перед тим, як поступити до лав вихованців пансіону, має певні упередження щодо тих, кого називають «мусьє». Справа в тому, що його покійна мати свого часу викликала повара-іноземця з Москви, який виявився не лише нікудишнім поваром, а й великим п'яницею: «.самое наименование мусье в моем воображении представляло нечто пьяное, негодное, неопрятное и унизительное» (Квітка-Основ'яненко, т. 5, 1980: 36).